Становлення української козацької армії в першій половині - середині XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. М. П. ДРАГОМАНОВА

ІНСТИТУТ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

з історії України на тему:

Становлення української козацької армії в перша половина - середина XVII століття

Студента 4 курсу групи № 411

Бакаєв С.І.

Керівник: к. і. н. доцент Візер С.О.

Київ 2016



Зміст

Вступ

Розділ 1. Устрій козацького війська, козацька рада, військова старшина, військові ранги

Розділ 2. Особливості стратегії, тактики піхоти, кінноти, артилерії та фортифікаційного козацького мистецтва

Розділ 3. Утворення та розвиток збройних сил за гетьманства Б.Хмельницького - мобілізація, розвідка, зброя, дисципліна

Висновки

Список джерел та літератури



Вступ

У найтрагічніші часи (майже п'ять століть тому) своєї історії, коли землі України були пошматовані ворогуючими державами, український народ, щоб забезпечити своє існування у світі і свій розвиток за таких важких історичних умов, з великим напруженням усіх сил шукав способів захисту, виробляв форми самооборони, винаходив методи активної військової протидії. Не маючи своєї держави, український народ створив потужні збройні сили, що є однією з найважливіших ознак держави. Виконання їхніх функцій покладалося на ту частину українського населення, яка мала на пів господарський, напіввійськовий характер і в середовищі якої склалися військові традиції, тобто на козацтво. Центром формування збройних сил України була Запорізька Січ. Щоб протистояти могутнім збройним силам тодішньої великої держави - султанської Туреччини, з її як тоді вважали непереможною армією, а також військам Речі Посполитої, склалося Запорізьке Військо. Це була струнка, своєрідна й досить досконала військова організація з раціонально продуманими, оформленими структурами, з самобутньою системою управління, командування і забезпечення. Козацьке військо мало свій флот, артилерію, піхоту, кінноту.

Запорізьке військо охоплювало не тільки запорозьких козаків, що мешкали за Дніпровськими порогами, а й козаків усієї України. Хоча основу війська складали вихідці з України, у Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу - поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців.

Актуальність теми даної курсової роботи полягає у тому, що для сучасної української історії воєнного мистецтво, воєнні дії, які відбувалися у той час за участю Війська Запорізького мали свої певні тактичні рамки. Маючи обмежений людський та фінансовий ресурс, дуже цікаво спостерігати за рішенням тої чи іншої тактичної задачі тогочасними воєнними лідерами, які збагачували воєнну науку, вдосконалюючи старі та виробляли новітні тактичні рішення та принципи ведення війни.

Мета дослідження: на основі опублікованих документів і матеріалів архівів дослідити розвиток воєнного мистецтва Війська Запорозького у війнах першої чверті XVІІ століття а також провести паралелі с тогочасними військовими догмами які застосовувались на європейському театрі воєнній дій.

Об'єктом дослідження українське козацьке військо перша половина - середина XVII ст.

Предмет дослідження воєнне мистецтво українського козацтва та європейських армій у війнах зазначеного періоду

Методи дослідження. складають принципи історизму, дослідження явищ в їхньому розвиткові, залежності військової справи від соціально-економічних чинників, всебічності, об'єктивності, а також основні закономірності розвитку воєнного мистецтва. З метою об'єктивного осмислення досліджуваних явищ і процесів застосовувалися системний підхід, загальнонаукові та спеціальні методи.

Практичне значення полягає в тому, що його висновки та окремі розробки можуть бути використані: для науково-дослідних робіт; у навчальному процесі; для написання навчальних і довідкових матеріалів з історії Збройних Сил України, історії війн і воєнного мистецтва; для роботи військових відділів музеїв; удосконалення у реформованих Збройних Силах системи військово-патріотичного виховання і навчання з урахуванням нових політичних реалій на базі української національної ідеї.

Історіографія. Для написання курсової роботи використовувалися такі джерела: Державний Університет “Львівська Політехніка” Корнієнко Вадим Валерійович УДК 355. 483 (477) “1600 - 1625” Розвиток воєнного мистецтва українського козацького війська у війнах першої чверті XVII століття» 20. 02. 22 - військова історія Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук ЛЬВІВ - 2000

1. Гломозда К.Ю. До історії українських військових рангів XVII-XX ст. УДК 355. 33 (477) (091) Наукові Записки. Том 14. Історія. Україніка та європеїстика. 1999р.

2. Фірсов О.В., УДК 94 (477) ”15/16” «Особливості стратегії та тактики козацького війська за часів гетьмана П. Сагайдачного» Наукові праці. Том 76. Випуск 63, Історичні Науки, 2007р.

3. Стас П.М.//Артилерія в Хотинський битві1621р. // Український історичний журнал//Національна Академія наук України. Інститут історії України і інститут політичних і етнаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса №6/2011р

4. Катерина Адамчук «Минуле і сучасне Волині та Полісся сторінки воєнної історії краю», Науковий збірник вип. . №30, Вид. Центр. Музей Збройних Сил України, Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки м. Луцьк 2009р. Волинський краєзнавчий музей 2009р.



Розділ 1. Устрій козацького війська, козацька рада, військова старшина, військові ранги

Козаччина створила своєрідний демократичний устрій: всі важливі організаційні та політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Залежно від її учасників козацька рада мала різні назви: військова рада, генеральна, “зуповна” рада, чорна або чернецька. Всі ці назви означали що були ради за різним спрямуванням, право брати участь в загальній раді мали всі як “чернь” так і старшина. Кожен козак вважав за обов'язок приймати участь у загальній раді. Так спроба Виговського замінити такий лад ре презентаційною системою, коли на раду з'являється тільки старшини та по 10 козаків з кожного полку, зустріла обурення всієї “черні”.

