Оборонні бої Червоної армії у 1941-1942 рр. на Кримському півострові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Оборонні бої Червоної армії у 1941-1942 рр. на Кримському півострові

На момент виходу 11-ї німецької армії до Перекопу (середина вересня 1941 р.) його обороняли три стрілецькі дивізії 51-ї окремої армії, які 28 вересня відійшли на Ішуньські позиції. Операцію з захоплення Криму гітлерівське командування планувало провести у другу чергу, після оточення військ Південого флоту в районі Мелітополя. Оволодівши Бердянськом 7 жовтня основні сили 11-ї армії повернули на Крим.

Командувачеві 51-ї радянської армії було наказано до прибуття з Одеси в Крим Приморської армії утримувати Арабатську стрілку, Чонгарський півострів, південний берег Сиваша й Ішуньські позиції. З підходом Приморської армії на 18 жовтня 1941 р. у складі військ, що обороняли Крим, нараховувалося 12 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, близько 100 тис. чол., 1000 гармат і мінометів, понад 100 танків і 47 літаків. Цих сил було достатньо для організації оборони підходів до Криму. Однак командувач 51-ї окремої армії не зумів правильно оцінити обстановку і, побоюючись висадки морських десантів противника, розкидав свої сили по півострову. Для оборони було розгорнуто тільки 4 стрілецьких дивізії на Ішуньських позиціях і 1 -- на Чонгарскому півострові. Дві дивізії Приморської армії, що здійснювали марш із Севастополя до перешийку, могли прибути туди не раніше 23 жовтня.

Для дій у Криму німці підготували 11-ту армію та румунський гірський корпус (124 тис. чол., понад 2000 гармат і мінометів, 100 літаків). Перейшовши 18 жовтня в наступ, цьому угрупуванню впродовж десяти днів боїв вдалося прорвати оборону радянських військ на Ішуньських позиціях, позбавивши їх підготовлених в інженерному відношенні рубежів.

З метою об'єднання зусиль сухопутних сил і Чорноморського флоту 22 жовтня було створене командування військ Криму (командувач -- віце-адмірал Г. Левченко), якому підпорядковувалися війська 51-ї окремої і Приморської армій та сили Чорноморського флоту. Було вирішено відійти на тиловий оборонний рубіж. 31 жовтня німці вийшли до станції Альма, на підступи до Севастополя. Щоб не допустити захоплення бази флоту, туди відійшла Приморська армія. Війська 51-ї армії одержали наказ прикрити Керченський напрямок. Незважаючи на зручну для оборони місцевість, вони не змогли зупинити противника і 16 листопада були евакуйовані на Таманський півострів.

Таким чином, до середини листопада 1941 р. було втрачено майже весь Крим. Головна база Чорноморського флоту -- Севастополь -- опинився під вогнем артилерії, піддавався авіанальотам. Кораблі окрім кількох, залишених для вогневої підтримки Севастопольського гарнізону, довелося перебазувати в порти Кавказького узбережжя.

З листопада наказом командуючого військами Криму було створено Севастопольський оборонний район (СОР), який охоплював усі сухопутні, морські й повітряні сили, що перебували у цьому місті. 9 листопада до Севастополя підійшла Приморська армія, після чого загальна чисельність військ тут збільшилася до 50 тис. чол. З урахуванням берегової артилерії флоту загалом нараховувалося до 170 гармат і 180 одиниць 82- і 120-мм мінометів.

11 листопада противник відновив наступ на Севастополь. Дії наступаючих військ підтримувала авіаційна група до 100 літаків. Однак цей наступ вдалося відбити. 11-та німецька армія виявилася скованою у Криму.

Війська Севастопольського оборонного району, посилені за наказом Ставки силами Закавказького фронту (стрілецька дивізія, бригада морської піхоти, декілька маршових батальйонів), у період із 17 грудня 1941 до 1 січня 1942 рр. відбили другий наступ німецько-румунських військ на Севастополь. Директивою Ставки ВГК №005898 від 20 грудня 1941 р. СОР, який раніше перебував у безпосередньому підпорядкуванні Ставки, було підпорядковано командувачеві Закавказького фронту.

Ще 7 грудня 1941 р. Ставка затвердила поданий штабом Закавказького фронту план десантної операції на Керч. Метою Керченсько-Феодо- сійської десантної операції (25 грудня 1941 -- 2 січня 1942 рр.) визначалося оволодіння Керченським півостровом, відволікання сил противника від Севастополя і створення умов для проведення в подальшому операції за звільнення Криму.

Керченсько-Феодосійська десантна операція здійснювалася силами 51-ї і 44-ї армій Закавказького фронту, Чорноморським флотом та Азовською військовою флотилією за підтримки фронтової й флотської авіації взимку 1941-1942 рр. Ця операція стала найбільшою десантною операцією німецько-радянської війни. Упродовж 26-31 грудня 1941 р. з кораблів і суден Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії на північне та східне узбережжя Керченського півострова та в район Феодосії висадилося понад 40 тис. чол., а також було вивантажено1760 коней, 43 танки, 434 гармати й міномета, 330 автомашин, 18 тракторів, 170 візків і двоколок, 978 т боєприпасів, 181 т продовольства та фуражу, 250 т різних вантажів.

Хоча у ході операції радянським військам не вдалося оточити і знищити угруповання противника на Керченському півострові, на початок січня 1942 р. вони просунулися у західному напрямку на 100-110 км, оволоділи Керчю й Феодосією. Гітлерівське командування було змушене припинити другий наступ на Севастополь і перекинути звідти частину сил у район Феодосії.

Радянське командування ще в період завершення Керченсько-Феодосій- ської десантної операції розраховувало здійснити наступ із метою повного визволення Криму.

2 січня 1942 р. Ставка затвердила поданий командуванням Кавказького фронту (Закавказький фронт 30 грудня 1941 р. було перейменовано на Кавказький; командувач -- генерал-лейтенант Д. Козлов, начальник штабу -- генерал-майор Ф. Толбухін) план подальших дій і вказала, що це завдання слід реалізовувати «діями головних сил на напрямку Джанкой, Перекоп, Чонгар, наступом однієї армії на Сімферополь і висадкою морських десантів у районах Алушта, Ялта, Перекоп, і насамперед у районі Євпаторії».

Командування Кавказького фронту не тільки не зуміло в повному обсязі підготувати наступальну операцію, а й не вжило належних заходів до надійного закріплення на вже зайнятих рубежах. Зокрема протиповітряну оборону Феодосійського порту, який мав відігравати ключову роль у забезпеченні військ фронту, було організовано вкрай незадовільно. Це дало змогу авіації противника систематично завдавати дошкульних ударів.

