Етнічні громади та влада: за парадними лаштунками політики коренізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕТНІЧНІ ГРОМАДИ ТА ВЛАДА: ЗА ПАРАДНИМИ ЛАШТУНКАМИ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ

Політика коренізації посідає особливе місце в історії міжвоєнного періоду. Сталий науковий інтерес до проблематики обумовлюється її потужним теоретичним потенціалом і практичною значущістю. Дослідники, як правило, акцентують увагу чи на її досягненнях, чи -- на прорахунках і недоліках. У статті на основі засекречених в радянську добу архівних матеріалів розкриваються ті сторони роботи державних органів етнополітичного регулювання, які приховувалися від обивателя. Занурення в «кухню» радянської національної політики значно розширяє кут зору на політику коренізації, її дихотомічну сутність, причини базових суперечностей, що її супроводжували.

Ключові слова: етнічні (національні) меншості, політика коренізації, національне адміністративно-територіальне будівництво, національні ради, етнокультурна модернізація, національна політика, антисемітизм.

Друга половина 20-х рр. стала часом суперечливого пришвидшення процесів етнокультурного розвитку, який в історичній літературі переважно називають «національно-культурним відродженням». Одним із його проявів вважається літературна дискусія 1926-1928 рр., ініційована М. Хвильовим. Ю. Шевельов свого часу зазначив, що «принципово йшлося не тільки про літературу, а про цілу культуру і ідеологію, а кінець-кінцем про бути чи не бути українській нації в політичних межах СРСР та й поза цими межами»1. Дослідники доволі часто і нині зауважують, що українізація об'єктивно виконувала консолідаційну функцію, дала можливість українському народові усвідомити себе національною спільністю, відчути значення мови, культури, традицій як чинників духовного розвитку нації, коренізація ж стосовно національних меншин, своєю чергою, сприяла національно-культурному розвитку етнічних меншин і гармонізації міжетнічних взаємин.

Задля вирішення цього завдання пропонуємо зазирнути за парадні лаштунки політики коренізації, позбавлені глянцю офіційних гасел та відретушованих фото вождів. Дослідження «кухні» органів етнополітичного регулювання УСРР, передовсім -- Центральної комісії у справах національних меншин (далі -- ЦКНМ) при ВУЦВК, дозволить побачити ту сторону коренізації, про яку переважна більшість радянських мешканців навіть не здогадувалася. Пропонована стаття написана на основі тих справ архівного фонду установи, що були розсекречені лише після унезалежнення України.

Початкові плани ЦКНМ щодо форм та методів роботи в середовищі нацменгромад виявилися неспівставно феєричними порівняно із їхнім подальшим втіленням. До кінця 1925 р. місцеві осередки ЦКНМ існували на засадах тимчасовості. Посади нацменінструкторів посідали на короткий час випадкові особи чи сумісники, які мали до десяти інших навантажень. Живого зв'язку, який спочатку вбачався у формі нарад працівників нацмену районного та окружного рівня, налагоджено не було. Зрештою, протягом 1926 р. ЦКНМ домоглася регулярної звітності місць, що дозволило акумулювати матеріали з основних напрямків соціально-економічного та етнокультурного життя громад. Однак справжній сплеск нацменроботи відбувся згодом -- у міру того, як серед населення поширювалися чутки про існування ЦКНМ та її місцеві осередки.

«Завдання і мета Комісії ще невідомі широким колам місцевого населення і тому безпосередніх звернень до Комісії ще дуже мало», -- занотовано у незавізованій доповіді з обстеження нацменшостей (євреїв) у Могильовській окрузі (м. Могильов, Шаргород, Бар)3. Пройдуть лічені місяці, і нацменінструктори з ностальгією згадуватимуть ті часи, коли нацменгромади нічого не знали про їхнє існування. У звіті за 1/І-1/ІУ.1925 р. євінспектор Шейєровського окрвиконкому писав, що його робота фактично звелася до прийому та розгляду заяв і скарг населення на райвиконкоми та їхні підвідділи. «Дізнавшись, що можна через нацмен скаржитися на представників влади, почали через кожну дрібницю писати заяви до нацмен... за квартальний період довелося розбирати понад 230 заяв скарг (з одного Аннополя надійшло 73 заяви); частину заяв склали скарги на непосильне обкладання податками, частина -- скарги за штрафи -- протоколи і лише якась частина питання дріб'язкового «замирюючого характеру»4. Нацменсекції повсякчас зазначали, що вони -- не «бюро скарг», і мають іншу, значно поважнішу місію -- втягувати нацмен громади у радянське будівництво, однак на перших порах були змушені займатися саме такою роботою.

Населення, своєю чергою, непокоїли питання повсякденного існування: несправедливе обкладання податками, постачання шкіл, якість роботи вчителів, медобслуговування, безробіття тощо. Саме участь нацменпрацівників у вирішенні нагальних проблем повсякденного життя набагато покращила ставлення громад до влади. А проблем цих на початку політики коренізації вистачало.

Хоча лейтмотивом здійснення заходів національної політики у середовищі громад було прагнення зміцнити у їхньому середовищі позиції діючої влади, проголошення політики коренізації, створення ЦКНМ, виїзд її інструкторів у регіони, а ще більше -- проведені ними збори, де вони виступали із роз'ясненням курсу нової політики, надали потужного поштовху ініціативі місць (яка для влади виявилася відверто несподіваною): повсюдно заходилися скликати конференції селянства, робітників, молоді, кустарів, жіноцтва тощо. Крім делегатів, спеціально відряджених радянськими та партійними органами, в них брали участь і позапартійні. Провідним завданням форумів була популяризація заходів влади та покращення її іміджу у середовищі нацменгромад і, відповідно, підготовка у такий спосіб переможної ходи партійних кандидатів на чергових виборах рад. Типовий набір питань порядку денного включав доповіді на теми: «Радянська національна політика», «Радбудівництво і євтрудмаси» [друга складова змінювалася відповідно до національності громади], «Про переселення», «Культпросвітробота в містечках» тощо. Попри те, що влада намагалася надати їм керованості і передбачуваності, завчасно формуючи і порядок денний, і коло делегатів, все ж упередити всі прояви самодіяльності населення не вдавалося. Ексцеси на форумах проявлялися повсякчас і або камуфлювалися, або ж нівелювалися роботою сексотів і парткерівників. Звітами останніх рясніє архівний фонд ЦКНМ.

