Становлення української козацької армії в першій половині - середині XVII століття

Розділ 3. Утворення та розвиток збройних сил за гетьманства Б.Хмельницького - мобілізація, розвідка, зброя, дисципліна

козацький військо збройний хмельницький

Козаччина за півтора століття свого існування розвивалася безнастанно й обхоплювала все ширші ділянки своєї діяльності. Не пропали даремне зусилля Сагайдачного, Дорошенка, Павлюка й інших великих організаторів та провідників. Козаки все краще почували, що вони національне військо та, що їх організація повинна служити цілому народові. Але невдачі 1630-х рр. знову спинили зріст козацьких змагань. Козацьке військо зійшло знову на платформу своїх станових інтересів, відокремилося в замкнену верству, думало тільки про обнову й зріст своїх «вольностей», не мало відваги вийти поза межі, визначені урядом, не зважувалося утримувати зв'язків із громадянством, що чекало від козаків підмоги і визволу. Десятиліття 1638-1647 рр. це час найбільшого занепаду козаччини, коли здавалося, що запорозьке військо вже ніколи не зможе піднятися до давнього значіння. Аж повстання Богдана Хмельницького піднесло наново козаччину, повернуло її на широке поле праці для власної держави.

Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, людиною великого ума й залізної волі, організатор зроду й володар. Він визначався поривчастою вдачею, нагальністю, безоглядністю й енергією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників він умів вибрати найкращі елементи і з них творив дібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши ввесь квіт тодішнього українського громадянства.

Радо брав до війська чужих офіцерів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крови боронило її незалежності.

Богдан Хмельницький, козацька старшина і козацтво, хоча й отримали замість повноправної держави своєрідну національно-територіальну автономію, вважали її фактично суверенною. На Зборівський договір вони дивилися як на тимчасову угоду і намагалися будувати нову державну організацію, а також розгорнули широку дипломатичну діяльність, спрямовану на зміцнення свого становища. У цій дипломатичній боротьбі Україна виступала як субґєкт міжнародного права.

Мобілізаційна структура українського війська набувала виняткових рис. Будівництво нової козацької держави вимагало перш за все проведення адміністративного поділу території і формування центральної та місцевої адміністрації. Було визначено окремі округи -- полки, на чолі яких стояли полковники, що одночасно були військовими керівниками і головами адміністрації полку (округу). Первинним військово-адміністративним підрозділом Першого Українського гетьманату став курінь, що утворювався на базі хутора або невеликого села. До його складу входило 10-12, інколи 30-40 козаків. Всі вони мали свої хати та певний наділ землі. Курені об'єднувалися у військово-територіальну одиницю - сотню, центром якого було сотенне селище або містечко. Сотня мала у своєму складі від декількох десятків до 300 козаків. Територіально сотні об'єднувалися в полки. У складі козацького полку було від 7 до 22 сотень та від 2 до 3 тисяч козаків. Всю козацьку територію (три воєводства) за Богдана Хмельницького було поділено на 16 полків: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький або Винницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивґянський, Миргородський, Ніжинський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, а деякий час ще й Бихівський або Білоруський, Подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві) ; тоді полків було 10: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський. Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. Це забезпечувало реалізацію основних стратегічних напрямків концептуальних засад політичних та військових задумів Хмельницького, зокрема, масове залучення до боротьби проти ворога українського населення, а також утримання війська за його кошти. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для формування військових підрозділів для ведення воєнних дій

Реєстрове козацтво - основа національної армії. За зразком Запорозької Січі була створена національна армія, яка складалася із реєстровців та охотників. Командний склад обирався із найталановитіших організаторів. Іноді їх призначав гетьман.

Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони, головним чином, складалися з реєстрового козацтва, що було внесене до військових списків - реєстрів і було зобов'язане до постійної служби. На початковому етапі війни (січень - червень 1648 р.) армія Б. Хмельницького збільшилася вдвічі з 6 до 12 тисяч. У листопаді того ж року у таборі під Замостям було 20 тисяч реєстровців, а при укладанні Зборівського миру з поляками (серпень 1649 р.) український гетьман погодився на 40 тисяч записаних до реєстру воїнів. У 1654 р. Хмельницький задекларував наявність 60 тисяч реєстровців. Зважаючи на те, що під час Тридцятилітньої війни західноєвропейські військові формування не перевищували 40-50 тисяч чоловік, це була досить велика і потужна армія. Разом з тим, усвідомлюючи слабкі сторони формування своєї армії на основі принципу ополчення, Б. Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, яке б утримувалося за рахунок державної скарбниці. Окрім реєстровців, під час багатьох битв з ворогом, козацьке командування користувалося послугами так званих «охотників» (добровольців), які хоч і не були внесені до військових списків, однак були «добрими молодцями з доброю зброєю». В українській армії служили також окремі іноземні частини, що перебували у статусі найманців й отримували за свою «військову роботу» певну грошову винагороду. Це були загони німецьких піхотинців, що шукали собі заробітку після закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, а також невеликі підрозділи молдаван, волохів, сербів. Під час військових походів в обозі повстанської армії можна було побачити велику кількість невійськових людей, які використовувалися при фортифікаційних і саперних роботах, обслуговували реєстрових кіннотників, були ремісниками й погоничами. Так, наприклад, з 150 тисяч чоловік, присутніх у вересні 1648 р. під Пилявцями, лише 70 тисяч становили боєздатні підрозділи