Противник 15 січня 1942 р. сам перейшов у наступ, прорвав оборону радянських військ та оволодів Феодосією. Війська Кавказького фронту відступили на Ак-Монайський перешийок, що значно ускладнило ситуацію.

28 січня Ставка ВГК вказала командувачеві Кримського фронту, що основним завданням майбутньої операції має стати допомога військам СОР, для чого головний удар основного угруповання фронту слід спрямувати на Карасубазар і виходом у цей район створити загрозу військам противника, котрі блокують Севастополь. Ставка також наказала не залучати до наступальної операції війська СОР, поставивши перед ними основне завдання -- обороняти Севастополь. Поряд із цим вона зажадала в найближчі ж дні різко підсилити раніше висаджений десант у районі Судака. Операцію передбачалося почати лише з прибуттям на Керченський півострів двох танкових бригад і окремого батальйону важких танків КВ, а також після поповнення дивізій особовим складом. До складу фронту додатково направлялися три стрілецькі дивізії.

Однак підготувати наступ до визначеного часу не вдалося, і операція почалася тільки 27 лютого. До її початку фронт мав у своєму розпорядженні достатні сили, що забезпечували значну перевагу над противником (тринадцять радянських дивізій проти трьох німецьких). Але невдала організація наступальних дій, насамперед абсолютне незнання системи оборони противника, недостатнє артилерійське забезпечення, відсутність взаємодії піхоти й танків з артилерією та авіацією призвели до того, що наступ, який розпочався з великим запізненням, не дав очікуваних результатів. Прорвати оборону противника і вийти вглиб півострова не вдалося.

У березні й першій половині квітня війська Кримського фронту неодноразово здійснювали спроби прорвати ворожу оборону, але успіху не досягли. Взаємодіючи з військами Кавказького (Кримського) фронту і СОР, Чорноморський флот із січня до березня 1942 р. здійснив п'ять десантів тактичного значення на узбережжя Криму.

Забезпечуючи дії радянських військ у Криму, Чорноморський флот і Азовська військова флотилія в період з 29 грудня 1941 до 13 травня 1942 рр. між портами Керченського півострова й Кавказького узбережжя змогли перевезти понад 290 тис. чол., 956 гармат, 645 танків, 60 бронемашин, 5591 автомобіль, 1117 тракторів, 407 причепів, 48,5 тис. тонн боєприпасів і понад 150 тис. т інших вантажів.

Бойові дії сухопутних військ скували значну частину сил противника на суші, а морські операції поставили під загрозу комунікації ворога. У зв'язку з цим німецьке командування було змушено перекинути в Чорне море комбінованим шляхом, використовуючи річки Ельба й Дунай, залізниці та автодороги, певну кількість малих надводних і підводних кораблів. До липня 1942 р. у Чорному морі діяли 1 допоміжний крейсер, 7 есмінців і міноносців, 8 сторожових кораблів і канонерок, 7 підводних човнів, 16 торпедних катерів і до 100 десантних барж противника. У травні 1942 р. над акваторією Чорного моря почали з'являтися німецькі літаки-торпедоносці.

Оборонна операція Кримського фронту на Керченському півострові (8-19 травня 1942 р.). У середині квітня 1942 р. Ставка ВГК, затверджуючи рішення військової ради Кримського фронту про тимчасовий перехід до оборони, залишила у силі основне завдання фронту -- очищення від противника Кримського півостова. Однак командування фронту впродовж квітня та першої декади травня продовжувало займатися розробкою планів наступальних дій і не приділяло уваги організації ешелонованої оборони.

Довжина головної смуги оборони становила 27 км, а глибина -- не перевищувала 4 км. Другу оборонну смугу було обладнано від переднього краю першої смуги на правому фланзі на 12 км, а у центрі й на лівому фланзі вони зливалися. Армійський тиловий рубіж, Турецький Вал і Керченські оборонні позиції в інженерному відношенні були не підготовленими, війська їх не займали. Артилерійські протитанкові резерви в арміях не створювалися, командні пункти для управління боєм не готувалися. Маскування і протиповітряна оборона військ і особливо штабів були відсутні. Оперативна побудова фронту залишалося одноешелонною. Фронтові резерви розташовувалися неподалік від переднього краю оборони. Ослаблені в попередніх боях з'єднання першого ешелону не було замінено.

Лише 7 травня, коли начальник штабу Північно-Кавказького напряму вказав командуванню фронту на можливий наступ противника в період 1015 травня, комфронту доповів у Ставку план заходів щодо посилення оборони. Передбачалося зміцнити ліве крило, створити рухомі протитанкові резерви, форсувати оборонні роботи й вивести у другий ешелон управління 47-ї армії з покладанням на нього організації оборони в тилу. Однак здійснити ці заходи було вже неможливо, адже противник 8 травня перейшов у наступ.

До початку наступу противника Кримський фронт мав загальну перевагу у силах і засобах. Спрямувавши головний удар уздовж узбережжя Феодосійської затоки, 8 травня противник прорвав оборону 44-ї армії, війська якої почали відступати у східному напрямку. Ставка ВГК зажадала від командувача фронту негайної організації контрудару по флангу і тилу наступаючого противника. Але командування фронту не виявило належної розпорядливості та не змогло здійснити цей захід. Зв'язок із військами було втрачено. Противник продовжував розвивати успіх.

З огляду на глибоке вклинення ворога на лівому крилі фронту і нездатність командування налагодити управління та протидіяти противнику.

Ставка зажадала в ніч на 10 травня швидкого відведення військ фронту на позиції Турецького Валу. Однак командування фронту не забезпечило виконання й цього завдання. Відведення військ почалося з великим запізненням і здійснювалося хаотично. 16 травня ворог оволодів Керчю. Радянські війська були змушені почати евакуацію на Тамань, яка закінчилася 20 травня 1942 р. Із Керченського півострова було вивезено 86 196 чол., у тому числі 23 470 поранених.

Унаслідок прорахунків, допущених як при підготовці, так і у ході оборонної операції, Кримський фронт у травні 1942 р. зазнав відчутної поразки. Усього впродовж травня 1942 р. війська фронту втратили 176 566 чол., 347 танків, 3476 гармат і мінометів та 400 літаків. Основна причина невдач полягала в нерозумінні природи сучасної війни командуванням фронту, і особливо 44-ї й 47-ї армій.

