Донбас на "чорній дошці": 1932-1933 роки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Словосполучення «Донбас» і «чорна дошка» на сьогодні викликає певне нерозуміння. Адже цей край відомий своїм промисловим потенціалом, насамперед вугільними шахтами і великими металургійними підприємствами, проте не сільськогосподарським виробництвом. Натомість «чорна дошка» -- це комуністично-радянський режим колективних репресій саме проти селян в умовах Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Подеколи можна почути й вислови, що на Донбасі як в промисловому районі СРСР Голодомору не було, отже, нема підстав говорити і про донецькі «чорні дошки».

Але на початку сталінської індустріалізації наприкінці 1920-х -- у 1930-х роках ситуація в краї була іншою. Сільське господарство (до 1930 р. -- майже виключно одноосібне, після того -- переважно колгоспне) відігравало значну роль в економіці Донбасу. Так, станом на травень 1932 р. тут було 1009 колгоспів, у т. ч. 62 комуни, 930 артілей, 17 товариств зі спільного обробітку землі; у сільськогосподарському користуванні знаходилося 1340,9 тис. га орної землі, з яких колгоспам належало 1251,5 (93,3%). На ній працювали 120383 господарства (без так званих «куркульських»), з яких усуспільнених було 108995 (90,5%).

Більш того, партійно-радянська верхівка СРСР наполягала на збільшенні сільськогосподарського потенціалу краю, мріючи про зняття регіону з централізованого продовольчого постачання. Саме таке завдання ставилося у виступі секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича на ІІІ Всеукраїнській партконференції в липні 1932 р.: «Особливе місце має посісти в розвитку сільського господарства України Донбас. Його зовсім даремно не беруть серйозно як сільськогосподарський район. У Донбасі треба всіма заходами розгорнути, поруч з зерном, городні культури, приміські, а потім і садові господарства навколо шахт, навколо підприємств. Донбас може й повинен забезпечити себе городиною, садовиною і всіма іншими харчовими культурами».

Під Донбасом у цій брошурі розуміється територія сучасних Донецької та Луганської областей. Проте у 1932-1933 роках картина адміністративно-територіального устрою регіону виглядала інакшою. До літа 1932 р. існувала так звана двоступенева система адміністративної системи (округа та район). На сучасній території Донбасу та прилеглих землях існували Артемівська округа з Артемівським, Гришинським, Єнакіївським, Залізнянським, Костянтинівським, Краматорським, Лиманським, Лисичанським, Новоекономицьким, Олександрівським, Петровським, Попаснянським, Слов'янським районами; Луганська округа з Алчевським, Дмитрівським, Кадіївським, Кам'янобрідським, Краснолуцьким, Новосвітлівським, Петропавлівським, Ровеньківським, Слов'яносербським, Сорокинським, Станично-Луганським, Успренським районами; Маріупольська округа з Андріївським, Бердянським, Берестівським, Люксембурзьким, Мангуським, Микільським, Новомиколаївським, Сартанським, Старокаранським, Старокерменчицьким, Стрітен- ським, Царевокостянтинівським, Первомайським районами; Сталінська округа з Авдіївським, Амвросіївським, Андріївським, Великоянисольським, Дмитрівським, Мар'ївським, Павлівським, Селидівським, Стильським (Старобешевським), Чистяківським райнами; Старобільська округа з Біловодським, Білокуракинським, Білолуцьким, Марківським, Міловським, Містянським, Новоайдарським, Новоастраханським, Олександрівським, Осиківським, Старобільським районами. Донецьку область було створено 2 липня 1932 р. у складі територій Артемівської, Ворошилівської, Горлівської, Кадіївської, Костянтинівської, Краматорської, Краснолуцької, Луганської, Макіївської, Маріупольської, Риківської, Сталінської міських рад, Гришинського, Лисичанського, Ровеньківського, Сорокинського та Чистяківского районів колишнього республіканського підпорядкування. Зі складу Харківської області до неї було передано 13 районів: Біловодський, Білолуцький, Верхньотепловський, Лиманський, Марковський, Меловський, Новоайдарський, Новопсковський, Рубіжанський, Сватовський, Слов'янський, Старобільський і Троїцький (Покровський). Ще п'ять районів відійшло від Дніпропетровської: Великоянисольський, Волноваський, Старокаранський, Старокерменчицький та Старомиколаївський (Володарський). Таким чином, Донецьку область у 1932-1933 роках складали території 12 міськрад і 23 райони. За два тижні після створення адміністративний центр області було перенесено з Артемівська до м. Сталіне (колишня Юзівка, нинішній Донецьк). Лише згодом (1938) на цій території було сформовано ще одну область -- Луганську.

Адміністративні одиниці під управлінням міськрад утворювалися в місцевостях Донбасу з розвиненою промисловою інфраструктурою, а райони з відповідними органами влади -- там, де в економічному балансі переважало сільське господарство. Проте як такий аграрний сектор був присутній без винятку по всьому Донбасу. Проти його трудівників, переважно колгоспних селян та залишків одноосібників -- і було спрямовано вістря репресивного режиму «чорної дошки».

1. Що таке радянська «чорна дошка»?

Репресивні заходи проти тих, хто намагався чинити, потенційно міг чинити опір, або навіть просто не схвалював політику єдиної правлячої компартії, були невід'ємною складовою комуністично-радянського авторитарного режиму, встановленого російськими більшовиками у листопаді 1917 р. Особливо жорстокими вони були під час так званих «громадянської війни» і політики «воєнного комунізму» (1918-1921). Саме тоді були широко застосовані політичні (позбавлення «експлуататорських класів» громадянських прав та свобод, масові страти, система колективної відповідальності -- заручництва, в'язниці й концтабори для представників ворожих класів і тих, хто думав інакше та ін.), економічні (реквізиції, конфіскації, обмеження торгівлі, практична ліквідація грошового обігу, контрольований розподіл продуктів, примусове оподаткування тощо) форми таких репресій.