Створення розвідувальної служби. Використовуючи закладені С. Наливайком, П. Конашевичем-Сагайдачним, М. Дорошенком, І. Сулимою традиції козацького воєнного мистецтва, Б. Хмельницький, під час формування своєї армії, надавав першочергового значення організації міцної розвідувальної служби.

Під час Національно-визвольної війни Хмельницький створив триступеневу структуру керівництва розвід агентами -- гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася також низова мережа агентів. Так, в одному з регіонів Польщі під керівництвом українського резидента П. Гжибовського перебувало вісімдесят осіб. Окрім того, Богдану Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського Вільно, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Після 1654 р. розвідувальна служба Української держави провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук'яна Григоровича (Литвина), який був професійним лікарем, взяли на роботу в Посольський приказ у Москві. До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного характеру й з інших країн -- Туреччини, Криму, Угорщини, Валахії. Українські розвідники успішно співпрацювали з шведськими й трансільванськими колегами на території Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Мало місце й перевербовування агентів інших країн. Безпосередня (тактична) військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз'їздів або з допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони дізнавалися про задуми командування противника, його чисельність і місцеперебування, напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру видавали захоплені «язики» -- полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво взяття полонених, як підкреслювали сучасники, було одним з найкращих.

Зброя українського війська постійно вдосконалювалась. За допомогою яких засобів і зброї козаки заставляли ворога тремтіти, допомагають зрозуміти археологічні знахідки з поля Берестецької битви 1651р. Завдяки розкопкам, які тривали понад 29 років (1970-1992 рр.) під керівництвом професора, доктора історичних наук І. К. Свєшнікова було одержано нові дані про стан і характер озброєння козацької-селянської армії середини XУII ст. про яке, у письмових джерелах зустрічаєм дуже скупі й загальні повідомлення.

Хоча деяка частина зброї і вироблялася на Україні, козаки користувалися в основному трофейною-татарською, турецькою, польською і значно менше придбаною західно-європейською, московською, кавказькою або іранською. Козаки не створили якихось характерних лише для них типів зброї, а билися тією, яку здобули на війні. . [4;84].

На озброєнні козаків у великій кількості була холодна і вогнепальна зброя. Боплан розповідає, що в похід козак бере дві рушниці та шаблю.

Шабля до половини ХУІІ ст. була в козаків майже поширена як рушниця, але пізніше вона стала почесною лицарською зброєю, улюбленою.

На жаль, типами шабель, які були на озброєнні козацького війська, досі ніхто не займався. Шаблі з розкопок Берестецького поля здебільшого належить до угорського-польського типу. Меншою кількістю представлені шаблі польських гусарів, карабели та екземпляри західно-європейського зразка.

Шаблі з коротким широким і кривим клинком та перснем для пальця на рукаві, мабуть, треба зарахувати до відомого з письмових джерел, але досі не ідентифіковано спеціалістами типу козацької шаблі. [4;85]. Гак для підвішування шаблі, який козацький вершник носив на поясі-особливість характерна лише для козацької кінноти.

Досить поширений був у козаків спис (списа). У середньовіччі списи уживала, як колючу зброю, не тільки козацька кіннота, а й піхотинці, особливо запорожці. Була навіть приповідка: козакові без ратища, як дівчині без намиста. Козак, який втрачав коня, продовжував ще вправніше оборонятися від ворогів на землі за допомогою списа.

Спис складався з довгого ратища та видовженого-трикутного наконечника з втулкою для верхнього кінця ратища. Спис був довгим, зроблений з тонкого дерева. Вістря мало поперечну перетинку, яка запобігла тому, щоб спис не глибоко в тіло. Серед знахідок на козацькій переправі є один екземпляр перської піки з обламаною втулкою і трикутним видовженим лезом. Ця зброя, мабуть, потрапила у козацькі руки як здобич на війні с турками. [4;84].

