Гетьманська елекція в традиції, правових нормах і практиках української держави раннього нового часу

Віктор Г.

Право вільної елекції гетьмана -- власне, як і полковників, сотників й іншої старшини війська Запорозького -- належало до числа тих небагатьох наріжних основ соціополітичної лексеми «старожитні права і вольності козацькі», що й маркували поняття козацьких свобод і привілеїв, на оборону яких так рішуче козацтво виступало з кінця XVI ст.

Саме це право, власне, й асоціювалось із самою ідеєю справедливої козацької держави або власного «козацького панства» Наприклад, див.: Лепявко С. Козацькі війни кінця ХУІ ст. в Україні. -- Чернігів, 1996; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея: Проблеми формування, еволюції, реалізації. -- К., 1997; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХУІІ ст. (1648-1676 рр.). -- К., 1999..

Традиція вільного обрання козаками своєї старшини -- від найнижчої, курінної, до найвищої, кошової і гетьмана -- своїми витоками сягала часів виникнення козацтва і його інституційного становлення, розбудови засад військової демократії на Запорозькій Січі. Відповідно й боротьба козацтва за застереження права вільної, ніким і нічим не обмеженої елекції гетьмана розпочинається вже на етапі розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями наприкінці ХУІ -- першої третини ХУІІ ст. І якщо де-факто Військо Запорозьке у своїх повсякденних практиках відштовхувалось саме від принципу вільного обрання та переобрання своєї старшини, то в правовій площині, у стосунках з владою Речі Посполитої закріпити саме цей імператив політичної взаємодії видавалось вельми складним завданням. Скажімо, в укладеній 6 листопада 1625 р. між королівськими комісарами та представниками Війська Запорозького загалом компромісній за своїм характером Куруківській угоді питання виборності козацької реєстрової старшини отримало також компромісне вирішення. Зокрема, представники Зиґмунда ІІІ не стали наполягати на винятковому праві королівської адміністрації призначати козацьку старшину, погодившись натомість з тим, аби козацьке товариство, обравши вільними голосами з-поміж себе старшого, передавало його кандидатуру на затвердження короля, а вже той уповноважуватиме коронних гетьманів королівським іменем номінувати його на гетьманство. На стадії вироблення умов угоди королівська сторона наполягала на тому, аби обраний в такий спосіб старший залишався на уряді пожиттєво, а не переобирався козацтвом за першої ліпшої нагодиДокументи українського козацтва ХУІ -- першої половини ХУІІ ст.: універсали, листування, угоди, присяги. -- К., 2016. -- С. 279.. Утім, до прикінцевого варіанту увійшло положення, яке дозволяло переобирати гетьмана у разі, якби той «обов'язки свої не належним чином виконував», щоправда, обов'язково отримавши на це дозвіл короля. Якщо б трапилася смерть гетьмана в поході, козацьке товариство могло обирати його наступника за скороченою процедурою, тобто не очікуючи офіційного королівського дозволу, але при цьому статус новообраного до моменту його офіційного підтвердження королем визначався як тимчасовий, згідно тогочасної лексики -- наказний. А ще новообраний козацький гетьман обов'язково мав складати присягу вірності королю і Речі Посполитій.

В умовах практично перманентних козацьких повстань 1620-163 0-х років встановлені коронної владою «м' які» обмеження права вільної елекції гетьмана Війська Запорозького фактично не дотримувались. А тим часом погамування Річчю Посполитою козацької війни 1637-1638 рр. дозволило королівській владі накинути козацтву положення «Ординації Війська Запорозького» 1638 р. Згідно з цим документом, право обрання реєстрової козацької старшини самими ж козаками-реєстровцями відтепер зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників й отаманів. Вищу козацьку старшину -- полковників і військових осавулів -- призначав особисто великий коронний гетьман, причому кандидатами на ці уряди могли бути винятково шляхтичі. Уряд виборного гетьмана (чи, точніше, «старшого» козацького реєстру -- як він офіційно називався) відтепер підлягав скасуванню взагалі. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного і польного гетьманів, із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах призначав спеціального королівського комісара, повноваження якого тривали від сейму до сейму, тобто два рокиVolumina legum. -- T. III. -- Петербург, 1859. -- C. 440..

Позбавлення козацтва права вільного обрання гетьмана і старшини сприймалося товариством як відверта зневага козацьких вольностей, а відтак виступило однією з головних причин вибуху козацького повстання проти Речі Посполитої на початку 1648 р. Доволі показово, що повстання розпочалося наприкінці січня -- початку лютого саме з обрання вільними голосами Богдана Хмельницького на гетьманствоСмолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. -- К., 1994. -- С. 56..

Здобуті в ході першого року повстання (що насправді вже тоді переросло в станову козацьку революцію) успіхи, хоч і в дещо обкраяному, компромісному вигляді були, як відомо, закріплені в Зборівській угоді 1649 р. Угода вперше в історії розвитку взаємин з Річчю Посполитою гарантувала Війську Запорозькому права станово-адміністративної автономії. І при цьому в угоді зовсім було проігноровано проблему елекції гетьмана та козацької старшини, вочевидь, розуміючи її як суто внутрішню проблему козацької автономії, на яку повною мірою поширювалося задеклароване вже в першій статті зобов'язання короля зберегти за Військом Запорозьким «всі його давні вольності, згідно з давніми привілеями»Ugody polsko-ukrainski w XVII wieku. -- Krakow, 2002. -- S. 38-39..

Відповідно після програної Військом Запорозьким битви під Берестечком влітку 1651 р. королівській владі вдалося через нав'язування Білоцерківської угоди значно обмежити автономію козацької України, причому не лише територіально, вивівши з-під влади гетьмана терени Брацлавського і Чернігівського воєводств, а й функціонально, суттєво звузивши прерогативи гетьманської влади. У сфері політичних свобод це серед іншого мало проявитись і в тому, що відтепер обраний Військом Запорозьким гетьман мав обов' язково затверджуватися королем, отримувати з його рук відповідний привілей, «складати присягу на підданство і вірність Його Королівській Милості і Речі Посполитій» і підпорядковуватись коронним гетьманам. Натомість всі полковники і вся старшина мали назначатися запорозькими гетьманами і перебувати під їх владою. Утім, Білоцерківський договір був радше «декларацією про наміри», причому не двох контрагентів переговорного процесу, а лише коронної влади, яка в такий спосіб прагнула отримати політичні дивіденди від несподіваної воєнної звитяги. Але, як відомо, угода 1651 р. ніколи так і не була реалізована на практиці, а відтак й обумовлені нею обмеження не справили жодного впливу на характер політичних відносин всередині Війська Запорозького.