Своє місце серед адміністративно-економічних засобів репресій щодо найбільшого і практично позбавленого всіх прав класу радянського суспільства -- селянства -- посів режим «чорної дошки». Основною метою застосування такого виду насильства стало розшарування сільського населення не стільки за власницькою ознакою (заможністю, кількістю землі, застосуванням найманої праці, рівнем товарності господарства) -- на бідняків, середняків та «куркулів». Таку мету було поставлено під час «колективізації сільського господарства» 1930 р. 1932-1933 років ішлося вже про репресії щодо селянства за адміністративною, економіко-географічною, національною ознаками тощо. Вводилася система колективної відповідальності сусідів за «провину» одного з них перед радянською державою. Іншими словами, всі мешканці села (хутора), території сільради, району, тобто достатньо чисельна сільська громада, колективно відповідали за виконання накладених місцевою та центральною владою натуральних і грошових податків, платежів, зборів кожним з її членів окремо й усієї громади разом. Наступним завданням стала безкомпромісна боротьба з усім класом сільських виробників, залякування мешканців села, перетворення їх на слухняне стадо, повністю залежне від комуністично-радянської влади.

Треба зазначити, що «чорні дошки», «чорні списки», як і більшість форм репресій проти класів та станових груп, усього населення, не були винаходом більшовиків. «Чорні списки» згадуються у спогадах, літературних творах як реалії російського життя ХІХ та початку ХХ ст.; пов'язувалися з навчанням у середніх та вищих навчальних закладах, проходженням служби. Зафіксована їх належність до засобів морального засудження за певні провини (недбальство, запізнення, погана дисципліна тощо). Звичайно ж, при цьому вони не несли реальної фізичної загрози для життя. Трагічного змісту в ХІХ ст. набули інші «чорні прапори» -- символи чуми та холери, які вивішувалися у населених пунктах, що перебували на карантині, або населення яких вимирало внаслідок смертельних пошестей.

Після 1917 р. усьому радянському суспільству було нав'язано примітивну дуалістичну схему мислення (свій-чужий, ворог-товариш, або за популярним більшовицьким лозунгом біблійного походження: «Хто не з нами, той проти нас»). Унаслідок цього сільські громади, колективи підприємств, установ поділялися на сумлінних працівників, яких заносили на Червону дошку пошани, та «саботажників», котрі потрапляли на Чорну дошку ганьби.

За радянських часів «чорна дошка» разом з «червоною» як ідеологічний інститут комуністично-радянської влади пройшли тривалий шлях від народження в 1917-1921 роках фактично до останнього подиху СРСР. Виділялися найкращі особи, колективи, осередки, підприємства, установи, яких уміщували на «червоній дошці». Це могли бути реальні «дошки пошани» з портретами, перехідні «червоні прапори», списки передовиків, що оприлюднювалися у ЗМІ. Навколо них створювалася позитивна громадська думка. Вони отримували відповідні відзнаки, моральну чи матеріальну винагороду.

Тих, хто на думку парторганів погано працював, тобто порушував казармену дисципліну, «саботував», не виконуючи доведених з гори планів та норм виробітку, або в якийсь інший спосіб «лляв воду на млин класового ворога», натомість заносили на ганебну «чорну дошку». Вона теж могла мати вигляд реальної дошки з переліком чи портретами «відстаючих», «ганебних прапорів», або «чорних списків», що друкувалися в газетах. Навколо них створювали негативну громадську думку, таврували, ганьбили. До них так само застосовували моральні, адміністративні та матеріальні каральні санкції.

Одним з перших терміни «червона» та «чорна» дошки в окресленому вище сенсі на території України вжив у березні 1920 р. Й. Сталін, тоді ще не всесильний генсек, а член політбюро ЦК РКП(б), нарком у справах національностей РСФРР. Причому в його виступі прозвучав приклад саме Донбасу. В доповіді від імені московського ЦК на IV конференції КП(б)У в Харкові про економічну політику комуністичної партії він привернув особливу увагу до проблем примусової мотивації праці у промисловості, запровадженні її мілітаризації. Подібно до військових нагород Сталін пропонував запровадити відзнаки для робітників: «Треба нагороджувати одні групи перед іншими, видавати червоні ордени праці, щоб знали всі, що ми так само цінуємо працю, як і військові операції». З іншого боку, представник російського ЦК говорив і про заходи примушення до праці: «...робітники, селяни і напівселяни, наприклад у Донецькому басейні там доведеться застосувати заходи мобілізації вуглекопів, які приховуються в селі, витягнути їх на світ Божий і примусити працювати, бо є в нас такі товариші, чимало таких робітників, котрі приховуються і яких треба тягнути за волосся. Для таких знадобиться чорна дошка [курсив мій. -- Г. П.], а для тих, котрі самі йдуть на роботу і готові віддати все своє життя, для тих червона дошка відзнаки, щоб відзначити тих, хто віддає своє життя, перед тими, котрі ховаються від роботи».

Згодом значення занесення на «чорну дошку» тих або інших підприємств, установ, окремих працівників дещо втратило таку каральну гостроту, стало здебільшого знаряддям морального осуду. Там проводилися додаткові пропагандистські та політико-організа- ційні заходи, «зміцнювалося» виробничне та партійне керівництво. Звичайно ж, списки таких об'єктів широко оприлюднювалися в пресі, оголошувалися по радіо.

Подібно до того, як у радянському господарстві 1920-х років склалися «ножиці цін» (промислові товари продавалися надто дорого, а продукція сільського господарства, навпаки, дуже дешево), існували такі «ножиці» і в репресивних заходах. Робітники («пролетаріат» за більшовицькою термінологією) як нібито правлячий клас комуністично-радянського режиму позірно не піддавався репресіям. Натомість одноосібне селянство, останні приватні власники в СРСР, і загалом усі селяни як відживаючий клас відчували на собі весь тягар відповідних примусових заходів.

На селі такі ганебні «чорні списки», крім звичайних ідеологічно-моральних ознак, набули реального репресивного змісту. Під час збирання продрозкладки у 1919-1921 роках українські села, мешканці яких не погоджувалися віддавати свій урожай задарма радянським продовольчим загонам, оголошувалися «чорнопрапор- ними». Там уводилася система колективної відповідальності: за невиконання приписів правлячої партії виселяли мешканців, позбавляли їх рухомого та нерухомого майна, розстрілювали заручників.

Різницю між міськими та сільськими «чорними дошками» демонструє ситуація, що склалася навесні 1930 р. в Маріуполі. За свідченням уповноваженого ЦК КП(б)У з хлібозаготівель І. Кулика, тамтешні заводи ім. Ілліча за невиконання промфінплану було занесено на «чорну дошку» із зобов'язанням наздогнати недовиконання. Тому не виявилося «зайвих» робітників, котрих можна було б звідти взяти як чергових «тисячників» на організацію засівкам-панії на селі, де б вони, своєю чергою, запроваджували «чорні дошки» для «селян-саботажників».

