Гендер: взаємодія в українському радянському соціумі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гендер: взаємодія в українському радянському соціумі

радянський жінка рівноправний суспільство

Приватна сфера громадян у правових документах

Активне освоєння жінками публічної сфери, що реалізовувалося за підтримки влади, навіть більше - нею скеровувалося, не зменшувало коло обов'язків, які традиційно покладалися на жінку у приватній сфері. Як згадувалося, це проявлялося передусім у заходах з піднесення престижу материнства і покладання на жінку відповідальності за виконання цієї важливої соціальної функції (в законодавстві оформлення цих принципів спостерігається в 1944 р.) та поступове перенесення у публічну діяльність принципу поділу обов'язків у домашньому сімейному господарстві.

Радянське законодавство дає нам можливість відтворити, які механізми використовувала влада для регулювання окремих (важливих для проваджуваної політики) аспектів приватного життя свої громадян.

Оскільки однією з характеристик було проведення масштабної кампанії на піднесення престижу і утвердження рівноправної ролі жінок у різних сферах діяльності радянського суспільства, вважаємо за необхідне виявити дії влади щодо впливу на жіноче приватне повсякдення.

Передусім на жінці лежала відповідальність за народження дітей. І хоча роль материнства в радянському суспільстві певною мірою виходила за рамки традиційної приватної сфери, все ж основна відповідальність за дітей у повсякденному житті відносилася до обов'язків жінок.

У кінці 1940-х років, з огляду на величезні втрати людського ресурсу під час Другої Світової війни, влада вважала за необхідне брати активну участь у процесі контролю за відтворенням населення. Загалом, арсенал демографічної політики включає чимало заходів: матеріальне стимулювання, пропаганда підвищення народжуваності шляхом соціальної реклами, статей та фільмів за соціальним замовленням, суспільними міфами; боротьба з абортами (заборона на законодавчому рівні, переконування не робити аборти, поширення контрацепції). Проте аналізуючи нормативні документи, можна відслідкувати, що основні засоби контролю за народжуваністю, якими оперувала радянська влада у повоєнному суспільстві, були пропаганда цінності материнства, матеріальне стимулювання, що втім не мало такого сенсу, якби не поєднувалося з жорсткою боротьбою з абортами на законодавчому рівні. Нерідко приймали рішення народжувати дитину не за внутрішнім переконанням, а за вимушеною необхідністю, оскільки продовжували діяти юридичні норми, які передбачали кримінальну відповідальність за вчинення жінкою аборту.

Деяке полегшення у справі особистого вибору жінки - народжувати чи не народжувати - стало можливим у період хрущовської відлиги. В другій половині 1950-х рр. було прийнято юридичні норми, які дозволяли жінкам самостійно контролювати свої репродуктивні функції. Так, указ Президії ВР УРСР від 29 вересня 1954 р. «Про виключення з Кримінального кодексу УРСР ст. 143», що закріплював положення указу Президії ВР СРСР від 5 серпня 1954 р. «Про скасування кримінальної відповідальності вагітних жінок за вчинення аборту», - фактично означав відмову держави втручатися в особисті справи жінки і сім'ї щодо контролю над народжуваністю.

Черговий документ, указ Президії ВР УРСР «Про скасування заборони абортів» від 8 лютого 1956 р. , відмінив статтю 1 постанови ЦВК і РНК УРСР від 20 жовтня 1937. Згідно нього відповідальність за здійснення аборту накладалася у випадках, якщо проведення лікарем абортів здійснювалося поза лікарняним або іншим лікувальним закладом, чи в результаті проведення абортів в антисанітарній обстановці, або особами, які не мають спеціальної медичної освіти.

Разом з тим зняття кримінальної відповідальності за здійснення абортів не означало автоматичних гарантій для підтримки державою жінок, які самостійно вирішували питання з готовністю народжувати чи не народжувати дітей. Ця політика не підкріпилася сексуальною освітою, доступністю надійних контрацептивних засобів, і тому аборт для жінки залишався головним способом контролю репродукції.

Аж до 1961 р. аборт залишався індивідуально справою жінки. 19 грудня 1961 р. постанова РМ УРСР «Про впорядкування виплати допомог по тимчасовій непрацездатності і видачі лікарняних листів» скасовувала з 1 січня 1962 р. стягнення з жінок-робітниць і службовців плати за операцію штучного припинення вагітності. Встановлювалися норми видачі лікарняних листів допомоги по тимчасовій непрацездатності в зв'язку з операцією аборту. Згідно них, право на лікарняний листок з виплатою допомоги з першого дня лікарняного мали жінки, заробітна плата яких не перевищувала 60 руб., або ж усі жінки, незалежно від їхньої заробітної плати, при операції аборту за медичними показниками або при мимовільному аборті. В решті випадків лікарняні листки і допомоги в зв'язку з абортом видавалися починаючи з 11 дня непрацездатності.