Якими ж були насправді політичні прагнення української еліти в питанні виборності гетьмана і старшини, наочно демонструють матеріали, що стосуються вироблення договірних умов, на яких Україна в 1654 р. перейшла під зверхність російського царя. Отож, у пропозиціях Війська Запорозького щодо характеру угоди, переданих цареві в березні 1654 р. через уповноважених послів П. Тетерю і С. Богдановича-Зарудного, містилося таке прохання: «Сохрани боже, смерти на пана гетмана, -- понеже всякой человек смертен, без чего немочно быть, чтоб Войско Запорожское само меж себя гетмана обирали, а Его Царскому Величеству извещали, что то Его Царскому Величеству не в кручину было, понеже то давний извычай войсковой»Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России (далі -- Акты ЮЗР). -- Т. 10. -- СПб, 1878. -- С. 445-452; Документи Богдана Хмельницького (1648-1658) / Упоряд. І. Крип'якевич та І. Бутич. -- К., 1961. -- С. 323-325; Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. -- К., 1998. -- С. 64-67.. Російська сторона на момент укладення угоди проти такого стану справ не мала принципових застережень, а тому в одній зі складових частин так званих «Березневих статей», а саме в «Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей» застерігалося: «А буде судом Божим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, позволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя». Щоправда, при цьому було зроблене певне уточнення, мета якого була самоочевидною -- хоч якось включити в елекційний процес російського монарха: «А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем»Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 т. -- Т. 3. -- М., 1953. -- С. 568..

Тобто, відтепер обов'язковим атрибутом гетьманського обрання мала бути процедура принесення новообраним гетьманом присяги на підданство і вірність цареві. Відтак, згідно з угодою 1654 р., мова йшла про право вільної, нічим і ніким необмеженої елекції гетьмана, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним реґімен- тарем присяги цареві у присутності його уповноваженого.

Тим часом Хмельницький, маючи намір зміцнити державну конструкцію Гетьманату, серед іншого намагається впровадити монархічну модель організації владних відносин, а відтак і змінити закріплений в угоді порядок гетьманської елекції. Аби легітимізувати своє нововведення на міжнародному рівні, гетьман прагне заручитися підтримкою як російського царя, так і польського короля у справі передачі гетьманської влади сину Юрію. Зокрема, навесні 1657 р. гетьман через свого посла клопотався перед царем, аби той ще за його життя визнав правомочним обрання його сина Юрія офіційним спадкоємцем гетьманської булави. Аналогічне прохання звучало перед цим і під час перемовин з посланцем короля Станіславом Бєнєвським.

Проте від Яна ІІ Казимира на той час мало що залежало в козацькій Україні. А тим часом інтереси російської правлячої династії насправді обумовлював принципово інший алгоритм розвитку політики Кремля щодо України, моделі владної системи Гетьманату взагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема. Так, повноважний представник царя в Україні окольничий Федір Бутурлін, реагуючи на клопотання Богдана щодо затвердження царем і благословення патріархом факту визнання офіційним спадкоємцем на гетьманстві Юрія, у листі до Олексія Михайловича зауважив: «По смерти гетмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде»Акты ЮЗР. -- Т. 11. -- СПб., 1879. -- Прибавление № 1. -- С. 682..

У контексті нової політики викристалізувалося й принципово відмінне від норм договору 1654 р. ставлення російського керівництва до порядку гетьманської елекції в Україні. Якщо в договорі був пункт, що «Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетманом оберут, и о том писати к ним, великому государю» Акты ЮЗР. -- Т. 10. -- С. 490; Воссоединение Украины с Россией. -- Т. 3. -- С. 568., то вже статейний список Ф. Бутурліна в червні 1657 р. свідчив про наміри офіційної Москви активно втрутитися в цей процесАкты ЮЗР. -- Т. 10. -- Прибавл. 1. -- С. 682.. А в посольському наказі відправленому в Україну вже по смерті Богдана Хмельницького Василю Кікіну головна увага акцентувалась саме на визнанні елекційного акту царем як необхідній умові законності обрання гетьмана. До моменту ж появи такої санкції посол отримував повноваження на переговорах вважати своїм контраґентом не одну особу, а все Військо Запорозьке: «а прислан он царского величества з грамотою ко всему Войску Запорожскому»Синбирский сборник. Родословная роспись рода Кикиных. Грамоты и наказы. -- Т. 1. -- Ч. 2. -- М., 1844. -- С. 61..

Тому повідомлення Кікіна про Чигиринську раду, на якій козацька старшина передала гетьманську булаву Івану Виговському, попри прихильне ставлення російського керівництва до колишнього генерального писаря в уряді Б. Хмельницького, викликає в Москві велике роздратування. Наслідком же цього роздратування стає відправка в Україну чергового посольства -- цього разу на чолі з керівником московських стрільців, близьким до Олексія Михайловича Артамоном Матвеєвим (останній був одружений на сестрі цариці). Як свідчать збережені фрагменти статейного списку царського посла та окремі пізніші згадки, саме Матвеєв серед іншого й передав офіційне невдоволення уряду Олексія Михайловича «самовільним» обранням Вигов- ського. Хоч, як випливає з аналізу правових підвалин українсько-російського союзу 1654 р., таке невдоволення аж ніяк не вписувалось в існуюче на той час правове поле. Вельми прикметно, що в посольському наказі Матвеєва Івана Виговського послідовно титулують не гетьманом, а лише генеральним писарем, при цьому вже добре знаючи про результати Чигиринської радиШирше див.: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. -- К., 2001..

