Історія України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Содержание

1. Історія України як наука та навчальна дисципліна

2. Становлення і розвиток людського суспільства на території України

3. Трипільська Культура

4. Формування державотворчих традицій: кіммерійці, скіфи, сармати

5. Готи і гуни на українських землях. Археологічні пам'ятки цих кочових народів.

6. Грецькі міста-держави в Північному Причорномор'ї: причини колонізації, політичний устрій та соціально-економічний розвиток, історична доля

7. Походження слов'ян та їх розселення на території України

8. Теорії походження Київської Русі

9. Реформаторська діяльність Володимира Великого

10. Християнізація Київської Русі та її значення

11. Піднесення та розквіт Київської Русі

12. Політична децентралізація Київської Русі

13. Кочові народи і Русь: хозари, печеніги, половці, монголо-татари

14. Монголо-татарська навала на українські землі та її наслідки

15. Політичний устрій та соціально-економічний розвиток Київської Русі

16. Галицько-Волинське князівство та його роль в збережені української державності

17. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького

18. Періодизація литовсько-польської доби. Політика Литви і Польщі на українських землях

19. Унії Литви та Польщі та їх наслідки для українських земель

20. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель у складі Речі Посполитої

21. Створення Кримського ханства та його експансія на українські землі

22. Передумови, причини та джерела формування українського козацтва. Теорії походження козацтва

23. Реєстрове козацтво: історія формування, права та привілеї, відносини з низовим козацтвом

24. Релігійні процеси на українських землях під владою Речі Посполитої. Берестейська унія 1596 року та її значення в історії України

25. Запорозька Січ та її роль в суспільно-політичній історії України

26. Роль запорозького козацтва в боротьбі проти турок і татар (XV- XVII ст.)

27. Політика П. Конашевича-Сагайдачного

28. Козацько-селянські повстання кінця XVI - першої третини XVII ст.)

29. Причини, характер, рушійні сили та періодизація Української національної революції в Україні середини XVII ст.

30. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - серпень 1657 рр.)

31. Формування української державності в ході національної революції XVII ст.

32. Політико-правовий зміст Переяславської ради 1654 р.

33. Постать Б.Хмельницького в українській історії. Оцінки діяльності

34. Доба Руїни і втрата територіальної цілісності України наприкінці XVII ст.

35. Політичний курс гетьмана І.Виговського

36. Гетьманування П.Дорошенко

37. Українське питання в міждержавних договорах другої половини ХVII ст. Геополітичні зміни в Україні

38. Історичний портрет гетьмана І.Мазепи. Оцінки його діяльності і науковій літературі

39. Українська політика Петра І. Наступ Росії на українську автономію

40. Конституція П.Орлика 1710 р. та її історичне значення

41. Гетьманування "останніх мазепинців" П.Полуботка та Д.Апостола

42. Українська політика Катерини ІІ. Скасування гетьманства

43. Ліквідація Запорозької Січі та доля запорозького козацтва

44. Національно-визвольний та антифеодальний рух на Правобережжі в другій половині XVIII ст.

1. Історія України як наука та навчальна дисципліна

традиція слов'янин економічний революція

Історія України - це наука, яка займається вивченням минулого, спираючись на письмові та матеріальні свідчення минулих подій. Більшість науковців, які займаються вивченням історичних документів, погоджуються, що сучасний погляд на життя впливає на нашу інтерпретацію та бачення минулого.

Об'єктом історії України як науки є реальна історія суспільного життя з давніх часів і до наших днів, яка мала місце на території України в її нинішніх державних кордонах.

Предметом курсу історія України є вивчення виникнення і розвитку людського суспільства на території нашої країни.

Завданням курсу історія України є накопичення і аналіз фактичного матеріалу; виявлення причинно-наслідкових зв'язків історичних подій; вивчення економічних, соціальних, політичних, культурних та духовних процесів; дослідження основних етапів формування української державності; розкриття динаміки становлення українського народу.

Періодизація історії України здійснюється за хронологічним принципом та за періодами виникнення державності в історії українського народу.

Періодизація історії України

1) Стародавня доба (від появи людини людини до 7-9ст.)

2) Київсько-Галицький період (середина 9- 40рр. 14ст.)

3) Литовсько-Польська доба (40р. 14т.- 1648р)

4) УКр. Землі в роки Наіональної революції та Гетьманщини (1648р- кінець 28ст)

5) Укр.землів в роки російсько-австрійськогопанування танаціон. Відродження (кінець 28-1917р)

6) Укр..землі в роки національно-демократичної революції (1917-1920рр.)

