Море і степ у долі Північного Причорномор’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

МОРЕ І СТЕП У ДОЛІ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я

Регіон Північного Причорномор'я доволі часто представляють як ареал «зустрічі» культур (цивілізацій), що почалася в межах «осьового часу» (К.Ясперс), датованого періодом з 800 до 200 рр. до н.е. Саме на цей інтервал припадає початок грецької колонізації північного узбережжя Чорного моря. Сьогодні вона розглядається у контексті масштабної географічної експансії, яка багато в чому змінила обличчя тогочасної Європи, перетворивши переважно адаптатив- ний тип її розвитку на трансформаційний. Соціально-політичне і культурне піднесення Середземномор'я стимулювалося притоком ресурсів з колоній. Ознаки фрактальності як просторово-часового явища вбачаються у тому, що Греція по суті стала моделлю для усієї Західної Європи. «Феномен греко-європейської «самоподібності» унікальний... Осьовий час на тривалий період надав історії людства європоцентричного характеру».

Поняття культури й цивілізації інколи ототожнюють, хоч коректність такого підходу меншою мірою сумнівна. Точніше говорити про «зустріч» цивілізацій - як певних еталонів і типів культури. При цьому це була не просто зустріч, а вибір шляху і характеру взаємодії. Застосовуючи підходи К. Шмітта, можна твердити, що відбувався своєрідний вибір між таласократією (з осмисленням моря як засобу існування, рухливості, підприємливості) й телурократією (орієнтацією на осілість, сухопутні контакти) тощо. В принципі в межах «осьового часу» доступними були обидві перспективи, але для місцевих жителів перша все ж була привабливішою. Обираючи цінності потужнішої на той час середземноморської цивілізації, вони започаткували тривалу в часі традицію існування міст-полісів із специфічною системою управління, які служили своєрідним мостом між степовим та землеробсько-торговельним життєвими світами.

Про роль моря в житті Надчорномор'я пишуть менше, ніж про роль степу, хоч на всіх етапах його історії ця роль була значною, іноді й визначальною. Досить чітко охарактеризував її Юрій Липа: від часу появи торговельних ринків на чорноморському узбережжі «українська територія з її системою річкових шляхів стає ланкою у тодішній системі морських шляхів, одним із осередків еллінського багатства й елліністичної культури. Морська культура робиться назавжди частиною світогляду українців, і це назавжди відрізняє її психологію в торгівлі від типово континентальної психології сусідів... Від еллінської доби морська торговельна культура є невіддільна від української території»Липа Ю. Всеукраїнська трилогія. - Т. 1. - С. 90.. У фундамент оригінального погляду Ю. Липи на чорноморський простір (з вибудовою осі Південь - Північ як основоположної в українській історії) була закладена апологія Боспорського царства («Чорноморського Карфагену») як сили, що упродовж 800 років творила своєрідний північнопон- тійський культурний рух, підтримувала, у тому числі й у боротьбі з Римом, порядок і спокій на Чорному морі. «Рука Тавриди обійняла всі найважливіші торговельні й політичні дороги Понту: на Чорному морі запанував Pax Bosphoricum. Герб його - крилатий грифон з повним колосом під копитами і з списом у дзьобі - стає символом єдності, гербом Чорного моря».

Морем сюди прибували перші колоністи з середземноморських міст; як вважають, перша така колонія на о. Березань мала назву Борисфеніда. На цьому острові було знайдено першу писемну пам'ятку на території України - приватний лист на свинцевому згортку датується приблизно 500 р. до н.е. Морем проходила основна частина величезної торгової артерії, що з'єднувала Європу з Азією - т.зв. Великий шовковий шлях, а сухопутною його опорою був Крим і пониззя Дніпра. Сусідство з морем приносило поселенцям великі прибутки, але водночас було джерелом багатьох трагедій - рівень Чорного моря постійно коливався, і багато нововиниклих міст були повністю або частково ним поглинуті. Утім, саме грецькі міста-колонії завдяки розвинутому морському сполученню вивели Крим і Надчорномор'я на античну орбіту, сприяли засвоєнню місцевим населенням передових на той час господарських технологій і культурних зразків. Показово, що фіксований багатьма мандрівниками розквіт міст Південного Криму ХІ-ХІІ ст. (Гарзуні, Шалусти,

Бартабіти) пов'язувався саме з їх приморським розташуванням та суднобудуваннямЯкобсон А.Л. Крым в средние века. - С. 83.. Наявність у мешканців Боспорського царства власного флоту ще у ІІІ ст. н.е. спричиняла й трагедії - у 255-275 рр. його відібрали готи і здійснювали на захоплених суднах грабіжницькі походи .

Найбільш дослідженим в археологічному відношенні є місто- поліс Ольвія, розкопки якого ведуться з 1911 р. Його розквіт припадає на початок У-ІІІ ст. до н.е., коли ольвійське поселення набуло рис, притаманних центрам державних полісних утворень. Вони складалися з власне міста і його сільської округи - хори. Містобудівними домінантами були два теменоси та агора. Під замощеними вулицями прокладалися водостічні канави. Цікаво, що залишки водогону елліністичного типу знайдено і на далекій периферії Ольвії - на території сучасного Миколаєва Снытко И. Поселение Николаева-УІ, как северный форпост Ольвийского государства // Південна Україна: проблеми історичних досліджень. - Ч. 1. - Миколаїв, 1998. - С. 27-28.. В Ольвії відкрито залишки гімнасія ІУ-ІІІ ст. до н.е. з 18-колонним залом, лазнею, складною системою водопостачання й опалювання.

Цікавою планувальною структурою відзначався Пантікапей - згодом (приблизно від 480 р. до н.е.) - столиця Боспорського царства. На високій горі було зведено акрополь, а місто розмістилося на схилах. У гавань могли одночасно заходити 40 кораблів. Археологічні дослідження Пантікапея дали унікальні знахідки, такі, як, приміром, саркофаг, прикрашений гіпсовими фігурами ніобідів.

У середині V ст. до н.е. на Акрополі в Пантікапеї було збудовано храм Аполлона - найбільший у Причорномор'ї. Невдовзі поряд з ним з'явився новий архітектурний ансамбль, до якого входили царський палац та невеликий храм Афродіти й Діоніса. Місто мало водопостачальну й каналізаційну мережі. Від нападів варварів його разом з прилеглими територіями захищала Тірітакська оборонна система, яка складалася з насипного валу (25 км завдовжки) і глибокого рову.