Об'єктивну картину запровадження впродовж 1932-1933 років режиму «чорної дошки» можна з'ясувати лише за архівними джерелами, оскільки сама тема є недостатньо висвітленою в сучасних історичних дослідженнях. Підставою для її розкриття сталі відомості, виявлені державними архівами Донецької та Луганської областей у своїх фондах та матеріалах тогочасної преси; документи центральних державних архівів України; опубліковані в документальних збірках; а також оприлюднені документи інших архівів України та Російської Федерації.

У процесі дослідження випливли неочікувані, жорстокі й трагічні реалії застосування режиму «чорної дошки» в Україні та інших регіонах тодішнього СРСР. Стало зрозумілішим подвійне значення терміну «чорна дошка». По-перше, це був звичайний засіб морального підстьобування тих, хто пас задніх у виконанні виробничих планів та дотримання дисципліни. Він пов'язувався зі створенням негативної думки навколо осіб та об'єктів, занесених на неї, запровадженням певних обмежень матеріального чи побутового значення, але фактично не мав трагічного змісту, не був напряму пов'язаний із репресіями. Другого, жахливого, значення термін «чорна дошка» набув саме 1932-1933 років, адже пов'язувався із застосуванням адміністративних, судових репресій, штрафних санкцій, каральних акцій, виселень та депортацій тощо. До таких заходів удався комуністично-радянський режим для остаточно приборкання українського вільного селянина, запровадження системи новітнього колгоспного кріпацтва, позбавлення його будь-якої власності, перетворення на найманого працівника, якому взагалі можна було не платити грошей. Водночас виконувалося політико-ідеологічне завдання: розрушити традиційний селянський світ, сформований упродовж століть сільський менталітет, усі суспільно-моральні та ідеологічні засади, які раніше дозволяли мешканцям українського села спільно виходити з несприятливих ситуацій, долати життєві випробування. До них відносилися дотримання християнських заповідей, моральних зобов'язань перед родичами, свояками, сусідами. В Україні репресивний режим «чорної дошки» додатково мав за мету ще й таке: ліквідувати селянство як носія української мови, традицій, національної свідомості, замінити її випадковими переселенцями, які повністю перебували на пайковому утриманні комуністично-радянської влади.

Є всі підстави вважати також, що на українських селах та колгоспах, що потрапили на «чорну дошку» впродовж 1932 р., випробувалися ті методи колективних репресій, яких уже з січня 1933 р. було поширено по всій УСРР, а згодом -- на більшості інших регіонів СРСР -- від Білорусі до Далекого Сходу. Але від російських українські «чорні дошки» відрізнялися масштабами (на сьогодні відомо принаймні про більш як 1200 таких об'єктів на території тогочасної УСРР), особливою жорстокістю проведення репресій, жахливими наслідками. Зокрема, на сучасну територію Донбасу припадає майже 100 об'єктів застосування «чорної дошки» (від районів до сіл, бригад, МТС тощо), але це число далеко не остаточне.

Відомо, що в Україні по селах, занесених на «чорну дошку» в листопаді 1932 -- січні 1933 років, у середньому вимерло до половини мешканців, а деякі з таких населених пунктів просто зникли з карти України.

2. Складові режиму «чорної дошки» на Донбасі

Арсенал репресивно-каральних заходів, розроблений і апробований комуністично-радянською владою у ході антиселянської антиукраїнської боротьби, був багатющим, передбачав різноманітні форми тиску на селян. Насамперед, це було судове переслідування «саботажників», «ворогів народу та їхніх посіпак», виселення в позасудовому порядку, конфіскація рухомого та нерухомого майна, позбавлення посад та звань, виключення з партії, профспілок, споживчих кооперативів тощо. До них додавалися розпуск «небільшовицьких» колгоспів, депортації за затвердженими компартійними органами списками, фінансовий, у тому числі податковий тиск. Усі такі заходи можна розділити на дві великі групи, одна з яких передбачала індивідуальну відповідальність, інша -- колективну.

Нас цікавлять методи, максимально наближені до колективного покарання, що їх було вжито задля створення в конкретному селі умов, несумісних із життям. Як відомо, це є головною кваліфікаційною ознакою геноциду -- злочину проти людяності.

Система заходів з «адміністративно-фінансового натиску до злісних нездавців хліба» (як її визначив у березні 1932 р. однією зі своїх постанов Херсонський обком партії) продовжувала вдосконалюватися у процесі її запровадження. Першим з таких засобів тиску можна назвати заборону торгівлі продуктами сільського господарства.

Другу половину 1932 р. було оголошено найбільш відповідальною у збиранні врожаю. ЦК ВКП(б) повідомив свій республіканський загін про незадоволення темпами хлібозаготівель в УСРР. Виснажені попереднім голодуванням селяни просто не могли нормально працювати та не бажали віддавати все зібране збіжжя комуністично-радянській державі. Так виник привід для застосування різноманітних репресивних заходів до таких «нездавців». Першою стала повна заборона торгівлі хлібом, припинення видавання його як авансування праці в колгоспах, у громадське харчування тощо. Іншими словами, українського селянина (однаково колгоспника чи одноосібника) було позбавлено права на розпорядження власним урожаєм. Кожну зібрану ним зернину було оголошено державною власністю, стратегічним запасом, що мав бути зданим державі в повному обсязі. Тому і придбати собі продукти харчування, навіть маючи гроші, він не міг.

Не має вводити в оману видані у травні 1932 р. союзні партійно-урядові постанови про дозвіл на торгівлю хлібом та м'ясопродуктами, оголошені деякими істориками «неонепом». Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «О плане хлебозаготовок из урожая 1932 г. и развертывание колхозной торговли хлебом» від 6 травня та «О плане скотозаготовок и о мясной торговле колхозников и единоличных трудящихся крестьян» від 10 травня суто формально проголошували можливість «безперешкодного продажу надлишків свого хлібу на свій розсуд як на базарах і ринках, так і у власних колгоспних крамницях». Але таке ставало можливим тільки після закінчення виконання всього хлібозаготівельного плану, створення насіннєвих запасів та не раніше 15 січня 1933 р. Зрозуміло, що проголошені в постановах умови не могли бути і не були виконаними, і на практиці активно використовувалася лише заборонна частина цих актів -- недопущення будь-якої торгівлі сільгоспродуктами до виконання планів. Тому важко погодитися з думкою відомого дослідника Голодомору С. Кульчицького, що «Постанова про колгоспну торгівлю була насправді дозволом на функціонування вільного ринку за цінами попиту і пропозиції». Такий дозвіл надавався теоретично, не сьогодні, а в перспективі, за певних умов, тому і не був здійсненим, як загалом більшість обіцянок комуністично-радянської влади. Єдиною причиною прийняття таких постанов була агітаційна. Як зізнавався згодом Л. Каганович, метою даних компартійних постанов було «заспокоїти збуреного українського селянина».