7) Україна в радянську добу ( 1921-серпень 1991р)

8) Україна у роки незалежності (з серпня 1991)

2. Становлення і розвиток людського суспільства на території України

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1 млн. років тому. Виділяють такі періоди розвитку первісного ладу: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий та залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від появи першої людини близько мільйона років тому до 10 тис. рр. до н.е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева. Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування раннього палеоліту було людське стадо. Вони жили в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. За середнього палеоліту (150 - 35 тис. рр. до н.е.), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, досягненням якої було видобування та використання вoгню, що зменшило залежність від природи. На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту (35 - 11 тис. рр. до н.е.) приходить кроманьйонець - “людина розумна”. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. У соціальній організації на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. У період пізнього палеоліту постають першооснови релігійної свідомості і палеолітичне мистецтво.

Палеоліт змінюється мезолітом (10 - 6 тис. рр. до н.е.). Зникають льодовики, людина винаходить лук і стріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: суттєво зросла продуктивність праці мисливців -- вбивати тварин можна було зі значної відстані, а птахів -- на льоту; вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім'ї. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - собаки та свині.

У неоліті (6 - 4 тис. рр. до н.е.) відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства (неолітична революція). Неолітична революція характеризується: 1) винайденням і поширенням нових способів виготовлення знарядь праці; 2) виникненням нових видів виробництва та виготовленням штучних продуктів (шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена глина, а потім - тканина); 3) переходом до осілого способу життя (сусідська община змінює родову організацію людей, матріархат змінює патріархат); 4) активним формуванням стад свійських тварин, використанням їх як тяглової сили; 5) зрушеннями у демографічній сфері.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (4 - 3 тис. рр. до н.е.) - пов'язана з використанням металів. У цей період на території України формуються основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю. Відбувається перший суспільний поділ праці. Поява надлишків сільськогосподарської продукції приводить до майнової нерівності і обміну продуктами. Виділяється родоплемінна верхівка, яка привласнює результати праці й зосереджує владу.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи на території України є трипільська. Сучасні археологи визначають рамки існування трипільської культури поч. 4 - кін. 3 тис. рр. до н.е. Територія, заселена трипільцями - від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок.

У бронзовий вік (2 - 1 тис. рр. до н.е.) вплив на суспільний розвиток мали чинники: зміна кліматичних умов (збільшення вологості); підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї; активізація міграційних процесів. Поглиблюється спеціалізація в господарському житті. На теренах степової України домінувало скотарство. Помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя. З'явився додатковий продукт, який спричив майнову та соціальну диференціацію суспільства. З великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів. Формуються союзи племен. Ускладнюється суспільна організація, утворюються органи керівництва, виокремився стан воїнів. Протягом цієї доби на території України існувало кілька археологічних культур - ямна, зрубна, культура багатопружкової кераміки, катакомбна та інші. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

3. Трипільська Культура

В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської.Трипільська культура була поширена на правобережній Україні, від Дніпра до Дунаю, її виявлено також і на лівобережній Україні, але поки що тільки в окремих пунктах.Форма селищ. Одне з поселень трипільських часів (на урочищі Коломийщина, біля села Халеп'я, у районі м. Трипілля) розкопано повністю. Як показали розкопки, властивою особливістю селища трипільських часів було те, що житла в цьому селищі були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який слід припускати, був для розташування великої рогатої худоби. Доводиться гадати, що стадо заганялось на цей майдан і тут в колі (замкненому житлами) худоба знаходила собі безпеку і охорону від нападів диких тварин. Етнографічні дані вказують, що такий спосіб побудови селищ, з житлами, розташованими по колу і майданом-загоном для худоби у середині, є характерний для скотарських народів. Він трапляється ще й нині у південноафриканських народів (селище-загін; село-крааль).

Житла. Техніка будівництва. У згаданому селищі, яке розкопано на Коломийщині, було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Цей звичай, як відомо, зберігся й до наших часів, але слід зазначити, що у III тисячолітті до н.е., трипільці малювали свої хати естетично досконаліше й далеко барвистіше.

