Основи історії України

Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини - в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті рибою та дичиною місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці ( в межах сучасного міста Запоріжжя ) та Великого Лугу - низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими.

У другій половині 15 - на початку 16 ст. там виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Із року в рік кількість козаків на Наддніпрянщині зростає. „ Де байрак - там і козак “,- говорила народна приказка.

Козаки заводили оранку, займалися „ уходництвом “ : мисливством, рибальством, бджільництвом. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо.

Перші відомості про походи українських козаків датуються 80 - ми роками 15 ст. У 1489 р., писав польський хроніст Марцін Бєльський, син Казимира 6 Ян Альбрехт пішов на Брацлавщину проти татар. Польське військо успішно просувалося на південь в подільських степах, бо його проводирями були місцеві козаки, добре обізнані з умовами краю. В російських документах під цим же роком є згадка про козаків, які, очолювані „ ватагами “- отаманами Богданом, Голубцем і Жилою, билися з татарами біля Таванської переправи на Дніпрі.Влітку ватаги козаків вирушали на Сіверський Донець, де займалися промислами і разом з донськими козаками ходили на ногайців. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі під Тягинкою на Дніпрі. В 1494, 1496 і 1498 рр. українські козаки і донці здійснили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля Дніпра. Кримське ханство змушене було звести на Дніпрі та перекопі фортеці. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 р. козацькі ватаги здійснили похід у Молдавію \x037E у 1523 р. ходили в Крим та спалили Очаків, захопивши при цьому велику кількість коней та овець. У 1545 р. велике козацьке військо на кількох десятках човнів напало на Очаків і здобуло його.

На нових землях, де поселялися козаки, як їм здавалося, вже ніколи не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя. В дійсності ж серед козацтва на „ волості “ зростала й поглиблювалась соціальна нерівність. Козацька голота добувала собі засоби до існування наймитуванням у заможних козаків, службою в найманих загонах при замках, „ добичництвом “. Чимало козаків вели власне господарство. Виділялася і вельми заможна верхівка (дуки), що володіла хуторами, угіддями, табунами коней тощо.

Особливу групу становили міські козаки, складаючи значну частку населення міст Подніпров'я : Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас. Їх ще звали „ непослушними “, оскільки вони, займаючись торгівлею та промислами, не підпорядковувалися магістратам і не виконували повинностей. Склад козаків - городян поповнювався за рахунок „ покозачення “ міщан. Добре обізнані з військовою справою, маючи зброю, вони брали активну участь у народних виступах проти сваволі старост і воєвод.

Польський уряд намагався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймі певну його частину. В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом : уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р., за правління короля Стефана Баторія. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь \x037E за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від „ самочинних нападів на татар “, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру ( реєстрових ) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалося 3 тис. В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так, заповіт реєстрового козака на ім'я Тишко Волович включав будинок у Чигирині, два маєтки зі ставками для риби, ліси й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків ( із них тисяча в позичці під великі проценти ).

Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40 - 50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багацтва.

На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут же обирали старшину : отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Однак влада в громадах поступово зосереджувалася в руках заможних козаків. Поява козацтва на „ кресах “ Польсько - Литовської держави непокоїла уряд, адже внаслідок втеч панство втрачало своїх підданих. Разом з тим новоосвоєні землі на Наддніпрянщині приваблювали панів - магнатів. Острозькі, Вишневецькі, Ружинські, Лянцкоронські, Претвичі отримували від великих князів грамоти на „ окраїнні “ землі, будували там свої замки - двори. Чимало таких земель було віддано князям - магнатам „ у державу “ з наданням, за службу великому князеві, права збирати з місцевого населення чинші та накладати на нього повинності на свою користь. На захоплених магнатами землях козаки змушені були давати „ державцям “ мед, хутра, сплачувати сім грошей „ з диму “. На Брацлавщині частина козаків сплачувала панам - князям „ поклін “ - копу грошей, решта платила старостам „ колядку “ - по шість грошей, косила сіно. Побори з козаків брав і київський воєвода.

13. Запорозька Січ, її роль в історії України

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.

Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська -- в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ. Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст Марцін Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

14. Православні братства в Україні у 16-17 столітті

Братства -- національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 - на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 - 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 - початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів - православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об'єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв'язки з Росією, Молдавією, південними слов'янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. - академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв'язків українського та білоруського народів.

У 2-й пол. 17 - 18 ст. у зв'язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 - на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших - не станових і не в цехових рамках.

