Сталінська теорія і практика "наступу на куркуля"

В українських селах 1929-1930 рр., крім збройних повстань і «терористичних актів», масового характеру набули форми пасивного, але дієвого опору куркулів. Вони відмовлялися від землі, щоб уникнути соціально-економічних ознак куркульських господарств, закликали сусідів, а з іншого боку створювали умови невиконання хлібозаготівельних завдань. У доповідній записці Чернігівського окружкому КП(б) У зазначалося: «Куркулі ведуть агітацію, що війна вже розпочалася, що треба вести боротьбу з міроприємствами влади»⁵⁰. Поширення «куркульським елементом» антирадянських чуток відбувалося у кожному селі.

Вони виявилися внутрішньою формою соціально-психологічного та морально - етичного спротиву селян більшовизму, його класовим ідеологемам. Опір заможних селян та переважної частини середняків був їх стихійною рефлексією на сталінську тактику і стратегію «наступу на куркуля». У роки відносної економічної стабільності (1925-1927) сільськогосподарського виробництва та розвитку приватного підприємництва селяни, особливо так звані куркулі, не виявляли радикального невдоволення владою. Масовий опір селян спровокувала концепція «наступу на куркуля» та «ліквідації куркульства, як класу», які припадають на 1928-1929 рр., досягнувши апогею її реалізації протягом першої половини 1930 р.

Більшовики намагалися застосувати в українських селах давній принцип римських консулів: «поділяй і володарюй». Створені громадські організації люмпенізованого селянства (комнезами, групи сприяння колективізації тощо), ідеологічно просякнуті активісти сільрад, безбожники та комсомольці справді уособлювали «опору партії» на селі. На них орієнтувався і Сталін, проголошуючи тактику «повороту» від економічного «обмеження» до «ліквідації куркульства, як класу», сподіваючись абсолютної підтримки решти селян. Однак ситуація виявилася неоднозначною. Участь селян (бідняків, більшою мірою середняків) у повстаннях та інших формах опору, очолюваних «куркульськими бандитами», нівелювала сталінські сподівання на одностайність селянської підтримки, особливо щодо «наступу на куркуля». Люмпенізована частина села брала безпосередню участь у розкуркуленні та пограбуванні «глитаїв», тобто заможних односельчан, не гребувала привласненням їхнього майна, навіть одягу, але більшість українських селян, особливо середняків, а вони становили майже дві третини, співчувала розкуркуленим.

Селяни, крім ідеологічно збочених осіб, адекватно сприймали односельчан, які раптом стали куркулями. Між ними існували родинні і шлюбні зв'язки, не кажучи про церковно-обрядову єдність у повсякденному побуті (хрещені батьки, свідки, свати тощо). В одну мить порушити усталені зв'язки було важко і ментально неможливо. У березні 1930 р., як повідомлялося у доповідній записці Прилуцького окрвідділу ДПУ, майно «ховалося куркулями у хлівах, на горищах та у родичів середняків і бідняків»⁵¹. Інколи комсомольці ходили на «престольні свята» у гості до куркулів-односельчан. Подібний факт стався у с. Пятковка Бернадського району⁵². Траплялися голови сільрад, які не враховували частину майна сусідів-куркулів для оподаткування, уникали доведення «експертного» плану до двору з хлібозаготівлі. Більшовики, засліплені класовою ненавистю до заможних людей, вдалися до огидної акції: примусового переселення куркулів у хати бідняків, а останніх - у куркульські. 7 березня 1930 р. начальник Прилуцького окрвідділу ДПУ Миронов доповідав про «випадки захисту куркулів з боку окремої середняцької і навіть бідняцької частини села»⁵³. Односельчани збирали підписи, скликали збори селян для звернення до органів влади з проханням про залишення «куркулів в селі, не розкуркуленими і не переселеними у бідняцькі хати». Сільські вчителі проявляли «жалість до куркулів», не заперечували проти їх вступу до колгоспів. Однак значна частина «куркулів» не бажала вступати до артілі, погоджувалася на виселення. На залізничній станції Козятин у листопаді 1930 р. сексоти ДПУ виявили заяви окремих робітників: «…у даний час відбуваються заходи Радвлади (виселення сімей куркулів), але ці заходи не як одночасна міра, а це буде продовжуватися до того часу, допоки не виселять більше половини чесних людей, і допоки народ стане зовсім гинути»⁵⁴. В умовах хлібозаготівлі, голодування селян у 1929/30 та восени 1931 р. «антикуркульські настрої» селян активізувалися, тому що економічні експерименти торкнулися кожного двору. Навіть виник термін «антизаготівельні настрої», на тлі яких спостерігалася підтримка куркулів, особливо на загальних зборах, які мали ухвалювати рішення про ставки самообкладання, тобто радянського надподатку для селян.

