Повідомлення Анналів Яна Длугоша про коронацію Данила Романовича та їх походження

З огляду на такі смислові відмінності обох текстів Домбровський наполягав на тому, що Длугош не знав інформації ГВл¹¹. Однак і ГВл, і Аннали оперують практично тим самим набором інформації, а відрізняються лише її дзеркально протилежною репрезентацією.

За логікою Домбровського, знайомство Длугоша з версією ГВл мало би вплинути на його представлення коронації. Іншими словами, коли б Длугош читав ГВл, він мав би запозичити звідти і «факти», і їх тлумачення. Подібні очікування навряд чи виправдані. Длугош не був середньовічним аналістом, він створював текст за взірцями ранньоренесансної гуманістичної історіографії. Тут факти значною мірою уже були від'єднані від інтерпретації. Запозичена інформація могла інтерпретуватися інакше, ніж у джерелі, доповнюватися власними здогадами історика, які (здогади) часто перемішувались з інформацією достовірного джерела і в сумі формували повідомлення цілком інакшого змістуПро гуманістичне історіописання див. класичні праці: Arnaldo Momigliano, The Classical Foundations of Modern Historiography (Berkley, 1990); H.E. Barnes, A History of Historical Writing (New York, 1962), 284.. Длугош не становить у цьому виключення: за спостереженнями дослідників він часто правив запозичену із джерел інформацію, доповнював власними припущеннями та риторичними вставками, довільно змінював зміст запозиченого -- тим самим та чи інша подія отримувала цілковито інакше звучанняStanislaw Solicki, “Metoda pracy nad dziejami obcymi w Annales Poloniae Jana Dlugosza,” Studia zrфdloznawcze 22 (1977), 107; Henryk Barycz, Szlakami dziejopisarstwa staropolskiego: Studia nad historiografiq w. XVI--XVIII (Wroclaw, 1981); Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I--VI), 16-23.. Тож цілком логічно припустити, що Длугош, запозичивши базову інформацію про коронацію з ГВл, «переплавив» її у рамках власної інтерпретаційної схеми.

Схоже на те, що створення приписки під 1246 р. стало результатом повторного цілеспрямованого переосмислення Длугошем інформації з ГВл та тексту папської булли. Як результат, у кінцевій версії коронації з'явилися нові, порівняно з попереднім варіантом під 1253 р. «правки», а сама оповідь стала риторично насиченою і емоційно забарвленою.

Спробуємо зрозуміти логіку історика.

Длугош на власний розсуд змінив інформацію свого попереднього повідомлення стосовно того, кому належала ініціатива коронувати Данила. Якщо у версії 1253 р. Опізо коронував Данила за дорученням папи (ідея, запозичена із літопису), то у фінальній версії під 1246 р. коронація Данила витлумачена як особиста ініціатива папського легата. Таким чином, і літописна інформація, і повідомлення приписки 1253 р. отримали протилежну перспективу. Подібна зміна, очевидно, пов'язана з міркуваннями риторичного плану: позиціонуючи Данила як хитрого князя-відступника, Длугош намагався максимально вивести папу з-під підозри, ніби той став жертвою підступності Данила. Жертвою легковірності натомість зроблено Опізо, на нього й покладено основну відповідальність за самостійно прийняте і, як виявилося, фатальне рішення.

У зв'язку з цим, Длугош змоделював епізод про активний опір Прандоти та польських єпископів коронуванню галицько-волинського володаря. Мовчазно присутній у версії 1253 р., у версії 1246 р. Прандота став активним героєм в справі коронації Данила.

