21

Размещено на http://www.allbest.ru/

Месопотамська цивілізація

Перші цивілізації в історії людства виникли на межі IV і III тис. до н. е. Якій із них віддати першість - складно сказати, тому частина істориків вважає, що вона належить цивілізації Месопотамії, другі - Стародавнього Єгипту, треті схиляються до думки, що процеси реалізації передумов у принципову нову - вищу соціальну організацію, відбувалися в зазначених регіонах Стародавнього Сходу одночасно. Ці цивілізації, безперечно, належать до типу первинних, оскільки вони виросли безпосередньо з первісності і не спиралися на попередню цивілізаційну традицію. До того ж однією із характерних особливостей первинних цивілізацій є те, що в них відчувається потужний фактор первісних вірувань, традицій і форм соціальної взаємодії.

Первинні цивілізації (а це не тільки месопотамська та єгипетська, але й інші, що виникли в давнину, і частина з них існує й донині, напр. індійська або китайська) сформувалися у схожих кліматичних умовах. їх зона охоплювала територію із тропічним, субтропічним і частково помірним кліматом, середньорічна температура яких була досить високою - приблизно + 20 градусів за Цельсієм. Лише через кілька тисячоліть зона цивілізації почала поширюватися на північ, де природа суворіша. Таким чином, для виникнення цивілізації потрібні були певні сприятливі природні умови, які виявилися найкращими в долинах великих річок. З огляду на це перші цивілізації також називають річковими.

Різні підручники з історії Стародавнього Сходу починаються або з розповіді про суспільства Месопотамії, або Єгипту. Певний час існувала думка, що історія починається в Шумері - території Межиріччя, були навіть монографії з подібною назвою. У цьому відобразилася теорія моноцентризму, яка вважала цю землю колискою людської цивілізації, звідки імпульси пішли в різних напрямках, що призвело до виникнення інших високорозвинених суспільств. Проте в наш час ця концепція не підтримується, оскільки вважається, що інші цивілізації виникали самостійно.

Упродовж тривалого часу Месопотамія та Єгипет, як два великих цивілізаційних центри, домінують у хронології і можуть розглядатися в певній ізоляції. Однак їх історія не є повною історією Стародавнього Близького Сходу, не кажучи вже про Стародавній світ. Після 2000 р. до н. е. пересування інших народів уже розбивали його структуру. Згодом центри цивілізації виникали в інших місцях. Однак, зважаючи на зрозумілу специфіку курсу для студенів неісторичних спеціальностей, древня історія буде представлена через оповідь про цивілізації Межиріччя та Нілу - найзначніші у стародавні часи.

Межиріччя двох великих річок - Тигру та Євфрату - давньогрецькі географи називали Месопотамією. У наш час це приблизно територія сучасного Іраку. Обидві ріки беруть початок у горах Туреччини, яка, до речі, розмірковує над тим, щоб при розв'язанні курдської проблеми змінити напрямок їх течії, повернувши туди, де власна земля потребує більшого зрошення. Ця обставина є джерелом особливої напруженості в сучасних міжнародних відносинах, які дедалі більше зазнають тиску ресурсних проблем.

Здавна ріки давали життя тим, хто оселявся на їх узбережжі. Сухопутні маршрути Месопотамії з давніх-давен простягалися Євфратом, оскільки береги Тигру - місцями круті і важкодоступні. На північ від Стародавнього Вавилону земля вирівнюється у безплідні простори, пустеля продовжується і на південь, а ще південніше поступається території боліт, лагун, очеретяних берегів. На крайньому півдні ріки впадають у Перську затоку. Ріки поєднували різні райони країни і створювали умови для торгівлі всередині неї та з сусідами, проте використовувати всі ці переваги було непросто. Русло ріки часто змінювалося, розливи знищували поля і те, що на них росло.

Ця територія від початку вирізнялася багатством флори і фауни, а також етнічною багатоманітністю: сюди внаслідок міграцій прийшло чимало різних племен і народів, які змушені були жити і взаємодіяти, що призводило до культурного взаємозбагачення. Таким чином, це міжконтинентальне перехрестя мало найбагатший генетичний фонд. На південь прийшли шумери - землероби І містобудівники, які, очевидно, мігрували зі сходу. Не пізніше IV тис. до в. е. виникли їх перші поселення, згодом були закладені кілька міст на крайньому півдні Месопотамії, що став відомим як Шумер. Просуваючись на північ, шумери увійшли в контакт із семітськими кочовими племенами, які сприйняли шумерську культуру і перейшли до міського способу життя. У цьому регіоні мешкали не тільки шумери І семіти, а й інші племена - аморейські, арамейські тощо. Проте вважається, що саме завдяки шумерам Месопотамія стала джерелом цінностей і технологій, які фундаментальним чином вплинули на суспільства безпосередніх сусідів, як на заході, так і на сході.

Від самого початку географія здійснювала глибокий вплив на еволюцію месопотамської цивілізації. Земля тут була пласкою і родючою, однак ведення сільського господарства було можливе лише за умов іригації та хорошого дренажу (цивілізації великих річок деякі дослідники називають іригаційними). Хоча ріки щороку розливалися, затоплюючи береги, улітку ґрунт від спеки ставав твердим, наче камінь. Місцеві жителі навчилися будувати канали, аби відводити зайву воду і створювати її запаси на посушливий період. Це дозволило обробляти набагато більше земель. На зрошуваних ланах навіть розмір зернини ставав удвічі більшим. Обробляли землю за допомогою рала, на якому незабаром з'явився металевий леміш. Орали на биках. Крім великої рогатої худоби, розводили кіз й овець.

На берегах великих рік і їхніх приток будувалися міста. Ріки також постачали рибу - головний елемент раціону городян (деякі дослідники наголошують на провідній ролі саме цього продукту для сприяння розвитку структур головного мозку, а отже, розумової діяльності людини), а також постачали тростину і гливу для будівництва. Оскільки ця місцевість бідна на камінь, то глиняна цегла, найчастіше невипалена, стала основним елементом месопотамської архітектури. Пізніше ця обставина призвела до того, що практично не залишилося решток стародавніх будівель, бо під дією спекотних вітрів вони розсипалися на порох.