Угруповання військ Кримського фронту мало наступальний характер і не відповідало умовам, що склалися, хоча його командування знало про підготовку наступу противника. Усі дивізії було розгорнуто в одну лінію, піхота, танки й артилерія розміщувалися впритул до переднього краю, що ускладнювало маневр, виключало можливість створення сильних других ешелонів і резервів та спричинило великі втрати від авіації і вогню артилерії противника в перші ж хвилини бою.

На самому початку операції командування не спромоглося забезпечити управління військами. Це стало наслідком тривалого перебування командних пунктів на одному місці, що дало змогу противнику першими ж авіаударами вивести їх із ладу. Командування фронту не організувало оперативної взаємодії між арміями, наземних військ з авіацією, що була роззосереджена та діяла поза загальним планом.

Причиною невдач були також бюрократично-паперові методи керівництва військами з боку командування фронту та представника Ставки генерал-полковника Л. Мехліса. Командувач фронту генерал-лейтенант Д. Козлов і його штаб віддавали накази з великим запізненням, без урахування обстановки, не знаючи справжнього становища військ.

Втрата Керченського півострова різко погіршила ситуацію в районі Севастополя. Німецьке командування перекинуло сюди війська, що звільнилися, і розпочало третій наступ на місто.

До початку червня 1942 р. під Севастополем було зосереджено основні сили 11-ї німецької армії та румунські війська у складі 10 піхотних дивізій, створено потужне артилерійське угруповання, що нараховувало 670 артсис- тем калібру від 75 до 420 мм, 655 протитанкових гармат і 720 мінометів. Крім того, противник мав дві 615-мм мортири і 800-мм гармату «Дора». Середня щільність артилерії становила 60 стволів на 1 км фронту, а на напрямі головного удару -- 150. Такого масованого застосування артилерії Вермахт не практикував у жодній операції Другої світової війни. Для дій проти радянських кораблів противник спрямував спеціальну авіаескадру в кількості 150 бомбардувальників та літаків-торпедоносців.

Приморська армія на цей час нараховувала 7 стрілецьких дивізій, 2 бригади морської піхоти, 2 стрілецькі бригади і 2 полки морської піхоти. У складі СОР перебувало 106 625 чол., 606 гармат і мінометів, 38 танків (Т-26) і 53 літаки. Підвезення поповнення, боєприпасів, пального й інших матеріальних засобів для військ СОР у червні 1942 р. здійснювалося в дуже складній обстановці винятково бойовими кораблями та підводними човнами.

7 червня 1942 р. після п'ятиденної авіаційно-артилерійської підготовки противник почав штурм. Упродовж місяця радянські війська без авіації, в умовах гострої нестачі матеріально-технічних засобів вели важкі бої. 2 липня командування СОР із дозволу Ставки евакуювалося з Севастополя на літаках та двох підводних човнах. Захисників міста було кинуто напризволяще. Люди вирушали в бік Кавказу на підручних плавзасобах і просто вплав. Понад 1 тис. чол. вдалося підібрати у відкритому морі. Багато хто продовжував чинити опір, сподіваючись на прихід сил флоту та евакуацію. Бої вщухли тільки 12 липня. Невеликій частині гарнізону вдалося прорватись у гори, а основна маса потрапила в полон. Німецькі джерела повідомили про 90 тис. полонених у Севастополі. Понад 250-денна оборона міста завершилася.

Чи діяли під час Другої світової війни у Криму підпільні структури ОУН?

Із початком німецько-радянської війни обидві частини Організації українських націоналістів -- ОУН під проводом Андрія Мельника та ОУН (р) під проводом Степана Бандери -- направили у центральні та східні українські землі значну частину своїх членів і прихильників. Для так званого «походу на Схід» було створено спеціальні «похідні групи». Метою цього руху визначалося поширення національної ідеї і згодом відновлення української державності, створення необхідних організаційних засад для налагодження діяльності органів місцевого самоврядування, громадських українських організацій різного спрямування. Похідні групи ОУН дійшли до Києва, Харкова, Донбасу, Криму та Кубані.

З архівних джерел відомо, що зі Львова до Криму ОУН(р) направила шість похідних груп, загалом близько 40 чол. Одного повстанця нацисти заарештували дорогою на півострів. Туди прибули також похідні групи мельниківської ОУН, які намагалися створити розгалужену підпільну мережу. Таємні осередки обох відгалужень ОУН діяли у Сімферополі, Джанкої, Євпаторії та ряді інших населених пунктів Криму.

Зусиллями підпілля ОУН було створено Український національний комітет, метою якого стало відродження українського життя у Криму. Згодом постав заснований націоналістичним підпіллям Український революційний комітет, спрямований на організацію боротьби проти німецьких окупантів. Очолював його Микола Шапар. Існують дані про проведення учасником підпілля ОУН Борисом Суховерським таємних нарад у Сімферополі. Зокрема на квартирі Базідевича по вул. Жуковського він поставив завдання групі Ярослава Савки, у складі якої перебувало 8 осіб, із них 6 сімферопольців. Із другою групою зустріч відбулася на квартирі Володимира Шарафана на вул. Профспілковій. Від середини 1942 р., заступником голови комітету з пропаганди було призначено В. Шарафана, котрий опікувався мобілізаційною роботою, створенням культурологічних і освітніх установ, поширенням націоналістичних агітматеріалів.

У відповідь на підпільну діяльність ОУН німецька окупаційна влада розпочала репресії. Так, Івана Осадчука, провідника українських повстанців Криму, у грудні 1941 р. було заарештовано в Євпаторії і згодом розстріляно. Тоді ж (за іншими даними -- у лютому 1942 р.) гестапо заарештувало 14 повстанців Джанкойського українського революційного комітету на чолі з провідником Романом Бардахівським та його помічником, шкільним учителем Наконечним. У 1942-1943 рр. від рук німців загинули організатори підпільного руху Степан Ванькевич, Михайло Любак, Степан Тесля.

У квітні 1943 р. провідником ОУН(р) у Криму було призначено 25-річну Катерину Мешко з документами на ім'я Ольги Прудник. У цей час створюється військова референтура, яку очолював Г. Волощук. Сформовано загін самооборони на чолі з працівником станції Сімферополь Рустемом і тридцятьма працівниками залізниці у своєму складі. Частково формується загін УПА «Бійці», сотником якого призначається севастополець В. Чмига. Створено навчальний загін «Сиваш», котрий очолив колишній петлюрівський офіцер Я. Савка і його син -- Віктор. Севастопольський провідник Іван здійснював закупівлю зброї, медикаментів. У зв'язку з проведенням бойових операцій було створено підпільний госпіталь.

