Визвольна боротьба України в XVII ст.

Після запеклої битви російські й українські полки відійшли від Чигирина до свого старого укріпленого табору на Бужинському полі поблизу переправи через Дніпро. Туди знову підступили головні турецькі й татарські сили. Друга Бужинська битва тривала протягом 14 -- 18 серпня. Обидві сторони зазнали відчутних втрат. В останній день російське й українське військо перейшло в рішучий наступ і завдало поразки своєму противникові. Турецькі й татарські орди відступили на правий берег Тясмину; звідти турки рушили в бік Дунаю, а татари попрямували в Крим. В цьому поході вони втратили 36 тисяч воїнів.

Героїчний подвиг російських стрільців і українських козаків у битвах за Чигирин яскраво описано в одному з перших історичних творів -- "Київському синопсисі": "Бусурмани ж, бачачи таку несподівану в християнських воїнів хоробрість і мужнє серце їх, як серце лева, на лов готового, зразу ж нечестиві, впавши в страх і трепет, розтанули в мнимій міцності сил своїх поганських і від окопів, і від гармат великих і меншої зброї вогнепальної, від наметів, і від усяких запасів своїх повтікали, стрімголов один одного переганяючи і один одного залишаючи, втікали, куди очі бачать, так що і тут здійснилося написане: пожене один тисячу, а два -- тьму зрушать". хмельницький сірко самойлович січ

Нашестя турецьких і татарських орд у 1677 -- 1678 роках в Україну загрожували поневоленням українського народу. В годину тяжких випробувань гетьман Іван Самойлович це глибоко розумів, а тому виявляв державну мудрість, розпорядливість, далекоглядність і вміння організувати козацтво й усе поспільство для військової відсічі ворогам. Він справляв значний вплив на діяльність російського воєводи Ромодановського і нерідко самостійно вирішував складні питання оборони України. Українському гетьманові не бракувало розуму й винахідливості у війні з Туреччиною і Кримським ханством. Заслуга гетьмана Івана Самойловича полягала в тому, що він зумів зібрати козацькі сили, в тому числі й Запорозької Січі, очолюваної кошовим отаманом Іваном Сірком, і завдати поразки турецьким і татарським завойовникам, відвернути небезпеку, що нависла над Україною. В облозі Чигирина і битвах на Бужинському полі ворожа потуга зазнала таких втрат, що в наступні десятиріччя Туреччина вже не змогла вдаватися до таких масштабних акцій проти України, хоч її правителі не полишали своїх агресивних намірів. Саме там зажив слави козацького полководця Іван Самойлович.

Відступаючи з України, великий візир Туреччини Асан-Мустафа-паша наказав знищити рештки фортеці й міста Чигирина. Разом з тим він залишив частину війська в розпорядженні свого ставленика Юрія Хмельницького, проголошеного "князем Малоросійської України". Султан віддав йому у вічне володіння місто Немирів, де розташувалась і резиденція нового правителя Правобережної України. Юрію Хмельницькому вдалося силою зброї підкорити ряд міст: Корсунь, Кальник, Канів, Черкаси, Мошни, Жаботин... Його найближчим помічником став родич Іван Яненченко-Хмельницький. Новоспечений "князь" розсилав універсали до населення з вимогою покори його владі. Крім того, він вимагав від переселенців повертатися на старі місця з Лівобережної України на Правобережну.

Та цим не обмежувалася діяльність Юрія Хмельницького: він готував сили для вторгнення на Лівобережну Україну й повернення переселенців. На прохання гетьмана Івана Самойловича, архімандрит Єлецького монастиря (Чернігів) Іоаникій Галятовський, який колись навчав Юрія в Київському колегіумі, 4 грудня 1678 року звернувся до нього з листом, у якому радив кинути турецьку протекцію й повернутися в лоно православної церкви. Та вмовляння архімандрита не подіяли. У січні 1679 року Юрій Хмельницький з турецьким загоном і татарською ордою вторгся на Лівобережжя в Переяславський і Лубенський полки. Самойлович відрядив проти нападників Полтавський, Гадяцький, Миргородський і компанійський полки. До них приєдналися російські ратники Григорія Косагова. Спільними силами вони завдали поразки ворожому нашестю й примусили Юрія Хмельницького відступити на правий берег Дніпра. Татарська орда повернулася в Крим, але награбоване майно і ясир вона мусила покинути: козацькі полки переслідували татар далеко в степах по снігових бездоріжжях. Гетьман вирішив вжити заходів, щоб надалі відвернути загрозу вторгнень ворожих сил, які перетворювали край у руїну.

