Історія України

«Рішительні пункти». Маючи значний авторитет серед козаків, Д. Апостол одразу після обрання розпочав активну роботу щодо відродження автономії України. Під час коронації молодого імператора Петра II гетьман подав йому петицію з проханням повернути права, закріплені в Березневих статтях Б. Хмельницького. На гетьманський запит цар дав відповідь у вигляді документа з 28 статей, відомого під назвою «Рішительні пункти». Цей документ став законодавчою основою діяльності адміністрації Гетьманщини аж до її ліквідації. За цим документом:

* гетьман позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами без згоди Петербурга;

* гетьманська столиця залишалася в Глухові;

* українське військо обмежувалося трьома полками (крім реєстрових козаків) і підпорядковувалося російським воєначальникам;

* генеральну старшину й полководців обирала з-поміж себе козацька верхівка, але затверджував їх імператор тощо.

«Рішительні пункти» ще більше обмежували права українців, але царський уряд мусив визнати, хоча й дуже обмежену, автономію України.

Незважаючи на контроль з боку Петербурга, Данилові Апостолу вдалося провести ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно впорядкували життя Гетьманщини. Серед них:

· на важливі державні посади призначалися висуванці гетьмана;

· укладення «Зводу» українських законів, в основу яких покладено Литовський статут 1588 року та магдебурзьке право;

· проведення так званого «Генерального слідства про маєтності», під час якого на основі документів і повідомлень старших людей визначено та повернуто в державне користування рангові землі -- державні землі, безпідставно захоплені в приватне володіння;

· заборона селити російських кріпаків на українських землях;

· реорганізація фінансової системи України, уперше встановлено точний бюджет державних видатків, які становили 144 тис. крб.;

· «Інструкція українським судам» 1730 року, яка встановлювала порядок апеляції в судових справах;

· відновлення права призначати Генеральну військову канцелярію та полковників;

· значне зменшення кількості росіян в адміністрації гетьмана;

· наказ про матеріальне сприяння тим з представників росіян у гетьманському уряді, які бажали виїхати з України;

· заборона російським урядовцям скуповувати землі в Україні;

· обмеження кількості російських полків в Україні до шести; перехід Києва з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана;

· повернення під гетьманську владу запорожців, які були змушені жити на території Кримського ханства з 1708 року; отримання дозволу на заснування в 1734 році Нової Січі на р. Підпільній.

Унаслідок цих реформ стала відроджуватися економіка України, зросла торгівля, активно розвивалися ремесла та промисли.

Д. Апостол подавав меморандуми, у яких вимагав від російського уряду змінити дискримінаційну торговельну систему, запроваджену ще Петром І,

На початку 1728 року Д. Апостол зібрав у Глухові представників купецтва й перед російськими урядовцями гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних українських товарів -- зерна, воску, шкіри, прядива та ін.

Проте російський уряд ігнорував питання, порушені в гетьманських меморандумах. На Україну чекали дуже важкі події. 1731 року почали будувати «Українську лінію» -- укріплення між Дінцем і Дніпром. За три роки з України на це будівництво вислано 70 тис. осіб (козаків і посполитих). Крім того, 1732 року для підтримки Августа III в його боротьбі зі Станіславом Лещинським за польський престол відряджено український корпус з 11 тис. козаків. Такі події негативно вплинули на стан здоров'я Д. Апостола. У 1733 році він тяжко захворів. Цим скористалося самодержавство, яке при першій-ліпшій нагоді прагнуло знищити українську автономію. Нова російська імператриця Анна Іоанівна, що вороже ставилася до України взагалі й до здобутків гетьмана зокрема, усунула козацьку старшину від влади й скасувала гетьманський уряд, навіть не дочекавшись смерті Д. Апостола. Він помер 1734 року в Сорочинцях на Полтавщині.

Так закінчився черговий період автономного управління Лівобережною Україною. Гетьман Д. Апостол тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії (За «Довідником з історії України»).

Данило Апостол (1654-1734)

Гетьман України (1727--1734 рр). Походив з козацько-старшинського роду Апостолів. Народився в с Великі Сорочинці на Полтавщині. Як миргородський полковник у 1683--1727 pp. брав участь у походах проти турків і татар, зокрема здобував фортеці Кизи-Кермен та Очаків, під час Північної війни відзначився в боях під Ерестофером у Лівонії в 1701 р. та в битві під Варшавою в 1705 р. Був не просто прихильником незалежницької політики гетьмана І. Мазепи, але й одним з найактивніших учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 1708 р. разом з українськими полками приєднався до шведської армії, але вже в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. У 1722 році, очоливши 10-тис. козацькі загони, брав участь у поході російської армії проти Персії.