Загалом Головна булава Криму об'єднувала дев'ять повстанських груп, що діяли в найбільших населених пунктах півострова. Із підходом радянських військ частину повстанців було відкликано на посилення УПА-Пів- день, частина влилася до партизанських з'єднань. Зараз відомі імена 43 кримських повстанців, які боролися за незалежність України в лавах УПА

Після звільнення Криму радянськими військами багатьох українських повстанців мобілізували в армію. Так, В. Шарафан брав участь у боях за визволення Севастополя й був важко поранений на Малаховому кургані. Лікувався в Алуштинському евакуаційному госпіталі, де його й заарештували. Трибуналом НКВС 4 липня 1944 р. засуджений за ст. 58-1 «б» і 58-11 КК РРФСР до вищої міри покарання, 13 лютого 1945 р. страчений. Лише в 1993 р. В. Шарафана було реабілітовано.

У чому полягала специфіка партизанського руху в Криму?

Партизанські загони формувалися Кримським обкомом ВКП(б) за участю органів НКВС в умовах гострого дефіциту часу, що стало наслідком недооцінки можливості проникнення противника вглиб півострова. Тільки 23 жовтня 1941 р. було призначено командувача партизанського руху О. Мокроусова, а вже за дві доби до окупації -- політичний склад усіх п'яти партизанських районів. За основу формування взяли «номенклатурний» підхід. Партизанські загони комплектувалися тільки з числа партійно-радянського активу всіх районів Криму, включаючи степові, а воювати їм належало у Кримських горах. Імовірно, відчувши невизначеність у ставленні до партизанського руху вищого керівництва країни, жоден із перших секретарів райкомів не став командиром партизанського загону. Лише кілька секретарів виконували функції комісарів. Продукти завозилися з розрахунку на 3-6 міс. Більшість загонів їх або взагалі не складували, або закладали окремо: одна яма -- з борошном, інша - з консервами й т.д. Оскільки все це продовольство було потрібним щодня, всі ями залишалися відкритими.

У перших числах листопада 1941 р. ліси переповнили відступаючі черво- ноармійці, червонофлотці, прикордонники, поява яких стала цілковитою несподіванкою для партизанського керівництва. Було наказано до загонів їх не зараховувати, а зброю -- відбирати. Оскільки військовослужбовцям іти було нікуди, вони почали збиватися в так звані «червоноармійські» загони.

13 листопада 1941 р. О. Мокроусов був змушений офіційно визнати наявність 6 таких загонів, але відмовився надати їм продовольство. У результаті «червоноармійські» формування з перших днів перебування в лісі були змушені вилучати продукти у сусідніх селах, у місцевого населення, що відразу спричинило серйозні конфлікти.

Уже через місяць без продовольства опинилися майже всі інші загони. Це сталося внаслідок того, що у ході каральної експедиції противник захопив усі партизанські бази. У німецьких документах грудня 1941 р. повідомлялося про розгром 16 партизанських баз, захоплення 7 складів із продовольством, знищення 4 продскладів.

Збереглися лише продовольчі бази Зуйського загону, котрий воював у рідних лісах. В атмосфері суворої таємності у важкодоступних місцях заклали десяток комплексних продовольчих ям, у кожній з яких було всього потроху з розрахунку на один місяць життя загону. Про місця їх розташування знав тільки комісар -- перший секретар райкому М. Луговий.

Голод став головним ворогом кримських партизанів. Як писав М. Македонський, «їли буквально все: молоді пагони, листя, траву, деревну кору, торішню картоплю, здохлих полеглих тварин і т.д., шкури вбитих оленів теж з'їдали, знімали з ніг взуття-постоли, різали «на локшину» і варили».

Оскільки основним об'єктом «видобутку» продовольства стали гірські й передгірські села, ставлення місцевого населення до партизанів було далеким від прихильного. Відтак окупанти зробили хід, який на десятиліття обернувся для народів Криму трагедією. Людям було дозволено мати зброю і використовувати її проти партизанів у межах своїх сіл. Реквізиції викликали протест із боку секретарів районних комітетів ВКП(б) А. Османова, Т. Каплуна, М. Лугового, В. Чорного.

О. Мокроусов зняв норовливих командирів і комісарів з середовища партійно-радянського апарату та призначив на їхні місця кадрових військових. З 6 листопада 1941 до 12 червня 1942 рр. він звільнив і перевів у рядові тридцять два командира й комісара. У своїй кадровій політиці на першому етапі О. Мокроусов налаштував проти себе маже весь партійно-радянський актив Криму.

Із початком Керченсько-Феодосійської десантної операції до лісу прийшли учасники феодосійського і судакського морських десантів, що різко підсилило і без того чималу військову складову. Конфлікт між О. Мокроусовим і партійно-радянською номенклатурою отримав новий імпульс. Якщо раніше він знімав із посад командирів і комісарів, переводячи їх у рядові, то розстріл за наказом О. Мокроусова командира Кіровського загону капітана Г. Алдарова кардинально змінив характер протистояння. Це згуртувало проти О. Мокроусова військових, зокрема колишніх військовослужбовців 48-ї окремої кавалерійської дивізії -- полковника М. Лобова і полкового комісара Є. Попова, які свого часу обійняли командні пости в партизанському русі. Ймовірно, О. Мокроусов упорався б і з військовою «фрондою», як до цього розправився з партійною, але він не врахував того, що у партизанів з'явився радіозв'язок із «Великою землею».

Військова рада Чорноморської групи військ відразу після звістки про розстріл капітана Г. Алдарова заборонила О. Мокроусову самостійно виносити вироки і зробила це прерогативою військового трибуналу, головою якого було призначено колишнього прокурора 48-ї окремої кавалерійської дивізії. Ось тоді військові відігралися за «холодний прийом» у листопаді 1941 р. Було розстріляно командира і комісара Колайского загону І. Губарєва і С. Штепу, за наказом яких роззброїли і вигнали на вірну смерть 25 червоноармійців. Почалося розслідування проти комісара Зуйського загону М. Лугового за його відмову віддавати заготовлені продукти.

Справжня природа конфлікту полягала не стільки в особистих рисах О. Мокроусова, як у різному баченні стратегії і тактики партизанської війни. Спираючись на досвід громадянської війни, він вимагав, щоб партизанські загони захоплювали села і жили в них як господарі, що в умовах надзвичайної концентрації військ супротивника і їх мобільності дорівнювало самогубству. Військові наполягали на згортанні широкомасштабного партизанського руху, евакуації на «Велику землю» колишніх кадрових вояків і спрямування на підпільну роботу «баласту» -- всіх небоєздатних із числа партійно- радянського активу, пропонували залишити у Криму невеликі розвідувально-диверсійні групи.