Щоб позбавити Юрія Хмельницького підтримки, а також засобів для утримання турецьких залог, гетьман Іван Самойлович за згодою старшин і царських урядовців вдався до жорстокої акції на Правобережжі -- знищення на правому боці Дніпра міст і сіл, а населення переводив на Лівобережжя. У лютому 1679 року він призначив свого старшого сина Семена Самойловича наказним гетьманом над козацьким військом і відрядив його на правий бік Дніпра для виконання "великого згону" населення. Під його командуванням були значні сили -- Переяславський, Київський, Ніжинський, Прилуцький і Лубенський полки, компанійський і кінний охотницькі полки. Разом з ними діяла інша військова група -- Гадяцький полк і російські ратники Григорія Косагова. Протягом лютого -- березня ці війська захопили Ржищів, Канів, Корсунь, Деренківці, Драбовець, Старобор'я, Мошни, Жаботин, Черкаси та інші міста й насильно переселили жителів у зимовий час на Лівобережжя.

Гетьман Іван Самойлович повідомляв у Москву: "Всі жителі ржищевські, канівські, корсунські, староборські, мошенські, грабовські, білозерські, таганківські, драбівські, черкаські на цей бік зігнані й від противника відхилені, а міста й села, і містечка та їх хутори, де вони жили раніше на тому боці, всі без залишку спалені". Звичайно, ці дії гетьмана не принесли йому слави: український народ проклинав його за позбавлення жител, худоби, майна й виселення з рідних місць. Знедолених людей гнали на Лівобережжя й там розміщали в полках, але місця не вистачало, бо зібралося зігнаних понад двадцять тисяч сімей. Що з ними робити? І тоді в Самойловича з'явилася думка поселити їх на землях Слобідської України, яку приєднати до його гетьманського регіменту. Для здійснення такої ідеї він відрядив до Москви спеціальне посольство, якому доручалися переговори в Малоросійському приказі.

Переговори в Москві вели посланці гетьмана -- значковий військовий товариш Іван Мазепа і небіж, гадяцький полковник Михайло Самойлович. Їх прийняв боярин Василь Волконський у Малоросійському приказі. Та пропозиція гетьмана Самойловича про поселення правобережних жителів на Слобожанщині й переведення слобідських козацьких полків під його управління була рішуче відхилена: царський уряд зобов'язав його розселити людей у полках Лівобережної України. Ідея об'єднання українських земель під владою гетьмана тоді не уреальнилася.

У жовтні 1680 року до Криму прибуло повноважне посольство Російської держави для переговорів з Туреччиною і Кримським ханством про укладення миру. Перед цим посольство відвідало Батурин і перемовляло з гетьманом Іваном Самойловичем про умови майбутнього миру. 3-го січня 1681 року був укладений Бахчисарайський мирний договір, за умовами якого припинялася війна, що тривала вже четвертий рік (1677 -- 1681). За його умовами кордон між Російською державою і Туреччиною пролягав уздовж Дніпра. Правобережну Україну було втрачено. Гетьман негативно відзивався про цей договір, який вважав невигідним для Російської держави. У розмові з російським послом Василем Тяпкіним, який повертався з Криму й завітав знову до Батурина, Іван Самойлович сумно сказав:

"Відійшла-таки задніпровська сторона; раніше я писався гетьманом обох боків Дніпра, а тепер уже так писатися мені не можна! Хай би хоч великий государ змилосердився над народом, який жив на правому боці, а тепер блукає без пристановища; буде він дивитися на свої колишні пожитки, ниви й угіддя, залишені за Дніпром, й обурюватиметься". Надії гетьмана на утворення соборної української держави, куди входили б Лівобережна, Правобережна і Слобідська Україна, не здійснилися, бо цьому заважали три сусідні держави -- Росія, Річ Посполита і Туреччина.

І в наступні роки Іван Самойлович не залишав поза своєю гетьманською увагою долю Правобережної України, намагався не допустити її заселення українцями з Лівобережжя. Турецький султан, вважаючи її своїм завоюванням, віддав Правобережну Україну у володіння молдавському господарю Іону Дуці, який, порушуючи умови Бахчисарайського миру, призначив там гетьманом Яна Драги-нича і доручив йому заселення спустілих міст і сіл. В колишні полкові міста призначалися полковники-осадники. Молдавський господар розсилав універсали в полки Лівобережної України й закликав людей поселятися на правому боці Дніпра, обіцяв їм всякі пільги.