Усе це підтверджується наступними законодавчими новелами. Вже у червні 1932 р. до Адміністративного кодексу УСРР було внесено зміни, що стосувалися торгівлі хлібом. Вона ставала абсолютною монополією держави. Приватним крамарям заборонялося відкривати крамниці для торгівлі сільськогосподарським продуктами. А перекупників і «спекулянтів» такими продуктами притягали до відповідальності за п. 40 арт. 72 Адміністративного Кодексу УСРР, за випадків особливої «злісності» -- до кримінальної відповідальності за арт. 135 Кримінального Кодексу УСРР. У грудні того ж року було встановлено пряму кримінальну відповідальність за «скуповування та перепродаж приватними особами щоб нажитися (спекуляція) продуктів сільського господарства та предметів масового вжитку» на термін не менш як 5 років з конфіскацією майна.

На другому місці серед заходів, які визначили обличчя режиму «чорної дошки», стояв «товарний бойкот». Від самого початку партійного регулювання хлібозаготівель ЦК ВКП(б) напряму пов'язувало постачання селянам промислових товарів із станом виконання ними здавальних планів. Так, в кремлівській директиві парторганам хлібозаготівельних районів у грудні 1927 р., коли очевидним стало скорочення заготівель збіжжя, як перший захід подолання кризи прозвучало таке: «Перекинути споживчі товари з міських ринків до хлібозаготівельних районів». А буквально за десять днів Політбюро ЦК ВКП(б) у своїй постанові «Про хлібозаготівлі» першим же пунктом вказало на необхідність спрямування до хлібних районів 70-80% усіх промтоварів та встановлення жорсткого контролю над тим, «щоб перекидання промтоварів до села призвела до прискорення саме заготівель хлібу. Відпуск промтоварів кооперативами районам мусить бути поставлений у залежність від здавання хлібу в даному районі». Одним словом, постачання промислових товарів повсякденного попиту на село розглядалося найвищими парткерівниками не як торгівля або навіть як товарообмін, а ставало виключно знаряддям стимулювання хлібоздавання. Виконавці розглядали постачання промислових товарів як двосічну зброю: передовиків у такий спосіб заохочували, а «нездавців», «саботажників» -- карали. Той, хто віддавав державі вирощене збіжжя, міг претендувати на отримання промислових товарів (зрозуміло, в разі їх наявності). А той, хто не здав -- позбавлявся такого права, хай як би там не були потрібні йому одяг, взуття, будматеріали, реманент, інші знаряддя праці тощо. Характерно, що «позбавлення промтоварів нездавців хлібу», за інформацією відомого російського історика-аграрника Н. Івніцького, було позитивно відзначено у довідці ЦК ВКП(б) щодо ефективності різних методів хлібозаготівель у 1929 р.

Такими були політичні вказівки московського Центру. Є свідчення, що на місцях вони набували ознак цілковитої заборони продажу промислових товарів певним групам селян або всім мешканцям окремих населених пунктів, тобто «товарного бойкоту». Луганський окрвиконком у квітні 1929 р. інформував тодішній вищий орган радянської влади (ВУЦВК), що серед заходів примушення до здавання хлібу застосовувалися: «а) бойкотування куркуля, виключення з числа пайщиків споживкооперації, відмова у перемолі зерна; б) дострокове отримання з господарств, що мають хлібні надлишки, кредитів, отриманих від сільськогосподарських кредитних товариств; в) повна відмова у відпуску товарів, а при відпуску -- ув'язка його із здаванням хлібних надлишків; г) відкриття карного переслідування тих, хто приховує надлишки, та спекулянтів». Лише за три місяці (листопад -- грудень 1928 та січень 1929) було відкрито 125 таких кримінальних справ.

1930 р. під час примусової «колективізації» такі самі заходи використовувалися з метою покарання одноосібників, які не бажали працювати колективно. Так, в Амвросіївському районі Сталінської округи «...місцевий кооператив за ініціативою сільради припинив видавання товарів незаможним, які не вступили ще до колективу. Був викинутий лозунг: «Хто не в колективі, тому немає товарів».

Але з часом партійно-радянські органи відчули недостатню ефективність застосування такого важеля. Відбувся перехід від зняття з постачання промисловими товарами певних осіб до покарання цілих громад та мешканців окремих територій. 6 листопада 1932 р. за рішенням ЦК КП(б)У було оголошено «товарну блокаду районів, які не виконують плани хлібозаготівель». Такими серед інших було визнано дві адміністративні одиниці Донецької області: Артемівська міськрада та Старомикольский район. Товарна блокада полягала у суттєвому скороченні постачання промисловими та продовольчими товарами (за винятком життєво необхідних: солі, сірників та гасу) людності районів, які спромоглися виконати не більше 30% встановленого плану здавання зерна. Втім, сталінський посланець в Україні В. Молотов, член Політбюро ЦК ВКП(б), був незадоволений таким винятком. 20 листопада 1932 р. він з Генічеська телеграфував генсеку ЦК КП(б)У С. Косіору: «Досі в районах діє розпорядження щодо продажу повсюдно сірників, соли і гасу. Потрібно негайно це відмінити й прослідкувати виконання».

Місцеві владні органи заповзято виконували такі вказівки. У Донецькій області президія Старобільського райвиконкому 11 листопада 1932 р. постановила припинити відпуск усіх видів товарів мешканцям двох сіл: Байдівці та Чмирівці. Райспоживспілка та Донбасторг були зобов'язані негайно вивезти наявні у їхніх крамницях товари до інших селищ, «які закінчили виконання плану хлібозаготівель, або краще виконують завдання». І навіть в інших містах району мешканці обох сіл не могли купувати крам. Такі заходи слід уважати попереджувальними, оскільки райвиконком залишив за собою право «застосувати до цих сіл надзвичайних заходів», якщо «найближчими днями не зламають куркульського опору в справі хлібозаготівель і молотьби». Ще цілу групу сіл (Верхньопокрівка, Курячівка, Підгорівка, Титарівка) тією ж постановою було попереджено щодо можливості застосування таких саме санкцій. А вже 13 листопада Старобільський райпартком заявив усім господарствам, що «до тих, що виявляють у виконанні своїх завдань хлібоздачі, прийняти найрішучих заходів суворої репресії, оголошуючи їм бойкот, позбавляючи права на одержання краму з кооперації та накладання штрафу». Тим самим «товарні репресії» було застосовано фактично до всіх господарств району.