Введення постаті Яна Прандоти як одного з учасників коронації пов'язане з особливим ідеологічним значенням, якого намагалися надати постаті цього краківського єпископа саме в часи, коли задумувалися і писалися Аннали, а також із особистою увагою Длугоша до цього персонажа. У 1454 р., в останні роки життя патрона Длугоша краківського єпископа Збігнєва Олесницького, було випадково відкрито поховання одного з його визначних попередників на цій кафедрі -- єпископа Прандоти. Почала творитися історична пам'ять про нього, яка швидко перетворилася в культ. Цей процес ілюструє творення списку чуд, що відбувались біля його гробу. Чуда стали реєструватися публічним нотаріусом з ініціативи єпископа Збігнєва Олесницького, невдовзі було укладено протокол чудесДив.: Polski SiownikBiograficzny. T. 28, 452. Ім'я Ян безпідставно присвоєне Прандоті у XVII ст.. Длугош у цьому мав брати безпосередню участь як права рука і продовжувач справи Олесницького. Зрештою він же представив діяння Прандоти у життєписі польських єпископів, що укладався ним протягом 1468-1476 рр.Krzysztof Rafa! Prokop, Poczet biskupфw krakowskich (Krakow, 1999), 61-64. Прандота був сучасником Данила, ба більше, його смерть, за Анналами, сталася того ж 1266 року. З особливою увагою окремі з діянь Прандоти представлено ще раніше -- в Анналах, де згадано про трепет, з яким цей єпископ оберігав реліквії св. Станіслава. На час коронації Данила Прандота був краківським єпископом. Все це, вочевидь, мотивувало Длугоша зробити Прандоту «свідком» на церемонії коронації. Підтекст тут очевидний: опір Прандоти був додатковим підтвердженням благих діянь одного зі святих поляків, який боровся з «обманом і хитрощами схизматиків», цим самим турбувався про благо вселенської церкви.

Поява епізоду з польськими єпископами і Прандотою ще раз засвідчує, зрештою, добре відому обставину: конфесійну упередженість Длугоша до Русі, її історії та русинів. Як свого часу влучно зауважив Олександр Гейштор, Длугош сприймав Русь через ярлик «секти» і «схизми». Подібні уявлення у середньовічній Польщі почали формуватися ще у XIV ст. (вперше фіксуються в анонімному описі Східної Європи Descriptio Еигорае orientalis 1308 р.). Длугош, зі свого боку, з особливою увагою фіксував факти, що свідчили б про верховенство Польщі щодо Русі та її цивілізаційний вплив на Русь. Король Данило у цій «схемі історії» є «відступником» і навіть «зрадником»: адже він після «католицького помазання» знову «впав у православ'я»Гейштор А. Образ Руси в средневековой Польше. Культурные связи России и Польши XI--ХХ вв. М., 1998, 17-26..

З Длугошевою «схемою історії» та з наявними у ній елементами конфесійної упередженості до Русі опосередковано пов'язана й заміна основних героїв коронації -- з авансцени зникають польські князі. Це сталося ще на момент створення приписки під 1253 р. Так, у літописному повідомленні було вказано на польських князів Болеслава і Семовита (котрі вмовляли Данила прийняти корону від папи), у версії Длугоша (як під 1253 р., так і під 1246 р.) їх імена відсутні. Такі зміни можна пояснити логікою мислення хроніста, для якого Данилова коронація сприймалася у категоріях зміни обряду. До цієї думки його приводив текст папської булли 1257 р. Якщо, згідно з буллою, коронація відбулася на умовах зміни обряду, то логічним видається присутність у церемонії польських єпископів; відповідно, князі тут -- другорядні особи, і про них можна не згадувати. З іншого боку, в рамках Длугошевої «схеми» мазовецьких князів треба було б вважати учасниками Данилового відступництва, що видавалося небажаним.

Поза тим, найважливішою ознакою фінальної версії історії коронації є емоційно насичена словесна характеристика її героїв, створена за відповідними «шаблонами». Ян Длугош писав свій текст за взірцями античних класиків та гуманістичної історіографії -- аби зворушити та навчити читача на прикладах історії, а в читачеві-поляку збудити гордість за свою країну. Велика роль у цьому відводилась риторичним стратегіям опису: ті чи інші герої представлялись за певною схемою, аби викликати у читача потрібний емоційний відгук. Для Длугоша важливим було представити лицемірство і клятвовідступництво руських князівЩавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша, 59.. Історія з князем Данилом явно осмислювалась у цьому ключі. Адже образ руського короля створено за риторичним шаблоном, вже використаним для зображення інших «небезпечних відступників» -- галицько-волинського князя Романа Мстиславича та литовського князя Міндовга.

