Размещено на http://www.allbest.ru/

ЯК КИЄВСЬКА РУСЬ БРАЛА УЧАСТЬ У СТВОРЕННІ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ

За часи незалежності пріоритетною геополітичною метою України був і залишається Європейський Союз (ЄС), який почали створювати в 50-х роках XX ст. Але уявлення про єдність Європи і європейців виникло набагато раніше. І створення такої Європи проходило за безпосередньою і активною участю наших предків. Прикладів братерських союзів, політичних угод, військового співробітництва, торгових, культурних зв'язків можна навести багато. Ми візьмемо тільки один аспект європейської історії ХІ-ХІV ст., який показує, що сучасна Україна є європейською державою не тільки за географічними ознаками, але й тому, що її попередники створювали цю єдину Європу.

Історики до цього часу дискутують про походження і значення слова "Європа*. Одні вважають, що воно з'явилось у Давній Греції і може перекладатись як "жінка з казковими очима і обличчям". Більшість вважають вірним інше пояснення. Слово "Європа" до древніх греків прийшло з аккадської мови (Аккад- держава на території сучасного Іраку). "Єреб" з аккадської - "захід сонця", "захід". Із курсу географії ми знаємо про розташування та кордони Європи, яка пролягає від Скандинавії до Середземного моря, від Атлантичного океану до Уральських гір. Це географічне поняття Європи, західної частини материка Євразія. Визначити історичне поняття "Європа" складніше. Першим увів поняття "Європа" грецький філософ Анаксимандр, який жив на рубежі VII- VI ст.. до н.е. в місті Мелете. З точки зору Анаксимандра, центр майже плоскої Землі займало Середземне море, і ця земля Ойкумена ділилася на дві рівні частини - Європу й Азію.

У XII столітті можна легко прослідкувати родинні відносини між всіма правлячими родинами Європи - від Англії до Київської Русі.

Король єрусалимський Болдуїн III був одружений на Феодорі, племінниці візантійського імператора Мануїла І Комніна, який по матері був родичем угорського короля Гезі II, дружиною якого була дочка новгородського князя Мстислава Володимировича - Єфросинія. Син і нащадок Мануїла І - Олексій був одружений на дочці французького короля Людовика VII - Аг- несі (в православному хрещенні - Ганні), сестри якої були видані заміж за англійських принців Генріха і Ричарда. Двоюрідний брат Мануїла - Андро- нік Комнін був родичем цариці Грузії - Тамари, тітка якої була дружиною великого князя Київського Ізяслава Мстиславича. Цариця Тамара була одружена з Юрієм Андрійовичем (в минулому князем новгородським), дідом якого був великий князь Київський Юрій Довгорукий, жінкою якого була дочка візантійського імператора Іоанна II Комніна. На дочці Юрія Довгорукого був одружений князь галицький Ярослав Осмомисл, мати якого була дочкою угорського короля Коломана, сам він - двоюрідним братом Андроніка І Комніна. Дві дочки Ярослава були дружинами: 1) угорського короля Стефана III (Іштвана), за іншими даними - була нареченою; 2) Ви- шеслава, польського князя Одона, сина великого князя Польського Мешка III Старого.

Правлячі прошарки тогочасної Європи усвідомлювали себе однією великою але недружньою сім'єю, родинні відносини в якій інколи були важливіші за міждержавні.

В Європі жили громадяни: люди, які володіли невід'ємними правами. Жодна влада не могла відняти у громадян їх прав. Громадяни збиралися на площі та обирали посадових осіб своєї держави. У громадян була своя власність, а у держави її не було. Якщо громадянина обирали на державну посаду, то він виплачував всі необхідні витрати зі своєї кишені. Чим багатшим був громадянин, тим вище положення він займав. Особисте життя громадянина визначалося його статусом у суспільстві.

В Азії було все навпаки: громадян не було, всі були піддані царя, і багатство залежало від суспільного положення. У будь-якої людини влада могла забрати його власність, а з нею самою вчинити як завгодно.

Для жителів Римської імперії Європа це лише північний берег Середземного моря. Великі простори Західної, Центральної, Східної Європи, деякі з яких входили до складу імперії, знаходилися за межами римських уявлень про культурний розвинений світ.

Після падіння Риму в 800 р. Карл Великий намагався відновити Західну Римську імперію ("Священну Римську імперію германської нації"). До складу Європи входили відомі й тепер країни: Італія, Франція, Німеччина, Велика Британія, Ірландія.

В X ст. кордон Європи проходив по Лабі (Ельбі); по вузьких протоках Скагеррак та Каттегат, що відділяли язичницьку Скандинавію від цивілізованого світу.

Та Європа, яку ми знаємо сьогодні, почала з'являтися в середні віки в результаті боротьби між імператорами "Священної Римської імперії германської нації" та римськими папами. Активну участь у цій боротьбі брали князі Київської Русі, і Русь була Європою.

Штауфени (Гогенштауфени) - династія німецьких королів та імператорів "Священної Римської імперії германської нації" (Бапсїа Ітрегіа Яотапа Негтапогит) в 1138-1254 рр.; в 1197-1268 рр. - також королі Сіцілійського королівства. Головні представники династії Штауфенів - Фрідріх Барбаросса (близько 1125-1190), Генріх VII (1165-1197), Фрідріх II Штауфен (1194-1250).

В ХІ-ХІV ст. існували дві концепції об'єднання Європи. Перша - в рамках католицької церкви. Друга - в рамках імперії. Ідея єдності була близька багатьом європейцям, але стосовно центру і форм такого об'єднання були різні думки. Феодали середньовічної Європи розділялися на дві основні партії. Одну партію очолювала церква, яка претендувала на верховенство не тільки в церковних справах, але і в світських. Прибічники цієї партії в ХІ-ХІV ст. отримали назву "гвельфи" по імені Вельфів - герцогів Саксонії та Баварії, які боролися проти імператорської династії Гогенштауфенів. Прибічники імператорів звалися гибеллінами і відстоювали тезу влади імператора над владою папи.

Нагадаємо події, які передували об'єднанню Європи.

В середині XI ст. в Європі відбулися дві важливі події, які вплинули на цей процес. По-перше: в 1054 р. папа Римський та патріарх Константинопольський прокляли один одного. З цього часу долі Західної і Східної християнських церков остаточно розійшлися. Надія зберегти єдність християнського світу зруйнувалась. У стосунки між католиками і православними вкралася недовіра і навіть ворожнеча.