Після катастрофи Кримського фронту серед її винуватців було визнано і партизанське керівництво. 6 липня 1942 р. С. Будьонний відкликав Мокроусова на «Велику землю». Замість нього було призначено колишного начальника штабу 48-ї окремої кавалерійської дивізії полковника М. Лобова, а комісаром, як компроміс, -- секретаря Зуйського райкому партії, донедавна опального комісара Зуйського загону М. Лугового. Та на цьому конфлікт із військовими не вичерпався. Почавшись у лісі, він перекинувся і на «Велику землю». Перший секретар Кримського обкому ВКП(б) В. Булатов згодом писав: «Питання переміщення командного складу вирішувалися без нас. Будьонний мене не хотів приймати [...] викликав мене до апарату ВЧ: «Від'їжджайте всім обкомом у ліс, а тут вам робити нічого!».

У серпні 1942 р., коли фронт відкотився від Криму на схід за сотні кілометрів, кримські партизани виявилися абсолютно непотрібними військовому командуванню. Загони знову залишилися без продовольства.

Перший секретар Кримського обкому ВКП(б) В. Булатов полетів до Москви і домігся призначення себе начальником Кримського штабу партизанського руху, а всіх кримських партизанів -- військовослужбовцями в/ч 0125. При цьому він сам залишився на Кавказі й командував кримськими партизанами... по радіо. Це -- єдиний в історії приклад «дистанційного управління».

А у цей час у лісі тривав безжальний «природний відбір». У загонах не залишилося жодного учасника громадянської війни, якими ще так недавно пишалися організатори партизанського руху, а з 329 жінок зосталося тільки 3. Якщо до початку партизанської діяльності в лісі налічувалося 3733 особи, то на листопад 1942 р. -- 480, до 17 лютого -- 266, а на 1 серпня -- 214 осіб.

Завдяки позиції Кримського обкому ВКП(б) у відносинах між партизанами і місцевим населенням сталися зміни на краще. З «Великої землі» прибули спеціально відкликані з фронту кримські татари-комуністи. У розташуванні партизанів із широкими повноваженнями тепер постійно перебували секретарі Кримського обкому ВКП(б) Р. Мустафаєв і П. Ямпольський. У зв'язку з тим, що після евакуації більшості загонів на «Велику землю», масової загибелі, дезертирства чисельність партизанів скоротилась у двадцять разів, а повітряним мостом почала надходити продовольча допомога, припинився грабіж партизанами гірських сіл, налагоджувалися контакти з місцевими жителями.

31 жовтня 1943 р. частини 51-ї армії вийшли до північного берега Сиваша і на Перекопський перешийок. На листопад 1943 р. в лісі вже діяли знову тридцять три партизанських загони (5632 особи).

Німецько-румунське командування виявилося не готовим до активізації партизанського руху. Застави на дорогах, дрібні гарнізони в лісових і перед- гірських селах, які раніше досить успішно протидіяли ослабленим голодом нечисленним партизанським загонам, тепер перетворилися на джерело постачання партизанів зброєю. Вони успішно атакували такі великі населені пункти, як Альма, Бешуй, Зуя, Старий Крим.

Німецьке командування знову було змушене зняти з фронту регулярні військові частини і кинути їх проти партизанів. Опиняючись у подібних умовах, партизани завжди застосовували свою найнадійнішу зброю -- маневр. Власне кажучи, так і вчинили 2-га і 3-тя бригади, які з боями пройшли Старокримський, Судакський, Карасубазарський ліси, виграли час, хоч і з великими втратами, але зберегли бойові загони. Аналогічно діяли й партизани 4-ї бригади, які також з боями маневрували по лісах заповідника.

Партизани Зуйських лісів -- 1-ша, 5-та, 6-та бригади -- виявилися зв'язаними «цивільним табором» -- тисячами мешканців навколишніх сіл. Кілька діб загони тримали кругову оборону на горі Яман-Таш, а 3 січня 1944 р. все ж пішли на прорив. Особовий склад було розподілено на групи по 2-3 бійці, які після спуску з Яман-Таша мали самостійно пробиватися в різні боки. Загальний збір призначався на 12 січня знову на Яман-Таші.

Поранені та мирне населення потрапили до рук карателів. Усіх тих, хто перебував у госпіталі, розстріляли на місці, а людей погнали у Сімферополь, до табору знищення «Радгосп «Червоний».

Після цих боїв Кримський штаб партизанського руху провів чергову та, як виявилося, останню реорганізацію. 29 січня 1944 р. у Зуйських лісах на базі залишків колишніх бригад було створено Північне з'єднання, у лісах заповідника -- Південне, 19 лютого на базі загонів, що діяли у Старокримських лісах -- Східне з'єднання.

На заключному етапі боротьби серед кримських партизанів налічувалося 1944 росіянина, 598 кримських татар, 348 українців. При цьому слід пам'ятати, що під «росіянами» малися на увазі люди з усіх куточків Радянського Союзу, тоді як кримські татари представляли тільки Крим.

Загалом вибір форм боротьби визначався поставленими перед тим чи іншим формуванням завданнями. У Криму більшість загонів, котрі складалися з партійно-радянського активу адміністративних районів, як у лісі, так і в каменоломнях, уважали своєю головною метою зберегти керівний потенціал до моменту звільнення півострова. Як результат, практикувалися пасивні форми боротьби: ідеологічну роботу, вичікування, накопичення сил, уникнення фронтальних боїв.

В інших загонах, переважно сформованих із колишніх військовослужбовців, на першому етапі, поки у кримських партизанів не було зв'язку з «Великою землею», стихійно поширювалися такі засоби протидії як знищення живої сили противника, напади на комунікації, головним чином на автомобільні дороги, пошкодження ліній зв'язку та електромереж. Мали місце також акції проти колабораціоністів, пропаганда і агітація серед місцевого населення, економічні диверсії, саботаж на промислових і цивільних об'єктах. Пропаганда й агітація спочатку здійснювалися тільки серед місцевого населення, а на заключному етапі охопили румунських і словацьких військовослужбовців, а також тих, хто служив у різних колаборантських формуваннях.

