Море і степ у долі Північного Причорномор’я

Третім за значенням містом на півострові був Гезльов (нині Євпаторія) - місто-фортеця з гаванню, яка могла вмістити 200 суден. У 1552 р. на замовлення хана Девлет-Гірея І була споруджена соборна мечеть Джума-Джалі - перлина ісламського культового зодчества. Збудоване у безводній місцевості місто славилося своїми фонтанами і лазнями - татарські майстри вміли будувати глибокі колодязі й підземні водоводи.

Про виразні ознаки автономії й самоврядування кримських міст говорити, однак, не доводиться. Вплив шаріату, який освячував феодальні засади суспільного життя, ставав на заваді формуванню потужної верстви міського патриціату. Ремісничі корпорації перебували під майже цілковитим контролем феодалів. Навіть у XVII ст. в Криму зберігався ординський термін «сююргал», яким позначали подарований ханом місту лен - щось на зразок колективного суверенітету. Лише на кінець століття міське судочинство почало звільнятися від диктату місцевих беїв і кадіїв, тоді ж почали виникати інститути адміністративного управління містами. Як Криму ханського періоду так і не судилося стати правильно організованою державою, так і міста на півострові аж до завоювання Криму Росією не набули статусу автономних корпорацій.

Прикметною особливістю Криму є і т.зв. печерні міста. На горах із стрімкими схилами, на плато скелястих мисів і сьогодні можна бачити висічені у скелях різноманітні приміщення господарського, військового, житлового та культового призначення. Типологічно їх поділяють на кілька груп. Т.зв. великі городища є залишками значних за розмірами середньовічних міст - Ескі-Кермена, Мангупа, Киз-Кермена, Чуфут-Кале та ін. Малі городища найімовірніше були феодальними замками. Збереглися і залишки трьох монастирів.

Найбільшим серед печерних міст вважається Мангуп (Мангуп- Кале), руїни якого і надгробки караїмського кладовища збереглися до наших днів. Потужні фортифікації та храм на плато Мангуп були збудовані візантійцями у другій половині VI ст.; місто, яке росло навколо них і невдовзі стало центром візантійських володінь у гірському Криму й Готської єпархії, більшість дослідників ототожнюють з Доросом. Нова доба у його розвитку почалася, коли візантійський чиновник Костянтин Гаврас із вірменського аристократичного роду заснував князівство Феодоро з центром у Мангупі. Скориставшись ослабленням Візантії, Гавраси до кінця XIV століття поширили свій вплив на велику територію - на узбережжі від Балаклави до Алушти, а на півночі - до р. Качі. Упродовж ХІІІ-ХШ ст. в Мангупі було споруджено двоповерховий князівський палац і кілька храмів.

У 90-х рр. XIV ст. Мангуп здобули й зруйнували війська Тимура (Тамерлана). Відновлення міста пов'язане з іменем феодоритського князя Алексія І, який спорудив у місті другу лінію оборони і палац. Збереглася плита з руїн палацу з написом 1425 р., у тексті якого Алексій іменується «володарем міста Феодоро і Помор'я». У цей час у місті з'явилася юдейська громада, яка складалася з євреїв-рабанітів та караїмів.

Споруджена на мисі Теклі-Бурун цитадель мала оборонну стіну довжиною 102 м. і товщиною близько 3 м. Триповерховий виступ цитаделі - донжон - використовувався і як палац правителя Ман- гупа. Автономна система водопостачання була представлена 24-метровою криницею з кам'яним куполом, з'єднаним із джерелом у гроті біля підніжжя гори Теклі-Бурун. Неподалік цитаделі була споруджена караїмська кенаса і мечеть. На мисі Теклі-Бурун збереглися й залишки восьмигранної в плані церкви.

1475 р. місто зазнало нового нищівного розгрому після піврічної облоги військами Османської імперії. Мангуп, який у османських володіннях був центром кадилика, надовго занепав; у кінці XVIII ст., коли він формально увійшов до складу Кримського ханату, його полишили і османи, і караїми.