У зв'язку з цим гетьман Іван Самойлович відрядив до Москви щойно призначеного генеральним осавулом Івана Мазепу (березень 1682 р.) з закличними листами Іона Дуки і Яна Драгинича і скаргою на порушення Туреччиною умов Бахчисарайського миру. Однак у Малоросійському приказі нічого не змогли вдіяти й радили скасувати оренди на продаж вина. Іван Мазепа відповів, що скасування оренд приведе до того, що не буде засобів для утримання охотницького війська, яке до того ж може перейти на Правобережжя на службу Яну Драгиничу. В Москві висунули проект спорудження оборонного валу на півдні Слобожанщини й Лівобережжя й поселення там вихідців з правого боку Дніпра. Однак гетьман Іван Самойлович рішуче виступив проти такого будівництва силами лівобережних козаків, і проект не був здійснений. Щоб перешкодити переселенню людей, гетьман за згодою старшин посилив сторожу вздовж Дніпра. Акції Іона Дуки та Яна Драгинича успіху не мали.

1683 року в Європі відбулася важлива подія: об'єднані війська Польщі, Австрії, Німеччини та інших країн під проводом польського короля й полководця Яна Собєського у Віденській битві вщент розгромили турецькі орди й цим надовго припинили їх просування в ці країни. В битві взяли участь українські козаки на чолі з Семеном Палієм, запорозьким полковником.

Ослаблення турецької могутності дало можливість польським військам визволити частину Поділля й оволодіти Немировим. Це місто стало резиденцією призначеного королем гетьмана Стефана Куницького, якому підпорядковувалися правобережні козаки. Новий гетьман почав заселяти міста й села, створювати козацьке військо. Однак у грудні 1683 року після невдалого походу проти татар у Буджак козаки вбили Куницького і обрали гетьманом Андрія Могилу. Та й цьому гетьману не вдалося організувати козацтво: частина козаків на чолі з Семеном Палієм пішла на Запорожжя, решта -- на Лівобережжя. Проте уряд Речі Посполитої всіма силами намагався утримати під своєю владою Правобережну Україну: у 1684 році король Ян Собєський видав приповідні листи (дозволи) козацьким полковникам Семену Палію, Захару Іскрі, Андрію Абазину і Самійлу Самусю на створення козацьких полків і заселення краю людьми. А водночас польський уряд розпочав переговори з Російською державою про укладення договору, спрямованого проти Туреччини й Кримського ханства.

У жовтні 1684 року до Батурина прибув з Москви думний дяк Омелян Українцев для переговорів з гетьманом Іваном Самойловичем з приводу пропозицій Речі Посполитої. Гетьман відраджував вступати в союз з поляками, які відвоювали Правобережну Україну і тепер намагаються закріпити своє становище при допомозі військових сил Російської держави. Гетьмана підтримував і луцький єпископ князь Гедеон Четвертинський, який перейшов на Лівобережну Україну, бо на Правобережжі зазнавав гоніння від католиків; там його примушували перейти в унію. На початку 1685 року Іван Самойлович відряджав до Москви свого посланця Василя Кочубея, який знову підтверджував гетьманську позицію щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, що претендувала на українські землі й утискувала православну церкву на Правобережжі.

1685 рік приготував гетьману Івану Самойловичу тяжкі сімейні втрати. 20 березня померла його старша дочка Параска, яка була дружиною київського воєводи боярина Федора Шереметєва. Минуло лише два місяці після цієї сумної події, і нове нещастя спіткало гетьманську сім'ю. 19 травня раптово помер його старший син Семен, стародубський полковник (1680 -- 1685). Гетьман болісно переживав ці непоправні втрати. Тоді ж у листі до боярина і князя Василя Голіцина Самойлович писав: "Після першої моєї тяжкої печалі, що після смерті дочки моєї боярині Параски ще не утішилася, спіткала мене від Божого помислу друга тяжка печаль -- любий мій син першородний Семен Іванович, полковник стародубський, надія моєї старості, скінчив своє життя". Голіцин надіслав гетьману співчутливого листа, називаючи його "приятелем" і "люб'язним братом".

За часів гетьманства Самойловича втратила свою автокефальність (незалежність) українська православна церква, ієрархія якої була висвячена єрусалимським патріархом Феофаном 1620 року. Восени 1684 року московський патріарх звернувся до гетьмана з пропозицією обрати київського митрополита, який би дав згоду, щоб київська митрополія була залежна не від константинопольського, а від московського патріарха. На цю посаду гетьман радив обрати луцького єпископа князя Гедеона Четвертинського (небіж єпископа Юрій Четвертинський був зятем Самойловича -- чоловіком його молодшої дочки Анастасії).