Така лінія поведінки офіційної Москви щодо перебігу гетьманської елекції в Україні стала однією з причин напруження українсько-російських взаємин і врешті-решт їхнього повного розриву восени 1658 р. Наслідком же цього стало повернення України в тіло Речі Посполитої на умовах, виписаних у Гадяцькій угоді 1658 р. Загалом Гадяцька угода гарантувала Україні зрівняння в правах з двома іншими членами федерації -- Короною Польської та Великим князівством Литовським, а в питанні гетьманської елекції передбачала, що гетьман Війська Запорозького (який відтепер одночасно ставав і першим сенатором Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, і чигиринськими старостою) володітиме владою пожиттєво, а по його смерті відбудеться «вільний вибір гетьмана», участь у чому візьмуть стани Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Тобто, гетьман Війська Запорозького, який відтепер офіційно й, що особливо важливо, цілком легітимно з точки зору правового поля Речі Посполитої, як сенатор українських воєводств представлятиме й шляхетський загал Великого князівства Руського, обиратиметься не лише козацьким товариством, але й шляхтою. Щоправда, угода містила й принципове уточнення: українські стани обиратимуть не повноправного реґіментаря, а лише чотирьох кандидатів, з числа яких король і надасть гетьманствоUgody ро^ко-икгаішкі w XVII wieku. -- 8. 56-57..

Напередодні ратифікації Гадяцької угоди вальним сеймом у травні 1659 р. керівництво Війська Запорозького намагалося змінити її положення на свою користь. Серед запропонованих змін йшлося не лише про розширення території Великого князівства Руського за рахунок включення до його складу земель Волинського, Подільського та Руського воєводств, але й посилення гетьманського проводу за рахунок закріплення за гетьманом права призначати наказного гетьмана, котрий в разі смерті великого гетьмана успадкував би всю повноту влади в Україні Стадник М. Гадяцька унія // ЗНТШ. -- Львів, 1909. -- Т. 89; Tomkiewicz W. Unia Hadziacka // Sprawy Narodowosciowe. -- Warszawa, 1937. -- № 20; Kot S. Jerzy Niemirycz // W 300-lecie ugody hadziackiej. -- Paryz, 1960; Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т. 10. -- К., 1998; Яковлєва Т.Г. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVH століття. Причини і початок Руїни. -- К., 1998; Горобець В.М. Гадяцька унія 1658 року // Історія України. -- 1988. -- № 38-39; Його ж. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин // Київська старовина. -- 1998. -- № 1; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації'...; Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita Trojga Narodow -- Mit czy rzeczywistosc. -- Krakow, 2007; Гадяцька унія 1658 року. -- К., 2008; Od Ugody Hadziackiej do Unii Europejskiej / Pod. Redakcja A. Kulczyckiego. -- T. 1. -- Rzeszow, 2012.. Утім, досягнути поступок Виговському не вдалося, і це значною мірою коштувало йому булави.

На його місце десь у 20-х числах вересня 1659 р. було обрано Юрія Хмельницького. Якою мірою гетьманські вибори, що відбулись у козацькому таборі над р. Росавою, відповідали козацьким традиціям вільного волевиявлення, наскільки важливим для результатів виборів був тиск зовнішньої сили (у даному випадку коронного обозного Анджея Потоцького, котрий, з його слів, доклав чимало зусиль, аби змусити Виговського добровільно зректися гетьманських клейнодів, щоб тим самим не допустити вибуху міжусобної війни поміж козакамиПамятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов (далі -- ПКК). ! Т. 3. ! К., 1898. ! С. 379-382.), через брак достовірних документальних свідчень сказати складно.

Більше певності є в тому, що коли юному Хмельничченку під тиском обставин за деякий час таки довелось піти на налагодження стосунків з російською стороною через визнання царя протектором України, представники останнього змусили українську сторону провести процедуру повторних гетьманських виборів, яка б, як можемо здогадатись, насамперед засвідчила суб'єктність царської влади в процесі гетьманської елекції.

А ще російська сторона, не зумівши через загострення і врешті розрив українсько-російських стосунків, що мав місце в роки гетьманування Івана Виговського, реалізувати свої амбітні наміри щодо встановлення контролю за гетьманськими виборами відразу по смерті Богдана Хмельницького, вже при повернені Війська Запорозького, очолюваного його сином Юрієм, під царську зверхність восени 1659 р. у сфальсифікований царськими дипломатами текст нібито договору 1654 р. включає принципове доповнення, що зобов'язувало новообраного реґіментаря Війська Запорозького «по обраніи, гетману ездить к великому государю царю... к Москве и видети его госу- дарскія пресветлыя очи. И великій государь его царское пресветлое вели- чество пожалует гетмана по чину, булаву и знамя, и на гетманство свою государеву жалованную грамоту дати ему велит».

Таким чином, право вільної елекції було дещо звужене, оскільки відтепер впроваджувалась своєрідна процедура інавгурації, котра обов'язково мала проходити в Москві, у царських палатах. За відсутності такого елементу елекційного процесу законними вибори гетьмана не визнавалися.

Утім, фактично і Юрій Хмельницький, і навіть його легітимний (з точки зору визнання легітимності московським керівництвом) наступник, що до влади прийшов значною мірою саме завдяки московській підтримці, Іван Брюховецький під різними приводами таки зуміли ухилися від впровадження цієї правової вимоги в практику політичного життя Гетьманату. А вже договір Війська Запорозького з царем 1669 р. (так звані Глухівські статті) був вільний від неї, натомість, містячи в собі таку норму: «им обирати гетмана по их праву, и чтоб с своего государскаго милосердія пожаловал, велелі дати в войско гетману войсковыя клейнота»Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). -- Київ-Львів, 2004. -- С. 115. Там само. -- С. 467.. Тобто, ознакою легітимності гетьманського обрання виступало не вручення новообраному реґіментареві відповідних клейнодів обов' язково в Москві й за присутності царя, а лише сам факт їх вручення царським уповноваженим.