До холодної козацької зброї, якою користувалися в основному селянські повстанці, належали бойові коси і серпи.

Коси, як зброя козаків часто згадується у спогадах і листах сучасників Визвольної війни 1648-1657рр. , але опис у цих джерелах відсутній. Лише розкопки на місті козацької переправи під Берестечком виявили три бойові коси, що відрізняються від робочого знаряддя поздовжніми рівцями на лезах (як на кленках шабель) і розташованою в одній площині з лезом п`яткою (місцем кріплення коси до держака), яка у робочої відігнута вперед, що надає її лезу в процесі праці майже горизонтального положення. Найкраще збережений екземпляр має довжину 80 см. , на його п`ятці збереглось прикрашене заглиблене зигзагами кільце для кріплення коси до держака. Леза знайдених кіс позначенні клеймами майстрів-округлими, овальними та серцеподібними знаками. Форма п'ятки кіс з-під Берестечка вказує на те, що вони були прикріпленні до держаків горизонтально. На гравюрі голландського художника В. Гондіуса (1652р.) під ногами полонених під Берестечком селянських повстанців лежить серед іншої зброї бойова коса з горизонтально прикріпленим лезом. [4;85]. Коса з козацько-сілянському війську, як не парадоксально, являлась найбільш грізною холодною зброєю. Перероблена із сільськогосподарської, вона практично перетворювалася в алебарду. В рядах озброєних косаньєрів (як вони себе називали), за деякими джерелами, регламентувалась довжина бойової коси. Вона була різна - в одних сумісно довжина коси і древка, повинна була складати ріст людини до мочки вуха, а в деяких - тільки розмір древка повинен бути до мочки вуха. Це пояснювалось тактикою конкретного командира.

Бойові серпи були на озброєнні селянських військ у Західній Європі у ХУІ-ХУІІ ст. ст. Ніде, крім місця Берестецької битви, де розкопками козацької переправи знайдені три їх екземпляри, в Україні вони не збереглись. Від сільськогосподарського знаряддя вони відрізняються значно більшими розмірами та слабкішим вигином леза. Один з них, довжиною 41, 5 см. , значно більший, ніж звичайний серп, має довгий витий верхній кінець леза дугастої форми, насічки на внутрішньому боці, прямокутну у розрізі основу руків'я з загнутим нижнім кінцем.

На зовнішньому боці біля основи леза-клеймо майстра у вигляді заглиблених хрестиків з опуклістю в центрі та вісімкоподібного знаку. Він знайдений з уламками масивного вкритого сучками держака, що вказує на його вертикальний спосіб кріплення до довгого та непридатного з огляду на сучковатість дрючка. Другий екземпляр 34см. , завдовжки, має простий довгий кінець леза, насічки на одному боці легко дугастого леза і коротку вузьку основу руків'я, або держака. Нижня частина знаряддя на довжину 11, 5 см. вкрита залишками дерев'яного вертикального держака. У Західній Європі бойові серпи відомі у багатьох екземплярах. Один з них, більш простої, у порівнянні з нашими, роботи, походить із території Німеччини. [4;85].

Слід згадати дерев`яну зброю козаків-селянських повстанців. Польський поет, учасник битви під Зборовом 1649р. Мартин Кучваревич писав, що козаки з палицями, косами, осмаленими головешками, сокирами, ціпами майже на осліп кидалась на шляхетське військо. На вже згаданій гравюрі В. Гондіуса дерев'яна булава-колотушка лежить під ногами полонених селян. Аналогічний предмет походить з розкопок під Берестечком. Це куля з нарослі на дереві, що під кутом переходить у довгий простий, тепер обламаний держак. [4;86].

До метальної козацької зброї належать лук і стріли, метальні ножі.

Рушниця зробила старосвітський лук. Козацьких лучників стрічаємо ще за часів Хмельниччини, але й тоді вже їх менше. Ця же справа не з тою давньою Руссю, що тільки з луками та рогатинами ставала, але з грізним огнистим військом, писав воєвода Кисіль про армію Хмельницького.

Тільки на Запорожжі лук тримався ще до половини ХУІІІ ст., й запоріжці славилися як чудові стрільці-лучники. На жаль, жодний достовірно козацький лук не зберігся до наших днів, і типи цієї зброї невідомі.

