Роздуми над "Малою українською трилогією" Д. Бовуа

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Творчість Даніеля Бовуа присвячена Україні. Так уважає, напевно, кожен український історик. Можна з упевненістю сказати, що більшість вітчизняних фахівців, навіть якщо вони не займаються вивченням ХІХ ст., знають ім'я цього французького славіста, одна з книг якого побачила світ у Києві 1996 р. Вона була «конвойована» іменами вже тоді авторитетних не тільки в Україні дослідників В. Шандри та Н. Яковенко, які взяли на себе наукову редакцію, і передмовою Я. Дашкевича, що познайомив читача й з творчою біографією автора так званої «малої української трилогії», і з реакцією на неї насамперед польської наукової громадськості. Причому перерахування суперлативів першорозрядних істориків і публіцистів, які оцінили видані польською мовою в 1987 і 1989 рр. книги Д. Бовуа як наукову сенсацію, тональність самої вступної статті, розставлені в ній акценти щодо польсько-українських відносин, а також презентація французького фахівця як незалежного історика сприяли міцному утвердженню його імені у сучасній українській історіографії. А дві наступних монографії Д. Бовуа, що вийшли в Україні 1998 і 2007 рр., і хронологічно ніби розширювали проблему українсько-польсько-російських взаємин, тільки закріпили за їх автором статус незаперечного авторитету у вивченні історії Правобережної України кінця XVIII -- початку ХХ ст. Підтвердили це й українські рецензії. Щоправда на відміну, наприклад, від польської історіографії та суспільної думки, в нашій країні активне обговорення праць Д. Бовуа так і не розгорнулося. Серед понад півсотні рецензій на них, що з'явилися в науковій та суспільно-політичної періодиці різних держав, відгуки українських авторів, переважно компліментарні, займають доволі скромне місце.

Таке ставлення до творчості Д. Бовуа в Україні та безумовне його зарахування до кола провідних україністів цілком зрозуміле. Але справа тут не в «низькопоклонстві» перед зарубіжними авторитетами (хоча і в такому «гріху» українські історики могли б іноді зізнатися), і не тільки в новизні запропонованого матеріалу. Так уже сталося, що через цілком зрозумілі причини, які тут не місце обговорювати, українська історична наука на початку 1990-х рр. опинилася перед необхідністю надолужувати згаяне, відновлювати історіографічну цілісність, наново освоювати дореволюційну спадщину, знайомитися з вітчизняною й зарубіжною науковою продукцією, заповнювати так звані «білі плями», створювати, точніше відтворювати, національний наратив. Тому «наздоганяльна» українська історіографія, часто не встигаючи аналізувати, запозичувала синтези й концепти, які залишалося тільки ілюструвати.

Із цієї перспективи перші книги Д. Бовуа з'явилися в Україні як ніколи вчасно. Можна сказати, вони виявилися конгеніальними українській історіографії з її яскраво вираженою національною орієнтацією. Д. Бовуа завоював симпатії не тільки тим, що своєю титанічною працею зробив те, чого не зробили, не змогли зробити українські історики, -- увів до обігу цілий ряд нових проблем і сюжетів, порушив складні питання, накресливши, таким чином, цілу програму подальшого дослідження Правобережжя. Але «незалежний історик», як це не буде здаватися дивним, виявився концептуально надзвичайно близьким українській національній історіографії, на чому ще зупинюся нижче. Тому він відразу ж став класиком, на якого орієнтуються, цитують, використовують, в якого запозичують матеріал та оцінки, але з яким, на жаль, не дискутують. Чи добре це для самої української історіографії, чи призводить це до консервації історіографічної ситуації у вивченні історії не тільки одного з регіонів, але й України у цілому, задуматися важливо. Публікація в 2011 р. в Росії «трилогії» Д. Бовуа, що вийшла під однією обкладинкою з промовистою назвою, думаю, може бути для цього і приводом, і прекрасною можливістю.

Російськомовний виклад досліджень Д. Бовуа з'явився порівняно пізно. Але це має й свої переваги. Велика книга дозволяє прочитати цю працю у цілісному вигляді та, що важливо, у хронологічній послідовності, чого був позбавлений україномовний читач. Таким чином, уся грандіозність задуму, масштабність виконаної роботи, її новаторство стають ще більш очевидними. Але водночас оголюються й «слабкі місця», неминучі в таких обширних працях.

Зауважу, що цю книгу вже було представлено науковій громадськості, у тому числі й російській публіці, самим автором, прокоментовано й високо оцінено, наприклад, відомими істориками О. Міллером і М. Дмитрієвим, що дозволяє детально не зупинятися на її змісті та основних ідеях. Немає необхідності спеціально звертати увагу й на такі важливі, на мій погляд, для історіографії та суспільної думки питання, як імперія/імперіалізм, колонізація/колоніалізм, полонізація/русифікація, нація/націоналізм і т.п., уже порушені фахівцями при обговоренні «трикутника розбратів»: Польща -- Україна -- Росія, окресленого у книзі Д. Бовуа. Зупинюся, насамперед, на його «українській» грані, попередньо дещо пояснивши свої позиції: чому «зсередини», «з іншого берега», і чому взагалі зважилася публічно поміркувати про творчість історика, до якого відчуваю щирий пієтет.

Усі тексти, що стосуються України, із цілком зрозумілих причин, не можу сприймати відсторонено, нібито ззовні. Але «зсередини» стосується не тільки України, оскільки, розглядаючи регіональний підхід як можливість через одиничне побачити ціле, уважаю неможливим історію якогось українського регіону вивчати герметично. При цьому, не поділяючи думку частини вітчизняних фахівців і політиків про колоніальний статус нашої країни у складі польської або російської держав і, звичайно ж, жодним чином не порівнюючи її, як це іноді робиться, з Алжиром, імперський період української історії сприймаю як найважливіший. Саме тоді під російським «дахом» формувалося головне територіальне ядро сучасної України, єдиний економічний і культурний простір, модерна національна самосвідомість, національна «програма». Тому свою позицію визначаю як внутрішню, але без будь-якого національного забарвлення.