Контроль за народжуваністю в правовому полі радянської держави реалізовувався не тільки щодо жінок-матерів матеріальним стимулюванням, а й передбачав матеріальне визискування бездітних жінок і чоловіків. Після закінчення війни продовжували діяти окремі норми податку, який встановлювався на підставі указу президії ВР СРСР від 21 листопада 1941 р. «Про податок на холостяків, одиноких і бездітних громадян СРСР». Окремі його положення були змінені указом від 8 липня 1944 р., а саме встановлювалося, що «податок сплачують громадяни, які не мають дітей, чоловіки у віці старше 20 років і до 50 років і жінки у віці старше 20 років і до 45 років». Податок збирали у таких розмірах: при відсутності дітей - 6% від прибутку; з колгоспників, одноосібників та інших громадян, які входять до складу господарств, які підлягають обкладенню сільськогосподарським податком, при відсутності дітей - 150 руб. у рік, при наявності однієї дитини - 50 руб., при наявності двох дітей - 25 руб. у рік. Указ відміняв стягування податку з одинаків і малосімейних громадян СРСР з робітників і службовців та інших громадян, які мали дітей, а також з одиноких жінок, які не мали дітей. Звільнялися від обкладенням податку військовослужбовці, жінки військовослужбовців, учні середніх і вищих навчальних установ - і чоловіки, і жінки у віці до 25 років, інваліди 1 і 2 груп інвалідності. На підставі указу від 7 травня 1952 р. втратив силу в частині сплати податків з колгоспників, одноосібників та інших громадян, які входять у склад господарств, які обкладаються сільськогосподарським податком. Статті 2 і 3 втратили силу на підставі указу від 8 серпня 1957 р.

Згідно закону СРСР «Про скасування податків з заробітної плати робітників і службовців», припинення стягування прибуткового податку на неодружених, одиноких і малосімейних громадян здійснювалося в кілька етапів, починаючи з 1960 р. за наступною схемою: з робітників і службовців, які одержували за місцем основної роботи заробітну плату до 500 руб. на місяць, - з 1 жовтня 1960 р., до 600 руб. - з 1 жовтня 1961 р., до 700 руб. - з 1 жовтня 1962 р. Одночасно передбачалося знизити чинні розміри податку в середньому на 40% в строки: з 1 жовтня 1960 р. - при заробітній платі від 501 до 600 руб. на місяць, з 1 жовтня 1961 р. - при заробітній платі від 601 до 700 руб., з 1 жовтня 1962 р. - при заробітній платі від 701 до 800 руб., з 1 жовтня 1963 р. - при заробітній платі від 701 до 900 руб., з 1 жовтня 1964 р. при заробітній платі від 701 до 1000 руб. Повністю скасування стягування прибуткового податку і податку на неодружених, одиноких і малосімейних громадян відбулося з 1 жовтня 1965 р.

Політика піднесення престижу материнства у повоєнний період здійснювалася паралельно з політикою утвердження сім'ї як важливої ланки суспільства. Права і обов'язки подружжя офіційно визнавалися дійсними лише в результаті зареєстрованого шлюбу. В паспортах обов'язково відмічали запис зареєстрованого шлюбу із зазначенням прізвища, імені, по батькові і року народження подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу.

Статус подружжя не був перепоною для реалізації чоловікам і жінкам своїх прав, і не лише політичних. Рівноправність жінок і чоловіків у шлюбі гарантувалася тим, що шлюб засновувався на повній рівності подружжя як в особистих, так і в майнових відносинах. Це право закріплене в положеннях Конституції УРСР ст. 102, в указі Президії ВР СРСР від 8 липня 1944 р., у Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і в актах цивільного стану УРСР.

Втручання держави у стосунки чоловіка і жінки відбувалося не лише на рівні своїх громадян, а й стосовно іноземців. З 1947 р. були чинними норми указу «Про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями». Переоцінка вищезгаданих норм відбулася у період хрущов - ської доби, що характеризувалася лібералізацією в різних сферах життєдіяльності радянського суспільства.

Так, згідно указу Президії ВР УРСР «Про внесення змін у Кодекс законів про сім'ю, шлюб і акти громадянського стану УРСР» від 8 березня 1954 р., виданий на підставі указу Президії ВР СРСР від 26 листопада 1953 р. «Про скасування Указу президії ВР СРСР від 15 лютого 1947 р. «Про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями»»: шлюб іноземців між собою або з громадянином Союзу РСР, який укладається за кордоном за законами місця дії або за законами союзних республік, визнавався дійсним в УРСР. Шлюб іноземців між собою або з громадянами Союзу РСР, який укладався в межах УРСР, належало вчиняти за законами УРСР. Якщо шлюб був укладений між особою, яка є громадянином УРСР, і особою, яка перебувала в іноземному громадянстві, то кожна з них зберігала своє громадянство .