Ставши одним з найближчих співробітників наказного гетьмана П. Полуботка, Д. Апостол разом зі значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Виступив ініціатором вироблення Коломацьких петицій. Опозиційна діяльність української старшини привела до того, що наприкінці 1723 року Петро І наказав заарештувати гетьмана П. Полуботка та його прихильників, серед яких був і Д. Апостол.

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонні вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначив наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722--1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претенденті її на гетьманство ще в 1708 p., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставиш наказ ним гетьманом, П.Полуботок намагався ЧИНИТИ опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію та віднови ти гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її а контролюючої на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у Петропавлівській фортеці. Частина з них, у т. ч. й сам Полуботок, померли під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.

У народній пам'яті П.Полуботок залишився зразком героя-мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві. Збереглася легенда про те, що перед смертю П. Полуботка Петро І прийшов до нього в тюрму і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного судді, Бога нашого, скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом».

42. Українська політика Катерини ІІ. Скасування гетьманства

На прикінці 1763 р. Катерина викликала Розумовського до Петербурга й «порадила» йому зректися гетьманства добровільно. Безпосередною причиною тої «поради» були заходи української старшини перемінити гетьманство в династичне наслідство, звязане з родом Розумовських. Та й без того Катерина думала про цілковиту ліквідацію гетьманства, «щоб навіть сама назва гетьманів зникла, не то щоб вибірати на цей уряд якусь особу». Розумовський, що в своїй адміністративно-політичній діяльности, постійно кермувався інструкціями з Петербурга й тепер, коли йому запропонували скласти булаву, не осмілився запротестувати. Рік згодом проголошено на Україні царський указ, що ним, нібито для добра України, на місце гетьмана установляється тимчасову Малоросійську Колєгію з чотирьох українців і чотирьох москалів, під проводом президента, а на ділі генерал-губернатора Румянцева. Йому то доручила цариця, спрямувати велитенські багацтва України у всеросійське русло, як теж поволі, але постійно, затирати сліди правно-державної, устроєвої, звичаєвої й культурної окремішности України від Московщини.

Румянцев мав подбати про усправнення українського судівництва й адміністрації, щоб новими порядками прихилити українські симпатії до Росії, а рівночасно, щоб запевнити дохідність з поміщицьких маєтків у користь царського скарбу, мав остаточно прикріпити селян до землі й припинити їх вільний перехід від одного поміщика до другого. Виграючи селянство проти поміщиків і навпаки, Румянцев мав стежити за настроями населення й не допускати до зросту хвилювань проти нового порядку й московської влади. Завдання його було нелегке; багато залежало від його особистого хисту й такту в поступованні.

Коли в 1765 р. зїхав Румянцев до Глухова, він не був уже тут новиком. Маючи здавна великі маєтности на Україні, що славилися своєю зразковою господаркою, Румянцев знав місцеві умови, знав людей і вмів ними покористуватися. Протягом своєї 20-літньої управи Україною зумів він майже вповні виконати ту точку інструкції цариці, що в ній доручувано йому «старатися викорінити серед українців погляд на себе, як на нарід цілком відмінний від москалів».

Йдучи слідами гетьмана Апостола, що для усталення норм землеволодіння перевів у 1729--31 рр. «генеральне слідство про маєтности», Румянцев перевів у 1765--67 рр. нову ревізію землеволодіння, а її висліди створили цілий статистичний архів у поверх 1000 фоліянтів зібраних протоколів, що хоч і не були використані Румянцевом, залишилися неоціненим історичним матеріалом для пізнання економічного стану України в пол. XVIII ст.

З черги перевів Румянцев реформу гарнізонового податку, який з оплат в натурі перемінив на грошеві, по рублеві й дві копійки від хати. Сам великий землевласник, він боровся з безплатними, військовими реквізиціями, а це, підчас турецько-московської війни в 1768-1774 рр. відчула Україна, як велику полегчу. До заслуг Румянцева на Україні слід теж причислити заведення правильної пошти, що єднала Київ та Глухів з визначнішими полковими містами.

Селянство, з одного боку ніби забезпечене перед зловживаннями суду й адміністрації, з другогож боку чимраз більше закріпощуване, нарікало на свою долю, виливаючи свій жаль у піснях, а тільки раз попробувало вийти з стану покірливої резигнації. Турбаївські селяни на Полтавщині, що їх з козаків переведено у кріпаків, зняли повстання, повбивали своїх дідичів й були приборкані щойно військовою силою.