Ріки підтримували життя і водночас були потужною стримуючою силою, особливо стосовно політичного розвитку Шумеру (дуже невелика за розмірами площа - близько 15 тис. кв.км), перетвореного в географічний лабіринт. Між ріками, протоками, іригаційними каналами простягалася відкрита пустеля або болота, де нишпорили кочові племена. Спілкування між ізольованими містами було складним і часом небезпечним. Проте на середину IV тис. до н. е. тут виникають перші надобщинні політичні структури у формі міст. Певною мірою саме через обставини існування, про які йшлося, кожне шумерське місто стало державою, яка була незалежною від інших і стояла на варті своєї незалежності. На початку III тис. до н. е. у південній частині Межиріччя вже існувало кілька таких перших державних утворень - міста Ур, Лагаш, Урук, Ніппур та ін. Поява нових міст була проявом, з одного боку, зростання чисельності населення, з іншого - свідченням успішності сільського господарства, а також зростання паразитизму. Літературна традиція відчуження села від міста присутня вже у Старому Завіті. Проте міське життя передбачає і нову інтенсивність культурної творчості, і нове прискорення розвитку цивілізації.

Зазвичай міста розташовувалися на пагорбах і були оточені стінами. У кожному з них мешкало близько 40-60 тис. осіб. Кожному місту, яке претендувало на те, щоб об'єднати країну, протистояли інші міста. Внаслідок цього політична історія Шумеру - це історія майже перманентної війни. Досвід м. Ніппур свідчить про те, якими складними були умови: на одному з етапів Ніппур був завойований 18 разів упродовж 24 років. З іншого боку, політична історія того часу знала й інші феномени, а саме спроби соціальних реформ. Так, у Лагаші, що претендував на домінуюче становище, у другій половині III тис. до н. е. за правління Уруінімгіни (2318-2312 рр. до н. е.) були проведені важливі перетворення, які є найдавнішими в історії відомими правовими актами в галузі соціально-економічних відносин. Там було проголошено гасло: "Нехай сильний не кривдить вдів і сиріт!". Простому люду робилися поступки: зменшена плата за виконання релігійних обрядів, скасовані деякі податки з ремісників, зменшена повинність на зрошувальних спорудах. Було відновлено судову організацію в сільських общинах і передбачався захист від лихварської кабали тощо. Однак незабаром розпочалася чергова війна і переможець скасував запроваджені реформи.

Основою життя в Месопотамії було землеробство, що базувалося на розвиненій іригаційній системі. Як і в інших країнах, від Паміру до Нілу, культивування злакових складало основу осілого способу життя, починаючи від найдавніших поселень. Сіяли ячмінь, емер, пшеницю і просо, а також льон. Месопотамія була країною ячменю, пива і сезамової олії, тоді як згодом західніше - у районі великого Середземномор'я - утворилося "культурне коло" пшениці, вина й оливкової олії. Можливо, мають рацію ті сучасні дослідники, які вказують на впливи особливостей харчування на ментальні, а отже, поведінкові характеристики людей, що утворювали відмінні культурно-історичні спільноти (цивілізації). У Стародавній Месопотамії - монотонність звичайного меню, що складалося із кашеподібних страв зі злакових, до яких додавалися пряні рослини і насіння. Фінікова пальма давала найпоширеніші солодощі. Додатком, хоча й нечастим, служили продукти тваринництва і птахівництва. Шумери навчилися варити пиво, причому існувало чимало його сортів, а про якість належним чином дбали. У разі ж, коли пивовар виробляв неякісний продукт, особливо якщо розводив пиво водою, його замуровували в діжці із зіпсованим пивом.

Розвивалися ремесла, особливо великих успіхів досягла металургія, хоча заліза ще не знали. На початку III тис. до н. е. почали виготовляти бронзові знаряддя, які до кінця наступного тисячоліття, коли в Месопотамії почався залізний вік (тисячний рік до н. е. з великою натяжкою можна вважати вододілом між бронзовим і залізним віком, оскільки довго ще чимало народів продовжували жити в культурі бронзового віку), залишалися основними металевими знаряддями. Для одержання бронзи до розплавленої міді додавали невелику кількість олова. Із середини ІІІ тис. до н. е. для виробництва посуду почали використовувати гончарне коло. Найцінніші глеки вкривали емаллю та глазурували. Велася міжнародна торгівля. Шумери переважно продавали вовну, зерно, фініки. Вартість передавалася у мірах зерна або срібла до приблизно 2000 р. до и. е. Квітнув бартер. Проте навряд чи можна говорити про справжню торгівлю, оскільки продукція ремесел частіше не продавалася, а розподілялася можновладцями, як це можна побачити в централізованому обліку товарів у шумерських храмах.

При тому, що клімат у цьому регіоні досить сприятливий (існує уявлення, що саме тут існував райський сад Едем), проте постійною загрозою були спустошливі повені - грандіозні розливи рік, які змивали цілі міста ледь не з усім населенням. Жах людей перед повенями опосередковано закарбувався в легенді про Великий потоп, що пов'язана саме зі Стародавнім Шумером. Біблійна легенда заснована на реальній основі, адже праотець іудеїв Авраам, за переказами, разом зі своїм народом перекочував із землі Шинеар, тобто Шумера, на північний захід. Народ Авраама узяв із собою один із варіантів древньої оповіді про Потоп, яка згодом, перетворившись в устах нащадків, потрапила до Священного писання давньоєврейською мовою. Зміст легенди усе ж не змінився. У найдавнішому в історії людства епосі про Гільгамеша, складеному в Месопотамії, можна прочитати, що улюбленець богів благочестивий Утнапішті (згодом його назвуть Ноєм) заздалегідь був попереджений богом про необхідність побудувати великий корабель, що й виконав. На корабель потрапила сім'я Утнапішті, худоба, звірі, а також ремісники-майстри. Усі вони пережили тривалу бурю й мандри по хвилях, а коли велика вода спала, зійшли на землю і життя продовжилося.

Проте суворе довкілля культивувало в месопотамців похмурий і навіть песимістичний дух. Уразливість перед стихійними лихами глибоко вплинула на їхні релігійні вірування. Вони намагалися умилостивити і заспокоїти богів, особливо божество - покровителя міста. Населення, що надихалося і спрямовувалося жрецтвом (яке з давніх-давен присвятило себе "розумінню божественних звичок" і мало свій зиск на посередництві між людьми та богами), зводило святині в центрі кожного міста, а потім будувало навколо них домівки. Найкращим засобом вшанувати божество вважалося створення святиш величезною і величною, оскільки, якщо божество матиме прекрасний храм, то воно двічі подумає перед тим, як насилати потоп або пильну бурю на місто. Тобто можна сказати, що для жителів Месопотамії важливим був пошук засобів захисту від небезпек від зовнішніх природних сил, а їхні боги, якщо можна так висловитися, були концептуалізацією елементарного намагання контролювати довкілля, аби якось протистояти раптовим бурям і потопам, гарантувати безперервність сезонних циклів.