Родинний лад. Багатипокоєвість трипільського житла, його поділ на кілька покоїв, більший його розмір за новітню селянську хату, - усе це вказує, що трипільська хата була призначена для більшої родини, ніж "вузька" родина наших часів. Немає сумніву, що у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Трипільці жили у великих хатах, але на окрему родину припадала житлова площа менша, ніж нею користується родина сучасного селянина. Родинний лад трипільців з цього погляду становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Через хліборобство, скотарство, розміщення селищ, спосіб будови помешкань, розпис будівель, печей, господарчі і народно-мистецькі традиції тощо. Україна часів трипілля була суцільно хліборобською і суцільно заселеною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Україна вона входила у загальне коло тодішнього культурного світу, у якому панівне місце належало країнам Месопотамії та Єгиптові, - країна, що виразно тяжіла на південь і південний схід, відповідно до тодішніх центрів світової культури. Ці центри, як сказано, були на півдні й південному сході. І В. Щербаківський мав рацію, підкреслюючи у своїй згаданій вище книзі про зв'язки українського трипілля з Месопотамією. Месопотамія так само не знала коня, як і Трипілля. "Культура на волах, стодола, ярмо", -так визначає В. Щербаківський основні риси, що пов'язують етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. Слід відзначити і відміни: хліборобство з безтяглового стало орним; худоба змінила тип: від трипільських часів, житло з багатокамерного стало однопокоєвим, родина з великої стала малою. Збереглась, затримана від часів трипілля, народно мистецька традиція розпису хат, але спосіб розпису змінив свій характер. Цей зв'язок підпорядковано законам зміни епох. Історія української культури перейшла через кілька епох. Тим-то поняття епохи як структурної цілісності є однією з вирішальних, напрямних засад у наших сучасних історіософічних концепціях і студіях.

Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.

4. Формування державотворчих традицій: кіммерійці, скіфи, сармати

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства -- залізну. В 1 тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці та пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики кіммерійці (ІХ - VII ст. до н.е.), які належали до іраномовної групи населення. Вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою силою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Вирізняють царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. В кін. VI ст. до н.е. скіфи сформували державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Особливою пошаною у них користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності (фото пекторалі). Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея (від Дунаю до Дону). Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.

На кін. IV - поч. III ст. до н.е. становище Скіфії погіршилося: зміна кліматичних умов (висихання степів), виснаження економічних ресурсів лісостепів (зменшення трав'яного покриву).

У III ст. до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю. Сармати були об'єднанням кількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які не мали міцної центральної влади. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Основним господарством сарматів було кочове скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, овець; полювали та ремеслували. Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу. Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

5. Готи і гуни на українських землях. Археологічні пам'ятки цих кочових народів.

Маршрути туристських подорожей охоплюють відвідування і ознайомлення з пам'ятками історії і пам'ятними місцями. Відповідно до Закону про охорону і використання пам'ятників історії і культури ці об'єкти є загальнонаціональним надбанням і повинні слугувати меті розвитку науки, народної освіти і культури, ідейного, інтернаціонального й естетичного виховання.

Види пам'яток історії і культури

До них належать: 1) пам'ятки історії (будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, пов'язані з важливими історичними подіями, розвитком суспільства і держави, науки і техніки, культури і побуту народів, із життям відомих політичних, державних, військових діячів, народних героїв, діячів науки, літератури і мистецтва);

2) пам'ятки мистецтва (твори монументального, образотворчого декоративно-ужиткового та інших видів мистецтва);

3) пам'ятки архітектури і містобудування (споруди суспільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, майдани, вулиці, рештки давніх планувань і забудов міст та інших населених пунктів);

4) пам'ятки археології (городища, кургани, рештки давніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, доріг, місця поховання, кам'яні відбитки, наскельні зображення, старовинні предмети).

До пам'яток історії і культури залежно від конкретних обставин можуть належати й інші об'єкти, які мають історичну, наукову, художню або іншу культурну цінність.

Правила відвідування і ознайомлення з пам'ятками історії і культури

Оглядаючи пам'ятки історії і культури, необхідно виявляти високу свідомість, дотримуватись чистоти, тиші і порядку. Неподалік від пам'ятних місць не можна установлювати туристський бівак, проводити гучні зльоти, ігри, робити на пам'ятниках написи.

Пам'ятки (у т. ч. різні споруди, пам'ятні місця, окремі предмети) можуть перебувати у власності державних, кооперативних і громадських організацій, а також в особистій власності окремих громадян. Водночас продаж, дарування або відчуження пам'яток історії і культури дозволяється за обовязкового попереднього погодження із державними органами пам'яток. Тому присвоєння або самовільне передавання навіть для поповнення експозиції музею туристського клубу предметів, що мають історичну або художню цінність, недопустиме.

