Основи історії України

Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандивні. Вони провадилися у 1943--44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944--46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків та зимою 1944--45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945--46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з новиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВД включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

53. Військові дії на теренах України у 1941- 1942 роках

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Наступ на столицю України -- «безпосереднє стратегічне завдання».

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень--вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовій історії».

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Навколо міста було збудовано 3 рубежі оборони: передовий, головний, прикриття та вул. барикади. Загальне співвідношення сил було 1/7. Але у жовтні відбулася таємна евакуація до Криму. Всі були врятовані.

Операції намітили в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому--квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців, але внаслідок невдалого командування битва завершилася втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили Ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.

Військові дії на теренах України у 1943-1944рр.

Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.

Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку.

На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1-м і 2-м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.

Вклад укр. народу в розгром нацистської Німеччини

Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939-1945 рр. була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив український народ, і включення У РСР до числа країн - засновниць ООН є визнанням цієї ролі.

На початку війни на території України більше року стримувався наступ фашистських орд. План «блискавичної» війни був зірваний внаслідок мужніх дій прикордонників, битв біля Дубно, Рівного. Луцька, героїчної оборони Києва, Одеси, Севастополя. В роки війни Українськими фронтами на території республіки були проведені наступальні стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько-Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін.Український народ дав Червоній Армії 6 млн. бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Втрати укра їнського народу становили 40-44 % від загальних втрат СРСР, 25 % від кількості усього населення України. Окупанти спалили разом із мешканцями понад 250 сіл, у 230 концтаборах і гетго, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 млн. чол. 3 2,8 млн. чол., яких гітлерівці вивезли з СРСР до Німеччини для примусової праці, близько 2,2 млн. чол. були з України. Сталінський режим не дуже відставав від німецького у жорстокості. За час Другої світової війни він знищив і депортував у райони Крайньої Півночі і Сибіру 1,5 млн. невинних людей, головним чином жителів західних українських земель. Матеріальні втрати, яких зазнало господарство і населення України, сягнули 1,2 трлн. крб., тобто третини національного багатства республіки, безпосередні втрати -250 млрд. крб., або майже 42 % втрат колишнього СРСР. На І січня 1944 р. з Українським штабом партизанського руху були зв'язані майже 60 тис. чол. Із загарбниками героїчно боролася У НА. Українці брали участь у європейському русі Опору (Василь Порик з Вінничини, наприклад, став національним героєм Франції).Серед полководців і воєначальників були сотні українців за походженням. Найбільш відомі з них - М. Кирпонос, А. Єременко, С- Тимошсико, Р. Малиновський, І. Черняховський, Г.І. Рибалко, К. Москаленко та ін. 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.Свій внесок у перемогу зробила і українська еміграція. Особливо активну участь у русі солідарності з СРСР брали Асоціація українців Канади та Ліга американських українців. Участь українського народу в Другій світовій війні стала для нього не тільки подвигом, а й трагедією. Зазнавши величезних втрат, він знову не зміг відновити національну державність: вкотре доля українського народу вирішувалась могутніми сусідами, що діяли задля власних інтересів. Позитивним наслідком війни можна вважати об'єднання українських земель в рамках одного, хоч і несамостійного, державного утворення - УРСР.

54. УРСР на міжнародній арені у післявоєнний період. Врегулювання західних кордонів. Операція «Вісла»

Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок українського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51 країни світу була однією із засновників Організації Об'єднаних Націй (ООН). Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським працювала над розробкою Статуту ООН. Урочиста церемонія його підписання відбулась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як країни -- засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут ООН набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається як день ООН.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна -- член Економічної комісії ООН для Європи. У 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом головного органу ООН -- Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН та інших міжнародних організацій (таких як ЮНРРА -- Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (1945 р.), Женевська конференція (1949 р.), яка ухвалила Конвенцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 р.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни.

У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку ООН, зокрема таких її органів, як Комісія з прав людини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.

Складним був період затяжної "холодної війни", період боротьби між капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого соціалістичного табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари. Громадяни України брали участь у будівництві та обладнуванні багатьох підприємств у країнах Східної Європи та в окремих слаборозвинених країнах. Починаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що почали розвиватися.

Понад 20 млн. трудящих України в 1950-1951 рр. підписали Стокгольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увійшовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання Пакту Миру між великими державами.

Активна позиція України на міжнародній арені посилювала інтерес світової громадськості до історії, культури і побуту народу республіки.

Значну роль у розвитку зарубіжних зв'язків відігравали Українське Товариство культурних зв'язків із закордоном, українська комісія Всеслов'янського комітету СРСР та Український радіокомітет.

Розширювалися зв'язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.

У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО.

Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена. Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для унітарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна, формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін дипломатичними місіями, за відсутності реального суверенітету, справжньої державності в республіці фактично не могла ним скористатися.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей процес значний відбиток справляло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.

Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини.

Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. Радянське керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське - керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рухи населення краю.

Зі звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля як Народні комітети, які стали відігравати роль органів місцевого самоврядування, так і комуністи, які 19 листопада 1944 р. створили самостійну Комуністичну партію За карпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської воєнної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На цьому з'їзді було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрали Народну Раду як верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформували уряд. Досить швидко було створено всі атрибути державності Закарпатської України -- суд, прокуратуру, збройні сили, органи управління на місцях та ін.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я.Масарик відверто заявив, що Закарпаття не буде віддано, бо "Росію не можна пускати в Європу". Та хід подій змушував керівників Чехословаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною -- до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув як найшвидше вирішити долю Закарпаття на свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної конференції наражались на спротив сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними тоталітарним режимам і в інтересах його стратегічних інтересів, які співпали з прагненням українців об'єднатися в єдиній державі.

Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км; відбулись демографічні зміни; основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави.

Об'єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний герб УРСР, Державний прапор УРСР, Державний гімн УРСР. Червоний прапор з написом "УРСР" було замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ними -- п'ятикутної зірки. Деяких змін зазнав і герб УРСР. З початку 1950 р. було започатковано виконання гімну УРСР.

Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулась помпезна кампанія відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка пропагандистська кампанія. ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", в яких доводилась непохитність "вічного союзу" українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом та Україною, прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як зазначалось, акт є "свідченням дружби російського народу".

Але кримський "подарунок" був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар в регіоні панував економічний хаос. До того ж росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чол.), чинили спротив будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала більш помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

Непорушність існуючих кордонів підтверджена двосторонніми договорами незалежної України з Польщею (1996 p.), Росією (1997 p.), Румунією (1997 p.).

Операція «Вісла» -- етнічна чистка, здійснена у 1947 році (початок - 29 березня) під керівництвом Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації (виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.

Приводом до початку Операції Вісла стала загибель 28.03.1947 в районі с. Яблонкі (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С.Хрін) заступника міністра оборони (ІІ віце-міністр національної оборони) Польщі генерала К.Свєрчевського. Цього ж дня на засіданні політбюро ПРП було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства -- Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.

Три етапи

Депортаційні заходи проходили в три етапи:

1) з 28.04.1947 до 15.06.1947 виселялись українці з повітів Ліско, Сянік, Перемишль, Ясло, Кросно, Любачів, Горлиці, Ярослав;

2) до 30.06.1947 вивозилося українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.

3) до кінця жовтня 1947 депортовано населення з решти повітів Закерзоння.

На 31.07.1947, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол., заарештовано 1466 членів українського руху Опору.

Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців, органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей.

До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

Насильство

Акція супроводжувалась масовим насильством над українським населенням. Польська комуністична міліція озброювала польських селян-шовіністів, що знищували цілі села вбиваючи навіть дітей і жінок. Після закінчення Другої світової війни антиукраїнський терор був, головно, справою рук польської комуністичної просталінської влади, але не тільки її. Брали участь у цьому частини польського крайнього правого підпілля - Національних Збройних Сил (NSZ) і Національної Військової Організації (NOW). Озброєна група під командуванням «Волиняка» винищила майже всіх мешканців села Малі Куровичі - 300, за даними польського сейму, а 2000, згідно з рапортами УПА. На думку командирів УПА, «Волиняк» співпрацював з НКВС. У селі Верховина учасники NSZ вбили 194 українських селян, в тому числі 65 дітей. Інший відділ, який належав до АК, замордував 460 українців у селі Павлокома.

Популярний девіз поляків: "Українців за Сян!".

На початкових етапах операції на Закерзонні не було частин УПА, а тільки невеликі загони самооборони і українське населення було майже беззахисне, але скоро через Сян переходять 3 частини УПА, що починають бойові дії проти Війська Польського, польської міліції і загонів НКВС.

Командирами УПА було наказано не проводити терору проти польського цивільного населення (знищувати тільки озброєних шовіністів).

УПА починає співпрацювати з польською організацією "Воля і незалежність", що постала з Армії Крайової. Вона саботувала вивіз українського населення до СРСР. Командир Штендер-Прірва, що був висланий командування УПА Львівського регіону для припинення україно-польського протистояння і порозумітися з АК для спільної боротьби проти сталінізму писав:«ВіН проводив пропаганду серед солдатів Війська Польського, аби вони по-людськи ставилися до українського населення, не виганяли його до СРСР і дивились крізь пальці на втечу чи ухиляння від переселення. Під час виселення багато українських родин знайшло, за згодою ВіНу, притулок у польських селах». Але провід ОУН і польський уряд в еміграції не дійшли порозуміння і співпраця була місцевого характеру.