Храм мав бути гідним бога, символізувати його силу і бути довговічним. Для його спорудження потребувалися спеціальні навички та матеріали. Для фундаменту підходило лише каміння, а для прикрас - тільки дорогоцінні метали й кольорова глазурована плитка. Оскільки месопотамцям доводилося імпортувати як камінь, так і метали, то спорудження храмів також стимулювало торгівлю. На будівництві впродовж дуже тривалого часу працювала велика кількість людей, більшість з них безоплатно. Результатом їх зусиль було зведення монументальної споруди (одна з ознак цивілізації), що свідчило не тільки про відмінність художньої культури (високорозвинене мистецтво - також серед принципових сфер цивілізації), але й про економічну потугу суспільства та силу організаційних можливостей державної влади (наявність держави для існування цивілізації обов'язкова). Першим зразком месопотамської монументальної архітектури від Ш тис. до н. е. стала масивна східчаста башта, що панувала над містом, відома в історії під назвою зіккурат. Це слово в перекладі означає "дім гори". Будівля мала бути схожою на гору, з якої до людей начебто з'являлися боги. Зіккурати складалися з кількох подібних до трапецій платформ, що звужувалися догори. На верхньому майданчику знаходилося невелике святилище - "житло бога".

Після спорудження зіккурату жрецтво брало на себе обов'язки дбати про нього й відправляти божественні ритуали. Городяни виділяли кошти на будівництво й утримання як храму, так і його жерців, надаючи для цього великі земельні ділянки. Жерці піклувалися про продуктивність храмових земель і священної худоби. Частина врожаю годувала й одягала їх самих і храмову обслугу. Частина приносилася в жертву богам, частина продавалася або обмінювалася задля отримання товарів, таких як дорогоцінні метали і камінь, необхідних для будівництва, ремонту і ритуалів.

Кількість божеств, яких ушановували в Межиріччі, була величезною. Кожне місто, кожний міський квартал, кожне більш-менш важливе селище мали свого божественного покровителя або покровительку. Деякі боги вшановувалися всюди, інші були місцевими. Хоча храми володіли великою часткою міської землі, проте не всією, і не жерці правили містом. Політичну владу здійснював цар (лугаль). Він водночас був керівником держави, верховним головнокомандувачем і верховним жерцем. Особа царя обожнювалася. На ранніх етапах історії цар зазвичай приходив до влади в ролі військового ватажка, обраного людьми. Він організовував регулярну армію, навчав її і вів на бій. Могутність царя і частота війн у Месопотамії швидко зробили правителя верховною фігурою в місті-державі, і царювання невдовзі стало спадковим. Символом статусу царя був палац, який суперничав за величністю із храмом. Такий палац мав вигляд світського житлового будинку із багатьма глухими, позбавленими вікон приміщеннями, які групувалися навколо подвір'я. Проте від звичайних світських приміщень палац відрізнявся велетенськими розмірами, багатством оздоблення. Обов'язковими були високі парадні зовнішні сходи, якими подібно божеству, піднімався правитель перед своїми підданими. Палац здіймався над містом, його оточували системою обвідних стін. Це була надійно захищена від ворогів фортеця. Місто, яке складалося із глинобитних будиночків і вузьких вулиць, стихійно розросталося навкруги, стелилося внизу. Такі типи і співвідношення архітектурних форм закріпилися на багато століть наперед.

Уже в ранній період шумерська міська знать жила в розкошах і багатстві, про що свідчать археологічні знахідки. У гробницях царів і цариць цінностей знаходили ще більше. Проте разом із царями ховали не тільки гори золотих і срібних виробів, але й багато людей, призначених служити своїм панам після смерті. Розташування скелетів, знайдених у відкритих похованнях, виключає ймовірність насильства, ймовірно, люди приймали якусь отруту і лягали навколо небіжчика "у декоративному порядку", аби разом із ним перейти в інший світ. І таких супутників нараховувалося чимало: у гробниці царя Абарги було виявлено 65 чоловічих і жіночих скелетів, у гробниці його дружини цариці Шубад - 25.

Шумери заклали основні соціальні, економічні й інтелектуальні моделі месопотамської цивілізації, проте незважаючи на культурні переваги, тривалі війни виснажили їх силу. Приблизно в 2331 р. до н. е. семітський вождь Саргон підкорив Шумер і створив свою імперію, а ще в 2334 р. до н. е. вів став царем нового утворення - Аккаду. Дослідники припускають, що ім'я "Саргон" було прийнято ним лише після сходження на престол, оскільки воно означає "істинний цар". Особистість цього правителя ще за життя була оповита великою кількістю легенд: що черпальник води знайшов немовля у кошику із тростини на березі річки; що майбутній цар виріс у бідності; що спочатку був садівником, до того часу, як у нього закохалася богиня і зробила його спочатку правителем Аккаду й аккадців, а потім - Шумеру і шумерів. Ставши царем, Саргон І очолив кілька вдалих військових походів і створив першу імперію на Близькому Сході, що простяглася "від Верхнього моря до Нижнього" (від Середземномор'я до Перської затоки). Вважається, що саме він створив першу в історії регулярну армію, яка була дуже боєздатною, що підтверджено вдалими завоюваннями. Вона складалася лише із 5400 осіб, які, за переказами, кожного дня обідали за одним столом із царем. Цей факт підтверджує: добробут вояків залежав від царя, який хотів бути впевненим, що його не зрадять люди, з якими він щоденно розділяв їжу. Цар дбав і про внутрішній устрій своєї держави. При ньому, зокрема, у загальнодержавному масштабі було налагоджено зрошувальну систему, запроваджено єдину міру мір та ваги тощо. Імперія Саргона поширила месопотамську культуру по усьому Благородному Півмісяцю - поясу багатої сільськогосподарської землі, що сягав від Месопотамії на сході через Сирію

до Єгипту на заході. На Стародавньому Близькому Сході розвинулася універсальна культура, яка в основі була месопотамською, проте із додатками традицій, генія і способу життя інших народів.