На перші часи військова рада відбувалася там, де було зібране військо, на Запорожжі, або в «полі», під час походу. На «волості» улюблене місце зборів було над річкою «Росавою», особливо над «Масловим Ставом», в околиці Корсуня, а на Лівобережжі -- в Переяславі. Раду скликали в міру потреби, найчастіше на весну або в восени. На Січі в XVIII ст. був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав гетьман, а як гетьмана не було, старшина, на Січі -- кошовий. Були також у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі курінні й паланкові -- для вирішення місцевих проблем різних відділів війська, чи округу.

Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б'ючи в бубни, чи литаври. На Січі перший знак давав пушкар, стріляючи з найбільшої гармати. Тоді довбуш виносив з свого куреня палочки до літаврів, йшов до церкви, забирав звідтіля літаври, ставив їх на майдані й бив спершу дрібненько один раз. На це гасло виходив військовий осавул, виносив з церкви корогву і ставив її на майдані. Тоді вже довбуш бив далі в бубни і на майдані збиралося військо, полками чи куренями. На Січі у XVI ст. був звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше не раз гетьмани давали наказ з'являтися на раду «під горлом», тобто під загрозою смерті. . . Військо становилося у велике коло або півколо, відповідно до місцевості. Останнім приходив гетьман зі старшиною (або відповідно кошовий на Січі) з відзнаками влади у руках і з відкритими головами на знак пошани до козацького товариства.

Раду проводив гетьман (кошовий), а допомагала йому старшина. Особливим було завдання осавулів - вони були посередниками між старшиною і радою. Вони обходили “коло” козаків і розпитували їх.

Формального голосування не було - козаки голосували “гучком” - голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість. Коли погляди поділялись порівну, то нерідко доходило і до бійок.

Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрямки державної політики, укладала угоди з іншими державами, обирала і скидала гетьмана і старшину, вирішувала доцільність військових походів, обирала військову тактику ведення бойових дій і іноді здійснювала військове судочинство. Це була найвища законодавчий, виконавчий та судочинний орган і йому мусили коритися всі інші установи запорозького війська.

І лише під кінець XVII ст., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу старшина, генеральна рада втратила свій вплив. Її скликали рідко, в основному для виборів гетьмана. Всі інші справи вирішала рада старшини, до складу якої входили генеральна старшина, полковники та, інколи, представники полкової та сотенної старшини.

Військова старшина різних ступенів здійснювала командування військом. Головні козацькі органи керування утворилися під кінець XVI ст., коли козаччина зорганізувалася в постійно діюче військо.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністраційну владу, брав участь у законодавстві й судівництві, - але передусім він був головним полководцем і організатором війська. Під час війни його влада над військом була необмежена, він орудував усіма військовими силами і мав право карати на смерть. В організаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях -- також із генеральною радою. Підчас походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із генеральної старшини або полковників.

При гетьмані помічні функції виконувала військова або генеральна старшина, до якої належали генеральний обозний, генеральні судді, генеральні підскарбій, писар, осавули, хоружий і бунчучний.

Генеральний обозний, як вказує назва, мав передусім наглядати над військовим обозом. В його обов'язки, мабуть, також входило ставити оборонний табір підчас воєнного походу. Генеральний обозний заправляв також військовою артилерією, особливо тою, то була при гетьмані. Йому підкорялися полкові обозні з полковою артилерією. Генеральний обозний мав перше місце по гетьмані; при відсутності гетьмана головував на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом. За Б. Хмельницького генеральний обозний Чернята списував козаків у реєстр.

Два генеральні судді головували у генеральному суді.

Генеральний під скарбний кермував державним скарбом.

Генеральний писар був канцлером козацької держави, він вів найважливіші внутрішні і закордонні справи, кермував генеральною військовою канцелярією.

Два генеральні осавули мали передусім виконувати військові функції: командували окремим частинами армії під час походів, здійснювали перегляд війська, керували охотничими полками. Як вже було сказано осавули виконували функцію посередників між старшиною та “черню” на генеральній раді. На гетьманському дворі осавули від імені гетьмана часто приймали чужоземних послів.

Генеральний хоружий (рідше “хорунжий”) доглядав військові корогви та мав провід над відділом надвірного гетьманського війська.

Генеральний бунчучний або бунчужний носив перед гетьманом бунчук і був радником гетьмана під час походів.

У кожному полку була полкова старшина: полковник, полковий обозний, полкові осавули, полковий хоружий, полковий суддя та належні до них нижчі урядовці.

Полковник мав виконувати подвійну функцію: адміністративну та військову. Він стояв на чолі полку і керував його територією. Він головував над усіма полковими урядами, виконував гетьманські доручення, вів усі фінансові справи полку, здійснював судочинство у полку. У військові обов'язки полковника входило керування полком під час військових походів, підтримання боєздатності полку. Полковника заступав наказовий полковник, з полкової старшини або зі знатних козаків.

Полковий обозний керував полковим обозом та артилерією, а при відсутності полковника командував полком.

Два полкові осавули доглядали лад та дисципліну у полку, мали деякі поліційні обов'язки і опікувалися полковою музикою.

Полковий хоружий мав доглядати полковий прапор. Під проводом хоружого стояли значкові товариші.

Полковий суддя вів полкове судочинство, мав свою канцелярію і урядовців.

Полковий писар вів полкове діловодство.

До сотенного уряду належали сотник, сотенний осавул, сотенний хоружий і сотенний писар. Їх функції були аналогічні до функцій полкової старшини в полку.

Частиною сотні, куренем керував курінний отаман. Якщо курінний отаман ще й керував у місті, то його називали городовим отаманом. По селах керували сільські отамани.

На Січі старшим над цілим військом був кошовий отаман, а при ньому були суддя, осавул, писар.

Вибори старшини - характерна ознака козацької демократії, вибирала її козацька рада. Рала могла так само й відібрати владу у кожного: старшина виконувала свої обов'язки "до військової ласки", тобто поки дозволяло на це військо.