15. Козацько-селянські повстання наприкінці XVI століття

Перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, -- Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них -- 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен -- 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського -- 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: "Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий артилерист". Ім'я Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі "Наливайко" і Т. Шевченко в поемах "Тарасова ніч" і "Гайдамаки". Після придушення повстання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.

16. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та його доба

Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Петро Кононович (?--1622) -- політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчицях поблизу Самбора в шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його імґям повґязане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У1618 р. взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 р. очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві. У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких -- похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни. Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622 р. П. Сагайдачний помер.

17. Козацько-селянські повстання 1620-1630-х років

Повстання під проводом Марка Жмайла. Занепокоєний утворенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої почав готувати влітку 1625 року черговий каральний похід проти козаків. В вересні 1625 року коронний гетьман С.Конецьпольський разом з іншими магнатами на чолі 30-тисячного війська вирушив з м.Бара на Подніпров`я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Преші сутички між карателями і козаками відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м.Крилов). Наслідки його можна було передбачити, хоча полякам так і не вдалося здобути укріплений козачий табір повстанців.

Зрештою, справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запоріжці під приводом Мих.Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр - 6 тис., решта, приблизно 40 тис. козаків повинні були повертатися до своїх панів. Реєстрові козаки обирали гетьмана, але затверджувати його мав король, проживати вони мали право лише на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україна був не за горами.

Повстання під проводом Івана Сулими

Російсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася перемогою Речі Посполитої і підписанням мирного договору. Після цього уряд Речі Посполитої знову посилив тиск на козаків. Оскільки Османська Імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, які постійно здійснювали напади на їх володіння, погрожували війною Речі Посполитій.

Було вирішено приборкати козаків. З цією метою сейм Речі Посполитої ухвалив побудувати на берегах Дніпра фортецю. Вона мала перепиняти втікачів на Низ, перекрити головний шлях постачання запорожців провіантом і боєприпасами.

Незабаром французький інженер Боплан підшукав зручне місце для фортеці: на правому березі Дніпра, біля першого порогу (Кодацького), трохи нижче того місця, де Самара впадає до Дніпра. В середині літа 1635 року фортеця була повністю готова. Вона отримала таку ж назву, як і поріг, тобто Кодак, і її одразу ж зайняв польсько-шляхетський гарнізон. Для козаків новозбудована фортеця була наче більмо на оці, бо серйозно перешкоджала їхнім діям і обмежувала можливості боротьби проти Речі Посполитої. Вихід був один - зруйнувати цю фортецю, піти на нове повстання проти польської шляхти. Цю операцію очолив гетьман Війська Запорізького Іван Сулима. Іван Михайлович Сулима походив із старовинного українського шляхетського роду, який сягав корінням аж у XIII ст. Він народився в с.Рогоші Любецького староства на Чернігівщині, служив у 1615 році у переяславських маєтностях польського гетьмана С.Жолкевського. Але вже в 1621 році бачимо його на чолі морського походу. В 1628 році він перший став козацьким гетьманом, у травні 1629 року організував черговий похід козаків на Крим і дістався під Перекоп.

Достовірно відомо також, що римський папа Павло V Боргезе нагородив Сулиму золотою медаллю за визволення християнських невільників з турецької неволі.

Такий досвідчений воїн, яким був Іван Сулима, блискуче розробив і план взяття Кодака. Він вирішив скористатися відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які воювали зі шведами в Прибалтиці. У серпні 1635 року однієї тихої ночі козаки непомітно вдерлися до фортеці і швидко оволоділи нею, перебивши гарнізон. Після цього вони зруйнували фортецю.

Взяття фортеці розпочало нове козацьке повстання, яке тривало недовго, бо невдовзі завершилась війна у Прибалтиці і коронне військо рушило на Україну, готуючись до боїв з повстанцями. Злякавшись цього, частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої і захопила його разом із 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де вони були страчені. Однак боротьба триває.

18. Початок Національно-визвольної війни українського народу(1648-1649рр.). Зборівський мир