Щоправда, водночас залишалась у силі норма, зафіксована в так званих Нових статтях Юрія Хмельницького 1659 р., котрою заборонялося Війську Запорозькому зміщувати за будь-які проступки, за винятком лише зради царю, гетьмана з його уряду без відповідного царського дозволу: «А самим однолично гетмана, без указа царского величества, не переменять».

Отже, з формально-правового боку вирішення проблеми гетьманської елекції покладалося на волю Війська Запорозького, але з обмеженням на користь царя права позбавлення гетьманської булави та скликання елекцій- ної ради. Крім того, де-факто утвердилася практика проведення елекційних рад за обов'язкової участі повноважних представників царя -- окольничого чи боярина в другій половині ХУІІ ст. та, відповідно, таємного радника чи вищого офіцерського чину російської армії в першій половині ХУШ ст. Причому зазвичай на практиці царські уповноважені в Україну виряджалися в супроводі царського війська, хоч у документах про цей важливий у контексті приведення до влади бажаних російській владі кандидатів нюанс і не йшлося.

На практиці роль царського уповноваженого, тим паче такого, що мав під своєю рукою потужну військову силу, рідко коли (а практично ніколи) не обмежувалась лише спогляданням перебігу виборчого процесу та введенням по тому нового реґіментаря у владу. Найбільш виразно активна участь царського повіреного у ході виборів простежується в подіях 1663 р. Тоді цар Олексій Михайлович, виряджаючи своїх посланців в Україну для організації елекційної ради, на яку в інтересах російської сторони було запрошено не лише козаків, а й «чернь», у власноручному листі до воєводи Г.Г. Ромода- новського наказував: «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний»Записки Отделения русской и славянской археологии Императорского археологического общества. -- Т. 2. -- СПб., 1861. -- С. 771.. Зауважимо, що Брюховецький виступав лише одним з трьох реальних кандидатів на гетьманство, й остаточний вибір мало б зробити Військо Запорозьке.

Отож, коли напередодні елекційної Ніжинської ради 1663 р., по полудні 16 червня до шатра Д.С. Велико-Гагіна прибув кошовий гетьман і між ними відбулася конфіденційна розмова, доля гетьманства була вирішеною. Принаймні, добре обізнаний з подіями один з вищих російських офіцерів зі свити Велико-Гагіна, шотландець на царській службі Патрик Гордон був переконаний, що за її результатами Брюховецький забезпечив собі повну підтримку царського представника, єдине, що він не зміг зробити, так це вже 16 червня заполучити за допомоги останнього булаву: «но сегодня ничего не удалось сделать, ибо (как полагали) Брюховецкому нужно было время для сговора с партией Сомка».

Значно меншою була роль царського повіреного на виборах наступника Брюховецького Дем'яна Ігнатовича в березні 1669 р. Власне, на гетьманство Ігнатовича було обрано ще наприкінці 1668 р., але, оскільки під час обрання не було уповноваженого представника Олексія Михайловича, процедуру обрання довелось повторити вже за участю князя Г.Г. Ромодановського. Вибори 1669 р. проходили по завершенні російсько-української війни 1668 р., започаткованої антимосковським повстанням гетьмана Брюховець- кого, і російська влада, обпікшись у своїх спробах ліквідувати українську автономію брутальним тиском на Брюховецького, на перших порах намагалась діяти в Україні вкрай обережно. Отож і на виборах 1669 р. Москва обмежилась лише певним політичним тиском на новообраного реґіментаря в справі помірного обмеження автономії Гетьманату. З вибором же Ігнатовича -- по суті, креатури правобережного гетьмана Дорошенка -- на лівобережного гетьмана мовчки погодилась.

Аналогічним чином російська правляча еліта діяла і при обранні на гетьманство наступника Ігнатовича, обмежившись лише активною роллю у справі повалення васала, що виходив з-під контролю московської влади. Натомість при обранні на гетьманство Івана Мазепи влітку 1687 р. офіційний представник цариці Софії князь В.В. Голіцин нібито отримав від претендента немалу суму грошей, що й визначило його політичне уподобання Різні версії цього сюжету див.: Павленко С. Міф про Мазепу. -- Чернігів, 1998; Сокирко О. Тринадцятий міф про Мазепу (Рец.: С. О. Павленко. Міф про Мазепу. -- Чернігів: Сіверянська думка, 1998) // Укр. гуманітарний огляд. -- Вип. 2. -- К., 1999; Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. -- К., 2001; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. -- 2-е доп. вид. -- Нью-Йорк-Київ-Львів-Париж-Торонто, 2001; Ковалевська О. Іван Мазепа у запитаннях і відповідях. -- К., 2008; Журавльов Д.В. Мазепа: людина, політик, легенда: історичне досьє. -- Х., 2007; Таирова-Яковлева Т. Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства». -- СПб., 2011 та ін..

Натомість під час виборів, що відбулися на початку листопада 1708 р. в Глухові, вирішальне слово було за російською владою, яку, зауважимо, цього разу уособлював сам цар Петро І. Зокрема, на раді, де були присутніми лише два повних полковники -- стародубський Іван Скоропадський та чернігівський Павло Полуботок, частина старшини підтримувала кандидатуру першого, частина -- другого. Прибічників Полуботка було більше. За свідченнями російських інформаторів, стародубський полковник Скоропадський, відмовляючись від булави, також вказував на кандидатуру опонента -- «а он (Скоропадський. -- В.Г.) отрицаяся, говорил, что он стар и такого тяжестного уряду снесть не может, а достоин, де, обрану быть в гетьманы молодому и заслуженому человеку, а именно указывая на черниговского полковника, господина Полуботка» Источники малороссийской истории, собр. и изд. Д.Н. Бантышем-Каменским. -- Ч. 2. -- М., 1859. -- С. 179.. Проте літописець повідомляє, що вирішальне слово на Глухівській раді належало цареві, який відхилив цю кандидатуру, мотивуючи це своє рішення тим, що Полуботок «очень хитер и может Мазепе уравниться»А. Ригельман. Летописное повествование о Малой России и ея народе и казаках вообще. -- М., 1847. -- С. 50., та рішуче вказав на Скоропадського як на більш прийнятного кандидата. Воля царя була доведена до організаторів ради, й її учасники не наважились йти супроти неї. Скоропадського проголосили гетьманом, а Полуботка Петро І наказав задовольнити щедрою матеріальною компенсацією за втрачені політичні амбіції.

