Втрати міського й сільського населення України внаслідок голодомору в 1932-1934 рр.: нові оцінки

Оскільки економічна криза, на думку Й.Сталіна, мала «класовий характер», то ліквідація «куркулів» і суцільна колективізація сільського господарства розглядалися ним як необхідна передумова виходу з кризи й нагромадження ресурсів для індустріалізації. По суті село, його продуктивні сили та ресурси стали основним джерелом індустріального будівництва. Якщо селянство розглядалось як відстала й ворожа «класова» група, приватновласницькі інтереси якої необхідно було знищити та змусити її працювати в колгоспі на виконання планових завдань, то у ставленні до робітництва як аванґарду побудови «соціалістичної економіки» держава взяла на себе роль постачальника матеріальних благ. Як зазначає С.Кульчицький, «формуючи фінансовий фонд індустріалізації, сталінська команда ставилася до різних соціально-класових груп у суспільстві вибірково: з елементами патерналізму щодо робітничого класу і з елементами терору -- проти сільських виробників». Суттєві відмінності у суспільному статусі селянства й робітничого класу та їх ролі у формуванні «соціалістичної економіки» стали вагомими чинниками нерівності у системі їх державного забезпечення, а відтак - відіграли важливу роль у формуванні різної інтенсивності втрат населення під час голоду в містах і селах України.

По-перше, рівень державного забезпечення продовольчими товарами серед сільських жителів, що становили більшість населення республіки та СРСР, був значно гіршим, ніж у містах. Так, за даними О.Осокіної, у 1931-1933 рр. у середньому на рік у розрахунку на душу населення держава виділяла на одного жителя міст значно більше, ніж на селянина: борошна - у 12-18 разів, крупи - у 12-28 разів, риби - у 10-14 разів, цукру - у 8-12 разів, чаю - у 1,5 рази. Така глибока нерівність мала своїм корінням тезу про те, що село перебуває на самозабезпеченні продуктами харчування й тому потребує значно менше державних поставок. Передбачалося, що селяни повинні віддавати зерно державі та при цьому самі себе забезпечувати їжею, тоді як робітники й службовці могли отримати від держави продовольче забезпечення у вигляді пайків і низьких цін на обіди чи продукти. Із загостренням економічної ситуації постачання харчових продуктів у сільську місцевість почало повністю залежати від виконання планів хлібозаготівель. У ході продовольчої кризи повне вилучення зерна та інших запасів продовольства, що супроводжувалося масовими репресивними заходами проти селян, призвело до масштабного голоду й катастрофічного підйому смертності у сільській місцевості України.

По-друге, у містах діяла централізована карткова система постачання, що допомогла частині міського населення вижити в умовах голоду. Запровадження карток здійснювалося впродовж 1928-1929 рр., а з початку 1931 р. карткову систему на основні продовольчі та непродовольчі товари було розповсюджено на все міське населення СРСР. Картки видавалися зайнятим у державному секторі економіки: промисловості, державній і військовій організації, радгоспах. Однак в умовах наростаючого продовольчого дефіциту функціонування централізованої системи постачання в містах почало зазнавати збоїв, насамперед через стрімке зростання міського населення. Одним із чинників цього зростання був ініційований і заохочуваний державою так званий оргнабір із числа сільських жителів на будівництво промислових підприємств та інших об'єктів у містах. Це давало селянам можливість вирватися з голодуючого села, здобути шанси на виживання, однак точна кількість робочої сили, яку необхідно прогодувати в містах, була невідомою, тому планування у сфері державного постачання було вкрай неефективним. Оскільки обсяги пайка залежали від наявного товарного фонду, то у кризових економічних умовах вони виявлялися меншими за задекларовані. Давалися взнаки і громіздкий бюрократичний апарат, і слабкість інфраструктури, що ускладнювало процеси постачання та розподілу. Утворилося замкнене коло, в якому створена для вирішення товарного дефіциту система централізованого постачання й нормованого розподілу водночас сама ґенерувала та загострювала проблему нестачі продовольства чи інших товарів.