У виписці з політдонесення політвідділу 96-ї дивізії від 25 березня 1925 р. (через добу (!) після проведення) йшлося про безпартійну селянську польську конференцію у Тиврівському районі. Оперативність донесення обумовлювалася змістом висловлювань, що прозвучали на ній: «Це тільки говорять, що влада робітничо-селянська, а насправді -- вона тільки робітнича. Робітники живуть розкішно, а селяни бідують, а влада нічим не допомагає». Не менш шокуючими для влади виявилися спроби внести до резолюції про міжнародне становище пункту про прийом до партії віруючих (!), про дозвіл ксьондзам відправляти служби без дозволу органів влади, а також відновлення викладання у школах катехізису. Тривалий час більшість делегатів конференції опиралася ухваленню заготовленого представником губкому КП(б)У проекту резолюції, у якому висловлювався протест проти пригнічення меншин у Польщі, проти втручання ксьондзів до політики та проти суду над Ланцуцьким. Делегати мотивували свою поведінку словами: «Хто знає, як там поводяться із меншинами». Після додаткових роз' яснень резолюція, однак, була ухвалена.

У тому ж (до речі, секретному) донесенні висловлювалася думка про те, що антирадянські настрої панували не лише на конференції, а, що значно небезпечніше, є повсякденною нормою життя польського села. Постійно зростає кількість пожеж, щоночі вони відбуваються у 2-3 селах, горять незаможники і комсомольці. На пожежних бочках написи: «Хто гаситиме і дзвонитиме, сам згорить». Головам правлінь кооперативів завчасно надсилають записку про майбутню пожежу. Почастішали грабунки на дорогах5.

Зважаючи на непевність політичної ситуації на прикордонні, нацмені парторгани, заручившись підтримкою ДПУ, доволі скоро взяли всі конференції за участю поляків під свій цілковитий контроль. Звіти за наслідками їх проведення детально аналізувалися, аби мати змогу всі наступні використати собі на користь.

Типовим прикладом є звіт про районні конференції селян-поляків Старокостянтинівського та Аннопільського районів (21.06.-3.08.1925 р.). На конференцію були спеціально відряджені нацменінструктори Рись, Вакшинський та Гімерович. Порядок денний включав найболючіші для селян питання: «Політика партії на селі», «Національна політика Радвлади і радянське будівництво», «Сільгоспподаток на 25-26 рр.»6. Незважаючи на неповну явку делегатів (у Староконстянтинівському районі із 70 з'явилися 39 делегатів, у Аннівському -- 56 із 73) нацменінструктор окрбюро Гімерович із задоволенням відзначав: «Доповіді вислуховувалися з належною увагою, причому в дебатах виступило 20 осіб, переважно середняки. Були такі делегати, які згодні були залишитися на всю ніч, аби тільки продовжувати дебати. Найбільше дебатів було після доповідей «Про політику партії на селі» і «Про сільгоспподаток». Багато делегатів висловлювалися проти заготівельної кампанії минулого року, яка вдарила по найбіднішому прошарку селянства. По доповіді «Про сільгоспподаток» частина делегатів виступила проти обкладання худоби, але наприкінці згодилася»7. Зі значною мірою негативізму делегати зауважили, що радянська влада існує п'ять років, а конференцію скликали вперше. Втім, заради справедливості слід зазначити, що саме селянство виявляло надзвичайно низьку активність: подібну конференцію планували провести і в Плужанському районі, однак через неявку делегатів (прибуло лише 16 осіб) її довелося скасувати.

Не менше перешкод для органічної підтримки та розвитку місцевої ініціативи виникало і в урядовому середовищі. Власне, владі не потрібні були конференції як такі, і не потрібна була ініціатива мас як така. Влада була зацікавлена лише у тих форумах, що демонстрували її власну потугу і цілковиту підтримку мас. Натомість маси впродовж 20-х рр. занадто рідко давали владним інституціям приводи для самозаспокоєння. Непередбачуваними залишалися позапартійні форуми, які на початковому етапі коренізації, користуючись політичною кон' юнктурою, заходилися скликати меноніти та німці. Нацменінструктори доволі швидко прийшли до одностайної думки про шкідливість безпартійних конференцій. Їхні періодичні звіти про перебіг таких зібрань свідчили, що взяти під цілковитий контроль збори довільно надісланих від громад делегатів було практично неможливо. І запитання, які останні ставили представникам влади, і резолюції, які вони ухвалювали, вочевидь шкодили іміджу влади.

Типовий випадок такого роду ситуації знаходимо у доповідній записці німінструктора Бергера про наслідки безпартійної конференції німців-колоністів у с. Іванівка Червоно-Лучського району 9 серпня 1925 р. Описавши обставини формування президії з обов'язковим представництвом тогочасних «почесних членів президії» та надсиланням на їхню московську чи закордонну адресу вітальних телеграм, нацменінструктор переходить до опису перебігу з'їзду. «Після привітання німецькою і російською мовами та відповіді учителя була зроблена мною доповідь німецькою мовою про рішення 14 партконференції та 3 З'їзду Рад. Друга доповідь російською мовою про землевпорядження була зроблена гол. РВК тов. Мєдвєдєвим, який говорив про землевпорядження взагалі, не торкаючись зовсім землевпорядження колоністів і усунення всіх земельних негараздів. Дивлячись, що на цьому питанні -- основному, конференція може зірватися, я взяв слово і німецькою мовою доповів суть постанови ВУЦВКвід 14/08-24 р. і ГВК від 26/01-25 р. № 58, але колоністи цим залишилися незадоволені, оскільки, по-перше, поміж моїм викладом і доповіддю т. Мєдвєдєва вийшли великі розбіжності, а, по-друге, вже взимку колоністам ту ж історію розповідав Завгубнімсекції, а між тим колоністи абсолютно не бачать, щоб ці постанови почали проводитися в життя. Третя доповідь про роботу серед німців була зроблена мною, де я також висвітлив національну політику, після чого була зроблена т. Мєдвєдєвим доповідь про єдиний с.г. податок, причому відбулося друге зіткнення: я зазначав, що по всьому СРСР [податок -- Авт.] зменшений і наводив цифри, а колоністи почали питати, чому ж їм доводиться платити значно більше, ніж у минулому році. Відповідь на це їм дав т. Мєдвєдев наступну: податку більше приходиться у цьому році тому, що в минулому році колоністи отримали велику скидку, а у цьому році врожай і скидки нема. На цьому майже половина делегатів кинула конференцію і роз'їхалася по домівках»8.