Не менш активно російська влада впливала й на обрання на гетьманство наступника Івана Скоропадського, вибори якого відбулися лише через п'ять років по смерті попередника, оскільки перед тим уряд Петра І намагався взагалі де-факто ліквідувати інститут гетьманства. По смерті Петра І російська влада була вимушена дещо лібералізувати свою політику щодо українських справ. У контексті реалізації нового курсу 17 червня на засіданні Верховної таємної ради (на той час фактично найвищої владної установи Російської імперії) ухвалили рішення «одну булаву серебряную для отсылки к гетману послать в Иностранную колегію», а за кілька днів, 20 червня, видається указ «О бытии в Малой России гетмана и генералной старшины по прежнему и о посылке в Малую Россию для обрання гетмана тайного советника Наумова». Тоді ж Верховна таємна рада зобов'язала Іноземну колегію підготувати інструкцію Наумову про організацію гетьманських виборів і його функціональні обов'язки в Україні як міністра при гетьманському уряді⁶ Сборник Императорского Русского исторического общества. -- Вып. 63: Протоколы, журналы и указы Верховного Тайного Совета, с 1 января по конец июня 1121 г. -- Ч. 3. -- СПб., 1888. -- С. 210, 119; Российский государственный архив древних актов (далі -- РГАДА). -- Ф. 248. -- Оп. 29. -- Д. 1180. -- Л. 92-96.. В другій половині липня Іноземна колегія підготувала інструкцію міністрові, формуляр гетьманської присяги та «особливые секретные пункты» царському представникові при гетьманському уряді. Документи пройшли попередню апробацію в Меншикова, а на засіданні 22 липня їх ухвалили члени Верховної таємної ради. гетьманський елекція козацтво влада

З пакету документів, прийнятих 22 липня, особливої уваги заслуговують таємні пункти-інструкції, адже вони розкривають зміст акту реставрації Гетьманату та висвітлюють механізм реалізації проекту. Зокрема, в «особливых секретных пунктах» зазначалося, що задекларовані урядом обіцянки повернути українському народові право «выбрать по прежнему гетмана и старшину» було написано лише «для лица». Насправді ж імператор виказав «соизволение быть гетманом миргородскому полковнику Данилу Апостолу». Виходячи з цього, Наумов мав після прибуття до Глухова і «обяви о сем указу (стосовно проведення гетьманських виборів. -- В.Г.) и разослав для обявления того ж по полкам, смотреть и разведывать еволь Данила Апостола в гетманы народ будет избирать». Якщо ж резидентові стане відомо, що «некоторые из того народа о ином ком намерение имели в гетманы обират, в таком случае ему... того предостерегать и путь к тому предуготовить, чтоб, конечно, ево, Данила Апостола, а не иного кого в гетманы народ избрал». Якщо ж міністр не зуміє переконати виборців віддати свої голоси за миргородського полковника, автори інструкції наказували йому «то собрание под каким пристойным претекстом остановить и писать Е. И. В. в Коллегию иностранных дел»21. Отже, як бачимо, йшлося не про реставрацію давніх козацьких прав, а про призначення офіційним Петербургом на посаду гетьмана Д. Апостола, при збереженні видимості вільного волевиявлення учасників елекційної ради.

Як могли проходити гетьманські вибори в козацькій Україні, найбільш повно можемо уявити на прикладі Ніжинської ради 1663 р., оскільки події цієї елекції представлено в декількох джерелах, і доволі таки детально. Так, якщо вірити офіційній реляції уповноваженого царя на елекційній раді 1663 р. князя Данила Степановича Велико-Гагіна про обставини обрання гетьмана, то скликана за дозволом Олексія Михайловича Генеральна військова рада пройшла чинно, без ексцесів, у повній відповідності з царським указом. Зокрема, в документі вказувалося, що 17 червня з волі великого государя окольничий і намісник галицький князь Д.С. Велико-Гагін «с товарищи учинили черневую енералную раду у Нежина под городом; а на раде были Мефодій, епископ Мстиславскій и Оршанскій и блюститель митрополіи Кіевской, и наказной и кошевой гетманы Яким Самко, Иван Брюховецкій, и полковники, и сотники, вся старшина и все войско Запорожское и мещане. И на той раде великого государя верюющая грамота им чтена; и они гетманы и все войско Запорожское и чернь, выслушав великого государя грамоты, на его государеви милости били челом и учинили об- рание». Обраний внаслідок цього в «совершеные гетманы» усім Військом Запорозьким, як старшиною, так і черню, вільними голосами Іван Брюхо- вецький 18 червня в соборному храмі Ніжина після урочистого богослужіння «великому государю великому князю Алексею Михайловичю, все Великія и Малыя и Білая Росіи самодержцу, и его государским дітем, благородным государевим царевичем и их государским наследником, по святой непорочной евангелской заповіди Господни пред святым Евангліем віру учинил при єпископи Мефодіи Мстиславском и Оршанском и блюстители митрополіи Кіевской, по чиновной книге и по записи».

Тобто, згідно з офіційним повідомленням окольничого, вибори протікали в такій послідовності. Коли старшини, козаки, представники духовенства, уповноважені царя, а також у випадку з виборами 1663 р. «чернь» збирались на місці проведення виборів, перед присутніми зачитували грамоту царя з дозволом на реалізацію відповідної політичної волі. Старшини від імені всього Війська дякували царю за таку милість і проводили вибори. Обраний вільними голосами реґіментар після урочистого богослужіння в храмі складав присягу цареві і його спадкоємцям «по чиновной книге и по записи» і, як можемо судити з інших документів, отримував з рук царського представника символи гетьманської влади -- прапор і булаву. Такою була ідеальна модель гетьманських виборів.