Додатково було організовано децентралізовані заготівлі, що передбачало купівлю продовольчих товарів у місцевих виробників чи отримання їх у вигляді податку. Це мало частково покривати потребу в м'ясі, рибі, жирах, крупах та повністю - в овочах і фруктах. Влада намагалася організувати харчування на місцях шляхом децентралізованих заготівель для груп населення, які особливо цього потребували, незважаючи на відсутність таких резервів на місцях. Навіть у розпал Голодомору навесні 1933 р. партійні органи давали вказівки провести заготівлі з місцевих ресурсів для харчування робітників. Незважаючи на заклики союзної та республіканської влад, плани з виконання децентралізованих хлібозаготівель не виконувалися. Деякі документи свідчать, що в 1932 р. в окремих місцях продукти шляхом таких заготівель не видавалися впродовж 4--5 міс. Існують свідчення про конфіскацію продовольства в робітників, що може означати намагання виконати плани з децентралізованих заготівель шляхом вилучення продуктів замість їх придбання. Окрім цього, децентралізовані заготівлі нерідко ставали зручним приводом для скорочення норм централізованого постачання продуктів для робітників республіки. Водночас, порівняно з селянами, вони все ж мали змогу отримати їжу через картки, а також у закритих розподільниках та їдальнях. Мережа громадського харчування в 1933 р. охоплювала 45,4% робітництва УСРР. Таким чином, якщо селяни були знекровлені надмірно високими хлібозаготівлями й повною конфіскацією продовольства, то жителі міст ситуативно залежали від постачання продуктів, їх централізованих і децентралізованих поставок.

По-третє, система продовольчого забезпечення в містах відзначалася вираженим класово-ієрархічним характером. Хоча робітники порівняно з селянами мали відносно більше можливостей отримати їжу, шанси на виживання в умовах голоду серед різних соціальних груп міського населення дуже відрізнялися. Основним критерієм системи нормованого постачання був ступінь виробничої значущості реґіону, міста, працівника. У такий спосіб держава формалізувала нерівність громадян і закріпила їхній поділ у вигляді норм постачання продуктів та, відповідно, шансів на виживання. Було виділено окремі групи галузей, підприємств, зайнятих працівників, забезпечення яких суттєво вирізнялося. Із початку 1931 р. існувало чотири списки постачання: особливий, перший, другий, третій. Особливий та перший охоплювали провідні індустріальні підприємства СРСР, працівники яких мали значні переваги в постачанні, зокрема вони отримували за більш високими нормами такі продукти, як хліб, борошно, крупа, м'ясо, риба, масло, цукор, чай, яиця. На перший та особливий списки, споживачі яких становили близько 40% від їх загальної кількості, виділялося 70-80% загального резерву для постачання. До другого й третього списків відносилися невеликі та неіндустріальні міста, підприємства скляної, паперової, хлібної, дрібної текстильної промисловості тощо. Ті, хто належав до цих списків, мали змогу отримувати хліб, цукор, крупу та чай із централізованих ресурсів за більш низькими нормами, ніж представники особливого й першого списків, а решту продуктів харчування -- з місцевих ресурсів. Тобто робітники, зайняті на великих промислових підприємствах республіканського й обласного підпорядкування, мали більше переваг у постачанні порівняно з робітниками маленького заводу маленького міста.