Незважаючи на те, що імперія Саргона була величезною, вона проіснувала лише кілька поколінь: правління його самого і ще п'яти царів із його династії, яка перебувала при владі трохи менше, ніж півтора століття. Напад приблизно в 2220 р. до н. е. гірських племен гутіїв, які жили на півночі, призвів до розвалу усього царства. Семіти зазнали невдачі у розв'язанні проблем, зумовлених патернами месопотамської географії і демографії, бо так і не спромоглися міцно об'єднати Шумер і Аккад. Це завдання - об'єднати Месопотамію політично і культурно - випало на долю іншого народу. У 2003 р. до н. е, у боротьбі за домінування перемогли амореї - народ, що мігрував з Аравії й оселився на землях середньої течії Євфрату. Приблизно в 1894 р. до н. е. вони створили самостійну державу зі столицею у Вавилоні. Повна назва міста була "Бабілі маркас шаме у ірсітім", що перекладалося як "Вавилон - пуп неба і землі". Історія знає чимало подібних прикладів егоцентризму. І досі китайці називають свою країну "Серединною", тобто такою, що знаходиться в центрі Всесвіту. А громадяни Сполучених Штатів Америки вважають саме свою країну "пупом землі", що позначається на зовнішній політиці держави. Вавилон скористався надзвичайно сприятливим географічним розташуванням й ідеально підходив для виконання ролі столиці Месопотамії. Він домінував у торгівлі Тигром та Евфратом: уся комерція між Шумером й Аккадом не минала його. Вавилонські купці мандрували до Ассирії і далі до Вірменії Тигром, а Євфрат вів їх до Сирії, Палестини, Середземномор'я. Саме завдяки торговому значенню і надійній у своїй основі владі зростала значущість міста від невеликого поселення до статусу першого Великого міста в історії людства.

Спочатку Вавилонське царство не відігравало особливої ролі. Першим царем, який почав активно розширювати кордони цієї держави, став Хаммурапі (1792-1760 рр. до н. е.). Він завоював Аккад й Ассирію на півночі і Шумер на півдні. За мету поставив об'єднати Месопотамію і забезпечити домінування Вавилонії. Політично Хаммурапі поєднав у своєму царюванні семітську концепцію племінного вождя і шумерську ідею міського царства. У культурній сфері він сприяв поширенню міфів, які пояснювали, що Мардук - бог Вавилону, був обраний царем богів іншими месопотамськими божествами. Успіх Хаммурапі у перетворенні

Мардука на бога всіх жителів Межиріччя зробив Вавилоя центром Месопотамії. Завдяки генію Хаммурапі вавилоняни зробили свій значний внесок у месопотамську культуру, у культуру достатньо живу і яскраву, аби зберігати свою особливість при асимілюванні нових впливів. Завоювання Хаммурапі й активність вавилонських торговців поширили цю збагачену культуру на північ - до Анатолії і на захід - до Сирії і Палестини.

Щодо культури в аспекті культури повсякденності і вище - юридичної культури, то важливе значення має кодекс законів царя Хаммурапі, який охоплював практично усі сфери життя вавилонського суспільства того часу (цивільне, кримінальне, адміністративне право). Перший звід законів у Месопотамії датується 2100 р. до н. е., але кодекс законів Хаммурапі - найбільш шанований нащадками. Як і попередні законодавці, Хаммурапі проголосив, що видав свої закони за "божественним правом" встановлювати закон і справедливість мовою країни і таким чином сприяти благоденству народу. Його кодекс може видатися суворим, проте він не суворіший, ніж закони Мойсея, на які він суттєво вплинув. Кодекс вавилонського царя передбачав такі покарання, як нівечення, шмагання, спалення. Нині в деяких країнах ісламського світу такі покарання ще практикуються. Незважаючи на суворість, кодекс Хаммурапі просякнутий духом справедливості і почуттям відповідальності, що свідчить про прагнення царя виконати свій обов'язок перед народом і правити ним якомога правильніше. Він намагався відрегулювати відносини своїх підданих таким чином, аби вони могли гармонійно співіснувати. На прикладі його кодексу можна побачити, що держава, створюючи закони, забезпечувала усі верстви населення, хоча і не рівною мірою, певними гарантіями. Разом із тим на людей покладалася відповідальність за власні вчинки, показувалося, що в них є права, нехай мінімальні, реалізації яких можна вимагати.

Кодекс Хаммурапі має дві важливі відмінності. По-перше, закон різнився залежно від соціального статусу порушника. Треба сказати, що в давньовавилонській державі суспільство було соціально неоднорідним. До нього належала родова і військова знать, жерці, чиновники, купці, ремісники, вільні общинники-селяни і раби (тобто наочне класове суспільство, що є ознакою цивілізації). Усі соціальні групи розташовувалися в суворому ієрархічному порядку у вигляді піраміди. Кожна група займала суворо визначене місце і відрізнялася від інших своєю соціальною значимістю, а також обов'язками, правами і привілеями. Аристократи за кодексом Хаммурапі не каралися так суворо, як общинники, а общинники, як раби. Проте й у рабів були права і захист закону. Друга особливість: кодекс вимагав, аби покарання відповідало злочину. Як і в законах Моїсея у євреїв, діяв принцип таліону, тобто "око за око, зуб за зуб", принаймні, між рівними. Проте аристократ, пошкодивши око общиннику або рабу, міг сплатити штраф замість втрати власного ока. В іншому випадку, якщо у злочинця і потерпілого соціальний статус був однаковий, то постраждалий міг вимагати еквівалентного відшкодування.

Кодекс починався із процесуальної частини. Прокурорів і прокуратур не існувало, люди подавали позиви прямо до суду. Кожна зі сторін мала подати документальні свідчення або представити свідків на підтримку своєї позиції. У разі вбивства обвинувач мав довести провину підсудного. Будь-який обвинувач, який із цим не впорався, засуджувався до страти. Цей суворий закон мав відвертати безпідставні звинувачення. Також запроваджувався принцип провини і злої волі: за ненавмисне вбивство покарання було меншим, ніж за навмисне. Інакше кажучи, кодекс намагався гарантувати справедливий суд і справедливий вирок. Причому сам Хаммурапі змушував підданих виконувати дані ним закони і розпорядження. Зберігся лист, надісланий у Ларсу, у якому правитель особисто давав розпорядження своєму наміснику, щоб той розібрався по справедливості у справі млинаря, у якого сільський староста-самодур хотів відібрати землю.