По-друге: початок церковної реформи на Заході. Мета реформи - перетворити Католицьку церкву на централізовану правлячу партію, яка мала контролювати всю світську владу, включаючи королів та імператора. Ініціатором церковної реформи в Римі був чернець і папський скарбник Гільдебранд (Гільдербранд) - майбутній папа Григорій УП (1073- 1085). Щоб мати владу, треба було мати великі кошти. Для цього треба було взяти все майно церкви під контроль вищого керівництва. Через це першим кроком реформи було введення целібату - безшлюбності духовенства: всі священики Заходу мали жити, як ченці, а після смерті все їх майно переходило церкві. Наступний крок - реформа папських виборів: тепер в них брали участь тільки вищі церковники (кардинали), а не все духовенство і громадяни Риму, як це було раніше. Третім кроком був "Декрет про інвеститури" (виданий Григорієм VII в 1075 р.), який забороняв всім світським владикам без згоди папи Римського давати посади єпископів, абатів, священиків своїм людям. Цим були незадоволені імператор, королі, німецькі князі, котрі до цього самі вирішували, кого призначати єпископом в своїх володіннях і таким шляхом частково контролювали церкву. Між імператором Священної Римської імперії Генріхом та Римським папою Григорієм VII розпочалася боротьба.

До цього конфлікту була залучена і Київська Русь, великий князь Ізяслав (Дмитрій), син Ярослава Мудрого. Вигнаний з Києва в 1073 р., він звернувся за допомогою до свого родича польського князя Болеслава II Сміливого (1058-1079) - сина тітки Ізяслава Добриніги - Марії і одночасно племінника жінки Ізяслава Гертруди-Олісави. У 1069 р. він вже звертався за підтримкою і за допомогою дружини Болеслава повернув собі княжий престол. Але цього разу, "віддавши польським вельможам багаті подарунки", Ізяслав допомоги не отримав.

В цей час Болеслав II воював з чеським князем Вратиславом II (1061-1092) союзником імператора, і йому самому потрібна була військова допомога. Через це він заключає союз з братом Ізяслава, великим князем Київським Святославом, який направляє військо на чолі з сином і племінником Олегом Святославичем і Володимиром Всеволодовичем Мономахом на допомогу польському князю в Чехію (Сілезію).

Гертруда, в православ'ї Олісава (Єлизавета) (1025-1097 (1108))- дочка польського короля Мешка II Ламберта (990-1034) в 1043 вийшла заміж за старшого сина Ярослава Мудрого - Ізяслава. В 1050 р. народила сина Ярополка, а в 1073 р. була вимушена втікати разом з чоловіком і сином до Польщі, оскільки брати Ізяслава (Святослав і Всеволод) вигнали його з київського князівства. Із Польщі княжа родина помандрувала до Саксонії, де Олісава і Ярополк хрестилися в латинську віру. В 1077 р. Ізяслав Ярославович за підтримки папи Григорія VII і польського князя Болеслава II повернув собі княжий престол. Олісава з сином, повернувшись на Русь, перехрестилася в православ'ї. Наступні 20 років Олісава провела в князівстві свого сина - Володимирі-на-Волині, де брала участь в державних справах (особиста печатка княгині зберігається у Львові).

Ізяслав був висланий із Польщі і по дорозі пограбований "...все забрали в нього ляхи і показали йому дорогу від себе", - так пише літописець. Але забрали не все, більшу частину добра йому вдалося врятувати. Покинувши володіння польських князів, Ізяслав за порадою свого родича (по материній лінії), маркграфа саксонського почав шукати підтримки у супротивника Болеслава II, імператора Генріха IV. Як пише в своїй хроніці Ламберт Герсфельдський, князь Ізяслав приніс імператору "неоціненні багатства у вигляді золотих і срібних сосудів і безмірно цінного одягу та просив його, щоб він допоміг йому проти брата його, котрий силою відібрав його владу і тримає її злою тиранією". Імператор, отримавши змогу поширити свій вплив і на землі Київської Русі, підтримав князя і послав до Києва посольство з вимогою повернути престол Ізяславу з погрозою війни у випадку непокори. Щоправда, далі погроз діло не дійшло. Тут свою роль зіграв посол імператора трірський архієпископ Бурхард.

Він був братом (по матері) Оди, доньки німецького князя Леопольда Штаденського, жінки великого князя Київського Святослава.

Зустрівшись із сестрою і шурином, Бурхард стає на сторону Святослава і, отримавши багаті подарунки для імператора, повертається до Німеччини. Щедрість Святослава зіграла свою справу. "Ніколи, - відмічає німецький літописець, - не бачили ми стільки золота, срібла і багатих тканин".

Генріх IV "утешил изгнанника одним бесполезным сожалением". Не отримавши підтримки від Генріха IV, Ізяслав посилає свого сина Ярополка в Рим до папи з проханням про допомогу для поновлення його на Київському престолі. Папа Григорій VII пообіцяв допомогти за умови, що Ізяслав визнає себе його васалом, прийме присягу на вірність і принесе Київське князівство в дар престолу святого Петра, прийнявши його потім як лен із рук римського папи.

В грамоті від 17 квітня 1075 року Григорій VII визнав право Ізяслава Ярославича на "золотий стіл Київський". Окрім цього, папа розпочав демарш у Польщі на користь Ізяслава. 20 квітня 1075 року він відправив листа Болеславу II з вимогою повернути "князю Дмитру (ім'я Ізяслава після хрещення) забрате майно" (в 1073 році князя пограбували, коли він їхав до імператора в Майнц). "Беззаконно присвоїв собі казну Дмитра Государя Київського, - писав папа, - ти порушив добропорядність християнську. Молю і заклинаю тебе іменем Божим віддати йому все взяте тобою чи твоїми людьми: бо злодії не ввійдуть в Царство Небесне, якщо не повернуть вкрадене".

Лен, лена - в середні віки наслідне помістя, отримане васалом від сюзерена за службу, а також право володіння таким помістям. Данина, яка збиралася з такого помістя.

Болеслав II не тільки повернув пограбоване, але і зібрав військо, з яким Ізяслав в 1076 році повернувся на Русь, а в 1077 р., після смерті Святослава, повернув собі Київський престол. (З жовтня 1078 року великий князь Київський Ізяслав Ярославович гине в бою проти своїх племінників на Нежатій Ниві).

У князя Болеслава була своя вигода в допомозі Ізяславу. По-перше, в боротьбі проти влади імператора він отримав сильну підтримку папи; по-друге, в 1076 році за підтримки папи Римського він став Польським королем.