Із сказаного можна зробити висновок: закладений у межах осьового часу потужний імпульс колонізаційного освоєння великих територій і базованого на ньому трансформаційного типу розвитку безперервно діяв у регіоні Північного Причорномор'я, попри безліч несприятливих обставин, упродовж майже двох тисячоліть. Саме він увів майбутні українські терени у світ передової на той час Ойкумени - античної культури. Частіше і глибше вдумуватися у цей факт пропонував Є.Маланюк - адже йшлося про належність наших пращурів до кола неперевершеної у своєму універсалізмі культури старовинного світу, з частин якого пізніше вийшла уся західна цивілізація і європейська культура. «До цього кругу не належала тоді ані Середня, ані Західна Європа, ані сусідні нам - від Заходу і, тим більше, від Півночі - народи»Домбровский О.И., Махнева О.А. Столица феодоритов. - Симферополь, 1973. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К., 1992. - С. 11-12..

Розглядаючи Північне Причорномор'я як античний маргінес, північний сегмент грецького світу, Маланюк констатував факт його «еллінізації» і своєрідної цілісності багатьох культур. В українській історії він спостерігав дві основні антропологічні домінанти: осілість і переміщення, а відтак і поєднання двох традицій - хліборобсько- земельної і рухливо-кочівницької. Тому й Степ виступає у нього не стільки як географічне, скільки як психологічно-антропологічне явище. Пізніше на цій основі литовський культуролог Бронісловас Гензеліс вибудував концепцію «культури сфери взаємодії суміжних культур». За цією дещо кострубатою формулою стоїть констатація тяжіння порубіжних культур до синтезування архетипів, що на перший погляд уявляються взаємовиключними .

Будучи уламком Золотої Орди, Кримський ханат успадкував від неї жорсткий воєнно-політичний режим за азійською моделлю. Цивільна адміністративна система очолювалася ханом (винятково з династії Гіреїв), затверджуваним турецьким султаном. Спадкоємцями хана вважалися калга-хан та нуреддин-хан, візир іменувався каймаканом, старші родів - мурзами. Зберігався родоплемінний лад з широким використанням праці рабів.

Особливістю Кримського ханату - буферної держави на кордоні з християнським світом - була агресивна налаштованість і схильність до работоргівлі, що робило сусідство з ним нестерпним. За М. Грушевським, «Крим стає на два століття надзвичайно важливим і згубним фактором в історії українського життя»Гензеліс Б. Концепція культури сфери взаємодії суміжних культур // Ї. - 1997. - № 10. - С. 42. ГрушевскийМ. Очерк истории украинского народа. - К., 1991. - С. 113.. За період з 1450 по 1586 р. документально підтверджено 86 татарських нападів на Київщину і Брацлавщину, а з 1600 по 1647 р. - 70 Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С. 99.. Спроби підрахувати людські втрати від цих набігів робилися неодноразово, але щодо конкретних обґрунтованих цифр фахівці так і не дійшли згоди. Ще у радянський час Н. Рашба навів цифру ясиру з України - 500 тис. чол. упродовж першої половини XVII ст.Рашба Н. С. Очерк истории польско-турецких отношений в ХУІ - первой четверти ХУЛ в. // Османская империя в первой четверти ХУЛ в. Сборник документов и материалов. - М., 1984. - С. 52. Я. Дашкевич писав про жахливий демографічний удар, завданий українському населенню - 2-2,5 млн. осіб, забраних у полон та вбитих протягом

XV - першої половини XVII ст. Дашкевич Я.Р. Ясир з України (ХV - перша половина ХУІІ ст.) як історико- демографічна проблема // Український археографічний щорічник. - Вип. 2. - Т. 5. - К., 1993. - С. 43-46. Цю цифру наводить Т. ЧухлібЧухліб Т. Донеччина та Луганщина - козацькі землі України. - С. 11.. Дещо більш стримано («чисельність ясиру... рахується на мільйони») оцінює ситуацію О. Галенко, наводячи водночас і дані про людські втрати Росії й Польщі через татарські набіги Галенко О. Зрадники-герої або український ідеал потурчення // Соціум. - Вип. 6. - К., 2006. - С. 203..