Співчуття до куркулів, яких влада визнала соціальними ізгоями, позбавивши майна, землі, засобів існування, пробуджувалося в інтелігенції - учених - агрономів, сільських учителів, письменників, викладачів вузів, тому влада діяла на упередження. 5 червня 1931 р. начальник Вінницького оперативного сектору ДПУ О. Грозний інформував Вінницький міськком КП(б) У про те, що «активність куркульства відкрила надії контрреволюційно налаштованій дрібнобуржуазній інтелігенції (колишніх земських агрономів і ветеринарів, старих кооператорів, вихідців із антирадянських партій»⁵⁵. Чекістам здавалося, що саме інтелігенція «стала оформляти цю активність у певні організаційні форми і спрямовувати контрреволюційну діяльність куркульства по певному антирадянському руслу»⁵⁶. Однак і сама вона ототожнювалася з «куркульською контрреволюцією» у сільському господарстві, яка займалася «шкідництвом». За сценарієм ОДНУ СРСР була сфальсифікована кримінальна справа «Трудової селянської партії», фігурантами якої постали відомі учені - О. Чаянов, М. Кондратьєв, М. Макаров, Л. Юровський, С. Чаянов, О. Рибников, О. Челінцев та інші, а загалом було заарештовано 1114 осіб, з яких 143 - в Україні⁵⁷. Арешти відбувалися у жовтні - грудні 1930 р. (60 осіб) та у лютому - березні 1931 р. (71 особа), а 12 вересня їх засудили до різних термінів ув'язнення, починаючи з 10 років таборів. Серед засуджених виявилося 33 «куркулі і члени їхніх сімей», 11 «з поміщицьких родин», але і 58 звичайних селян⁵⁸. Влада намагалася унеможливити реальне зближення інтелігенції та «куркульсько - заможні» групи селян, боячись організованого і системного повстанського руху, тому діяла на випередження.

Сталінська операція «ліквідації куркуля, як класу» відбувалася одночасно в усіх селах УСРР. Списки куркулів формували сільради, інколи їх ухвалювали на загальних зборах селян. 1 лютого 1930 р. ЦВК та РНК СРСР заборонили оренду землі та використання найманої праці у районах суцільної колективізації, а конфісковане у куркулів майно зараховувалося до «неподільних фондів колгоспів у якості внеску бідняків, середняків, які вступали до колгоспу»⁵⁹. До лав розкуркулених потрапляли випадкові особи, які чимось не подобались головам сільських рад, односельчанам, інколи і діти дореволюційних куркулів. Показовим є випадок з селянином селища Оріхово на Запоріжжі Й. Безпальком: «згідно постанови Оріхівської селищної Ради підпадаю виселенню на Соловки, як син колишнього куркуля-батька. До революції мені було 16 років, я ще не мав поняття дорослої людини про право власності і про експлуатацію людини над людиною. З 1922 р. до 1929 р. обкладався нормальним сільськогосподарським податком, жив самостійно, і не був позбавлений виборчих прав. І лише у 1929 р. до мого сільськогосподарського податку була додано 50%, а разом заплатив 97 руб. Таким чином, ця цифра та обставини справи свідчать про те, у мене не куркульське господарство, і що я старої куркульської ідеології за своєї молодості не міг засвоїти, а засвоїв зовсім нову течію трудового народу, яку я і дотримуюсь протягом 12 років»⁶⁰. Десятки тисяч таких скарг надходили до владних структур. Вони свідчили про довільне тлумачення соціального походження куркульських господарств, про формальне виконання рознарядки з розкуркулення. У зв'язку з цим, початкова цифра питомої частки куркулів у 1929 р. (2,6%, навіть 4,4%), яку називають історики, є заниженою, позаяк стосувалася «класичного куркульства», встановленого відповідно до існуючих тоді соціально-економічних ознак. Колективізація і хлібозаготівлі, а також інші кампанії в українських селах періоду його сталінської модернізації, додали ситуативно-локальної мотивації для збільшення цифри розкуркулення.