Після смерті Ізяслава в 1078 році великим князем Київським стає його брат Всеволод, котрий стає на бік імператора Генріха IV, приєднавшись до партії гибеллінів. Союз був доповнений династичним браком імператора з донькою великого князя - Євпраксією (Єфросинією) Всеволодівною.

У 1083 (1086) році вона вийшла заміж за Генріха Довгого, маркграфа Штаденського, а потім, ставши вдовою, в 1088 році - за імператора Генріха IV.

Ізяслав Ярославич (1024-1078) - великий князь Київський (з 1054). Син Ярослава Мудрого. До 1054 р. був князем турівським. Під час київського повстання 1068-1069 рр. втік до Польщі. У 1069 р. за допомогою польських військ повернувся до Києва і покарав повсталих. В 1073 р., вигнаний своїми братами Святославом і Всеволодом з Києва, Ізяслав знову подався до Польщі та Німеччини. У 1077 р. за підтримки польських військ повторно захопив київський великокнязівський престол. Брав участь у складанні однієї з частин "Руської Правди" - "Правди Ярославичів". Загинув на Нежатиній Ниві в бою проти князів Олега Святославича і Бориса Вячеславича (1078). Зять польського короля Мешка II Ламберта (990-1034).

Оскільки Римський папа залишався главою католицької церкви, в протилежному таборі почали поширюватися культи, протилежні церковному. Сам імператор належав до секти "ніколаїтів" - послідовників сатанинського культу. Хоча культ вважався таємним, про служіння "чорної меси" знали багато хто. Генріх IV був людиною без забобонів і залучив до участі в "чорних месах" свою дружину, "даби на ее голом теле служить обедни". Адельгейда, новоявлена католичка, знущань над вірою довго не терпіла, підняла проти чоловіка обох своїх пасинків Конрада та Генріха і була ініціатором падіння імператора.

В1083 р., коли Євпраксії було лише 12 років, вона була відправлена до Саксонії у будинок нареченого маркграфа Генріха фон Штаден. Тут вона мала жити до одруження, вивчаючи нові для неї звичаї та мову. З саксонських хронік відомо, що вона привезла з собою багате придане. "Дочка руського царя приходить до цієї країни з великою пишністю, з

верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі з незлічимим багатством".

У Саксонії Євпраксія була хрещена за католицьким обрядом і отримала нове ім'я - Адельгейда. Декілька

років вона провела в Кведлинбурзькому монастирі, де отримала відповідні її новому положенню освіту та виховання. В шлюб з Генріхом Штеденським вона вступила не раніше 1086 р., а в 1087 р. маркграф помер.

З часом в Кведлинбурзькому монастирі вдова познайомилася з імператором Генріхом IV (абатисою цього монастиря була сестра Генріха IV). В подальшому доля Євпраксії була тісно пов'язана з Генріхом IV та політичною боротьбою того часу.

Генріх IV (1050-1106), з 1056 р. - німецький король, а з 1084 р. - імператор Священної Римської імперії, прагнув зміцнення імператорської влади, вів боротьбу з Римським папою Григорієм VII та його наступниками за владу. Боротьба між ними призвела до того, що в 1076 р. Генріх в місті Вормсі зізвав церковний собор і оголосив Григорія VII скинутим з папського престолу. Папа в тому ж 1076 році відлучив імператора від церкви. Німецькі князі вирішили лишити Генріха престолу, якщо він не позбавиться відлучення. В 1077 р. Генріх відправився до Каноссу, замок в Північній Італії, де Григорій VII знаходився в гостях у власниці замку графині Матильди Тосканської, яка підтримувала папу у боротьбі з Генріхом. В Каноссі відбулася зустріч відлученого від церкви Генріха з папою Григорієм VII, який вибачив грішника, який розкаявся. За даними історичних хронік, Генріх три дні простояв в одязі грішника біля стін замку, очікуючи прийому у папи.

Однак отримавши вибачення, Генріх не припинив боротьбу і навіть своєю владою призначив антипапу Климента.

Євпраксія була втягнута до політичної боротьби того часу і стала зброєю протиборчих сторін.

В 1088 р. Генріх IV одружився з Євпраксією. І вона стала імператрицею Священної Римської імперії.

Важко сказати, що спонукало Генріха IV до цього шлюбу. Можливо, імператор намагався заручитися підтримкою впливового саксонського роду Штаденів і готував союз з Києвом. Якби Київ погодився лише на переговори з поставленим Генріхом антипапою Климентом, то вже навіть це зміцнило б позиції імператора.

Однак Київ не погодився на переговори з Климентом. Не виправдало надій Генріха і подружнє життя. Шлюб з Євпраксією виявився нещасливим. Генріх залучив свою молоду дружину до участі в таємних чорних месах, які закінчувались оргіями та розпустою. Євпраксія була вражена звичаями двору Генріха IV. Навколо стосунків подружжя було створено багато чуток та легенд. У той же час саксонські хроніки свідчать про жорстку поведінку Генріха до своєї жінки та ненависть до неї.

На початку 90-х рр. XI ст. Генріх почав свій третій похід на Італію. Євпраксія відмовилась їхати з чоловіком, за це він ув'язнив її в місті Вероне. "Він ув'язнив її під охорону і допускав насильство над нею", - свідчать німецькі хроніки XI ст.

Граф Вельф, чоловік Матильди Тосканської, допоміг Євпраксії втекти до замку Каносса у табір папи Урбана II.

В 1094 р. відбувся церковний собор в Констанці, на якому була зачитана скарга Євпраксії на Генріха IV. В своєму посланні собору вона розповіла про таємні меси, в яких вона приймала участь за наказом чоловіка, та оргії, які їх супроводжували. Папа Урбан II запропонував Євпраксії особисто виступити з обвинуваченням проти Генріха IV на соборі 1095 р. в П'яченці. Виступ Євпраксії на цьому соборі привернув увагу всієї Європи.

Вона отримала відпущення гріхів за участь разом з Генріхом IV в сатанинських обрядах і була відправлена через Угорщину на Русь, де прийняла знову православ'я і закінчила своє життя в Печерському монастирі 9 липня 1109 року.

Так почалась участь Київської Русі в боротьбі між гвельфами і гибеллінами. На початку XIII ст. галицько-волинські князі підтримують імператора, а чернігівський і новгород-сіверський - папу.