Гетьмана обирала генеральна рада. Вибори відбувалися особливо врочисто. Коли рада вже зібралася, посередині радного кола де стояла старшина, клали «клейноди», відзнаки гетьманської влади, - булаву і бунчук. Був давній звичай, що гетьман, що уступав, клав булаву просто на землю, наче на знак того, що гетьманська влада повинна коритися перед військом аж до землі. Пізніше клейноди клали на стіл, укритий розкішним килимом. Старшина ставила кандидатури, починалася нарада, осавули обходили військо, питаючись, за кого козаки стоять. Вибір відбувався не голосуванням, а криком, не раз доходило й до борні. Самовидець описує такий вибір на Чорній раді під Ніжином 1663 р.: «Зараз крик зчинився з обох сторін за гетьманство, -- одні кричать: "Брюховецького на гетьмана!", а другі кричать: "Сомка на гетьмана!", а далі взяли між собою битися». Пізніше, у XVIII ст., кандидатура на гетьмана була вже між старшиною умовлена заздалегідь, і вибори проходили спокійно. За давнім звичаєм козаки проявляли свою згоду, кидаючи вгору шапки. Навіть ще при виборі Апостола "шапками на нього махали". Вибраного гетьмана ставили на стіл посеред ради, щоб усе військо його бачило. Але найважливіша була та хвилина, коли новообраному вручали до рук булаву й укривали його бунчуком і корогвою, -- це було символічна передача влади.

Генеральну старшину інколи обирала генеральна рада, але частіше - рада старшини. Величко у своєму літописі описує, як у 1700 р. Василь Кочубей зрікався уряду генерального писаря: “здав із себе той уряд писарський, поклавши публічно перед гетьманом, на очах усієї старшини, в гетьманській столовій кімнаті, печать військову, подякував гетьманові і всій старшині”. Старшина прийняла відмову, але вирішила за потрібне призначити Кочубея головою іншого уряду: “По його від'їзді з гетьманського дому, полковники і вся старшина врадили, що не бути йому нараз без уряду, й постановили передати йому уряд генерального судді. До цього й гетьман легко прихилився й наказав пошукати в скарбівниці ліску суддівську, чорну, гебанову, просто у срібло оправлену: другого, чи третього дня, коли полковники і вся старшина перед службою божою до гетьмана на Гончарівку з'їхалися, і Кочубей теж туди прибув, толі несподівано дістав суддівський уряд від гетьмана і всієї старшини”.

Полковника і полкову старшину обирала полкова рада. Сотника і сотенну старшину - сотенна рада.

Але виборчий принцип не завжди чітко дотримувалися. Богдан Хмельницький мав такий авторитет, що міг самостійно призначати полковників. Пізніше його в цьому наслідували Петро Дорошенко, Многогрішний, Самойлович. Це робилося для підтримання суцільності війська.

Назначеному полковникові урочисто вручали відзнаки його влади. Полк збирався на просторому майдані з усіма полковими й сотенними прапорами. Потім приїздив гетьманський делегат з новим полковником, їх вітали хлібом-сіллю, грала полкова музика, похилялися прапори. Делегат повідомляв про призначення нового полковника, полковий писар відчитував гетьманський наказ. Потім делегат вручав полковникові пірнач, полкову корогву, значок і літаври; старшини укривали свого коменданта шапками.

Військові ранги в козацькому війську. З огляду на специфіку становлення загальноєвропейської фахової військової ієрархії рангів слід розглядати також історію оформлення її в українських військових формаціях.

В українському козацькому війську одна за одною склалися дві системи військових посад, пов'язаних із специфікою двох військових організацій - Січового коша (Війська Запорізького низового) та козацтва реєстрового. Ці дві системи добре відомі за дослідженнями з історії українського козацтва [1;40].

Ступені козацької старшини (як січової, так і реєстрової) у XVII-XVIII ст. були насамперед позначенням відповідних посад. Подібно до регулярних військ Європи, які приблизно в цей самий час довершували своє остаточне оформлення, посади козацької старшини чітко поділялися за категоріями. На Січі - це "військові", тобто загальні для всього війська за повноваженнями (кошовий отаман, суддя, писар, осавул, обозний, перначний, бунчужний, хорунжий, булавний), "до паланки" (полковник, осавул, писар, хорунжий, підосавул, підписар), "курінні" (курінний отаман, хорунжий) і "похідні" (полковник, осавул, писар, хорунжий).

У реєстрових полках - старшина "полкова" (полковник, осавул, писар, хорунжий) і "сотенна" (сотник, хорунжий). За часів гетьманської держави в Україні утвердилася нова назва для вищої категорії військових та цивільних посадових осіб - "генеральна старшина".

Але вже з XVII ст. в системах козацьких ступенів постають явища, які можна співвіднести з появою перших справді персональних рангів. Як відомо, козаки, які обіймали посади кошового отамана, військового судді, військового писаря та військового осавула, після звільнення зберігали звання "військового старшини" і являли собою своєрідний резерв для призначення на похідні посади. Саме "військового старшину" слід вважати першим персональним військовим рангом в історії українських збройних сил.

Досить тривалий час перебуваючи в складі збройних сил Речі Посполитої, козацтво сприймало впливи польської військової організації (так само, як позначалися на його термінології та системі посад турецькі й татарські впливи). За системи формування регулярного війська, яке побутувало в Польщі у XVI-XVII ст., численні представники шляхти вступали до війська разом зі своїми почтами в якості рядових воїнів. Але на відміну від членів почту, які звалися "пахолками" або "шеренговими", вояки-шляхтичі, які становили першу шеренгу бойового шикування, звалися "товаришами".

Це підкреслювало їхню позаслужбову рівність до шляхтича-ротмістра, який брав їх на службу, та його заступника-поручника; з числа "товаришів" призначалися "намісники" на час відсутності командирів [1;41].

Подібні ж стосунки й рангові позначення існували в козацькому війську". Десятник (отаман). Крім дев'яти старих козаків, якими керує по звичаєві, має у своєму відділові тридцять і сорок молодих козаків, яких розподіляє поміж своїми товаришами по рівному числі для вивчення"[1;41].