Доказом «голого адміністрування» у справі розкуркулення є події у Шевченківській окрузі січня-лютого 1930 р. Інспектор Наркомзему УСРР М. Сукач повідомляв 19 лютого про стан справ в окрузі: «Ліквідація куркуля як класу в окрузі почалася ще в двадцятих числах січня. Розкуркулено вже 4236 господарств, що складає приблизно 50% до всіх куркульських господарств, відносно яких винесені постанови сільських зборів бідноти та середняків про розкуркулення. Біднота та середняцтво виявили велику політичну свідомість та активність в справі майнового та політичного роззброєння куркуля, рішуче й дружно приймали постанови, а також забирали від куркулів до усуспільненого фонду колгоспів засоби виробництва з куркульських господарств»⁶¹. Фраза про «роззброєння куркуля» є показовою і дуже влучною, яка розкриває сутність сталінської теорії і практики «наступу на куркуля» та доповнює тактику «бою», про яку говорив Сталін. Однак привертає увагу інша обставина - наявність так званого «голого адміністрування», тобто «розкуркуленням зачеплено середняка». Одночасно відбувалися засідання сільських рад та правлінь КНС, які узгоджували списки, а далі «актив, озброївшись мисливськими рушницями, а також притягнувши чоловік зо два червоноармійців, попрямував до куркульських дворів і почав розкуркулювання, забираючи не лише засоби виробництва, а й різні дрібні хатні речі: подушки, ковбики, залізні ложки, часи-будильники, куски мила та ін. Всіх було намічено розкуркулити за ніч 24 господарства, але коли дійшли до десятого господарства, то голова сільради вже вибув із строю: його куркулі побили, вибили зуби»⁶². У Чорнобаївському районі розкуркулили 28 середняків, а загалом «кожний р-н перекручував по-своєму». До списків розкуркулених потрапляли середняки, тому у переможних звітах місцевих органів влади почали все частіше зустрічатися фрази «куркульсько-заможні верстви», тобто дещо розширили їх соціальну базу. У Фастівському районі уповноважений райпарткому з розкуркулення та колективізації звітував про формування списків на виселення: «Готово. Давайте розпорядження, куди відправляти». Через кілька днів він повідомив: «Записано в список 47 чоловік, зараз поставили питання про позбавлення прав 20 чоловік, що досі їх не мали», а через кілька годин додав - Вже прав позбавлено»⁶³. Змагання між районами щодо розкуркулення, яке розгорнулося зимою 1930 р., спонукало актив та уповноважених до «огульного» розкуркулення селян. «В окремих селах уповноважені поплелись за занадто войовничим настроєм активу, внаслідок до списків занесено велику кількість господарств, в тому числі середняків та бідноту»⁶⁴, - наголошувалося в інформації Білоцерківської округової контрольної комісії. Розкуркулення «великої кількості середняків» спостерігалося у селах Володарського та інших районів УСРР. Наприклад, у с. Малополовецькому Великополовецького району до списки розкуркулених записали 84 двори, а перед тим уже виселили 40 господарств, тому вирішили залиши 23. У селах Фастівського району до списків розкуркулених занесли від 25 до 142 господарств, тобто пересічно понад 80 дворів. Отже, враховуючи масові факти розкуркулення середняків, а також і бідняків, цілком реальною постає загальна цифра куркульських господарств весною 1930 р. - 1,3 млн. дворів. Вона невипадково потрапила до розрахунків Наркомзему УСРР.

