Сприйняття світських культурних цінностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сприйняття світських культурних цінностей

Залежно від членства в тому чи іншому релігійному об'єднанні, освіти віруючі також по-різному сприймали світську культуру. Проте в досліджуваний період, на наш погляд, найвпливовішим фактором була конфесійна приналежність. І річ тут була не в самому віровченні (адже більшість конфесій належали до християнства), а в суспільній доктрині релігійного об'єднання. Релігійні організації відкритого типу (РПЦ, РКЦ та інші), як правило, декларували переважно позитивне ставлення до світської культури, тоді як релігійні об'єднання закритого типу (п'ятидесятники, свідки Єгови та інші) часто негативне. Впродовж 1940-80-х років ці відмінності поступово зникали.

Парафіяни РПЦ не заперечували проти читання художньої та науково-популярної літератури, періодики, перегляду телепередач, відвідування театрів і кіно. Лише одиниці серед фанатично налаштованих осіб вважали ці культурні дії гріхом. У монографії «Современное религиозное сознание» зазначалося: «... У середовищі православних віруючих, особливо молодих і навіть середнього віку, рідко можна зустріти людину, яка уникала відвідування концертів, перегляду кінофільмів чи читання художньої літератури. Навпаки, багато з них поєднують виконання обрядів і дотримання інших релігійних приписів із більш чи менш частим відвідуванням кіно і концертів, слуханням радіо тощо». Під час опитування православних віруючих у 1960-х роках було виявлено, що більшість із них позитивно ставиться і до досягнень науки963. Від багатьох віруючих нерідко можна було почути: «Бог дає людям великий розум, а тому вони й творять такі чудеса»964, «Людина робить відкриття, але тільки тому, що бог вкладає в її голову знання, а в руки вміння»965 і тому подібне. Хоча можна було почути й полярні висловлювання.

З-поміж тих, хто відкидав низку надбань світської культури, у середовищі РПЦ слід назвати осташів (рух у православ' ї на Буковині й Румунії). Зокрема, вони відмовлялися від переглядів кінофільмів, читання художньої літератури. Хоча їх кількість була доволі малою (на початок 1970-х років у Чернівецькій області їх налічувалося близько 600 осіб), однак вплив в окремих населених пунктах регіону вони мали вагомий, позаяк вирізнялися своєю моральністю, побожністю, відмовою від вживання алкогольних напоїв, тютюнових виробів, і часто займали керівні посади в парафіяльних органах966.

Загалом же РПЦ не була противником світської культури, крім тих аспектів останньої, що були несприятливими для релігійного життя. Багато художніх творів мистецтва, літератури були створені глибоко віруючими людьми. Можна стверджувати, що духовенство РПЦ переважно позитивно оцінювало досягнення світської культури і ніколи не заперечувало повноцінного суспільно-культурного життя, якщо воно не розходилося з релігійними нормами. Для прикладу, в «Журнале Московской патриархии» писалося: «Нехай ніхто не думає, що йти за Христом це означає завдавати якоїсь шкоди своїм справам земним: домашнім чи службовим, робочим»!967 Церква «виражає радість, що життя людей завдяки великим науковим і технічним відкриттям стало багатшим і повнішим»968. Православне духовенство загалом не бачило якогось ворога релігії і в науці. Більшість богословів вважали , що суперечності мають тимчасовий характер, позаяк «із багатьма новими відкриттями науки можуть ці розбіжності стиратися». Те, що наука суперечила низкою аксіом релігійному віровченню, богослови відносили до обмеженості людського розуму970.

Слід зазначити, що православне духовенство, як в Україні, так і в СРСР загалом, у своєму ставленні до світської культури було консервативнішим у своєму побуті, дозвіллі, ніж православні священики із деяких західних країн. Скажімо, делегація православного духовенства із США (травень 1965 р.) віддала перевагу відвідуванню театрів перед храмами, задля чого довелося змінювати програму їх перебування971. Отже бачимо, що якщо і проявлявся з боку православного духовенства певний консерватизм щодо світської культури, то він був зумовлений не так церковним віровченням, як тим, що духовенство в умовах радянської системи зберігало традиції більш ранньої епохи.

Порівняно з вірними РПЦ щодо ставлення до світської культури істинно-православні християни (переважно представники неосвіченого селянства), які ще донедавна були її парафіянами, часто займали полярну позицію. Вони нерідко заявляли, що світська культура це сатанинські вигадки. Науково-технічний прогрес, перетворення в культурному житті зачіпали прибічників ІПХ менше, ніж представників інших конфесій972. Проте уже в 1970-х роках більшість сімей ІПХ мали радіо, передплачували періодику973. Прибічники ІПЦ порівняно з ІПХ були менш консервативні у цьому відношенні (в їхньому середовищі в довоєнний період була доволі велика частка високоосвічених осіб, в т.ч. представників культурної еліти Росії, аж поки репресії міжвоєнного періоду не змінили соціально-демографічний склад цієї течії на користь малоосвічених верств населення), хоча їхня позиція в цій царині була негативніша, ніж прибічників РПЦ. Проте погляди вірних ІПЦ упродовж досліджуваного періоду теж зазнавали корекції. Тобто, спостерігається цікава ситуація: навіть віруючі, що належали до течій, які пропагували консерватизм щодо світської культури, впродовж впливу двохтрьох десятиліть радянської системи переглядали свої погляди.

Певну еволюцію в цей час у ставленні до світської культури пройшли старообрядці. Ось яку характеристику старообрядцям повоєнного періоду давав Ф. Гаркавенко: «... Керівники старообрядницьких сект забороняють своїй пастві ходити в театри, вчитися грамоті, читати газети і книги, дивитися кінофільми... Старообрядці неохоче посилають своїх дітей до шкіл»974. Зрозуміло, що автор перебільшував негативне ставлення старообрядців до світської культури, адже ще до революції багато старообрядців виступали в ролі меценатів культури, були високоосвіченими людьми. Проте з боку багатьох пересічних старообрядців у повоєнний період насторожене, а інколи й негативне ставлення до світської культури неодноразово проявлялося. Пізніше, у 1960-80-х роках, пересічні старообрядці у ставленні до світських культурних цінностей дедалі більше зближувалися з вірними РПЦ та невіруючими.