Тому козак -"товариш" - це своєрідний ранг, на відміну від "молодиків", "зимівчаків", "джур", "під помічників" та інших другорядних категорій рядових членів війська.

Цікавим є той факт, що назва командної посади "полковник", яка сприймається як невід'ємний компонент російської та радянської системи офіцерських рангів, досить пізно запозичена Росією з Польщі, можливо, за українським посередництвом.

Попри небажання московських стрільців, 25 березня 1680 р. було наказано їх "відати проти іноземного чину", тобто командирам бути "з голів у стольники й полковники, з полу голів у полу полковники, з сотників у капітани" [1;41]. 1683 року стрілецькі "прикази" було перейменовано на полки, а сотні - на роти.

Своєрідну сторінку історії українських військових рангів становить історія терміну "гетьман". За умов, що склалися під час Визвольної війни, це звання, вперше документально визнане польською владою за Богданом Хмельницьким, почало сприйматися як владний титул, і це сприйняття досягло апогею за часів створення в Україні 1918 р. Гетьманату як форми спадкової монархічної влади. Але зрозуміти обставини виникнення й функціонування цього звання можна, знову ж таки, лише з урахуванням польської військової структури тієї доби.

Вже йшлося про незмірно великий порівняно із сьогоденням статус рангу "капітана" за доби виникнення постійних армій. У німецькому варіанті цей ранг звучить як "Hauptmann" - "головний чоловік", і певний час також правив за означення полководця, воєначальника. У Польщі поруч із традиційним посполитим рушенням - загальним ополченням шляхти під час війни - було створено наймане "кварцяне" військо. На чолі ополчення залишався сам король, а довершення організації найманого війська супроводжувалося утворенням на початку XVI ст. сталого "уряду гетьманського". Великі гетьмани Коронний і Литовський були начальниками найманого постійного війська, відповідні гетьмани польні - їхніми заступниками.

З середини XVI ст. посада гетьмана стала довічною і таким чином перетворилася на справжній ранг [1;42]. У такий спосіб гетьман Війська

Запорозького і наказний гетьман ставали по суті третім і шостим представниками вищої ієрархічної структури війська Речі Посполитої, хоча й запізно згідно з перебігом історичних подій. До Богдана Хмельницького польські власті визнавали за українськими воєначальниками лише ранг "старшого", тобто приблизно рівний тодішньому"оберегу"-полковнику.

Військова специфіка і походження гетьманської влади в Україні становить помітний аспект "пошуку" українським проводом іншого, альтернативного польському, королівського підпорядкування, що, зрештою, знайшло відображення у подіях1654 р. XVII сторіччя - час співіснування й суперництва у Польщі, Росії та Україні двох посадово-рангових систем: похідної від традиційних військових структур і загальноєвропейської, "регулярного" зразка. Російські стрільці, польське посполите рушення, українське козацтво зберігали здебільшого власні позначення командного складу. У московських "полках іноземного строю", частинах "чужоземного автораменту" в Польщі та українських охотницьких (сердюцьких та компанійських) частинах практикувалися західноєвропейські системи означень.

Розділ 2. Особливості стратегії, тактики піхоти, кінноти, артилерії та фортифікаційного козацького мистецтва

Аналіз спеціальних студій про воєнні дії, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участі козацького війська, дозволяє виявити чинники, завдячуючи яким Військо Запорозьке виходило переможцем у багатьох війнах і походах. Все бічне їх вивчення дозволить певною мірою екстраполювати деякі складові та тенденції на сучасне українське воєнне мистецтво.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. політична мета війн західноєвропейських країн визначалася певною “обмеженістю” й глибокою суперечливістю. Війни цього періоду велись в основному не в національних інтересах, а в інтересах пануючих класів з метою їхнього збагачення й носили загарбницький характер. Все це вело до обмеженості стратегічної мети. Досягнення політичних цілей відносно малого масштабу без крайньої напруги сил було найбільш доцільним способом ведення війн. З іншого боку, і воєнні засоби, якими розпоряджалися країни Західної Європи, були обмеженими. Спосіб комплектування військ, прийнятий в цих державах (вербування), не забезпечував можливості утворення численних збройних сил і швидкого поповнення втрат у ході війни. Особливо тяжким було відновлення підготовлених кадрів [2;80]. Саме такі чинники впливали в Західній Європі на вироблення стратегічної концепції, у відповідності з якою питання про знищення армії противника у вирішальній битві не ставилося.

Битва розглядалася як один зі способів впливу на противника. Рішучий наступ у глиб території ворога, як правило, вважався неможливим через нестачу сил і засобів. Задача оволодіння територією вирішувалася в основному шляхом здобуття розташованих на ній найважливіших фортець [2;81].

Тобто географічні об'єкти набували першорядного значення, а сама битва - другорядного. Велику роль у тиловому забезпеченні військ відігравали шляхи сполучення. Усе це привело до формування у той час однієї з керівних ідей західноєвропейської стратегії - вирішувати стратегічні задачі шляхом маневрування, спрямованого проти комунікацій противника, не завдаючи ударів по живій силі. Сутність маневрування полягала в тому, щоб прикрити свої шляхи сполучення і створити умови для нанесення ударів по комунікаціях противника. Таким чином, необхідно було відтіснити ворожу армію, а потім оволодіти необхідними об'єктами. Такими були загальні риси маневрової та кордонної стратегії, як способу підготовки та ведення війни.

Такої ж стратегії наприкінці XVI - на початку XVII ст. головним чином дотримувалось і Військо Запорозьке, пов'язане багаторічними взаєминами з рядом європейських армій, зокрема польською і російською, які вважалися союзниками як українського козацтва, так і його противників. Тому і недивно, що воєнне мистецтво українського козацького війська, яке брало участь у збройній боротьбі з арміями багатьох країн, зазнало західноєвропейського впливу.