Близько двох тисяч років проіснував Херсонес Таврійський, заснований греками на Гераклейському півострові (нині територія м. Севастополь). Донедавна точною датою заснування цієї єдиної у Північному Причорномор'ї дорійської колонії вважався 422/421 р. до н.е., але нині доведено, що грецьке поселення на цьому місці існувало до цього вже понад 100 роківРусяєва А.С. Про храм Партенос - верховної богині Херсонеса Таврійського // Український історичний журнал. - 2009. - № 2. - С. 5. - з 528-527 р. до н.е. Спочатку місто займало невелику територію, обнесену наприкінці V - у першій половині IV ст. до н.е. оборонною стіною. У цей час херсонесити проникають до Північно-Західного Криму, вже частково освоєного греками-іонійцями. На рубежі ГУ-ГІГ ст. до н.е. Херсонес із невеликого автономного полісу перетворився на центр великого територіально-державного об'єднання, яке володіло землями на Гераклейському півострові і на північному заході Криму. Тут карбувалася власна монета; від тих часів збереглися руїни оборонних стін, залишки театру, який вміщував до 3 тис. чоловік, частини колон, архітравів, скульптур, барельєфи, теракотові статуетки.

Починаючи з ГІГ ст. до н.е. Херсонесу довелося вести тривалі війни зі скіфами, які створили на території Криму ранньодержавне утворення з центром у Неаполі Скіфському. У І ст. до н.е. на місцях херсонеських поселень виникають скіфські фортеці. Грецький географ Страбон згадує про наявність у Херсонесі укріплень, які збудував скіфський правитель Скілур та його сини «і які були для них опорним пунктом у військових діях проти мітрідатових воє- начальників» Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. - Кн. 1. - К., 1996. - С. 81.. Скіфська експансія підривала могутність Херсонеса, і хоча у кінці І ст. до н.е. херсонесці здобули над скіфами вирішальну перемогу, вони змушені були, зберігши внутрішнє самоврядування, увійти до складу Понтійського царства.

У червні 2013 р. «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Херсо- неське городище є єдиним у Північному Причорномор'ї цілісно збереженим зразком античного міста, що існувало з VI ст. до н.е. до ХШ ст. Це єдина пам'ятка в Європі, яка завдяки збереженому плануванню вулиць, залишкам господарських та культурних споруд, фрагментам ділянок сільськогосподарських околиць дає уявлення про систему організації господарської діяльності та розподілу території між громадянами античного міста.

На думку авторів змістовної монографії про античні держави Північного Причорномор'я С. Крижицького, В. Зубаря, А. Русяєвої, культурний рівень населення північнопричорноморських міст мало чим поступався рівню греків Середземномор'я. Принаймні можливості для отримання освіти тут були такі ж, як у Греції. В Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Фанагорії, Горгіппії, Танаїсі діяли гімнасії, де займалися не тільки фізичними вправами, але й освітою молоді. Про рівень письменності дають уявлення приватні листи, вирізьблені на свинцевих пластинах. У Причорномор'я було перенесено найкращі здобутки грецької цивілізації в усіх сферах господарства і культури Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С. Античні держави Північного Причорномор'я. - С. 36, 265.. Свідченням цього можуть бути ті шедеври елліно-скіфського мистецтва, які знайдені у некрополях Боспору і степових курганах скіфських номадів. Пектораль із скіфського кургану Товста Могила, чортомлицька амфора, чаші з Куль-оби та Гайманової могили, найімовірніше, були виготовлені у майстернях античних міст Причорномор'я.

Безумовний історичний інтерес становлять монети Північного Причорномор'я. За художніми якостями серед них виділяються мідні аси з Ольвії (V ст. до н.е.) із зображенням голови богині землеробства Деметри з лицьового боку і орла - зі зворотнього, а також пантікапейські тетрадрахми ГУ-ІІІ ст. до н.е. з профільним зображенням Аполлона і коня на звороті Всеобщая история искусств. В 6 тт. / Под ред. Ф. Чегодаева. - Т. 1. - М., 1956. - С. 360. Історія української культури - Т. 1. - К., 2001. - С. 432..

Щодо свого державного устрою античні міста Північного Причорномор'я були демократичними рабовласницькими республіками (з тенденцією до перетворення в олігархічні режими). У виборах адміністративних органів не брали участі жінки, іноземці, раби. Кожен поліс з поселеннями, що тяжіли до нього, являв собою самостійну політичну структуру. Громадяни бачили в ній свою вітчизну, яку належало захищати і дбати про її добробут. Ідея полісної єдності яскраво відбилася у тексті громадянської присяги жителів Херсонеса і прилеглих міст, який дійшов до нас: «Я буду однодумним щодо спасіння і свободи держави... не віддам нічого нікому, ні елліну, ні варвару, але буду оберігати все це для херсонеського народу. Я не буду скидати демократичний устрій і не дозволю цього тим, хто зраджує і звалює. Я буду служити народові і радити йому найкраще і найсправедливіше для держави та громадян.»

Певні відмінності мав державний устрій Боспорського царства, яке фахівці характеризують як територіальну монархію з унікальним поєднанням влади архонта для еллінів і царя для місцевого населення, як династичну автократію з паралельним існуванням інституту співправління. Надалі Боспорська держава, яка об'єднала найзначніші міста регіону (Пантікапей, Німфей, Феодосію, Фана- горію, Гермонассу) еволюціонувала убік створення своєрідної оборонної федерації і спадкової одноосібної влади, яка вважається близькою до есимнетії - тиранії.

Міста Боспору, насамперед Пантікапей і Феодосія, зберігали полісні традиції і тоді, коли ослаблені боротьбою зі скіфами й сарматами представники правлячої династії Спартокідів - Перисади - почали схилятися до переходу під владу Понтійського царства. Виступ скіфів під керівництвом Савмака і вбивство Перисада V упродовж тривалого часу у радянській історіографії подавали як перше повстання рабів у Східному Криму. Насправді це був вияв гострої династичної боротьби навколо переходу Боспору під владу понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який завдяки своїм здібностям воєначальника і політичного діяча залишив помітний слід в історії Криму.

Сказане дає уявлення про багату й різноманітну спадщину античних міст-держав. І. Лисяк-Рудницький, безумовно, мав рацію, коли писав, що завдяки грецьким колоніям, а також пізнішому поширенню протекторату Риму над Боспорським царством, майбутні українські території стали, «принаймні маргінально», частиною стародавньої грецької та елліністичної романської цивілізаціїЛисяк-Рудницький І. Проблеми термінології та періодизації в українській історії // Історичні есе. - Т. 1. - К., 1994. - С. 42.. Виконуючи функцію господарсько-торговельного посередника між античною цивілізацією і варварським світом, міста-колонії сприяли засвоєнню останнім передових на той час господарських технологій та навичок і багато в чому визначили економічну спеціалізацію регіону на тривалу історичну перспективу.