Вибори (елекція) відбулися в Києві у день Петра і Павла -- 29 червня 1685 року в храмі св. Софії. Окрім духовенства, на вибори прибули гетьманські посланці -- генеральний осавул Іван Мазепа і полковники: чернігівський -- Василь Борковський, ніжинський -- Яків Жураховський, переяславський -- Леонтій Полуботок і київський -- Григорій Коровченко (у 1677 -- 1678 рр. він був чигиринським полковником і відзначився в обороні Чигирина від нашестя турків і татар). Як і передбачалося, митрополитом обрано Гедеона Четвертинського.

20 липня 1685 року Самойлович надіслав патріарху московському і всія Русі йоакиму, царям Івану і Петру Олексійовичам листи з повідомленням про церковний собор у Києві та вибори митрополита Гедеона Четвертинського і прохання затвердити "права і вольності духовного чину" в Україні. Царська грамота підтверджувала всі привілеї київської митрополії. Посвячення Гедеона Четвертинського в сан митрополита київського відбулося 8 листопада 1685 року в московському Успенському соборі в присутності вищого духовенства і царів.

Того ж дня в Константинополь відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та полковником Іваном Лисицею з грамотами до патріарха Діонісія і проханням визнати підпорядкування київської митрополії московському патріархові. Патріарх спочатку відтягував своє рішення, але під впливом великого візиря Туреччини дав згоду й розіслав на початку 1686 року соборну грамоту з закликом до всіх віруючих і священнослужителів Київської митрополії визнати Гедеона митрополитом і підкорятися його авторитетові духовного пастиря. Таким чином, Київська митрополія канонічне увійшла до Московського патріархату. Ця залежність тривала понад три сотні років. Лише тепер Українська православна церква вільна.

Царський уряд і в 1685 році продовжував консультуватися з гетьманом Іваном Самойловичем з приводу підготовлюваного союзного договору Російської держави з Річчю Посполитою. З приводу цього гетьман 12 грудня 1685 року відправив до Москви "інструкцію" з викладом своєї позиції: "Гірше всього з'їдає нас жаль, що польська сторона природною лукавою хитрістю своєю на Андрусівській комісії домоглася таких речей, котрі як щодо Києва, так і щодо Запорожжя нині великих государів наших стороні залишаються шкідливими... І так лукавою хитрістю своєю та лядська сторона в договорах перемирних домоглася того, аби Запорожжя як до їх великих государів належить, так і їм належало, тепер з цієї причини намагається вдиратися в усю Малу Росію, і своїми намовами те ще раз доводить запорожцям на свіжу пам'ять, ніби цей край дідичний правом належить Польщі й нібито колись відданий має бути в польські області і не лише запорожцям про це нагадують, а й городянам, осілим людям малоросійським в намовних своїх проповідях нещодавно висловлювали". Такими словами гетьман виказував свій протест проти імперської колоніальної політики з боку Російської держави і Речі Посполитої.

Поступово наростали певні суперечності між політикою гетьмана України і російськими можновладцями. Представники Російської держави, знехтувавши порадами гетьмана щодо взаємовідносин з Річчю Посполитою, уклали з нею 21 квітня 1686 року Московський договір про "вічний мир", за умовами якого ці держави вступали у воєнний союз проти Туреччини і Кримського ханства, а також підтверджували вже існуючий поділ між ними України й встановлення державного кордону по Дніпру. Гетьман Іван Самойлович вбачав у цьому й цілком справедливо шкоду інтересам українського народу і відверто висловлював невдоволення цим договором, який роз'єднував на століття Україну.

В Батурин прибув з Москви окольничий Леонтій Неплюєв з царського грамотою і повідомленням про укладення договору з Річчю Посполитою. Вислухавши грамоту, Самойлович із сумом сказав посланцеві: "Ось побачите -- не кожний з московських чинів буде вам дякувати за те, що піддалися польським хитростям і за намовою ляхів хочете розірвати мир з Туреччиною і Кримом та почати з бусурманами війну!" Після від'їзду Леонтія Неплюєва гетьман ще відвертіше висловлював свої думки в колі старшин:

"Купила Москва собі лиха за свої гроші, віддані ляхам. Ось побачите, що вони в тому мирі, укладеному з ляхами, собі знайдуть і що проти хана вчинять. Пожалкували малої данини дати татарам, будуть більшу казну їм давати, скільки татари захотять". Тут варто визнати далекоглядність і мудрість гетьмана. Звичайно, він не підозрював, що такі крамольні його вислови записують недоброзичливці, щоб потім використати проти нього.