Зі встановленням навесні 1942 р. зв'язку з «Великою землею», з появою у партизанів радіозв'язку, налагодженням «повітряного мосту» і, як результат, різким поліпшенням матеріально-технічного постачання, на перший план почали виходити такі форми боротьби, як диверсії на залізниці, підрив мостів та інших важливих об'єктів.

Широкомасштабного характеру набуло ведення розвідки в інтересах Північно-Кавказького фронту, Чорноморського флоту, обложеного Севастополя -- відстеження переміщення військ противника, виявлення місць їхньої дислокації та чисельності. Партизани здійснювали далеку розвідку. Натомість одночасні, скоординовані удари наступаючими армійськими частинами й партизанами у Криму не практикувалося.

Загалом через партизанські загони Криму пройшло близько 12,5 тис. осіб. У «Звіті про партизанський рух» наводиться така інформація: «За весь період убито 1811 чол.; пропало безвісти 1410 чол.; вибуло невідомо коли і невідомо куди 2580 чол.; евакуйовано на «Велику землю» 834 чол.; дезертирували 559 чол.; розстріляно 173 чол.; послано на спецзавдання 396 чол.; вийшло з лісу 3933 чол. Разом 11 696 чол.» Якщо підсумувати такі групи, як «пропали безвісти», «вибуло невідомо коли і невідомо куди», «дезертирували» та «відправлено на спецзавдання», то сума становитиме 4945 осіб, 42,3% всього особового складу. Доля цих людей залишилася невідомою.

Окремий сюжет стосується нагородження кримських партизанів орденами й медалями. Із початком Керченської десантної операції в газетах з'явилося повідомлення про відзначення місцевих партизанів. Командувач партизанського руху О. Мокроусов підготував подання на нагородження 67, на його погляд, найбільш самовідданих бійців орденами і медалями. Утім, документ не мав ходу. Справа в тому, що «військові» також надіслали «нагору» свій список. Почалася «війна компроматів». Кримський обком ВКП(б) в особі його першого секретаря В. Булатова став на бік О. Мокроусова, командування фронту -- «військових». У результаті цього конфлікту кримські партизани були дискредитовані в очах вищого керівництва країни, що надалі знайшло відображення як у нагородній, так і кадровій політиці. Головним винуватцем усіх бід кримських партизанів було оголошено кримськотатарський народ. Із часом на п'єдестал історії піднялися не «старі партизани», п'ятдесят вісім з яких пробули в лісі всю епопею -- з 1 листопада 1941 до 14 квітня 1944 р., а «партизани сорок третього року», які й задавали тон в інтерпретації «малої війни» впродовж усіх післявоєнних років.

За весь період діяльності кримських партизанів загони провели 252 бої, здійснили 98 нападів на гарнізони противника, 39 -- на застави, улаштували 212 засідок, підірвали 81 ешелон, знищили 770 одиниць автомобільного транспорту, убили й поранили 29 383 солдата й офіцера противника.

Поряд із цим, на думку вищого командування РСЧА, ефективність дій кримських партизанів, особливо на першому етапі важких боїв Кримського фронту виявилася низькою. Було допущено низку істотних помилок: недооцінка ролі партизанського руху Кримським обкомом ВКП(б); ігнорування національних особливостей півострова і як результат -- відсутність кримських татар у партизанському керівництві; неврахування географічних і природно-кліматичних умов тощо. Це спричинило значні втрати серед учасників партизанського руху.

Чи мав колабораціонізм у Криму якісь унікальні риси?

Термін «колабораціонізм» (фр. «collaboration» -- співробітництво) найчастіше застосовується в більш вузькому сенсі -- як співпраця з окупантами в період Другої світової війни. Абсолютна більшість сучасних дослідників справедливо зазначають, що механічне перенесення його значення на реалії життя в СРСР тих років не тільки спрощує проблему, а часом і повністю спотворює зміст того, що відбувалося. Проте він виявився затребуваний тому, що раніше застосовувані терміни -- «ворог народу», «зрада Батьківщині» -- не несли у собі всієї гами смислових навантажень.

Економічний колабораціонізм був пов'язаний з системою працевикористання в Криму. «Східні робітники», своєю чергою, поділялися на тих, хто поїхав добровільно, і на примусово переміщених осіб.

У Криму економічний колабораціонізм нічим не відрізнявся від того, що відбувалося в будь-якому окупованому куточку України -- більшість людей, кинутих напризволяще, змушені були співпрацювати з окупантами.

А. Туршу до війни був начальником одного з ЖЕКів Сімферополя, продовжував працювати на цій же посаді й під час окупації. У травні 1944 р. він був заарештований за звинуваченням у «зраді Батьківщині», засуджений і до Криму більше не повернувся. «Східні робітники», після репатріації до СРСР, переслідуванням не піддавалися.

Військово-поліцейський колабораціонізм існував на всіх окупованих територіях. Питання про залучення населення Криму на службу до Вермахт гостро постало після першої каральної операції проти партизанів, коли стало очевидним, що без допомоги місцевого населення вибити їх із лісу неможливо. З січня 1942 р. почалося вербування добровольців. Незабаром було сформовано 16 рот. Більшість «хіві» (добровільні помічники) і «фрайвіл- ліге» (добровольці) служили в будівельних батальйонах, частинах постачання, антипартизанських загонах. Поліцаї «індивідуальної служби» набиралися з розрахунку 1 службовець -- на 100 чол. населення.

З 1943 р. почалося формування поліцейських батальйонів «шума». Вони включали в себе поліцію порядку в містах та сільській місцевості; загони самооборони; відділи для боротьби з партизанами; допоміжну пожежну поліцію; допоміжну поліцію охорони таборів військовополонених і несення трудової повинності. Всі ці підрозділи були інтернаціональними за своїм складом і комплектувалися як з числа військовополонених, так і місцевих жителів. Природно, великий відсоток в них становили росіяни, кримські татари, а також вихідці з кавказьких республік: масово були представлені азербайджанці, вірмени, грузини, адже багато хто з них потрапив у полон після розгрому Кримського фронту. В окремих ротах могли домінувати грузини, в інших більшість становили кримські татари, вірмени чи азербайджанці.

На першому етапі окупації поширеним був побутовий колабораціонізм. Базувався він на невдоволенні людей життям у СРСР і сподіваннях на краще майбутнє під час окупації. Багато хто з громадян, особливо зрілого та похилого віку, не могли пробачити радянській владі репресій, колективізації, антирелігійних компаній, дріб'язкового втручання держави в особисте життя, заборону вільної торгівлі, відсутність демократичних та економічних свобод.