5 березня 1930 р. нарком землеробства УСРР В. Качинський видав «обіжника», тобто циркуляр, яким започаткував «ліквідацію куркульських хуторських господарств» в районах суцільної колективізації, а також «хуторське землекористування бідняцько-середняцьких господарств», однак для перших не передбачалося ніякої фінансової компенсації, а майно останніх зараховували до колгоспів, надаючи житло - хати розкуркулених односельчан⁶⁵. Переселення супроводжувалися мародерством з боку активістів, особливо під час розкуркулення. «По всіх районах, що їх обслідувано - наголошувала Білоцерківська округова контрольна комісія, - розкуркулення мало на меті не тільки позбавити куркуля засобів виробництва, а прагнули поголовного вилучення всього майна, включно до ложок, мисок, білизни тощо. Така постановка практикувалась широко й у Фастівському р-ні (с. Кожанка, Триліси), де в одного господаря забрано 123 назви речей, в тому числі побиті горшки, пляшку, ложки»⁶⁶. Подібні класові дії вважалися «перекрученням лінії партії», про що писав і Сталін у статті «Запаморочення від успіхів», однак лінія партії була перекрученою. Об'єктом розкуркулення, навіть після «запаморочення» від успіхів, а швидше внаслідок ідеологічного «запаморочення» люмпенізованих сільських активістів і запопадливих уповноважених від партії, залишалися бідняки і середняки. Його здійснювали на Полтавщині у травні 1930 р., а спокусою став «розподіл куркульського майна поміж «активу». У Мангуському районі на Маріупольщині, де «партійна організація не взяла до уваги статтю т. Сталіна «Запаморочення від успіхів», тому «поруч з розкуркуленням окремих середняків пройшли мимо куркулів»⁶⁷. Ліквідацію куркулів Сталін вважав успіхом соціалістичного будівництва, про що заявив у червні 1930 р. на ХУІ з'їзді партії. Він закликав делегатів та партійців до фізичного знищення куркулів, але спрямовував їх на усунення економічних основ будь-яких форм соціального функціонування.

У травні 1930 р., підводячи перші підсумки розкуркулення в районах суцільної колективізації, Наркомзем УСРР звітував про «успіхи». В округах «землю глитайським господарствам залишено за їдоцькою нормою» - від 0,4 до 1 га, а пересічно на двір по Україні 3,4 га. Пограбування селян вражає, якщо співставити наявну землю до розкуркулення і після завершення конфіскації. Наприклад, у 56 округах куркулі мали 144 тис. га землі, а забрали у них 104 тис. га, тобто 74%. З відібраної землі до колгоспів передали 67%, решту радгоспам, а за даними 99 районів конфісковане майно становило 10 млн. крб., але передбачалося, що загальна вартість сягне понад 56 млн. крб.⁶⁸ Майже 98% його вартості передали колгоспам, а значну частину «розбазарили» мародери - активісти. Майно забирали до колгоспів, а самих куркулів, які одразу ставали «колишніми», до них не пускали, навіть за таку високу плату. Селяни використовували цей суперечливий фактор для відмови вступу до колгоспів, а з іншого боку тиску на сільради. У січні 1931 р. селяни с. Понорниці Понорницького району запитували активістів на зборах села: «Чому ви не приймаєте куркулів до колгоспів? Ви кажете, що вони куркулі й не повинні бути в колгоспі. Ні, це не куркулі, це працівники з мозолястими руками. Коли ви їх приймете в колгосп, тоді й ми будемо всі в колгоспі»⁶⁹. До колгоспів не приймали куркулів, тому що Сталін особисто заборонив. Однак вони проникали до артілей, погодившись на усуспільнення землі і майна, сподіваючись залишитись у рідному селі. Їх «вичищали» доморощені «люстратори», пригадуючи «куркульське минуле». До категорії куркулів зараховували і «малосвідомих колгоспників», які виголошували невдоволення оплатою праці та розподілом хліба на трудодні, але їх називали «підкуркульниками»⁷⁰. На Дніпропетровщині у січні 1931 р., як зазначалося в інформаційних зведеннях Наркомзему УСРР, «…пролізши до колгоспу куркулі вели розкладницьку роботу, відверто агітували: «Разом з загибеллю колгоспу загине й біднота та середняцтво»⁷¹. І вони не помилилися, позаяк село опинилося напередодні голодомору. Окремі активісти с. Бороновиці Верхньодніпровського району, висловлюючи співчуття односельцям, заявляли: «Навіщо нам їх розкуркулювати і виганяти? Вони люди свої, яких можна в колгосп прийняти. Від цього буде тільки допомога»⁷². По-іншому думали радянські чиновники.