Гетьман чимало уваги приділяв економічному розвою Лівобережної України, нагороджував маєтками старшин і духовенство, намагався налагодити судово-адміністративну владу, не дозволяв власникам маєтків надмірно визиску вати селян і міщан. Водночас Самойлович дбав про забезпечення суспільного становища і добробуту своїх синів, які служили в козацькому війську.

Старшого сина Семена він поставив стародубським полковником (1680 -- 1685) і надав у володіння троє сіл і кілька млинів на річці Ворі. Після його смерті стародубським полковником став молодший син Яків (1685 -- 1687). Середній син Григорій отримав посаду чернігівського полковника (1685 -- 1687), а також значні маєтності -- містечко Любеч і близько півсотні сіл і хуторів на Лівобережжі. Сини вели господарство й мали від нього значні прибутки. Царський уряд не перечив роздачі гетьманом посад і маєтків його синам, хоча серед старшини виникало незадоволення за таку самовладність.

Сам гетьман також мав значні маєтності: у його володінні знаходилося місто Гадяч, надане на булаву, чотирнадцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а також винокурні, рудні, поташні буди, селітряні майдани. Вироблену горілку й селітру він віз на продаж в Москву. Загалом Іван Самойлович мав порівняно велике господарство, отримував від нього прибутки й гроші. Як і багато інших старшин, був багатою людиною, але несправедливо звинувачувати його в жадібності й прагненні захопити чужі маєтки, присвоювати чужі землі чи якусь іншу власність.

Як людина віруюча, Іван Самойлович відомий щирою прихильністю до православної церкви, котрій допомагав матеріально. У Глухові на його кошти споруджено кам'яну Успенську церкву. На кошти гетьмана в Густинському монастирі (поблизу Прилук на Чернігівщині) у 1672 -- 1676 роках в стилі українського барокко збудована головна Троїцька церква. За завданням Київської археографічної комісії Тарас Шевченко в 1846 році відвідав Густинський монастир і знайшов на стіні цієї церкви портрет гетьмана Івана Самойловича як "ктитора".

Після укладення Московського трактату про "вічний мир" з Річчю Посполитою Російська держава почала готуватися до війни проти Туреччини і Кримського ханства. Царський уряд розіслав грамоти гетьману Івану Самойловичу та кошовому отаману Запорозької Січі з повідомленням про наступний похід російських і козацьких військ на Кримське ханство, орди яких, порушуючи умови Бахчисарайського мирного договору, продовжували руйнівні нашестя на південні землі Росії, України і Речі Посполитої. На початку грудня 1686 року воєвода Григорій Косагов прибув на Запорожжя, щоб зробити фортецю Кам'яний Затон базою бойових дій проти кримських татар і турків у нижньому Подніпров'ї.

Іван Самойлович не бажав цієї війни і намагався відрадити Москву від ризикованої акції, схилити до мирних переговорів з Кримом. Коли ж його поради не прийняли, він почав готувати козацьке військо до походу, пропонував рушити на Крим велике військо ранньою весною, щоб уже були трави для годівлі десятків тисяч коней.

На початку квітня 1687 року в Батурин надійшла царська грамота з наказом піднімати українське козацтво в похід проти Кримського ханства, а вже в кінці квітня Самойлович вирушив через Гадяч і Полтаву збирати козацькі полки. Під його командуванням зібралося п'ятдесятитисячне козацьке військо; полки -- Стародубський (Якова Самойловича), Чернігівський (Григорія Самойловича), Гадяцький (Михайла Баруховича), Полтавський (Павла Герцика), Миргородський (Данила Апостола), Лубенський (Максима Ільяшенка). Переяславський (Леонтія Полуботка, генерального бунчужного). Прилуцький (Лазаря Горленка), Ніжинський (Степана Забіли) і Київський (Костянтина Солонини), тобто усі десять полків. Могутня сила, на той час добре озброєна й навчена військовій справі.

На Лівобережну Україну прибуло російське військо, близько сотні тисяч ратників, головнокомандуючим якого був фаворит царівни Софії Олексіївни, боярин і князь Василь Голіцин. Найближчі його помічники -- генерали Аггей Шепелєв і Патрик Гордон.