Черговим важливим кроком стала ратифікація Президією ВР УРСР «Конвенції про громадянство заміжньої жінки» (25 вересня 1958 р.) . Згідно нею, на жінок в УРСР поширювалися положення, за якими кожна Договірна держава погоджувалася, що ні одруження, ні розторгнення шлюбу між ким-небудь з її громадян та іноземцем, ні переміна громадянства чоловіком під час існування шлюбного союзу не відбиватиметься автоматично на громадянстві дружини. Кожна Договірна держава також погоджувалася, що ні добровільне набуття ким-небудь з її громадян громадянств якої-небудь іншої держави, ні відмова кого-небудь з її громадян від свого громадянства не перешкоджатимуть збереженню свого громадянства дружиною цього громадянина.

До переоцінки загалом негативного ставлення до дій жінки, яка наважувалась на дошлюбний зв'язок і вільне кохання, ще було дуже далеко. З цього приводу зустрічаємо жорстку позицію: «Радянське законодавство про сім'ю і шлюб рішуче виступає проти легковажного відношення до шлюбу, до сім'ї, до виховання дітей. Розпуста і невпорядкованість у взаємовідносинах статей несумісна з нормами комуністичної моралі».

Причому таке ставлення було прописане не лише в агітаційній літературі, а й в правових документах. Зокрема, в досліджуване десятиліття продовжувало діяти законодавство, за яким закріплювалося розділення відповідальності батьків за дитину у випадках її народження без офіційної реєстрації шлюбу: фактично, відповідальність за новонароджену дитину покладалася цілковито на плечі матері, оскільки жінка не мала права звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства і про виплату аліментів на утримання дитини, народженої від особи, з якою вона не перебувала в зареєстрованому шлюбі. Діяли норми, за якими під час реєстрації в органах запису актів цивільного стану народження дитини від матері, яка не була в зареєстрованому шлюбі, дитина записувалася за прізвищем матері з присвоєнням батьківства за вказівкою матері.

Прикметно, що коли в середині 1950-х рр. почали піднімати питання про покращення становища одиноких матерів і їхніх дітей, головною необхідністю вважали насамперед економічний зиск держави - «безперспективність використання бюджетних коштів на підтримку одиноких жінок-матерів». Перекладення матеріального піклування про цих дітей на плечі обох батьків мало слугувати передусім економічній доцільності, а вже потім заразом також покращенню морального становища позашлюбних дітей і їхніх матерів.

Вплив держави на приватне життя громадян прослідковувався в практичному застосуванні норм, що регулювали процес розлучення подружжя. У досліджуваний період процедура розлучення передбачала проходження двох стадій судового розгляду справ. Спочатку народний суд здійснював функцію примирення подружжя, а у випадку, коли примирення не відбулося, питання про збереження шлюбу чи його ануляції вирішувалось в обласному суді. Оскільки народний суд, який знаходився на близькій відстані від місця проживання подружжя, їхніх дітей і свідків, не мав права на вирішення розлучення по суті, а обласний суд, який мав повноваження виносити рішення по суті справи, розташовувався зазвичай далеко від учасників судового процесу; не тільки свідки, а й члени сімей інколи не мали можливості з'явитися до суду у справі розлучення через далеку відстань, що своєю чергою не давало можливості обласному суду дослідити справу з необхідною повнотою і правильно вирішити питання про можливість чи необхідність збереження шлюбу .

Питання про недосконалість системи було піднято в другому повоєнному десятилітті. Станом на 1956 р. у праці В. Більшай проаналізовано значення цієї судової практики: «Ускладнення процесу розлучення певною мірою сприяло збереженню сім'ї, де сімейні вузи були ослаблені умовами тривалої війни. Але ці міри в радянському сімейно-шлюбному праві давно зіграли свою позитивну роль і не відповідають сучасним умовам».

Проте, хоча в суспільстві ще на середину 1950-х рр. почали порушувати питання про упорядкування ситуації у справі жорсткого контролю за такими сферами як сім'я, розлучення, позашлюбні стосунки тощо в реальності законодавчого оформлення низки заходів, які б мали полегшити взаємовідносини чоловіків і жінок в сім'ї довелося чекати ще десятиліття: лише в 1965 р. полегшено процедуру розлучення, в 1967 р. урегульовано право на отримання фіксованої долі аліментів - 25% від заробітної плати колишнього партнера подружжя.

Результатами втручання держави у стосунки чоловіків та жінок, регульований розподіл тендерних ролей у сфері взаємовідносин батьків та дітей, фактично витіснення з кола обов'язків чоловіків відповідальності за дитину (зокрема на рівні законодавчих документів) сприяло закріпленню стереотипу що діти - це відповідальність жінки. Особливо негативно ці наслідки прослідковувалися в результаті втручання держави у справу визнання позашлюбної новонародженої дитини. Це привело до того, що «звільнення батьків від батьківського піклування по відношенню до позашлюбних дітей знижувало у них (чоловіків) почуття відповідальності і перед їхніми законними дітьми», оскільки рівні обов'язки обох батьків щодо позашлюбних дітей підвищували б відповідальність батьків за долю своїх дітей.