Варто зазначити, що антична міська спадщина дійшла до нашого часу у невеликій частині. Деякі міста Криму, про які є згадки у античних авторів, частково або повністю опинилися під водами Чорного моря. За 35 км на південь від Керчі розкопані рештки напівскіфського міста Кітея, яке існувало з VI ст. до н.е. по VI ст. н.е. Про нього згадували Псевдо-Скілак, Пліній Старший, Стефан Візантійський. Досліджені руїни храму, некрополя, знайдено рештки подвійної оборонної стіни. Але, як вважають археологи, ледь не половина міста нині під водою.

Про те, що можливості відкриття залишків античних і ранньосередньовічних міст на території України далеко не вичерпані, свідчать недавні знахідки одеських археологів. Доведене існування під історичним центром Одеси великого і багатого некрополя, виявлено потужний (до 1,5 м) культурний шар УІ-У ст. до н.е. на місці сучасного Приморського бульвару; поселення, яке тут існувало, атрибутоване вченими як залишки Гавані асіаків. Очевидно, що основна частина території значного за розмірами античного міста, що існувало на місці Одеси, була поглинута моремКрасножон А.В. Античне місто на місці сучасної Одеси (археолого-палео- графічний огляд) // Записки історичного факультету Одеського національного університету. - Вип. 14. - Одеса, 2003. - С. 44-54. Романюк В., Черняков И. Что было на месте Одессы? - К., 2008. - С. 104-123.. У цей же час в районі Лузанівки існувало давньогрецьке поселення, яке дістало у наш час умовну назву Гавань істріан. Тут знайдена унікальна за своїми художніми якостями теракотова фігурка (глибокий барельєф) Кори-Персефони, яка вважалася дочкою богині родючості Деметри і культ якої був поширений в усьому античному світі.

Говорячи про роль моря в житті південного ареалу Русі, неможливо обійти увагою візантійський вплив, грунтований значною мірою на вільному використанні морських шляхів. Н. Яковенко звертає увагу на те, що аванпости античної цивілізації не лише об'єктивно сприяли прискоренню політичного й економічного розвитку тубільного населення - скіфів і сарматів, але й започаткували «напрям цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду варварську Русь до візантійської культурної ор- біти» Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУЛІ століття. - К., 1997. - С. 21.. Теологічні ідеї християнства, яке поширювалося у Херсонесі й Боспорському царстві уже в ІУ ст. (під документами І Вселенського собору 325 р. стоїть підпис боспорського єпископа, а в деяких списках - і херсонеського), проникали на Русь не лише безпосередньо з Нового Риму, але й з Херсонеса (Корсуня давньоруських літописів).

Поширена раніше в літературі версія щодо закінчення античної історії Херсонеса внаслідок навали гунів у V ст. новітніми дослідженнями спростована. Розгромивши аланський союз племен, гуни рушили на захід, до кордонів Римської імперії, а Херсонес серйозно не постраждав. Надалі він розвивався як опорний пункт Візантії під назвою Херсон. У період правління візантійського імператора Зінона (474-491 рр.) були відновлені зруйновані землетрусом оборонні стіни, почалося карбування місцевої монети.

Широка християнізація населення Херсонеса почалася в роки правління візантійського імператора Юстиніана І (525-567 рр.). Саме до цього часу відноситься перепланування міських кварталів у зв'язку зі спорудженням ряду християнських храмів, канонізація херсонеських мучеників, поява надгробків із зображенням хрестів, випуск першої монети з християнським знаком. Визначний візантійський богослов Кирило (Костянтин), якого разом з його братом Мефодієм вважають творцем слов'янської абетки і першої слов'янської літературної мови, саме тут, у Херсонесі, у 860 р. знайшов Євангеліє та Псалтир, писані «роуськими письменами», й людину, яка розмовляла цією мовою Про полеміку навколо «руського письма» див.: ТимошикМ. З історії української книги дохристиянської доби // Пам'ять століть. - 2002. - № 4. - С. 112-113; Войтович Л. Формування кримськотатарського народу. - С. 104-106. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. - М., 1992. - С. 98.. Херсонес був сполучною ланкою між візантійською цивілізацією і язичницькою Руссю, місцем, де хрестився київський князь Володимир і звідки християнство поширилося на східний слов'янський світ.

Римляни створили ланцюг укріплень вздовж Південного берега Криму - від Херсонеса до Пантікапея. Своєрідним символом «римського порядку» стала фортеця Харакс - добре облаштований і укріплений воєнно-стратегічний центр з водогоном від гори Ай- Петрі. У Хараксі вироблялася обпалена цегла, яка стала новим, еталонним на той час будівельним матеріалом. Пантікапейські майстри освоїли виробництво запозиченого з Риму мозаїчного скла.

Утім, хоч Тіра, Ольвія та Херсонес входили у ІІ-ІП ст. до складу римської провінції Нижня Мезія, Риму так і не вдалося створити у Північному Причорномор'ї лімес звичайного типу. На заваді цьому стали кочівники, які контролювали степові райони. Не здолавши укріплення Херсонеса, гуни, однак, зайняли увесь навколишній простір аж до Боспору. Постійна військова небезпека змушувала міські общини створювати особливі воєнізовані братства (сина- дельфії чи синоди) - сакрально-політичні корпорації, розбиті за римським зразком на загони. В інших провінціях Риму таких братств не було. Виникнення на півострові типу промислового міста із специфічною формою самоорганізації дає підставу дослідникам писати про особливу урбаністичну форму в Криму і навіть про зміщення у східні римські провінції економічного центру тяжіння величезної імперії .

Варто мати на увазі, що Візантія - назва значно пізніша і є витвором західноєвропейських гуманістів ХУІ ст., а самі візантійці іменували свою країну Другим Римом, а себе - ромеями. Умовний поділ на «Перший» та «Другий» Рим відбувся під тиском тих, кого римляни вважали варварами, і проіснував понад 1000 років - до 1453 р. Фахівці розглядають візантінізм як доволі складне синкретичне явище, базоване на поєднанні християнізованого східного еллінізму з різноплановими східними впливами, зокрема іудейським та іранським. Чіткий ієрархічний поділ на страти й чини (візантійська «табель про ранги» налічувала 72 посади) дивовижним чином сполучався з міжетнічною толерантністю, а жорстка система рабовласництва - з підкресленою «незалежністю» церкви. Часто говорять про поєднання гуманістичного смислу візантінізму з підступною суттю візантійщини як системи норм і звичаїв, і Русь сповна відчула на собі і гуманістичний, і антилюдяний візантійський вплив. При цьому слов'янам, яких візантійці беззастережно відносили до числа варварів, довелося навчитися майстерно долати морські відстані і вести морські бої, щоб зрештою дістати з Візантії християнство за східним зразком.