Проте запорожці творчо оцінювали наслідки цього процесу, переймаючи і відпрацьовуючи лише ті прийоми бою, що підходили їм якнайліпше. Козацькі ватажки не дотримувалися сліпо загальноприйнятих способів ведення війни, а використовували, у відповідності з обставинами, більш рішучі форми збройної боротьби. Зокрема раптовий напад із застосуванням всіх видів зброї (і холодної, і вогнепальної). Про це переконливо свідчить військова діяльність козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Сагайдачний розумів, що на той час перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Саме тому, на противагу західноєвропейській стратегії, він прагнув уникати недоцільного маневрування тилами противника та облоги фортець, а обирав за основу своїх дій швидкий і несподіваний маневр з метою створення для своїх військ найбільш сприятливих умов. І, використовуючи це, він нав'язував противнику битву і, як правило, громив його. Прагнення діяти наступально, намір завершити всякий маневр ударом стає для Сагайдачного одним з основних принципів протягом всієї його полководчої діяльності [2;81].

Причому використання цього принципу в кожному бою було різне. Він кожного разу шукав саме той шлях, який за певних конкретних умов найшвидше вів до перемоги. Виходячи з цього, Сагайдачний відкинув форму стратегічних дій, що була притаманна найманим європейським арміям того часу, наприклад маневрування на комунікаціях району воєнних дій з метою ухилення від битви, і виробив свою стратегію, основними принципами якої були: блокування головних комунікацій і стратегічних об'єктів в районі бойових дій (фортець, шляхів сполучення, зв'язку та постачання) ; проведення комплексу битв перед генеральним боєм з метою виснаження або введення в оману противника; масування основних сил і засобів Війська Запорозького на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, щоб розгромити ворожу армію або досягти вирішального результату в ході воєнних дій найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами. Яскравим прикладом цього став похід козацького війська на Москву у 1618 р. , а також Хотинська війна 1621 р. , які підтвердили відповідність козацької стратегії й тактики вимогам часу, забезпечили Війську Запорозькому набуття міжнародного авторитету [2;81].

У ході зазначених бойових дій П. Сагайдачний чітко розподілив сили і правильно визначив напрямки головних ударів, за рахунок чого завдав поразки супротивникам. Такі дії різко контрастували з традиційною тогочасною воєнною стратегією.

1. Активність як у наступі, так і в обороні.

2. Швидка і ретельна оцінка супротивника з урахуванням реального становища як важливої передумови дій.

3. Повна підпорядкованість війська. Чітке виконання наказів.

4. Використовування фортифікаційного мистецтва.

5. Ніколи не розпорошувати сили для утримання стратегічних пунктів. Тобто цей захід заперечував доцільність кордонної системи, в основі якої лежало прагнення прикрити відразу всі пункти на флангах з тим, щоб перешкодити супротивникові об'єднати сили.

6. Прагнення закінчити війну протягом однієї кампанії за рахунок одного могутнього нищівного удару.

Означені положення стали найважливішими при відпрацюванні Сагайдачним принципів порівняно з попередніми методами і концепціями.

Все це стало можливим завдяки високому ступеню підготовленості війська до війни, яка досягалась за рахунок унікальності організаційної побудови Запорозької Січі, де для забезпечення людськими та матеріальними резервами через територіальну, паланково-курінну систему [2;81] залучалося все покозачене населення України. А оскільки ця система створювалася з метою максимальної мобілізації сил українського народу для свого визволення, то її можливості були настільки великими, що дозволяли козацькому війську після значних втрат або поразок негайно відроджуватися. Європі це було невластиве через середньовічну роздробленість.

Отже, можна стверджувати, що воєнному мистецтву козацького війська були більш близькі ідеї рішучих дій, спрямованих на знищення живої сили противника, ніж принципи західноєвропейської школи маневрування на комунікаціях району воєнних дій з метою ухилення від битви.

При цьому особливими рисами воєнного мистецтва запорожців були активність, наполегливість і рішучість у досягненні поставленої мети та застосування найрізноманітніших і гнучких форм боротьби (залежно від конкретних умов і ситуації). Що ж до тактичного рівня, то тут слід зазначити: на той час, а саме в першій чверті XVII ст., у Європі панувала лінійна тактика. Її сутність полягала у рівномірному розподілі сил по фронту, шикуванні їх для бою у 2-3 лінії (по 4-8 шеренг у кожній при дистанції між лініями 50-200кроків) та в прагненні вести бій переважно вогнем [2;82].

Лінійна тактика передбачала, щоб кожний полк, батальйон, рота, взвод, гармата і солдат займали у бойовому порядку визначене місце і зобов'язані були діяти як одне ціле, інакше порушувалася вся побудова армії. Якщо потрібно було провести будь-який маневр, то його здійснювали всією армією. Внаслідок цього війська мали можливість наступати у порядку лише на рівній місцевості. Доля битви вирішувалася вогневим боєм. Основним методом ведення вогню був залповий. До рукопашного бою справа, як правило, не доходила. Лінійна тактика призвела до поширення оборонних та вогневих боїв і недооцінки активних наступальних дій, оскільки в обороні легше було зберігати лінійний порядок і забезпечувати високу вогневу міць. Більшість полководців того часу тому й прагнули виграти битву не наступом, а обороною.

На відміну від них, П. Сагайдачний став прихильником активних дій. Він усвідомив, що склад козацького війська й уміння запорожців дають можливість вирішувати різноманітні та найскладніші тактичні завдання. Тому Сагайдачний відхилив “пасивну” західноєвропейську тактичну систему й розробив власну, яка ґрунтувалася на найбільшій рухливості, неочікуваних нападах і воєнних хитрощах, так званих “фортелях” [2;82]. При цьому основними її принципами були:

- висування авангарду;

- маневрування двома флангами;

- удар центром у вирішальному місці.

Про це переконливо свідчать битви під Галацом (1616 р.) і Хотином (1621 р.), під час яких усі ці положення знайшли свій прояв [2;82].