Проблема економічної доцільності прослідковується і в інших офіційних документах, які прямо або опосередковано можна вважати способом втручання у формування стосунків у сімейній сфері і розподілу обов'язків у домашньому господарстві. Оскільки в приватному житті громадян важливе місце займають такі явища, як добробут, якісне харчування, вважаємо за необхідне звернути увагу на документи, які певною мірою мали вплив на реалізацію налагодження повсякдення. Це передусім такі акти, які, з одного боку, містили положення про покращення матеріального і побутового становища громадян, з іншого, - відображали відповідальність чоловіків і жінок за різні сфери життєдіяльності. Зважаючи на чисельність постанов, що мали регулювати такі проблеми, як побутове обслуговування, розвиток громадського харчування, розвиток торгівлі, задоволення потреб населення у товарах народного споживання, виробництво на підприємствах легкої та харчової промисловості, можна було б припустити, що влада цілеспрямовано проводила політку, спрямовану на поліпшення повсякдення своїх громадян шляхом приділення уваги вирішенню таких питань: «значне поліпшення побуту, звільнення жінок від тягот домашнього господарства і неухильне підвищення матеріального добробуту трудящих».

Проте задекларовані заходи (для прикладу - організація роботи всіх їдалень так, щоб робітники, службовці і члени їхніх сімей могли смачно і доступно харчуватися або брати обіди додому, забезпечення населення найнеобхіднішими продуктами легкої і харчової промисловості належної якості) були далекими від успішного виконання. Це відобразилося в наступних постановах керівництва держави: «промисловість продовжує випускати, а торгівельні організації приймати товари низької якості, застарілих фасонів та моделей, що користуються обмеженим попитом покупців». Попри проголошувані заходи, влада виявилася неспроможною впоратися з проблемами. Як результат, партійне керівництво змушене було у жовтні 1966 р. визнати наявність «феодального відношення до жінок» і закликало до створення умов для подолання нерівності в побуті. Щоправда, подібне визнання не реалізувалося у реальних діях на покращення ситуації.

Згадані документи мають безпосередній стосунок до висвітлення становища жінок у досліджуваний період саме тому, що сфера вирішення цих питань, про які в них йдеться, у повсякденному житті лягала передусім на жінок, оскільки традиційно вважалося, що харчування, домашня робота, зовнішній вигляд родини - це сфера жіночих обов'язків. З цих документів очевидно, що підтримку з боку держави жінки отримували в дуже обмеженому обсязі, більшості з них вирішувати ці питання доводилося самотужки у позаробочий час. Всі ці закони, хоча певною мірою сприяли покращенню становища жінок, проте не знімали з них подвійного навантаження.

Попри проголошувану рівність, на практиці жінкам неодноразово доводилося зіштовхуватися з численними перепонами, які заважали її реалізації в публічній сфері. Найголовнішим тягарем для більшості була відсутність дієвих засобів і методів, які могли б розвантажити жінку від практично одноосібного виконання традиційних домашніх обов'язків, відповідальності за сім'ю (і дітей, і чоловіка). Більш того, про пізніший період було сказано, що «всі засоби механізації ще більше прив'язують жінку до домашнього світу: вона стає рабою кухні, побутової техніки, за якою змушена посилено доглядати» . Про занурення жінки лише у приватну сферу не могло бути й мови, оскільки така праця не вважалася суспільно-корисною і не отримувала належного визнання у суспільній свідомості.

Подібні тенденції спостерігалися і в освітній сфері. В одному з досліджень зроблено висновок: «З усього наведеного постає досить суперечлива картина: законодавство України забезпечує права жінки в освіті, де вона з повним правом має займати рівне з чоловіками місце. Проте в силу економічних, соціальних причин, а також через усталені стереотипи у ставленні чоловіків до жінок і жінок до самих себе відбувається деформація гендерної рівності в освіті зокрема і в суспільстві в цілому».

У 1990-х рр. дослідники, оцінюючи становище жінок, заговорили про те, що у специфічних умовах будівництва соціалізму в СРСР радянська держава здійснювала політику в галузі поліпшення становища жінок за допомогою адміністративних та економічних важелів впливу. Основним критерієм успішності цієї політики були кількісні показники залучення жінок до суспільного виробництва. Поза увагою фактично залишалися такі аспекти становища жінок як виховання відносин між статями, ставлення до розподілу обов'язків у сім'ї, до домашньої праці як до галузі суспільної праці.

Гендерна характеристика суспільства: статистичні показники

Демографічна ситуація в Українській РСР, що склалася після війни, була диспропорційною як за віковими, так і за гендерними показниками. Зміни в складі населення мали величезні негативні наслідки для різних сфер суспільного життя. Так, у дослідженнях істориків, передусім акцентується увага на таких наслідках війни, як нерівномірний перерозподіл чоловічого і жіночого населення країни, особливо працездатного віку. У 1945 р. чисельність працездатного населення не перевищувала 3,5 млн. осіб проти 7,2 млн. перед війною, при цьому кількісний склад жінок станом на 1 січня 1945 р. становив 64% усього населення республіки. Після повернення тих, хто залишився живим, з армії і з евакуації кількість працездатних зросла до 5,6 млн. осіб, але не досягла довоєнного рівня. Навіть після повернення додому кількість чоловіків удвічі поступалася кількості жінок.