У 1016 р. візантійський флот разом із руським військом завдав нищівного удару хозарам. Результатом успішного походу став розгром Хозарського каганату, зміцнення влади Візантії в Криму і закріплення русів на Таманському півострові. Однак вторгнення половців у Крим в другій половині ХІ ст. відрізало Тмутаракань від руських земель. У стані політичної ізоляції вона швидко занепала.

В міру того, як на фоні занепаду трансконтинентальної торгівлі зменшувалася роль Сараю - економічного центру Золотої Орди, зростала роль у торгівлі чорноморських портів, насамперед генуезько-венеціанських колоній. Італія справедливо вважається одним з головних осередків міської культури - численні міста, більшість яких збереглася ще від римської епохи, уже наприкінці ХІ ст. позбулися влади феодалів і невдовзі виявилися втягнутими в систему корпоративних товарно-грошових відносин. Створені містами самостійні республіки мали право карбування власної монети. Звільняючись від влади місцевого єпископату, вони утворювали міські комуни - з колегіями консулів, що відали збиранням податків, судовою справою, організацією воєнного ополчення тощо. Міська економіка, діставши потужний поштовх до свого розвитку, підпорядковувала собі мережу дрібних міст і сільську округу. Участь Генуї у хрестових походах (1099-1270) забезпечила їй звільнення від усіх податків у «святих землях». Відтіснивши арабів і візантійців, італійські купці зосередили у своїх руках посередницьку торгівлю між Сходом і Західною Європою. Крим виявився своєрідним «перевалочним пунктом» на торговому шляху, і італійські міста-колонії дістали потужний стимул для свого розвитку. За Ф. Енгельсом, італійці у XV ст. стали першою в історії нацією капіталістів; елементи цих капіталістичних відносин вони переносили і на свої заморські території.

Р. Бартлетт пов'язує експорт на Східну Європу західноєвропейських моделей міста з торговою експансією, яка почалася ще в ХІ столітті і у наступні два століття спричинила вибух Старого світу. Західноєвропейська морська торгівля уже в XIV ст. перетворилася у широку сферу ділової активності італійських, ганзейських купців; саме їхнім витвором стали колоніальні міста. «Навколо Чорного моря, на окраїнах татаро-монгольського світу, генуезці заснували торгівельні форпости і колонії як перевалочні пункти на торгових шляхах, що вели в Китай. Повсюди на цих берегах можна було зустріти вихідців із Генуї та її внутрішніх районів» Бартлетт Р. Становление Европы. Экспансия, колонизация, изменения в сфере культуры 950-1350 г. - М., 2007. - С. 202, 206..

Кафа (нинішня Феодосія), заснована на місці глухого греко- аланського селища, була найбільшою серед чорноморських колоній Генуї. Генуезці дістали її від нікейського імператора Михайла VIII Палеолога як нагороду за допомогу у відновленні Візантійської імперії і близько 1281 р. посадили там свого консула. Невдовзі Кафа, яка дістала право виключної торгівлі на Чорному морі, набула слави «ще одної Генуї» - це був найбільший у Північному Причорномор'ї ринок шовку, спецій і рабів, вузол перетину торгових шляхів із найвіддаленіших районів Старого Світу. Нотаріальні записи 12891290 рр., що збереглися, дають непогане уявлення про тогочасне місто. Воно поділялося на квартали (сопґгаЛє), мало францісканську церкву, лікарню св. Іоанна, велику будівлю консульської адміністрації. Після руйнівної облоги Кафи татаро-монголами у 13071308 рр. генуезці залишили її, але невдовзі, сплативши викуп, повернулися і відбудували й укріпили місто. Відповідно до плану 1316 р. здійснювалися великі будівельні й оборонні роботи, і до 1352 р. Кафа вже була оточена могутніми фортечними стінами і мала цитадель із годинниковою баштою. У місті діяли 27 латинських церков, 13 грецьких і одна вірменська, а також численні мечеті й синагоги. Воно стало центром єпархії, яка проіснувала до 1475 р.

Кафа, яку називали «Таврійським Константинополем», виступала посередником у торгівлі країн Заходу із Поволжям, Середньою Азією, Індією, Московією. Уже тоді Крим вважався однією з житниць

Європи. Тоді ж Кафа стала і центром работоргівлі. Серед ремесел, якими славилося місто, найбільший розвиток дістали пов'язані із суднобудуванням - тут виготовляли здебільшого невеликі весельні галери. З кінця XIV ст. місто чеканило власну монету. Показово, що на лицьовому боці срібного аспра було вміщено герб Генуї, а на зворотньому - татарську тамгу .

Апарат влади в місті створювався генуезцями. Щорічно з Генуї призначали консула; при ньому перебувала рада провізорів, яка відала благоустроєм і поліцією. Функції загального контролю виконувала рада старійшин у складі 8 чоловік; фінансами управляли два масарії з своїм штатом, судовою справою опікувалися 16 синдиків. Адміністративним центром міста була цитадель, перетворена гену- езцями на неприступну фортецю. У місті був водогін, по якому вода подавалася з водозбірників, що знаходилися на узвишшях. Латинський єпископ Кафи у 1438-1439 рр. добився унії вірменської і римо-католицької церков.

Щодо мешканців причорноморського степу, то вони теж виявилися непоганими суднобудівниками й мореплавцями. Запорозькі чайки, які виготовлялися з видовбаних колод, мали до 60 м у довжину, до 12 м у ширину, до 8 м у висоту і оснащувалися 10-15 веслами. За свідченням Г.Л. де Боплана, за два тижні до морського походу запорожці спускали на воду флот з 80-100 човнів, кожен з 4 чи 6 невеликими гарматами (фальконетами). Далеко не завжди краще оснащений турецький флот міг протистояти натиску рухливих козацьких суден, які на початку XVII ст. легко проходили до берегів Малої Азії й Константинополя. Хоча у абордажних боях козаки, як правило, втрачали від половини до двох третин учасників походу.