В Анналах Роман Мстиславич, батько Данила, представлений злісним і ненаситним тираном, який несправедливо знищив немало своїх підданих і, якби не Боже втручання під Завихвостом, мало не погубив усю Польщу. Така презентація Романа заснована на джерелах Длугоша -- Хроніці Вінцентія Кадлубка (що взагалі була його важливим наставником в історичному письмі) та Великопольській хроніці. Поза тим, хроніст додає від себе кілька нових «фактів», аби довершити образ негативного героя. За його версією, Роман Мстиславич давав васальну присягу вірності та покірності своєму малолітньому племіннику -- мазовецькому князю Лєшку. Це був обман: володимирський князь Роман розраховував на військову допомогу Лєшка для утвердження на галицькому столі. Галицькі бояри не змогли переконати польського князя в тому, що його обдурюють. Вже незабаром князь Роман «підкоривши своїй владі майже всю Русь», порушив присягу підданства: вдерся з величезним військом у Польщу, але загинув від набагато менш чисельного війська Лєшка у битві під ЗавихвостомJana Diugosza Roczniki czyli Kroniki siawnego Krolestwa Polskiego. Ks. 6, 239-245.

За аналогічною схемою автор Анналів представляє відступництво Данила Романовича. Князь давав обіцянки та присягу вірності папському легату у присутності своїх підданих. Це робилося з хитрим умислом, про який Длугош (як і у попередньому випадку) сигналізує, знову вкладаючи в уста дійових осіб попередження про нещирість: легата Опізо остерігає Прандота «та інші польські єпископи». Більше того, образи «відступників» батька і сина осмислювались Длугошем у явному взаємозв'язку: у епізоді про остерігання Прандотою легата Опізо фігурує фраза, що єпископи польські «знали добре характер і спосіб мислення князя Данила»Jana Diugosza Roczniki czyli Kroniki siawnego Krolestwa Polskiego. Ks. 7, 70.. Таке «колективне знання» польських єпископів про те, чого вартують обіцянки підданства від руських князів, можна зрозуміти після прочитання повідомлень Длугоша про «зваду Романа», Данилового батька. Длугош ніби намагався показати, що після 1205 р. поляків вже нічим не можна було обманути, тож цілком щирим виглядає в тексті прагнення Прандоти убезпечити папського легата Опізо від небезпеки бути ошуканим.

До цієї пари негативних образів «примикає» також литовський князь Міндовг, хоча його образ менш яскравий в Анналах. Але це той же відступник: литовський володар після охрещення своїх підданих, коронування і даних обіцянок Риму та ордену хрестоносців (тевтонцям) повернувся до своїх старих звичаїв Див. короткі повідомлення про Міндовга в Анналах під 1252, 1255, 1260 та 1263 роками: Jana Diugosza Roczniki czyli Kroniki siawnego KrolestwaPolskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 102, 125, 159, 176.. Усі герої погано закінчують, їх знаходить кара господня: Роман загинув, засліплений своїм тиранством і чисельними володіннями, Міндовг -- від власних підданих, які боялися його тиранства, Данило -- своїм відступництвом погубив душу і осквернив Христа Варто додати, що конструювання Длугошем негативного образу князів-відступників провокувала загальна конфесійна ситуація після Ферраро-Флорентійської унії. У 1470-х рр., як відомо, перспективи унії і ліквідації «схизми» на землях колишньої Русі були невисокими, київський митрополит Григорій ІІ Болгаринович відмовився від унії з Римом, тож Длугош не оминув нагоди провести історичну паралель..

Наведені вище спостереження стосувалися напрямку «ідеологічного редагування» сюжету коронації Данила під 1246 р. порівняно із коротким і фактографічним варіантом під 1253 р.

Між тим, очевидно, що Длугош повторно звернувся до літописного сюжету коронації, запозичивши до нової версії подробиці, які міг розшукати лише там.

Однією з перших «правок» у кінцевій версії оповіді стало титулування Данила князем київським та дорогичинським. Титул київського князя міг стати результатом знайомства та переосмислення двох фрагментів ГВл, що обидва походять із «монгольських сюжетів». По-перше, загадкового повідомлення ГВл про те, як князь заволодів Києвом після втечі Михайла Чернігівського в Угорщину і призначив туди посадника: «и вдасть Кьіевь в руцЬ Дмитрови обьдержати противу иноплеменьньїхь язьїкь, безбожьньїхь татаровь» ПСРЛ2: 782. В іншому місці літопису Дмитра названо «київським тисяцьким Данила» (ПСРЛ2: 785).. Крім того, Длугош міг знати, що Данило володів Києвом, але свою столицю мав в іншому місті, також з опису подорожі Данила до до Батия: «Данилови Романовичю, кнАзю бьівшоу великоу, обладавшоу Роускою землею. Кьіевомь и Володимеромь и Галичемь» ПСРЛ 2: 807-808..