Загалом у Донбасі «промисловий бойкот» використовувався дуже широко -- фактично як перша сходинка до запровадження режиму «чорної дошки». Троїцький райпартком 15 листопада 1932 р. своїм рішенням припинив завезення промкраму повністю до Бабичівської, Багачівської, Тарасівської сільрад і санкціонував вивезення всього наявного до колгоспів і сіл, які завершили виконання річного плану здавання збіжжя. У Маньківській, Новоніканорівській, Новочервонійській, Покровській, Сиротинській сільрадах було заборонено завезення промислових товарів, але наявні поки не вивозилися. Офіційно занести всі ці адміністративні об'єкти на «чорну дошку» повинен був уже райвиконком.

Політика союзного центру з постачання промтоварами всієї УСРР полягала в ігноруванні офіційно затверджених планів. Причому йшлося не так про обмеження постачання українського села, як про відсутність достатньої кількості товарів для завезення до провідних промислових центрів УСРР. Заступник наркома постачання УСРР за підсумками 1932 р. писав своєму кремлівському шефові А. Мікояну, наївно вважаючи, що той не знав справжнього стану і причин такого явища: «Не менш важливою причиною незадовільного постачання є постійне недовантаження, що повторюється з кварталу в квартал, і недовиконання встановлених Комітетом [заготівель сільгоспродуктів при СТО СРСР -- Г. П.] планів завезення товарних фондів. Так, виконання плану завезення промтоварів III кварталу становить 34,9%; виконання плану IV кварталу відбувається також незадовільно і станом на 01.12. недовантаження містам України становить більш ніж 26 мільйонів рублів, причому по найбільш важливим робітничо-промисловим центрам виконання плану становить -- по Донбасу 28,4%, по Дніпропетровську -- 40% і по Харкову -- 33%. Зі зазначених причин міста України вступають у 1933 рік з повним майже оголенням усієї промислової торговельної мережі...». «Товарні репресії» виявилися дієвою зброєю боротьби з селянством, але за певних, не надзвичайних умов. Вони суттєво обмежували нормальні умови існування, але не створювали загрози самому життю українського селянина, не ставили його на межу виживання, отже -- були недостатньо ефективними з компартійної точки зору. До того ж правдою були слова одного з тверезомислячих низових партпрацівників: «Потрібно негайно припинити знущання над селом, «заборона завезення товарів» -- такі заходи не витримують ніякої критики з точки зору ленінізму. Це є найгірша форма тиску на босого, роздягненого, колективізованого, голодного селянина, якого за одну пусту юшку примушують перемелювати солому під командою якого-небудь покидька, котрий їх за їхній хліб називає куркулями і ворогами радянської влади. З товару, що ви заборонили підвозити, селянин за всі свої річні трудодні в стані придбати аршин стрічки -- сорочку підперезати, а на чоботи він не заробить і в три роки».

Наступним репресивним заходом, що наближав режим «чорної дошки», було застосування «фінансових репресій». Вони полягали у вилученні в селян усіх наявних грошових накопичень, а також обігових коштів. Комуністично-радянським «новоязом» це називалося «мобілізація коштів» для державних потреб. Форми такої примусової конфіскації були різноманітними: підписка на «державні займи», обов'язково-примусове «державне страхування», обкладання сільгоспподатком та іншими ненормованими податками на «місцеві потреби», «культурний збір» тощо. Навіть існували річні та квартальні плани такого державного здирництва, що доводилися до кожного району, сільради, села. Їх невиконання призводило до застосування репресивних санкцій. Наприклад, за підсумками 1 кварталу 1932 р. Наркомфін УСРР відзначав, що «із районів Донбасу найбільш відстають: Горлівська міськрада -- 34,4%, Макіївська -- 31,9%, Риківська -- 34,2% і Сталінська -- 36,4%». За підсумками IV кварталу того ж року Раднарком УСРР констатував загальне виконання плану мобілізації коштів. Разом з тим відзначалося, що одноразового податку стягнуто всього 79,2% від запланованого, практично в усіх областях наявні недоплати з обов'язкових платежів, а саме: сільгоспподаток, страхові внески, «а також різні недобори по інших платежах». Серед 9 «найвідсталіших» адміністративних одиниць названо Біловодській, Риківський, Сватівський райони Донецької області.

«Фінансові» репресії полягали також і в довільному розпорядженні наявними у місцевих конторах Держбанку коштами сільськогосподарських артілей. Навесні 1932 р. Артемівська філія Держбанку, не питаючи згоди правлінь, списала з їхніх рахунків гроші, що визначалися для розподілу поміж колгоспами з метою кооперування родин червоноармійців. У такий спосіб було погашено заборгованість артілей з виробничих кредитів.

Ще однією ознакою режиму «чорної дошки» ставало натуральне штрафування окремих селян та всіх мешканців певних місцевостей. Так, голова Смолянинівської сільради Новоайдарського району у грудні 1932 р. лише за один день оштрафував господарств, що навіть уповноважений Донецького обкому партії визнав «перекрученням».

Невід'ємною складовою антиселянських репресій, що передували застосуванню режиму «чорної дошки», ставали виселення місцевих мешканців, які чимось не догодили комуністично-радянській владі. По Новоайдарському району наприкінці 1932 р. було «намічено до виселення 20 родин куркульського та контрреволюційного елементу, а також до 15 родин контрактантів як злісних нездавців».

Як і 1930 р., створювалися спеціальні «куркульські висілки» в межах села, сільради, куди звозили тих «саботажників», котрі, на думку місцевої партійно-державної номенклатури, не створювали великої загрози, але мали бути ізольованими від інших селян. Уже у березні 1932 р. в Україні, за повідомленнями ОҐПУ, було створено 277 «куркульських висілків» (із їхньої загальної кількості 477 по СРСР), де мешкало 4757 родин і понад 20 тис. осіб. Один з таких висілків виник у Ворошиловському районі Донецької області, неподалік с. Городище. Село було відомим як центр старообрядництва та «найбільшого прошарку куркульства». Тому з нього на «куркульський виселок» потрапила значна кількість селян. Наприкінці 1932 р. 47 родин спробували повернутися до своїх домівок, але місцева влада вжила рішучих запобіжних кроків щодо недопущення цього.