Вражаючий перелік морських походів козацтва наводить Т. Чух- ліб. У 1610 р. вони нападають на турецькі володіння поблизу Варни, у 1614 р. здійснюють морський похід через Чорне море до турецьких володінь і штурмують Синоп, у 1616 нападають на Кафу, Трапезунд, Самсун, околиці Констанци, у 1621 р. знову здійснюють похід до Синопа, у 1624 атакують османські поселення на Босфорі та околиці Стамбула, у 1625 нападають на Трапезунд і фортецю Кара-Харман. У цьому останньому поході брали участь близько 350 козацьких Зубко А. На перехресті Великого Шовкового шляху: монети генуезького Криму // Історичний журнал. - 2008. - № 1. - С. 26.

Сталося так, що наступ умовного «моря» на територію Північного Причорномор'я зіткнувся з не менш потужним наступом зі сходу кочових племен. У баченні Є. Маланюка «фатальний коридор» степової смуги творив «постійний топографічний «протяг», який втягував у себе періодичні азійські хмари та буріЧухліб Т. Донеччина та Луганщина - козацькі землі України (ХУІ-ХУІІІ ст.). - К., 2014. - С. 62-63. Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто, 1962. - С. 482.. Маємо підстави, отже, говорити про активний міграційний «рух назустріч» двох потоків - східного номадизму й південно-західної колонізації.

«Зустріч степу і моря», «обмін культурних впливів Сходу і Заходу на сухопутній степовій дорозі» (формули М. Грушевського) виявилися на початковому етапі плідними для обох сторін, бо кочівники не знали мореплавства, а колонізатори з теплого Середземномор'я могли навчатися у номадів пристосуванню до умов суворих зим на північному узбережжі Чорного моря. Надалі взаємодія греків-коло- ністів та місцевих хліборобсько-скотарських лісостепових племен з прибульцями зі Сходу уже не уявлялася ідилією: просуваючись на південь, вони зустрічалися здебільшого з агресивно настроєними кочовими племенами. І хоч ступінь цієї агресивності був різним, загалом про мир у новоосвоюваному регіоні доводилося лише мріяти. Хоча навіть за таких екстремальних умов інтенсивний обмін культурними здобутками відбувався постійно. Археологами доведений, приміром, факт функціонування у Пантікапеї й Ольвії майстерень виробів із золота у новому, поліхромному стилі, головними споживачами яких виступала верхівка степових племен.

Говорити про ефективність цивілізаційних контактів у Північному Причорномор'ї в межах перехідного періоду від «до н.е.» до середини ІІ тисячоліття «н.е.» можна лише з тією поправкою до осмислення феномена номадизму, яка відбувається на наших очах (частково і з нашою участю). Прикметно, що цей процес почався - під виразним впливом постколоніалізму - майже одночасно і на європейському, і на американському, і на азійському континентах. Спільними зусиллями істориків, філософів, географів переконливо доведено, що стійка культурна ідіома, яка ототожнює номадизм виключно з архаїкою, варварством, примітивізмом смаків і устремлінь, являє собою ідеологічний конструкт, призначенням якого було обґрунтування «цивілізаційної місії» колоніалізму. Нині світ кочів- ництва прийнято розглядати під іншим кутом зору, з акцентом на специфічності особливих скотарських цивілізацій - зі своїм відносно автономним, багато у чому специфічним способом ведення господарства, з власними соціокультурними цінностями і звичаями. Номади створили особливі, засновані на близькості до природи, засоби соціальної адаптації, свої моделі контактів із сусідами, специфічні зразки поведінкових реакцій і моральних норм. Кочівницький спосіб життя був немислимий без розвинутої інтуїції, аскетичного самообмеження у потребах, фізичної витривалості, особливого самовладання. Новітній соціальний портрет феномена номадизму, який будується на відмові від застарілих, європоцент- ристських парадигм зіткнення цивілізацій з варварством, є значною мірою психологічним, базованим на уважному дослідженні місцевих культурно-історичних традицій.

Після захоплення Константинополя турками у 1453 р. морський шлях з Генуї виявився заблокованим, але генуезький банк св. Георгія мав у Кафі настільки широку сферу впливу, що взяв на себе управління усіма чорноморськими колоніями. Утім, утруднення у торгівлі загострили соціальні суперечності в місті до такої міри, що у 1454 р. городяни вийшли на вулиці з вигуками: «Хай живе народ, смерть нобілям». Коли ж у 1475 р. Кафу обложила турецька армія, городяни, переважно греко-вірмени, змусили латинян здати місто без бою. Ера генуезців в Криму добігла кінцяЯкобсон А.Л. Крым в средние века. - С. 119-124.. Турки перейменували Кафу в Кефу й зробили її центром санджаку, до складу якого входили Кефинський, Мангупський, Судакський та Єникальський (Керченський) кадилики. Більшість італійців виїхала. Але ті, хто лишився, і їхні нащадки свято берегли традиції. Рід «дженовез- кипчак» навіть в радянські часи міг простежити свою генеалогію упродовж 700 роківКуркчи А. Крымские татары // Отечество. Краеведческий альманах. - Вып. 1. - М., 1990. - С. 184-186..

Найбільшою венеціанською колонією в Криму була Сугдея (Судак), яка у другій половині ХІІІ ст. дістала назву Солдайя. У 1287 р. туди було призначено венеціанського консула «всієї Хозарії»; це квітуче місто, що налічувало понад 15 тис. жителів, вважалося і військовим форпостом венеціанців з тисячним гарнізоном. Солдайя і Боспор у ранньому середньовіччі із звичайних єпархій перетворилися на митрополії, безпосередньо підпорядковані патріарху. У 1299 р. Генуя й Венеція уклали між собою «вічний мир», але це не припинило суперництва між ними. У 1313 р. у Генуї було створено спеціальну установу «Officium Gazariae», яка займалася кримськими справами. 1318 р. генуезька колонія під назвою Боспро або Понді- копера виникла на території Боспору (Керчі). У той же час генуезці утвердилися у Херсонесі.

Свою залежність від кримських татар Солдайя була змушена визнати після кількох руйнівних набігів кочівників (1223, 1238, 1242, 1249 рр.). У 1233 р. у місті з'явився намісник хана. Але масової міграції з італійських колоній не спостерігалося; на той час Крим перебував в центрі торгових шляхів, і аж до підкорення Криму турками у 1475 р. генуезці й венеціанці співіснували з татарами - хоч мирним це співіснування було далеко не скрізь і не завжди.