Суттєвим моментом тактики запорожців виявилося поєднання вогню мушкетів із застосуванням холодної зброї. В країнах Західної Європи при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь. У козацькому ж війську, навпаки, основним прагненням стало підвищення влучності прицільного індивідуального вогню. Українські вояки навчилися створювати інтенсивний і щільний вогонь. Досягли вони цього за рахунок того, що Сагайдачний наказав зменшити стрій своєї піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга - передавала заряджені рушниці, а третя - безперервно заряджала їх. Це дозволило при забезпеченні безперервності вогню залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і тим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню.

З іншого боку, шикування козацької піхоти у три шеренговий стрій зводило до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню противника. Згідно з підрахунками, така своєрідна технологічна лінія дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже у 8-10 разів. Якщо останнім було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську шеренга, яка зробила постріл, була готова до наступного вже через 20-30 секунд. Під час бою українські козаки зближувалися з противником на відстань пострілу (300-350 кроків), уражали того влучним та інтенсивним вогнем, а потім переходили до рішучої атаки холодною зброєю. Вогонь повинен був почасти розладнати і деморалізувати противника, дезорганізувати його вогонь і знизити його влучність. Крім того, дим від пострілів служив свого роду маскуванням для атакуючого.

Отже, Сагайдачний віддавав основну перевагу удару холодною зброєю, не відмовляючись при цьому від розумного використання всіх властивостей вогнепальної зброї. Рушничному вогню він відводив роль підготовки удару. Прикладом цього можуть бути бойові дії з турецькими військами у 1616 р. під Галацом. Побачивши, що ворог отримує підкріплення, Сагайдачний прийняв рішення розпочати наступ, незважаючи на значну перевагу супротивника у кількості військ. Наступ відбувався розстрільною лавою з використанням складностей місцевості. Діставшись Дунаю й обминувши біля берега турецьку флангову батарею, частина козацького війська після короткої вогневої підготовки нанесла рішучий і несподіваний удар по базі ворога і передмістю, не давши часу туркам зарядити свої гармати. Між тим інша частина запорожців, добравшись до турецьких позицій за допомогою шанців (окопів) і використовуючи рушничний вогонь, в той же час кинулась у рукопашний бій з другого флангу і по центру.

Внаслідок цього раптового наступу турки, не дивлячись на величезну перевагу, змушені були відступити в місто [2;83].

На противагу західноєвропейським арміям, з їх прагненням вести бій шляхом вогневого змагання, не доводячи, як правило, до удару зближенням, у козацькому війську основним тактичним підходом був також бій з застосуванням удару холодною зброєю, а рушничному відводилась роль його підготовки.

Саме в цьому і полягає сутність козацького способу ведення бою і те нове, що було внесено гетьманом у тактику свого часу. Аналіз історичних джерел і спеціальних студій щодо воєнних дій, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участі козацького війська, свідчить про поступове зростання досвіду Війська Запорозького та суттєві зміни в його воєнному мистецтві, і не в останню чергу завдяки полководчій діяльності гетьмана П. Сагайдачного. Тоді у боях було перевірено, що перемогу можна отримати лише рішучими наступальними діями. У зв'язку із чим у козацькому війську відкидалася така форма стратегічних дій, як маневрування по тилах противника та облога фортець, і обирався за основу швидкий і несподіваний маневр з метою розгрому противника потужним ударом.

Тобто воєнне мистецтво козацького війська, яке сформувалося в першій чверті ХVІІ ст., дійсно стало самобутнім та широко застосовувалося і надалі, зокрема в ході національної революції під проводом Богдана Хмельницького.

Кіннота Козацького війська до бою рушала наперед, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць.

З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. Компанійців XVIII ст. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.

Козацька кіннота не була високоякісною. Боплан зазначає: «На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська». Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: «Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків». Саме тому Хмельницький був змушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками.

Артилерія козацького війська на той час розвивалась. Щоб робити висновки та проводити порівняльний аналіз з європейськими арміями стан артилерії в козацькому війську у XVII ст., треба попередньо провезти аналіз тогочасного артилерійського розвитку.

Артилерія на той час була новітньою та доволі дорогою зброєю. Своєрідним довідником з історії тогочасної артилерії може бути праця А.Пруського «Книга про воєнні рицарські речі і справи» (1555р.), переклад якої польською мовою побачив світ 1565р. Він не тільки дає уявлення про артилерійську справу в Європі у другій половині XVI ст., ай робить проекцію на першу половину XVII, адже надто стрімкого прогресу в цій сфері в ті часи не відбувалось. [3;17]. Тяжкі гармати: Шарфермеца, Василіск, Соловей, Співачка, Картауна, Мортира Велика, Напівкартауна, Напівкулевріна. Легкі гармати: Мортира Мала, Фальконет. Насамперед тогочасна артилерія передусім важка, була своєрідною «пересувною мануфактурою війни». Громіздкі дула, маса яких у деяких випадках перевищувала 6т, а довжина наближалася до 4м, тягнули декілька десятків коней. Від 4 до 6 коней запрягали в артилерійський лафет, що транспортувався окремо. Кожну таку гармату супроводжувала валка возів з ядрами та порохом. Для перевезення однієї важкої гармати, її лафета та боєзапасу потрібні були десятки (іноді-понад півтори сотні) коней, а кількість погоничів могла сягати 60 осіб. Бойова обслуга гармат великих калібрів найчастіше складалася з двох гармашів та двох помічників. Мобільнішою була польова артилерія. Невеликі гармати, наприклад малі мортири масою 2 центнери, тобто 102кг, перевозили по декілька одиниць на одному возі. Скорострільність важкої артилерії була невисока. Приміром, доволі непросто було підготувати до пострілу «Шарфмецу», яка за деякими даними, могла мати дуло завдовжки 375см, масу 6120кг, заряджалася 100 фунтовими (51кг) ядром, та майже 67фунтами (близько 34кг) пороху. Перш ніж приступити до заряджання важкої гармати, обслузі потрібно було охолодити розпечене після пострілу дуло а також почистити його від порохового нагару. В XVII ст. в артилерійській справі в Голандії відбувалося реформування яке поширювалося на теренах Європи, в результаті чого переходили від складних в обслуговувані важких гармат, до менших, особливо увагу звертали на зменшення їх ваги. У XVII ст. . використовувалось кілька типів снарядів, суцільнолиті чавунні ядра, гранати з різними видами запальників, а також картеч. Скорострільність гармат від 50-80 пострілів за добу, легші 100 за добу. Від типу боєприпаса залежала відстань на яку могла поцілити гармата. Примітивні приціли, а також часто-густо низької якості порох не сприяли влучної стрільбі. Головні вади тогочасних гармат-низькі далекобійність і скорострільність, переважно точкова («болванкова») вражаюча дія боєприпасів, а також незначний відсоток влучень у ціль спостерігаються у різних джерелах присвячених боям 1621р під Хотином. [3;19].