Київська Русь, відома сучасникам як Русь або Руська Земля, - ранньофеодальна держава IX--XIII ст. з центром у Києві. Утворилася внаслідок об'єднання земель східнослов'янських племен. Політична форма - ранньофеодальна монархія на чолі з великим князем Київським. Перші князі - Аскольд і Дір. їхнє походження дискусійне. Такі вчені, як М.Брайчевський, Я.Длогош та М.Стрийковський вважали, що Аскольд і Дір - це прямі нащадки Кия, інші взагалі не визнають існування Діра. У третій редакції "Повісті минулих літ" Аскольд та Дір фігурують як варяги.

Князь Аскольд прийняв на себе титул кагана, що рівний титулу імператора, чим формально поставив Русь на один щабель з Візантією та Хазарією - найсильнішими тогочасними державами. За його правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке у тогочасних джерелах невипадково дістало назву Руського моря.

Після вбивства князя Аскольда у 882 р. влада перейшла до нащадків Рюрика (Рюриковичів). Вони продовжують політику, спрямовану на посилення центральної влади та на об'єднання всіх східнослов'янських земель.

За часів князя Святослава (?-972) було завершено об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва, приєднані Тмутаракань та Придбання, здійснені вдалі походи на волзьких болгар та розгромлений Хазарський каганат.

За часів князя Володимира (7-1015) приєднана до держави Червенська Русь, з 988 р. християнство введене як державна релігія. Це дало можливість Київській Русі увійти на рівних до кола наймогутніших держав Європи, активізувати політичні, економічні, воєнні та культурні зв'язки з ними.

В епоху Ярослава Мудрого (978-1054) Русь досягла зеніту свого розвитку. Кордони держави простягалися від Фінської затоки, Ладозького й Онезького озер до Чорного моря й пониззя Дунаю, від Закарпаття до верхів'я Дону та Волги. Головну увагу Ярослав зосередив на зміцненні держави. Він витратив величезні кошти на розбудову Києва. За свідченням літописця, на місці остаточного розгрому печенігів був побудований Софійський собор. Зводяться Золоті Ворота та інші споруди нового центру "Гора Ярослава". Сучасник Ярослава Мудрого, західний літописець Адам з Бремена називав Київ окрасою Сходу й суперником Константинополя. Значно зріс міжнародний авторитет Русі, про що красномовно свідчать династичні шлюби дітей князя з найбільшими володарями Європи.

По смерті Ярослава державна єдність Русі послабилася. Почався період існування самостійних удільних князівств. Відновив сильну центральну владу на Русі онук Ярослава Володимир Мономах (1053-1125). Та після кончини його сина і наступника Мстислава (1076-1132) держава втратила єдність, а князі почали змагатися між собою за першість на Русі.

Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква з центром - метрополією у Києві.

У період феодальної роздробленості на Руській землі утвердилася колективна форма правління. За право володіти Києвом та мати титул великого князя Київського час від часу вступали в боротьбу князі ростово-суздальські, галицькі, смоленські, чернігівські, переяславські та ін., яких вабила перспектива встановлення їхньої влади на усій території Київської Русі. Тому іноді на київському престолі утверджувалися відразу двоє князів.

У 1237-1241 рр. Київська Русь пала під ударами монголо-татар.

В середині XII ст. протистояння пап та імператорів загострилось і прийняло нові форми, оскільки втрутилися незалежні міста-республіки Північної Італії, перш за все Мілан і Флоренція. В боротьбі імператора Фрідріха І Барбароси (1152-1190) з Римом міста, так само, як і князі Німеччини, прийняли сторону папи як більш слабкого і менш владного господаря. Навпаки, більшість князів Італії підтримували імператора, бажаючи вийти з-під влади папи і домогтися повної незалежності. Кінець боротьби з папами став непередбачуваним для імператора: він не зміг привернути на свою сторону міцні міста. Але якби імператор зробив це, він би позбувся підтримки князів, які ненавиділи своєвільних городян, адже князі з їх феодальним військом складали армію.

В 1162 році Фрідріх І зруйнував Мілан. Але невдовзі місто відновилось і створило спілку взаємодопомоги з 18 містами Північної Італії- Ломбардську лігу. Їх об'єднані війська в 1176 році розбили армію Барбароси біля міста Леньяно.

В цей час Рим зробив ще одну спробу втягнути Київську Русь в коло своєї політики. Папа Олександр III (1159-1181) відправив в 1169 році у Володимиро-Суздальське князівство посольство, намагаючись втягнути князів у суперечку з німецьким імператором. Але папській курії не вдалося здійснити свій задум. Великий князь Всеволод Велике Гніздо (1154-1212) надав перевагу дипломатичним відносинам з імператором Фрідріхом Барбаросою. Союзниками німецького імператора були Галицький князь Ярослав Осмомисл та його син Володимир.

Вигнаний із князівства боярами, Володимир в 1189 році в союзі з угорським королем Белою повернув собі Галич. Але союзники зрадили його, за наказом Бели він був заарештований і кинутий до одного з замків. Галицьким князем став син короля Андрій (Андраш). Наприкінці 1189 р. князь Володимир втік з-під арешту до Фрідріха Барбароси. Імператор зі своїм військом в цей час вступив в Угорщину. Він уклав договір з Белою, союзником папи римського, якому в обмін на безперешкодний пропуск хрестоносців через Угорщину і надання продовольства пообіцяв, що німецькі рицарі не грабуватимуть. Князь Володимир не без підстав сподівався на допомогу імператора. Фрідріх був знайомий з його батьком Ярославом Осмомисл ом, зіграв свою роль і династичний зв'язок німецьких імператорів з Руссю, і те, що Володимир доводився племінником союзнику імператора князю Всеволоду Велике Гніздо. Барбароса вирішив повернути престол Володимиру, за що той обіцяв платити Фрідріху щорічно дві тисячі гривень срібла. Імператор відправив Володимира до Польщі, до князя Казимира Справедливого, з проханням допомогти повернути галицький престол. Казимир погодився, в постійній боротьбі з угорцями союзний Галич був йому потрібен. Він відправив з Володимиром своє військо під командуванням воєводи Миколая. Підтримав племінника і Всеволод Велике Гніздо. Він написав листи всім основним князям Русі та Польщі, в яких попереджував, що напади на Володимира він розцінюватиме як напади на нього. За допомогою союзників Володимир взяв Галич і протягом 10 років до своєї смерті спокійно правив князівством.