12 лютого 1931 р., коли в Україні було близько 180 районів суцільної колективізації, але жодного на Поліссі, структурні підрозділи Наркомзему почали звертати увагу на те, що «основною формою куркульських протидій є спроба зірвати колгоспи зсередини та шалена протиколгоспна агітація»⁷³. Можливо куркулі і застерігали селян від «усуспільнення жінок у колгоспах», поширюючи подібні чутки, але для партійно-радянської номенклатури з'явилася нова мотивація «наступу на куркуля» через пошук його присутності у колгоспах. «Куркуль, - наголошувалося у зведені Наркомзему УСРР 12 лютого, - бачучи свою загибель, змінює тактику від одвертих виступів проти колективізації, намагається пролізти в колгосп, аби вести руйнацьку роботу внутрі колгоспу»⁷⁴. Пошук винних у господарських негараздах колгоспів виявився вдалим тактичним маневром влади, переводячи недоліки збанкрутілої ідеї і практики на куркулів. Їх звинувачували у зриві хлібозаготівлі, занепаді тваринництва, рільництва (недосів зернових).

17 березня 1931 р. 2,3 млн. із 4,8 млн. «бідняцько-середняцьких господарств (49%) записалося до колгоспів, але 14 - 18% не видали колгоспникам зерна на зароблені трудодні⁷⁵, не кажучи про мізерні норми його натуральної та грошової оплати. Якщо у Степу рівень колективізації становив понад 72%, то на Поліссі близько 20%. До колгоспів записувалися переважно середняки, а повільний вступ бідняків пояснювали залякуванням з боку куркулів. Високий рівень суцільної колективізації супроводжувався відповідною інтенсивністю розкуркулення, позаяк вони були взаємопов'язані. Заможні куркульські господарства не могли співіснувати з жебрацькими колгоспами та жалюгідним матеріальним становищем колгоспників, яке почало голодувати уже весною 1931 р., тому влада активізувала депортації і практику організації «куркульських виселок».

Створення «виселок» для куркульських господарств припадає на 1928/29 р. Їх виникнення виявилося логічним продовженням політики «обмеження» та «витіснення» куркульства, тобто руйнування «соціальної формації» дрібного підприємницького типу господарювання на селі. Влада визнала за необхідне зруйнувати сімейно-трудовий уклад сільськогосподарського виробництва, який мав ознаки фермерства. Хуторів було тоді значно менше, ніж «куркульсько - заможних» дворів. Одночасне позбавлення хуторського землекористування з виселенням куркулів на «виселки» - доволі оригінальна аграрна реформа, яку здійснювала радянська влада у 1929-1931 рр. Офіційного державного акту про організацію «виселок» у 1929 р. не було, але існували директиви про «наступ на куркуля» та про його ліквідацію, а також інструкції про землевпорядження районів. Дотримуючись партійних директив щодо «переселення заможно-куркульських господарств по районах малоземелля», 12 лютого 1929 р. Чернігівський окрвиконком започаткував практику вилучення у куркулів найкращих земель з наступним їх перерозподілом між бідняками. «Більш віддалені й худші землі, - наголошувалося у звіті окрвиконкому, - обов'язково відводиться куркульським господарствам. Утворено на віддалених та гірших землях перспективні виселки з куркульських господарств на площі 14146 га, які охопили біля 15% площі»⁷⁶. Фактично «перспективні виселки» стали новими соціальними резерваціями, формування яких відбувалося за класовою ознакою.

5 грудня 1930 р. Одеський окрземвідділ надав право куркулям, які виселялися у межах району, створення виселків на землях непридатних для машинної обробки в розмірі 3 га для польових угідь та 1 га для приміської смуги. А на початку січня 1930 р. він дозволив створення виселків поза землями колгоспів в розмірі 15 га на двір⁷⁷. Практика розширення виселок для куркулів продовжувалася у 1931 р., але з елементами покарання. 23 лютого 1931 р. сільські ради Новоград-Волинського району, здійснюючи «обмеження землекористування куркульських господарств», ухвалили рішення - «виселити на виселок» 94 господарства⁷⁸. Деяким відмовили, тому що вони, як з'ясувалося, не мали куркульського походження. У Кам'яно - Майданській сільраді виселили три господарства німецьких колоністів - Е. Ліперта, А. Генкеля, Р. Беренда. Їх «виселяли на виселок» у Миколаївській, Рудокоппській, Марушівській сільрадах. Траплялися також і родини польської меншини, але рішення було «інтернаціональним»: обмежити землекористування і виселити на виселок.