Вавилонян дуже хвилювали відьомство і чарування. Усякий, звинувачений у цьому, навіть, якщо звинувачення залишалося недоведеним, підлягав випробуванню водою. Люди вірили, що таким чином боги самі вирішать суперечку. Звинувачуваного кидали в Євфрат, який вважався знаряддям богів. Якщо людина тонула, то вважалося, що вона була винна, ні - ні (у середньовічній Європі і колоніальній Америці, де ставлення до таких феноменів теж було вкрай напруженим, звинувачені у відьомстві так само мали пройти випробування водою, проте проголошувалися невинними, тільки коли тонули).

Захист прав споживачів винайдено не в наші дні. Він сягає корінням часів Хаммурапі. Виробники і торговці зобов'язувалися забезпечувати якість своїх товарів і послуг. Так, будівельники мали гарантувати свою роботу власним життям, оскільки неретельна робота могла призвести до руйнування будівлі і загибелі мешканців. Якщо гинув хазяїн, вироком за недбальство будівельнику була смерть. Якщо під руїнами вмирав син господаря, за це треба було віддати на смерть власного сина. Якщо просто завалилася стіна, то майстер мав поновити її за власний кошт. У лихваря, який намагався підвищити відсоток за позику, конфісковували усю суму. Закони вавилонського царя намагалися гарантувати, аби споживач одержував те, за що сплачував, і щоб він сплачував справедливу ціну. Щоб не зменшувалася чисельність платників податків і воїнів, Хаммурапі намагався полегшити долі тих прошарків вільного населення, які знаходилися в тяжкому економічному становищі. Зокрема це стосувалося боргової кабали, оренди тощо. Закони захищали солдатів, які потрапляли до ворожого полону, а також тих, хто звідти повертався. Значне місце відводилося сільському господарству через усвідомлення його життєвої значущості. За поганий догляд за землею, що призводив до її виснаження, а також за невідповідне використання іригаційної системи сплачували штрафи. Якщо землероб не міг їх сплатити, то його продавали в рабство. Суворе регламентування ведення сільського господарства виправдовувало себе. Жителі Межиріччя одержували величезні врожаї. Грецький мандрівник й історик Геродот свідчив, що вони збирали зерна сам-200, тобто у 200 разів більше, ніж засівали (на рівні врожайності найкращих сучасних канадських зернових господарств). Такі врожаї забезпечували харчуванням населення, яке постійно зростало.

У кодексі велику увагу приділено шлюбу і сім'ї. Як і всюди на Близькому Сході, у шлюбі особливу увагу приділяли економічному аспекту. Майбутній наречений і майбутній тесть домовлялися про всі його деталі. Наречений пропонував батьку дівчини шлюбний дар. Якщо наречений і його дар були прийнятними, то батько наділяв доньку приданим. Після одруження придане належало жінці. Воно захищало її права та статус, однак розпоряджався ним чоловік. Коли чоловіки узгоджували всі економічні питання, то вони підписували угоду (контракт), без чого шлюб уважався недійсним. Розірвати шлюб могла кожна зі сторін, але це тягло за собою великий штраф. Часто батьки укладали шлюбні контракти тоді, коли їхні діти були ще дуже юні. Дівчинка або продовжувала жити в домі в батька до повноліття, або йшла жити до будинку свекра, але увесь цей час вона юридично вважалася дружиною. Як тільки вона та її чоловік досягали повноліття, вони обзаводилися власним будинком.

Від дружини очікувалася непохитна вірність. За перелюб - смерть. Згідно з кодексом Хаммурапі, якщо дружину заставали із чужим чоловіком, то їх зв'язували разом і топили. Чоловік мав право пожаліти свою дружину й одержати в царя для неї прощення, а міг звинуватити в перелюбі, навіть якщо не спіймав її на гарячому. У такому випадку жінка могла спробувати виправдатися перед міською радою, що розглядала її справу. Якщо встановлювалася її невинуватість, то жінка могла забрати своє придане і піти від чоловіка. Якщо жінка, прагнучи звільнитися від чоловіка, зважувалася на його вбивство або підмовляла когось це зробити, то її саджали на палю.

Чоловік мав у домі практично абсолютну владу. Він міг навіть продати дружину і дітей в рабство заради сплати боргу, навіть мізерного. Найчастіше це траплялося в бідних сім'ях, тому склалася приказка: "Сильна людина живе руками своїми, слабка - ціною своїх дітей". Синам нелегко було чинити опір, бо всякому сину, який ударив батька, могли відрізати руку. Батько міг вільно всиновлювати дітей і включати їх до свого заповіту. Однак він міг позбавити сина спадку без вагомої причини. Кодекс Хаммурапі зосередився на соціальних проблемах, враження від нього залишається гнітюче, проте інші документи подають оптимістичнішу картину життя. Так, численні заповіти свідчать, що чоловіки зазвичай заповідали все своє майно дружинам, які, у свою чергу, залишали все дітям. Це є свідченням щасливого сімейного життя.

Як і в сучасних містах, злочинність була звичайним явищем у житті месопотамців. Серйозною проблемою були крадіжки. Оскільки будинки зводилися із сирої глини, то грабіжники легко прокопувалися через стіну. Проте злодій, упійманий на місці злочину, на місці й убивався, а його тіло замуровували в пролом. Якщо когось ловили за крадіжку на пожежі, то його кидали у вогонь. У містах розсадниками злочинності були харчевні, де часто збиралися злочинці, аби обговорити свої плани. Хазяї генделиків мали відповідати за порядок і затримувати кожного, хто говорив про злочинний задум. Дуже часто харчевнями заправляли жінки. Останні також служили будинками розпусти. Проституція вважалася безславним заняттям, але не заборонялася і не регулювалася законом. Незважаючи на погану славу, харчевні користувалися популярністю, оскільки пиво і вино були улюбленими напоями.

месопотамська цивілізація месопотамія

Підводячи підсумки щодо значення кодексу царя Стародавнього Вавилону, слід підкреслити, що завдяки йому право стає широко прийнятою ідеєю. Проте всюди, де воно виникатиме, існуватимуть обмеження, які спочатку тільки припускаються, прав індивіда і збільшення прав законодавця. Зміст законів Хаммурапі дійшов до нас завдяки винайденню писемності. Саме з останнім пов'язана швидкість і дієвість поширення месопотамської культури. Донедавна вчені приписували шумерам винайдення писемності приблизно в ПІ тис. до н. е. Останні праці дослідників, щоправда, доводять, що шумерське досягнення - форма письма, знана як клинопис, імовірно, є порівняно пізньою стадією в розвитку писемності. Початок писемності датується кількома тисячоліттями раніше, ніж досі вважалося. Ще в IX тис. до н. е. близькосхідні народи користувалися глиняними жетонами для обліку. УIV тис. до н. е. люди помітили, що робити малюнки на жетонах простіше, ніж робити жетони. Цей прорив, у свою чергу, наштовхнув на думку, що можна передавати більше інформації за допомогою інших об'єктів. Результатом стала складна система піктограми, у якій кожний знак позначав певний об'єкт. Піктограма стала попередницею клинопису.