Збирання старовинних документальних пам'яток, творів давнього живопису і декоративно-ужиткового мистецтва можливе лише за наявності спеціальних дозволів, отриманих через архівні органи та органи міністерства культури. Туристам заборонено своїми діями змінювати навколишнє природне середовище, ландшафт, які є єдиним цілим із архітектурними пам'ятками.

Самодіяльні розкопки і проведення розвідок археологічних пам'яток можна здійснювати лише за спеціальними дозволами (відкритими листами).

Розвідка та облік пам'яток історії і культури

У процесі подорожі туристи можуть виявляти невідомі фахівцям пам'ятки історії та культури. В умовах туристського походу найчастіше це невеликі споруди: будівлі, історичні хутори, лісові замки, партизанські землянки, старі загати, млини, штольні, комори тощо.

У поході доцільно організувати опитування місцевого населення для виявлення в нього предметів старовини, творів образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, колекцій, рідкісних друкованих видань та інших предметів і документів, які відповідають статусу історичних і культурних пам'яток. При цьому нововиявлені об'єкти, які можуть мати історичну, наукову, художню цінність, до з'ясування питання про їх державний облік як пам'яток історії і культури підлягають реєстрації.

Туристським групам, які хочуть взяти участь у пошуках старожитностей, необхідно заздалегідь проконсультуватися у місцевих відділеннях Товариства охорони пам'яток історії і культури. За необхідності можна отримати консультацію у провідних науково-дослідних організаціях: Інституті історії і археології Академії наук України, Міністерства культури і туризму України. Під час пошуку пам'яток туристи повинні користуватись спеціальною формою опису (паспортом на пам'ятку). За його відсутності, щоб зареєструвати об'єкт, можна обмежитись фотографіями або замальовками з найхарактерніших точок із зображенням загального вигляду і коротким описом пам'ятки, де вказано її стан, сучасне використання. У цих документах мають бути вміщені відомості про особу, яка віднайшла пам'ятку, а також про місцевих жителів, із чиїх слів був описаний об'єкт.

6. Грецькі міста-держави в Північному Причорномор'ї: причини колонізації, політичний устрій та соціально-економічний розвиток, історична доля

Античні держави у Північному Причорномор'ї. Ще у VІІ-VІ ст. до н.е. починається процес “великої грецької колонізації” у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції. Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VІ в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. - Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані. Основою грецького господарства Північного Причорномор'я було виробництво зерна, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло - ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції. Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям. У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній. Саме Боспорське царство вважав взірцем для українського державного будівництва вітчизняний геополітик Юрій Липа. У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета. Проте на зламі ІV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. В середині І ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять до складу римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони. А протягом ІІІ - ІV ст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існуваннян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів -- переселенців.

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю, Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави -- Київської Русі, на українських землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури (табл. 4).

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських авторів І--II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки, лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну -- відповідно, майбутні українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів Європи.

7. Походження слов'ян та їх розселення на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження та етногенез якого до сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II--І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян згадують римські автори І--II ст. після Н. X., а з VI ст. про них дещо ширше говорять візантійські історики. Готський хроніст Йордан повідомляє, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на межі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V--IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II--IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували

Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни.

Упродовж другої пол. V -- сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним об'єднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії -- авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу -- Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Протягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII--IX ст., згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора, на території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни -- Східну Волинь; сіверяни -- Дніпровське Лівобережжя; уличі -- Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати -- Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) -- Західну Волинь; тиверці -- землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів. Найуспішніше етнічна консолідація проукраїнських племен відбувалася у Середньому Подніпров'ї, де головну роль відігравали племена полян. Наприкін. VI -- VII ст. вони заснували нове державне утворення -- Полянський племінний союз. Його очолював напівлегендарний князь Кий, котрий заклав Київ.

До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Наприкін. VIII -- у першій пол. IX ст. на їхніх теренах утворилося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля.

Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля.

Традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво.

Певного рівня досягла торгівля, передусім зовнішня. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси тощо.

Основою ідеологічної сфери давніх слов'ян була язичницька міфологія, яка становила цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Наші предки обожнювали природу в усіх її виявах. Навіть новий рік починався у березні, коли вона пробуджувалася.

Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов'язані з аграрним культом: Даждь-бог -- бог Сонця, Перун -- бог грому, Сварог -- бог неба, Стрибог -- бог вітру, Род -- бог природи та землеробства, Велес -- бог худоби та ін. Існували язичницькі культові споруди -- храми, капища, требища, де служили жерці" яких називали волхвами.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави -- Київської Русі.

8. Теорії походження Київської Русі

Навколо виникнення Києво-Руської держави існує чимало теорій. Вони порушували питання про культурно-історичну належність східних слов'ян та Руської держави у двох основних напрямах.

Перший напрям - обстоювання іноземного первня або його переважного імпульсу у створенні Києво-Руської держави. Мета: показати нездатність слов'ян до власного державотворення.

Давні традиції має теорія хозарського походження Русі, яка й сьогодні знаходить обґрунтування у працях відомих учених (Омелян Пріцак). Прихильники цієї теорії стверджують, що поляни не мають прямого стосунку до східних слов'ян, бо етнічно пов'язані з хозарами. Найбільш активні верстви Хозарії - купці й воїни - були носіями руської державності. Це їм належить честь заснування столиці Русі - Києва (482 р.). Проте, чи не найбільш відома норманська теорія. Вона також ґрунтувалась на тому, що внутрішні закономірності суспільного розвитку підмінялися зовнішніми випадковостями. Засновники норманізму - німецькі вчені Міллер і Байєр стверджували, що державу на Русі було створено вихідцями зі Скандинавії - норманами. На Русі їх називали варягами. У своєму твердженні вони апелювали до "Повісті минулих літ", в якій мова йшла про запрошення у Новгород норманських вождів на чолі з Рюриком. Вважали, що слово "Русь" - скандинавського походження. На противагу поглядам норманістів (з українських істориків - Іван Крип'якевич, Олександра Єфименко, Дмитро Дорошенко), виникла антинорманська теорія (Микола Костомаров, М. Грушевський). Вона обстоювала місцеве походження Руської держави і заперечувала активну роль варягів у її утворенні. Сучасна наука відкидає крайнощі цих двох підходів і в основному грунтується на теорії природно-історичного процесу, згідно з якою держава є результатом насамперед внутрішнього розвитку суспільства (певний рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, соціальне розшарування, існування суспільної ієрархії і т. ін.). Передумовою виникнення держави є існування міжплемінних об'єднань (союзів). У східних слов'ян вони виникли ще до активної взаємодії з хозарами та літописного запрошення варягів. Водночас учені сьогодні визнають, що хозари та особливо нормани суттєво прискорили процес формування Руської держави. Норманські князі, які з бойовими дружинами служили слов'янам, очолили династію. Проте на Русі нормани досить швидко ослов'янились і розчинилися серед місцевого населення.

Другий напрям - обстоювання неукраїнської етнічної основи Київської Русі, а, отже, й Києво-Руської держави. Мета: заперечити або применшити роль українського народу у державотворенні.

Теорію великоруської етнічної основи Русі першим сформулював російський учений Михайло Погодін (середина XIX ст.). Згідно з нею, найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров'я були великороси (росіяни), а малороси (українці) прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині тільки після розгрому Русі монголо-татарами. З рішучим спростуванням цієї теорії виступили українські вчені Михайло Максимович і М. Грушевський.

Радянська історіографія утверджувала компромісну "триєдину" теорію. Згідно з цією концепцією, Київська Русь як "колиска трьох братніх народів" була етнічно однорідною державою міфічного "давньоруського народу", який мав єдині культуру, звичаї, побут, економіку тощо. А, отже, Київська Русь рівною мірою була державою росіян, українців та білорусів. Ця теорія створювала враження "проекції у минуле однорідного радянського народу, запланованого на майбутнє" (О. Субтельний). У сучасній вітчизняній історіографії (Михайло Брайчевський, Леонід Залізняк та ін.) переважає думка, що Києво-Руська держава була насамперед державою українського народу. Основною територією її формування була Середня Наддніпрянщина. А білоруські й великоросійські землі були втягнуті у процес самостійного державотворення пізніше, на етапі політичного роздроблення Русі. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припало на першу половину XI ст., великоросійського (Владимиро-Суздальське князівство) - на середину XII ст.

9. Реформаторська діяльність Володимира Великого

Метою нашої роботи є розгляд реформаторської діяльності Володимира I. Дана мета дозволила сформулювати такі завдання:

1) розглянути передумови введення християнства на Русі;

2) показати хід реформи.