Позитивно до збагачення надбаннями світової світської культури, крім тих, що заперечували християнську віру, ставилися католики. На Другому Ватиканському соборі зазначалося: «Підняти людську особистість як того хоче Собор, значить виявити особливу увагу до того неповторного і необхідного вираження особистості, яким є культура»; «Між звісткою про спасіння і людською культурою існують численні зв'язки». Для католицизму був характерний тісний зв'язок із культурними надбаннями людства впродовж усього історичного періоду. Культура довгий час сприяла релігійному вихованню населення. Доволі тривала традиція гармонійного співіснування та взаємовпливів релігії та культури сприяла тому, що католики часто сприймали культуру як щось позитивне, навіть не роздумуючи над цим. Для греко-католиків це доповнювалося тим, що в національно-культурному відродженні XIX--XX ст. у Західній Україні активну роль відігравало духовенство.

Доволі лояльно ставилася Римо-католицька церква до науки. Католицький теолог Вальтер фон Ловенич писав: «Хоча сучасний католицизм і визнає загалом наукове пізнання істини, але визнає їх лише тією мірою, наскільки вони не вступають у протиріччя з церковною догмою»976. Папа Римський Іоан XXIII зазначав: «Церква не залишалася байдужою до чудесного прогресу відкриттів людського генія і не відстала в справедливій оцінці їх». Загалом можна стверджувати, що РКЦ та РПЦ займали позитивну позицію щодо науки і пов'язаного з нею науково-технічного прогресу до тих пір, поки вони не зачіпали релігійного віровчення і не відвертали людину від Бога.

Інтерес до надбань масової культури виявляли реформати. Із 200 опитаних осіб (1971 рік) лише 7 (3,6 %) взагалі не цікавилися газетами і журналами, а 105 (54,5 %) читали їх інколи978. Віровчення реформатів не стримувало зацікавленість віруючих культурними надбаннями. Загалом потяг вірян до них зумовлювався не вірою, а культурно-інтелектуальними потребами.

Складніша ситуація була в середовищі євангельських християн-баптистів, в якому спостерігалося негативне ставлення до низки сфер світської культури. В одному з опублікованих духовних баптистських віршів звучало:

католицький культура євангельський

«Невеждами нас считают,

В познаньях с большим изъяном-,

Что Библию мы читаем,

Оставив пылиться романы.

...Нас называют бедными,

Но мы этой бедности рады»979.

Особливо поширена опозиція щодо світської культури була сильна в нелегальних громадах. Колишня баптистка-ініціативниця П. Прокопчук згадувала: «Нам... заборонялося ходити до клубу, читати художню літературу, оскільки все це, як навчав нас пресвітер, гріховне. Прожила я майже 20 років, а ні разу не була в кіно»980.

Керівник однієї з кримських громад баптистів-ініціативників В. Дубовик у своїй проповіді зазначав: «Молодим християнам не варто брати участь у виробничих зібраннях, вступати в комсомол, ходити в кіно, читати художню літературу, слухати телепередачі, дивитися телевізор».

Коли один із його підопічних Андрій С. (м. Белогорськ) запитав його: «Чому не можна ходити в кіно? Адже є фільми гарні, що не торкаються віри?», то Дубовик відповів: «Якщо полізеш в шахту в білій сорочці, то обов'язково її вимажеш. Якщо віруючий піде в кіно, то після цього буде думати не про бога, а про зміст фільму»982.

Слід зауважити, що не всі віруючі, що належали до течій, яким була притаманна негативна ідеологія щодо телебачення, кіно, театрів, художніх книг, дотримувалися таких поглядів. Скажімо, колишній пресвітер А. Коркосенко згадував, що він намагався довести членам громади, що дивитися телепередачі і фільми, слухати радіо не є гріхом. Він їм говорив: «Сам візьму своїх дітей і відведу в кіно»983. Така поведінка була характерна здебільшого для членів легальних громад.

Однією з культурних девіацій можна вважати відмову членів баптистських та низки інших протестантських громад закритого типу від телебачення. За придбання телевізора членам громади загрожувало відлучення від церкви. Переважно така ситуація спостерігалася в нелегальних релігійних громадах, хоча часті випадки траплялися і в легальних. Один із прикладів негативних поглядів баптистів на телебачення наводиться в книзі пастора Г. Гартфельда. Він писав, що одного разу (початок 1980-х років) шістнадцятирічний син одного пастора притягнув зі звалища старий телевізор і відремонтував його разом зі своїм братом. Радощам дітей не було меж. Вони запросили на перегляд телебачення і друзів. Один з них похвалився своїй бабусі. Вона жахнулася цієї новини і побігла до дому диякона: «Наш пастор відцурався від віри! Він перетворився на язичника! обурювалася вона. Син диявола! Я завжди мала підозру! Він мусить покаятись!» Диякон, який шанував пастора, був приголомшений, він думав, що відлучення пастора від церкви буде втратою для них. Однак пастора попередили і він обдумав текст виступу-захисту. «Я добре пам'ятаю, зазначав він, як наприкінці 50-х років з нашої церкви було виключено тих, хто придбав собі радіо. Радіо непоганий передавач інформації, чи не так? Та до цього переконання ми дійшли лише в 60-х роках. Коли це розуміння дістало достатню підтримку серед братів та сестер, радіо в домі вже перестало бути причиною відлучення від церкви... Невже слід чекати завтрашнього дня, коли телебачення також буде реабілітовано? На Заході існують християнські телепередачі і це може статись і в нас, якщо Бог подарує нам таку можливість. 1 що ж тоді ?...».

Слід відзначити, що попри значний вплив пастора, група консерваторів продовжувала залишатися сильною. І коли донька цього пастора хотіла прийняти водне хрещення, більшістю голосів їй було відмовлено. Пізніше поширилися чутки, що деякі молоді люди бачили, як вона сиділа перед телевізором у будинку своєї тітки, де вона інколи наглядала за дітьми. Тому, очевидно, що вона його не раз дивилася. І лише після того як донька пастора покаялась, її допустили до хрещення . Проте в дівчини після того випадку щось зламалося. Вона стала мовчазною, обличчя виражало смуток і вона весь час худла. Лікарі поставили діагноз цукровий діабет. Пастор-батько не сумнівався, що причиною цього послужив психічний тиск та безпідставні звинувачення в громаді, хвилювання із приводу хрещення986. Як бачимо, несприйняття окремими віруючими технічних новинок навіть мало трагічний відбиток на долі окремих людей.