Подальші висновки та рекомендації інструктора відповідали ситуації: «У цілому конференція пройшла дуже блідо і мала якраз протилежні наслідки, зіткнувшись на 3-х питаннях: земельному, лісовому і податковому... такого штибу конференції краще не проводити, якщо нема достатньої до них підготовки. Проведення і керівництво конференцією має знаходитися у руках німсекції, з якою слід узгоджувати всі такого гатунку питання і тільки тоді можливе правильне їх проведення»9.

В історії коренізації чітко простежується тенденція поступового зменшення, а врешті і зведення нанівець кількості скликаних за ініціативою власне громад всілякого роду конференцій. Після 1926 р. повідомлень про них годі шукати у матеріалах преси, натомість фонди ЦКНМ та НКВС рясніють резолюціями цих відомств про відмову у скликанні конференцій релігійного та просвітянського характеру. Як альтернативу час від часу скликають офіційні конференції нацменпрацівників, стенограми яких фіксують гострі болючі проблеми повсякденного етнонаціонального життя. Поряд із гучними заявами та бравими гаслами у них чимдалі більше невирішуваних роками проблем, які псують життя і нацменгромадам, і нацменпрацівникам.

Одна з останніх за часом проведення і разом із тим -- перша окружна нарада нацменпрацівників Київщини -- відбулася 9-10 червня 1928 р. Вона пройшла під гаслом розгортання самокритики. Заступник голови Київського ОВКу Рєкіс, заохочуючи учасників сміливо говорити про недоліки, із натхненням зауважував: «У Радянській Державі можна критикувати осіб, яких заборонено критикувати. Від нацменпрацівників периферії не чекаємо дифірамбів, -- вони нам не потрібні, як і не потрібні резолюції про досягнення: вони, зрозуміло, є на 11 році. Нам треба виявити дефекти, аби їх у майбутньому виправити»10. Зі свого боку відповідальний працівник ОВКу заявив про ідеологічний наступ на партію, антисемітизм, петлюрівщину, ренесанс релігійних настроїв, що на його думку мали місце безпосередньо у партійних організаціях. На названих негативних явищах, на його думку, і мав бути зроблений основний наголос нацменроботи. «З огляду на це нам потрібно перейти у генеральну контратаку», -- підсумував Рєкіс.

А дифірамби й не передбачалися. Подальші виступи змалювали купу проблем і у взаєминах влади та громад, і у повсякденному житті останніх. -- На одинадцятому році радянської влади по єврейських містечках працювали хедери, дітей до них приводили з 5-ти років. Хедери становили серйозну конкуренцію радянській школі, яка приймала дітей лише з восьмирічного віку.

Освітянин Горохов, аналізуючи умови роботи національної школи, наголосив на проблемах виховання єврейських дітей. «... Єврейські діти перебувають у гірших економічних умовах, аніж діти решти національностей. Єврейська дитина не має трудової бази. Дитина на селі, якщо вона ходить до школи, все-таки вдома допомагає у сільському господарстві, вона виховується у трудовому середовищі. Єврейська дитина виховується у нетрудовій обстановці, і розкладницький вплив середовища на єврейську дитину більш тяжкий, ніж у інших груп. На трудовізацію єврейської дитини треба звернути більше уваги»11. Задля цього освітянин пропонував обов'язково створити при школах майстерні, а також виділити для них земельні ділянки.

Представник ОПК Квятковський, не вагаючись, описав реальний стан хатчиталень: «... Я навіть не можу сказати на що вони схожі, по-моєму це якість амбари, ящики для сміття, а не хати-читальні. На стінах висять по 3 роки обідрані плакати і більше нічого. Дана нарада має поставити питання руба про те, аби хати-читальні були взяті у мережу, щоби дати туди працівників, які налагодили б там роботу»12.

Втім заклики дати школам -- учителів, сельбудам -- сельбудівців, сільрадам -- компетентних голів, регіонам -- кваліфікованих управлінців лишалися, на жаль, закликами. Дефіцит, і кадровий і фінансовий, був визначальним чинником функціонування радянської управлінської системи. Насправді дистанція між проголошуваними владою гаслами/програмами вирішення низки проблем етнічних меншин і спроможністю їх повноцінно запроваджувати у життя була колосальною.

Нацменпрацівники виявилися заручниками ситуації: навіть працюючи на межі людських можливостей, вони неспроможні були якісно вплинути на процеси, про сутність яких держава мала занадто поверхове уявлення. Різко, проте дотепно про становище нацменпрацівників висловилася Надєждіна: «Спочатку у нас була проба організувати Райнацменкомісії, але не хватало декілька карбованців на проїзд уповноваженого по району. Це не є причина бюджетова, а просто це причина неуважного відношення, тому що коли у нас маються кошти для всього іншого, то можна було-б знайти 5-6 карб. для того, щоб скликати Райнацменкомісії. Її замінили Райнацменуповноваженим і вийшло так, що дійсно це слово не від слова «Уповноважений», а від слова «Упав навантажений» [мова оригіналу -- Авт.]. Коли у нас мається робітник, то для того, щоб він міг працювати як Уповноважений, треба дати йому меншу завантаженість, бо иначе він не справиться зі своєю роботою. Тут товариші казали, що треба, щоб Райуповноважені гарно зрозуміли свої завдання, а я скажу, що треба, щоб Райвиконкоми зрозуміли, що таке Нацменуповноважений, як йому треба допомагати в цій роботі»13. Схвальні вигуки з місць та решта виступів засвідчували, що попри всі розмови, загальний стан роботи протягом років не змінювалося жодним чином. Лише там, де нацменпосади обіймали зацікавлені відповідальні управлінці спостерігався прогрес, решта регіонів животіли за принципом «і так згодиться».