Однак головні труднощі тогочасної артилерії полягали не в великих розмірах та транспортуванні, а величезних витратах на артилерію. У цьому не важко переконатися, якщо порівняти їх з загальною сумою коштів коронного скарбу. Так, за підрахунками дослідників, напередодні Хотинської війни щорічний прибуток державної скарбниці становив 800 тис. злотих. Із запровадженням з огляду на воєнну загрозу екстраординарних податків, а також завдяки пожертвам його було збільшено до майже 5млн. злотих. Витрати на артилерію у той час становили понад 2 млн. злотих, у тому числі на спорядження гармат 600-700 тис. , на порох-майже 455тис. , на ядра-більше 6тис. злотих. . [3;28]. Таким чином, як можна переконатися, витрати на артилерію становили понад 44% від усіх прибутків коронного скарбу, до того ж значно збільшених порівняно з мирним часом. Неважко здогадатися, що Військо Запорозьке не могло собі дозволити такі великі кошти на артилерію. Утім незалежно від того, мали запорожці гроші на важкі облогові гармати, чи ні, вони їм не були надто потрібні. По перше козацтво не вело воєн за приєднання територій, які в ті часи супроводжувалися тривалими систематичними облогами міст і фортець супротивника із застосуванням важких гармат. По друге такі гармати було складно транспортувати, що робило військо малорухливим, а його дії досить прогнозованими для ворога. Усе це цілком суперечило запорозькій тактиці ведення війни, яка ґрунтувалась на високій маневреності та максимальному використанні фактора раптовості.

У війську Запорозькому неабияку увагу приділяли мобільним польовим гарматам невеликих калібрів, що були грізною зброєю проти ворожої піхоти й кавалерії (їх могли встановлювати також в козацьких чайках). При запорозькій артилерії постійно (у тому числі і в зимку, коли козацтво розходилось по домівках) несли службу гармаші та візники (у деяких реєстрах другого десятиліття XVII ст. їх налічувалось декілька сотень осіб), а також частина без маєтних козаків. [3;29].

Запорозька влада змушувала мешканців багатьох українських міст до повинностей, пов'язаних з утриманням артилерії, зокрема постачання пороху та свинцю. Іноді вдавалися і до насильницьких реквізиції виробленої у шляхетських і королівських маєтностях селітри-одного з важливих інгредієнтів з вироблення пороху [3;29]. Як свідчать деякі джерела, а саме «Реєстр полковників війська Запорозького на турецьку експедицію під Хотин у 1621 році», козацьке військо, що прибуло до місця битви з 23 гарматами, явно не було переобтяжене ані порохом, ані ядрами, оскільки весь його боєзапас легко вмістився на 12 возах. [3, 29]. Такої кількості запряжених четвіркою коней возів із порохом та ядрами вистачило б лише одній великій турецькій гарматі на 3-4дні боїв.

Приблизне уявлення про тактику та потенційні можливості козацької артилерії у ближньому бою можна отримати на підставі джерельних свідчень про дії у схожих ситуаціях польсько-литовських гармашів.

Отже за низької скорострільності тогочасних гармат, вести вогонь з порівняно далеких дистанцій по противнику, який стрімко наступав, було ризиковано, адже наступаючі могли випередити артилеристів, опинившись біля їхніх позицій раніше ніж ті встигнуть знову підготуватися до пострілу своєї гармати. Через низьку далекобійність ще у другій половині XVII ст. у відкритому полі артилерію ставили перед вишу кованою піхотою, а бо ж у проміжках між нею. Якщо в тилу піхотинців біли висоти, то гармати (починаючи з 12-ти фунтових) встановлювали саме там, вони вели вогонь через голови своїх військ. Легкі гармати перебували в бойових порядках піхоти. При обороні укріплених позицій артилерію закривали наповненими землею кошами, що досить добре захищало від вогню супротивника. [3;32].

Враховуючи всі вище сказані можливості козацького війська, а також технічні вади тяжкої артилерії, можливо впевнено казати що козацьке військо здебільш орієнтувалося в використанні на легку та середню артилерію.

Фортифікаційне мистецтво козаків постійно вдосконалювалось. Ведучи воєнні дії в зоні степу й лісостепу козаки застосовували особливий спосіб утворення табору з возів. Це було чотирикутне рухоме укріплення, що складається з кількох рядів возів, зчеплених між собою. Усередині такої «рухомої фортеці» розміщувалося козацьке військо. За потреби вози засипали землею або вкопували в ґрунт, створюючи в такий спосіб оборонний вал. Довкола для швидкого й непомітного переміщення козаки копали шанці (окопи), готували для ворога пастки -- «вовчі ями» із загостреним кіллям на дні.

Добре описано мистецтво фортифікації козаків в перебігу 1621р в Хотинській війні де козакам прийшлося протистояти добре озброєному ворогу ОсмануII який в цій компанії використовував важку артилерію.