Безперечно, жінки складали вагому частку трудових ресурсів країни у воєнні та перші повоєнні роки (фактично, з 1943 року і до демобілізації колишніх військових з лав Червоної армії більшість працюючого населення становили жінки). Зокрема, в загальній чисельності робітників і службовців Української РСР після звільнення її території жінки нараховували: 3958 тис. осіб, проти 1381 тис. чоловіків. Кількісний склад міського працездатного населення був представлений так: 479 тис. чоловіків, 1126 тис. жінок; серед сільського населення після звільнення - 902 тис. чоловіків і 2832 тис. жінок.

Демографічна ситуація в Україні станом на другу половину 1950-х років - першу половину 1960-х років продовжувала залежати від змін, що відбулися в республіці в результаті Другої Світової війни. Через десятиліття після війни це проявилося у зменшенні кількості молодого покоління, яке здатне було поповнювати трудові ресурси для різних галузей народного господарства та досягало віку, рубіж якого дозволяв створити сім'ю.

У 1959-1965 рр. природний приріст працездатного населення як основне джерело поповнення народного господарства новими кадрами був незначним (діти, народжені під час війни). У цей період основним джерелом поповнення несільськогосподарських галузей стало населення працездатного віку із сільської місцевості та із домашнього господарства. Особливо різко скоротився абсолютний розмір і доля природного приросту працездатного населення за період з 1958-1961 рр., при цьому збільшилася доля перерозподілу працездатного населення з домашнього і особистісного підсобного господарства в сферу суспільної праці .

Проблема створення сім'ї також не залишалася поза увагою влади. Тим більше, що демографи акцентували на тому, що людські втрати в роки війни мали низку негативних наслідків для приросту населення. Зокрема, була порушена статева пропорція ровесників у вікових групах та поглиблена диспропорція статей у сусідніх вікових групах. У результаті виявилося, що значній кількості незаміжніх жінок (молоді жінки, які не встигли вийти заміж до війни, вдови воєнних літ, розлучені жінки) протиставлялася обмежена кількість одиноких неодружених чоловіків. Таким чином, війна негативно вплинула на шлюбний стан населення: не лише зруйнувала багато існуючих шлюбів, поповнила лави жінок-вдів, а й створила ситуацію, коли істотно ослаблялася міцність шлюбів через значну перевагу в суспільстві жінок шлюбного віку у порівнянні з неодруженими чоловіками.

За переписами 1959 і 1970 рр. відбулися значні зміни у шлюбному складі населення: зростання одружених у молодому віці жінок до 20 років, чоловіків до 25 років. Вагомою була тенденція зменшення питомої ваги одружених чоловіків, яка спостерігається з 1959 року і за 20 років. Вона стосувалася тих, кому у селах було за 20 років, у містах - за 30 років. Для перших десяти років це зниження було характерне переважно для віку від 25 до 45-55 років. Спостерігалося також зменшення долі заміжніх жінок віком 25-40 років у містах, переважно за рахунок зростання розлучень, та віком понад 55-60 років в селах, за рахунок овдовіння. У цілому овдовілих та розлучених жінок в УРСР було більше, ніж чоловіків.

Вивчивши зміни, що відбувалися у структурі населення в період кінця 1950-х років, дослідники на підставі даних перепису населення 1959 року (оскільки під час війни реєстрація демографічних факторів майже не велася, дані про природний рух населення почали систематизовувати з 1950 р.) узагальнили кількісні і якісні зміни в суспільстві. За їхніми висновками, під час війни нормальний хід усіх демографічних процесів в

УРСР був різко порушений, і навіть після 1958 р. продовжувало відбуватися зниження народжуваності.

Загалом, опираючись на статистичний аналіз показника народжуваності, здійсненого дослідниками на підставі даних за переписами населення, можемо говорити, що у досліджуваний період продовжував тривати процес, який призвів до скорочення народжуваності у жінок у віковій групі 25-34 роки, і в цілому жінки в більшості обмежувалися народженням 2 дітей.

У 1959-1969 рр. спостерігалося зближення та сповільнення темпів зниження народжуваності в містах і селах, причому зниження показників вичерпаної плідності було майже однаковим: у міських поселеннях - 8,0% а в сільській місцевості - 7,4%. Слід зазначити, що постійне зближення показників спостерігалося майже у всіх вікових групах. Зменшення народжуваності (аналіз здійснено на підставі даних 19491963 рр.) не було рівномірним у різних вікових групах: у жінок 25-29 років середньорічний темп зниження народжуваності становив 1,7%, у жінок 30-34 років - 1,9%, у жінок 35-39 років - 3,9, у жінок 40-44 років - 6,8%. Наявні показники збільшення народжуваності у молодих жінок 15-24 років (наприклад у жінок 15-20 річного віку народжуваність збільшувалася у 1959-1963 порівняно з рівнем 1954-1958 років на 63%, а у 20-24 річних жінок - на 8% ) не компенсували її зменшення у жінок старшого та середнього дітородного віку.