Насправді ж гетьманське обрання 1663 р. разюче різнилось із тією ідилічною картиною, яку намалював у своєму посольському звіті царський окольничий. Вибори гетьмана, проведені на Генеральній раді під Ніжином, відзначалися неабиякою напругою, були відмічені численними ексцесами та протистояннями, в тому числі й силовими протиборствами -- із застосуванням зброї та людськими жертвами. Так, з розповіді Патрика Гордона дізнаємося, що близько десятої години ранку 17 червня царський окольничий прибув з Ніжина до намету в околицях міста, поблизу якого і мала відбутися Генеральна рада. За наказом Велико-Гагіна навколо намету було розставлено царські війська. Відразу ж по тому на поле почали прибувати учасники ради. Першим прибув зі своїми прибічниками Яким Сомко, за ним підтягнувся й

Іван Брюховецький з людьми. Як прибічники Сомка, так і козаки й простолюд Брюховецького на виборну раду прибули як на війну -- з прапорами та зброєю.

З розповіді Самовидця довідуємось, що за Ніжином було встановлено «намет великий», присланий з Москви государем, і навкруги від нього було розставлено «військо московское... з оружжем задля уникання своеволі». Утім, як зауважує літописець далі, «тое мало що помогло», й, як тільки було «вдарено в бубни на раду», Брюховецький, «ведлуг постанови, пішо войско припровадил ку намету своей сторони. и Сомко не зозволився: и сам и усі козаки, при нему будучіе, яко люди достатніе, на конях добрих, шатно и при орюжю, як до войни, тоей интенції будучи, же ежели би не вед луг мисли оных рада становитися бы міла, то межи собою битву міти, бо при таборі Сомковом и гармат было немало»Літопис Самовидця / Вид. підготував Я.І. Дзира. -- К., 1971. -- С. 90..

Побачивши перед собою таку значну масу озброєного люду, до того ж очолюваного вороже налаштованими один до одного лідерами, царський представник на раді, як оповідав Гордон, зажадав, аби козаки залишили зброю та прийшли на зібрання безоружні. Але як прибічники Брюховецького, так і Сомка на наказ Велико-Гагіна не зважали. І лише після прибуття в намет до окольничого єпископа Мефодія та спільного їхнього звернення до старшини, з апеляцією до відповідного указу Олексія Михайловича, як було записано в щоденнику Гордона, «окольничий. велел, чтобы Сомко и Брюховецкий с офицерами и лучшими казаками оставили оружие и коней и шли к шатру. Так они и сделали, только Сомко имел при себе саблю и сайдак»Гордон П. Дневник, 1659-1667. -- С. 131.. Тобто, попри участь у раді такої значної кількості народу, безпосередніми учасниками виборів мали були все ж козацькі старшини та «лучшие казаки», а отже виборча рада мала відбутись за канонами, утвердженими на Січі, коли посеред загальновійськової ради збиралась група старшин і «стариків», яка й ухвалювала принципове рішення, яке по тому виносилось на ознайомлення широкого козацького загалуДив.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. -- К., 2009..

Забравшись на лавку разом з єпископом Мефодієм, стольником Кирилом Хлоповим, а також з якимось неозначеним персонально Гордоном «канцлером», Велико-Гагін почав читати царську грамоту щодо дозволу на гетьманські вибори на Лівобережжі та порядок їх проведення. Зазвичай, згідно з традиціями Московської держави, монарші грамоти були багатослівними, а викладенню суті питання передувала розлога передісторія. У випадку зі справами, які торкались України, історичний екскурс починався з тих часів, коли «Малоросія» перебувала під владою польського короля. Розбурхана виборчими клопотами козацька стихія не стала чекати на закінчення читання царським окольничим грамоти Олексія Михайловича, а, заглушивши його своїми вигуками, розпочала процедуру виборів.

У відправленій окольничим Велико-Гагіним до Москви відразу ж по завершенні виборів реляції про перебіг Ніжинської ради цей епізод гетьманського обрання подано дещо в іншій інтерпретації. Зокрема, представник государя стверджував, що вигуки козаків перервали не читання ним царської грамоти, а вже вибухнули на етапі виголошення окольничим промови: «И наказному и кошевому гетманом и полковником и сотникам, и отаманом, и есаулом, і казаком, и всей черни твою великого государя вірующую грамоту на раде вычли. А выслушав твою великого государя грамоту наказной и кошевой гетманы, и полковники, и сотники, и атаманы и есаулы, и казаки, и чернь на твоем великого государя жалованье, на милостивом слове челом ударили. Да мы ж холопи твои на раде твой великого государя указ наказному и кошевому гетманом, и полковником, и сотникам, и отаманом, и есаулом, і козаком, и черни против наказу учали говорить речь. И не выслушав твого великого государя указу с Ывановой стороны Брюховецкаго... обирали в гетманы ево Івана и по своему казацкому обычаю вверх шапки метали. А с Якимовой стороны Самка. в гетманы обирали».

Утім, в інших відомих дослідникам наративах представлено дещо відмінні від цієї версії. Зокрема, Самовидець стверджував, що як тільки Велико- Гагін вийшов зі свого намету та почав читати «грамоту и указ его царського величества, не дано того скончити, ані слухаючи письма царського величества, зараз крик стался з обох сторон о гетманство.». За Гордоном, частина козаків вигукувала «Сомко», інша -- «Брюховецький». Вигуки, згідно з усталеними ще на Запорожжі традиціями, підкріплювалися підкиданням угору шапок. У якийсь момент прибічники наказного гетьмана доставили в центр виборчого кола бунчук і прапор Якима Сомка, покрили ним свого висуванця та підняли на лаву, проголошуючи тим самим обраним гетьманом. Під час цих дій царського окольничого та його супровід було відтіснено від лави, і вони заледве зуміли пробратися до свого намету. Але на цьому «вибори» не припинилися. Прибічники Брюховецького зуміли швидко доправити до центру виборчого поля зброю та силою скинути Сомка і його прибічників з лави, поламати бунчук наказного гетьмана та вбити козака, котрий тримав той бунчук у своїх руках (як з'ясувалось уже згодом, ним виявився зять Якима Сомка).