Як працювала ця системні як розвивався клинопис? Спочатку, якщо писець хотів згадати зірку, він малював зірку на вологій глиняній табличці, яка після випалення набувала твердості каменю. Усякий, хто бачив малюнок, розумів, що він позначає, і згадував слово "зірка". Ця складна система мала серйозні обмеження, бо не могла відображати абстрактні ідеї або комбінації ідей. Наприклад, як зобразити слово "рабиня"? Рішення віднайшлося, коли писець зрозумів, що може поєднувати знаки для висловлення значення. Говорячи про рабиню, він використовував знак "жінка" і знак "гора", дослівно: "жінка гори". Оскільки шумери регулярно одержували рабів із гір, то ця комбінація знаків легко розумілася. Наступною сходинкою було спрощення системи. Замість малювання картинок писець зображав конвенціоналізовані знаки, тобто знаки стали ідеограмами - вони символізували ідеї. Знак "зірка" також міг використовуватися для позначення раю, неба і навіть бога. Справжній прорив відбувся, коли люди навчилися використовувати знаки для позначення звуків. Наприклад, писець малював дві паралельні хвилясті лінії, щоб позначити слово "а", тобто вода. Фонетичне використання знаків зробило можливим поєднання звуків для передачі абстрактних ідей.

На початку П тис. до н. е. клинопис запозичили хетти, а приблизно в 1500 р. до н. е. мешканці Угариту на його основі створили спрощений складовий клинопис, який, як припускають учені, вплинув на формування фінікійської писемності. Від неї потім узяли свій початок грецький, і відповідно пізніші алфавіти. Клинопис, таким чином, багато в чому визначив культурні риси регіону Передньої Азії у стародавні часи.

Однак система клинописного письма була такою складною, що тільки люди, які хотіли стати професійними писцями, могли нею оволодіти, причому вивчали її багато років. Виникали школи писців (еддуба - "дім табличок"), яких ставало дедалі більше.

Близько 2500 р. до и. е. такі школи процвітали в Шумері повсюдно. Більшість учнів походила із заможних родин і була чоловічої статі. У школі підтримувалася сувора дисципліна, й учнів били палками за недбалу роботу і неналежну поведінку. Шумерська система навчання встановила ті освітні стандарти, практику і техніку, які потім сприйняли аккадці й вавилоняни. Освіта завжди мала практичний ухил через економічну й адміністративну необхідність у писцях. Більшість із них займала адміністративні посади у храмі чи в палаці, де вони вели записи оборудок, рахунків, інвентарю, а головне - ставали управителями робіт у майстернях, на будівництві, при обробці земель.

Найстародавнішими документами стали записи угод, господарські документи, а потім уже з'явилися навчальні тексти, культові, наукові, літературні та ін. Школи писців не обмежувалися підготовкою фахівців-обліковців. Вони також були центрами ширшої освіти, бо викладалися лінгвістика, математика, ботаніка. Особливо талановиті учні і писці писали власні твори. Завдяки цьому збереглося чимало текстів, які дають досить повну картину інтелектуального і духовного життя мешканців Месопотамії.

Вони, зокрема, мали значні досягнення в математиці, використовуючи 60-річну систему числення. Розвинулася концепція порядку, тобто значення цифри залежить від її позиції щодо інших цифр. Математика не була суто теоретичною наукою, оскільки будівництво міст, храмів і каналів вимагало практичного знання геометрії та тригонометрії. Не перетворюючи свої знання на теорії, месопотамці цим відрізнялися від греків, які полюбляли теоретизування.

Медицина, яка розвинулася в Межиріччі, поєднувала в собі магію, рецепти та хірургію. Тут вірили, що хворобу викликали демони і злі духи, яких можуть вигнати заклинання, або ж лікар дасть хворому рецепт із поганим смаком. Із накопиченням досвіду і медичних знань виявилося, що деякі рецепти дійсно допомагають, тобто є справжніми ліками. Лікар у своїх, часом екзотичних, рецептах покладався на рослини, тваринний світ і мінерали, часто змішуючи інгредієнти із пивом, аби відбити неприємний присмак. Проте справді небезпечним заняттям була хірургія, оскільки передбачалися дуже жорстокі покарання за лікарську помилку. В одній із статей кодексу Хаммурапі визначалося, що за смерть вельможі через операцію або пошкодження його ока лікарю мають відрізати руку.

Думка, що розвинулася в месопотамській цивілізації, мала значний вплив на подальший розвиток релігії. Шумери винайшли чимало вірувань, до яких свого додали аккадці і вавилоняни. Хоча вважалося, що світ управляється багатьма богами, проте вони між собою рівними не були. Деякі боги мали дуже важливі призначення, оскільки відповідали за музику, право, секс і перемогу. В інших - скромніші завдання, наприклад, наглядати за чинбарством або плетенням кошиків. Так, божество ковальства не було рівним божеству мудрості. Таким чином, божественне співтовариство мало свою ієрархію. Згідно з віруваннями шумерів, повітряний бог Енліль царював над усіма богами і виклав правила, за якими функціонував Всесвіт. Бог мудрості Енкі впровадив плани Енліля "в життя". Вавилоняни вірили, що самі боги обрали Мардука своїм царем і той приписав меншим богам їхні обов'язки. Одержавши завдання, боги мали виконувати їх споконвічно.