В УСРР було організовано систему централізованого забезпечення промислових районів трьох рівнів: перший (Донбас, Маріуполь, Криворізька округа), другий (Харків, Дніпропетровськ, Кам'янське (Дніпродзержинськ)), третій (Миколаів, Запоріжжя з Дніпробудом, Киів, Одеса, Зінов'євськ (Кіровоград), Шостка) списки. Якщо підприємства Донбасу та Криворіжжя забезпечувалися за найвищими нормами на рівні з Москвою й Ленінґрадом, то рівень постачання інших населених пунктів не завжди відповідав рівню їх економічної важливості; норми постачання тут були значно нижчими, ніж у відповідних за індустріальним значенням реґіонах і містах РСФРР. Ієрархія системи постачання не обмежувалася лише списками міст і підприємств, оскільки в межах кожного списку була ґрадація людей залежно від їх виробничого статусу. Індустріальні робітники, зайняті на підприємствах і транспорті, утворювали групу «А», що мала найвищий ранґ. До групи «Б» належали особи, які займалися фізичною працею, але були зайняті не на виробництві, а також кооперовані кустарі, робітники сфери охорони здоров'я, торгівлі, персональні пенсіонери, старі більшовики. Третя група з найнижчим ранґом охоплювала службовців (у тому числі й на селі), членів родин робітників і службовців, некооперованих кустарів, ремісників, пенсіонерів, інвалідів, безробітних, робітників радгоспів. Додатково в кожній групі списку були утриманці, які отримували меншу норму пайка.

На тлі подальшого загострення продовольчої кризи норми постачання, затверджені для різних списків, скорочувалися, окремі групи населення переводилися на нижчі списки, а деякі категорії було взагалі знято з постачання, вони не отримували жодних пайків. У третьому кварталі 1933 р. план централізованого забезпечення продуктами в УСРР було виконано: по борошну -- на 35,5%, крупах - 35,9%, м'ясу - 59,9%, жирах - 28,8%. При цьому 50-70% із виділених продуктів призначалися для Донбасу. Решта населення, формально охопленого централізованою системою постачання, отримала набагато менше - до половини від плану, виконаного у середньому на третину. В умовах розбалансуван- ня системи забезпечення держава вдавалася до різних шляхів економії коштів: переведення в 1932 р. заводських закладів громадського харчування в режим роботи закритих підприємств, які мали обслуговувати працівників тільки цих заводів, що звузило коло осіб, які могли скористатися послугами таких закла- дів; затвердження навесні 1933 р. скорочених норм пайків із метою ліквідації заборгованості; вилучення забірних книжок (в УСРР до середини березня 1933 р. 237 тис. осіб першого списку було позбавлено карток); зняття з централізованого постачання утриманців; припинення видачі утриманцям обідів в їдальнях та інших закладах громадського харчування тощо.

Таким чином, карткова система продовольчого забезпечення в містах відзначалася не тільки ієрархічністю та вибірковістю, а й надзвичайною нестабільністю; вона захищала від голодної смерті лише певні групи населення, однак чисельність і кількість цих груп упродовж 1932--1934 рр. було значно скорочено. Міські жителі, не охоплені картковою системою, або яких виключили зі списків, перебували на межі виживання й смерті -- так само, як і селяни. Це вплинуло на динаміку втрат міського населення за період голоду: якщо в 1933 р. відносні втрати через надсмертність у містах у 5,7 раза були меншими, ніж у селах, то 1934 р. вони навіть дещо перевищували відповідний показник для сільського населення (6,7 - у містах та 5,6 - у селах у розрахунку на 1000 осіб). Більшість втрат через надсмертність у 1932-1934 рр. припадає на 1933 р., однак його частка у селах досягає 91%, тоді як у містах - 67% від загальної кількості втрат. Це наводить на думку про те, що порівняно з сільською місцевістю голод 1932-1934 рр. у містах був значно менш інтенсивним, але дещо більш затяжним. Сезонний аналіз надсмертності в 1933 р. показав, що більшість втрат сконцентровано впродовж шести місяців, із березня по серпень, при цьому у селах на цей період припадає 90% від втрат 1933 р., а в містах - 77,5%.