Так сталося, що в ХІХ ст., яке в історіографії представляється у хронологічних рамках, що відповідають зазначеним у книзі Д. Бовуа, українські регіони вступили не як цілісність, а як конгломерат земель із «різною історією», довгий час мало пов'язаних між собою, що мали соціально-політичну, правову та культурну специфіку, жили своїм життям, у тому числі й у складі різних держав. Тому, коли йдеться про «феномен інтеграції», важливо враховувати не тільки процес вписування в російський імперський простір, але й внутрішньоукраїнську інтеграцію, «знайомство» регіонів один з одним або «пригадування» колишньої єдності, як у випадку з Правобережною (предметом уваги Д. Бовуа) і Лівобережною Україною, колишньою Гетьманщиною, у термінології ХVШ--ХІХ ст. «Малоросією» (предметом моїх наукових інтересів).

Так само, як і французький фахівець, звертаючись, насамперед, до історії еліти, але лівобережної, малоросійської, не могла обійти трикутник, який чітко прочитується й за російсько-польсько-українським «національним» трикутником Д. Бовуа. Звичайно, цей трикутник -- «влада -- поміщик -- селянин» -- дещо по-іншому виглядає на лівому березі Дніпра. Але, ураховуючи попередню спільну історію Правобережжя та Лівобережжя України, деяку інерційність соціальних і ментальних процесів, погляд «з іншого берега» все ж дає можливість проводити деякі аналогії, по-іншому оцінюючи ситуацію й у так званих польських українських губерніях Росії. Дозволяє це зробити також досвід тривалого викладання студентам-історикам різних курсів з історії України другої половини ХVП--ХІХ ст., де обійти яскраво виражені у цей період регіональні особливості було неможливо, і плідне дослідження в останні роки різноманітних аспектів, насамперед ранньомодерної соціальної та інтелектуальної історії, проведене українськими авторами, орієнтованими на стандарти школи Н. Яковенко.

Перепрочитання творчості Д. Бовуа в російськомовному варіанті загострило для мене й проблему презентації історії України імперського періоду. На жаль, або на щастя, назовні її проводять переважно не «материкові» українські історики. Саме через «окуляри» цілком правомірно визнаних зарубіжних україністів Д. Бовуа, А. Каппелера, З. Когута, О. Міллера, Р. Шпорлюка та інших сприймається й образ історії України ХІХ ст. Не скажу, що це погано. Навпаки, у руках читачів і дослідників, для яких сюжети української історії є попутними, опиняється, як правило, добротна наукова продукція. Але, переконана, така ситуація не на користь самій українській історичній науці. Усе це й підштовхнуло не стільки включитися в обговорення серйозної, що вимагає величезної ерудиції, книги шанованого французького історика, відзначаючи її численні достоїнства, скільки під враженням тексту та загострених автором питань спробувати звернути увагу на деякі аспекти польсько-російсько-українського переплетення на Правобережжі. Але насамперед необхідно зрозуміти деякі методологічні та історіографічні підстави, на яких вибудовувалася загальна картина «Гордиева узла».

Професор Д. Бовуа визначає свою працю як «неупереджену» й «наднаціональну», що без сумніву можна розцінювати як методологічну позицію, згідно з якою автор нейтральний, він -- над процесом. Однак деякі сумніви у цьому породжують уже коментатори, що цікаво, в основному як позитивний момент, відзначаючи авторську упередженість. Наприклад, Н. Яковенко, презентуючи одну з монографій Д. Бовуа, підкреслила, що її «стилістично розкутий і пронизаний ідеєю соціальної справедливості текст не залишить байдужим ні того історика, який вважає за недоцільне виставляти минулому моральний рахунок за сучасними розцінками, ні того, хто шукає в минулому соціальних правд». О. Міллер також уважає, що Д. Бовуа «до матеріалу ставиться надто емоційно, не нейтрально. І до честі його треба сказати, що він завжди стає на бік слабкого -- як він його розуміє». Але ця, на думку російського історика, по-людськи «дуже симпатична позиція», може бути й корисна «для широкого читача», але, здається, не свідчить про рівновіддаленості від усіх складових об'єкту дослідження. Доволі експресивна лексика - «брехлива історіографія ХІХ-ХХ ст.», «польсько-російська колаборація» (у російській та українській мовах це поняття має яскраві негативні конотації), «козли відпущення» (про дрібну шляхту Правобережжя), «безумство», що охопило царську владу, «соціотехнічне маніпулювання», «депортація», «нелюдські рішення» (про плани російського уряду щодо шляхетської проблеми) тощо -- також видає небайдужість та яскраве авторське переживання.

Ставлячи під сумнів існуючі в рамках польського й російського національних наративів образи тристоронніх відносин у ХІХ ст., прагнучи зруйнувати «цю подвійну міфологію» і «відтворити хоча б частину понівеченої й так довго фальсифікованої історії», автор намагається, орієнтуючись на права людини, що не без задоволення відзначив відомий український історик Я. Дашкевич. Але в такому випадку виникає питання: чи можемо ми адекватно оцінювати минуле, виходячи з його нормальності, із тих прав і системи взаємовідносин, які існували у ХVШ або ХІХ ст.? Звичайно, ніякий фахівець не може бути повністю вільним від ретроспекції. Однак чи доцільно вибудовувати наукове дослідження, будучи стурбованим сучасними добросусідськими відносинами трьох народів? Чи можливий при цьому суто історичний підхід?

Сама постановка проблеми «зіткнення трьох ідентичностей: російської, української й польської та зіставлення джерел, що походять від цих трьох сторін» має найважливіше наукове значення. Але, спрямована в річище «російсько-польської боротьби за владу над українськими душами», тобто кріпаками, вона, на мій погляд, також набуває певної методологічної заданості, яка виключає побудову рівностороннього трикутника. З очевидністю його «українська» сторона бачиться або як гіпотенуза, тому що йдеться про Правобережну Україну та про все, що там відбувалося, або як найкоротший катет, оскільки ця грань представлена селянством, «німою більшістю», що не говорить від свого імені, є об'єктом докладання чиїхось зусиль, пасивним гравцем, котрий виявляє себе тільки у соціальних протестах. Та оскільки, як помітили історики, Д. Бовуа «стає на бік слабкого», його дослідження, на мій погляд, виявляється селяно-, а значить -- україноцентричним.

Не випадково книги французького фахівця мають такий величезний вплив на сучасну українську історичну науку, яка у соціальній проблематиці продовжує сповідувати традиції народницької історіографії ХІХ ст. Її спрямованість ще в 1846 р. чітко визначив М. Костомаров: «Усякий розсудливий мислитель, досліджуючи боротьбу козацтва з польським дворянством, скаже, що правда була на боці козаків, як стану, що мав завданням своїх дій звільнення нещасного, пригніченого класу від убивчої олігархії». Мені здається, Д. Бовуа та українська історіографія виявилися залежними один від одного. Французький історик стоїть на тих самих позиціях, що й батьки-засновники вітчизняної історіографії, ніби забуваючи, що «провину» за катаклізми початку ХХ ст., якщо вже оперувати такими категоріями, могла б узяти на себе й народницька наукова, тим більше різнонаціональна художня література, яка представляла елітні групи в карикатурному вигляді.