Боги, яких шанували жителі Межиріччя, жили багато в чому подібно до людей. Вони були антропоморфні, але мали силу і безсмертя, могли ставати невидимими, проте в іншому були дуже людяними. Боги піклувалися про свої сім'ї, святкували на бенкетах. Вони могли бути дратівливими і не завжди святими. Навіть бога Енліля інші боги покарали за те, що одного разу він зґвалтував богиню Нінліль. Стихійні лиха вважалися справою богів. Іноді шумери змальовували свого головного бога Енліля як буремний потік, який не знає суперників. Вони вірили, що боги навіть використовують природу, аби карати людей. Саме в месопотамській цивілізації народилося уявлення про людський гріх, за що боги й карають. До нашого часу дійшов гімн, який молив про пощаду: "Не на мене, на мій гріх гнівайся, боже, забери мій гріх і не ображай мене!", - благали люди. Вони приносили богам покутні жертви, аби тільки звільнитися від лиха, що прив'язалося. Значна частина того, що приносилося в жертву богам, діставалося жрецтву. Виникає питання: чи не жерці втовкмачували людям у голови усвідомлення гріховності? Протягом тривалого часу гріхи спокутували людською жертвою. У Вави лоні на Новий рік, який святкувався із пробудженням природи, звичайну людину на три доби саджали на царський трон, виконуючи всі її забаганки. Проте наприкінці серед всезагального святкування демонстративно вбивали, аби кров'ю "царя" змити гріхи всіх. Від тих давніх традицій зберігся дух, залишилася ідея про те, що людина є істотою грішною, але кров жертви, що приноситься як спокута, очищує від усіх гріхів. Згодом у християнській релігії визволителем став Ісус Христос, але вже на всі віки: його смерть скасувала всі інші покутні жертви. Проте й досі існує поняття "гріх людський".

У жителів Стародавнього Межиріччя було чимало міфів, які мали пояснити створення Всесвіту і всього того, що в ньому є. Згідно з одним шумерським міфом, що віддзеркалилося у Старому Завіті, на початку існувало тільки первісне море. Море породило Небо та Землю, поєднані між собою. Небо і Земля дали життя Енлілю, який розділив їх і зробив можливим створення інших богів. ЦІ міфи е першими з відомих спроб відповісти на питання: "Як усе почалося?" Вірування жителів Месопотамії не були філософією, проте їх міфи пропонували зрозумілі пояснення природним явищам, які задовольняли емоційно. І в цьому полягала їх найбільша привабливість.

Месопотамські міфи також пояснювали появу людських істот. В одному з них боги вирішили полегшити собі життя створенням служників, яких вони зробили за власною подобою. Намму - богиня водної глибини - запропонувала ідею Енкі. Той, подумавши, порадив Намму й іншим виконати це із глини. У тих міфах, як потім й у християнських переказах, чоловік і жінка були створені за божим образом. Однак люди не мали божественних сил. Вони вважали за свій обов'язок постачати богам їжу, напої, звеселяти їх у гарних храмах. За те, як вірили люди, боги будуть до них добрішими.

Одна з найголовніших вимог, яку висували люди до релігії, полягала в допомозі опанувати невідворотний жах перед смертю. Від часів Стародавньої Месопотамії люди намагаються її подолати. Це відобразилося в епосі про Гільгамеша - напівісторичного царя У рука, який вирушив у мандри зі своїм другом Енкіду. Під час фатальної зустрічі з богинею Іштар Енкіду гине, а Гільгамеш шукає ліки від смерті. Він знаходить чарівну траву, що дарує безсмертя всякому, хто її з'їсть. Проте велика змія краде зілля. Гільгамеш, щоб оживити Енкіду, відвідує Нижній Світ і таким чином дізнається про життя після смерті. Епос про Гільгамеша є не тільки блискучим літературним твором, але й інтелектуальним тріумфом, оскільки показує звернення древніх людей до таких віковічних питань, як життя і смерть, людство і божество, а також безсмертя. Незважаючи на давність походження, цей епос звертається до проблем, важливих для людей і в наш час. Ідеї про творення Всесвіту і людини є важливою частиною месопотамського спадку сучасному людству. У свій час вони поширилися Старо давнім Близьким Сходом і знайшли прихисток у євреїв, які сприйняли чимало із месопотамського релігійного життя, зробили його частиною власних вірувань. Можна простежити численні біблійні паралелі до месопотамських релігійних і літератур них тем. Серед них - історія творення людини, Едемський сад, Потоп, випробування Йова тощо. Через Біблію деякі релігійні концепції вплинули на християнство й іслам. Таким чином, ці перші спроби людини усвідомити себе і свій світ живуть донині.

Велику роль у збереженні досвіду цивілізації Межиріччя відіграли мільйони глиняних табличок, дешифрованих і прочитаних науковцями. У давні часи народилася практика збирання текстів до бібліотек, які існували не тільки в храмах, але й у палацах і навіть у домівках заможних жителів. Вважається, що першу в історії людства систематизовану бібліотеку, тобто таку, де всі "книжки" - зібрання табличок із записами тих чи інших текстів - були розставлені по галузям (релігійні тексти, математичні, медичні, літературні твори тощо), створили за наказом ассирійського царя Ашшурбаніпала (669-633 рр. до н. е.). Цар особисто слідкував за її комплектуванням. За його наказами писці знімали копії із древніх або рідкісних табличок, які зберігалися у храмах й оригінали яких не можна було перенести до царської читальні. Табличка з клинописом є визнаним символом стародавньої цивілізації Межиріччя. Майже всі таблички, які складали колекцію ассирійського царя, у наш час знаходяться у Британському музеї.

Ассирія - держава, що утворилася в Північній Месопотамії у середині III тис. до н. е., ім'я якій дало місто Ашшур, засноване на правому березі Тигру (грец. Ассирія) і назване так на честь головного бога ассирійців. Цей народ походив від семітських племен, які з'явилися в північній Месопотамії приблизно в той час. Його мова була семітським діалектом, дуже схожим на той, яким розмовляли вавилоняни. Ассирійці також користувалися клинописом, що походив із Шумеру і мав поширення в регіоні. На відміну від Вавилонії Ассирія була бідною країною, проте вона мала вигідне географічне розташування: через неї проходили численні торговельні шляхи. У другій половині XVIII ст. до н. е. її підкорив вавилонський цар Хаммурапі, проте у другій половиш XIII ст. дон. е. за царя Тукульті-Нінтурті (1244-1208 рр. до н. е.) вже Ассирія стала наймогутнішою державою Стародавнього Близького Сходу і захопила Вави лон. Наприкінці VII ст. до и. е. під її владою перебувала більша частина Близького Сходу.