Татарські напади на українські землі давали постійне джерело прибутку не тільки самим їх учасникам, але й тим, хто фінансував походи - заможним феодалам у Криму, а також у турецьких фортецях - Білгороді, Очакові, де знаходилися невільничі ринки. Головним невільничим ринком була Кафа, такі ж ринки були також у залежних від неї Керчі, Азові, на Тамані. В середині XVI ст. лише державі работоргівля давала щорічний прибуток у 18 тис. золотих дукатівІналджикГ. Османська імперія. Класична доба. 1300-1600. - К., 1998. - С. 143.. Хоч варто мати на увазі, що в численних набігах на Україну основною силою було не «ядро Кримського юрту», а кочів- ники-ногайці причорноморських степів.

Проблема «нічиєї землі» на порубіжжі та захисту від постійних татарських нападів у суспільній думці Речі Посполитої домінувала, підживлюючи версії колонізації Дніпро-Дністровського межиріччя. Київський біскуп Й. Верещинський у публіцистичній праці 1590 р. «Певна дорога до швидкого й найкращого осадження пусток на руських країнах Польського королівства» виклав програму переселень у прикордонну смугу, побудови замків і утримання війська на цих територіях. Автором адресованого польському королю цікавого проекту облаштування козаків на півдні України («Кондиції», 1596) був ватажок козацького повстання 1594-1596 рр. Северин Наливайко. Проектом передбачалося створити між Тягинею і Очаковим потужний оборонний форпост Речі Посполитої із сталим козацьким реєстром та повною свободою дій козацького гетьмана - аж до права на стації - натуральні побори з цивільного населення у місцях постою козацьких військових підрозділів та на одержання урядової платні за військову службу. З цим проектом, що лишився, зрозуміло, на папері, корелювали пропозиції ксьондза П. Грабовського про утворення на цих землях окремої адміністративно-територіальної одиниці - Нижньої Польщі.

На роль «осадників» на «нічийних» землях і справді найкраще підходили козаки, але саме вони часто порушували нетривкий мир із Польщею, і упередження проти козаків у шляхетському середовищі доходили аж до пропозицій щодо їх «знищення». Проте знаходилися й тверезі голови, які розуміли, що, крім козаків, боєздатної сили на порубіжжі Польща не має. У брошурі «Дискурс про козаків: знищувати їх чи ні?» (1618) К. Пальчовський доводив, що козаки «є славою Речі Посполитої, адже вони з власної волі постійно захищають батьківщину від татар і турків». Ш. Старовольський оцінив підходи Пальчовського як «мудру думку», зауважуючи, що «якби поляки осадили всі землі межиріччя Дніпра і Дністра, то мали б з того велику користь».

Феномен українського козацтва - проблема, яку численні дослідники і на європейському, і на американському континентах виводять саме з порубіжності як специфічної ознаки життя на цивілізаційних «перехрестях». Здається, найближче до розгадки його життєвої сили підійшов Арнольд Тойнбі, увівши аналіз козацтва в систему «викликів» і «стимулів». Дошукуючись глибинних причин генезису й занепадів цивілізацій, він звертав особливу увагу на фактор середовища. «Закон компенсації», сформульований вченим, спочатку був перевірений на прикладі «загальмованих цивілізацій», однією з яких була кочівницька. Кочівники спрямовували свої зусилля на подолання виклику степу, який прирікав їх на постійний рух відповідно до річних циклів. Вони пристосувалися до цього виклику, і це вже був певний прорив. Але зрештою вони виявилися не господарями, а рабами степу, бо, налагодивши контакт із ним, вони втрачали зв'язок із світом. Механічно підпорядковуючись викликам степу, кочівники час від часу вривалися у володіння сусідніх осілих цивілізацій і руйнували їхнє розмірене життя. Але тим не менше вони так і лишилися «суспільством, у якого немає історії».

Номадичні імперії, створювані кочівниками - підкорювачами осілих народів, виявлялися ефемерними й недовговічними, хоч і демонстрували могутність на ранніх стадіях свого існування. Імперія Османів протрималася довше за інші, бо використовувала Докладніше див.: Пилипенко В. Польсько-кримське прикордоння та реформування війська в політичній публіцистиці Речі Посполитої 1610-х років // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХУІІІ ст.). - Вип. 8. - К., 2008. - С. 73-91. працю найманих рабів. Але відповісти на грізний виклик з боку Заходу й Росії турецькі правителі не зуміли.