В цій компанії турецьке командування приділяло особливу увагу бомбардуванню укріплень хотинських оборонців, що зазвичай передувало османським атакам. Турки викочували гармати на зручні для ведення вогню позиції, а за потреби-передислокували свої батареї (на ніч, аби вберегтися від нападу супротивника, обслуга затягувала гармати до свого табору). Вельми інтенсивним обстрілам піддався насамперед запорозький табір. Зокрема, 4 вересня зі сходом сонця по ньому відкрили вогонь кілька десятків гармат, які охороняли яничари. Інтенсивний обстріл тривав упродовж годин (цього дня турецькі гармати зробили 1100 пострілів), після цього на штурм козацьких укріплень кинули османські підрозділи, у тому числі майже всі яничари. Щоби не дати розташованим поблизу литовцям прийти на допомогу запорожцям, командування війська Османа ІІ спрямувало проти них деякі свої підрозділи. Тим часом за наказом гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного козаки вийшли в поле, вступили у зустрічний бій і відкинули атакуючих від своїх позицій. [3;24].

Після невеликої перерви турки знову почали артилерійський обстріл козацького табору, що тривав понад годину (за іншими даними-більше двох годин). Після цього вони пішли в атаку й кілька годин безуспішно намагалися прорвати запорозьку оборону. Отримавши від Я. -К. Ходкевича підкріплення, козаки відкинули ворота та змусили його відступити. [3;24]. Третій упродовж дня штурм запорозьких позицій турки розпочали з грамотного обстрілу, який тривав не одну годину.

Він був настільки сильним, що багато хто у польсько-литовському таборі вирішив, що козакам настав кінець (було сумнівно, що би залишалися живими бідолахи запорожці). [3;24]. Однак насправді турецьке бомбардування не надало великої шкоди, адже українці на цей час перебували у земляних укріпленнях-їх захищав в земляний вал, підсипані землю вози, а також оборонні споруди бліндажного типу. [3;24]. Як писав у своєму щоденнику Хотинської війни сеймовий комісар Я. Собеський, у козацькому таборі постраждали на сам перед коні. Щодо втрат особового складу запорозького війська, то відомо, що тоді загинув козацький полковник Василь (в одному зі своїх творів Я. Собеський назвав його Васюком (Василем) Зюрею). [3;24]. .

Як можна переконати з перебігу бойових дій під Хотином 4 вересня турки кілька разів штурмували запорізький табір, піддаючи його багато годинним обстрілам із гармат, установлених порівняно недалеко від позицій українських козаків. Тим часом запорожці, не маючи ані важкої, ані середньої артилерії, змушені були перечікувати ці бомбардування у польових укріпленнях. Свої наступальні дії вони будували на переходах від оборони (для відбиття атак ворожої піхоти та кінноти використовувалися власна артилерія). [3;25]. до контрактах. Причому добре вишколеним та озброєним ручною вогнепальною зброєю пішим козакам удалося ввірватися в табір Османа ІІ й, зокрема, захопити кілька важких гармат. Якщо втрати запорожців під час боїв 4 вересня становили, судячи з усього, декілька десятків осіб, то, за підрахунками дослідників, протилежна сторона того дня не дорахувалася понад 3 тис. вояків. [3;25].

Оскільки запорожці були безсилі пострілами зі своїх гармат подавити ворожі батареї, вони закопувалися у землю, щоб у глибоких печерах - бліндажах перечекати артилерійський наліт. Ще одним способом зміцнення оборони була раціоналізація позиції. У ніч із 22 на 23 вересня козаки приховано покинули свою лінію, яку тримали проти правого крила турецького війська та яничарських підрозділів його центру. Зруйнувавши усі свої укріплення, аби ними не скористався супротивник, запорожці перенесли лінію оборони у північно-західному напрямку, наблизившись до шанців (окопів) німецької піхоти під командуванням Г. Денгофа, тобто вони дещо піднялися з низини на плато та, відповідно, віддалилися від турецьких батарей, які дошкуляли козакам вогнем із лівого берега Дністра. Утім, навряд чи це могло радикально зміцнити захист запорозький позицій від лівобережних гармат супротивника. Як видається, приймаючи рішення про перенесення переднього краю оборони П. Сагайдачний брав до уваги насамперед ситуацію у польсько-литовському таборі, який щоденно дедалі більше обезлюднював через дезертирство жовнірів. Ця обставина непокоїла також обложених поляків і литовців, у багатьох яких були сумніви щодо подальшої доцільності утримувати такий великих периметр. Відтак одночасно із запорожцями польське-литовське командування звузило лінію своєї оборони на правому фланзі, зруйнувавши окопи хелмінського воєводи Я. Вейгера. Рішення про це ухвалене на військовій раді у королевича Владислава 21 вересня. [3;31].

Отже важка облогова артилерія, яка успішно крушила фортечні мури, не могла зруйнувати земляні вали, що оточували позиції хотинських оборонців (навіть найбільші гарматні ядра здебільшого лише трамбували землю). Примітний що до цього опис навіть вірменський хроніст із Кам`янця-Подільського Аксент, який писав: «Ядро від тих гармат не могла підняти з землі ні одна людина, тому що ядра були дуже великі й призначені для штурму укріплень. І коли стріляли таким ядром із гармати, яку називали балйємез, то в тому місці воно розвивало землю на 5 ліктів завдовжки і входило в землю на 2-3 лікті, а земля в тому місці, в яке увіткнулася ядро, ставала мов камінь, і її не можна було проткнути навіть мечем. Коротше кажучи, ці великі гармати не завдавали не якої шкоди. . [3;28]. Як впливає із цього повідомлення, після пострілу важкої гармати її ядро проорювало борозну завдовжки до 190 см і заглиблювалося у грунт, спресовуючи його, на 76-114 см (ці дані отримано на основі припущення, що використана Аксентом лінійна міра лікоть дорівнювала 38 см; якщо ж вірменський хроніст мав на увазі лікоть більшої величини, наприклад, 50 см, то наведені ним виміри потрібно збільшити, відповідно, до250 см та 100-150 см). Хоч би там як, а великі ядра не завдавали критичних руйнувань земляним оборонним укріпленням хотинських захисників, і не могли, приміром, зробити проходи у валах для підрозділів супротивника.

...