Характерно, що й самі дворяни, «ідучи як вівці на заклання», повірили, що вони не «герої чеснот», а «герої вад», що вони не народ. Із цієї перспективи російська назва книги Д. Бовуа дуже показова - ані влада, ані шляхта (остання ще у XVIII ст. вважала себе народом) тут народом не є. Народ - це тільки селяни. Належність до народу - це своєрідна моральна індульгенція. Звідси така амбівалентність мислячих інтелектуалів ХІХ ст., котрі з задоволенням побутували як елітні групи, демонструючи при цьому своє народолюбство, що своєю чергою породжувало найгостріші морально-етичні проблеми, пов'язані з кардинальними розбіжностями способів існування, способів мислення та поведінки. У цьому сенсі реальна шляхта/дворянство по відношенню до трудового народу була значно чеснішою, аніж уся народницька історіографічна традиція з її «наративом народних страждань», центральними темами-ідеями якого виступали кріпосне право, похмура темна епоха грубого насильства, приниження, наруги над особистістю та її гідністю, мотив соціального гноблення.

У рамки такого наративу вписується й образ українського селянина, і образ поміщика з Правобережжя, які постають зі сторінок книги Д. Бовуа: «закріпачений люд і польські колонізатори», які здавна ненавиділи один одного. Українське селянство показане як щось монолітне. І справа навіть не в тому, що, цілком зрозуміло, виходячи з авторського задуму, не враховуються, нехай і не численні, але різні групи державних селян. Кріпосне селянство, якщо не зважати на згадки про чумаків як категорії привілейованих селян (щоправда з'явилися вони не близько 1850 р., а значно раніше), показане узагальнено - пригнічене, знедолене, бідне, безземельне, безпорадне, безправне, затиснене між двох лих -- польським поміщиком і російською владою. Не випадково, на відміну від О. Міллера, котрому як історику нікого не шкода, М. Дмитрієв зглянувся саме над українськими селянами, поставивши у заслугу Д. Бовуа, серед іншого, демонстрацію «страшної драми [...] цього українського селянства». Автор говорить про об'єктивізм і «сухий» підхід, а презентація українських селян викликає лише гіркі сльози.

Звісно, до соціальної гармонії у ХІХ ст. було далеко, але не можу погодитися з такою спрощеною картинкою. Водночас розумію та співчуваю авторові книги. Руйнуючи «міфологічний образ України» і різні стереотипи, він був змушений спиратися на них, у цілому ряді питань ідучи дуже хитким історіографічним ґрунтом. Не надто приязно відгукуючись про радянську історичну науку (як, утім, і про російську дореволюційну), французький історик в «українських питаннях» виявився «в полоні» українських радянських авторів. Наприклад у розділі «Кріпак та його пани» часто трапляються посилання на праці 1950-1960-х рр. (А. Барабой, В. Дядиченко, Г. Сергієнко, М. Лещенко, І. Слабеєв, В. Теплицький). Серед найбільш повних досліджень з історії інвентарної реформи на Правобережжі названо монографію І. Гуржія «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.» (1954 р.). Основою сюжету про Кирило-Мефодіївське товариство, члени котрого, як уважає Д. Бовуа, «справили вплив на селянство» (с.337), стали, перш за все, праці П. Зайончковського (1959 р.) та М. Возняка (1921 р.). Такі приклади можна продовжувати.

Щоправда, у російському виданні Д. Бовуа врахував і деякі досягнення недавньої української історіографії у вивченні Правобережної України. Але, на жаль, незважаючи на доволі велику кількість статей, дисертацій і навіть монографій, що з'явилися в останні роки, концептуально вони картину не змінили. Очевидно тут позначився потужний вплив попередньої історіографічної традиції і творчості Д. Бовуа. Звичайно ж, це не докір шановному професорові. Це -- вирок українській історіографії. Вітчизняні дослідники, незважаючи на шквал публікацій із різних аспектів історії ХУЛІ--ХІХ ст., досі так і не наважилися по-новому представити дуже багато проблем та сюжетів.

Попри підвищену увагу до вивчення національного відродження ХІХ ст., характерну для сучасної української новістики, усе ще відсутні якісні дослідження навіть із такого центрального сюжету, як Кирило-Мефодіївське товариство. Із підручника в підручник, із книжки у книжку повторюється одноманітна інформація, згідно з якою, наприклад, Т.Шевченко нібито повернувся до Києва, щоб створити цю організацію та представляв у ній так зване «революційне крило»; члени товариства немовби прагнули «розбудити» українську національну самосвідомість селянства й т.п.

Причому тоді, коли стереотипи вже поставлено під сумнів і розкрито природу та витоки міфу, як у випадку з У. Кармалюком, чия «боротьба» на основі вивчення широкого комплексу джерел кваліфікується як «соціальний розбій, бандитизм» (В. Дячок), буває дуже важко скидати з п'єдесталу народних героїв, навіть якщо вони такими не були. Тим більше, що закріплені в науковому та громадському дискурсі уявлення про більш ніж двотисячний загін У. Кармалюка, який тероризував поміщиків Волині та Поділля з 1812 по 1835 рр., так добре вписуються в національний наратив. Усі ці сюжети, як і багато інших, вимагають перепрочитання. Але не завжди тут допомагає й опора на джерела, що, як відомо, може призвести до деконструкції, а може допомогти підтримати життя старого міфу.