У цій статті вперше зроблено оцінку прямих втрат населення внаслідок голоду за статтю й віком. Результати проведеного дослідження виявили відмінності не лише в інтенсивності втрат міських і сільських мешканців, а й в їх повіковій структурі. Висока смертність серед дітей вочевидь стала наслідком незахищеності та вразливості в умовах масового голоду. У сільській місцевості показники прямих втрат у розрахунку на 1000 населення були вищими, ніж у містах, у 5,7 раза - для дітей віком 0-4 роки, у 8 разів - у віці 5-9 та у 12 разів - у віці 10-14 років. Значно нижчий рівень надсмертності дітей у міських поселеннях може пояснюватися не лише відмінностями у загальній системі забезпечення міського та сільського населення, а й кращим фінансуванням дитячих закладів, насамперед освітніх. Так, згідно з даними Вукоопхарчу Наркомату освіти УСРР, у першому півріччі 1932 р. було заплановано охопити системою централізованого харчування 55% школярів у містах та 35% - у селах. Фактично, ці показники становили від 24,8% до 88% у різних міських поселеннях республіки, натомість у селах - лише 15-20%, тобто в містах ці показники були значно вищими.

Загалом рівень харчування дітей залежав від статусу їхніх батьків, місця у списку постачання та ситуації з поставками продовольства в конкретному закладі та населеному пункті, хоча норми видачі продуктів, визначені для дітей, були надто малими, а для дітей третього списку частина продуктів узагалі не передбачалася. Дитячі заклади отримували постачання з централізованих і місцевих ресурсів, однак із загостренням продовольчої кризи забезпечення продуктами харчування значно погіршилося, особливо у сільській місцевості. Держава прагнула перекласти відповідальність за харчування дітей на колгоспи, проте після конфіскації всіх продовольчих запасів на місцях такі ресурси були відсутні. Норми харчування в дитячих закладах та установах почали скорочувати; нерідко дитячі заклади знімалися з централізованого постачання, насамперед у реґіонах, які не виконали плани хлібозаготівель. За відсутності місцевих продовольчих ресурсів діти-вихованці дитячих закладів (шкіл-інтернатів, колоній), централізоване постачання яких припинили, а децентралізовані заготівлі з правом вільної закупівлі продуктів -- заборонили, фактично були приреченими на голоду смерть.

Значні відмінності в повіковій структурі прямих втрат міського та сільського населення стосуються смертності в молодому й середньому працездатному віці. По-перше, втрати через надсмертність серед 20-24-річних селян у 9 разів вищі, ніж серед міських жителів, що може пояснюватись охопленням студентської молоді картковою системою харчування. Студенти отримували переважно хліб, а також періодично крупу й цукор із державних фондів. Студенти фабрично-заводських училищ, які поєднували навчання з роботою, одержували харчування відповідно до норм індустріальних робітників, студенти промислових вищих навчальних закладів -- згідно з нормами інших робітників, а ті, хто навчався в неіндустріальних закладах -- за нормами службовців. Тому для багатьох молодих людей вступ до вишу й можливість харчуватися в їдальні фактично врятували життя, хоча рівень забезпечення навчальних закладів значно відрізнявся та постійно змінювався залежно від багатьох факторів.

По-друге, у містах показники втрат в інтервалі віку від 15 до 35 років перебували на майже однаковому, відносно низькому, рівні й відчутне зростання спостерігалося після 35--40 років, тоді як у селах стрімкий підйом надсмертнос- ті починався значно раніше, із 25 років. Розрив у показниках втрат міського й сільського населення у віці 30--49 років становив 6--7 разів. Як уже зазначалося, жителі міст, робітники промислових підприємств мали більше можливостей отримати їжу, хоча шанси на життя різко скорочувались за умов зменшення пайка, відкріплення від закритої їдальні, зняття з постачання. Натомість у селах склалася катастрофічна ситуація, особливо після запровадження 1933 р. заборони селянам виїжджати в пошуках їжі за межі України -- на територію Росії та Білорусії. У сільській місцевості залежно від наявних у колгоспі ресурсів могло бути організоване громадське харчування, однак це відбувалося зазвичай водночас із сільськогосподарськими роботами (посівна, збір урожаю), і було доступне лише для тих, хто безпосередньо працював у полі.