Козакам, за А. Тойнбі, вдалося у боротьбі з кочовиками не просто вистояти, але й виробити «деякі ознаки, що швидше належали майбутньому, ніж минулому». Вони осідали на ріках, які являли собою природну перепону для кочівників-скотарів. Зрештою створений ними новий спосіб життя і нова соціальна організація дали змогу «вперше за всю історію цивілізації осілому суспільству не просто вистояти у боротьбі проти євразійських кочівників і навіть не просто побити їх (як колись побив Тимур), але й досягти справжньої перемоги, завоювавши номадичні землі, змінивши обличчя ландшафту і перетворивши кінець кінцем кочові пасовиська у селянські поля, а стійбища - в осілі села» Кримський С.Б. Архетипи української культури // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - С. 104-105..

Феномен подолання відстані від «архетипу втікача» до перетворювача Степу і фундатора нової соціальної й політичної організації вдумливо аналізував С. Кримський. Він вбачав в цьому перемогу «розумної ойкумени» над «безоднею», хаосом. Відповідно в етнічній свідомості посилюється розуміння цінності поняття кордону, межі, ліміту. «Слово «край» починає пов'язуватися зі словами «країна» та «Україна». Рідкісна у світовій історії перемога осілої цивілізації над тиском степу створила новий феномен «українського поля». У зіставленні «місто - хутір» останній символізує трансформацію степової стихії у ферму - обжитий куток особисто відвойованої природи. І тоді сам символ степу зазнає змін - степ стає для українця не просто географічним чи економічним явищем, але соціальним грунтом. «Не тільки життя людини вимірюється степом («Життя прожити - не поле перейти»), але й її гідність («коли ж я у полі, тоді я на волі»). Що ж до архетипу природи загалом, то вона розглядається не як храм, майстерня чи безодня, а як материнське родове начало».

Кордон, який визначав рамки козацького ареалу, був нетиповим; «південноруський кордон не був справжнім державним кордоном для русів навіть у середньовічному розумінні цього поняття, оскільки за ним не було іншої держави, і лише небезпека з боку кочовиків перешкоджала масовому переселенню на південь».

О. Головко пов'язує з цією обставиною тлумачення України як «вольниці» на краю батьківщини, «у країни» Головко О.Б. Слов'яни Північного Причорномор'я доби Київської Русі та проблема витоків українського козацтва // Український історичний журнал. - 1991. - № 11. - С. 34. Заруба В.А. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького. - Дніпропетровськ, 2007. - С. 14..

Мілітарні традиції козацького самоврядування складалися упродовж усього XVI століття. Спочатку у запорозькому анклаві, а потім і на всій території нижнього Подніпров'я утверджувалися початки корпоративної організації, яка чимось нагадувала структуру міських братств, будучи водночас спорідненою із статусом рицарських орденів. Специфічні козацькі «товариства» із виборністю старшини, постійною боєготовністю і системою цінностей, орієнтованою на захист християнської віри від «бусурман», уже в 70-х рр. XVI ст. здобули правове визнання у польських урядових колах і використовувалися для несення прикордонної служби. І хоча прагнення нового козацького стану до узаконення своїх прав на чималі території між Дніпром і Дністром ішло врозріз з інтересами польської правлячої верхівки, вона все ж не в змозі була відмовитися від використання послуг козацтва як дієздатної військової сили. Внесенням козаків у спеціальний список - реєстр - вона намагалася обмежити їх чисельність, але водночас підтверджувала їхній статус як особливого, вільного від загальних повинностей, стану. Сеймова ординація 1601 р. зафіксувала наявність чотирьох полків по 500 козаків у кожному. Щодо 20-х рр. джерела фіксують наявність уже 13 полків, причому межі їх відповідають територіям відповідних староств, а сотні розміщуються у волосних центрах .