Упродовж 1940-80-х років у ставленні євангельських християн-баптистів до тих сфер світської культури, які вони раніше заперечували, відбувалися деякі зміни. Релігієзнавець П. Яшин відзначав, що кількість віруючих, які читали книги (і навіть мали свої бібліотеки), слухали радіо та дивилися телебачення, зростала, хоч і повільно987. Керівництво Союзу ЄХБ під тиском влади націлювало віруючих на вихід з культурної ізоляції. Уже в інформаційному звіті про роботу уповноваженого Ради в справах релігійних культів в УРСР за перший квартал 1953 року вказувалося, що якщо раніше членам громади ЄХБ вважалося негожим передплачувати і читати періодику, відвідувати бібліотеку, кіно, то нині представники духовного центру ЄХБ в Україні переглянули ці питання988. Старший пресвітер ЄХБ у Київській області (одночасно керуючий справами старшого пресвітера в УРСР) Міцкевич, у річному звіті своєму духовному центру за 1952 рік писав, що з керівництвом громад велася виховна робота, аби віруючі не замикались у вузьких межах винятково духовного життя, і брали участь в радянських заходах, були розвиненими висококультурними людьми, читали періодику, книги тощо989. «Інструктивний лист старшим пресвітерам ВР ЄХБ», затверджений на пленумі ВР ЄХБ наприкінці 1959 року під тиском влади, та публікації в релігійній періодиці закликали євангельських християн-баптистів «позбуватися вузьких поглядів на мистецтво, літературу, радіо, кіно, телебачення тощо»990. У «Братском вестнике» (1979. № 2) писалося: «Служитель має читати газети, журнали, щоб не відставати від часу і бути добре обізнаним у різних сторонах життя. Він має бути в курсі найновіших подій та інтересів оточуючого суспільства, сприймаючи все в світлі божественних істин»991.

Проводирі Союзу ЄХБ розуміли, що чимало творів художньої літератури не лише не будуть негативно впливати на релігійність, а певним чином стимулюватимуть її. Тому вони намагалися подолати тенденції щодо несприйняття нецерковної літератури з боку пересічних віруючих. У «Братском вестнике» за 1970 рік писалося: «Ми захоплюємося письменниками нашої країни і нам, як віруючим, особливо дорогі і близькі такі письменники як Л. Толстой, Ф. Достоєвський, М. Лєсков та інші письменники носії релігійних ідей»992. Отже, керівництво ЄХБ переоцінювало низку складових світської культури, що не суперечили церковному віровченню, і дедалі частіше проголошувало їх необхідними для повноцінного розвитку віруючого.

Загалом у середовищі легальних релігійних організацій закритого типу, зокрема євангельських християн-баптистів, у ставленні до науки, культури спостерігалася роздвоєність. На офіційному рівні (зокрема через журнал «Братский вестник») віруючі закликалися до засвоєння досягнень науки, підвищення освітнього рівня. Протилежне спостерігалося на рівні масової свідомості, де світська культура часто виступала антиподом віри, символом безбожного світу. Тому ще довго багато пересічних віруючих опозиціонували себе стосовно неї.

Проте, навіть тоді, коли суспільно-культурна ізоляція, здавалося, вже подолана, і світська культура широко входила в життя віруючих, багато з них не надавали їм значення. Релігієзнавець Л. Митрохін наводить цікаву розмову з молодою баптисткою, в кімнаті якої було багато книг: «Я запитав: «А хто ваш улюблений письменник?». Відповідь прозвучала миттєво: «Важко сказати. Я ж все Біблію читаю, інше мене не притягує»993. У цьому випадку ми бачимо, що хоча віруюча і не ставилася до художньої літератури як до чогось антицерковного, проте вона надавала беззаперечну перевагу Біблії.

Цікаву порівняльну статистику православних і євангельських християнбаптистів щодо задоволення духовних запитів у нерелігійній сфері у 1960-х роках зробили білоруські дослідники. Певним чином її можна екстраполювати й на віруючих УРСР. Наприклад, серед православних, із групи найбільш глибоко віруючих, 73,7% слухали радіо, 24% дивилися телебачення, 19,4% читали газети та журнали. Із-поміж євангельських християн-баптистів, навіть не виділяючи групи за ступенем релігійності, лише 19,3% віруючих дивилися телепередачі, 15,1% читали художню літературу та журнали, 9,4% відвідували кіно, театри, концерти994. Як бачимо з наведеної інформації, євангельські християни-баптисти значно поступалися щодо задоволення культурних потреб православним. Однак упродовж 1970-80-х років спостерігалася тенденція до вирівнювання показників. До того ж наведені дані не завжди можна співвідносити з різними часовими відрізками. У 1970-80-х роках кількість тих, хто дивився передачі, зросла як поміж євангельських християн-баптистів, так і серед православних не так за рахунок зміни у ставленні до телебачення, як за рахунок розширення телемережі у 1960-х роках телебачення не було навіть у багатьох невіруючих.

Відмова багатьох членів релігійних організацій закритого типу від багатьох здобутків світської культури була значною мірою зумовлена і тим, що в умовах боротьби з релігією ця культура була орієнтована на викорінення релігійної віри. «У результаті, як пише Л. Митрохін, щирі християни, а ми є вправі зараховувати до них і більшість баптистів, ставали вигнанцями в суспільстві, заганялися в особливі духовні “зони”. І тому вони, зазвичай безповоротно, йшли з цього світу, від досягнень високої культури, від дійсного багатства, накопиченого віковою людською думкою. І це безперечна трагедія і суспільства й конкретних людей»995. Ці слова можна з таким самим успіхом застосувати й до істинно-православних християн, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, свідків Єгови та інших. Вони були жертвами безбожного світу, світу, що поборював Бога, який для багатьох з них стояв на першому місці в їхньому житті.

Чимало віруючих, що належали до багатьох нелегальних груп, також не були загалом супротивниками світської культури, а лише тієї, що суперечила їх релігійним принципам або негативно впливала на них. Те, що чимало прибічників протестантських «сектантських» організацій ігнорували саме атеїстичну культуру, а не культуру загалом, підтверджують і бесіди з віруючими. Коли віруючому п'ятидесятникові було поставлено питання: «Чому закордоном ваші одновірці ходять в кіно, театри, на спортивні видовища, активно використовують найновіші засоби масової інформації, а ви їх ігноруєте?» була отримана відповідь: «Закордоном передачі не ті»996. Один із баптистів-ініціативників І. Здоров заявив лектору-атеїсту: «Ви говорите, що ми проти культури, а ми не проти. Ми створили оркестри, хори, граємо і співаємо, залучаємо дітей і молодь до мистецтва»997. Схожі настрої стосуються й інших суспільних реалій.