На козацькій переправі під Берестечком знайдено рештки сагайдака з дев'ятьма стрілами. Сам сайдак був, мабуть, із тканини, що не збереглась, так само, як і оперення стріл. Він мав дерев'яне дно, в яке опирались вістря стріл, і застібався на латунний ґудзик. Було знайдено також залізні вістря на стріли. [4;86].

Іншим видом холодної зброї були чекани, келепи та бойові сокирки. Під час розкопок знайдено 24 простих і орнаментованих чекани з держаками та без них і два келепи (келеп-зброя, в основному призначена для пробивання металевих панцерів). В руках міцної людини келеп був дуже страшною і дуже ефективною зброєю.

На місці, ймовірно селянської, переправи під Берестечком було знайдено бердиш московського типу-особливий вид великої бойової сокири на довгому держаку. Вона має довге (42. 5см) витягнуте вверх і вниз лезо у формі півмісяця, розташований по середині довжини неправильно-прямокутний обух з таким же провухом і прямокутну пластину (так звану косицю), опущену від нижнього кінця леза, що кріпилась цвяшками до держака. У першій половині ХУІІ ст. ні одна з європейських армій не була озброєна бердишами такого типу. Бій на бердиші вимагав відповідних навиків і московські стрільці проходили спеціальне навчання у володінні цієї зброї. В руках недосвідченої людини бердиш московського типу міг стати причиною її загибелі. Тож можна припустити, що ця зброя на Берестецьке поле була принесена людиною, яка нею володіла, тобто московським стрільцем, які були бойовим побратимами запорожців. [4;86].

Охоронної зброї, а саме панцирів, шоломів і тому подібного уживала тільки козацька старшина, і то більше в репрезентаційних виступах, ніж в боях. У листі до польського гетьмана М. Потоцького 1648 р. Б. Хмельницький згадує, що під час замаху на його життя якийсь шляхтич вдарив його шаблею по шиї, але від смерті його врятувала місюрка, тобто головній убір зі сталевих кілець, що захищав голову и шию. Відомо також, що під час боїв під Вінницею 1651 р. Іван Богун був одягнений у панцир, одначе про тип цієї зброї нічого не знаємо. Ймовірно, це був не важкий і не зручний плитчастий панцир, вживаний польською кіннотою, а так звані тиляги - легкий панцир з металевих пластинок, нашитих на оксамит, сукно або шкіру, що згадується в українських думах (наприклад, у думі Івась Удовинченко-Коновченко). Загалом козак ішов у бій без захисної зброї й її не виявлено на численних кістяках козаків, які загинули на місці Берестецької битви. . [4;86].

Найважливішою зброєю козаків стає рушниця. В 1651 р. під Берестечком: шабля рідка, самопал у кожного. Тим то козаків називали ручним військом. Ще більше-сучасники стверджують, що козаки в поході мали не раз і по дві рушниці, а то й більше, із яких вони ніколи не хибили. . [4;86]. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Різноманітна вогнепальна зброя із розкопок Берестецького поля. Це мушкети з гнотовими, колісними, ударними, замками, військові мисливські аркебузи, карабіни один бандолет. Вони польської, голландської, французької і російської роботи. Серед знахідок кількісно переважають рушниці з ударними знаками, часто з нарізними (гвинтовими) стволами, карабіни й аркебузи. Зброя застарілих зразків представлена нечисленними екземплярами. Тому не викликає сумніву, що армія Б. Хмельницького була озброєна найновішими зразками тогочасної вогнепальної зброї.

Форкетів (підпорок до рушниць) козаки, очевидно, не застосовували-знайдено лише один екземпляр цього пристрою, а стріляли з вільної руки.

Пістолетів не було знайдено. Мабуть, ними користувались окремі козаки (знайдено декілька дерев'яних шомполів до них).

Характеристику озброєння армії Б. Хмельницького доповнюють предмети до обслуговування вогнепальної зброї - порохівниці натруски, ладівниці, представлені типами вживаними виключно козаками. [4;87]. Знайдений потужний ремісничий арсенал : приладдя до чищення, ладування, розбирання зброї говорить про те, що ремонтом зброї козаки займалися самостійно.