Соціальний статус козацтва виявився привабливим для широких верств селян і залежних міщан, що зумовило масовий рух за здобуття «козацьких прав і вольностей». На засіданнях сейму, починаючи з 1613 р., неодноразово порушувалися питання про ліквідацію особливої козацької юрисдикції. Проте вже у 1616 р. у Чигирині, Каневі, Богуславі, Данилові, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві та в ряді інших міст городові козаки становили понад 70% мешканців. Козаки вступали з державою у своєрідний договір як вільна, відокремлена від інших станів верства. Козацький імунітет сприяв укоріненню у свідомості цієї верстви відчуття свободи як найвищої цінності. Поступово складалися нові напіввійськові традиції, які згодом втілилися у специфічній організації Запорозької Січі. Створивши в Середньому Подніпров'ї власні укріплення (січі), козаки дали зразок небаченої до того часу суспільної організації, що нагадувала водночас і військові табори, і лицарські ордени. Перша така Січ за дніпровськими порогами існувала вже від 80-х років XVI ст.Достовірних даних про організаційну структуру першої (Базавлуцької) Запорозької Січі, знищеної поляками у 1638 р., не існує. Спробу відтворити відповідну гіпотетичну модель зробив І. Стороженко. Див.: Стороженко І. Історико-системний метод дослідження Запорозької Січі кінця ХУІ - середини ХУІІ ст. // Київська старовина. - 2007. - № 4. - С. 3-24.

Про «лицарське право меча» та «військову лицарську честь» козацтва писали майже всі дослідники цього специфічного соціального стану. В. Липинський, якому належать узяті в лапки визначення, виводив їх із «західноєвропейського духу» лицарства як суспільного явища. Як зауважує О. Моця, «у багатьох європейських країнах первісне професійно-військове визначення людини лицарської професії з часом перетворилося на почесний титул, свого роду свідчення про благородне походження... Тож для козацьких часів аналогом західноєвропейського лицарства було лише реєстрове (городове) козацтво»Моця О. Українські козаки і західноєвропейські лицарі (порівняльна характеристика) // «Істину встановлює суд історії». Зб. на пошану Ф.П. Шевченка. - Т. 2. - К., 2004. - С. 156.. Утім, образ козака настільки міцно зрісся з поняттям «лицарство» (ця традиція пішла від самих козацьких зверхників), що «лицарські права» козацтва як стану визнавали навіть польські королі.

З появою козацького етнокультурного комплексу В. Балушок пов'язує найбільші трансформації в історії і українського етносу, і України як соціально-політичного організму. В Україні він бачить не просто прикордонну смугу, а особливу країну, що становила кордон європейської цивілізації, відмежовуючи її від Великого східного Степу. Як в Америці часів її завоювання європейцями Кордон відмежовував уже цивілізовані краї від Дикого Заходу, так і Україна знаходилася на передньому краї в боротьбі європейського світу з Диким Полем. І хоч козаки навіть у регіоні, який вважали своїм, становили не більше чверті населення, сформоване ними «своє- вольне» суспільство не тільки дістало право на існування, але й інституалізувалося у створеній Хмельницьким Гетьманській державі.

Представляючи «низову», «запорогову» культуру, яка з погляду нормального соціального світу була «антиструктурою» й «анти- світом», козацтво зуміло істотно вплинути на систему світобачення українського етносу і його ментальність, що не вдавалося іншим «кордонним» соціумам - аргентинським гаучо, венесуельським лья- неро тощо. У тому, що український народ у горнилі жахливої війни пройшов глобальну ініціацію і фактично народився заново, вже як «козацька» нація, В. Балушок бачить «неповторну своєрідність і навіть певною мірою унікальність України як цивілізаційного феномена».

Степ, отже, відігравав в історії України роль, яку важко вкласти в однозначні оціночні характеристики. Як правило, він усвідомлювався як джерело небезпек, і був таким для тисяч людей, що стали бранцями татар, своєрідним «живим товаром». Але водночас Степ став регіоном волі. За Г. Турченко, «Степ формував новий тип особистості й новий тип взаємин, новий соціум - зовсім несхожий на замкнуте, розділене щільними становими перегородками суспільство середньовічної Європи. Козацька республіка - Запорозька Січ - була державною формою цього суспільства. Тут не було кріпацтва і формувалися нові, незвичні для тодішньої Польщі та Росії, але привабливі для їх закріпачених селян, по суті, буржуазні виробничі відносини. Ця територія - Вольності Війська Запорозького - була своєрідним «краєм волі», «зоною свободи» і притягувала до себе невдоволених і здатних на протест».

Размещено на Allbest.ru