Об'єктом дослідження виступають реформи в Росії, предметом - реформи Володимира I Святого.

1. Передумови введення християнства на Русі

Князь Володимир був великим державним діячем свого часу. Він вже давно усвідомлював, що язичницький політеїзм не відповідає політичним і духовним потребам государства.В 980 році Володимир зробив першу релігійну реформу, суть якої полягала в спробі злиття різнорідних богов всіх племен Київської Русі в єдиний пантеон на чолі з князівським богом Перуном.Однако спроба повсюдного поширення культу Перуна потер-

Співала невдачу. Язичницькому богу протистояли інші язичницькі боги, яким поклонялися слов'янські й неслов'янські племена Київської Русі.Язичество НЕ забезпечувало етнокультурного єдності всіх племен і земель Київської Русі.Історичні практика показала, що ця єдність краще за інших забезпечують так звані світові релігії: християнство та іслам.

Вирішальним чинником звернення до релігійно-ідеологічному досвіду Візантії з'явилися традиційні політичні, економічні, культурні зв'язки Кіської Русі з Візантією. У системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище від імператора. Це відповідало залітичним устремлінням князя Володимира. Не останню роль зіграли і династические міркування. Прийняття православ'я відкривало дорогу для шлюбу Володимира з сестрою візантійського імператора принцесою Анною - і, таким чином, ще в більшій мірі закріпило дружні відносини з такою впливовихної державою, як Візантія. Дружба з Візантією не тільки відкривала дорогу до розширенню торговельно-економічних і культурних зв'язків, але і в якійсь мірі захищала Русь від набігів численних кочових племен, що населяли Велику степ на північ від Чорного моря, яких Візантія постійно викорисристовував в боротьбі зі своїм північним сусідом.

І ще один момент зіграв своє значення при виборі православ'я. У католицизмі богослужіння відбувалося латинською мовою, тексти Біблії та інших богослужбових книг-на цьому ж язике.Православіе не пов'язувало себе

мовними канонами. До того ж у цей період православ'я стверджувалося в слаВянскя Болгарії. Таким чином, богослужбові книги і весь обряд у мовному відношенні були споріднені населенню Київської Русі. Через болгарські богослужбові книги і болгарських священнослужителів православ'я початок задатися в духовному житті російського суспільства.

У цілому завдяки прийняттю християнства Київська Русь була включена в європейський християнський світ, а отже, і стала рівноправним елементом європейського цивілізаційного процесу. Однак прийняття християнства мало і негативні наслідки. Православ'я сприяло відокремлення Русі від західноєвропейської цивілізації. З падінням Візантії Російська держава і Російська православна церква виявилися, по суті справи, в ізоляції від решти християнського світу. Саме цією обставиною може бути частково пояснений відмова Західної Європи прийти на допомогу Русі в її протиборстві з іновірцями (татаро-монголами, турками та іншими завойовниками).

10. Християнізація Київської Русі та її значення

У 988 р. офіційною релігією Київської Русі стало християнство, яке було запроваджене великим київським князем Володимиром Великим. Однак спроби утвердити християнську віру як державну були зроблені раніше. Підтвердженням цього є прийняття християнства Аскольдом у 967 році, Ольгою та частини представників управлінського кола. Але християнство не знайшло підтримки з боку населення, і тому державною релігією залишалося язичництво.

У 80-х рр. Х ст. Володимир Святославич вирішив змінити релігію своєї країни. Його вибір зупинився на християнстві східного зразка.

В історичній літературі існує низка причин, які змусили Володимира запровадити християнську віру в ролі державної.

Як відомо, до складу Київської Русі входила чимала кількість підкорених народів, які час від часу проявляли сепаратистські тенденції. Щоб ліквідувати ці тенденції і централізувати країну Володимир Великий приймає рішення запровадити християнство на територію Київської держави. Також нова віра значно підвищувала авторитет князя особливо і його країни на міжнародній арені. Слід додати, що на Х ст. більшість впливових країн тогочасної Європи були християнізовані, а тому, щоб ввійти в колоєвропейських держав на правах рівності, потрібно було прийняти християнство.

Процес запровадження християнства на теренах Давньоруської держави був досить складним. За повідомленням джерел Володимир Великий хрестився у Корсуні в 987 році під час військового походу на це грецьке місто. Прийнявши християнство в Корсуні, Володимир Великий вирішив повернутися додому і поширити нову віру серед мешканців своєї країни. Одразу Володимир наказав знищити пантеон поганських богів у Києві, а його мешканцям - хреститися у Дніпрі.