Повертаючись до «української» сторони трикутника, зауважу, що включаю до неї не тільки селянство, але й, як мінімум, шляхту, оскільки взаємодія саме цих груп значною мірою визначала соціальну картину в розглянутий період. Презентуючи досліджуваний регіон, Д. Бовуа називає його «сплячим царством», маючи на увазі економічний стан і зазначає, що «порівнюючи з рештою земель давньої Речі Посполитої Правобережна Україна, поза сумнівом, була найбільш відсталою у соціальному плані». І це не дивно. Але щоб зрозуміти, чому так сталося та збагнути похідну від цього специфіку соціальної взаємодії, необхідно згадати, по-перше, про субрегіональність краю; по-друге, що значна частина його території, так само, як і Лівобережна Україна, відносилася до земель «нового заселення». Причому активна колонізація (у сенсі заселення) припала на першу половину XVII ст. і, звичайно ж, проходила за значної підтримки польської держави, але переважно за рахунок напруження та внутрішніх ресурсів «українського суспільства», коли і шляхтич, і селянин із Волині, Галичини, Західного Поділля рушили освоювати Подніпров'я. Тут складалася особлива система землеволодіння, землекористування та взаємин, заснована на «займанщині», «слободах», патронаті й т.п. Активна людність завжди була готова знятися з тільки-но насиджених місць і рушити далі.

Рівень географічної, а також соціальної мобільності надзвичайно виріс у період Хмельниччини та Руїни, тобто в той драматичний час другої половини ХУП ст., який, окрім іншого, характеризувався масовими міграціями, переформатуванням соціальної структури, великими демографічними зрушеннями (щоб не сказати катастрофою). До початку ХУШ ст. Росія, Річ Посполита, Османська держава з Кримським ханством вели боротьбу за ці землі, яка супроводжувалася «громадянською війною», тобто боротьбою козацьких лідерів, що призвело до обезлюднення значної частини Правобережжя. Тому, нарешті, закріпивши за собою правий берег Дніпра без Києва, Польща знову опинилася перед проблемою його заселення та відновлення господарського життя. І знову рух, «слободи» і турбота землевласників про збереження робочих рук. Важливо враховувати також у цьому вже некозацькому краї не тільки живу пам'ять про козацтво, а й близькість Запорізької Січі. Запорожці й у ХУШ ст., не зважаючи на те, чи були вони підданими кримських ханів або потім російських монархів, продовжували розглядати Правобережжя як свій край і не зупинялися перед польським кордоном, доволі легко долаючи його для і гайдамакування, і торгівельної діяльності, про що знову, через більш ніж півтора століття після А. Скальковського, почали писати українські історики (В. Мільчев). Своєю чергою правобережні селяни шукали виходу зі складних ситуацій, переселяючись на Запоріжжя, а з кінця XVIII ст. -- на південь України.

Ще радянські дослідники, наприклад В. Маркіна, відзначали специфіку вотчинних відносин на Правобережжі у ХУШ ст., викликану, серед іншого, природнокліматичними факторами, малолюдністю краю, боротьбою землевласників за працівників. Звертають на це увагу й деякі сучасні українські історики (Ю. Овсинський, О. Петренко та ін.). Тому, говорячи про жахливе становище правобережних селян, важливо враховувати не тільки тиск на них із боку землевласників, а й економічні (наприклад ринкова кон'юнктура) та позаекономічні фактори (неврожай, падіж худоби, війни, грабежі), що впливали на селянське господарство як самостійний організм. Це могло призвести й до зміни статусу господарства (з «тяглого» на «піше»), до обезземелення та як наслідок - соціального розшарування.

Звичайно, землевласники змушені були, щоб не втратити підданих, уживати різних заходів. Безтяглові селяни переводилися на відкупну або чиншову системи оплати повинностей, на нові слободи, що передбачало податкові пільги на декілька років, надання житла або позики на будівництво, на обзаведення посівним матеріалом, інвентарем і т.п. Іноді також установлювалася «вартість» панщинного дня, що робилося для пом'якшення тиску з боку орендарів. Челядь для виконання дворових послуг наймалася з без- і малоземельних підданих, які отримували за це натуральні та грошові виплати зі звільненням від виконання інших повинностей і т.д. Співвідношення відробіткової та грошової рент на Правобережжі не було уніфікованим і могло відрізнятися навіть у межах одного фільварку. І в першій половині ХІХ ст. багато що залежало від місцевих умов, у тому числі й від співвідношення населення та наявності оброблюваної землі, від традиції. Не випадково бібіковська інвентарна реформа передбачала уніфікацію, яка, утім, викликала невдоволення селян тих маєтків, де норми ренти були нижчими за встановлені новими правилами.

До того ж ставлення до ефективності форм ренти, як відомо, змінювалося у часі. В умовах малоземелля, яке було характерним для багатьох районів і Лівобережжя, і Правобережжя України, панщина стала одним зі способів утримати селян на місцях, забезпечивши їх при цьому можливим заробітком. Нагадаю і про традицію селян Подніпров'я віддавати свої наділи в оренду, працюючи при цьому на панському полі за 3-4-й сніп і таким чином забезпечуючи свої родини -- особливо вона поширилася з кінця XVIII ст. у зв'язку з частими епізоотіями. Те, що називалося «місячиною» й у радянській історіографії виглядало мало не лайкою, по-перше, було формою забезпечення кріпаків в умовах малоземелля; по-друге, мало доволі незначне поширення.

Незважаючи на серйозні зміни, що відбулися з включенням Правобережної України до складу Російської імперії, немає підстав говорити про їх швидкі темпи у системі соціально-економічних взаємин поміщиків і селян. Це підкреслив і Д. Бовуа: «Упродовж 1797-1830 рр. понад десять тисяч польських землевласників на Україні справді практично не зауважили перемін і жили згідно з усталеними ще у часи їхніх предків моделями». Приблизно так само виглядала ситуація й у Лівобережній Україні. Більш динамічні зміни принесе нове покоління поміщиків, економічний підйом, «цукровий бум», що почався на Правобережжі з 1830-х рр. Але, на мій погляд, тут, як і в інших українських регіонах, активна інтеграція яких в імперську систему почалася з кінця XVIII ст., і шляхта, і її піддані все ж повинні були звикати до нових для них кріпосницьких відносин. Попри те, що Правобережна Україна була краєм із давнім кріпосним правом, норми Литовського статуту, що мав чинність тут до 1840 р., дещо відрізнялися у цьому сенсі й від російського права, і від російських традицій.

Цей процес адаптації все ще залишається невивченим, більше того, проблема щодо Правобережжя навіть не поставлена. Але, без сумніву, досліджувати її необхідно з урахуванням різноманіття ступенів залежності, множинності соціально-правових розрядів і груп селян, що мали різні майнові та особисті права, з урахуванням не тільки ролі права, але й звичаю, значної дистанції між указом та дійсністю, усе ще високої географічної мобільності населення, економічних змін першої половини ХІХ ст. і спроб раціоналізації поміщицьких господарств, а також зважаючи на стурбованість російської влади щодо вирішення «селянського питання», особливо в миколаївську епоху. Тут змушена не погодитися з Д. Бовуа, що «царські власті, не реформуючи кріпосницькі відносини у самій Росії, намагалися добитися їх послаблення саме у цьому регіоні». На жаль, цей стереотип, незважаючи на численні дослідження русистів, починаючи ще з пізньорадянського часу, українській історіографії все ще не вдається подолати.