18 березня 1931 р. референт Наркомзему УСРР Я. Шуліка надіслав до Семенівського райвиконкому пояснення про організацію виселок. Він зазначив, що «куркульські виселки» стосувалися районів суцільної колективізації», а в районах несуцільної колективізації лише «обмеження норми землекористування куркульського господарства з відводом землі на перспективних виселках з метою, що коли буде здійснена суцільна колективізація Вашого району, можна було переселити на виселки ці господарства»⁷⁹. Пропонувалося утворювати «перспективні куркульські виселки розміром від 10 до 20 дворів» на непридатних землях, але обов'язково «ізольованих від ринків збуту, великих річок, лісів, сел, та залізниць, урахувавши перспективи майбутнього землевпорядження, що виселки не будуть перешкоджати інтересам землевпорядження МТС, радгоспів та колгоспів»⁸⁰. На виселки відправляли і тих «колишніх куркулів», які повернулися зі справжнього заслання за рішеннями влади. Якщо прибули самовільно, тобто втікачами, влада землю на виселках не виділяла. Виселеним куркульським родинам за межі України, якщо вони перебували «у віддалених урочищах», дозволялося зібрати урожай на виселках. Дивовижні «урочні літа» впровадила радянська влада щодо куркулів.

Отже, «наступ на куркуля» ніколи не припинявся, враховуючи політику «обмеження», «витіснення». Він тривав протягом 1928 р. до квітня 1929 р., набувши теоретичного обґрунтування у доповіді Сталіна на пленумі ЦК ВКП(б), а згодом трансформований з «наступу» до «ліквідації куркуля, як класу». Операція з ліквідації куркулів була офіційно започаткована наприкінці грудня 1929 р. у промові Сталіна. Політика розкуркулення була концентрацією адміністративних, фінансово-економічних та карально-репресивних заходів реалізації сталінської теорії «ліквідації куркульства, як класу». Кожна з ідеологем та політологічних установок, обґрунтованих Сталіним, не були абстрактними дефініціями, а керівництвом, закликом і наполяганням до дії. Кількість розкулених, яка усталена в історіографії (200 тис. дворів), може бути віднесена до виселених за межі України, але неповна. Найбільш реальною цифрою роз - куркулених є прогнозована Наркомземом цифра 1,3 млн. дворів. В умовах суцільної колективізації та хлібозаготівлі соціальною базою для рекрутування куркулів стали майже усі соціальні групи селян, а фраза «куркульсько-заможні прошарки» лише підтверджує цю гіпотезу. У 1930 р., за підрахунками істориків, які спиралися на опубліковані архівні джерела, в УСРР розкуркулили близько 71 тис. дворів⁸¹, відтак з 1929 р. - понад 100 тис. господарств. Саме тоді заарештували, крім категорії розкуркулених і виселених, 27 тис. так званих куркулів. Історичним і цілком доконаним фактом є масове розкуркулення бідняків і середняків, що дає підстави для корекції числа розкуркулених до збільшення. Наприклад, внаслідок проведення так званої «куркульської операції» протягом 1937-1939 рр., як зазначав В. Васильєв, серед 266 тис. репресованих «колишні куркулі» становили майже 19% ⁸². Отже, загальна кількість куркульських господарств в УСРР значно перевищує відому цифру - 200 тис. дворів, яку П. Постишев назвав у 1934 р. Для сталінського режиму «клас куркулів» був внутрішнім класовим ворогом, наявність якого виправдовувала злочини більшовизму, а відтак правильність генеральної лінії партії. Тоталітарний режим недієздатний без внутрішньої контрреволюції і ворожого зовнішнього оточення, вигадує їх в ідеологічних доктринах, але не прагне виявлення справжніх причин соціально-політичної напруги. Самодіяльні селяни виявилися поза сталінською теорією соціалістичної модернізації села, а тому їх перефарбували на куркулів і знищили як клас.

Література

куркуль радянський сталінський

1 Хрящева А.И. Группы и классы в крестьянстве. - М., 1926. - С. 18-19.

2 Ларин Ю. Советская деревня. - М., 1925. - С. 56-58.