На теренах Закерзоння, що були під контролем АК ситуація була спокійнішою, але поступово АК була розброєна і владу передали комуністам.

Згідно з офіційними даними, в 1944-1947 роках від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (з них 368 в 1945 році). Варто відзначити, що до «цивільних осіб» статистика зараховує також учасників збройних відділів «самооборони» (за винятком ормовців), які брали активну участь в антиукраїнському терорі. Але заступник міністра внутрішніх справ генерал Владислав Пожога підтвердив, що від рук цілого польського підпілля загинуло близько 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА.

55. Післявоєнна відбудова в Україні у другій половині 1940-х - на поч. 1950-х рр. Голод 1946-1947 року

Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.

Відбудова народного господарства. У роки ІV п'ятирічки (1946-1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Натомість валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.

Відбудова проходила в умовах “холодної війни”. До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги (“план Маршалла”).

Голод 1946-1947 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства. Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено близько 1,7 млн. пудів хліба.

56. Сталінські репресії у другій половині 1940-х - на поч. 1950-х рр. Наступ на інтелігенцію

Наступ на інтелігенцію. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним “ідеологом” в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову “вславився” Л.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Розгорнуті наприкінці 1940-х - на початку 1950-х рр. всесоюзні “дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, були намагання акліматизувати субтропічні культури тощо.

У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі цифрову ЕОМ, одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін.

Сталінські репресії Наступ на українську культуру йшов одночасно з розгортанням терору проти української інтелігенції. Першим ударом по ній став так званий процес Спілки визволення України (1929-1930 pp.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і багато інших «центрів», «блоків», «організацій»). Старого, хворого, його жорстоко допитували, навіть імітували розстріл. Однак пізніше за наказом Сталіна він був звільнений. Мабуть, «великий вождь» побоювався негативної міжнародної реакції. Його колеги і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками -- «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР М. Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і там загинув, як і багато його послідовників.

З 1933 р. розгортається кампанія винищення українських літераторів. На початку року був безпідставно заарештований поет і драматург М. Яловий. Вражений арештом друга, жахливою атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки визначних літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій, О. Близько та багато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плужник, С. Пилипенко.

Найбільш активну роль у розгромі і винищенні кращих сил української інтелігенції відіграли П. Постишев та керівник українського відділення ДПУ В. Балицький, яких разом з тисячами російських партійних функціонерів спеціально для цього направив в Україну Сталін. Вони «теоретично» обґрунтовували свої репресивні дії необхідністю боротьби з українізацією як «культурною контрреволюцією». Зрозуміло, що головним обґєктом їхньої атаки був керівник і натхненник українізації М. Скрипник. Його смерть лише прискорила оберти терористично-репресивної діяльності ДПУ. Тепер уже знищували не старих буржуазних фахівців, а молоду українську інтелігенцію, яка виросла і сформувалася в умовах радянського ладу. Ці люди не належали до антикомуністів і антирадянщини. Вони були винні лише в тому, що мали гарячі патріотичні переконання, готовність творити нові духовні цінності на благо українського народу. Знищуючи їх, сталінське керівництво грішило і проти ідеї інтернаціоналізму, і проти догм марксизму-ленінізму.

У1933-1934 pp. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді зникло 200, із 85 вчених-мовознавців «ліквідували» 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва -- експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Зібравши на зґїзд кілька сотень кобзарів з усієї України, таємно їх розстріляли. Громлячи Наркомат освіти, організований та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів.

Сталіну здавалися небезпечними і патріотично налаштовані кадри керівників парткомів і парторганізацій КП(б)У, і в 1933-1934 pp. почалося їх винищення. їх звинувачували у націоналізмі і «вичищали» з парти. Так було знищено» 15 тис. відповідальних працівників. З часом «обсяг» звинувачень розширився. Комуністів України, які не погоджувалися зі сталінською лінією, звинувачували в «троцькізмі», «фашизмі», «відсутності більшовицької пильності» і т. ін. З січня 1933 по січень 1934 року КП(б)У втратила близько 100 тис. своїх членів.

Апогеєм репресій стали 1937-1938 pp., коли вони охопили весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С Кірова, одного із популярних партійних діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю винищував тисячі керівних і рядових комуністів, переважно старого покоління. Але і в цих умовах чи не найтяжчими були репресії проти українських партійних і державних діячів, інтелігентів, робітників, колгоспників. Суспільство все глибше поринало у страх, відчай, моральну деградацію. Заарештованих піддавали тортурам, заохочувалися доноси та наклепи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення і на себе, і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило лінію Сталіна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ зґїздом (червень 1937 p.), були звинувачені у ворожій діяльності і знищені 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів в члени політбюро -- 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір. У 1938 р. в Україну були направлені нарком внутрішніх справ М.Єжов і партійний функціонер М.Хрущов. Незабаром після цього відбулася повна заміна складу керівних органів республіки. Старі партійні кадри, які здійснювали українізацію, індустріалізацію та колективізацію, були знищені. їм на зміну прийшли молоді, які відзначалися особистою вірністю Сталіну, і його становище остаточно утвердилося. У кінці 1938 р. хвиля репресій почала спадати.