Після поразки козацьких повстань 20-30-х років XVII століття Річ Посполита розгорнула політику широкого наступу на українство. Гноблення селян і міщан, національно-релігійні утиски викликали в українців ненависть до польської шляхти, магнатів і королівської влади. Усе це спричинило могутній вибух народного гніву. Врешті-решт окремі спалахи непокори переросли в національно-визвольну війну. Її рушійною силою стало козацтво, а провідником - Богдан Хмельницький, обраний 30 січня 1648 року гетьманом Війська Запорозького. Хмельницький розгортає активну підготовку до виступів проти шляхти. Встановлюються зв'язки з Кримським ханством, яке на кілька років стає союзником козаків. Протягом травня у битвах під Жовтими Водами та Корсунем, а згодом під Пилявцями були розгромлені польські регулярні війська. Повстанці захоплюють Київ, звільнюють Київщину, Брацлавщину, Поділля, значну частину Волині. Розвиваючи успіх, військо Хмельницького у жовтні почало облогу Львова, а згодом і могутньої фортеці Замостя. У лютому 1649 року Хмельницький веде переговори з поляками. Переосмисливши уроки минулорічної боротьби, він однозначно ставить питання про право українського народу на створення власної, незалежної держави. Переговори завершилися тимчасовим перемир'ям до весни. Визволення з-під влади Речі Посполитої значної частини етнічних українських територій сприяло формуванню підвалин Козацько-Гетьманської держави. Її столицею та резиденцією Гетьмана стало місто Чигирин. Починають формуватися козацька, селянська та державна власність на землю, фінансова, митна і податкова системи.

Зборівський договір(8серпня 1649р.)-- угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозькимна чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Зборівський договір підсумував першу фазу в історії Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому державному утворенні -- Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина. Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки". Він складається з 12 статей. Форма договору -- жалувана грамота короля своїм підданим.

За умовами цього договору:

· Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

· На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

· У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні. Євреї не мали права займати державні посади й бути лихварями. Єзуїти не мали права утримувати освітні заклади.

· Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

· Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

· Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв ані козаків, ані уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

19. Битва під Берестечком. Білоцерківська угода

Битва під Берестечком (28 червня--10 липня 1651 року) -- найбільший бій Хмельниччини, який відбувся біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким під командуванням Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Ісляма ІІІ Герая з одного боку та армією Речі Посполитої під командуванням Яна Казимира ІІ з іншого.

Передумови:

У 1651 році Польща після Зборівського миру відновила воєнні дії проти козацької України. Однак через позицію хана Іслам-Гірея, котрий не хотів допустити розгрому Речі Посполитої, Богдан Хмельницький змушений був відмовитися від активних наступальних дій (понад місяць 100--110-тисячна українська армія маневрувала в районі Тернополя -- Озерної -- Колодного), що дозволило королю Яну Казимиру провести військо (близько 90--100 тисяч жовнірів, шляхтичів і 100 тисяч озброєних слуг) до Берестечка й до 25 червня переправити його через річку Стир. Лише діждавшись у середині червня прибуття хана з 30--40 тисяч татар, гетьман негайно вирушив у похід. Не знаючи про це, 27 червня поляки подалися до місто Дубно, і коли їхній авангард уже подолав 7--8 км, стало відомо про наближення українців. Тоді було вирішено повернутися до табору під Берестечком. Ранком наступного дня почалися сутички з татарами (українських кіннотників було небагато), які й розпочали Берестецьку битву.

Наслідки:

Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир (Білоцерківський мирний договір), підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до Київського воєводства, шляхті привернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщину.

Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.

Білоцерківський мирний договір 1651 -- договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

· Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;

· територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;

· реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;

· Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.

· гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.

· гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.

Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.

Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652року був анульований Б. Хмельницьким.

20. Утворення та розвиток Української гетьманської держави Богдана Хмельницького

Наслідком поразки під Берестечком стала Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію української держави лише одним Київським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Навесні наступного року українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом (травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. У джерелах є згадки про карбування восени 1652 р. власної монети.

Видатним явищем стало виникнення й зміцнення козацької держави, котра мала всі необхідні атрибути функціонування. На чолі держави стояв гетьман, котрий скликав ради, відав фінансами, керував військом, проводив дипломатичні зносини з іншими державами. В кінці життя Б.Хмельницький сконцентрував у своїх руках майже необмежену владу. Він провів поділ країни на полки й сотні, які стали територіальними одиницями управління. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали не лише військову, а також і цивільну владу у своїх районах. Полковники насамперед розпоряджалися всім земельним фондом, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Переважна частина цих земель розподілялась між козаками, які за службу не одержували платні грішми. Полковники також організували фінансову справу на підлеглій їм території. Вони проводили збір податків до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, збирали орендну плату, а також податки з ярмарків. Державний скарб поповнювався також за рахунок млинів, винокурень, броварень, корчмів, які раніше належали королівщинам або шляхті. Важливу роль відігравали також збирачі податків та інших державних доходів. Повністю належали скарбові кордонні мита: “індукта” від ввезення товарів та “евекта” - від вивозу. Українська держава мала кордони, укріплені військовими заставами. Перевага козацької адміністративної мережі проявилася в тому, що всі накази зі столиці Чигирина дуже швидко доводилися до віддалених місцевостей і виконувалися без затримки.