Таке ставлення влади до регулювання сфери етнонаціональних відносин боляче далося взнаки досить швидко, коли вона оголосила черговий вирішальний комуністичний штурм. Втім, поки що, у контексті суспільного примирення, якого більшовики понад усе прагли на етапі відбудовного періоду, влада намагалася створювати принаймні ілюзію широкої підтримки своєї внутрішньої політики, якщо не отримати її насправді. Власне, саме тому вона перетворила масові громадські збори (що ухвалювали заздалегідь підготовані схвальні чи засуджуючі резолюції) на важіль формування відповідної масової свідомості: ця політтехнологія повнотою спрацювала згодом -- в епоху докорінної перебудови соціально-економічних та політичних засад існування СРСР.

Це, слід зазначити, було єдино можливим способом збереження політичної влади у тій конфігурації, що вималювалася у переломному 1923 р. Більшовики були цілком свідомі того, що їхній власний електорат є надто мізерним, аби забезпечувати збереження влади ВКП(б) парламентським шляхом. Маніпулювання масовою свідомістю, створення і підтримка привабливого іміджу влади, зокрема й у сфері вирішення низки проблем етнонаціонального життя, врешті були доведені більшовиками до досконалості. Тільки таким чином їм вдавалося відволікати увагу суспільства від тривалого у часі утиску базових громадянських прав широких верств населення.

Прийшовши до влади, більшовики відразу проголосили запровадження своєї політичної монополії. Цей крок був продиктований ганебним досвідом участі у політичному житті Росії впродовж нетривалого парламентського періоду її існування та під час політичної кризи 1917 р. Існування будь-яких політичних партій чи громадських рухів у Країні рад було неможливим ані з правової, ані з практичної точки зору. Спеціальні урядові та партійні структури тримали сферу суспільно-політичного життя громад під невсипущим контролем, скеровуючи життя суспільно-активних громадян, і тим більше, пересічних обивателів в офіційно затверджене річище.

Відомо, що певна частина організацій, що позиціонувалися як легальні громадські, насправді були створені з ініціативи ЦК КП(б)У і жодної діяльності, окрім ухваленої цією структурою, не здійснювали. Прикладом може слугувати Спілка бессарабців, заснована у 1924 р. для вирішення зовнішньополітичних завдань СРСР на південно-західних кордонах. Вичерпні уявлення про діяльність цієї маріонеткової організації можна скласти, прочитавши цілком таємну записку секретаря президії спілки Левензона (24 березня 1928 р.) до Агітпропу ЦК ВКП(б)14. Абсолютно позбавлені самостійності, вміло керовані партійним ядром президії, подібні організації тим не менше, виявляли неабияку життєздатність, отримуючи кошти на свою діяльність і навіть втілюючи досить важливі проекти. Так, зокрема, згадана спілка брала участь у збиранні матеріалів та публікації низки видань з «Бессарабського питання».

Іншою була доля організацій, що створювалися з ініціативи власне населення. До них влада ставилася із неприхованою пересторогою, вважаючи, що кожна ініціатива мас має бути добре підготованою. Фактично, жодна з організацій, що не була зрежисована ЦК, не мала майбутнього.

Переважна більшість організацій, що виникли стихійно, доводилася до самоліквідації впродовж кількох місяців -- року. Так було, скажімо, з філією всесоюзної спілки ромів на Україні.

25 липня 1925 р. Всеросійський союз сиган був зареєстрований у Москві. Розпочалася робота з організації місцевих сил, яку на Україні очолив Бізев (за відомостями звернення ВСЦ до ЦКНМ -- колишній червоний командир). Голова ВСЦ Таранов та секретар Лєбєдєв просили ЦКНМ зв'язатися з уповноваженим по роботі серед циган на Україні і підтримати його матеріально15.

Слід зауважити, що комісія надзвичайно обережно, часто прискіпливо, ставилася до осіб, які час від часу очолювали певні організації чи рухи національних меншин. З одними із них складалися тривалі, насправді насторожені -- зовні товариські стосунки. Так було, скажімо, із представником менонітської громади В. Янцем. Інші -- після грунтовної перевірки ставали об'єктом громадської дискредитації, як «шкідливий антирадянський елемент». Решта, як з' ясовувалося, була цілковито чужою і політиці коренізації і радянській владі, як такій. Бізев, власне, відносився до останньої категорії.

Після звернення Спілки до ЦКНМ із клопотанням надати всебічну підтримку своєму представникові на Україні співробітники ЦКНМ почали вивчати його кандидатуру. 30 вересня 1926 р. закрите засідання ЦКНМ вирішило надіслати матеріали про Бізева до ДПУ для подальшого розслідування, попередньо порекомендувавши місцям «не допускати гр. Бізева до роботи по обслуговуванню циган»16. 28 грудня 1926 р. ДПУ повідомило голову ЦКНМ про те, що Микола Тимофійович Бізев не був допущений до роботи на посаді уповноваженого Союзу циган по Глухівській окрузі через наявний компромат. Згідно з відомостями окружного відділу ДПУ, Бізев був виключений із партії 1920 р. під час перереєстрації, до 1926 р. займався скупкою та продажем коней, розповсюджував фальшиві гроші, крім того, разом із дружиною перебував на обліку у карному розшуку як рецидивіст. Закреслене рукою помічника начальника ЕКУ ДПУ УСРР Мазо речення повідомляло: «Нині перебуває на утриманні дружини, яка займається квартирними крадіжками». Записка ДПУ закінчувалася словами: «Вважаємо, що компроментуючі матеріали достатні, оскільки нині Бізев притягується Глухівським Окрвідділом ДПУ до відповідальності за збут фальшивої монети»17. На засіданні 29 січня 1927 р. комісії не лишалося нічого іншого, як констатувати: «Компрометуючі матеріали на Бізева підтвердилися, тому він не може бути допущений до роботи серед циган до повної реабілітації»18.

Те, що на посади нацменпрацівників часто-густо потрапляли випадкові особи з темним минулим, не було секретом. Відомості про це непоодинокі. Однак не вони визначали клімат у взаєминах влади і етнічних громад. Не буде перебільшенням твердження, що до осіб, яких спільноти висували самі з числа своїх духовних і культурних лідерів, упередження владних структур було не меншим. Зовсім невипадково найбільш активні і компетентні серед них послідовно «пригальмовувалися» у своїй неконтрольованій діяльності. Так було, скажімо, із наступником В. Янца, який намагався офіційно закріпити за собою посаду генерального уповноваженого менонітської кооперації. 18 січня 1927 р. закрите засідання ЦКНМ визнало недоцільним її встановлення19.