Відмінною особливістю Кримського півострова було те, що у відповідності зі спеціальним указом, до лав РСЧА не призивалися болгари, греки, німці, поляки, чехи, що становили 8,22% всього місцевого чоловічого населення. Так ці люди опинилися поза армією та були змушені в тій чи іншій формі співпрацювати з новою владою. Беручи до уваги багатонаціональний склад населення півострова, окупанти пішли на те, щоб санкціонувати функціонування різних національних комітетів: болгарського, грецького, єврейського (незабаром його членів розстріляють), кримськотатарського, українського. Цим квазіорганам було надано формальний статус місцевого національного самоврядування.

При вивченні періоду окупації Криму традиційно акцентувалась увага тільки на одній національній групі -- кримських татарах. Дослідження проводилися некоректно, було виявлено численні випадки, коли за кримських татар автори видавали азербайджанців, грузинів, туркменів, казанських татар і навіть росіян. Подібний підхід не випадковий. Виконуючи ідеологічне замовлення влади, І. Еренбург писав: «Це війна за Росію. Немає жодного росіянина проти нас. Немає жодного росіянина, який стояв би за німців». Ця фраза була опублікована в листопаді 1941 р. і стала дороговказом для всіх наступних публікацій. «Зрадниками» могли бути тільки «інородці».

Нав'язані суспільній свідомості хибні уявлення про те, що «добровольцями» були винятково кримські татари, трансформувались у стереотипи. У наш час переконливо доведено, що колабораціонізм на території Криму мав не етнічну, а політичну й соціально-економічну природу.

Щоб не бути голослівними, наведемо національний склад 149-го батальйону, в якому росіяни становили 54 особи; греки -- 14; українці -- 12; кримські татари -- 7; казанські татари -- 5; вірмени -- 4; узбеки -- 4; поляки -- 3; грузини -- 2; азербайджанці -- 1; білоруси -- 1; болгари -- 1; євреї -- 1.

Усі етнічні групи Криму в тій чи іншій мірі як співпрацювали з окупантами, так і боролися з ними або серед партизанів, або на фронтах війни, у лавах Червоної армії.

Якщо спиратися на дані репресивних органів, то співвідношення кількості чоловіків та засуджених за ці ж злочини жінок -- неспівставні. Серед засуджених в основному були перекладачки, співробітники газет, артистки. Різновидом жіночого колабораціонізму був «сексуальний» колабораціонізм. Переглядаючи сімферопольські домові книги, можна зустріти записи, зроблені влітку -- восени 1944 р., про те, що громадянку таку-то було виписано у зв'язку з «негідною поведінкою» в роки окупації.

Доволі поширем явищем був короткочасний колабораціонізм. Конаючий із голоду військовополонений погоджувався стати «добровольцем» і за першої ж можливості тікав у ліс, до партизанів. Усіх цих людей, попри їх участь у партизанському русі, було засуджено.

Існував і довготривалий колабораціонізм, коли людина, яка стала на шлях співпраці, залишалася з окупантами до їхнього відступу та капітуляції. Як не парадоксально, але саме ці люди виявилися у виграшному становищі. Частина з них зуміла втекти до Канади, Австралії або Південної Америки. Ті ж, хто був репатрійований до Радянського Союзу, розглядалися каральними органами не як військовополонені, а як «зрадники Батьківщини». У 1952 р. відбулася амністія, у результаті якої всі, хто до травня 1945 р. продовжував служити у Вермахті, отримали свободу і чисті паспорти.

У ході яких операцій Кримський півострів було визволено від німецько-румунських окупантів?

Восени 1943 р. у Ставці ВГК дійшли думки про доцільність удару по кримському угрупованню противника з двох напрямів: із півночі -- військами Південного фронту, зі сходу -- через Керченську протоку двома арміями Північнокавказького фронту. Постало питання про проведення морської десантної операції з захоплення плацдармів на Керченському півострові.

По-різному оцінювало ситуацію у Криму також і німецьке командування. Усі війська німців та їхніх союзників тут підпорядковувалися штабу 17-ї армії генерал-полковника Е. Енеке. Частина німецьких генералів пропонувала завчасно відвести наявні сили з півострова, щоб не опинитися в пастці. Під керівництвом Е. Енеке було розроблено план операції «Міхаель», за яким передбачався прорив 17-ї армії через Перекоп. Утім, утримання Криму для Берліна мало важливе стратегічне значення, оскільки забезпечувало контроль над більшою частиною акваторії Чорного моря. 28 жовтня 1943 р. А. Гітлер скасував операцію «Міхаель» і ухвалив рішення обороняти Крим, перетвривши його на «неприступну фортецю».

На початку листопада 1943 р. одночасно відбулося захоплення радянськими військами плацдармів у Північному Криму та на Керченському півострові. У ніч на 1 листопада кримської землі через Сиваш дісталися полки 346-ї стрілецької дивізії. Одночасно рухома група зі складу 79-ї танкової, двох батальйонів 26-ї мотострілецької бригад і 36-го кавалерійського полку 10-ї кавдивізії з ходу здолала Турецький Вал і в ніч на 2 листопада захопила Армянськ, але була відрізана від основних сил та дві доби вела бій в оточенні. Зрештою німцям вдалося відбити місто, а лінія фронту стабілізувалась по Турецькому Валу.

1-11 листопада 1943 р. відбувалася Керченсько-Ельтигенська десантна операція, в якій узяли участь Північнокавказький фронт, Чорноморський флот і Азовська флотилія. До початку листопада Північнокавказький фронт у складі 18-ї і 56-ї армій мав 15 стрілецьких дивізій. Додані фронту корабельні сили Чорноморського флоту й Азовської флотилії мали у своєму складі 17 бронекатерів, 25 торпедних катерів, 24 сторожових катера типу МО, 16 сторожових катерів типу КМ, 29 катерів-тральщиків і до 200 самохідних і несамохідних дрібних транспортних суден для перевезення десанту. Повітряні сили складалися з 612 літаків 4-ї повітряної армії і 389 літаків авіації флоту. Операція почалася 1 листопада. В умовах складної штормової погоди та відсутності в розпорядженні флоту спеціальних десантних засобів війська 56-ї армії були висаджені на берег, захопили невеликий плацдарм у районі Керчі. Десант 18-ї армії висадився у районі Ельтигена (на південь від Керчі). Однак штормова погода, активні дії кораблів і берегової артилерії противника поставили десант 18-ї армії у вкрай важке становище, відтак його довелося евакуювати. Усі спроби з'єднань 56-ї армії оволодіти Керчю і розвинути наступ углиб півострова також успіху не мали. Противник, використовуючи заздалегідь підготовлену протидесантну оборону, чинив завзятий опір. Отже мети Керченсько-Ельтигенської десантної операції повною мірою досягнути не вдалося. Втрати радянських військ становили 27 397 чол., у т.ч. 6985 -- безповоротні. Результатом стало захоплення плацдарму, котрий буде використано при звільненні Криму в 1944 р.