57. Політична відлига у 1950-60 рр. Шістдесятники

Відлига -- неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. -- початок 1960-х р.). Його характерними рисами був певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

Вираз «хрущовська відлига» пов'язано з назвою повісті Іллі Еренбурга «Відлига». Пізніше Микита Хрущов прокоментував цю назву: "Поняття про якусь «відлигу» -- це спритно цей шахрай підкинув, Еренбург".

Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р. До періоду «відлиги» також відносять нетривалий період, коли фактичним керівником країни був Георгій Малєнков. Саме він на першому ж закритому засіданні Президії ЦК КПРС висловився про необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною.

Із відлигою пов'язують перш за все засудження «культу особистості» Сталіна. На ХХ з'їзді КПРС Микита Хрущов засудив сталінські репресії.

Багато політичних ув'язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було випущено на свободу і реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х -- 1940-х роках. Додому були відправлені десятки тисяч німецьких і японських військовополонених. У деяких країнах до влади прийшли відносно ліберальні керівники, такі як Імре Надь в Угорщині. Була досягнута домовленість із західними державами про державний нейтралітет Австрії і виведення всіх окупаційних військ. У 1955 Хрущов зустрівся в Женеві з президентом США Двайтом Ейзенгавером і головами урядів Великобританії і Франції. У зовнішній політиці було проголошено курс на «мирне співіснування» із капіталістичним світом.

Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв.

Але межі дозволеного виявилися досить чіткими. Придушення радянськими військами Угорської революції 1956 року, засудження Бориса Пастернака, якому 1958 року було присуджено Нобелівську премію з літератури, придушення заворушень серед населення (зокрема, у Грозному 1958 року, Новочеркаську 1962) тощо.

Остаточним завершенням відлиги вважають відсторонення Хрущова[2] і прихід до влади Брежнєва (1964). Десталінізацію було зупинено, а у зв'язку із святкуванням 20-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні почалося звеличення ролі Сталіна як організатора перемоги радянського народу у війні.

1956 р. почалася активізація антирелігійної боротьби. Секретну постанову ЦК КПРС «Про записці відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС по союзних республіках" Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди "» від 4 жовтня 1958 зобов'язувало партійні, комсомольські та громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки»; державним установам пропонувалося здійснити заходи адміністративного характеру, спрямовані на жорсткість умов існування релігійних громад. 16 жовтня 1958 Рада Міністрів СРСР прийняла Постанови "Про монастирях в СРСР» і «Про підвищення податків на доходи єпархіальних підприємств і монастирів». 21 квітня 1960 призначений у лютому того ж року новий голова Ради у справах РПЦ Куроєдов у своїй доповіді на Всесоюзній нараді уповноважених Ради так характеризував роботу колишнього його керівництва: «Головна помилка Ради у справах православної церкви полягала в тому, що він непослідовно проводив лінію партії і держави щодо церкви і скочувався найчастіше на позиції обслуговування церковних організацій. Займаючи защітніческіе позиції по відношенню до церкви, рада вів лінію не на боротьбу з порушеннями духовенством законодавства про культи, а на огорожу церковних інтересів».

Секретна інструкція із застосування законодавства про культи в березні 1961 року звертала особливу увагу на те, що служителі культу не мають права втручатися в розпорядчу та фінансово-господарську діяльність релігійних громад. В інструкції вперше були визначені не підлягали реєстрації «секти, віровчення і характер діяльності яких носить антидержавний і бузувірський характер: єговісти, п'ятидесятники, адвентисти-реформісти». У масовій свідомості збереглося приписуване Хрущову висловлювання того періоду, в якому він обіцяє показати останнього попа по телевізору в 1980 році.

Шістдесятники -- назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х -- у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 -- 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х -- початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х -- на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський,В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ -- початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло Тичина, Платон Воронько, М. Шеремет, М. Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965 -- 72 pp. У цьому процесі частина Ш. без особливого опору перейшла на офіц позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л. Костенко), а ін. взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома.

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух Ш. відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне -- в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).

58. Україна в умовах адміністративно командної системи у 1970-1980 рр. Новітня русифікація

Будівництво "розвинутого соціалізму". Поворот до неосталінізму. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми к У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п'ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і "нафтодоларами". Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському "стабілізаційному" курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР "розвинутого соціалізму". У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), "найдемократичніша" у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства.

Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об'єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ "сірості", лицемірства, кар'єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглися створити.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.

Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х - 1980-х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" - вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства - 1980-х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. "базові галузі" - вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.