Таким чином, виявлені відмінності в рівні та структурі втрат міського й сільського населення УСРР у 1932--1934 рр. стали наслідком взаємодії складного комплексу політичних і соціально-економічних факторів, що обумовила різні можливості виживання для селян та робітників. Значні втрати перших пояснюються насамперед повним вилученням зерна, продовольства та відсутністю інших джерел існування, тоді як на смертність містян впливала нерівність і вибірковість у постачанні та нормативному розподілі продуктів харчування. Окремі дослідження свідчать про те, що існувала певна соціальна диференціація у смертності міського населення під час голоду. У складних умовах радянська держава не просто встановила класову й соціально-виробничу ієрархію у системі продовольчого забезпечення, а й поділила людей на «потрібних» і «непотрібних», надаючи першим шанси на життя та прирікаючи других на голодну смерть.

Висновки

Вивчення Голодомору проводиться головним чином у двох напрямах: демографічному й історичному. Доводиться визнати, що між ними майже відсутня взаємодія. У цій статті ми спробували показати важливість не відокремленого, а обопільного використання демографічного та історичного методів пізнання реальності Голодомору та його наслідків. Результати проведеного демографічного аналізу доводять, що не лише сільське, а й міське населення радянської України постраждало від голоду зі значними відмінностями в динаміці втрат та їх повіковій структурі. Це породжує питання, обґрунтовані відповіді на які можуть бути отримані лише за допомогою історичного аналізу.

Перше питання полягає в тому, чому населення в містах зазнало втрат, і чому ці втрати доволі суттєві попри традиційні уявлення про Голодомор як трагедію українського села. Натомість саме історичний аналіз дав змогу встановити, як політика, реалізована сталінським урядом, прирекла частину міського населення на смерть від голоду -- так само, як і сільських жителів. Аналіз відмінностей у повіковій структурі втрат через надсмертність у міських та сільських поселеннях слугує наочною ілюстрацією використання обох, демографічного та історичного, методів дослідження, які доповнюють один одного. З одного боку, демографічне дослідження показало суттєві вікові розбіжності в наслідках голоду в містах і селах УСРР, а з іншого, -- аналіз історичних джерел виявив різну динаміку соціально-економічних процесів, насамперед у сфері постачання й розподілу, та їх неоднаковий вплив на смертність певних вікових груп міського або сільського населення. Використання обох підходів не лише доповнює один одного, а й підтверджує та суттєво розширює наші знання про Голодомор.

Друге питання стосується взаємодії між містом і селом у період Голодомору. Історико-демографічний аналіз засвідчує взаємозв'язок між падінням сільськогосподарського виробництва та погіршенням продовольчого забезпечення й скороченням норм постачання в містах, що своєю чергою вплинуло на динаміку кількісних показників втрат міських і сільських жителів. Як видно з попереднього аналізу, якщо 1933 р. відносні показники прямих втрат сільського населення в той рік були в 5 разів вищими, ніж міського, то 1934 р. втрати в міських поселеннях дещо перевищували відповідні показники у сільській місцевості. Тобто результати, отримані у ході демографічного дослідження, підтверджують факти, задокументовані в історичних джерелах того часу. Іншим прикладом необхідності розгляду українського села й міста як складових єдиного економічного, політичного та соціального простору часів Голодомору стала масова міґрація селян у пошуках їжі в міські населені пункти, феномен якої ще досліджено мало.

Таким чином, можна зробити два основних висновки. По-перше, дослідження Голодомору повинно включати вивчення динаміки й наслідків голоду 1932--1934 рр. як у сільській місцевості, так і в міських поселеннях радянської України. По-друге, для більш повного осмислення голодової трагедії необхідне поєднання досліджень із демографічної та історичної перспектив.

Размещено на Allbest.ru