Радянська дійсність внесла корективи на користь реверансів баптистського керівництва і в бік науки. Зокрема, «Братский вестник» у низці статей (1960. № 1. С. 54-55; 1952. № 6. С. 7 та ін.) закликав до освоєння досягнень науки і техніки. Однак на рівні буденної свідомості багатьох євангельських християн-баптистів наука нерідко виступала антиподом віри, символом ворожого безбожного світу. Особливо таке світовідчуття відображено в рукописній літературі. Улюбленою темою тут є викриття науки як свідоцтва бездуховності, людської сліпоти, причини людських бід998. Присвячувалися бездуховності світу, в якому панує наука, і баптистські художні твори:

«Да наш век просвещен, не нуждается он В благодатной любви всепрощенья...

Но лишь жаждут одно веселись, пей вино И купайся в аду наслажденья»999.

Проте слід відзначити, що таке сприйняття наукових і технічних відкриттів не було властивим всім віруючим, членам релігійних організацій закритого типу. Багато їх вважали досягнення науки одкровенням Бога людям. Були такі, які заявляли, що наукові відкриття «справа не людського розуму, а одкровення мудрості господньої». 1 такі погляди не були поодинокі, хоча, звичайно, вони й не були панівними.

Насторожене ставлення до світської культури та науки загалом було поширеним поміж усіх вікових категорій віруючих, а не лише серед старшого покоління. Радянський дослідник І. Акінчіц зазначав, що багатьом молодим «сектантам» була притаманна пасивність, небажання пізнавати нове. Для них основним джерелом знань служила Біблія. Він наголошував, що «сектантська» молодь за характером релігійності багато в чому відрізняється від православної і католицької релігійної молоді1001. Останнє полягало в тому, що молоді, що належала до релігійних організацій закритого типу, загалом були притаманні вищий рівень релігійності й замкненість у межах релігійної організації.

Упродовж 1940-80-х років процеси наближення до світської культури спостерігалися у середовищі адвентистів сьомого дня. Радянський дослідник адвентизму А. Бєлов відзначав, що інколи в радянській літературі безапеляційно стверджувалося, що в «секті адвентистів сьомого дня існує найсуворіша заборона читати газети, слухати радіо тощо. Схожі твердження не мають основи». І далі автор зазначав, що офіційних заборон немає і тому деякі віруючі не відмовляються від «спілкування із світом». Хоча тут же він вказував, що деякі віруючі намагаються здійснити протилежне і керівники громад не намагаються напоумити їх, а навпаки сприяють цій відмові1002. Останню позицію виражали такими висловлюваннями: «Ми нічого не маємо робити, ні слухати, ні дивитися, ні читати і не говорити ні за яких обставин того, що було заборонено божественним правилом»1003.

Адвентисти сьомого дня, на відміну від більшості віруючих, що належали до інших невеликих християнських течій, не відкидали віру в прогрес. Дослідження кафедри історії та теорії атеїзму Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка показали. що серед них на початок 1960-х років було більше віруючих, які вважали, що науковотехнічний прогрес корисний та необхідний, ніж серед баптистів та свідків Єгови1004. Адвентистські богослови стверджували, що сенс появи телебачення та радіо полягає в тому, що вони покликані сприяти євангелізації людства1005. Сприйняття вірянами цієї течії досягнень науки і техніки переважно було позначене релігійним світоглядом.

Ще більше заборон, ніж у легальних громадах ЄХБ та АСД, існувало в нелегальних п'ятидесятницьких громадах. Членам їхніх громад тривалий час заборонялося відвідувати кіно, театр, займатися фізкультурою та спортом, читати художню літературу, слухати нерелігійну музику, співати нерелігійні пісні, брати участь у громадському житті1006. Проте процеси секуляризації зачепили і культурні аспекти їхнього життя. П'ятидесятники дедалі частіше проявляли інтерес до нерелігійної літератури, перегляду телепередач тощо. На питання «Яким програмам радіо і телебачення віддаєте перевагу?» (соціологічні дослідження Інституту суспільних наук АН УРСР, 1970-і початок 1980-х років) із 477 осіб 35% віруючих відповіли: на суспільно-політичні теми, 10% про міжнародні події, 6% на природничо-наукові теми, 9% на атеїстичні теми1007. На питання «Яка література є у Вашому домі?» 16% з 357 відповіли: загальнополітична, 14% історична, 7% природничо-наукова, 6% наукова, 10% художня1008. 3% із 430 опитаних на питання «Чи читали Ви літературу на атеїстичну тему?» відповіли: «Систематично», 12% «Інколи», 15% «Хотів би та не знаю де її придбати»1009.

Низка заборон щодо світської культури побутувала і в середовищі свідків Єгови. Г. Саварин (жителька м. Самбора), що була членом громади ЄХБ, зазначала: «За вченням єговістів членам секти не можна гарно одягатися, відвідувати кіно, слухати радіо, читати газети, перелюбствувати, бо це робить затримку до “царства божого”»1010. Однак жорстка культурна ізоляція більшості свідків Єгови спостерігалася переважно в першій половині досліджуваного періоду повоєнні роки.

До того ж не слід перебільшувати роль формальних заборон у релігійних громадах закритого типу. Відомий радянський дослідник сектантства О. Клібанов зазначав: «У релігійному сектантстві ставлення віруючих до дійсності регулюється, як правило, не формальними заборонами, а системами духовних цінностей, що прийняті віруючими»1011. На наш погляд, роль духовних цінностей як «фільтрувального» засобу щодо ставлення вірян до оточуючого світу хоча і була вагомою, однак О. Клібанов дещо перебільшив її, проте не можна і погодитись із тими дослідниками, які формальним заборонам відводили виняткове місце.

Упродовж 1940-1980-х років погляди свідків Єгови на радіо та телебачення зазнали деяких змін. Опитування, проведене в другій половині 1970-х років, показало, що 27,1% віруючих дивилися телевізійні фільми, 8,15% цікавилися розважальними передачами, 5,9% переглядали атеїстичні передачі. 35,3% свідків Єгови не бажали дати відповідь на це питання і лише 14,9% заявили, що вони не дивляться телевізійні передачі1012. Український релігієзнавець П. Яроцький у своїй монографії (1981) зазначав, що характерною рисою еволюції буденної релігійної свідомості свідків Єгови є дедалі зростаючий інтерес до перегляду телефільмів (особливо багатосерійних), музично-пісенних, розважальних передач1013.

Негативнішу позицію займали свідки Єгови щодо кінотеатрів та театрів. На питання «Як часто ви відвідуєте кінотеатр, клуб, інші культурно-освітні установи?» 63,6% віруючих заявили, що вони не відвідують ці установи через релігійні переконання, 17,3% через те, щоб не дізнались одновірці1014.