Зруйнована у 1327 р. татарами венеціанська Солдайя за домовленістю із Золотою Ордою у 1365 р. перейшла до генуезців. Невдовзі, скориставшись ослабленням Орди, генуезці закріпили за собою все узбережжя Криму від Чембало (Балаклави) до Кафи. Під контроль Генуї за угодою 1381 р. потрапила й Готія. На генуезькій карті Криму позначені поселення Форі (Форос), Кікінео (Кікінеїз), Лупіко (Алупка), Мусакорі (Місхор), Джаліта (Ялта), Горзовіум (Гурзуф), Луста (Алушта), Пертеніте (Партеніт) та ін. Консулів у Джаліту, Лусту, Горзовіум, Пертеніте призначав представник Генуї у КафіЗубко А. На перехресті Великого Шовкового шляху. - С. 22-23.. Осілі кримчани італо-грецького походження у ХІІ-ХІУ ст. становили 2/3 населення Східного КримуВозгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. - С. 127.. Тому, хоч завойовниками в Криму у цей час виступали кримські татари, зазнавали асиміляції саме вони, а не підкорені ними народи.

За оцінкою О. Галенка, завдяки зв'язку з метрополією та цілим Середземномор'ям генуезька колоніальна імперія у Чорномор'ї виступала не чим іншим, як партнером європейського середземноморського ринку, фактично складовою європейської економіки. «У подальшому попит західноєвропейських країн на продовольство зі Сходу Європи послужить стимулом для колонізації степів Північного Причорномор'я і справить потужний вплив на історію України».

Після поразки, завданої татарському війську на р. Сині Води (1362) великим князем литовським Ольгердом, підвладна кочовикам територія значно звузилася - до прибережної зони в пониззі Дністра та Південного Бугу та до порогів на Дніпрі. Наступник Ольгерда Вітовт, скориставшись поразками правителя Західного улусу орди Тохтамиша у його боротьбі проти середньоазійського володаря Тимура (Тамерлана), уклав з ним своєрідний кондомініум, за яким українські землі між Дністром і Дніпром включно з Дашевим та Соколецькою тьмою переходили під владу ВКЛ.

Будуючи у Дністровсько-Дніпровському межиріччі замки й переправи, митниці, Вітовт надав виразних міських рис Хаджибею, Дашеву, спорудив Чорний город (поблизу нинішнього Білгород- Дністровського). Степ виявився порізаним караванними шляхами; той, що пролягав через Поділля у Крим через переправу на Південному Бузі, дістав назву «Вітовтів Брід». За свідченням автора трактату «Про норови татар, литовців і московитян» Михалона Литвина (1550), «Вітовтова баня» (башта) - склепінчата будова з суцільного каменю - виконувала роль митниці на нижньому Дніпрі поблизу Таванської переправиМиколаївщина: літопис історичних подій. - С. 65-67. Мостяєв С. Етапи цивілізаційного процесу в Україні: особливості періодизації. -.

Степовий Крим, який у XIV ст. ще перебував під владою Золотої Орди, у 40-х рр. XV ст. звільнився від цієї залежності і потрапив під юрисдикцію місцевої династії кримських ханів. У баченні В. Гулевича, цьому сприяв інспірований правлячою верхівкою Литви переворот у Криму, що стимулював Гаджи Гірея, який оволодів Кримом у березні-квітні 1442 р., відкрито, зі зброєю, виступити проти володаря Золотої Орди Саїда Агмета II. ВКЛ було зацікавлене у союзі з кримським ханом - насамперед через те, що у литовському володінні перебував Качибіїв - важливий порт на узбережжі Чорного моря. Незалежність Криму від Золотої Орди була підтверджена карбуванням Гаджи Гіреєм монети, на якій фігурувала не ординська тамга, а його власна. Утім, про хиткість його становища свідчить той факт, що його монетний двір розташовувався не в містах Криму, а в кочовому «Орду-Базарі».

З утворенням Кримського ханства у 1443 р. фахівці пов'язують поглиблення порубіжної ролі українства у європейській цивілізації. У другій половині XV ст. на теренах України з'явився новий гео- політичний актор - українське козацтво. Ментально козаки увібрали у себе чимало параметрів, що ріднили їх із кочовиками, насамперед рухливість та елементи військової стратегії. Отже, цивілізаційний процес у регіоні зазнав нової орієнталізації. Проте, за С.Мостяєвим, «козаки, без сумніву, були типовою фронтирною європейською спільнотою» .

XV століття в історії України пов'язується із кінцем середньовіччя і початком ранньомодерної доби. Проте Золота орда, хоч і розкололася спочатку на три, а потім на дві частини, все ще контролювала значну територію між Лівобережжям Дніпра та Правобережжям Дону. Постійна небезпека татарських нападів змушувала і польського короля роздавати у Дністровсько-Дніпровському межиріччі землі за оборону від степовиків.

Позиції Гаджи Гірея в Криму були, однак, хиткими; послаблював їх, зокрема, конфлікт між Генуезькою республікою й Трапезунд- ською імперією, що розгорівся 1446 р. На боці Трапезунда виступило князівство Феодоро. Підвищений інтерес до Північного Причорномор'я після взяття Константинополя виявили й турки. Улітку 1453 р. в акваторії Чорного моря з'явився великий (56 кораблів) турецький флот, який після рейду по причорноморських містах став на рейді Боспоро (Керчі). У договорі турків з кримським ханом ішлося про взаємодію у боротьбі проти Кафи та інших генуезьких міст; утім, справа обмежилася лише збільшенням регулярних виплат Кафи на користь хана. Водночас мешканці Кафи мусили визнати суверенітет турецького правителя і змиритися на певний час із перебуванням у місті з 1454 р. турецького посла. Їхнє звертання до європейських правителів і Папи Римського по допомогу відчутного ефекту не дало. У 1462 р. Кафу, фактично відрізану від зовнішнього світу, погодився прийняти у підданство польський король Казимир, але по суті це був лише формальний акт. Втручання у конфлікт папи Пія ІІ теж ситуацію не поліпшило - його спроби заручитися у боротьбі проти турків підтримкою східних правителів зазнали невдачі після захоплення турками Трапезунд- ської імперії у 1461 р.Гулевич В.П. Кримське ханство й Північне Причорномор'я в період правління Гаджи Гірея. - С. 4-8.

Татарам-кочівникам все ж потрібні були укріплені фортеці, значення яких особливо зростало після встановлення турецького протекторату над Кримським ханством. В останній чверті XV ст. хан Менглі Гірей побудував на вузькому кримському перешийку («в Орському проході») укріплення Ферахкерман. Фортифікаційні споруди будувалися італійськими архітекторами; до будівництва, яке тривало кілька років, було залучено 5 тисяч робітників. Фортеці зводилися і у гирлі та на берегах Дніпра.