Протягом досліджуваного періоду продовжувала залишатися сталою тенденція зменшення кількості новонароджених. У 1960 р. у республіці кількість новонароджених на 1000 жителів становила 20,5 чол.

Така ситуація була обумовлена шлюбністю населення у різних вікових групах: шлюбність у жінок 15-24 років у післявоєнний час зростала, а у жінок старше 24 років зменшувалася. Крім того, великий негативний вплив на народжуваність у жінок середнього та старшого дітородного віку мало порушення співвідношення між чисельністю чоловіків і жінок.

Окремі дослідження детальніше висвітлюють зміни, що відбувалися в різних регіонах України. У західних областях показник коефіцієнту народжуваності зменшився з 25% у 1959 році до 16,2% у 1979 році: максимальні темпи зниження народжуваності були характерні для жінок старшого віку, темпи зменшення загального коефіцієнту народжуваності визначалися зрушеннями в народжуваності жінок у віці 25-39 років. На селі темпи зменшення загального коефіцієнта народжуваності були більшими, ніж у місті. Відбулися певні зміни в структурі народжень за місцем проживання батьків. Так, у 1959 році частка народжених у містах становила 24,0%, в 1970 р. - 35,6%, у сільських місцевостях - відповідно 76 і 64,4%. Як і загалом в Україні, у молодших вікових групах складалася тенденція до збільшення народжуваності. В структурі народжуваності за черговістю народження в усіх поселеннях західних областей превалювали первістки; питома вага народжень другої дитини змінилася мало; народжуваність дітей третьої та більшої черговості зменшилася на 6,8% (у містах - на 5,5%, в селах - на 2,6%). Змінилися коефіцієнти шлюбної плідності: відбулося зниження шлюбної плідності у всіх вікових групах, крім 15-19 річних. Найбільше зниження спостерігалося у групі 45-49 річних.

На зниження народжуваності в регіоні впливало низка факторів, зокрема, зміни у віковій та соціальній структурі населення, його постаріння, урбанізація, планування сім'ї тощо. Серед інших причин - соціальне замовлення держави на жінок як трудовий ресурс при відсутності реальних затрат на компенсацію часу і ресурсів, затрачуваних на виховання і народження великої чисельності дітей.

Процес втягнення жінок у публічну сферу супроводжувався численними змінами в суспільстві, які в комплексі спричинили до ситуації, коли сім'ям була невигідна багатодітність: необхідність використовувати затрати часу на підвищення якості соціально-професійної підготовки спеціалістів; підвищенням вимог до умов виховання дітей, їхнього соціально-культурного розвитку; зміни у сфері споживання, що призвели до «революції в потребах» (потреба в дітях в частині сімей займала низьке місце в ієрархії потреб, яке обумовлювало зниження народжуваності); сучасний стан утримання і виховання підростаючого покоління, що характеризувався недостатнім забезпеченням дошкільними дитячими закладами . Серед факторів, що впливали на обмеження народжуваності, важливе місце займали незадоволення житлово-побутовими умовами, нестача вільного часу, труднощі з влаштуванням дітей у дитячі дошкільні заклади тощо.

У плануванні сім'ї одну з найважливіших соціально-гігієнічних ролей відіграє аборт. Згідно з матеріалами щодо західних областей України, практично кожна п'ята сім'я практикувала аборт як засіб контрацепції. Найбільша інтенсивність абортів була властива для сімей службовців, дещо менша для сімей робітників і найменша для сімей колгоспників. Розподіл жінок, які практикували аборт як засіб контрацепції, за числом абортів показав, що їх число в основному обмежується одним-двома. Лише 9,1% з них практикували 4 і більше абортів. Основною причиною виступало бажання жінки (60,4% з опитаних назвали цю причину). На бажання чоловіка і родичів як мотив аборту показало 18,5% опитаних. Досить висока питома вага серед причин абортів (21,1%) припадала на медичні показання та самовільні аборти. В сім'ях колгоспників хто назвав цю причину, частка зростала до 24,5%.

Демографічні зміни населення республіки мали вплив не лише на темпи приросту населення, а й певною мірою характеризували політику держави стосовно своїх громадян та різноманітні процеси, що відбувалися в суспільстві. Оскільки основне завдання, яке партія і держава очікувала від жінок, - формування за рахунок них виробничників, які нарівні б з чоловіками включилися у трудову діяльність, не лише демографічні зміни, а й проваджувана державою політика впливали на характер тендерної ситуації у різноманітних сферах суспільного життя.