Останній відзначився в обороні Чигирина (1677 -- 1678) знанням військової справи, хоробрістю та розпорядливістю. І в цьому поході Гордон продовжував вести свій щоденник, який став одним із джерел історії війни з Кримським ханством. Про масштаби й могутність військ, які рушили на Крим, свідчить те, що обоз лише російського війська складався з двадцяти тисяч возів. Наприкінці травня 1687 року російське й козацьке війська об'єдналися в межиріччі Орелі та Самари й рушили на південь, досягли річки Кінські Води й далі просувалися степом у напрямку Перекопу. Того року навесні не було дощів, висохли трави в Дикому полі і навіть у Великом Лузі понад Дніпром. Це ускладнювало похід такої маси військ.

Кримські татари вдалися до випробуваного засобу: вони підпалили степи Запорожжя на величезній площі. Рухатися випаленим степом людям і коням було надзвичайно важко. У гетьмана Івана Самойловича загострилась хвороба очей. Люди і коні задихалися в диму і копоті, що розносилася вітром. А до Перекопу ще залишалася майже сотня верст!

18 липня 1687 року об'єднане військо зупинилося біля річки Карачакрак, і воєначальники зібралися на військову раду в головнокомандуючого Голіцина. Більшість висловлювалася за припинення походу й повернення війська на Лівобережжя. На цій раді гетьман Іван Самойлович сказав: "В усіх монархів розумні регіментарі звичайно не стільки ганяються за тим, щоб виграти битву, скільки прагнуть зберегти цілим своє військо. Якщо ж ми тепер здійснюватимемо намір підкорити Крим і поведемо війська далі по випаленому степу... як би нам не зазнати біди не стільки від ворожої зброї, скільки від браку корму коням і від людського голоду!". Рада ухвалила Кримський похід припинити, але відправити значні сили в район Запорозької Січі, де знаходилися ратники Григорія Косагова, і чинити військовий промисел проти фортеці Кизикермен над Дніпром. Туди рушило двадцять тисяч ратників під командуванням воєводи Леонтія Неплюєва і вісім козацьких полків (Чернігівський, Прилуцький, Переяславський і Миргородський, два кінних і два піших охотницьких полки) під загальним командуванням наказного гетьмана Григорія Самойловича. Гетьман Іван Самойлович наказав кошовому отаману Григорію Сагайдачному з запорожцями також приєднатися до цього війська і діяти спільно проти татарських орд та їх фортець у нижній течії Дніпра.

Це, мабуть, були останні розпорядження гетьмана Івана Самойловича, проти якого поступово наростало невдоволення серед старшин і козацтва. Невдоволення посилилося у зв'язку зі збільшенням податкового тягаря під час першого Кримського походу, який вимагав значних витрат на утримання п'ятдесятитисячного війська. Старшина спрямовувала невдоволення козацтва й поспільства проти гетьмана, якого вважали винуватцем усіх негараздів на Лівобережній Україні.

Недовір'я до гетьмана поширювалося й серед російських воєвод, зокрема в головнокомандуючого військами князя Василя Голіцина. Останній вдався до того, що доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею (через воєводу Леонтія Неплюєва) вивідувати думки й висловлювання Івана Самойловича проти політики царського уряду і дій російських вельмож. Про це знав генерал Патрик Гордон і записав у своєму щоденникові (там він назвав Мазепу генерал-ад'ютантом, а Кочубея -- секретарем). Отож, і з'явилася думка, щоб усі невдачі першого Кримського походу перекласти на українського гетьмана й усунути того від посади. Це виявилося вигідним і для російських воєвод, і для українських старшин, яких пригнічувала деспотична влада гетьмана Самойловича. Багатьох приваблювали значні багатства, якими він володів, і прагнення поживитися ними в разі усунення його від гетьманського уряду. Над головою престарілого і хворого Самойловича нависла смертельна небезпека.

Вигороджуючи фаворита регентки-царівни Софії Олексіївни боярина і князя Василя Васильовича Голіцина, лівобережні старшини вчинили змову, щоб усю вину за невдачу першого Кримського походу покласти на Самойловича й домогтися усунення його від гетьманства. На ім'я царів Івана і Петра Олексійовичів через Василя Голіцина була подана чолобитна від 7 липня 1687 року за підписами генеральних -- обозного Василя Борковського, судді Михайла Воєховича, писаря Сави Прокоповича, осавула Івана Мазепи, полковників -- Костянтина Солонини, Якова Лизогуба, Григорія Гамалії, Дмитрашка Райчі (раніше брав участь у змові проти гетьмана Дем'яна Многогрішного), Степана Забіли (син генерального обозного Петра Забіли -- організатора змови проти гетьмана Многогрішного і канцеляриста Василя Кочубея.