На острові біля правого берега Дніпра, формально на території Великого князівства Литовського, у 1492 р. за сприяння турецького султана Мехмета ІІ почалося будівництво замку-фортеці Тягиня. Фортеця мала стратегічне значення, оскільки і султан, і Великий князь Московський виношували у цей час ідею захоплення Києва. Великий князь литовський Олександр пропонував хану передати замок Тягиню литовській адміністрації із зобов'язанням відшкодувати всі витрачені на будівництво кошти. Хан відмовив, після чого замок наприкінці 1492 чи у 1493 р. був зруйнований збройним загоном черкаського та канівського старости Б. Глинського.

Після зруйнування Тягині Менглі Гірей активно розбудовував іншу фортецю - Очаків у гирлі Дніпра (османська назва Озу, татарська Джан-Керман). Хоча литовські правителі вважали цю територію своєю з часів завоювань Вітовта, в добре укріпленому татарами Очакові перебували турецький гарнізон і турецька адміністрація. Офіційно Очаків з 1510 р. був уділом сина Менглі Гірея Мехмед Гірея, який першим дістав офіційний титул калги-султана. В ході адміністративно-територіальної реформи Сулеймана І у1542 р. Очаків став центром окремого адміністративного округу - санджаку.

З початку XVI ст. Очаків відігравав роль важливого збірного пункту для татарських загонів, які слугували засобом тиску у непростих відносинах між Кримським ханством і Польщею. Ці відносини значною мірою залежали від регулярності одержання ханами від польської сторони грошових «упоминок» - плат за ненапад і спрямування татарських наїздів на Москву. Коли з якихось причин «упоминки» затримувалися, навколо Очакова концентрувалися значні татарські сили. Приміром, у 1606 р. польський гетьман Станіслав Залкєвський попереджав шляхту, що татарські загони під Очаковим готові до походу проти Польщі Середа А. Силистринско-Очаковський еялет през ХУІІІ - нач. на ХІХ в. - София, 2009. - С. 58. Якубова Т.А. Північне Причорномор'я та місто-фортеця Очаків в історико- культурних фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ХУІ-ХУІІ ст.) // Питання науки і техніки. - 2009. - № 4. - С. 48.. Доволі часто Очаків виступав у ролі розмінної монети у боротьбі претендентів на ханський трон.

Менглі-Гірей мав амбітні плани і щодо освоєння усієї нижньої течії Дніпра. У 1504 р. він писав своєму союзнику, московському князю Івану Васильовичу: «Да еще сам на Днепре на Таване хочю доспети один город велик, а городище есть». Городище Тавань (Доган) знаходилося по обидва боки Дніпра (за 40 км від нинішнього Херсона); тут діяла одна з п'яти найбільших на нижньому Дніпрі переправ. Султан Баязид направив сюди 1000 чоловік військових, які контролювали перевіз і працювали на будівництві. Замок Іслам- кермен вперше згадується 1506 р.; присутній він і на польській карті

Б. Ваповського 1526 р. Напроти нього на правому березі Дніпра у 1510 р. був зведений ще один «город» - КизикерменМальченко О. Татарські замки на Дніпрі наприкінці ХУ - початку ХУІ ст. // Історико-географічні дослідження в Україні. - Ч. 6. - К., 2003. - С. 57-71..

Обриси Криму присутні на багатьох стародавніх картах, починаючи з морських навігаційних карт ХІІІ-ХІУ ст. На перших друкованих, т.зв. птолемеївських картах він зображений здебільшого як «Таврика Херсонська». Починаючи з 1482 р. у виданнях «Географії» Птолемея з'являються й новіші, т.зв. сучасні карти. На карті М. Вальдзеемюллера 1513 р. Крим позначено таким чином: «Таврика Херсонеська, нині Мала Тартарія (Татарія)». Надалі назва «Мала Татарія» присутня на багатьох європейських картах поряд із назвою «Газарія».

На початок ХУІ ст. територія Кримського ханства охоплювала вже не тільки степовий і передгірний Крим, але й великі степові простори між низів'ями Дніпра і Дону, а також степ між Доном і Кубанню. Але відмовитися від кочового способу життя було важко навіть перекопським татарам, що мешкали в межах півострова, не кажучи вже про орду ногайців, яка кочувала у східному Приазов'ї. Оскільки примітивне скотарство татар не було в змозі їх прогодувати, вони приблизно двічі на рік влаштовували набіги на сусідів, забираючи з собою невільників. Здобичництво не розв'язувало проблему постачання, але зумовлювало ще глибший застій в економіці.

Проблема татарських набігів на українські землі посідає центральне місце в історії степового пограниччя ХУ-ХУІІ ст. Татарські рацції зумовлювали тривалу необжитість Степу, спричиняли значні переміщення населення і, отже, прямо впливали на економічну й демографічну ситуацію в регіоні. Як реакцію на них прийнято розглядати постання козацтва в якості специфічної суспільної верстви. Зрештою, проблема мотивації набігів є найважливішою для розуміння сутності Кримського ханату як державного утворення, що є частиною України. Очевидно, що при розгляді цієї проблеми важко уникати її політизації й ідеологізації, на що доречно звертав увагу О. Галенко («здається, українознавці комфортно почували себе у ролі суддів, а не дослідників, повторюючи звинувачення, висунуті проти татар істориками минулих поколінь»).

У непримиренному двобої стикалися російська версія орієнталізму, базована на романтичній ідеї одвічної боротьби лісу зі степом (В. Смирнов), татарофільська зі спробою перенести тягар відповідальності за набіги на ногайців (Ф. Хартахай), українофільська зі спробою цю ж відповідальність перенести на турків-османів (М. Драгоманов, В. Антонович). На такі розбіжності у підходах накладався виразний вплив політичної кон'юнктури (татари після депортації розглядалися як поневолювачі, іноземні загарбники, а після репатріації - як союзники і навіть родичі українців). Україноцентричному підходу притаманні акценти, найвиразніше сформульовані Ю.Кочубеєм: «на нас немає гріха торгівлі невільниками. Ми своїх визволяли, а мусульман просто вбивали». Такий стереотип міцно утвердився і в художній літературі. О. Галенко виразно окреслив обставини, які поки що стають на заваді об'єктивному висвітленню складної проблеми (недостатня вивченість стану середземноморської работоргівлі у середні віки, чорно-білий оціночний фон, відсутність початкових даних про мотивацію набігів і про сприйняття їх суспільствами Кримського ханату та Османської імперії). Однак істотного просування на цьому напрямі поки що не помічається, не в останню чергу тому, що органічно вписати історію Південної України у «кордонний простір» Східної Європи можна лише в руслі популярних нині на заході «перехресних» історій, з використанням джерельної бази й історіографічних напрацювань кількох занітересованих держав. християнізація державний устрій царство