Режим «чорної дошки» передбачав застосування виселення і заслання не тільки щодо «куркулів», але й для тих партійців, кого звинувачували в недостатній активності, «саботажі», «непроведенні лінії ЦК». Таким чином Кадіївський міськпартком розправився з мобілізованим на зміцнення Желтянського партосередку Ягаревим, головою колгоспу імені 13-ліття Жовтня Коваленком, кандидатом в члени ВКП(б) Бутком, яких було постановлено «арештувати і заслати на Північ нарівні з куркулями». Аналогічним рішенням міськкому на Північ заслали колишніх партійців Бринзу, Задорожного, Колініченка, Колеснікова, Меріуца, Михайленка, Пономаренка, Сікалова, Скосоренка, Тімофєєва, Турченка.

Серед підготовчих заходів для введення режиму «чорної дошки» в Донбасі обов'язково варто згадати індивідуальні репресії проти низового радянського та партійного активу, які не змогли забезпечити виконання накинених з Москви і Харкова планів. Так, уже в березні 1932 р. президія Луганської контрольної комісії та колегія робітничо-селянської інспекції (фактично це був один партійно-радянський контрольний орган) зробили такий висновок: «низка сільрад, партосередків по-опортуністичному віднеслась до виконання завдань, поставлених партією та урядом щодо вчасної та повної підготовки до 3-ої більшовицької сівби». Внаслідок було покаране директора радгоспу «8 березня» Назарова («оголосити догану»); правління артілі «Українка» (Петрівська сільрада № 1) -- «віддати під суд», а партійця Кочаловського (члена правління) «з партії виключити». Так саме обійшлися з керівниками іншої артілі: «За повну бездіяльність, формальне відношення до збору посівзерна та масове розбазарювання його, внаслідок чого артіль не забезпечена засівзерном (зібрано 3%), правління артілі «Ілліча» віддати до суду та бюро партосередку оголосити догану». У Ново- айдарському районі до розстрілу було засуджено голову та завгоспа колгоспу ім. Калініна Новоайдарської сільради Кутепових як «куркулів»; арештовано і віддано під суд голову Безгинівського колгоспу Онищенка, Співаківського колгоспу Даниленка, Капітанів- ської сільради Індиченка. А секретаря Смол'янинівського комсомольського осередку Лисенка було виключено з кандидатів у члени партії, заарештовано і намічено до виселення за те, що він попередив селян про заплановані проти них репресії.

3. Застосування режиму «чорної дошки» на Донбасі

Основні відмінності окреслених вище методів боротьби з українським селянством від режиму «чорної дошки» полягали у комплексності (запроваджувалося водночас низка репресивних засобів) та спрямованості на створення нестерпних умов життя для мешканців українських сіл. Це, зокрема, підкреслювалося у листі уповноваженого ЦК КП(б)У В. Чубаря до С. Косіора від 28 листопада 1932 р., де йшлося про неефективність місцевих «чорних дощок»: «Довелося запропонувати кожному району застосувати комплекс до занесених на чорну дошку...».

Цей лист водночас засвідчував використання репресивних заходів, відомих як режим «чорної дошки», фактично ще до офіційного його схвалення московським та харківським комуністично-радянськими центрами.

Першим березня, травнем, червнем, вереснем та початком листопада 1932 р. датовано відомості про застосування таких репресій у Донецької області. 1 березня в районній пресі було повідомлено про занесення на «чорну дошку» артілі ім. Яковлєва Біловодського району; 14 травня репресій зазнав конерадгосп «Новолимарівський» того ж району. 29 червня було оприлюднене рішення про вжиття репресій щодо МТС, райколгоспспілки, артілі «Радянський коваль» Біловодського району. 30 вересня на «чорну дошку» занесли артілі «Більшовик», ім. Ворошилова, «Заповіт Леніна», «Зелена долина», ім. Ілліча, «Серп і молот» того саме Біловодського району. 11 листопада президія Старобільського райвиконкому застосувала репресивних заходів проти Чмирівської сільради; Кадіївський міськпартком -- проти колгоспів «Безвірник Луганщини», «Новий побут», «Осовіахім», «Червоний Жовтень». 15 листопада так покарали всіх мешканців Бабічевської, Багачківської, Покровської, одноосібників Маньківської, Новониканорівської, Новочервоненської, Тарасівської сільрад, колгоспи ім. Будьонного Сиротинської сільради та «Новий побут» Троїцького району.

При цьому президія Кадіївського міськкому КП(б)У, репресуючи згадані колгоспи, постановила стягнути з них у безспірному порядку все вирощене зерно в рахунок виконання плану, припинити постачання промкрамом і вивезти наявні в кооперативних коморах товари для передавання до кращих колгоспів, які вже виконали річне завдання зі здавання збіжжя. Важлива роль відводилася місцевій МТС: вона не лише припиняла обслуговування згаданих колгоспів, але і стягувала з них усю наявну заборгованість за свою роботу, і також у безспірному порядку. Прокурору було дано доручення притягнути до кримінальної відповідальності все правління названих колгоспів як таких, що «переродилися, використовували довіру колгоспників на шкоду державі та загальноколгоспним інтересам, що фактично зашкодило здійсненню заходів партії і радвлади, спрямованих на організаційно-господарське зміцнення колгоспів».

Кількома днями пізніше Троїцький райпартком «за явний саботаж і зрив виконання плану хлібозаготівлі» оголосив «промисловий бойкот» названих сільрад та колгоспів до тих пір, поки вони остаточно не виконають нав'язаних планів хлібозаготівель.

Проте не слід забувати, що всі перераховані репресивні акти фактично приймалися як «самодіяльність» місцевих партійних та радянських комітетів.

Найпершим офіційним актом, де прозвучав сам термін «чорна дошка», був оприлюднений його трагічний зміст на всеукраїнському рівні, стала постанова політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. «Про заходи з посилення хлібозаготівель». Вона стала результатом майже дводенної праці Політбюро ЦК КП(б)У під пильним наглядом спеціально відрядженого представника Політбюро ЦК РКП(б) В. Молотова. До того ж документ харківського ЦК був прийнятий на виконання телеграми ЦК ВКП(б) від 8 листопада 1932 р., якою всім рескомам, крайкомам і обкомам компартії погрожували репресіями, аналогічними «кубанським», якщо вони не забезпечать «докорінного перелому» у виконанні планів хлібозаготівель. Для наочності до телеграми була додана постанова Північно-Кавказького крайпарткому від 4 листопада 1932 р., де йшлося про застосування режиму «чорної дошки» до трьох станиць, формування набору репресивних заходів. Є всі підстави вважати, що саме «кубанський зразок», схвалений особисто Й. Сталіним, покладено в основу харківської постанови. Не зайвим буде нагадати, що проект і цього документа направлявся до Кремля і здобув повне схвалення Генсека ЦК ВКП(б).