Не виявила теж ділом свого незадоволення новими порядками козацька старшина. Упевнена в свойому упривілейованому становищі, дбаючи про побільшення прибутків з своїх маєтностей і робучої, селянської сили, вона тільки про те й думала, щоби дорівняти в правах російському дворянству а то й поповнити його ряди.

Правда, коли в 1767 р. цариця Катерина скликала до Петербурга представників усіх вільних станів (кромі селян-кріпаків) для складення нового кодексу державних законів, українські депутати використали нагоду для виявлення своїх автономістичних побажань. Їх речником був представник лубенського полку Григорій Полетика, відомий з своїх автономістично-республиканських поглядів, що йому дехто з учених приписує авторство знаменитої «Історії Русів». Та діяльність законодатних зборів не продовжилася довго. Катерина злякалася висловлюваних на них думок, що могли сколихнути підставами російського централізму й припинила їх, ніби через нову турецько-московську війну.

В тій війні станув Румянцев на чолі російської армії, що при помочі гетьманських і запоріжських козаків здобула Крим, Молдавію та Волощину. Колиж акція перенеслася за Дунай, на болгарську територію, Туреччина мусіла рятуватися миром, заключеним 1774 р. в Кучук-Кайнарджі. Тепер признано Росії частину чорноморського поберіжжя, а унезалежнений від Туреччини Крим опинився під російським протекторатом, заміненим в 1783 р. на остаточне прилучення Криму до Росії. Україна відзискала доступ до Чорного Моря й остаточну забезпеку перед татарським хижацтвом, але разом з тим втратило змисл свого існування Запоріжжя -- останнє забороло козацьких вольностей.

В многоважному році прилучення Криму до Росії, вийшов один царський указ про прикріплення селян до місць, на яких застала їх остання ревізія землеволодіння й другий, про скасування козацького устрою; десять козацьких полків і три компанійські перемінено на десять полків правильної кінноти, з обовязковою, шестилітньою службою...

Два роки згодом (1785) оповіщено «Грамоту про вільність дворянства», що створювала з колишньої козацької старшини особливо упривілейовану верству, якій віддано на поталу вже цілком закріпощене селянство. Була це не тільки нагорода за дотеперішну льояльність верхів українського громадянства, що виреклися мрій про українську державність і автономію, але й забезпека для царського уряду, що тій верстві вже ніколи не присняться такі небезпечні для московського царату сни. Ще перед тим (1781) перемінено всю територію Гетьманщини на «Малоросійське генерал-губернаторство» з трьома губерніями або намісництвами (київське, чернигівське й новгород-сіверське), що в свою чергу поділені на повіти, були підведені в усьому під загально-російський адміністративний штрихулець. З установ старої Гетьманщини залишився тільки Литовський Статут і Магдебурське Право. Все інше знищено й потоптано; бувало, що нищено таки українськими руками й топтано українськими ногами...

43. Ліквідація Запорозької Січі та доля запорозького козацтва

У 1774 р. закінчилась чергова довготривала російсько-турецька війна. Петербург гучно святкував перемогу. Проте в самій Росії спокою не було. Над Доном розгорілось повстання на чолі з Омеляном Пугачовим. Катерина II, налякана бунтівниками, наказала нищівно їх покарати. Хоч і не відразу, але царському війську вдалося придушити повстання.

Неспокійно було і на Запорожжі. Козаків, які поверталися переможцями з турецької війни, чекала несподіванка. їхні споконвічні землі Катерина II щедро роздавала разом із населенням, котре там жило, своїм улюбленцям і російським поміщикам. Запорожці занепокоїлись, що російська імператриця нехтує їхніми вольностями. Багато хто з них почав відверто говорити про те, аби їх відстояти силою зброї. Кошовий отаман Петро Калнишевський добре розумів, що після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) та автономного устрою Слобідської України (1765 р.) настала черга й Запорозької Січі. Росія вийшла на береги Чорного моря, і Січ з окраїни опинилась мало не в центрі так званої Малоросії і тепер стала непотрібна імперії як захисниця її південних кордонів. Катерина II, налякана подіями на Дону, не могла терпіти козацьку республіку на Дніпрі з її демократичним устроєм, який суперечив абсолютизму.