Ще одним доволі стійким стереотипом є уявлення про «споконвічну» ворожнечу українського селянства до «польської шляхти». Підтримує його й Д. Бовуа. Посилаючись на збірник документів «Селянський рух на Україні», тенденційність добору матеріалів якого очевидна та повинна була б насторожити, «Історію селянства Української РСР» (1967 р.), розкритиковану журналом «Український історик», автор «Гордиева узла...» дивується безперервності селянських повстань, пояснюючи це ненавистю до поляків. Тут слід зробити застереження. Якщо не брати до уваги У.Кармалюка й «Київську козаччину» 1855 р., котра багато у чому пов'язана з Кримською війною та інспірована київськими студентами, великих селянських рухів на Правобережжі, подібних гайдамаччині, Коліївщині XVIII ст., в усякому разі в дореформений період, не було. Звичайно, у цьому краї народ традиційно був готовий до опору, як, утім, і в інших українських регіонах. Саме тому поміщики тут часто побоювалися занадто сильного тиску на підданих.

Важливо згадати також, що ще на початку 1980-х рр. Б. Литвак поставив під сумнів поширене в історіографії переконання про прямий зв'язок між становищем селян у першій половині ХІХ ст. і їхніми протестами. Історик зазначав, що, незважаючи на можливе погіршення становища, «найбільшу соціальну активність проявляють ті групи селян, чий юридичний статус ще не визначився або, якщо вже визначився, не встиг зміцнитися. Натомість там, де він стійкий та освячений традицією, “больові точки” виявляються, коли виникають ситуації, що погіршують цей статус». Селяни тонко реагували на будь-які зміни в поміщицькій вотчині й піднімалися проти нового власника або опікуна, як правило, приховуючи справжні причини протесту: «Своє небажання підкорятися новому власникові, уважаючи, що разом зі старим власником зникало й саме кріпосне право на них».

На матеріалах Лівобережної, Південної та Слобідської України це добре проглядається. Наведений Д. Бовуа приклад заворушень селян після смерті власника маєтку Собанського підтверджує можливість такого трактування й відносно Правобережжя. Тому відмову селян від виконання панщини або інші прояви непокори, на мій погляд, навряд чи варто жорстко ставити у площину етнічних/національних відносин -- «ігри між трьома учасниками -- поляком, українцем і росіянином», де останній розпалював ненависть до першого. А коли йдеться про те, що українське селянство не підтримало шляхетське повстання 1830 р. через «ненависть» до поляків, важливо згадати, що його не підтримало й польське селянство, і не тільки на Правобережжі. Із кожним випадком селянського протесту, мені здається, потрібно розбиратися окремо. Хоча й розумію, що це може бути лише масштабним завданням на майбутнє. Але тільки тоді буде можливе створення більш адекватної соціальної картини.

Це саме стосується жорстокості поміщиків щодо підданих. На основі аналізу судової документації Д. Бовуа наводить не один такий випадок, зауважуючи, що «приклади винесених вироків сьогодні видаються абсолютно обурливими». Похмуру картину селянського побутування доповнюють і цифри самогубств серед кріпаків, смертність від епідемій, відсутність належної медичної допомоги й т.п. Ці найважливіші аспекти селянського життя, безумовно, вимагають пильної уваги. Але при цьому виникає безліч питань. Чи можна розглядати становище селян у маєтках божевільних поміщиків як норму? Чи підраховано кількість самогубств серед правобережної шляхти? Як виглядала ця картина серед інших податних категорій населення краю? Наприклад, вивчення цієї проблеми одним із повітових предводителів дворянства Чернігівської губернії показало, що за 1842-1852 рр. самогубств кріпаків було не більше, а в деякі роки й менше, аніж козаків і державних селян. Це підтверджує й газетна хроніка. Епідемії ж узагалі не розбирали статусів, що, посилаючись на Ю. Крашевського, підтверджує й сам автор, говорячи про смерті в містах Кременці, Дубні, Луцьку, Торчині. Що ж стосується медицини, її рівень на той час був, найімовірніше, подібним і в інших регіонах Російської імперії. До того ж, якщо згадати зауваження Д. Бовуа про високий відсоток дрібнопомісної шляхти Правобережжя, правомірно поставити питання: чи у змозі вона була допомогти своїм підданим, тим більше так, як це робили графині Дзялинська та Ожаровська, княгиня Радзивілл?

Ряд питань виникає й з приводу видів/жанрів джерел та беззастережної довіри до них. Наприклад, чи можна на основі офіційної документації, судових матеріалів вивести норму? Чи достатньо для цього свідчень мемуаристів і популярних авторів художніх творів, подібних С. Гощинському, Ю. Крашевському, які «відбивають сумну дійсність того часу»? І чому не слід довіряти «Пану Тадеушу» А. Міцкевича або О. Бальзаку, котрий не мав «бодай дрібки співчуття до кріпосних» та одночасно писав у 1847 р. про їх добробут? Чи не будемо ми, навіть за значної кількості судово-слідчих заходів, мати справу з екстраординарними випадками? (Цифри самі по собі без порівняння говорять небагато). З яких джерел можна зрозуміти мотиви, стратегії поведінки? У зв'язку з цим пригадується застереження визнаного джерелознавця Б. Литвака про труднощі виявлення справжніх мотивів учинків селян на основі документів, оскільки такі джерела відклалися насамперед у фондах каральних установ, а складено їх було під впливом специфічних інтересів фондоутворювачів.

За всієї інформативної насиченості дослідження Д. Бовуа, думаю, потрібно шукати інші групи джерел для вивчення специфіки соціальної взаємодії на Правобережжі, проблем ідентифікації, самосвідомості. Необхідно все ж «почути» й голос не романтизованого письменника, а звичайного поміщика з Правобережжя. Попередні спостереження показують, що тут не вичерпано навіть ресурс опублікованих джерел, до яких практично ніколи не зверталися дослідники. Годі й говорити про архівні матеріали.