Переповідаючи про збройну сутичку 17 червня, Гордон зауважував, що в той момент, коли пристрасті розгорілися до крайніх меж, коли козаки запросто могли б знести і царський намет, в якому заховався Велико-Гагін, царські ратники за наказом полковника Штрасбурга закидали натовп «виборців» ручними гранатами, і ті «расчистили пространство». На полі залишились лежати тіла загиблих і поранені в цій сутичці, а наказний Сомко тим часом зі своїми прибічними верхи втік до свого табору. Булава наказного гетьмана та литаври Сомка стали трофеєм для прибічників Брюховецького.

Згідно з повідомленням Самовидця, перервавши галасом читання Велико-Гагіним царської грамоти й указу, одна частина козаків почала вигукувати «Бруховецкого гетманом, а другіе кричат «Сомка гетманом» и на столец обох сажают. А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали...». Сам наказний гетьман «видрался през намет царский» і, «допавши» до коня, разом з іншою старшиною ледве встиг втекти до свого табору, залишивши на полі тіла кількох загиблих у тій сутичці своїх прибічників. І як тільки сомківці побігли з елекції, прибічники Брюховецького «всадили» свого ставленика на «столец» і проголосили його гетьманом, «давши оному булаву и бунчук». При цьому, за версію Самовидця, саме вони, а не люди Сомка (як твердив Гордон), «зопхнули» царського представника з лави чи «столца».

Далі Самовидець стверджував, що за певний час («нескоро») зчинений учасниками ради галас «ускромился». Але Велико-Гагін обрання Брюховецького гетьманом «не подтвержал», оскільки «и до себе прийти не могл за великим шумом межи народом». Отож Брюховецький з врученими йому знаками гетьманського достоїнства від'їхав до свого табору. А Сомко, «юже не маючи бунчука ані булави, бо тое запорожци видрали оному», -- до свого. Відразу по цьому військо Якима Сомка почало масово відступатися від нього, а він за таких умов пригрозив Велико-Гагіну не лише не визнавати обрання Брюховецького на гетьманство, а й відвести свої полки до Переяслава і «знову до его царського величества слати, же ґвалтом гетьманство дано Бруховецкому, котрого військо не приймует». Реагуючи на погрози Сомка та «обавляючися, жеби с того не вросло що злого», Велико-Гагін розпорядився «знову на третій день тую раду» скликати, а до того моменту, поки «чернь войско. гетмана настановляти, кого улюблят», будуть, аби Брюховецький «знаки войсковіе положил».

Прискіпливо досліджуючи текст літопису та порівнюючи його з відомими з інших джерел історичними реаліями, Микола Петровський розцінив повідомлення про призначення царським окольничим ради на «третій день» ще однією з фактологічних помилок Самовидця, адже про відтермінування її на 19 червня в жодних джерелах не згадуєтьсяПетровський М. Нариси історії України ХУІІ -- початку XVIII століть (Досліди над Літописом Самовидця). -- Харків, 1930. -- С. 270.. Але, можливо, Самовидець рахував саме 18 червня третім днем гетьманських виборів, адже до Ніжина козаки зібралися вже на 16 червня. На другий день Петрівки, що розпочалась у 1663 р. 15 числа? Значно контроверсійнішим є інше твердження Самовидця: нібито з постановою окольничого про перенесення виборів на наступний день «барзо Бруховецкій сперечался, яже видяче, же князь почал на Сомкову руку схилятися». Зі слів Самовидця, на кінець 17 червня навіть з'явилась певна інтрига в питанні щодо майбутнього володаря гетьманської булави. Так, начебто старшина порадила Сомкові, «жеби не будучи спро- тивним задля ненарушення ласки его царського величества», ідею гетьманського обрання не заперечувати, а лише провести вибори не біля намету Велико-Гагіна, «где військо стояло московское», а «межи своими войсками тую учинити раду, на що и Бруховецкій позволився».

Важко припустити, що царський окольничий, подолавши неблизький шлях з Москви до Ніжина та отримавши царський наказ провести «чернецьку» раду за розробленим у Кремлі сценарієм, погодився б на усунення себе від активної участі в процесі гетьманського обрання. Власне, як і Брюховецький на те, аби розіграти булаву з Сомком без прикриття царської влади, над забезпеченням прихильності якої до своєї персони він так довго і тяжко працював. Утім, Самовидець обрав саме такий варіант розвитку сюжету своєї оповіді, а винуватцями в руйнації планів наказного гетьмана та його мудрого оточення обрав «несталость наших людей», яка й завадила те задумане реалізувати: «бо козаки сторони Сомковой, отступивши своїй старшини, похапавши корогви каждая сотня, и до табору Бруховецкого прийшли и поклонилися, отвернувши, зараз напали вози своїх старших жаковати».

Натомість у розповіді Патрика Гордона стверджується, що після того кривавого інциденту, що спалахнув під час ради, після того, як Сомко був змушений повернутися ні з чим до свого табору, кошовий гетьман вступив до намету царського окольничого, де за присутності єпископа Мефодія почали радитися, як бути далі. Під час цих нарад Сомко прислав до Велико- Гагіна посланця з вимогою видати їм тіла вбитого бунчужного та інших загиблих у цій бійці людей. Крім того, наказний гетьман вимагав судити тих, хто вчинив цю бійню, яка завершилась пораненням і вбивством його прибічників. Однак окольничий задовольнив лише прохання Сомка щодо видачі тіл загиблих, але категорично відмовив наказному гетьману в його вимозі судити винуватців трагедії, заявивши, що її спричинили якраз люди Сомка, котрі прибігли зі зброєю проголошувати його гетьманом.

Патрик Гордон стверджував, що після цього царський представник передав через свого посланця, аби Сомко та його старшини «пришли к шатру миром». Наказний гетьман відмовився це зробити, пояснивши свій вчинок боязню бути вбитим, як його бунчужний перед тим. Робити було нічого. Раду відновлювати 17 червня не стали, кошового гетьмана до його табору доправив приставлений для охорони Велико-Гагіним загін вершників, а сам окольничий разом з єпископом Мефодієм від'їхали до Ніжинського замку.