Не буде також перебільшенням і наступне твердження. Ще більш упередженим було ставлення влади до спроб лідерів громад об'єднати останні в національних організаціях. Всі вони з часів громадянської війни традиційно розглядалися як потенційна база контрреволюційної та диверсійної роботи.

Хоча НКВС та ЦКНМ, що називається «тримали руку на пульсі» етнічних громад, час від часу в їхньому житті траплялися непередбачені аврали. 3 листопада 1926 р. ЦКНМ розіслала ОБНМ терміновий таємний циркуляр, у якому йшлося: «За нашими відомостями, де які ОБНМ одержали листа від «Спілки німецьких євреїв», /Центральне бюро у справі єврейського населення/, у якому вона прохає про надсилку низки матеріялів про економічне становище єврейського населення на Вкраіні. ЦКНМ пропонує Вам негайно повідомити чи одержали Ви такого листа. Одночасно пропонується Вам в разі одержання такого, від відповіді та подання матеріялів утриматись до одержання від нас певних директив що до цього питання»20. Радянський уряд послідовно обмежував доступ як власних громадян, так і, ще більшою мірою, іноземців до інформації про життя в СРСР не випадково: йшлося не тільки про закордонний імідж влади, а й про її міцність як таку. Інформаційна монополія вкупі із політичною була ситемоутворюючою платформою державно-політичного утворення СРСР.

Доволі скоро затвердилася й типова матриця політичної нейтралізації всілякого роду національних організацій та спілок. Право на їхнє створення було зафіксоване в Конституції, однак реалізувати його було практично неможливо. По-перше, Міжвідомча комісія у справах спілок та союзів (МЕКОСО) при НКВС пильно слідкувала за змістом поданих на реєстрацію установчих документів, «пропонуючи» тим відповідні поправки та зміни, що врешті позбавляли останні будь-якої самостійності. По-друге, зареєстровані товариства повинні були суворо дотримуватися керівництва відповідними владними інституціями. По-третє, навіть із дотриманням перших двох умов, створені за ініціативою самих громад організації відразу підпадали під невсипущий нагляд органів НКВС та ДПУ, що оточували їх щільною мережею сексотів. Винятків із цієї доволі ефективної практики не існувало. Так було, зокрема, із Всеукраїнським об'єднанням караїмських національних товариств, статут якого після тривалих зволікань та змін був урешті затверджений МЕКОСО 31 жовтня 1924 р.21

Водночас не слід недооцінювати прагнення нацменгромад боронити свої права навіть в умовах більшовицького «бєспрєдєла» початку 1920-х рр. (тим більше у контексті проголошеної згодом коренізації) та можливості їхньої реалізації у рамках тогочасної політичної ситуації. Найбільш продуктивними ці спроби виявилися у німецькому та менонітському середовищі, що мали давні і доволі усталені традиції колективної взаємодії з владою. Аналогічні механізми громади застосували, не без успіху, і в першій половині 1920-х рр., у той час, коли радянська влада була найбільш вразливою під ударами голоду.

Впродовж років найефективнішим способом донесення до влади громадських прагнень було відрядження ходоків до центральних урядових структур. Своєрідні тогочасні лобісти просочувалися до Харкова та Москви то поодинці, то групами, доносячи клопотання громад із різних приводів. Делегували їх, як правило, колективні збори, що уповноважували своїх представників на вирішення життєво важливих питань. Не забували й про своєчасну подяку. Так, у вітальній телеграмі на адресу голови ЦКНМ22 М. Лобанова від 31 січня 1926 р. зібрання одеситів дякувало в його особі радянському урядові за увагу до їхнього клопотання: «Общее собрание группы еврейскаго населения города Одессы, заслушав доклад возвратившейся делегации, посетившей вас с ходатайством о возвращении еврейскому населению своего исторического храма кафедральной Бродской синагоги, выражает вам свою искреннюю благодарность за чуткое отношение к ходатайству еврейского населения точка Мудрая политика наших вождей в отношении национальных меньшинств, населяющих нашу Республику, лишний раз оказалась в данном случае [так в оригіналі -- Авт.] Сердечное спасибо от имени десятков тысяч еврейского населения дорогому вождю -- Председатель собрания профессор Гиммельфарб»23.

Найбільш організованою та дієвою стала схема безпосереднього зв'язку з органами центральної влади, відпрацьована у першій половині 1920-х рр. українськими менонітами. Функції генерального представника інтересів громади перед радянським урядом ще у 1922 р. громада делегувала В. Янцу, який налагодив тісні стосунки із головою ЦКНМ М. Лобановим та очільником німецької секції Й. Гафтелем. Фонд комісії зберігає кілька факсимільних звернень В. Янца, як із питань діяльності СГВ, так і приватних осіб, що дозволяють прослідкувати механізм проходження його регулярних клопотань.

29 липня 1926 р. датований лист В. Янца на ім'я Й. Гафтеля. І його форма, і тон звернення не залишають сумнівів у тому, що взаємини між менонітським ходоком та німінструктором були, якщо не приятельськими, то принаймні довірчими: «Представляя при сем копию письма на мое имя от И. Вилера, пораженного на левом боку параличем. Он просит совета и помощи. Я не знаю, как законом сейчас рассматриваются подобные случаи. Имеет ли Вилер законное основание на указанный в селе Варваровке Николайпольского района (Хортицкого администр. района) двор? Или же погасли все права его на крестьянский двор, когда он сам из трудового элемента, притом неработоспособный?

Не знаю, что ему советовать. Не сможете ли через Комиссию узнать положение и дать указание? Прошу об этом»24. Того ж дня Гафтель надіслав офіційний запит юрконсультанту із порушеного клопотання і безвідкладно отримав роз'яснення щодо порядку отримання інвалідом земельної ділянки25.

Доволі регулярно ходоків до центральних органів надсилали єврейські громади: на початку 1920-х рр. у них міцно затвердилася думка про те, що «апелювати до місцевих органів недоцільно, наші просьби не вислуховуються»26.