У перше повоєнне десятиліття через велику нестачу робочої сили на всі роботи в промисловості, в тому числі з важкою фізичною працею, активно залучали жінок, підлітків, осіб пенсійного віку. Жіноча перевага довго впливала на характер зайнятості жіночих трудових ресурсів. У 1945 р. удільна частка жінок у народному господарстві досягла 56%, з 1955 р. зменшилася до 46%, потім знов почала зростати. На 1 жовтня 1945 р., коли повертались з Червоної армії чоловіки, удільна частка жінок у загальній кількості робітників і службовців в УРСР, складала 52,2%, в тому числі в промисловості - 43,8%, сільському господарстві - 58,7%, будівництві - 36,3%, на транспорті і в зв'язку - 42,2%, освіті - 73,5%, охороні здоров'я - 85,5%, серед державних службовців - 57,5%. У 1947 р. у промисловості республіки жінки становили 35,9% усіх робітників. Навіть у вугільній галузі, де умови праці особливо тяжкі, питома вага жінок становила 35,5%. Впродовж наступних років співвідношення жіночого та чоловічого населення вирівнювалося проте дисбаланс на користь жінок зберігався дуже довго.

У післявоєнний період в УРСР спостерігалося інтенсивне залучення жінок до суспільно-корисної праці в різних галузях народного господарства. З поверненням чоловіків з Червоної армії відбулися певні переміщення у складі професій, зайнятих жінками. У 1951 р. після укрупнення колгоспів жінок-голів в Україні стало в 5,8 разів менше, ніж в 1944 р., бригадирів - у 24,6, завідуючих тваринницькими фермами - в 4,6 рази. Трактористок у 1950 р. було в 9,8 разів менше, ніж в 1944 р., бригадирів тракторних бригад - у 14 раз, комбайнерів - у 3,2 рази.

Протягом другої половини 1950-х - першої половини 1960-х рр. закріплювалися зміни у гендерній розстановці робітників у різних галузях виробництва. Спостерігалося поступове вивільнення жінок з робіт з важкими умовами праці і натомість заміна їх на цих посадах чоловіками, аж до заборони залучати їх до певних видів діяльності з важкими умовами праці. Друге повоєнне десятиліття проходило під гаслом полегшення праці жінок. Зокрема, постанова РМ СРСР від 13 липня 1957 р. накреслила заходи по заміні жіночої праці в гірничій промисловості: встановлювала термін заміни жіночої праці до 1 січня 1959 року і зобов'язувала сприяти трудовлаштуванню жінок та їхній перекваліфікації. Загалом у республіці відбулося істотне скорочення питомої ваги жінок серед робітників вугільної промисловості: у 1957 р. питома вага жінок серед робітників по видобутку вугілля скоротилася до 29,8% (у 1947 р. жінки складали 35,5%); у 1965 р. - до 14,3%, на підземних роботах працювало вже тільки 2,2% жінок. У 1957 р. частка жінок на будівництві знизилася до 32,1, при підвищенні її в цілому у промисловості республіки до 37,2% а в легкій - до 74,1%. Постанова РМ УРСР від 23 липня 1960 р. накреслила заходи щодо заміні жіночої праці на морських суднах флоту рибної промисловості (промислових, розвідувальних і приймально-транспортних морських суднах), встановлювала термін заміни жіночої праці до 1 жовтня 1961 р.

Вивільнені з важких умов праці, жінки зазвичай переміщувалися на інші види робіт, і поповнювали інші галузі народного господарства. Таким чином, жінки і в 1955 р. складали 46% працівників (у порівнянні з 1950 р. - 47%), і в 1960 р. - 47%.

Проте для держави наявна кількість жінок у виробництві залишалася ще не до кінця вирішеною проблемою, оскільки втрати в роки війни привели до зменшення поповнення трудових ресурсів з підростаючого покоління через його малочисленність. Через відсутність молоді її місце у процесі формування трудових ресурсів зайняли раніше непрацюючі жінки старших вікових груп. Перепис 1959 р. уточнив джерела вирішення цієї проблеми за рахунок непрацюючих жінок. Було підраховано чисельність жінок, не задіяних у державному секторі: 3420,7 тис., або 14% всього населення працездатного віку, які могли б поповнити лави пра - цюючих. З них в особистому підсобному господарстві було зайнято 999,7 тис. жінок, на утриманні перебувало 2421 тис. (з них мали дітей до 14 років - 1371 тис.) у республіці з 24,9 млн. осіб працездатного віку.

У результаті у кінці 1950-1960-х рр. значно зросла частка зайнятих жінок майже у всіх вікових групах, значно підвищилася частка жінок пенсійного віку (виняток складає лише сільське господарство). В УРСР на початок 1965 р. питома вага жінок, зайнятих серед робітників і службовців, зросла до 47%, серед робітників промисловості в 1963 р. показники збільшилися до 39,5%, відсоток жінок, зайнятих у промисловості УРСР у 1965 р. - 41%, у 1969 р. - 45%, у торгівлі і громадському харчуванні - 71% і 75%.