Нова сторінка в історії створення єдиної Європи відкривається з правлінням папи Інокентія III (1198-1216). В запеклій боротьбі папа зумів зміцнити свою владу. З ним вимушені були рахуватися й імператори, і королі. Монархи Англії і Арагона (Іспанія), Португалії і Сербії, Скандинавських країн визнали його своїм сеньйором.

Папство домоглося великої влади. Але суперечка не була закінчена. Ворожнеча продовжувалася. В цей час імператорську корону виборювали Пилип Швабський (Гогенштауфен) - лідер гибеллінів в Німеччині та союзник Інокентія III (Отон IV Саксонський, племінник Ричарда Левине Серце).

Сили були рівні, і війна йшла напружена. В цій ситуації будь-яка підтримка була важливою. Тому в 1204 році папа запропонував Галицько-Волинському князю Роману Мстиславичу (1199-1205) королівську корону.

Папа розраховував, що Роман, син князя Мстислава Ізяславовича й доньки польського короля Болеслава Кривоустого, який виховувався в Польщі при дворі князя Казимира і довго жив у Німеччині, через що гарно розуміється в політичному житті Європи, якому була близька європейська культура, міг бути провідником того порядку, який панував тоді на Заході. Але Роман надав перевагу гибеллінам.

Роман Мстиславич (7-1205) із родини Володимира Мономаха, син волинського князя Мстислава Ізяславовича і Агнеси доньки польського короля Болеслава III Кривоустого. Князь новгородський (1168-1169) волинський (1170-1199), галицько-волинський (1199-1205) відзначався в походах проти половців і литовців у 1197-1198 рр. В 1199 р. об'єднав Волинське і Галицьке князівства в єдине Галицько-Волинське. В 1200 р. поширив свою владу на Київ, виступив спільно з Володимиро-Суздальським князем Всеволодом Юрійовичем Велике Гніздо. Брав активну участь у політичних справах Угорщини, Польщі, Візантії та інших країнах. Загинув 19 червня 1205 р. біля польського міста Завіхоста (Завихвоста), на Віслі, по дорозі до Саксонії на допомогу Пилипу Гогенштауфену. Обставини загибелі не відомі.

Суперники Романа Мстиславовича за Галицько-Волинське князівство (чернігівські князі) встановили контакт із папою і підтримали Новгород в його боротьбі з Лівонським орденом, який був на боці імператора. Папа скористався ситуацією, відправив домініканських монахів проповідувати католицизм на Русі. Взимку 1237-1238 рр. за наказом Володимиро-Суздальського князя Юрія Всеволодовича вони були вигнані. Прорив на Русь не вдався. Але гвельфи взяли реванш на землях Південно-Західної Русі. 19 червня 1205 р. в бою був убитий князь Роман Мстиславович. Хроніст XIII ст. Аберік з Труа писав: "Король Русі по імені Роман, вийшовши за межі своїх кордонів і бажаючих пройти через Польщу в Саксонію (на об'єднання з Пилипом), по волі Божій вбитий двома братами, князями польськими, Лешком і Конрадом на річці Віслі". Лешко і Конрад посвятили вівтар в Краківським соборі святим Гервасію і Протасію, в день пам'яті яких був убитий Роман. Одне це свідчить про те, яке значення надавалося втручанню князя Романа в німецькі справи.

Роман Мстиславич, окрім того, що був князем галицько-волинським, мав іще й титул великого князя київського, і навряд чи його приваблювала перспектива стати одним з багатьох європейських королів. Крім того, отримавши корону з рук папи римського, він ставав його васалом, визнаючи верховну владу Риму і в результаті мав перейти у католицизм.

Тут криється важлива відмінність у розвитку західних сусідів та Русі. Русь прийняла духовне верховенство Візантії, звідки йшли книжки, їхали священики, художники та майстри. Але верховенство Візантії було номінальним, а кількість візантійських священиків

порівняно невеликою. Монастирі на Русі у боротьбі за владу вирішальної ролі не відігравали. Якщо церква на Русі вважала себе ображеною, вона могла звертатися лише до великого князя, надія на підтримку з Візантії була ефемерною.

Інакше було у сусідів. Наприклад, після того як Польща стала католицькою країною, в її землях улаштовуються чернечі ордени - спочатку бенедиктинці, потім орден святого Бернарда, а пізніше духовно-лицарські ордени. феодальний роздробленість європейський цивілізація

Ордени заводять господарства, отримують землі, будують монастирі та фортеці, і до кінця XII століття католицька церква стала потужною силою.

Церква користується прихильністю не тільки польських князів, яким вона була потрібна як ідеологічна підтримка, але і німецьких князів, герцогів та римського папи. Це не далека Візантія - це реальна сила, спроможна прийти на допомогу церкві у Польщі, якщо та відчує себе ущербною. Єпископи і монастирі, знаючи про цю підтримку, далеко не завжди підкорялися світській владі.

І тому, доки Русь була сильною та могутньою, ні про який союз з римськими папами мови бути не могло. Однак у XIII столітті ситуація змінюється. Єдиної в політичному відношенні Русі вже не існує, а, крім того, з'являється загроза зі Сходу - монголо-татари.

У цей час загострилася боротьба між папами й імператором Фрідріхом II Штауфеном (1212-1250). За імператора виступили: Південна Італія, Сицилія, Північна Франція, частина князів Німеччини, мусульмани Північної Африки та Єгипту. Святий престол підтримували більша частина міст Північної Італії і Рейнська область, половина князів Німеччини.

Два рази, в 1227 р. і 1230 р., папа відлучав імператора від церкви. В обвинуваченні проти Фрідріха йшлося, що покірність церкві вимагає відмови від послухання імператору і що папа з божою допомогою зробить все, що від нього залежить, для заміни Фрідріха на престолі.

До Німеччини були відправлені легати для боротьби з Фрідріхом II і пошуку нового імператора. При цьому багато міст, князі та єпископи були відлучені від церкви за небажання зрадити Фрідріха. Імператорська корона була запропонована папою брату французького короля та іншим претендентам. Заради "спасіння христової віри" папа мав зв'язки не тільки з англійськими та французькими королями, але і з монголо-татарами. Імператор також вів переговори з ханом Батиєм. Монголи мали кваліфіковану розвідку з числа іноземців. Угорський монах Юліан розповідає про монгольського посла, який знав "угорську, російську, куманську (тюркську), тевтонську (німецьку), сарацинську (арабську) мови". В листі папського легата при армії хрестоносців, яка розбила в 1241 році при Оломоуце (Ольмюце) монгольський загін, йдеться про монголо-татарського предводителя, який виявився англійським тамплієром з іменем Пітер (Пайдар). Через це кочівники добре знали про боротьбу гвельфів та гибеллінів. Базуючись на цих даних, Батий вимагав від Фрідріха покірності та союзу. Фрідріх у відповідь пошуткував, мовлячи, що як знавець соколиного полювання він міг би стати сокольничим хана.