Практика колективних опорних та лобістських акцій була ефективною, але доволі небезпечною і марудною. Як дотепно відзначав нацменінструктор Луганського ОВКу Петровський, «всі ці рухи обійшлися колоністам дуже дорого, оскільки їм доводилося платити гроші агентам, які роз'їзджали, і зокрема, приймалися заходи щодо ліквідації господарств, не засіваючи землю тощо...»27 Зауваження про те, що діяльність такого роду «делегатів» дорого обходилася єврейським кустарям, досить часті в архівному фонді ЦКНМ. Неодноразовими є й зауваження про зловживання всілякого роду аферистів довірою громад.

Не слід недооцінювати ті можливості, що, попри всі обмеження радянської політичної системи, отримало населення для прояву та відстоювання своїх соціально-економічних та етнокультурних інтересів. Водночас і не слід переоцінювати їхні можливості боротися за відмінні від більшовицьких політичні погляди та відтворення інакших, аніж офіційно затверджена, систем світосприйняття.

Цікавим засобом були делегатські накази на безпартійні конференції, передовсім німецькі. На відміну від пізніших за часом делегатських наказів 1930-х рр., оприлюднюваних у пресі, ці містили вимоги, дійсно злободенні для мешканців нацменселищ. Позбавлені патетики епохи стахановських звитяг, вони волали про наболіле: втрачені землі, непосильне оподаткування, відсутність кваліфікованої агрономічної та медичної допомоги, шкіл. У них не знайти антирадянських закликів, чи відкритих звинувачень влади. Німці формулювали свої претензії, апелюючи до аргументів доцільності, вигідності, можливості, конституційності. Таким за змістом є наказ «Делегату округи на німконференцію» від колонії Гоффенталь Петро-Краснопольської сільради Краснолучського району (18 березня 1925 р.). Описуючи майнові і земельні втрати колоністів, загальні збори селян стверджують, що у підоснові німецької еміграції перебуває не небажання громади служити радвладі, а малоземелля, яке робить неможливим господарювання. Констатуючи, що найкращі землі громади були відібрані сусідніми українськими та російськими селянами, німці «прозоро» натякають: «Тепер ми спитаємо Радуряд, чому завжди колоністи висилаються, які у своїй колонії мали достатню кількість землі, що нині займають російські селяни? Колоністи завжди виселялися, чи не можуть російські селяни хоч раз виселитися, коли в їхньому селі не вистачить землі. Чому вони взяли нашу землю? Чи не може Радвлада наділити нам відповідну норму нашої землі». Прикметною є й кінцівка наказу, цілком характерна для тогочасної ситуації: «Хай живуть Німецькі колонії! Хай живе підняття німецького культурного господарства для відновлення Радуряду»28.

Прикметні форми організації колективного опору непопулярним рішенням влади мали місце в історії єврейської громади УСРР. Змирившись врешті із масованим наступом більшовиків (в особі євсекції) на єврейську традиційну освіту, громади втілювали тактику латентного спротиву: єврейська традиційна освіта пішла у підпілля (архівні джерела свідчать про існування хедерів та меламедів аж до кінця 1930-х рр.), натомість містечкові мешканці впродовж років намагалися розширити мережу існуючих трудових єврейських шкіл, перевести їх на місцевий бюджет, водночас повернувши викладання івриту та закріпивши за ними право на суботній відпочинок та відпочинок під час юдейських свят.

У 1925 р. відбулася масштабна акція, організована українським єврейством спочатку на користь встановлення у єврейських школах вихідних днів відповідно до етнорелігійних традицій, а згодом -- стосовно повернення викладання івриту. У заяві до ВУЦВКу громадян м. Ромни (за 87 підписами) йшлося про те, що 480 учнів Роменської 51-ї радянської трудової школи (всі без винятку -- євреї) позбавлені традиційного відпочинку і примушуються відзначати Різдво, Благовіщення, російський Великдень і недільні дні. Залишаючи поза увагою, що церква давно вже була відділена від держави, а в радянських трудових школах офіційно було заборонено відзначати названі свята, заявники зазначали, що «... позбавлення єврейських учнів можливості користуватися днями відпочинку під час національних їхніх свят, принижує їхню національну гідність і йде врозріз із конституцією та постановою комісаріату праці (курсив -- Авт.) від 18 лютого п/р [1925 р.] за № 44/1009, яким визнано необхідним узгоджувати дні відпочинку з національними святами»29. Зважаючи на наближення єврейського Песаху, підписанти просили терміново розглянути прохання і розпорядитися щодо узгодження у школі днів відпочинку з днями єврейських свят і суботніми днями.

У режимі суворої конфіденційності ЦКНМ відпрацьовувала заходи щодо згортання громадської кампанії, організованої єврейськими громадами. До відповідних органів комісія надсилала не лише копії характерних заяв єврейських дітей, а й списки місць та відомості про кількість підписантів30. Кампанія, між тим, набула масового характеру: на адресу ВУЦВК та ЦВК СРСР від учнів містечок Староконстянтинівка, Грицеве Шепетівської округи, Чечельник Тульчинскої округи, Жванці, Миньковці та Китай-Город Кам'янецької округи, Сосниці Конотопскої округи, Купень Кам'янецької округи, Купель, Шепетівка, Летичів, Меджібож, Буцневець, Фрамполь, Купель, Ярмолинці Проскуровскої округи, Дунаєвці Кам'янецької округи, Крижопіль та Миколаївка Тульчинского району, Проскурів, Томашпіль, Гусятин, Лякупоруни, Ванновець, Кам'янець, Студениці, Ольгопіль та Сосниця Конотопскої округи надійшли заяви з проханнями про видання декрету про дозвіл вільного вивчення івриту за 4 388 підписами31. Прикінцеві висновки ЦКНМ були безапеляційними: «. Мова ця не є рідною мовою єврейських дітей. Подання петицій пояснюється спеціальною кампанією, що проводиться антирадянськими сіоністськими організаціями. Повідомити ті Окрбюро нацмен, з яких отримані петиції, про необхідність проведення роз'яснювальної кампанії серед дітей, які навчаються як у єврейських, так і в мішаних школах через викладацький персонал і піонерські загони»32.

Не менш масового характеру у 1926 р. набула кампанія оскарження запровадження окрвиконкомами у єврейських містечках у якості вихідного дня понеділка. Наприкінці року М. Лобанов, зважаючи на те, що «... справа може бути використана ворожим нам елементом»33 змушений був ініціювати перевірку на місцях за наслідками конфліктогенного рішення окрвиконкомів.