433 свідки Єгови (14,1% від загальної кількості опитаних) передплачували журнали «Наука і релігія», «Людина і світ» (цей журнал безкоштовно отримували багато пенсіонерів в УРСР П. Б.), 1473 (48,1%) центральні республіканські та обласні газети (деякі газети, зокрема «Патріот Батьківщини», пенсіонери отримували безкоштовно П. Б.). Із 3067 опитаних 614 передплачували журнали «За рубежом», «Вокруг света». Виявляли свідки Єгови інтерес до гумористичних журналів «Крокодил», «Перець», жіночих суспільно-політичних журналів «Работница», «Крестьянка», «Радянська жінка», науково-популярних журналів «Наука и жизнь», «Знание сила», «Техника молодежи», «Здоровье»1015. Слід відзначити, що певну популяризацію наукових знань, які не суперечили вченню свідків Єгови, здійснювали і їхні видання.

Інформацію про культурну активність свідків Єгови підтверджували й працівники Ради в справах релігій. Старший інспектор Ради В. Сапіга у доповідній записці про результати відрядження у Львівську область від 27 жовтня 1978 року писав, що багато свідків Єгови мають телевізори, радіоприймачі, передплачують періодику та читають художню і наукову літературу. У с. Бережниця Жидачівського району всі 15 свідків Єгови передплатили обласну та районну газети, 3 журнал «Людина і світ», 2 журнал «Наука и техника», 1 журнал «За рулем», 5 «Малятко» тощо. 6 свідків Єгови мали телевізори, 3 транзисторні приймачі і всі радіоточки .

Схожа ситуація у 1970-х роках спостерігалася у селах Добринівці (28 осіб) і Боянчук (45 осіб) Заставнівського району Чернівецької області.

Там всі свідки Єгови мали радіоточки та передплатили обласну й районну газети. Із 28 свідків Єгови с. Добринівці 9 мали телевізори, 4 баяни та інші музичні інструменти1017. Наявність значної кількості музичних інструментів у невеликої кількості людей, очевидно, була зумовлена їх використанням для музичного супроводу релігійних пісень.

Важливим для вивчення ставлення віруючих до світських культурних цінностей є порівняння поглядів членів різних релігійних об'єднань. Різницю у ставленні до науки й культури членів різних протестантських течій на середину 1960-х років, за соціологічними опитуваннями, відображено в таблиці 4.51018.

Таблиця 4.5

Як бачимо з таблиці 4.5, на той період (середина 1960-х років) своє відверте негативне ставлення до світської культури висловили майже 29 % опитаних свідків Єгови та понад 45 % п'ятидесятників, хоча до науки вони були прихильнішими. Адвентисти сьомого дня, ставлячись насторожено до світської культури (хоча значно рідше виражаючи своє негативне ставлення до неї, порівняно із п' ятидесятниками та свідками Єгови), виявляли повагу до науки, вважаючи наукові досягнення божим даром. Найбільша частка осіб, що позитивно ставилися до світської культури, серед членів чотирьох конфесій припадала на євангельських християн-баптистів.

З-поміж інших невеликих релігійних об'єднань були молокани. Процеси їхнього наближення до світської культури припадають ще на ХІХ ст. У ХХ ст. вони лише поглиблюються. Багато віруючих молокан, переважно чоловіків, які активно відвідували релігійні зібрання, одночасно були активними читачами, слухали радіо і цікавилися питаннями міжнародної політики. Віруючі, що належали до дрібних релігійних груп, діяльність яких в досліджуваний період згасала мальованці, підгорнівці тощо, переважно належали до малоосвіченої селянської верстви і багато надбань світської культури, окрім народної, їм були чужі не лише внаслідок їхньої релігійної віри, а й через брак освіти. До народної культури чимало членів дрібних течій ставилися так само насторожено.

Однією з важливих сторін суспільної активності віруючих є їхнє ставлення до освіти. Як правило, православні, католики, реформати та іудеї щодо отримання освіти займали позитивну позицію. Їхні погляди не відрізнялися від більшості людей, тому ми не будемо їх розглядати окремо.

Схожі тенденції у досліджуваний період розвивалися у старообрядців. Рада в справах релігій в УРСР зазначала: «Починаючи з 60-х років спостерігається тенденція спаду релігійної активності старообрядницької церкви, віруючі виявляють пасивність й індиферентність в питаннях релігії. Важливою ознакою згасання старообрядництва є відхід молоді від церкви. Переважна частина дітей віруючих, в т. ч. священиків, не підтримує традиції батьків. Вийшовши з-під їхнього впливу, вони поривають з релігією, влаштовують своє життя по-новому, продовжують навчання у вузах, беруть активну участь у виробничій діяльності, культурному і суспільнополітичному житті. Наприклад, у с. Біла Криниця Чернівецької області (місце зародження РПСЦ (Білокриницької згоди)) вищу освіту отримали 20 чоловік із сімей старообрядців, з-поміж них два аспіранти Чернівецького держуніверситету»1019. Пов'язуючи неосвіченість з релігійністю, а освіченість із згасанням релігійних традицій старообрядців, автор документу перебільшував їх зв'язок. Ще до Жовтневої революції в середовищі старообрядців було чимало високоосвічених осіб, хоча старообрядці насторожено ставилися до багатьох нових традицій. У досліджуваний період сильна консервативність у старообрядницькому середовищі, зокрема й щодо освіти, зберігалася переважно у віддалених районах Росії.

Важливим, на нашу думку, є порівняння старообрядців Росії й України. О. Катунський у своїй книзі (1972 р.) відзначав, що низка безпопівських старообрядницьких громад північної європейської частини СРСР, Уралу, Сибіру і Далекого Сходу вважала допустимим давати дітям лише початкову освіту. А щоб не вступати в конфлікт із радянськими органами, вони йшли на різного роду «викручування». Спостерігалися випадки, коли окремі батьки-старообрядці забороняли дітям займатися фізкультурою, малюванням, співами, які оголошувалися «диявольськими заняттями». З-поміж заборон були: участь у суспільному житті школи, вступ у піонери тощо . Не кажучи вже про життя в скитах странників в ізоляції від суспільства1021. Такі випадки в Україні були набагато рідші.