Жодна інша концепція не характеризувала б ассирійське суспільство краще, ніж концепція мілітаризму, ассирійці вважаються одним із найвойовничіших народів в історії людства. Вони створили могутню й ефективну армію, у якій широко застосовувалася зброя із заліза. До 716 р. до н. е. ассирійці мали найпотужнішу військову машину, яку доти не знав Стародавній Близький Схід. Це була постійна армія із добре підготовлених вояків на повному державному забезпеченні із підрозділами колісничних, кінноти, піхоти та саперних частин. Саме ассирійці винайшли концепцію окремих саперних підрозділів, які будували шляхи, переправи, захисні мури або руйнували чужі укріплення за допомогою підкопів, стінобитних машин і запальних сумішей. Ніколи раніше ніхто на Близькому Сході не використовував такі знання у військовій сфері. Ассирійці також навчилися координувати свої дії як у відкритому бою, так і під час облоги. Ассирія перетворилася на провідну у військовому аспекті державу на тодішньому Близькому Сході і набула потуги вести активну завойовницьку політику. Ассирійці відзначалися надзвичайною жорстокістю до своїх ворогів, про що свідчать записи про тріумф ассирійських царів: "Населення, що залишилося. я перебив. Пошматованим м'ясом їхніх тіл я нагодував собак, свиней, вовків, стерв'ятників, птахів небесних та риб у прісноводному морі". І ще: "Арму. під час битви потрапив до моїх рук живим. У Ніне-вії, місті моїх володінь, я зідрав з нього шкуру живцем". ІД слова і належали царю Ашшурбаніпалу - саме тому, хто першим в історії подбав про створення систематизованої бібліотеки.

Ассирійці знали не тільки, як виборювати перемогу, але і як нею користуватися. Ще за часів царювання Тіглатпаласара Ш (774-727 рр. до н. е.) підкорені території почали організовуватися в імперію. Завойовані землі перетворилися на провінції, якими управляли ассирійські намісники. Проти віддалених переможених держав царі вели часті війни, аби забезпечити їх залежний статус. Була налагоджена хороша система доріг, досить рівних і гладких, які давали можливість швидкого пересування царських посланців. Тому звістка про повстання в тому чи іншому районі імперії швидко доходила до центру, на що ассирійські царі відповідали миттєвим потужним ударом. Хоча повстання були звичайною справою в Ассирії, їм рідко вдавалося перетворитися на серйозну загрозу для влади. Щоб послабити опір завойованих народів, ассирійці практикували насильницьке переселення їх з одної місцини до іншої, віддаленої, коли цілі народи, голими, проте в колодках і ланцюгах, гнали подалі від їхніх домівок. Мета таких депортацій полягала у відверненні можливого опору завойовниками через ускладнення порозуміння між новими сусідами. Крім того, на меті малося заселення спустошених війною земель. Така практика набула широкого розголосу. Тому залякування інших народів можна вважати варіантом добре прорахованого державного тероризму навіть на міжнародному рівні. Таким чином, ефективна армія, державний тероризм і хороша за тих часів комунікація досить легко пригнула підкорені народи. Ассирійці докладали необхідних зусиль, аби обезглавити підкорені народи: позбавити їх релігійних, світських і військових вождів, зробити так, щоб не залишилося в них людей високого рангу, не було своїх суддів, ані ремісників, навіть письменних. Слухняний злиденний народ мав залишатися без вождів, безпорадним, беззахисним, тоді не треба буде побоюватися, що він вийде з покори. Більше того, він завдячуватиме завойовникам, оскільки одержить землю, нехай і не свою. Проте наслідки виявилися протилежними: під час ассирійського владарювання гинули міста, занепадали цілі провінції.

Хоча імперія, звісно, була метою ассирійців, проте їхня войовничість зумовлювалася значною мірою тим, що війна виявлялася відповіддю на завойовницький виклик з боку сусідів. Відкрита великосяжна територія Ассирії зазнавала частих набігів як з боку диких войовничих племен із півночі та сходу, так і вавилонян з півдня. Постійна загроза сприяла політичній консолідації і військовій могутності країни. Ця єдність, як засвідчила історія, була критичною для її виживання. Імперія вичавила так багато крові, що стала вразливою до повстань. Ярмо ассирійських податків і терор врешті-решт зумовили союз мідійців - нового народу, який розмовляв індоєвропейською мовою і мешкав на території сучасного Ірану, і вавилонян, що прагнули скинути владу ассирійців. За життя Ашшурбаніпала ніхто не насмілювався безкарно виступати проти нього. Проте коли цар помер, знадобилося лише два з половиною десятиріччя, щоб назавжди розпалася ассирійська держава. У 612 р. до н. е. було зруйновано його "місто крові" Ніневію, а самих ассирійців різали як худобу, а тих, хто залишився живим, гнали в чужі краї, де вони були приречеш до рабської праці. Коли Ассирія зазнала краху, корінні її території захопила Мідія, а вавилоняни, серед яких домінували халдеї, закріпилися в південній частині Месопотамії. Починається новий етап розквіту вже Нововавилонського, або Халдейського царства.

Відродження, економічне та культурне піднесення Вавилонії відбулося за правління Навуходоносора II (605-562 рр. до н. е.). Країна розквітла, а її столиця стала провідним центром міжнародної торгівлі. Кипіло будівництво грандіозних споруд, місто було чудово сплановане. У ньому нараховувалося чимало храмів: 53 храми великих богів, 55 невеликих храмів Мардука, 300 малих святилищ земних і підземних богів, 600 святилищ небесних богів, 180 жертовників богині Іштар, 200 жертовників, присвячених іншим богам. Уперше в історії з'явилися путівники, аби іноземці не пропустили нічого значного. Серед іншого - і славетна Вавилонська вежа, яка не була біблійним міфом. її дійсно побудували і вона простояла п'ятнадцять століть. Біблійна легенда розповідає, що народ землі Сеннаар або Шинеар (Шумер), який тоді ще розмовляв єдиною мовою, бажаючи дістатися неба, почав зводити височенну вежу на знак могутності і центру всесвітньої влади. Однак коли вона вже майже досягла неба, Бог змішав мови будівельників, аби вони не розуміли один одного, і робота зупинилася. Люди з різноманітними мовами розійшлися по всій землі, від чого і виникла багатомовність. Насправді семиповерховий зіккурат - храм Етеменанкі ("Дім заснування небес і землі") був зведений у II тис. до н. е. як символ величі Вавилону, пізніше добудовувався і постійно реставрувався. Він сягав 90 м заввишки. Споруда мала вісім поверхів, але восьмий був підземним, і непосвячені про нього не знали. Число сім вважалося священним для жителів Месопотамії (і згодом шанованим в інших народів): цим числом вони вклонялися одвічному порядку світу. Ми досі дотримуємося запровадженого ними відліку часу, тому наш тиждень й нараховує сім днів. Вавилонська вежа стала символом не тільки марнославства, сумбуру і безладу, але й сміливості людського духу та грандіозності звершень.