Найбільшим досягненням влади в епоху коренізації слід вважати те, що більшовикам вдалося не лише відпрацювати ефективну систему ідеологічної обробки населення, але й створити дієву систему органів державного етнополітичного регулювання, яка фахово відстежувала соціально-економічне та етнокультурне становище громад та сприяла вирішенню їхніх найболючіших проблем. Реагування на проблеми було доволі оперативним. Отримавши звернення з місць, упродовж кількох годин відповідні загальносоюзні структури відправляли запит чи розпорядження до Харкова, де й відбувалося подальше опрацювання питання. Так було, зокрема із єврейською школою Меделевича поблизу Одеської Молдаванки, у припиненні українізації якої брали участь центральні фігури тогочасної євсекції Чемериський та Левітан34.

Поступова уніфікація методів і форм роботи у нацменсередовищі була цілком адекватною відповіддю на тогочасні обставини: створивши національні адміністративно-територіальні одиниці, судові камери та школи для найбільш політично активних і потенційно проблемних громад (німців, євреїв та поляків), уряд змушений був поширювати цю практику й на решту нацменгромад, значно менш потужних культурно та економічно, більше того -- з низкою суттєвих етнокультурних проблем. Проте в їхньому середовищі більшість урядових програм грузла і спричиняла низку не вирішуваних роками проблем. Чого тільки коштувало радянським управлінцям налагодження більш-менш прийнятної мережі так званих національних шкіл у середовищі українських греків, молдаван, гагаузів, болгар і т. д. І цеківські, і ЦКНМ-івські, і наркомпросівські функціонери самі часто-густо виявлялися неспроможними ані осягнути рівень проблем у середовищі нацменгромад, ані розробити модель їхнього вирішення. Типовим і показовим у цьому сенсі документом епохи є відповідь завідувача чеського центрального бюро Гаєка на запит ЦКНМ від 28 березня 1925 р. щодо потреб чеського населення України. Нагальні потреби чехів він сформулював наступним чином: будівництво 15-ти чеських чотирирічок та 4-х семирічок, надіслання до останніх 40 чеських партійних вчителів з Чехії (!), виділення коштів на роботу «по виданню чеських підручників з ідеологією Радвлади», «створення літніх курсів для тих чеських вчителів, що є, і для приїжджих»35.

Прикметно, що про необхідність побудувати, принаймні, 8 чотирирічок та 2 семирічки, аби охопити хоча б 50% дітей, та надсилку 20 учителів з Чехословаччини йшлося на засіданні Раднацмену Наркомпросу 5 лютого 1925 р. Аналогічні ухвали двома роками раніше (!) приймала нарада при Наркомпросі у Москві. Доводиться лише дивуватися рівню компетентності тогочасних управлінців, їхній сліпій вірі у невідворотну світову революцію, що мала забезпечити потрібну кількість учителів-партійців з-за кордону для усіх етнічних меншин СРСР. Саме тому попри голосні заяви чеське (і всі решта) бюро та, відповідно, місцеві просвітяни до кожного наступного навчального року приступали «з майже порожніми руками, не маючи книг і вчителів»36.

Втім, ці «незначні недоліки» сприймалися тоді не як проблема, радше -- як спонука для подальшої роботи. Ігноруючи незадоволені («ворожі») голоси всередині країни та за її кордонами, радянська влада популяризувала кожен свій захід, використовуючи його для комуністичної пропаганди і глорифікації своїх досягнень, підносячи їх як вінець світової політичної практики. Щоправда, низка її напрямків дійсно були піонерськими, або, принаймні, винятковими у тогочасній світовій політиці. Це стосується передовсім кампанії аграризації єврейства.

Більшовики спромоглися використати здійснювану ними за допомогою іноземних інвесторів кампанію для розбудови власного внутрішнього та зовнішньополітичного авторитету. Популяризація єврейської аграризації і відповідно влади, що здійснювала її вперше у світовій практиці у такому масштабі, відбувалася нав'язливо і просто. У відозві до всіх товариств кустарів-одинаків Тульчинського окрвиконкому (30 листопада 1925 р.), завізованому уповноваженим нацмену Герасимовим, наголошувалося: «Жовтнева Революція покінчила з віковічним єврейським безправ'ям і дала можливість єврейським трудівникам брати активну участь у будівництві нового державного і господарського життя Республіки Труда. Замість того, що царський уряд не допускав євреїв працювати на великих фабриках і заводах, не допускав євреїв до землеробської праці, Радянська влада приймає всі доступні засоби до включення єврейської бідноти до великої промисловості і надає всіляку допомогу євреям у переведенні їх на землеробство»37. Анонсуючи, що завданням влади є переведення впродовж 8-10 років до землеробської праці близько 500 тис. євреїв, Герасимов змалював грандіозні успіхи радянської влади, натомість замовчуючи ту величезну матеріальну, технічну і організаційну допомогу, яку колоністи отримували від закордонних організацій. Використання державним апаратом кожного найменшого досягнення (навіть здобутого не самостійно) на користь зміцнення позицій влади та її авторитету залишалася непорушною в часі методикою завоювання симпатій суспільства.