Починаючи з 1950-х, одним з джерел поповнення чисельності робітників і службовців, включаючи радгоспне виробництво, стали колгоспи і особисте підсобне господарство. У 1951-1960 рр. на долю жінок припадав 91% загального скорочення числа колгоспників. Серед причин вказувався виїзд жінок з сільської місцевості на навчання. З одного боку, жінки виїжджали в міста на навчання і після закінчення поповнювали лави робочої сили на промислових підприємствах. З іншого, відтік жінок відбувався в зв'язку із зменшенням частки ручної праці в селі, поступовою механізацією сільського господарства, що супроводжувалося запитом на механізаторські кадри (професії, що користувалася популярністю в чоловічому середовищі). У 1960-ті рр. з колгоспного виробництва жінок пішло менше (57%). Серед причин називали збільшення чисельності чоловіків, які залишали село, зниження привабливості професії механізатора на фоні великого вибору роботи в містах і посилення привабливості міського способу життя, що швидко змінювався у результаті потужного житлового будівництва та інших соціальних заходів. У 1960-ті рр. кількість жінок, працюючих в сільському господарстві, зменшилась також через скорочення зайнятих в особистому підсобному господарстві, яке переважно велось жінками.

Значний притік у народне господарство колишніх домогосподарок призвів до постаріння контингенту зайнятих жінок (у чоловіків у цей період склад зайнятих поповнювався винятково молоддю) і уповільнило зміни якісних характеристик жіночої робочої сили. Чисельність жіночого населення у віці 30-54 років збільшилася за 1959-1970 рр. на 4,7 млн. осіб, у той час, як кількість жінок, зайнятих у громадському господарстві, зросла на 12,3 млн. осіб, з них 7,3 млн. припадало на жінок 40-54 років .

Специфіка залучення жінок старшого віку до трудової діяльності проявлялась у тому, що вони поповнювали галузі виробництва, які розвивалися екстенсивним шляхом, і тому потребували величезної кількості малокваліфікованої робочої сили (робітниць середньої кваліфікації, чисельність яких зростала в зв'язку з активною політикою в області нового будівництва, уповільненням технічного переозброєння діючих підприємств, високими темпами розвитку сфери послуг).

Таким чином, жінки, які раніше все своє життя були задіяні в підсобному домашньому господарстві і відповідно не мали освіти, а також часу і можливостей на освоєння професій, опинилися в умовах, коли малокваліфікована робота виявилася найпривабливішою перспективою для початку трудової діяльності в зрілому віці. Слід відмітити, що рішення про освоєння нових професій жінками у зрілому віці приймалося вимушено, в силу обставин, які були створені державою з метою витіснення трудового ресурсу з різноманітних сфер діяльності для отримання засобів на існування, які не підпорядковувалися державі. На фоні процесу урбанізації республіки, що передбачав об'єднання і укрупнення населених пунктів, президія ВР УРСР видала указ від 11 серпня 1959 року «Про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживають у містах і робітничих селищах». Під приводом можливості «покінчити з примітивним веденням тваринництва населення міст та прилягаючих до них околиць…» держава планувала обмежити витрачання хліба та інших продовольчих товарів з державних фондів, покінчити з відволіканням робочої сили від продуктивної праці в суспільстві, усунути антисанітарні умови в містах, і що залишилося поза рядками, але підкріпилося іншими обов'язковими до виконання документами, - створити людям умови, коли праця на державу ставала єдиним і незамінним шляхом для отримання засобів на існування. Серед інших документів, які скорочували коло джерел отримання прибутків, був указ президії ВР УРСР від 15 квітня 1958 року «Про відповідальність за дрібну спекуляцію», тобто за скупку і перепродаж з метою наживи в незначних розмірах промислових товарів, продуктів сільського господарства, а також перепродаж товарних і касових чеків. З 1 квітня 1961 року вводився в дію Кримінальний кодекс УРСР, за яким спекуляція, заняття забороненим промислом, виготовлення і збут самогону та інших недозво - лених спиртних напоїв, заняття приватнопідприємницькою діяльністю, комерційне посередництво вважалися господарськими злочинами і підлягали кримінальній відповідальності .

Політика держави щодо полегшення праці жінок сприяла тому, що в результаті відбувалося витіснення цих жінок на менш оплачувані професії у порівнянні з тими видами робіт, які вони виконували раніше. Масове залучення у виробництво жінок старшого віку через відсутність у них необхідної освіти і кваліфікаційних навичок відбувалося також у професії, які не потребували високої кваліфікації і були не престижними та менш оплачуваними. Ці заходи фактично сприяли фемінізації малопрестижних і малооплачуваних професій. Половина приросту жінок-робітниць у несільськогосподарських професіях припала переважно на професії фізичної праці, які не потребували спеціалізованих навичок.

Схожа картина склалася і в сфері розумової праці, і в сфері управління, і навіть у науці.

Відбувалися зміни і у гендерній структурі працівників сільського господарства. Поступова тенденція до вирівнювання спостерігалася протягом другого повоєнного десятиліття. У 1946 р. серед дорослих працездатних колгоспників України жінки становили 70% ; у 1954 р. - 62,9%; у 1965 р. - жінки 56,3% (докладніше див. таблицю).