Але поряд з насмішками між гибеллінами і монголами велися таємні переговори, результатом котрих, по записах Л.Гумільова, була ізоляція гвельфської Угорщини та її розгром, а також перемога Фрідріха II в Ломбардії, яка призвела до втечі папи Інокентія IV в 1243 р. до Ліону. На Ліонському соборі 1245 року папа придав анафемі й імператора Фрідріха II, і хана та оголосив хрестовий похід проти монголо-татар.

Певні сподівання папство пов'язувало з землями Київської Русі. Чернігівський князь Михайло Всеволодович, Галицько-Волинський князь Данило Романович, брат Олександра Невського Андрій Ярославович вважали, що необхідно готуватися до визволення з-під влади монгольських ханів в тісному союзі з Заходом. Прибічників такого союзу було багато і серед жителів Новгорода, Пскова, Твері і інших міст. Одним з перших князів, хто пішов на союз з гвельфами, був Михайло Всеволодович (?-1246). Після розорення монголами в 1239 р. Чернігівського князівства він поїхав в Угорщину і запропонував Белі IV заключити союз і укріпити його шлюбом свого сина Ростислава і доньки короля.

Михайло Всеволодович (7-1246) - князь чернігівський, син Всеволода Святославича Чермного. Вперше згадується в джерелах під 1206 р., коли одержав від батька Переяславль, але в тому самому році був вигнаний звідти київським князем Рюриком Ростиславичем. Брав участь в битві на р. Калці. У 20-ті роки кілька разів ставав на чолі Новгорода, потім вів боротьбу з Данилом Галицьким і Ярославом Всеволодовичем за Київ. При наближенні монголо-татар в 1239 р. втік до Угорщини, потім до Польщі і Німеччини. Не знайшовши там підтримки, в 1245 р. повернувся до Чернігова, а в 1246 р. відправився до хана Батия, розраховувавши одержати від нього Чернігівське князівство. За відмову пройти через очисний вогонь був убитий. Канонізований православною церквою.

Але король в допомозі відмовив. Безрезультатно закінчилася для Михайла Всеволодовича і поїздка до двору мазовецького князя Конрада. Той не підтримав ідею створення польсько-руського союзу. Тоді Михайло Всеволодович поселився у князя Данила Романовича (Галицького). Ідилія тривала недовго: невдовзі між князями розпочалася кровопролитна війна. На короткий час Михайло Всеволодович захопив Київ і поставив митрополитом свою людину - ігумена Петра Акеровича. Але Данило завдав Михайлу низку поразок і зайняв Київ. Михайло Чернігівський із сином і Петром Акеровичем в союзі з гвельфами почав готуватися до війни з Данилом Галицьким. Акерович був направлений до папи Інокентія IV в Ліон. На Ліонському соборі він від імені чернігівського князя просить у папської курії допомоги проти монголо-татар. За зв'язок з Інокентієм IV і підготовку озброєного протистояння в 1246 році в Золотій Орді князь Михайло Всеволодович Чернігівський був страчений.

Для вирішення монголо-татарської проблеми в 1245 році папа відправив на Схід спеціальне посольство на чолі з монахом-францисканцем Іоанном Плано Карпіні. Метою посольства було військово- політична розвідка в Сараї, Каракорумі та на землях Київської Русі. В 1247 році Інокентій IV направив друге посольство на чолі з домініканцем Асцеліном з метою проведення військово-політичної розвідки в підвладній монголам Середній Азії. В результаті діяльності цих посольств почалися переговори папської курії з монгольськими ханами. Але союз папства з монголами не відбувся.

На той час у Галичині вирішувалося питання про участь Півден- но-Західної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була боротьба імператорів (гибеллінів) проти пап (гвельфів). Бела IV Угорський, Болеслав Сором'язливий Малопольський і Ростислав Чернігівський підтримували папу. Конрад Мазовецький покликав на свою землю Тевтонський орден, який був на боці Гогенштауфенів (імператора). Данило, продовжуючи традицію свого батька Романа Мстиславовича, також підтримав імператора Священної Римської імперії Фрідріха II, відлученого папою Інокентієм IV.

Самостійна політика галицького князя і його можливий союз з Європою стурбував Орду. Від хана Батия прийшов коротенький лист: "Дай Галич". Князь розумів, що сили для війни з монголами у нього немає. Єдиний вихід - їхати на поклін до хана, і в жовтні 1245 р. Данило виїхав у Сарай.

Хан прийняв князя ласкаво, дозволив йому пити на бенкеті замість кумису вино, що було найвищою люб'язністю, і видав йому ярлик на владу в його князівстві, зробивши Данила своїм мирником. Для обох це був великий політичний успіх. Данило навіть одержав право командувати монгольськими військами під час спільних військових дій. Батий убезпечив свій західний кордон від раптового нападу хрестоносців, бо папа Інокентій IV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів.

Данило після поїздки в Сарай заявив про свої права на київський престол; призначив свого "печатника" Кирила митрополитом і у 1246 р. відправив його на утвердження до патріарха.

Страта в Сараї князя Михайла Чернігівського забрала зі сцени старого суперника Данила Галицького і зміцнила його становище. Понад те, ставши васалом Батия, Данило Романович утвердив свій авторитет серед сусідніх правителів, які тепер шукали дружби з ним. Король Угорщини Бела ГУ віддав заміж свою доньку Констанцію за сина князя - Льва і сприяв шлюбу ще одного сина князя Данила - Романа з Гертрудою - племінницею покійного герцога Австрійського. Таким чином, Роман став претендентом на австрійський престол. (Щоправда, трон він так і не одержав. Герцогом став у 1253 р. чеський король Пржемисл І Отакар). Бела IV в особі Данила одержав надійного союзника - допомогу в боротьбі з Чехією. Сам же угорський король відмовився підтримувати бажання Ростислава Чернігівського на Галицьке князівство.

Так само швидко уладналися взаємини Романовичів із польськими князями. Спочатку Данило підтримав свого союзника Конрада Мазовецького у боротьбі проти краківського князя Болеслава. Галицько-Волинське військо захопило Люблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, посунувши, таким чином, кордон на захід. Та по смерті Конрада (1247) у Данила зав'язалися дружні стосунки з краківським князем, при цьому він зберіг приязнь з новим мазовецьким володарем.