Прибічники ІПХ (які переважно були представниками малоосвічених верств) у повоєнний період займали щодо освіти негативнішу позицію. Багато з них вважали, що освіта буде сприяти відходу від Бога, позаяк вона отримується в радянських школах, що є розсадниками радянської «сатанинської ідеології». Істинно-православні християни часто не дозволяли дітям відвідувати радянські школи, або дозволяли лише до 3-5 класів для отримання освітнього мінімуму, щоб читати релігійну літературу1022. Такі тенденції, як правило, були сильними упродовж повоєнного періоду. Проте спостерігалися випадки, коли прибічники ІПХ забороняли своїм дітям відвідувати школи і в 1960-х роках . Пізніше ми спостерігали значне їх послаблення. Уже в 1970-х роках діти істинно-православних християн здебільшого отримували середню освіту1024. Отже, процеси «наближення до світу» відбувалися і в середовищі найбільш опозиційних щодо радянської влади течій.

Багато в чому подібні до ІПХ у ставленні до радянської влади прибічники ІПЦ, вони щодо навчання в радянських школах були менш опозиційними, ніж перші, хоча тут також спостерігалося несприйняття радянської системи освіти. Останнє диктувалося не страхом, що освіта негативно вплине на релігійність (у міжвоєнний період цей рух у православ'ї очолювали високоосвічені люди, серед його активних учасників був, зокрема, російський філософ О. Лосєв), а антирадянською, антиатеїстичною позицією членів цієї течії. Хоча тут так само була своя специфіка. Після того як у міжвоєнний період було знищено більшість духовенства та активних членів руху, а багато людей під страхом репресій відійшли від участі в ньому, там стали переважати малоосвічені верстви, багато з яких були фанатично налаштованими особами. Вони сприяли тому, що в багатьох місцевостях він отримав сектантське забарвлення, і відтоді 1ПЦ важко вже називати рухом, а слід кваліфікувати як окрему течію. Уже в повоєнний період відмінності між ІПЦ та ІПХ поступово стиралися. Зміни, що відбулися в ІПЦ, вплинули й на загальне ставлення членів течії до освітньо-культурної сфери.

Ситуацію, подібну до тієї, що існувала в середовищі істинно-православних християн упродовж другої половини 1940-х початку 50-х років, уже в 1960-х роках ми спостерігаємо в середовищі релігійної течії покутників, яка виникла на базі греко-католицької релігійної традиції. Вони займали щодо державних радянських установ і закладів войовничу позицію, не визнаючи їхнього права нав'язувати покутникам свої цінності. Це виявилося, зокрема, і в тому, що вони не дозволяли своїм дітям відвідувати школу або радше переконували їх не ходити на уроки. Наприклад, у селищі Перегінське Рожнятівського району Івано-Франківської області, де членами течії покутників були 94 особи, до школи не ходили 13 школярів. Всього на Івано-Франківщині було виявлено 31 учня, що не відвідували школу через релігійні причини1025. Такі самі випадки зафіксовано в с. Нижні Ворота (Закарпаття)1026. Одна з жінок-покутниць в результаті залякування карою божою, тривалими постами та молитвами довела свою доньку до психічного і фізичного розладу. Дівчинці не дозволялося відвідувати школу, мати переконувала її в тому, що школа є сатанинською, а вчителі безбожники, що Марія є грішницею і може звільнитися від кари божої за свої гріхи лише молитвами, постом і святою водою із Середнянської гори1027. Загалом невідвідування шкіл дітьми покутників спостерігалося в різних західноукраїнських областях. Подолати ці негативи влада змогла лише за допомогою примусових дій.

Члени легальних протестантських організацій закритого типу, таких як баптистські й адвентистські, переважно не проявляли відкрито в ставленні до освіти негативну позицію. Лідери їхніх об'єднань ще упродовж 194050-х років навіть закликали до оволодіння знаннями. Проте на місцях ситуація була складнішою. Чимало пресвітерів пояснювали віруючим, що освіта, отримана в радянських школах, буде культивувати у дітей антирелігійний дух. Тому «освітня атмосфера» в громадах була досить важка, хоча діти, виховані в сім'ях членів таких об'єднань, переважно не зустрічали спротиву на шляху до освіти з боку батьків чи духовних наставників. Однак існували й негативні винятки в цьому відношенні. Приміром, 1960 року зафіксовані випадки, коли члени громад АСД не пускали своїх дітей до школи в с. Сутиски Тиврівського району, у с. Рахни Лісові Шпиківського району Вінницької області1028. Проте отримання мінімального рівня освіти для того, щоб віруючі могли читати Біблію та іншу релігійну літературу, заохочувалося в усіх громадах. Віруючим отримати вищий, ніж середній, рівень освіти у технікумах і вузах, особливо в педагогічних, було надзвичайно важко. Цьому вже перешкоджала радянська система. Тому загальний освітній рівень членів цих громад, як правило, був низький.

Для прикладу, на початок 1964 р. загальноосвітній рівень членів адвентистських громад був такий: особи із вищою освітою складали 0,02%, з середньою 1,9%, з освітою 7-9 класів 14,6%, з освітою 1-6 класів 63,1%, неписьменні 20,2%1029.У свою чергу невисока частка людей із вищою освітою, що також було зумовлено радянською політикою, дозволяла владі формувати через ЗМІ образ неосвічених, некультурних, фанатичних віруючих. Хоча тут слід відзначити, що членами релігійних громад були переважно особи, які належали до тих професійних та соціальних верств, яким здебільшого був властивий низький рівень освіти.

Траплялися випадки, коли члени громад АСД, в т. ч. і зареєстрованих (найбільше в Закарпатській області), не пускали своїх дітей до школи в суботу. Однак, внаслідок дій влади, діти членів зареєстрованих громад АСД на кінець 1970-х років переважно відвідували школу в цей день. Це менше стосується членів нелегальних адвентистських груп. Так, адвентисти-реформісти, зокрема, із с. Олександрівка Хустського району (34 чол.), у суботу продовжували не пускати своїх дітей до школи. До цих дій схилялись і члени зареєстрованої там громади АСД .

Негативну позицію щодо освіти в радянських школах упродовж 194050-х років займали члени нелегальних п'ятидесятницьких та єговістських громад. Будучи загнані в підпілля, переслідувані за свою релігійну діяльність, вони свою нелюбов до влади переносили й на радянські школи. Тому в цей період у сім'ях п'ятидесятників ми спостерігаємо тенденції до отримання мінімального рівня освіти. Проте така позиція дозволяла владі проводити проти них репресії, тому вони змушені були відмовлятися від відкрито вираженої опозиції щодо радянських шкіл.

На середину 1960-х років дітей не пускали до школи лише найфанатичніше налаштовані батьки. Основна маса п'ятидесятників були гнучкими в цьому питанні, дотримуючись принципу «Нехай школа вчить дітей, а виховувати їх ми будемо самі». Тому вони не перешкоджали дітям вчитися, хоча багато з них були проти членства своїх дітей у дитячих громадських організаціях, проти відвідування ними кінотеатрів, перегляду телебачення тощо1031.