Підвищення Дорогичина до рангу столиці стало результатом додаткових авторських конструкцій Длугоша. Нагадаємо: лише ГВл вказує на Дорогичин як місце коронації Данила. Зміна статусу Дорогичина із замку (під 1253 р.) на «столицю князя» (під 1246 р.) відбулася під впливом осмислення виключно літописної інформації про місце коронування Данила. Тут, імовірно, спрацювала наступна логіка: якщо князя помазали у Дорогичині, значить саме там на той момент мала би бути його столиця. Важлива подія, якою є коронація, не могла відбутися у малозначимому для даного правителя місті.

Необхідність ідеологічної обробки сюжету коронації Данила, бажання щільніше пов'язати його з іншими сюжетами та ідеями Анналів, пояснює нам закономірність повторного звернення Длугоша до теми. Але чому в процесі своїх міркувань історик вирішив передатувати подію? Що саме могло спонукати його перемістити повідомлення з-під 1253 далеко назад, під 1246 р.? Іншими словами, які доступні Длугошу матеріали могли навести його на думку, що насправді місце сюжету -- серед подій 1246 р.?

Гадаємо, до такого рішення підштовхнуло Длугоша повторне і уважне прочитання літописного повідомлення, в процесі якого він наштовхнувся на незауважену ним раніше деталь надзвичайного значення, яка притому збіглася із свідченням іншого його джерела -- папської булли. Співпадіння двох головних джерел мало стати серйозним аргументом для Длугоша, щоб перенести подію під 1246 р.

Літописне повідомлення завершувалось вказівкою, що папа Інокентій саме в цей час скликав церковний собор: «хотдщоу емоу. сборъ творити. w правои вірі. w воединеньи црькви»⁸⁴. Отож, коронація відбувалася в контексті якогось надзвичайно важливого церковного собору. Але якого саме? З Анналів видно, що Длугош не знав ніяких церковних соборів, окрім Ліонського.

З іншого боку, на те саме натякала й булла папи Олександра 1257 р., яка взагалі стала відправним пунктом усіх його розшуків. Її текст, як у версії Длугоша, так і в її відповіднику у ватиканському регесті завершується наступними словами: non obstantibus aliquibus literis apostolicis, cuiuscumque tenoris existant, per quas effectus presencium impediri valeat vel differri et constitucione de duabus dietis edita in concilio generali⁸⁵. Тут йдеться про те, що зміст сказаного у буллі «не суперечить жодним апостольським грамотам будь-якого змісту, які могли б перешкодити дії цього послання або відрізнятися від нього, і постанові двох засідань генерального собору» ⁸⁶.

Отож, мова йшла про церковний собор, який відбувався у «два засідання», що для Длугоша також було безпомилковою вказівкою на Ліонський собор. За версією самого Длугоша, Ліонський собор засідав двічі: в Анналах є повідомлення про рішення собору у 1242 та 1245 рр.⁸⁷ На наступний після другого засідання рік, отже, логічно було покласти дату коронації Данила. ПСРЛ 2: 827. Jana Diugosza Roczniki czyli Kroniki slawnego Krolestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 155. Відповідник у ватиканському регесті див.: Documenta Pontificum Romanorum, 49-51, №34.

Більше того, третій фрагмент інформації також вказував на 1246 р. Ключовою фігурою у справі коронування Данила був абат Опізо. В Анналах абат Опізо згадується двічі, і обидва рази під -- для нас дуже промовистими -- датами. Під 1253 р., описуючи смерть познанського єпископа Богухвала (на підставі Великопольскоїхроніки), Длугош зазначає, що «абат з Меззано Опізо, що став нунцієм Апостольського престолу в Польщі вже вдруге..,»Ioannes Dlugossii Annales Poloniae ad annum 1406. Autographum. Fundacja XX. Czartoryskich, 1306 IV Rkps, s. 557.. Відзначимо, що слова altera vice приписані Длугошем на полі (із позначкою місця вставки), тобто так само, як і у повідомленні 1253 р. про коронацію Данила. Можливо, на етапі роботи над першим варіантом сюжету, приїзд Опізо 1253 р. служив, серед інших міркувань, хронологічним орієнтиром для Длугоша.