При гетьманові знаходився найвищий суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, із якими прохачі йшли просто до гетьмана. Для вирішення справ особливо важливих, він посилав окремі судові комісії. На місцях кожен стан мав свій суд, але на першому місці стояли козацькі суди. Останнім підлягали не тільки козаки, але також міщани й селяни, особливо за вбивство, розбій, крадіжки тощо.

Як свідчать джерела, Б.Хмельницький організував ефективні служби розвідки та контррозвідки, завдяки чому в Чигирині було відомо навіть те, що говорилось на таємних королівських радах чи в покоях Яна Казимира.

Українська держава була визнана багатьма європейськими країнами. Очевидці свідчать, що в гетьманській столиці одночасно перебували посольства Австрії, Трансільванії, Московії, Туреччини та інших держав. У свою чергу українські посольства відправлялися в іноземні країни.

21. Українсько-московський договір. Березневі статті

Рішення про прийняття України під російський протекторат було ухвалено в Москві тільки в жовтні 1653 р. 8 січня 1654 р. загальна козацька Рада в Переяславі в присутності московських представників ухвалила згоду гетьмана на союз з Росією. Становище України у складі Росії було визначене «Березневими статтями» і жалуваними грамотами Війську Запорозькому, українській шляхті, а також грамотою православному духовенству. Вони передбачали права і привілеї Війську Запорозькому і українській шляхті, 60-тисячний козацький реєстр, платню старшині і кошти на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації і збирання нею податків для царської казни; надання у рангове володіння Чигиринського староства і право козаків обирати гетьмана; право зносин гетьманського уряду з іншими державами; невтручання царських воєвод і урядовців у внутрішні справи України, підтвердження козацьких і шляхетських вольностей і прав митрополита; оборону України від зовнішніх ворогів. Таким чином, визнавалось існування самостійної держави України, або Гетьманщини, яка займала відповідну територію (колишні Київське, Чернігівське і Брацлав-ське воєводства, а також частину Волині) і мала республіканську форму правління. Однак само по собі таке становище було нестерпне для Росії. Українська козацька республіка була «ланкою» свободи у «ланцюгу» несвободи, що являла собою Росія. Тому царський уряд майже одразу став на шлях ліквідації української самостійності. Цьому допомагала і українська знать, яка більше турбувалась про задоволення власних інтересів, ніж про збереження та розбудову української державності.

22. Україна у період козацької Руїни

Руїна -- період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом. (1663-1687, лівобережна Україна). Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові.

Причини Руїни: 1)відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті; 2)глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; 3) егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих ; 4)перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби. В 1665 р. І. Брюховецький підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання проти пропольської політики гетьмана П. Тетері, який зрікається гетьманства і втікає до Польщі. П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р. Ставши гетьманом на Правобережжі, він рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.

У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії. Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної революції та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, і усі спроби її відновлення зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежна соборна держава в межах етнічних українських земель проіснувала лише невеликий період. У 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої -- Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними. Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

23. Гетьманство Івана Мазепи (1687-1709)

Після невдалого Кримського походу 1687 р. гетьман Іван Самойлович був звинувачений у зраді і відправлений у заслання в Сибір. Тоді ж на Коломацькій раді гетьманом було обрано осавула Івана Мазепу. Вибори гетьмана супроводжувались ухвалою нових Коломацьких статей, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали пільги за козацькою старшиною. І. Мазепа швидко завоював довір'я з боку російської влади. В політиці він був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Він багато зробив для розвитку української культури і церкви. Під проводом Мазепи українські полки 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695--1696 рр. відбулися два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання (фортецю Азов). Уклавши 1700 р. мир з Туреччиною, цар Петро І відразу ж розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україні довелося брати участь у новій війні, яка точилася далеко від неї за чужі інтереси. З Лівобережжя Петро І вивозив усе, що було необхідно для постачання війська; на війну треба було посилати козаків, тисячі з яких там гинули. Петро І відверто нехтував українськими інтересами. Селяни і козаки не витримували величезних податків. Масове невдоволення спричиняла брутальність царських воєвод по відношенню до рядових козаків і старшини. В Україні поширювались чутки про повну ліквідацію автономії та заміну її воєводським правлінням. За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну зберегти Українську державність. З цією метою з 1705 р. він увійшов в таємне листування із шведським королем Карлом XII та його союзником -- польським королем Станіславом Лещинським. 1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але, зустрівши сильний опір, повернула на Україну на з'єднання з І. Мазепою. Маневру шведської армії Мазепа не чекав. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Тому гетьман таївся скільки міг і лише з наближенням Карла XII приєднався до нього. З гетьманом була генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, то ж частина їх пішла з табору Карла XII. Зате пізніше до гетьмана приєднався загін запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком. З Карлом XII Мазепа уклав угоду, за якою шведи визнавали державну незалежність України, гарантували недоторканість п кордонів та права і привілеї старшини. Разом із тим Мазепа уклав із Станіславом Лещинським ще один договір, за яким Україна переходила під владу Польщі. За це Мазепі обіцялася винагорода -- князівський титул, а також Полоцьке і Вітебське воєводства. Надії гетьмана не здійснилися. У червні 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки в битві під Полтавою. Мазепа разом з Карлом XII змогли втекти в турецькі володіння -- Молдавію. У серпні того ж року пригнічений поразкою Мазепа помер.