У результаті цих союзів Данило Галицький одержав можливість впливати на політичну ситуацію в Центральній Європі. І начебто все розвивалося добре, але було щось, чого не зберегли документи, що дуже вразило князя. І це "щось" трапилося під час його візиту до Сараю. Літописець залишив слова Данила: "О лихіших лиха честь татарська". Отож, незважаючи на спокій, Галицько-Волинське князівство починало готуватися до боротьби проти монголів.

Данило сконцентрував увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися нові міста і зводилися фортеці; відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджували на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, монголи не витримували).

Крім того, Данило Романович почав шукати союзників у Північно- Східній Русі, де найсильнішим тоді був Андрій Ярославич, якому в Орді видали ярлик на Володимиро-Суздальське князівство, оминувши його старшого брата Олександра (Невського), відомого державного діяча й полководця, побоюючись, що той не буде покірним їхній владі. Данило Романович видав доньку за Андрія, тим самим уклавши династичний союз. У 1250 р. наречених урочисто вінчав у Володимирі галицький митрополит Кирило, друг і соратник Данила.

Брати Олександр і Андрій Ярославичі та Данило і Василько Романовичі належали до однієї гілки Ярославового племені - роду Мономаховичів. Одна з дочок Мстислава Удатного була матір'ю Олександра Невського, а друга стала дружиною Данила. Брат Данила (Василько) був одружений з двоюрідною сестрою Олександра - Оленою. Донька Данила вийшла заміж за Андрія.

* Союз із Данилом підштовхнув Андрія Ярославича до відкритого протесту проти Орди: князь облишив сплачувати данину, пересилати подарунки "упоминки") ханам. Наслідки такої політики не змусили на себе довго чекати. У 1252 р. Сарай наслав на Володимиро-Суздальське князівство сильну Орду хана Неврюя ("Неврюєву рать" ). Князь Андрій був розбитий і втік до Швеції. Так Романовичі втратили єдиного реального союзника на Русі проти Орди. Данилові довелося прислухатися до антиординських пропозицій про допомогу, що лунали з Заходу.

Ще 16 квітня 1245 р. з французького міста Ліон, де тоді мав резиденцію папа Інокентій IV, виїхав посол до монгольського великого хана в Каракорумі, францисканський чернець Джіованні де Плано Карпіні. На шляху до Монголії йому було доручено спробувати навернути галицько-волинських "князів-схизматиків" у католицтво. У грудні

1245 p. Карпіні прибув до Кракова, де зустрівся з братом Данила Васильком. Той запросив францисканця відвідати Галич, де Карпіні виступив перед православними єпископами із закликом "повернутися до єдності святої матері-церкви". Василько з єпископами ухилилися від відповіді на папський заклик до унії. Наприкінці лютого 1246 р. на шляху до Сараю Карпіні зустрівся з Данилом, який повертався від Батия, і запропонував налагодити відносини з курією. З опублікованих документів папського архіву виходить, що контакти між Інокентієм IV та Данилом розпочались у квітні 1246 р. А влітку 1247 р. князь посилає свого представника - ченця Григорія - до папи в Ліон.

З папських булл, адресованих Данилові, вимальовуються контури угоди, досягнутої між Інокентієм IV і Григорієм. Папа намагався насадити католицизм на Русі і послав туди архієпископа Альберта, якого Данило погодився прийняти. За це папа визнав недоторканість православного обряду, законність прав Романовичів на їхнє князівство, заборонив лицарям чернечих орденів селитися на галицько-волинських землях. Однак папа вперто ухилявся від надання допомоги Данилові у боротьбі проти монголів. Невдоволений цим князь перервав переговори з Ліоном. А у 1249 р. не впустив архієпископа на Русь. Як писав польський історик Ян Длугош, "Данило поставився до легата (Альберта) вороже і відпустив його без честі" ("Sine honore"). Тоді розлючений Інокентій IV нацькував на Галичину литовського князя Миндовга, який у 1250 р. став католиком. Спеціальною буллою, виданою 1251 p., папа дозволив литовцям безкарно грабувати руські міста й села, а 1252 р. надіслав Миндовгу королівську корону.

Миндовг (Миндаугас) - великий князь Литовський (7-1263 (1264)). Об'єднав під своєю владою литовські землі, підпорядкував староруські міста Новгородок (Новогрудок), Слонім, Волковийськ. Підтримував договірні відносини з галицько-волинським князем Данилом, вів успішну боротьбу з Лівонськім і Тевтонським орденами. У 1250 р. (1251) прийняв католицтво, у 1253 р. з благословення папи Римського був коронований на короля Литви. Після розгрому хрестоносців біля озера Дурбе в 1260 р. повернувся до язичництва і уклав з Олександром Невським союз проти Лівонського ордена. У1263 р. (1264) разом з двома синами був убитий через змову феодальної знаті на чолі з князем Довмонтом.

Воєнні дії тривали 1251-1252 pp., разом з Данилом проти Миндовга воював мазовецький князь Земовит. Завдавши поразки литовцям, Данило домігся укладання перемир'я.

Близько 1252 р. Данило Романович, у якого померла дружина, одружився з дочкою литовського князя Довспрунка, племінницею Миндовга (сестрою полоцького князя Товтивіла). Через деякий час сина Миндовга Войшелка (лит. - Вайшелга) охрестили відповідно до обряду греко-православної церкви. В цю віру навернувся також і Товтивіл. Після хрещення Миндовг призначив Войшелка своїм намісником у Новгородок. Але Войшелк як щирий неофіт побажав постригтися в ченці і відмовився від своїх княжих прав. Він запропонував передати князювання одному з синів Данила. Угода з цього приводу була досягнута між Данилом і Миндовгом наприкінці 1254 р. Син Данила Роман (який раніше претендував на австрійський трон) одержав князівство Новгородоцьке як васал Миндовга. Водночас доньку Миндовга одружили з братом Романа Шварном.

Значно складніше було відновити владу на Пониззі та у Болоховській землі. Справа полягала в тому, що близько 1252 р. монгольське військо під проводом темника Куремси підійшло до понизького міста Бакоти, і старійшина міста Милій перейшов на їхній бік. Підтримали монголів і болоховські князі.

У 1252 р. переговори між Данилом та Інокентієм IV відновилися. Восени 1253 р. Данило прийняв у Дорожчині від папського нунція Прусії Опізо королівські регалії - вінець, скіпетр і корону та одержав титул "короля Русі".