Таким чином, уже на початку листопада 1943 р. вдалося захопити плацдарми для розгортання наступу радянських військ у Криму з північного та східного напрямків. Однак затримка з ліквідацією нікопольського плацдарму на Дніпрі, невиконання завдань керченсько-ельтигенським десантом, несприятливі метеорологічні умови та інші фактори призвели до того, що наступальна операція неодноразово відкладалася.

На початок квітня у складі 17-ї армії Вермахту нараховувалося 6 німецьких і 7 румунських дивізій. Усього противник у Криму мав до 260 тис. осіб, 3600 гармат та мінометів, 215 танків і штурмових гармат, до 300 літаків.

До Кримської операції залучалися 4-й Український фронт (2-га гвардійська, 51-ша армії, 8-ма повітряна армія), Окрема Приморська армія, 4-та повітряна армія, Чорноморський флот, Азовська військово-морська флотилія, авіація далекої дії і партизанські загони Криму. Координація зусиль наземних військ, флоту, авіації й партизанів покладалася на представників Ставки ВГК К. Ворошилова й О. Василевського. Крім того, було призначено представника Ставки з авіації -- генерала Ф. Фалалєєва.

Задум операції полягав у погоджених ударах з північної частини Криму і Керченського півострова у загальному напрямі на Сімферополь, Севастополь з метою розгрому 17-ї армії противника. План операції 4-го фронту Ставка ВГК затвердила7 лютого 1944 р., а Окремої Приморської армії -- ще 31 січня. Тільки за умов успіху 4-го Українського фронту мала розпочатися операція на Керченському півострові. Планувалося наступати на глибину до 170 км, тривалість поступу визначалась 10-12 діб.

Перед початком операції у складі 4-го Українського фронту та Окремої Приморської армії нараховувалось до 470 тис. осіб (із них 186 тис. у стрілецьких дивізіях), близько 6,5 тис. гармат та мінометів, 1015 реактивних артилерійських систем, 559 танків і САУ. У 4-й і 8-й повітряних арміях, що їх підтримували, був 1341 літак. Крім того, до операції активно залучалася авіація Чорноморського флоту. Радянські війська мали значну перевагу: у живій силі та артилерії -- у понад 2 рази, танках -- у 4 рази, літаках -- у 10 разів.

Кримська операція 4-го Українського фронту розпочалася 8 квітня 1944 р. о 8-й год. з артилерійської підготовки, що тривала 2,5 год. Одночасно було завдано масованого авіаційного удару. О 10:30 стрілецькі частини атакували передній край противника на Перекопі та з сивашського плацдарму. У результаті триденних боїв лінію укріплених позицій в північній частині Криму було прорвано. Оцінивши обстановку та усвідомивши можливість захоплення радянськими військами Джанкоя, а, отже, загрозу оточення своїх військ у Північному Криму та на Керченському півострові, 10 квітня генерал Е. Енеке розпорядився про відведення військ до Севастопольського укріпленого району. У ніч на 11 квітня німці розпочали відхід з північної частини Криму та з Керченського півострова. 12 квітня А. Гітлер дозволив евакуацію з Криму, проте всі боєздатні війська наказав залишити у Севастополі та оборонятися тут до кінця. З'єднання 4-го Українського фронту 15 квітня вийшли до укріплених позицій противника під Севастополем.

Наступальна операція Окремої Приморської армії розпочалася після того, як розвідка виявила ознаки підготовки німців та румунів до відходу. Передові батальйони о 22-й год. 10 квітня після вогневого нальоту перейшли в атаку. До ранку було подолано першу оборонну позицію противника та до 6-ї год. 11 квітня радянські війська оволоділи містом Керч, 13 квітня -- Феодосією. Основні сили армії спрямовувалися на Сімферополь. У районі Карасубазара відбулася зустріч із частинами 4-го Українського фронту. 14 квітня підрозділи 16-го стрілецького корпусу ввірвалися у Судак та за сприяння кримських партизанів 15 квітня увійшли до Алушти, а в ніч на 16 квітня -- до Ялти.

За шість діб радянські війська витіснили ворога майже з усього Кримського півострова. Німецьке командування вирішило утримувати севастопольський плацдарм і врятувати людей, майно, техніку. З 12 до 20 квітня евакуювалося 67 тис. осіб. Генерал-полковник Е. Енеке наполягав на повній евакуації кримського угруповання. Його підтримували командувач групи армій «Південна Україна» та начальник генерального штабу сухопутних військ. Однак А. Гітлер із політичних міркувань вимагав обороняти Севастополь і наприкінці квітня усунув Е. Енеке з посади та замінив його генералом К. Альмендінгером.

Для підсилення п'яти німецьких і трьох румунських дивізій наприкінці квітня було підвезено до 6 тис. німецьких солдатів, значною мірою за рахунок штрафних підрозділів. За даними штабу 4-го Українського фронту, на Севастопольському плацдармі противник зосередив понад 72 тис. осіб, близько 1500 гармат і мінометів, 330 протитанкових гармат, 50 танків, до 100 літаків, безпосередньо на севастопольських укріпленнях у першій лінії оборонялися до 55 тис. солдатів та офіцерів.

5 травня 1944 р. перейшли в наступ війська правого крила 4-го Українського фронту, а 7 травня -- ударне угруповання фронту, які 8 травня оволоділи ключовим вузлом оборони -- Сапун-горою. 9 травня підрозділи 4-го Українського фронту штурмом оволоділи містом Севастополь.

А. Гітлер змушений був рахуватись із фактами та надвечір 8 травня санкціонував повну евакуацію військ. У Криму залишалося до 50 тис. вояків. До морської операції з їх порятунку планувалося залучити 190 німецьких і румунських кораблів та суден. Залишки німецько-румунських військ відійшли на мис Херсонес, де завчасно було підготовлено оборонний рубіж. Радянські частини не змогли сходу подолати його. Морське угруповання підійшло до кримських берегів та здійснило часткову евакуацію в ніч на 12 травня. За німецькими даними, усього на кораблі повантажилося 39 808 солдатів та офіцерів, 31 708 із них прибули в порти Румунії.