Поки що ж можна лише констатувати: людоловство і работоргівля як промисел воєнізованих формувань кримського ханства не лише створювали нестерпні умови існування для його сусідів. За І. Стороженком, вони вносили функцію нерівноваги в усю систему, яку називають Великим кордоном. Протиріччя й конфлікти у цьому регіоні можна розглядати як такі, що стали джерелом розвитку за аналогічним зразком інших його компонентів, у тому числі й Запорозької Січі як структури, полярної Кримському ханству. Ханство не ставило перед собою за мету анексію території Дикого Поля, вважаючи ці землі нічийними. Але воно провокувало своїми нападами воєнну активність Московії, яка неухильно просувалася на південь, поступово позбавляючи Великий кордон своєї території і ставлячи у такий спосіб під загрозу доцільність його існування.

Географічне розташування Півдня України на порубіжжі християнської й мусульманської цивілізацій зумовило кілька принципових особливостей у його розвитку. Як на головну з-поміж них фахівці вказують на такий тип соціокультурного освоєння території, який у демографії іменують відкритим, з високою питомою вагою міграційних процесів. Велика міграційна рухливість населення спостерігалася упродовж усього часу формування поселень. Важливо підкреслити, що міграційна рухливість мала яскраве етнічне забарвлення. Другою особливістю слід вважати внутрірегіональну нестабільність, яка особливо виразно давалася взнаки з кінця XVI ст.

Утім, складна конфігурація різноспрямованих впливів все ж не позначилася істотно на закоріненості на цій території міської традиції, яку не вдалося зруйнувати кримським татарам. Внаслідок потужних міграційних хвиль і майже безперервних війн міста Криму розвивалися переважно як військові форпости з могутніми фортецями. Власне, і створення візантійської системи фем із призначеними Константинополем стратигами було викликане насамперед потребами оборони. Послаблення Візантії, яке завершилося захопленням її центральних областей у 1204 р. хрестоносцями, означало для Криму розширення простору самостійності з виникненням цілого ряду напівнезалежних князівств. Князівство Фео- доро, феодальне володіння аланів з містом-фортецею Кирк-ер (Чуфут-Кале), формування нового економічного центру у Східній Тавриці навколо Судака (Сугдеї, Сурожа) - все це ознаки феодального розчленування, яке супроводилося бурхливим ростом міст.

У XV ст. Кафа зайняла панівне становище в економічному житті Криму - до такої міри, що устав міста 1449 р. називав консула Кафи «главою усього Чорного моря». 8 тис. будинків і 70 тис. населення - це були для тогочасного Криму «рекордні» цифри. Населяли місто переважно греки і вірмени; число останніх стрімко зростало, і на час турецького завоювання Кафи (1475 р.) вірмени в місті становили уже дві третини усіх городян. Зростала й кількість татарських мешканців Кафи, а також євреїв. Багатомовність міста посилювалася наявністю волохів (румунів), поляків, грузин, мінгрельців, черкесів (усіх вихідців зі Сходу генуезці іменували сарацинами).

Що ж до татар, то спочатку вони лишалися на півострові лише взимку, а влітку відкочовували у степи. Лише з другої половини XIII ст. вони заснували на місці старої вірменської колонії і генуезького торгового пункту Солхату власний адміністративний центр, назвавши його Крим (Ескі-Крим, Старий Крим).

Арабський письменник XIV ст. Абу-л-Феда називав Солхат «столицею Криму». Місто розвивалося надзвичайно швидко завдяки торгівлі між Західною Європою і Азією, яка ішла у той час переважно через порти Криму - Кафу і Солдайю. Солхат з кінця XIII ст. теж опинився на торговому шляху з Європи через Астрахань на Сарай-Бату на Волзі. Місто було оточене фортечними стінами; поблизу в'їзду до нього розташовувався величезний караван-сарай з галереями, де розміщувалися приміщення для торгівців і склади. Монументальні будівлі Солхата - палац ханів, мечеті, медресе - багато в чому наслідували архітектурний стиль сельджукської Малої Азії. Пишна рослинна орнаментика ХІІІ-ХШ ст. нагадувала вірменську. У розташованому поблизу Солхата вірменському монастирі Сурб-хач, збудованому 1338 р., створювалися унікальні рукописи з численними мініатюрами. Про рівень тодішнього містобудівного мистецтва можуть дати уявлення розміщені під вулицями кяризи - вузькі кам'яні тунелі, які накопичували ґрунтові та дощові води, а також конденсували атмосферну вологу.

Навряд чи Солхат XIV ст. можна вважати столицею татарської держави - адже до середини XV ст. самої держави ще не було. Але тут знаходився ханський палац, будівлю якого бачив ще у XVIII ст. П. Паллас, численні релігійні центри. Особливість татарської системи управління полягала у своєрідному поєднанні елементів монархії і теократії. В утвореному 1443 р. кримському ханаті світська і духовна влада функціонували роздільно, при цьому домінувала світська влада. Але юрисдикція будувалася на основі шаріату; тому вплив муфтія - офіційного тлумача законів, і кадієскера - керівника судової системи - був визначальним.

У другій половині XV ст. новою столицею Кримського ханства став Бахчисарай, невдовзі тут уже жило близько 25 тис. чол. На місці поселення Кирк-ер було закладено пишний ханський палац, який вперше згадується у грамоті Менглі-Гірея. У різний час італійські, іранські, турецькі, російські майстри спорудили кілька будівель, головною серед яких пізніше стала ханська мечеть 17401743 рр. 1736 р. збудований двохсвітний зал Дивану з хорами, кольоровим склом у верхніх вікнах, з мармуровим фонтаном у центрі. Палац неодноразово перебудовувався, але зберіг пишність, легкість склепінь, витончену орнаментику. У XVIII ст. місто поділялося на понад 30 кварталів-приходів з мечеттю і мехтебом (училищем) у центрі. На вузькі вулички виходили глухі стіни двоповерхових будинків, причому другі поверхи часто нависали над першими. Ремісники об'єднувалися у 32 цехові корпорації, традиції цехової організації зберігалися до кінця ХІХ ст. Особливо розвинутим було чинбарство, а також виробництво зброї і високоякісних ножів - останніх виробляли до 400 тис. на рік. Мовою поезії й філософії була переважно персидська. Але стиль життя був не типово східний, а радше середземноморський.