Ще один «гравець» «трійки» також проявив себе відносно більшості населення Правобережної України не кращим чином: «російські чиновники, як і польська шляхта, ставилися до українських селян здебільшого як до дикої черні, з якою слід бути напоготові», людяність із польського або російського боків була «радше винятком, аніж правилом». У зв'язку з цим коротко зверну увагу на два моменти: образ селянства та ставлення до нього держави.

Проблему образу(ів) селянина, у тому числі й кріпака, не можна віднести до числа вивчених. Окрім дослідження Т. Портнової про сприйняття селянства українськими інтелектуалами другої половини ХІХ ст., комплексно цим в нашій країні історики не займаються, використовуючи лише поодинокі «свідчення» для ілюстрації тих чи інших положень. Але навряд чи окремі ілюстрації, наприклад правобережного поміщика К. Бжозовського, у цьому питанні можуть претендувати на повноту. Важливо також, в який контекст уміщено свідчення та як воно прочитується. Так, наведена автором цитата зі щоденника К. Бжозовського, на мій погляд, радше говорить про сприйняття селянина не стільки як «розумово неповноцінного», скільки як непрацелюбного, ледачого. І тут, здається, виникає інша проблема, або цілий ряд проблем, що потребують вивчення. Чи дає позиція історіографічного виправдовування можливість більш адекватно представити селянський світ? Як селяни ставилися до праці? Чи був селянин насправді «ледачим», і чому? Коли селянин став таким у сприйнятті поміщика або влади? Чи пов'язано це з модернізацією, «споживчою революцією», раціоналізацією поміщицьких господарств? Як усе це корелюється з дворянськими та селянськими уявленнями про бідність і багатство, про добробут, про залежність і свободу? Щодо останнього, з урахуванням специфіки регіону, особливо південної його частини, думаю, швидше слід говорити не про свободу, а про волю, навіть вольницю, козацьку вольницю, яка у цьому колись козацькому краї вступала у суперечність і з логікою господарювання будь-якого поміщика (чи то поляк, росіянин або українець), і з логікою держави.

У такому сенсі Правобережжя не дуже-то відрізнялося від інших козацьких регіонів України, близьких, до того ж, до районів нової колонізації. Д. Бовуа не задовольняють пояснення предводителя дворянства Вінницького повіту, дані генерал-губернаторові Д. Бібікову з приводу крадіжок і самогубств кріпаків -- надмірне пияцтво, а не жорстокість поміщиків. Але подібні пояснення звучали й на Лівобережжі. Це ж підтверджує поліцейська та газетна хроніка. Більше того, про це злегка проговорювалися й самі селяни. Наприклад, у 1845 р. окремою брошуркою було надруковано розповідь, відправлену на конкурс у вчений комітет міністерства державного майна козаком Чернігівської губернії Мойсеєм Осьмаком. Пояснюючи, як йому вдалося, залишившись сиротою, подолати власну скруту й поліпшити побут державних селян Гоголівській волості, він зазначав, що причинами бідності були здебільшого лінь, недбальство та пияцтво.

Що ж стосується позиції влади, то її можна звинувачувати у чому завгодно -- у незнанні ситуації, нерозумінні того, що потрібно зробити, у суперечливості підходів до вирішення різних питань у цьому новому для неї краї, але навряд чи у злому намірі, оскільки держава не була зацікавлена в дестабілізації. Влада вирішувала одночасно безліч нових зовнішньо- та внутрішньополітичних завдань, у тому числі й селянське питання. Цілком зрозуміло, в абсолютистській державі селяни розглядалися не тільки як безкоштовна робоча сила для поміщиків, але і як джерело державних доходів і поповнення армії. Тому влада не могла байдуже ставитися до цього джерела та, як давно про це пишуть історики, природно, конкурувала з поміщиками за частку доходів від селянської праці. Звідси й заходи щодо зміцнення селянських господарств, щодо обмеження кріпосного права, щодо захисту селян від дворянського свавілля та бажання будь-що підвищити ренту в умовах раціоналізації маєтків. Але це стосувалося території всієї Росії. Малоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін так само, як і київський генерал-губернатор Д. Бібіков, волав до дворян і карав їх за зловживання. Це була практика, яка свідчить про позицію держави у селянському питанні. Інша справа, що головний начальник краю, прагнучи розібратися у суті конфлікту, не завжди міг прийняти сторону селянина. Напевно, можна тут говорити і про «класову солідарність», і про те, що в умовах модернізації держава «принесла у жертву» саме інтереси селян. Незалежно від регіону влада не могла не реагувати й на заклики приборкати непокірних підданих. Тому навряд чи варто розглядати як «відновлення російсько-польського союзу», як об'єднання «антагоністичних сил» проти селянства, наприклад, швидку відправку Д. Бібіковим військового загону для придушення заворушень у маєтках Собанського.

Як би Д. Бовуа, підкреслюючи специфіку своєї роботи, не попереджав читачів про те, що «загальна інформація з окремих аспектів життя України даватиметься вибірково», книга являє собою найширшу панораму з безліччю об'єктів уваги, доволі докладно прописаних. Але головним об'єктом, звичайно ж, виступає шляхта. Саме їй присвячено основний простір праці. І тут, безумовно, підкуповує велике сюжетне розмаїття, увага до різних сторін та обставин побутування шляхти. З упевненістю можна відзначити, що в українській історіографії в такому синтезованому вигляді «шляхетське питання» ХІХ ст. було представлено вперше. Судячи з усього, саме ця панорама викликала численні реакції польських рецензентів. Не залишили без уваги шляхетську тему й українські фахівці. Тому висловлю лише декілька коротких міркувань.

Д. Бовуа, не претендуючи на вичерпну відповідь, порушив дуже важливу проблему шляхетської солідарності й того, як вона могла реалізовуватися в умовах Правобережної України. І хоча міфологема рівності, що утвердилась у свідомості в період консолідації шляхти ще в XVI ст. і довгий час мирно існувала поряд із поняттям клієнтели, ленної шляхти, в історіографії сприймалася як конструкт, що вимагає перевірки, Д. Бовуа ще раз зупинився на цьому, поставивши проблему в контекст інтеграції шляхти у систему імперії й російської політики у цьому питанні.

Як уважає історик, особливо жорстку, «божевільну» політику Росія проводила щодо дрібної, насамперед безземельною шляхти, яка і стала «козлом відпущення». Ця політика в першу чергу проявилася в таких заходах, як декласація й депортація, що призвели до значного скорочення шляхетського стану краю: «Ідеться про знищення цілого суспільства певного типу цивілізації, [...] котрому була підготована така доля лише тому, що воно було вільним і польським».