В чолобитній містився донос, у якому висувалося двадцять три пункти звинувачень проти гетьмана Івана Самойловича. Натхненником змови і автором чолобитної історики небезпідставно вважають Івана Мазепу, який ціле десятиріччя (1676 -- 1687) залишався довіреною особою гетьмана, добре знав його дії і таємні помисли.

Чолобитна -- цікавий документ тієї епохи: вона відображає моральні засади можновладців тодішнього суспільства і разом з тим відкриває завісу над особою гетьмана як мудрого діяча, прихильника української державності, неабиякої особистості в старшинському середовищі поневоленої російським царизмом України.

Подаємо в українському перекладі текст старшинської чолобитної:

"Все Військо Запорозьке назвичайно сумує від невдалого походу Кримського, на який увесь світ християнський звів очі: єдиний же винуватець цього -- гетьман.

1) До укладення вічного миру з Польщею він завжди бажав, щоб государ підтримував перемир'я з турками і татарами, а з поляками не мирився.

2) Коли відбувся останній договір, надзвичайно засмутився і говорив військовим старшинам: що Москва за свої гроші купила собі лихо і т. п.

3) Не дозволяв молебнів у церквах з цього приводу.

4) Ніколи не радів перемогам християн над невірними.

5) Родина його говорила дружинам генеральних осіб: що він має намір іти слідами Брюховецького.

6) На згубу російських військ наполіг, щоб їх вивели в Крим навесні, а не восени.

7) Під час походу відраджував боярина посилати передові полки для виявлення противника, не дізнавався про місцеве становище і, коли горіли степи, не велів їх гасити.

8) Скаржився у той час на хворобу очей і говорив: краще б Москві сидіти у спокої дома і оберігати кордони, ніж заводити ненадійну війну з Кримом і позбавляти мене тим самим останнього здоров'я.

9) Нарадив боярам, на вічну неславу російських і козацьких військ, повернутися назад, замість того, щоб придумати, яким би способом шкодити ворогові, хоча б з меншими силами.

10) Самовільно володіє Малоросією, робить, що хоче, і міста малоросійські не государевими, а своїми називає, наказуючи козакам вірно служити йому, а не монархам.

11) Син гетьманський Григорій та інші говорили багато зухвалих слів про государів при гетьмані, і він не лише їх від того не стримував, а й сам те ж робив.

12) Липня 4, перейшовши з своїми полками через мости, споруджені росіянами на річці Самарі, гетьман наказав їх спалити, залишивши боярину, який був на тому боці з усім військом, лише два мости.

13) Коли повідомляли йому про те, що багато хворих в російському таборі, він говорив: хоч би і всі згинули, то я б про те не журився.

14) Один російський полковник посварився з лубенським полковником Гамалією, який, явно надіючись на гетьмана, сказав при ньому: що ти мені докоряєш? Нас не шаблею взяли.

15) Продає за великі гроші полковницькі уряди.

16) Утискує старших військових заслужених людей, а з дрібними обходиться ласкаво.

17) Забирає собі все, що йому сподобається; що ж не візьме сам, відбирають діти.

18) Генеральні старшини від його гніву і нахальних слів стають мертвенними і не живуть у спокої.

19) Чотири роки не визначає нікого на суддівський уряд, вимагаючи за нього великі гроші, від чого згасло право, обіженим людям немає управи і багато їх плаче.

20) Більше займається домашніми справами, ніж виконанням справ монархівських.

21) Заборонив, всупереч указу великих государів, відпускати в Польщу хлібні запаси, в той час як велить возити їх в Крим і турецькі міста.

22) Будучи дрібного походження, гребує усіма і не лише не вважає рівним собі в Малоросії, а навіть і за великоросіянина не хотів видати свою дочку, для якої заманив з-за кордону князя Четвертинського, а все це робить для того, щоб утворити з часом в Україні удільне князівство.

23) Того ж від його синів терплять Чернігівський і Стародубський полки, того і описати не можна.

Через ці причини і його нездатність все Військо Запорозьке бажає й слізно Господа Бога молить, щоб великі государі, для кращого управління Малоросією і вгамування багатьох сліз, вказали зняти з нього гетьманський уряд і на нього звеліли обрати, вільними голосами, іншого -- бадьорого, вірного і справного чоловіка.

І за те просить усе Військо Запорозьке, щоб після усунення його від гетьманського уряду, він не залишався в Україні, а взятий був з усім своїм домом в Москву і, як зрадник, скараний. Якщо ж на це прохання не надійде монарше рішення, Військо Запорозьке, із менших чинів, дотримуючись вірної служби, змушене буде поступити з ним згідно своїх військових прав і звичаїв, як з відвертим до великих государів недоброзичливцем". Бантыш-Каменский Д. История Украины. От водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. Киев-Петроград (без року). -- С. 821 -- 323.