Слід відзначити, що впродовж 1960-1970-х років освітній рівень членів п'ятидесятницьких громад зріс. Якщо упродовж 1940-1950-х років поміж них домінували переважно люди з мінімальним рівнем освіти, то на початку 1980-х із 485 опитаних п'ятидесятників 65 осіб мали середню, 8 вищу освіту, (початкову освіту 43%, неповну середню 35%)1032. На питання «Яку освіту хочете дати своїм дітям?» 272 (49%) віруючих зазначили, що восьмирічну, 41% бажали дати загальну середню, 6% середню спеціальну і 3% вищу1033. Очевидно, що рівень освіти у віруючих протестантів міг бути набагато нижчий, якби не те значення, яке вони надавали вивченню Біблії.

Процеси у ставленні до освіти, схожі до тих, що спостерігалися у середовищі євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, притаманні й свідкам Єгови. Для отримання освіти їм дозволялося посилати дітей до школи, однак з умовою, «щоб дитина в школі обходила шкільні активності..., не стикалась близько з іншими і не приймала світських звичаїв»1034. Багато пересічних свідків Єгови були противниками середньої та вищої освіти, тому більшість дітей із єговістських сімей у 1950-60-х роках не закінчувала навіть 7-8 класів1035. Таке ставлення до освіти з боку батьків відображалося і в свідомості дітей. Учениця 2-го класу з м. Мелітополя Запорізької області, з родини свідків Єгови, заявила директору школи: «Я не люблю дивитися кіно, не хочу читати ваші книжки. Мені більше подобаються божі книжки»1036. Як бачимо, свідки Єгови щодо освіти поводили себе подібно до п' ятидесятників та членів інших нелегальних релігійних громад.

Ще суворіше, ніж до середньої освіти, ставилися свідки Єгови до отримання вищої освіти. У багатьох єговістських громадах здійснювалася пропаганда «гріховності» світської освіти. Свідки Єгови також боялися, що довга відірваність від єговістського середовища може призвести до зупинення «теократичного» виховання особи. У журналі «Сторожевая башня» писалося: «Вища школа дуже часто є інструментом старого світу. Звідси витікає, що такий шлях міг би відволікти розум молодої людини від теократичної освіти і теократичних принципів... Величезним ризиком була б спокуса слухати різні університетські лекції»1037. М. Куц у своїй книзі «Єговізм без маски» (1969) пише, що донедавна бруклінське керівництво забороняло радянським свідкам Єгови здобувати вищу освіту. Однак він зазначає, що останнім часом вказівки змінилися: хоча виші і сприймаються єговістськими керівниками як знаряддя «безбожного комунізму», проте деякій частині єговістської молоді (непохитній у своїй вірі) рекомендується закінчувати вищі навчальні заклади .

Серед опитаних 989 свідків Єгови, п'ятидесятників та адвентистів сьомого дня, яким ставили питання (соціологічне опитування відділу історії і теорії атеїзму Інституту суспільних наук АН УРСР м. Львова, 1974-1978 роки) «Яку освіту намагаєтеся дати своїм дітям?», 30% висловилися за восьмирічну освіту, 32% середню загальну, 25% середню спеціальну, 10% вищу. І лише 3% не бажали, щоб їхні діти навчалися1039. Як бачимо, більшість віруючих (62 %) орієнтувалася на освіту в межах шкільної програми і лише чверть опитаних бажала дати дітям середню спеціальну освіту, а десята частина вищу.

Водночас керівництво свідків Єгови ніколи не було проти чистої освіти, як це часто подавалося в радянських атеїстичних виданнях. Приміром, засновник цієї течії Ч. Рассел у своїй праці «Божественний план віків» наголошував, що розумова освіта зближає людей із царями (у цьому випадку він говорив, що багатство хоч і приносить зло, проте воно дає і деякі сприяння, зокрема можливість отримати гарну освіту). Ч. Рассел лише виступав проти тієї шкоди, що часто неминуче розвивається в освіченої людини різних вад зарозумілості1040. Про це писав В. Поташов, колишній лідер свідків Єгови в СРСР, у своїй атеїстичній брошурі, хоча він і намагався подати слова Ч. Рассела в негативному контексті. Загалом бачення Ч. Расселом освіти не відрізнялося корінним чином від бачення провідних православних, католицьких чи протестантських богословів ХХ століття. У процесі розвитку й реформації цієї течії в роки керівництва нею Рутерфорда щодо ставлення до освіти не відбулося різких змін. Критичні акценти переважно робилися на її змісті, наскільки вона перешкоджає релігійній вірі. Негативне ставлення свідків Єгови, як і представників багатьох інших течій у СРСР, до освіти переважно зумовлювалося тим, що освіта в радянських школах націлювалася, зокрема, й на подолання релігійності. Сприяло негативному ставленню й те, що єговістське вчення в СРСР здебільшого поширювалося в середовищі людей з невисоким рівнем освіти.

Однак під впливом суспільних умов погляди свідків Єгови на освіту зазнавали певних змін вони толерантніше ставилися до неї. У їхній свідомості освіта переставала сприйматись як щось неугодне Богу чи шкідливе для релігійності людини. Деякою мірою на цю ситуацію вплинув і розпад 1991 року СРСР, а в незалежних країнах, що виникли, атеїзм перестав бути державною ідеологією. До таких переосмислень їх спонукало і читання літератури їхньої конфесії, яка теж зазнавала певної трансформації. У брошурі «Свідки Єгови й освіта», розрахованій у першу чергу на освітян, опублікованій 1995 року, зазначалося: «Як і більшість батьків, свідки Єгови хочуть, щоб їхні діти отримали більше користі від навчання у школі. Для цього вони вчать своїх дітей співпрацювати з вчителями»1041, і «свідки намагаються реалістично дивитися на життя і, отже, відводять важливе місце питанню освіти. Тому вони бажають якнайкраще співпрацювати з вами. Зі свого боку вдома і в місцях поклоніння по цілому світу вони і далі заохочуватимуть своїх дітей робити все, що залежить від них у цій плідній співпраці»1042. У досліджуваний період через схожі трансформації свідомості щодо ставлення до освіти проходили члени різних релігійних течій, навіть тих, що різнилися своїм віровченням.