Не заперечуючи можливу опозиційність дрібної шляхти, яка, не тільки на думку Д. Бовуа, але й, згідно з історіографічним каноном, найбільше постраждала від русифікаторської політики, усе ж хочу зауважити, що російський уряд лише завершив те, що розпочав, але не встиг зробити уряд Речі Посполитої. Шляхта-голота була проблемою ще для польської держави. Боротьба за «чистоту рядів» еліти та, відповідно, позбавлення прав дрібної шляхти, голосами якої можна було маніпулювати у сеймі та на сеймиках, велася ще у XVI ст. й не раз активізувалася у другій половині ХУІІ--ХУПІ ст. Зрозуміло, Росія опинилася перед необхідністю вписування шляхти «польських» земель у нову соціальну систему та процедура нобілітації була одним із механізмів цього процесу. Причому Д. Бовуа доволі переконливо показав, що ініціатором декласації виступила ще до повстання 1830--1831 рр. сама ж польська землевласницька шляхта. Тому, думаю, не варто розглядати російську політику у цьому питанні суто під кутом зору застосування репресивних санкцій до дрібної шляхти через її польськість та опозиційність.

Звичайно, Правобережна Україна у «дворянському питанні» мала свою специфіку. Але, зауважу, що через нобілітацію наприкінці XVIII -- на початку ХІХ ст. проходили й еліти інших українських регіонів, де це питання також стояло вельми гостро, хоча спеціальна «національна» політика там не проводилася. Історик цілком точно зазначив, що російський уряд у 1790-х рр. не уявляв собі «істинних масштабів феномена безземельної шляхти» (с.98), як, додам, і феномена козацької старшини/шляхти Лівобережної України й Запоріжжя. Влада, вирішуючи одночасно проблему еліт, а також проблему безпеки та господарського освоєння Новоросії, намацувала різні варіанти. Звідси і спроби відновлення козацьких військово-адміністративних структур, а потім їх ліквідація, та надання можливості вирішити проблему малоземелля шляхом отримання наділів у південних губерніях. Тому, на відміну від Д. Бовуа, не дивуюся, що П. Зубов об'єднував питання про шляхту Правобережжя з козацьким питанням і заселенням південних губерній.

До слова сказати, можливістю отримати землі на новопридбаних Росією територіях скористалася не тільки лівобережна еліта, склавши доволі відчутний «малоросійський потік» у Новоросії, а й правобережна, у тому числі безземельна шляхта, яка ще до поділів Речі Посполитої, особливо після Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., попрямувала на південь. Щоправда, отримуючи там наділи, шляхта не поспішала злитися з російським дворянством і, у всякому разі до початку ХІХ ст., не прагнула вступати до катеринославської й херсонської дворянських корпорацій. Серед безлічі нобілітаційних справ по цих губерніях, як показали дослідження дніпропетровського історика Д. Каюка, польські претенденти на російське дворянство становили незначний відсоток. Тут, напевно, можна було б згадати настрої поляків на початку ХІХ ст. щодо необхідності документального підтвердження свого шляхетського статусу в умовах російської дійсності, які передав А. Міцкевич через розмову в корчмі в поемі «Пан Тадеуш»:

«Но к воле золотой привыкли мы из млада!

И шляхтич у себя, скажу при всём народе»

«Да! -- подхватили все, -- он равен воеводе!»

«Меж тем приходится изыскивать нам средства. И документами доказывать шляхетство!»

«Пускай москаль пойдёт и спросит у дубравы. Кто ей давал патент перерасти все травы». імперія козацький бовуа правобережний

Що ж стосується нобілітації козацької старшини інших українських регіонів, то і для колишніх запорожців вона мала свої труднощі, хоча й проходила за «полегшеною процедурою». А малоросійське дворянство, слідом за одним зі своїх ідеологів -- Г. Полетикою, уважаючи за можливе дати право на підтвердження благородства не тільки старшині, а й рядовому козацтву, яке проливало кров за Батьківщину, укладало різні записки по інстанціях і вело боротьбу за права нащадків старшини низового рівня до 1830-х рр. Частково питання було вирішене тільки у середині 1850-х рр. Остаточну ж крапку поставлено лише селянською реформою 1861 р., коли для «претендентів» це вже не мало вирішального значення.

Співчуваючи емоційному ставленню Д. Бовуа до проблеми переселення шляхти на південь України або на Кавказ, не можу погодитися з визначенням цього напрямку російської політики в термінах депортації, з порівнянням царської та сталінської влади. На мій погляд, переселенська політика в Росії й депортація -- це різні речі. Більшість із розглянутих Д. Бовуа «екстремістських» переселенських проектів не припускали насильства. Влада прагнула, звичайно, не з любові або нелюбові до поляків, вирішивши проблему безземельної шляхти, розрядити ситуацію на Правобережжі та збільшити кількість населення, у тому числі й податного, на Півдні імперії. При цьому вона могла не розуміти, чому чиншова шляхта, яка несла не такий уже й легкий тягар зобов'язань щодо своїх же братів по класу -- землевласницької шляхти -- і часто не просто не могла знайти, але й не поспішала шукати докази своєї шляхетності, не погоджується на переселення та на більш вигідні економічні умови.

Якщо ж говорити про те, що «історія знає зовсім мало прикладів такої масштабної ліквідації цілої соціальної групи», то, не дивлячись «ушир» і «вглиб», слід згадати хоча б козацтво українських регіонів, яке перестало існувати в колишньому статусі, перетворившись на специфічні групи державних селян, що зберегли частину економічних привілеїв. Однак, зауважу, козацька гетьманська система в тому вигляді, в якому вона існувала до кінця XVIII ст., так само, як і середньовічна система чиншових відносин шляхти, представляла собою анахронізм, що, до речі, розуміли й «українські патріоти» кінця XVIII -- початку ХІХ ст. Звісно, при цьому «хід історії» призводить до трагедії окремої людини. Але чи завжди можливо соціальну політику визначати в категоріях «соціотехнічного маніпулювання», надаючи цьому негативних конотацій?