Одні історики вважають коронацію Данила важливою подією, яка не лише фактично, а й юридично затвердила статус - самостійність Галицько-Волинського князівства, що визнавалося папою і країнами Європи. Данило Галицький прикрив своїми володіннями Європу від Улусу Джучі, що теж було належним чином оцінене у католицькому світі. Крім того, існування Галицького королівства на певний час стало чинником політичної стабілізації на континенті. Інші вважають, що Галицько-Волинська Русь перетворилася з цитаделі православ'я на невелике європейське королівство.

У1253 р. папа Римський оголошує хрестовий похід проти монголів, до участі в якому закликає Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість країн була втягнута в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани хрестового походу залишилися нездійсненими.

Не одержавши допомоги від папського престолу, Данило згортає стосунки з ним. Як пише М.Котляр, "Новий папа (з кінця 1254 р.)

Олександр IV вирішив натиснути на Романовичів. 6 березня 1255 р. папа дозволив литовському князю Миндовгу завойовувати і грабувати руські землі, але литовський князь не наважився нападати на Романовичів, котрі недавно побили його. Тоді папський престол спробував навіть оголосити хрестовий похід проти Галицько-Волинського князівства, але з того нічого не вийшло". Стосунки між Данилом і папою остаточно розірвалися у 1257 р.

У першій чверті XIV ст. Галицько-Волинська Русь не виборола незалежності від Орди. Але в умовах розгрому улуса Ногая і нездатності ханської влади здолати сепаратистські тенденції в середовищі місцевої кочівницької аристократії галицько-волинські князі, діючи, можливо, спочатку з дозволу хана Тохти, але в своїх інтересах, взяли активну участь у придушенні опозиційних ханській владі угруповань ординської знаті.

Результатом військово-політичної акції Галицько-Волинського князівства проти орд Північного Причорномор'я, які віддалилися від сарайського центру, було повернення в 1300-1302 pp. великої частини, загарбаної раніше ординцями, Галицького Пониззя, включаючи території, які прилягли до Південного Бугу і Дністра.

Після смерті князя Лева Даниловича у 1301 р. його син Юрій (1301-1308) об'єднав у своїх руках усі уділи Галицького і Волинського князівств, прийняв королівський титул і зробив столицею місто Володимир. В його державі перше місце належало Волині. На його печатці було написано: "...король Русі, князь Ладимерії" ("Rex Russie princes Ladimerie"); на зворотному боці було зображено герб Володимира.

Скориставшись послабленням Орди внаслідок міжусобної боротьби, Юрій відновив владу над Пониззям та відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу і Дністра. Встановив союз з Тевтонським орденом, спрямований проти Литви. Відновив зв'язки з римським папою. У взаємовідносинах з папою Юрій І проводить самостійну політику, як і його дід Данило Галицький. Ян Длугош свідчить про невдале прагнення папської курії схилити "руського короля" до "покори римській церкві і до союзу з нею", і тим самим підкорити його володіння своєму впливові.

І все ж відігравати таку саму роль у Центральній Європі, як за часів Данила, Галицько-Волинська Русь не могла. На її західних кордонах утвердилася сильна Польська держава, яка зуміла повернути у 1302 р. Люблін і встановити політичну рівновагу зі своїм давнім суперником. Між Юрієм І і польським (Куявським) князем Владиславом Локетком (який став королем з 1320 р.) встановилися союзницькі взаємовідносини. Юрій одружився другим шлюбом з його сестрою Єфимією, неодноразово надавав підтримку Куявському князеві у боротьбі з його політичними супротивниками.

За словами середньовічного польського історика Яна Длугоша, Юрій "був людиною спритною і шляхетною, щедрою для духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту".

Після смерті Юрія І влада перейшла до його синів Андрія та Лева II (1308-1323), які титулувалися "божиєю милістю, князі всієї Руської землі, Галичини і Володимири" ("Dei gratia dux Russie"). Андрій князював у Волині, а Лев II - у Галичині. Та хоч вони й розділили між собою територію князівства, в політиці завжди діяли спільно.

Андрій і Лев II підтримували тісні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком (вони були його племінниками), що сприяло зміцненні їхньої влади у князівстві й подоланню олігархічних прагнень галицького боярства. Дружні стосунки князів з Польщею доповнювалися зв'язками з Тевтонським Орденом, у договорі з яким (1316) містилася обіцянка "защищать его от нападений ордынцев и вообще всяких врагов".

Разом з тим союз з Орденом був спрямований проти намірів литовського князя Гедиміна відторгнути північні регіони Галицько-Волинського князівства.

Польський історик XVI ст. М.Стрийковський повідомляє, що волинські князі під час війни Литви з Тевтонським орденом робили набіги на литовські землі над р. Вілією і поблизу Новгорода.

Щоб захистити свої землі від хрестоносців, литовський князь Гедимін підписує мирну угоду з галицько-волинськими князями, підкріплену династійним шлюбом Любарта Гедиміновича з донькою волинського князя Андрія. Політичні мотиви цього шлюбу розкриті в "Літописі великих князів литовських": "А Любарта принял володимерский князь к дотьце во Володимер и в Лучеськ и во всю землю Вольїнскую". (У перспективі саме Любарт стане першим з литовців князем на Волині).

Зближення Романовичів з Тевтонським орденом було зумовлене не лише воєнно-політичними цілями. Важливе значення мали також торгові відносини між ними. У серпні 1320 р. князь Андрій надав купцям одного з міст ордена Торна (Торунь) привілей, що істотно знижував мито. Через територію Галицько-Волинського князівства проходив другий "шлях із варягів у греки". Його роль зростає, коли в районі нижньої течії Вісли виникає ряд міст зі значним німецьким купецьким елементом - Марієнбург, Ельблонг, Кульм, Торн та ін. Ці міста, що увійшли до Ганзейського союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинського князівства. Посилення торгівлі з орденом викликало приплив німецького елементу до Галичини і Волині, який тривав весь час, поки існувало князівство.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство ще залишалося об'єднавчим центром Південно-Західної Русі і відігравало важливу роль у житті центральної і Східної Європи, а також у боротьбі проти ординської експансії. Це підтверджує і лист польського короля Владислава Локетка до папи Іоанна XXII, написаний 21 травня 1323 р., що сповіщає про смерть Лева і Андрія, які, за висловом короля, "були для нас незборимим захистом від жорстокого племені татар".