Слід відзначити, що окремі випадки різко негативного ставлення членів релігійних організацій закритого типу до освіти і членства в різного роду шкільних громадських організаціях, нерідко поширювалися засобами масової інформації на всіх віруючих, що належали до цих об'єднань. Населення під впливом такої інформації «бачило» «сектантські ухили» навіть там, де їх не було. Про такі випадки неодноразово повідомляли й самі чиновники з апарату Ради в справах релігій. Приміром, учителька однієї із шкіл заявляла, що дружина М. Савченка (прибічника РЦ ЄХБ) обливала доньку холодною водою за те, що та носила зірочку і тому дитина захворіла. Насправді ж причиною хвороби була звичайна застуда, що підтверджував інспектор уповноваженого Ради в справах релігій в УРСР Л. Палажченко1043. А слухів такого типу серед населення поширювалося чимало, масова свідомість «на ура» сприйняла інформацію про принесення «сектантами» Богу людських жертв тощо.

Були у сфері освіти окремі дисципліни, яким віддавали перевагу віруючі, що належали до окремих релігійних течій. Зокрема, члени протестантських організацій закритого типу вагому увагу приділяли музичній освіті. Наприклад, якщо у м. Чернівці з-поміж учнів загальноосвітніх шкіл різними формами музичної освіти було охоплено загалом 9,1% дітей, то зпоміж учнів із «сектантських» сімей 21%1044. Серед адвентистів сьомого дня поширеним було прагнення до отримання медичної освіти, щоб за допомогою «білих халатів» пропагувати своє віровчення.

Гірше становище, як ми відзначали раніше, було щодо отримання вищої освіти віруючими. Якщо за невідвідування шкіл дітьми влада карала батьків, то на шляху до отримання вищої освіти, і, навіть, середньої спеціальної, віруючим за вказівками «зверху» часто чинилися всілякі перепони. Характеристика була одним із поширених «аргументів» боротьби з релігійними переконаннями віруючих, хоч і не завжди впливових. Для підтвердження цього факту глянемо на одну з копій характеристик, що була видана учневі 10-го класу Чернівецької школи № 25 М. Іванову: «В середній школі № 25 Іванов навчається з дев'ятого класу. Іванов учень здібний, навчається на добре, надає допомогу відсталим, скромний, акуратний в особистій гігієні. Іванов виховується з малих років у сім'ї сектантів і сам є активним сектантом. Він відвідує молитовний будинок баптистів і співає в хорі баптистів. Вчителі школи і дирекція систематично впродовж півтора року проводять з ним значну пояснювальну роботу, але Іванов реально захищає своє релігійне переконання. У комсомол відмовився вступити. Іванов по нинішній час залишався переконаним сектантом, як і всі його рідні»1045.

Із такою характеристикою шлях у вищі навчальні, а то й середні спеціальні заклади був закритий. І навіть якщо вчитель давав позитивну характеристику, то учневі доводилось їхати далеко, оскільки відомості про те, що він віруючий, негайно проникали до вишу. Наприклад, А. Липак, який був здібний до навчання й отримав позитивну характеристику, поїхав навчатися до Харкова, де вступив до радіоелектронного інституту. Проте йому вдалося провчитися лише три роки, а потім керівництво інституту дізналося, що він є членом громади ЄХБ і його виключили з вишу1046. Низку таких випадків наводять документи радянських органів влади. Зокрема, Г. Шпарлюк керівники Ровенського педучилища перешкоджали закінчити цей заклад. Студентка А. Романюха була виключена з Дніпропетровського економічного технікуму, студентку 3-го курсу медінституту М. КлопотМакарук змусили припинити навчання. М. Суховію відмовляли у вступі в інститут1047. Ці випадки припадають на другу половину 1960-х років, коли влада відмовлялася від попередніх жорстких кроків щодо релігії та Церкви. Вони були численними серед віруючих, що належали до протестантських громад закритого типу.

Спостерігалися «освітні репресії» і серед православних вірян. Ув'язнений український православний священик у зверненні до редакції газети «Обсерваторе романо» (1977 рік) зазначав, що його сина вигнали з Львівського університету на безпосередню вимогу КДБ1048. Однак такі випадки щодо православних були значно рідшими, ніж щодо протестантів.

Віруючим дітям часто занижували оцінки або щодо них застосовували інші методи тиску. Для прикладу, М. Лунга (м. Житомир, віруючий із родини свідків Єгови) після закінчення школи чотири роки чекав видачі атестату, а І. Анкуца (м. Ямпіль Вінницької області), який навчався найкраще за всіх у класі, через свою віру не отримав похвального листа . Релігійна віра сприймалася багатьма радянськими педагогами як синонім поганої, незадовільної поведінки.

Належність студентства до невеликих протестантських релігійних організацій (якщо їх членам вдавалося стати студентами) не була причиною поганого навчання чи пасивної громадської діяльності, як це часто намагалися показати у своїх атеїстичних брошурах та статтях радянські агітатори. Зокрема, низку протилежних прикладів наведено в «Закритому листі» ЦК КП(б)У «Про посилення діяльності релігійних організацій». У ньому вказується: «У Горлівському гірничому технікумі (Сталінська область) троє відмінників навчання і гарних громадських працівників є водночас переконаними баптистами»1050. Інший приклад стосується Києва. У листі зазначається, що в складі віруючих громади євангельських християн-баптистів у м. Києві перебуває 45 осіб молоді віком до 25 років. Нижче наводилися короткі дані про 7 київських студентів (6 навчались у вузах ,1 у технікумі). П'ятеро з них були відмінниками навчання, двоє хорошистами1051. Як бачимо, релігійна віра могла й стимулювати навчання.

Слід відзначити, що наявність релігійної віри в окремих громадян у СРСР часто означала і кінець кар'єри чи професійної діяльності за фахом для них. Наприклад, у Ворошиловградському сільськогосподарському інституті працювала асистентом на кафедрі овочівництва В. Кротова. Коли керівництво установи дізналося, що вона є віруючою, з нею бесідували директор інституту та секретар партбюро. Під час розмови Кротова заявила, що не може порвати з релігією, оскільки її мати та чоловік теж є віруючими. Вона була звільнена з роботи нібито за власним бажанням1052. Інший випадок трапився у Сумській області. Секретар народного суду м. Кролевця готувалася вийти заміж. У зв'язку з цією подією районний прокурор заявив їй, що якщо вона буде вінчатись у церкві, то її звільнять і видадуть такий документ, що ніде не буде прийнята на роботу1053. Віруюча В. Черних, яка працювала керівником гуртка крою та шиття при міськкомі будуправління тресту «Сталінвугілля», у липні 1954 року була звільнена «у зв'язку з недовірою» за вказівкою компартійних органів як учасниця баптистської громади1054.