Якщо у соціальному плані правобережну шляхту представлено Д. Бовуа доволі розмаїто, то цього не можна сказати про її національне/етнічне обличчя. Саме на це звернув увагу В. Балушок, закинувши французькому історикові, що той не помітив українську шляхту Правобережжя. Точніше, помітив, але відносно більш раннього періоду. При цьому рецензент порушив важливу проблему шляхетської колонізації Подніпров'я і співвідношення етнічних елементів, проблему асиміляції шляхти, ставлячи під сумнів саму можливість поглинання поляками чисельно потужнішої української еліти, котра існувала ще в допольський період. Але цю ранню непольську шляхту і Д. Бовуа, і В. Балушок визначають як українську. Лише іноді рецензент робить застереження щодо її русинської самосвідомості.

Важливим показником при цьому стає мова. Проте вживання в імперський період «руської мови» з деякими польськими словами для Д. Бовуа є свідченням деградації польської шляхти, для Я. Дашкевпча - денаціоналізації української шляхти, а для В. Балушка -- підтвердженням її українськості, оскільки польська шляхта не могла українізуватися в умовах домінування престижності польської культури, яка зберігалася до середини XIX ст. Відсутність визначення «українець» у лексиконі при цьому не є підставою для оголошення правобережної шляхти цілковито польською, оскільки цей етнонім не існував у той час як загальноукраїнська самоназва.

Цікаво, що Д. Бовуа, очевидно, звернув увагу на міркування рецензента. На відміну від україномовного тексту, говорячи про повість Ю. Крашевського «Будник», написану в 1847 р., де акцентується увага на залишках прихильності околичної шляхти до польської культури, у російськомовному варіанті автор задався питанням: може Ю. Крашевський помилився? «Чи були насправді предки цих людей колись поляками? Чи не були це нащадки руських путних бояр?». Але чи стануть ці запитання авторитетного історика поштовхом для роздумів українських дослідників, керівництвом до дії, до філігранного відточування термінології при вивченні проблем ідентифікації й до дискусій із цього приводу, необхідність чого гостро відчувається, -- поки що неясно.

Зазначу, що В. Балушок порушив і такі важливі питання, як ступінь полонізації української шляхти, її прояви не тільки на мовному рівні, а й у самосвідомості, релігії, побуті та інших етнографічних реаліях, у тому числі в регіональному, я б сказала субрегіональному, вимірі. Важливо також, що український історик уважає неправомірним зараховувати й усіх селян до «українців», оскільки вони, як правило, не мали чіткої етнічної ідентифікації. Таким чином, фактично актуалізується найважливіша для українського дев'ятнадцятого століття проблема самоідентифікації, перехресних ідентифікацій, яка не може не враховуватися, коли йдеться в тому числі й про міжетнічні відносини, як у випадку Правобережної України. Але, на мій погляд, у цьому, мабуть, чи не найбільш прикордонному з усіх українських регіонів, де все неустояне, мінливе, хитке, межі проходили не тільки між соціальними чи національними групами, а й усередині їх. Звичайно з часом, з урахуванням масового окатоличення та полонізації правобережної еліти у XVIII ст., про що писали ще В. Антонович і М. Юзефович, зміни у самосвідомості не могли не відбуватися. І якщо навіть не враховувати православну шляхту, про яку зазначав В. Балушок, то щодо шляхтичів-католиків даного регіону слід вести мову хоча б про систему подвійних лояльностей, мати на увазі ситуативність ідентифікацій, місцевий патріотизм, любов до своєї «малої Батьківщини», нормальне ставлення шляхти до російського підданства, латентну польську або руську чи, якщо хочете, українську ідентичність.

Що ж стосується прагнення зберегти свої маєтки в момент поділів Речі Посполитої, у чому дорікнув шляхті Д. Бовуа, то, очевидно, в екстремальній ситуації базові складові ідентифікації відігравали провідну роль. Важко собі уявити будь-яку соціальну еліту, яка прагне забути про відповідальність перед сім'єю, своєї Вітчизною, предками, що накопичували родове майно, зрештою підданими, і відмовитися від усього заради «національних» інтересів.

Тут закономірно виникає питання: чи завжди (в усі часи й у будь-яких ситуаціях) національне домінує в ієрархії ідентичностей? У всякому разі аналіз Н. Яковенко щоденника правобережного шляхтича Яна/Йоакима Єрлича, що відображає реалії середини - другої половини XVII ст., показує, як на запитання: «Ким себе відчував його автор?», можна дати п'ять варіантів відповіді: «киянин», «українець» (в Єрлича -- житель України, ототожнюється ним суто з Київщиною, Подніпров'ям), член локального «співтовариства своїх», православний русин, шляхтич Речі Посполитої. При цьому один із провідних українських істориків вагається у визначенні ієрархій цих ситуативних ідентичностей, обережно припускаючи, що провідним виглядає належність до «співтовариства своїх». Що ж стосується шляхетської самосвідомості, вона, на думку Н. Яковенко, обмежувалася вірою у вроджену перевагу шляхтича над простолюдином і практично не стосувалася тодішніх доктрин шляхетського народовладдя. При цьому дослідниця акцентує увагу на мозаїчності моделювання «себе» та «своєї» групи в «донаціональний» період, на разючих відмінностях картини світу Єрлича і «княжої», закликаючи істориків до обережного ставлення щодо «гучних декларацій інтелектуалів і полемістів XVII ст.». Ураховуючи динамічну, мінливу політичну, конфесійну, соціальну ситуацію на Правобережжі в XVIII -- на початку ХІХ ст., думаю, спостереження Н. Яковенко можна перенести й на імперський період. Але, безумовно, це вимагає подальших глибоких студій.

Одним з основних і разючих для Д. Бовуа результатів його дослідження став висновок про те, що російській владі не вдалася політика інтеграції Правобережної України. На мій погляд, висновок доволі прямолінійний і спірний. Якщо мати на увазі польське суспільство, то про це можна вести мову, із певними застереженнями, згадуючи вірне служіння на російській службі батьків-засновників «українського проекту» В. Антоновича, Т. Рильського, С. Подолинського та ін. Але щодо більшості населення й території у цілому навряд чи про це можна говорити, оскільки інтеграція «по-українськи» все ж удалася. Показником того, що вона виявилася успішною, є хоча б визнання влітку 1917 р. Тимчасовим урядом Правобережної України аж ніяк не польською, а українською територією. Але якщо це й не здається таким уже дивним, то (беручи логіку Д. Бовуа) здивування викликає визнання непольського статусу цього краю та української держави керівництвом відродженої Польщі в 1920 р. Правда, на цій підставі навряд чи можна вважати, що російська влада з успіхом реалізовувала й реалізувала цей проект.