3 Хрящева А. Подъем крестьянского хозяйства // Экономическое обозрение. - 1923. - №10. - С. 49.

4 ВольфсонМ. Экономические формы СССР. 5-е изд. - М.; Л., 1926. - С. 12.

5 Крицман Л. О статистическом изучении классовой структуры советской деревни // На аграрном фронте. - 1927. - №10. - С. 7.

6 Пятнадцатый съезд ВКП (б). Декабрь 1927 г. Стенографический отчет. - М., 1961. - Ч. 2. - С. 67.

7 Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Зб. док. і матер. - К., 1993. - С. 31.

8 Сталін Й. Твори. - К., 1952. - Т. 12. - С. 85-92.

9 Там само.

10 Там само. - С. 130-132.

11 Гриневич Л.В. Голод 1928-1929 рр. у радянській Україні. - К., 2013. - 434 с.

12 Сталін Й. Твори. - Т. 12. - С. 165-166.

13 Там само

14 Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. - К., 2003. - С. 86.

15 Сталін Й. Твори. - Т. 12. - С. 166.

16 Цит.: за Голод 1932-1933 рр. в Україні: причини і наслідки… - С. 357-358.

17 Вісті ВУЦВК. - 1930. - 1 липня.

18 Там само.

19 Водотика С.Г., Мазур І.Д. Зміни в соціально-класовій структурі селянства України // Український історичний журнал. - 1983. - №2. - С. 46.

20 Там само. - С. 50.

21 Там само. - С. 46.

22 Колективізація і голод на Україні. - С. 63.

23 Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. - К., 2003. - С. 348.

24 Вісті ВУЦВК. - 1929. - 14 липня.

25 Колективізація і голод на Україні. - С. 106-107.

26 Там само.

27 ХІІ з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) Україні, 18-23 січня 1934 р.: Стенографічний звіт. - Х., 1934. - С. 176.

28 Земсков В.Н. Спецпоселенцы в СССР, 1930-1960 гг. - М., 2005. - С.

29 Голод та голодомор на Поділлі. 1920-1940 рр. Зб. док. і матер. - Вінниця, 2007. - С. 171.

30 Колективізація і голод на Україні… - С. 31, 42.

31 Там само. - С. 43.

32 Там само. - С. 58.

33 ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 5. - Спр. 385. - Арк. 267.

34 Колективізація і голод на Україні. - С. 65-66.

35 Там само. - С. 66.

36 Там само. - С. 44.

37 Там само. - С. 69.

38 ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 5. - Спр. 357. - Арк. 15.

39 Колективізація і голод на Україні. - С. 129.

40 Сталін Й. Твори. - Т. 12. - С. 180-182.

41 Там само.

42 Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 - березень 1930 рр.) / Упоряд. В. Васильєв, Л. Віола. - Вінниця, 1997. - С. 242.

43 Там само. - С. 251.

44 Голод та голодомор на Поділлі 1920-1940 рр. - С. 174.

45 Павлоградське повстання 1930 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В.М. Даниленко. - К., 2009. - 379 с.

46 Там само. - С. 264.

47 Настрої та поведінка населення Чернігівщини в умовах сталінської революції «згори». 1928-1938. Зб. док. і метр. / Авт. вступ. ст. та упоряд.: О. Коваленко, Р. Подкур, В. Васильєв, О. Лисенко. - Чернігів, 2012. - С. 92-93.

48 Настрої та поведінка населення Поділля в умовах сталінської революції «згори». 1928-1940. Зб. док. і матер. / Авт. вступ. ст.: В. Васильєв, Р. Подкур; упоряд.: Р. Подкур,

B. Васильєв, П. Кравченко, В. Петренко. - К., 2013. - С. 139.

49 Настрої та поведінка населення Чернігівщини. - С. 147.

50 Настрої та поведінка населення Поділля. - С. 148-149.

51 Там само. - С. 177.

52 Там само.

53 Справа «Української філії Трудової селянської партії». Зб. док. і матер. / Упоряд.: Т.Ф. Григор'єва, В.І. Очеретянко. - К., 2010. - С. 11.

54 Там само. - С. 16.

55 СЗ СССР. - 1930. - №9. - Отдел 1-й. - Ст. 105.

56 Колективізація і голод на Україні. - С. 140.

Размещено на Allbest.ru