24.Острозька та Києво-Могилянська академії - перші вищі школи України

Першою українською вищою школою в Україні була Острозька академія, заснована приблизно у 1576 році в маєтку князя Костянтина Острозького на Волині. Ректором академії став український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Працювали в академії представники європейських університетів, відомі культурні діячі - Іван Федоров, Андрій Римша, Іван Вишенський. Тут читався курс «семи вільних наук» - граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики. Острозька академія мала переважно гуманітарну спрямованість. З академією пов'язані імена політичних і релігійних діячів, серед яких були Петро Сагайдачний, Іов Борецький, Мелентій Смотрицький.. Протягом 60 років в академії здобули освіту 500 чоловік. Зі смертю К.Острозького академія занепала.

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Бере свій початок від заснованої в 1615 р. Київської братської школи. У 1632р.братська школа об'єдналася зі школою при Києво-Печерській Лаврі. Об'єднаний навчальний заклад одержав назву Києво-Могилянського колегіуму. Києво-Могилянська академія була найбільшим навчальним закладом свого часу. У 1700 році кількість учнів досягла 2000 чоловік, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх становили діти козаків, міщан, селян. Навчання тривало 12 років. Видатними просвітителями були професори академії Феофан Прокопович, Симон Яворський. У 1734 р. у академії вчився Михайло Ломоносов. Вихованцями академії були Григорій Сковорода, Симон Полоцький, гетьман України Іван Самойлович.

25. Пилип Орлик. Конституція 1710 року

Козацька Конституція 1710 р. В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик. Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”. Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік планувалося скликати козацький парламент - Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджала з багатьох питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької (1791 р.) конституцій - перших конституцій у світі.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також як автор багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.

26. Гайдамацький і опришківський рух. Коліївщина

Гайдамаками називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками - на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-1750-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював Олекса Довбуш (1738-745 рр.), пізніше В.Баюрак та І.Бойчук.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 році. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками. У відповідь значна частина польської шляхти об'єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник Іван Гонта перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті відбувся страшний погром, загинуло близько 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Повстанські загони (їх було близько 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту - уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали близько 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. українські правобережні землі відійшли до складу Австрії та Росії.

27. Ліквідація Гетьманщини та Запорозької Січі. Гетьман К. Розумовський та кошовий отаман П. Калнишевський

У другій половині XVIII ст. царизм проводив політику обмеження козацьких порядків в Україні, забороняв вибори гетьмана (після смерті Данила Апостола російський уряд шістнадцять років не дозволяв обирати гетьмана), втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Останнім гетьманом України став КирилоРозумовський. Новий гетьман отримав у володіння місто Гадяч, а своєю столицею обрав місто Батурин. К. Розумовський боровся за повернення старовинних прав українському козацтву. Гетьман міг управляти територією Запорозької Січі, Києвом. К. Розумовський запровадив судову реформу: з'явилися суди із земельних, цивільних, карних справ. Проводилися реформи в козацькому війську: поліпшилося обмундирування, озброєння козаків (рушниця, шабля, спис). Гетьман провів реформу ocвіти: у козацьких полках почали діяти церковно-приходські школи для дітей козаків і селян; прагнув відкрити університет в Батурині.

У своїй діяльності Розумовський опирався на козацьку старшину. Рада старшини замінила загальновійськову козацьку раду. Гетьман обмежив право переходу селян, зміцнював права козацької старшини. Хоча влада гетьмана була велика, царський уряд контролював всю фінансову систему Гетьманщини. А самому гетьману заборонялося вести переговори з іншими державами, він не мав права призначати козацьких полковників.