Князь Голіцин спішно відправив старшинську чолобитну в Москву для вирішення справи царським урядом.

Мабуть, саме тоді один із учасників змови Іван Мазепа написав вірша, присвяченого гетьману Івану Самойловичу, і в ньому відобразилися мотиви старшинської чолобитної.

Наведемо уривок з того вірша:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане!

Чому так запустився у недбання?

Ой був єси хорошим всім паном,

А потім протиставивсь усім станам.

Сам цілодушно став гетьманувати,

Хотів нащадкам звичай той віддати.

Ти давню вольність війська став ламати,

Гідності всіх станів зневажати.

Тут цілком визначена позиція генерального осавула Івана Мазепи щодо свого патрона-гетьмана, який свого часу врятував його від заслання в Сибір і висунув на старшинську посаду, пригрів як віддану й чесну людину.

В старшинській чолобитній відкривається задум гетьмана Івана Самойловича позбутися московської протекції й утворити "удільне князівство" -- незалежну державу Україну. Це головне звинувачення, що характеризувало гетьмана як патріота і державного діяча.

Звичайно, в Москві це викликало особливе занепокоєння. Перекладення вини за невдачу Кримського походу на українського гетьмана реабілітувало князя Юліцина в очах російської громадськості.

Тим часом російське й козацьке війська 21 липня 1687 року підійшли до річки Коломак (притока Ворскли) й отаборилися на правому й лівому берегах річки (ця місцевість тепер поблизу містечка Коломак Харківської області). А другого дня з Москви прибув посланець з царським указом з приводу старшинської чолобитної на гетьмана. Князеві Голіцину приписувалося арештувати Івана Самойловича і, згідно бажання старшини, усунути від гетьманського уряду й відправити у великоросійські міста за власним вибором, а потім влаштувати вибори нового гетьмана.

В ніч на 23 липня ставку Самойловича оточили російські полки. Після ранкової молитви в похідній церкві гетьмана арештували й разом із сином Яковом привезли до князя Голіцина, в ставці якого зібралися російські бояри, генерали й полковники. Туди ж викликали старшин, які підписали чолобитну. Голіцин оголосив про усунення Івана Самойловича від гетьманства і вибори нового гетьмана. Старшини передавали князеві гетьманські клейноди -- бунчук і булаву. Невдовзі воєвода Леонтій Неплюєв арештував у Кодаку гетьманського сина -- полковника Григорія Самойловича і привіз у ставку Голіцина. При цьому воєвода відібрав у полковника майно, коштовності й гроші та й привласнив їх.

Над гетьманом і його родиною була вчинена жорстока розправа: його самого заслано до Сибіру -- в місто Тобольськ, а сина Якова з дружиною -- в Єнісейськ, дружину гетьмана відправлено на постійне мешкання в містечко Седнів (Чернігівщина) до молодшої дочки; сина Григорія скарано на смерть у місті Сєвську.

Конфісковано (за дослідженням Миколи Костомарова) в Івана Самойловича значні багатства: села, господарські маєтки, промисли, худобу, коней, столовий срібний посуд, золоті й срібні прикраси з коштовними каменями, оздоблену зброю, дорогі хутра, велику кількість чоловічого й жіночого одягу, збрую, екіпажі тощо, а також велику кількість грошей: 4916 золотих червінців, 47432 срібні талери (на Україні вони називалися ще єфімками), 2286 срібних левків (турецька монета), 3814 срібних копійок, 3000 срібних чехів (російських півторагрошовиків).

Половина цих багатств передавалася в казну Російської держави, а решта перейшла в розпорядження новообраного, гетьмана Івана Мазепи. З цього грошового скарбу і пожитків він передав князю Василю Голіцину 11000 крб. (золотими червінцями і срібними талерами), понад три пуди срібного посуду, різних речей на 5000 крб. і трьох породистих коней з сідлами.

Іван Самойлович скінчив життя 1690 року в далекому Тобольську. Він належав до непересічних постатей в багатостраждальній історії України, виступив як один з багатьох борців за об'єднання українських земель в єдину державу -- соборну Україну, посів гідне місце в її минувшині. Отож і слава про його п'ятнадцятирічну гетьманську діяльність не згасла і не згасне у пам'яті українського народу, який лише нещодавно здобув собі незалежність і свободу.

Размещено на Allbest.ru