Серед заходів, які мали забезпечити «подолання куркульського впливу», фігурувало занесення на «чорну дошку» окремих колгоспів та населених пунктів. Загальний перелік репресивних дій, спрямованих на створення умов, несумісних з життям, фізичне нищення українських селян, був такий:

1. Негайне припинення завезення будь-яких товарів, повне припинення державної і кооперативної торгівлі, вивезення всіх наявних товарів з кооперативних крамниць.

2. Повна заборона колгоспної торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників.

3. Припинення кредитування у будь-якій формі і дотермінове стягнення раніш виданих кредитів та інших фінансових зобов'язань.

4. Проведення ретельної перевірки та «чистки» складу колгоспів та місцевих виконавчих органів від «контрреволюційних елементів».

Право занесення об'єктів господарювання та адміністративних одиниць на «чорну дошку» надавалося облвиконкомам.

Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» від 20 листопада 1932 р. та інструкція до неї. Зокрема, інструкція передбачала: «щоб подолати куркульський опір хлібозаготівлям, встановити занесення на «чорну дошку» колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом». І далі дослівно переказувався зміст постанови політбюро ЦК КП(б)У, лише з тією різницею, що постанова республіканського компартійного штабу була написана російською, а постанова РНК існувала у двох мовних варіантах, в тому числі українською.

26 листопада 1932 р. заступник голови РНК УСРР О. Сербиченко надав республіканському партійному штабові узагальнюючу довідку, складену за відомостями з областей щодо «чорнодошечних» колгоспів. У супровідному листі Сербиченко звертав увагу ЦК КП(б)У на місцеві «перегини», до числа яких відніс: надто широке застосування режиму «чорної дошки» (8 районів Вінницької області); спрямування репресій не тільки проти колгоспів, але й сіл та сільрад (АМСРР, Донецька область); надмірні розміри штрафів (до 1000 крб. пересічно на одне господарство у Дніпропетровській області, 382 крб. -- у Чернігівській області). Довідка, складена через 6 днів після прийняття постанови, зафіксувала такі відомості щодо кількості репресованих об'єктів по областях:

Вінницька область -- на «чорну дошку» однією постановою облвиконкому занесено повністю 8 районів, 39 сіл, 33 колгоспи інших районів;

Дніпропетровська область -- 85 колгоспів;

Донецька область -- чотири села та чотири сільради;

Чернігівська область -- 13 колгоспів, 38 сіл, 1646 одноосібників;

Харківська область -- станом на 23 листопада на «чорну дошку» ще не було занесено жодного села чи колгоспу;

АМСРР -- два колгоспи та одне село.

Київська та Одеська області вчасно не надіслали відомостей, а тому не фігурували у довідці, хоча насправді «чорні дошки» там з'явилися ще влітку.

Темпи впровадження в життя комплексу репресивних заходів проти селян були вражаючими. Уже станом на 2 грудня 1932 р., за офіційними відомостями Наркомзему УСРР, значно збільшилася кількість об'єктів репресій, і мало місце таке їх розміщення по території республіці:

Вінницька область: ті ж 8 районів; крім того, по інших районах -- 44 колгоспи, одноосібники 42 сіл;

Дніпропетровська область: 228 колгоспів у 44 районах;

Донецька область: 12 колгоспів, 6 сіл, 2 сільради, одноосібники 25 сіл;

Київська область: 51 колгосп у 48 селах 19 районів;

Одеська область: 12 колгоспів у 9 районах;

Харківська область: 23 колгоспи в 16 селах 9 районів;

І лише в Чернігівській області та АМСРР кількість репресованих колгоспів та адміністративних одиниць залишилася незмінною. Отже, застосування режиму «чорної дошки» в Донбасі, хоча і не перевищувало показників інших областей, можна визнати за досить значне.

4. Всеукраїнська «Чорна дошка»

Наприкінці листопада 1932 р. назріли умови для запровадження всеукраїнської «Чорної дошки», що означало декретування і контролювання ходу репресій з харківського центру. Характерно, що вже 20 листопада, тобто фактично одночасно з оголошенням державного нормативного акта з їхнього застосування, ЦК КП(б)У звернувся до всіх секретарів облпарткомів (з невідомих для нас причин з переліку адресатів було виключено Харківську область та АМСРР): «Прошу повідомити свої міркування щодо того, чи варто нашу постанову про занесення на чорну дошку примінити до кількох найбільших відомих на Україні сіл вашої області з опублікуванням занесення цих сіл на чорну дошку постановою Раднаркому УСРР. Які саме села ви вважаєте за необхідне піддати такій репресії та за якими саме конкретними міркуваннями». Відомості мали надійти до республіканського партштабу впродовж двох днів.

У довідці Раднаркому УСРР від 26 листопада 1932 р. названо побажання двох облвиконкомів щодо занесення на Всеукраїнську «чорну дошку» тих самих п'яти сіл Вінницької області; а також с. Астахове Ровеньківського району, Гурзуф Маріупольського району (правильно -- Маріупольської міськради), колгоспу «Владика» Старомикольського району Донецької області.

Проте схвалена 6 грудня 1932 р. постанова республіканського партштабу «Про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі» стосувалася шести населених пунктів трьох найбільш хлібородних областей: Дніпропетровської, Одеської, Харківської. Адже тут, на думку ЦК КП(б)У, вирішувалася доля сільського господарства. Тому наступним кроком після загальноукраїнської ганьби і репресій обраних сіл стало «зміцнення керівництва» на присланих з Москви партноменклатурників. У січні 1933 р. першим секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У було призначено М. Хатаєвича, Одеського -- Є. Вегера, Харківського -- П. Постишева.

Поза сумнівом, донбаські села і колгоспи такими «вирішальними» не вважалися. Але керівництво області також було «зміцнено»: з лютого 1932 р. замість Акулова першим секретарем Донецького обкому став С. Саркісов, уродженець Нагірного Карабаху. Невдовзі перед тим його було відряджено з Москви в складі комісії В. Молотова. Це викликало ще більше застосування режиму «чорної дошки» в регіоні.