Дисципліну та моральний дух в українському війську постійно намагались тримали на високому рівні. Прикладом того, як Хмельницький виховував своє військо, є факти, коли козаки свідомо йшли на смерть, на тортури як «язики», яких брали у полон поляки, і вони під тортурами давали ворогові невірні відомості й рятували своє військо, або коли в битві під Берестечком козаки вразили світ своєю мужністю, фанатичною вірою в перемогу. Моральну вартість війська Хмельницького сучасники вбачали не лише в регулярних засадах організації, умінні перемагати з меншими силами, а й у здоровому світогляді козаків, у їхній величезній релігійній і національній згуртованості і зосередженості на єдиній головній меті -- перемозі. Саме ці засади завдяки великому талантові Богдана Хмельницького створили у середині XVII століття в Україні непоборну армію, одну з найкращих у тогочасній Європі. Виявом незвичайної на ті часи дисциплінованості війська Богдана Хмельницького було й те, що не лише козацькі, а й наймані татарські загони не наважувалися чинити грабунки у здобутих містах. Навіть вороги, поляки, з подивом висловлювалися про високу дисципліну, послух і нечувану доти карність за порушення у війську Хмельницького. Основами тих чеснот і високої жертовності та дисципліни були виплекані з часів Київської держави такі риси воїнської доблесті, як честь, хоробрість. В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили. В таборі, відбувався не раз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й смертну кару.

Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цирульники, але тільки принагідне, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Коли з'являлася де-небудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з загороджених околиць. Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву. Служба генеральним писарем, а потім сотником у козацькому війську до 1648 р. дала можливість Богдану Хмельницькому досконало вивчити принципи комплектування, організації, керування в цьому війську, систему підготовки до походу. Використавши, розвинувши цей досвід, український гетьман виявив себе як найталановитіший організатор армії, яка відбивала традиційні риси січового військового ладу

Висновки

На протязі XVI - XVIІ ст. українське військо акумулювало всі нові тенденції розвитку тогочасного воєнного мистецтва. Франція, Швеція, Голландія, Польща, Османська Імперія тогочасні велетні та законодавці військової моди. В них були запозичені найкращі воєнні підходи та засоби Європи, Азії та на базі їх вироблена своя своєрідна стратегія. Так з європейського театру воєнних дій було запозичене, структурний склад, фортифікаційне мистецтво, тактика яке було адаптоване та з'єднане з військовим фортифікаційним, тактичним мистецтвом кочівників, та азійських народів. Також Запорізьке військо виробило блискучу піхотну тактику яка перевершувала свій час в підходах до висування, контратак, піхотних строїв та засобів маневрування. Козацька стратегія мала яскраво визначений наступальний ініціативний характер і в цьому мало переваги тогочасні армії Європи, які послідовно додержувалися стратегії оборонної пасивної війни, довготривалої облоги фортець, ухиляння від польових битв. Вся воєнна доктрина і тактика тогочасного Європейського континенту будувалась від оборони.

Маючи на увазі досвід країн Європи, Українське військо також створило свою нову мобілізаційну систему, що дозволяло відновлювати людські втрати та збільшувати чисельність війська в тяжкі часи.

Нажаль складнощі в фінансуванні не давали змоги мати різноманітну, на сам перед тяжку та середнє тяжку артилерію, які давали змоги руйнувати фортеці та вести артилерійський вогонь на великі відстані. Але навіть те що могло собі дозволити козацьке військо - легкі піхотні гармати наводило жах на її ворогів.

Кіннота Козаків на той час на театру воєнних дій була не найкраща, тому по перше вона була дуже малочислена, так як кіннота також була вельми дорогим підрозділом, і потребувала спеціальної підготовки вояків. Але і в цьому напрямку українське військо старалося наздогнати провідні армії, та вводити свої новітні прийому, такі як пістолети та бандолети. Враховуючи виклики того часу та збереження українського народу як нації, українське суспільство вимушене було мати свою потужну військову силу та модернізувати її, намагаючись покращити свою недосконалість в окремих напрямках, та й деколи йти на крок по переду тогочасних потужних армій.

Список використаної літератури

1. Гломозда К. Ю. До історії українських військових рангів XVII-XX ст. УДК355.33(477)(091) Наукові Записки. Том 14. Історія. Україніка та європеїстика. 1999р.

2. Фірсов О.В., УДК 94 (477) ”15/16” «Особливості стратегії та тактики козацького війська за часів гетьмана П. Сагайдачного» Наукові праці. Том 76. Випуск 63, Історичні Науки, 2007р.

3. Стас П.М. //Артилерія в Хотинський битві1621р. // Український історичний журнал//Національна Академія наук України. Інститут історії України і інститут політичних і етнаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса №6/2011р

4. Катерина Адамчук «Минуле і сучасне Волині та Полісся сторінки воєнної історії краю», Науковий збірник вип. №30, Вид. Центр. Музей Збройних Сил України, Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки м. Луцьк 2009р. Волинський краєзнавчий музей 2009р.

Размещено на Allbest.ru