Абата Опізо згадано в Анналах ще тільки один раз, і саме в контексті Ліонського собору, і саме під 1246 р., де зазначено, що «легат папи Інокентія IV» Опізо «приїхав з Ліонського собору».

Три фрагменти пазла чудесним чином співпали під 1246 р., по суті, не залишивши Длугошу іншого вибору, крім як датувати коронацію Данила саме цим рокомНа рішення Длугоша змінити дату на 1246 р. могли опосередковано вплинути й інші тексти. Одразу ж після викладу історії коронації Данила в Анналах вміщено коротке повідомлення про місію Плано Карпіні «для навернення татар та огляду їхньої дикості» (Jana Diugosza Roczniki czyli Kroniki siawnego Krцlestwa Polskiego. Ks. 7. Warszawa, 2009, 71-72). Спокусливо було б припустити (не наполягаючи на слушності), що Длугош був знайомий з одним із численних рукописних примірників тексту реляції Карпіні, де, зокрема, йшлося про те, що Данило і Василько заявили папському легату, ніби «хочуть мати папу своїм отцем і пастирем»..

Підсумуємо: ідеологічний компонент остаточної версії був змодельова- ний Длугошем під впливом булли 1257 р. Натомість фактографічні деталі, які з'являються тільки у версії 1246 р., можуть пояснюватись повторним використанням тексту ГВл.

Цілком окреме питання -- в якому вигляді ГВл був доступний Длугошеві? Варто пам'ятати, що Длугош не знав руської мови, не розбирав кирилиці і, отже, не міг самостійно читати літопис. В одному з листів до краківського єпископа Збігнєва Олесницького хроніст зазначав: «маючи вже сиву голову, я зібрався вчити руське письмо, аби повніше викласти послідовність нашої історії»До речі, сам Олесницький знав руську мову, що відзначав свого часу князь Вітовт: Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории», 54.. Але навряд можна припускати, щоб на час створення Анналів Длугош достатньо оволодів мовою, аби добре читати літописУтім, як показала Ю.Радзішевська, у Х книзі Анналів зустрічаються майже дослівні фрагменти тексту, запозичені Длугошем з якогось літопису ВКЛ (Julia Radziszewska, “Przejtki Dlugosza z „Litewskiego latopisu",” Dlugossiana, 260-266.. Свого часу Анжей Поппе висунув гіпотезу про книжника-русина з Галицько-Волинської Русі, який був консультантом ДлугошаПоппэ А. В. Родословная Мстиши Свенельдича. Летописи и хроники 1973. М., 1974, 64-91.. Отож, швидше за все, Длугош користувався підготовленими для нього котримсь із співробітників матеріалами: перекладеними фрагментами літопису, або ж виписками, чи навіть довідками «на задану тему». Важко сказати, наскільки адекватно цей помічник передав зміст прочитаного: чи готував він буквальний переклад фрагменту, чи лише його стислий переказ, утім, в нашому випадку базові моменти почерпнуто з літопису доволі точно: місце коронації, обговорювані при цьому умови та ім'я папського легата ОпізоДо слова, та обставина, що Длугош сам не працював з літописом, а знав його «відфільтровану» посередником версію, може пояснити й бідність його праці на топографічні об'єкти та генеалогічну плутанину..

З огляду на подібну «технологію» роботи, не варто очікувати від Длугоша детальної обізнаності із літописом. Він міг сприймати його не у вигляді цілісного протяжного тексту, а у вигляді свого роду дайджестів: підготовлених на певні теми досьє. Однією із таких тем, що вочевидь надовго зацікавила Длугоша, був сюжет коронації Данила Романовича, над яким він працював у декілька прийомів і, треба гадати, впродовж тривалого часу. Коли так, то практиковане досі дослідниками «лобове» зіставлення тексту Анналів із літописами є методологічно хибним. Очікування, виховані практикою текстології ранньосередньовічних пам'яток, виявляються невиправданими, а розчарування від несправджених сподівань ведуть до небезпечних реконструкцій давніх джерел, що ніколи не існували.

Размещено на Allbest.ru