Характерно, що після відхилення харківськими високопосадовцями пропозиції репресувати мешканців с. Астахове Ровенківського району Донецький обком КП(б)У підтримав ухвалу районної влади щодо його занесення на обласну «чорну дошку» власним рішенням від 5 грудня 1932 р. Скоріш за все, що таку санкцію було вжито після того, як стало відомо про позицію ЦК КП(б)У. Інформація щодо застосування репресій до двох інших населених пунктів, запропонованих на Всеукраїнську «чорну дошку», наразі відсутня, але це не означає, що цього не сталося.

5. Обласна та районні «чорні дошки» Донбасу

Нині відомо про кілька постанов обласної комуністично-радянської влади щодо занесення сільрад, окремих сіл та колгоспів на обласну «чорну дошку». Вони датовані 5 грудня 1933 р. та 13 лютого 1933 р. Згідно з першим рішенням, репресії застосовувалися до колгоспу «Повна дєрєвня» Новокаранської сільради Білолуцького району; колгоспів сіл Єлизаветівка, Маломиколаївка, «Червоний рильник» Кадіївського району; колгоспів «Червоний партизан» Тернівської сільради й «9-е січня» Краснолуцького району; колгоспу с. Зверівка Великоянисольського району; с. Заартемівка (колгосп ім. Ворошилова) Риківської міськради; с. Катеринівка (колгосп «Перемога»), Зайцівської сільради (колгосп «Червона вершина») Сталінської міськради; колгоспу та одноосібників Дубровської сільради, с. Катеринівки Троїцького району; Михайлівської сільради (колгосп «Нове життя») Чистяківської міськради. Проте цей список не охоплював усі пропозиції районних установ. Наприклад, Троїцький райпартком ще напередодні просив обласну владу про покарання значно більшої кількості розташованих там колгоспів (ім. Сталіна Бабічевської, «Вільний степ» Новопреображенської, ім. Будьонного Сиротинської сільрад). Причому запропоновані районними керівниками репресії були дуже суворими: стягнення з мешканців натуральних штрафів у розмірі 15-тімісячної норми заготівель м'яса, повне припинення торгівлі, «вичищення куркульського елементу», «вилучення контрреволюційного елементу» органами ДПУ тощо. Так саме не було задоволено прохання Новопсковського райпарткому щодо занесення на обласну «чорну дошку» колгоспу «Знамя труда» Дем'янівської сільради, правління якого виконало доведений річний план хлібозаготівлі на 59% і припинило подальше вивезення зерна, не дивлячись на попередження щодо відповідальності. Районна партійна влада постановила голову колгоспного правління Сап'яна виключити з партії, правління розпустити, а членів показово судити «з приміненням репресивних заходів» і вислати за межі України. Проте обком цього разу не задовольнив подання районного парткомітету.

13 лютого 1933 р. Донецький облвиконком заніс на обласну «чорну дошку» с. Третяківка та артіль ім. Комінтерна Янисольської сільради Біловодського району, колгоспи «Червоне поле» Краснолуцької міськради; комуну «Червоне поле» Маріупольської міськради; колгосп «Борець за правду» Хацапетівської сільради Риків- ської міськради; «Червона Україна» Орловської сільради Рубіжан- ського району; артіль ім. Косіора Троїцького району. Формулювання, що викликало застосування репресій, звучало так: «За опір виконанню плану хлібозаготівель та злісний саботаж». Покарання полягало у такому: «припинити кооперативну і державну торгівлю з цими колгоспами і окремими колгоспниками; заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспів, так і окремих колгоспників; припинити кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів та фінансових зобов'язань; перевірити й очистити всі колгоспи від контрреволюційного елементу -- організаторів зриву хлібозаготівель».

Проте, у порушення затвердженого постановою ЦК КП(б)У порядку та спеціальної телеграми С. Косіора, рішення щодо застосування режиму «чорної дошки» продовжували приймати також міські й районні партійно-радянські органи. Тої процедури, яку вимагав генеральний секретар ЦК КП(б)У («припинити наявну в ряді областей практику занесення на «чорну дошку» самими сільрадами, райвиконкомами, без постанови облвиконкому. Всі раніше занесені на «чорну дошку» негайно переглянути, заборонити місцевим організаціям оголошувати різні бойкоти, як це робиться у багатьох районах»), не відбулося. Кадіївський міськпартком ще 11 листопада 1932 р. власним рішенням застосував репресії до колгоспів «Новий побут», «Червоний Жовтень», «Осовіахім», визначивши таке покарання: «вилучення всього наявного зерна в рахунок хлібозаготівель; припинення постачання промкрамом; вивезення всіх наявних товарів і передавання їх передовим колгоспам; припинення обслуговування МТС і погашення заборгованості за попереднє обслуговування; порушити судові справи проти керівників та членів правління колгоспу». Відміняти цей вирок ніхто не збирався. Вже у грудні 1932 р. той саме міський парторган повідомляв про занесення на «чорну дошку» колгоспів п'яті сіл (Калинове, Комісарівки, Михайлівки, Попасної, Степанівки), але відзначив незначну результативність таких заходів.

Президія Старобільського райвиконкому ще 11 листопаду 1932 р. звинуватила Чмирівську сільраду в «явному опорі хлібозаготівлям» і вирішила: «припинити відпуск промкраму; негайне вивезення всього наявного у крамницях товарів; розпуск комісії сприяння хлібозаготівлям; притягнення до кримінальної відповідальності активу села». 5 січня 1933 р. той саме орган заніс колгосп «Перемога» та одноосібників, котрі мешкали на території Байдівської сільради, на районну «чорну дошку» з розлогим звинуваченням: «Виконання плану хлібозаготівлі знаходиться під зривом його виконання (виконано на 01.01.1933 колгоспом 51,5%, одноосібники 34,3%); і далі продовжують саботаж і роблять опір у виконанні плану хлібозаготівлі, не повертаючи незаконно забраного та розкраденого хліба, ухиляються від виконання контракційних зобов'язань з садибних посівів, ховаючи хліб в ями та замазуючи в печі аби не здати державі». Згодом районна влада дійшла висновку, що застосовані ним до заходи («заборона продажу краму, віддання до суду управи колгоспу та голови сільради, засудження 16 колгоспників за крадіжку хліба, 40 безспірних стягнень хліба з контрактантів, притягнення 23 господарств до суду, накладання на 25 господарств штрафу, накладання м'ясного штрафу в розмірі 15-місячного плану») не принесли очікуваних результатів. Тому райвиконком звернувся до Донецького облвиконкому з проханням занести згаданий колгосп та все село Байдівку на обласну «чорну дошку».