На Зелені свята 1775 р. фаворит Катерини II Потьомкін, який ще недавно мав за честь записатися до Війська Запорозького простим козаком, виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації української вольниці. Генерал Текелій отримав таємний циркуляр -- розгромити Запорозьку Січ, роззброїти і розігнати козаків, спалити дощенту всі будівлі, рухоме майно конфіскувати, а старшину арештувати.

Стотисячне військо оточило Січ. 10 тис. козаків, які знаходились там, вирішили не чинити опору. Частина запоріжців, перебравшись через плавні, вирушила до Дунаю, а звідти -- в турецькі володіння; решту під конвоєм було відправлено до найближчих фортець.

Московські вояки розграбували майно Січі, захопили скарбницю, зброю, прапори, реліквії, архів. Після цього спалили Січ і навіть Покровську церкву. Козакам вдалось врятувати і вивезти до Задунайської Січі свою найбільшу святиню -- Ікону Покрови Божої Матері.

Царське військо не обмежилось Січчю. Озброєні загони рушили по козацьких зимівниках та хуторах, виганяючи людей у села і міста, де їх переписували і прикріплювали до поміщиків.

Найтяжча доля чекала кошового Війська Запорозького 84-річного Петра Калнишевського. Його разом з писарем Іваном Глобою і суддею Антоном Головатим вивезли до Москви й засудили до довічного ув'язнення. П. Калнишевський пробув у в'язниці на Соловках 25 років, осліп і помер на 112 році життя.

З серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, яким повідомляла усіх підданих Російської імперії про ліквідацію Запорозької Січі.

44. Національно-визвольний та антифеодальний рух на Правобережжі в другій половині XVIII ст.

У 30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і обезлюднили ці землі, що колись були колискою козацтва і основним осередком української держави -- Гетьманщини, що постала в результаті визвольної війни Б.Хмельницького.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст.(1713 p.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких нараховувалось близько 40. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. Із закінченням терміну слобід зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва. Панщина сягала 5-6 днів на тиждень.

Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски православ'я. На 60-ті роки XVIII ст. православ'я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого, хоча стихійного народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками. Слово "гайдамак" тюрського походження (гайде -- гнати переслідувати) і означає "волоцюга", "грабіжник". Поляки називали так селянів-втікачів, що об'єднувалися у ватаги і ховались по лісам, а час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали чіткої мети і далеко йдучих планів своєї діяльності, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у них власність.

Гайдамаки, які спочатку викликали у магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну головну загрозу для них.

Зростання кількості невдоволених в результаті посилення кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі (4 тис. чол.), сусідство з Запорозькою Січчю, яка стала постачальником ватажків для ватаг перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'я Верлан утік з війська і оголосив повстання проти панів. Зібравши загін з близько тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском польських військ Верлан був змушений втекти до Молдавії.

Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків вже більші сили. Нові загони гайдамаків перетворили життя шляхти у справжнє пекло. Щоб приборкати гайдамаків, шляхта вдається до жорстокостей. Правобережжя знову стає ареною кривавих, подій. Проте гайдамацький рух невчухав. Зрештою поляки вдалися до тактики: "Поділяй і володарюй". їм вдалось залучити на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який завзято став нищити колишніх своїх побратимів. Проте зрада не зійшла йому з рук, його було забито запорожцями.

Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою "Коліївщина".

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив Максим Залізняк -- запорозький козак, син бідного селянина з села Медведівки на Чигиринщині. Рано втративши батька, він тривалий час наймитував у січової старшини, змалку пізнав злигодні й поневіряння. Тривале перебування на Запорожжі, спілкування з козаками, з простим людом сприяли формуванню у М. Залізняка переконання в необхідності боротьби за справедливість. Документи донесли до нас образ відважного й талановитого народного ватажка.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 p., військо повстанців визволило від шляхти десятки сіл і містечок Київщини і підійшло до Умані -- добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки, що захищали фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські загони. 10 червня вони спільним ударом оволоділи містом, яке було форпостом польського панування на Правобережжі. Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності.

Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об'єднали свої зусилля по придушенню народного руху. Полонених повстанців засуджували до страти, фізичного покарання або ув'язнення. Так були покарані І. Гонта та його найближчі сподвижники. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їхні дії надихали наступні покоління борців за кращу долю, на виступи проти поміщиків і самодержавства. Т. Шевченко присвятив боротьбі українського народу проти польської шляхти поему "Гайдамаки".

Ключові дати

1734 р. - початок гайдамацького руху

1768 р. - початок Коліївщини

Размещено на Allbest.ru