Вранці наступного дня Велико-Гагін продовжив ту справу, заради якої він здолав неблизький шлях з Москви до Ніжина. Прибувши до намету, біля якого відбувалася рада днем раніше, він послав своїх офіцерів до Сомка і Брюховецького, аби ті разом з полковниками й іншими «начальними людьми» без зброї прибули до нього, а решта товариства, також без зброї, збиралась в полі. Ті погодились, і так, власне, й почався другий день Ніжинської ради 1663 р. Але за ніч, що минула, в диспозиції сторін сталися серйозні зрушення. Агітація прибічників Брюховецького, особливо після того, як тому вдалося здобути тактичну перемогу напередодні та засвідчити, хоч і опосередковано, підтримку своєї кандидатури з боку царської влади, призвела до того, що лави прибічників Сомка почали стрімко рідіти. Передчуваючи недобре, ще вранці 18 червня ніжинський полковник Василь Золотаренко (наразі прибічник Сомка) з дозволу царського окольничого перевіз свою матір, дружину та дітей до Ніжинського замку, під захист царського воєводи Михайла Михайловича Дмитрієва. Яким Сомко ж ще дорогою до намету царського представника, побачивши, як його козаки масово долучаються до прибічників опонента, було кинувся рятуватися втечею з елекційного поля, але, за свідченням Гордона, мало не втрапив до рук перебіжчиків і разом з вірною собі старшиною був змушений шукати порятунку в російському таборі. Звідти ж, знову ж таки -- зі слів Гордона, «видя, что с Сомко остались немногие, и опасаясь, что идущие на совет казаки потребуют выдать его и его приверженцев для расправы, окольничий по их просьбе отослал их (около 150 господ и прислуги) в замок под сильной охраной конницы и пехоты»Гордон П. Дневник, 1659-1667. -- С. 132..

У Самовидця чіткої темпоральної демаркації подій 17-18 червня не простежується. Отож він якось невизначено говорить про те, що як тільки козаки з прихильних напередодні ради до Сомка полків почали переходити на бік його опонента, а по тому й грабувати майно своєї старшини, наказний гетьман, «видячи... с полковниками своїми и инною старшиною, впавши на коні, прибігли до намету царского до князя, сподіваючися помочи и оборони своему здоровю, которих зараз князь зо всім отослал в замок ніжинський»Літопис Самовидця. -- С. 91.. Але, як бачимо, він не ставить під сумнів добровільність здачі старшини себе на милість царської влади.

Так само й окольничий Велико-Гагін у своїй реляції, відправленій до Москви відразу ж по завершенні виборів, також наголошував на тому, що після силової сутички 17 червня наступного дня наказний гетьман Сомко разом з полковниками -- ніжинським Василем Золотаренком, чернігівським Оникієм Силичем, переяславським Афанасієм Щуровським, прилуцьким Дмитром Чернявським і київським Семеном Третяком добровільно прибув до нього в табір і попросив їх оборонити і «черни убить не дать»Окиншевич Л. Генеральна рада. -- С. 416..

Натомість анонімний автор «Краткого описания Малороссии», описуючи цю суперечливу колізію гетьманських виборів 1663 р. -- взяття під варту Якима Сомка та його прибічників, загалом підтверджував слова Гордона з розповіді про «Чорну» раду, але робив принципово інші акценти в поясненні мотивів цього вчинку. Згідно з цим описом, після кривавої бійні на раді 17 червня наказний гетьман висловив царському окольничому своє роздратування ситуацією та навіть пригрозив поскаржитись з цього приводу самому государеві. Ось на тлі таких заяв наказного гетьмана Велико-Гагін, «оскорбившись», і наказав Сомку, Золотаренку «с товарищи их явитись», а коли ті «как скоро пришли, тот час коне и оружне и одежду от оних поотбирано, а самих с людми их за караул взято»Краткое описание Малороссии // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. -- К., 1878. -- С. 260-261.. Тобто добровільною передача себе в руки царського окольничого для Сомка та його прибічників не була.

Остання подія стала, по суті, визначальним моментом елекційної боротьби -- завершальна стадія гетьманських виборів 1663 р. вже справді пройшла без жодних складнощів і ексцесів для Івана Брюховецького. Як писав з цього приводу в реляції Велико-Гагін, в гетьмани Брюховецького «обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы»Окиншевич Л. Генеральна рада. -- С. 417..

Утім, навіть після такого безславного сходження з дистанції Якима Сомка інтрига, нехай і дещо технічного характеру, на певний час таки збереглась. Брюховецький, як справжній великий актор, витримав деяку паузу, не поспішивши стрімголов за булавою, а на певний, вочевидь, достатньо тривалий час затримавшись у своєму таборі («задержался надолго»Гордон П. Дневник, 1659-1667. -- С. 132.). Велико-Гагіну навіть довелось відправляти чергового свого гінця, аби той довідався про причини затримки кошового гетьмана з виступом. Як виявилось, затримка була пов'язана з необхідністю впорядкувати лави своїх нових прибічників, які ще вчора підтримували гетьмана Сомка. Коли ж Брюховецький таки вийшов з табору, то спершу перед наметом Велико- Гагіна півмісяцем «рогами к шатру» вишикував свою кінноту, згодом на поле прибула піхота, яка зайняла ділянку поперед кіннотою. Як і наполягав царський окольничий, усі козаки і посполиті на раду прибули беззбройні. Після цього Велико-Гагін з єпископом Мефодієм і зі свитою, «под охраной протазанщиков», вийшли на середину кола. Туди ж вступив і Брюховецький у супроводі вірних йому полковників, сотників, отаманів й осавулів. А як тільки шикування завершилися, Брюховецького відразу ж проголосили гетьманом. При цьому Велико-Гагін виказав побажання, аби той зі своїм бунчуком обійшов усе козацьке коло. І коли новопроголошений гетьман наближувався до якогось козацького загону, козаки схиляли перед ним свої прапори та підкидали вгору шапки, висловлюючи в такий спосіб згоду з його обранням на реґіментарство та свою приязнь до нього особисто.