Слід зазначити, що запровадження християнства в багатьох землях Київської держави було досить тривалим і непростим. Підтвердженням цього являється існування доволі чималого проміжку часу так званого ”двовірства” - одночасне святкування поганських і християнських святих. Але незважаючи на ці проблеми, християнство зуміло досить міцно вкорінитися на Київської Русі і стати офіційною її релігією.

Християнізація Київської Русі мала велике історичне значення і справила позитивний вплив на подальший розвиток давньоруського суспільства. Нова віра значно підвищила культурний рівень Київської держави і наблизила її до Візантійської імперії в політичному і культурному плані. Також християнство централізувало країну і значно підвищило авторитет авторитет князя і держави на міжнародній арені. З прийняттям християнства на землі Давньоруської держави прийшли нові зразки архітектури, скульптури, письма тощо.

Прикладом цього може слугувати Десятинна церква, побудована Володимиром одразу після запровадження християнської віри і запозиченням кириличного письма з Візантії.

11. Піднесення та розквіт Київської Русі

Ярослав Мудрий

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабшала в часи міжкнязівських усобиць та набігів печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судислава -- псковського князя, котрий прагнув до самостійності; позбавив влади свого родича, новгородського посадника Костянтина Добринича, коли той почав підтримувати сепаратистські тенденції місцевого боярства; силою змусив до покори племінника Брячислава, проте залишив йому Полоцьке князівство. Впертою була також боротьба Ярослава з іще одним братом -- Мстиславом Хоробрим, князем тмутараканським, який претендував на великокнязівський престол. На цей раз перемогли розсудливість і загальнодержавні інтереси: поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав -- з Києва, а Мстислав -- із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність свого батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) досягла свого найбільшого піднесення. Дбаючи про захист держави, усталення її кордонів, він у союзі з Мстиславом протягом 1030 -- 1031 pp. відвоював захоплені Польщею у 1018 р. Черненські міста і Белзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді (1030), провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів (1038) і литовців (1040), заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв (теперішнє Тарту) над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних рубежів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема закладаючи по Росі міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом, після чого вони назавжди покинули руські землі. На місці битви згодом постав величний собор святої Софії. Перемога над печенігами дала можливість відсунути кордони Русі на 100 км. на південь, однак цілковито опанувати степи та забезпечити вільний вихід до Чорного моря не вдалося. Після печенізьких орд Північне Причорномор'я зайняли торки, а згодом половці, які й контролювали дані території. Можливо, чорноморську проблему мав вирішити похід руських дружин на чолі з сином Ярослава

Володимиром на Візантію у 1043 р., та він закінчився невдачею, незважаючи на чималу компенсацію, надану Русі.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота -- головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд, так що столиця Русі стала, за словами єпископа Адама Бременського, «суперником Константинополя». Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти -- засновував школи. За любов до книжок і науки його прозвали Мудрим. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалася давньоруська інтелектуальна еліта. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство, яке мало величезне ідеологічне значення в житті країни. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший з них -- славнозвісний Києво-Печерський -- став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона, було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя. Ідейній самостійності Київської митрополії сприяла боротьба за канонізацію (тобто возведення у ранг святих) руських подвижників християнського віровчення. Наприкінці 70-х років XI ст. вона увінчалася успіхом: спочатку було канонізовано Бориса і Гліба, загиблих у громадянській війні, а згодом й інших діячів.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування першого писаного зводу законів -- «Руської правди», який базувався на «Уставі земляному» -- зведенні норм усного звичаєвого права, запровадженого ще князем Володимиром. Новий документ узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. Старі звичаєві норми поступово усувалися, наприклад, кровну помсту згодом замінили грошовими карами. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037 -- 1039 pp.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Сам Ярослав, якого сучасники називали «тестем Європи», був одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод -- з дочкою візантійського імператора Константина Мономаха, Ізяслав -- із сестрою польського князя Казимира, Святослав -- з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна -- за французького Генріха І, Єлизавета -- за норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті -- за датського Свена Ульфсона, Анастасія -- за угорського Андраша. Сестра князя, Доброніга, була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити болючу проблему престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком -- Святославові -- Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому -- Всеволодові. -- Переяслав і Ростов, В'ячеславові -- Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, -- Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Яро-слава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася за сином племінника Брячислава -- Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата -- великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності -- найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безконечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

...