Влада не лише замовчувала роль іноземних організацій у справі подолання наслідків голоду 1921-1923 рр. та економічної розрухи, а й «режисувала» вияви масової народної підтримки кожного більш-менш помітного урядового заходу чи програми. Прикладів тому безліч. Так, зокрема, була організована й показова акція на підтримку запровадження димотики в еллінських школах України. Висхідним пунктом для її розгортання став таємний обіжник ЦК КП(б)У окрвиконкомам Одещини, Маріупольщини, Миколаївщини, Київщини № 04226/т за підписом секретаря ЦК П. Любченка (9 березня 1928 р.). У ньому «рекомендувалися» цілком конкретні обриси і майбутнього «громадського» руху, і механізми його досягнення: «Новий грецький правопис, що його введено було останнім часом по радянських грецьких школах, викликав обурення з боку урядових та громадських реакційних верств у Греції. Реакційна преса у Греції здійняла з цього приводу ворожу кампанію проти СРСР. З другого боку, поступові ліві мовознавці Греції вітають цю реформу і вимагають її поширення в межах самої Греції. За це їх звинувачували у співчутті більшовизму, і питання набуло політичного значіння. Грецький посол в СРСР Пануріадис спробував використать актуальність питання про правопис, як привод для антирадянської пропаганди серед грецького населення Північного Кавказу, Закавказзя та Криму. Він об'їздив місцевості з грецькою нацменшістю, збирав куркулів та непманів, застращував їх тим, що, хто не голосуватиме проти нового правопису, тому, як більшовикові, закрито буде поворот до Греції тощо. Таким чином, йому пощастило вплинути на зменшення в деяких грецьких школах учнів і викликати антирадянські настрої. Цьому втручанню офіційних представників грецького уряду та грецької реакційної преси до наших внутрішніх справ необхідно дати рішучу відсіч. Треба провести серед грецького населення роз 'яснюючу кампанію щодо значіння реформи правопису, поступовості цього акту, а також мобілізувати виступи та масові заяви грецької нацменшості про охоче і добровільне прийняття нового правопису та протести сільрад, позапартійних зборів, нарад родичів школярів, проти намагань грецького фашизму відгородити трудящих греків в СРСР од надбань радянської культури (виділення -- Авт.). Необхідно обміркувати план кампанії з місцевими органами Наркомоствіти та робітниками преси, перевести її в найближчий час, висвітливши відповідно в пресі»38

Непідвладна ані доводам здорового глузду, ані зауваженням науковців про штучність радянської реформи грецького (болгарського, татарського тощо) правопису, ані зойкам освітян про їхню неспроможність вирішувати поставлені перед ними партією та урядом завдання, спираючись на наявну матеріальнотехнічну та інтелектуальну базу, кампанія настирливо «проштовхувалася» аж до Голодомору та масових політичних процесів, коли адміністративний ресурс її запровадження було цілковито вичерпано.

Не буде перебільшенням зауважити, що найбільшим викликом часів коренізації для радянської національної політики став побутовий антисемітизм. Це суспільне явище було свого роду лакмусовим папірцем, що унаочнив реальний стан речей у сфері міжнаціональних відносин у єдиній у світі країні, де інтернаціоналізм був закріплений у конституції та програмних документах правлячої політичної сили.

Сплески антисемітизму відбувалися неодноразово: в першій половині 1920-х рр. -- як стихійна відповідь на кризові соціально-економічні умови та інерція погромного лихоліття; у 1927-1928 р. -- як реакція на створення єврейських національних районів та сільськогосподарську колонізацію; у 19301931 рр. -- на хвилі антиколективізаційного опору.

Погроми 1917-1920 рр. наклали глибокий травмуючий слід на свідомість українського суспільства, спотворивши долі і їхніх жертв, і безпосередніх учасників, і випадкових свідків. Протягом 1921 р. влада доклала чимало зусиль, аби дистанціюватися від звинувачень в участі радянських військових формувань у погромах. З цією метою були створені спеціальні комісії, що докладно розслідували найбільш кричущі погромні події. До певної міри із цим завданням влада справилася, проте розрядити суспільну напругу їй не вдалося. Неконтрольована міграція євреїв теренами республіки та їхнє неочікуване повернення до погромлених обійсть, на той час вже зайнятих новими мешканцями, лише загострювали й без того вкрай напружену ситуацію у містечках, що животіли в умовах жорсткої соціально-економічної кризи.

Антисемітизм у першій половині 1920-х рр. був притаманний як пересічним мешканцям містечок, так і їхнім управлінцям. Саме остання обставина стала безпосередньою причиною загострення «єврейського питання» як такого, так і обопільних взаємин влади та єврейських громад. Величезний шар початкових матеріалів ЦКНМ склали скарги містечкових євреїв на антисемітизм місцевих органів влади.

Місцеві управлінці не лише потай зловживали владою, а й не цуралися привселюдного приниження «народу», що перебував у їхньому підпорядкуванні. На першотравневій демонстрації (!) в с. Криве Озеро секретар райкому Григорчук таким чином прокоментував нещасний випадок, внаслідок якого загинув єврейський візник та був покалічений росіянин: «... За одного росіянина краще таких 100 жертв»39. Надвечір того ж дня, виступаючи перед виборцями, Григорчук заявив, що всі містечкові євреї є спекулянтами і гальмують усіляку роботу.

Прояви антисемітизму були масовими. Саме вони спровокували сталу конфронтацію містечкових євреїв до влади, внаслідок якої у низці рад сіоністи прийшли до влади через легальні вибори. Остання обставина витвережуючим чином подіяла на органи центральної влади. Вони переглянули ставлення до заспокійливих звітів райвиконкомів і організували обстеження обставин існування містечка у повоєнну добу. З'ясувалося, що життя єврейського містечка було вкрай складним. Так, зокрема, Могильов, який впродовж воєн став свідком зміни 20 влад, внаслідок окупації Бессарабії зі жвавого торгівельного міста перетворився на «глухий кут і малолюдне містечко на самому стику кордону Радянського Союзу»40.

Під час обстежень з'ясовувалося безліч курйозних випадків, які траплялися внаслідок зневажливого ставлення до традицій і звичок нацменнаселення. 1925 р. комісія у складі прокурора округи та інструктора окружного парткому «відпрацювала» заяву Айзіка Неймана з Мурованих Куриловець. У ній ішлося про те, що голова райвиконкому Хропко у пошуках шляхів поповнення бюджету примусив євреїв взяти в оренду птахобійню і водночас заборонив різку пташини без його особистого дозволу, як виняток -- за рецептами для хворих. Хоча на місці з' ясувалося, що Айзік Нейман давно помер, а заява написана Перямутром (який, певне, у такий спосіб намагався убезпечити себе від негативних наслідків скарги на голову райвиконкому), Хропка притягнули до відповідальності «за дискредитацію радянської влади та перевищення влади»41.

Через те, що глибинка рясніла такими вигадливими «Хропками», до кінця 1920-х рр. містечка назагал залишалися епіцентрами хронічних проблем: побутових, економічних, етнокультурних, сфери міжнаціонального спілкування. Про їхню гостроту дає уявлення низка архівних джерел. Так, 22 серпня 1925 р. (на 8-му році радянської влади!) кустарі м. Томашпіль у листі до голови ВУЦВК

Г. Петровського повідомляли про поширення бандитизму, щоденні грабунки та вбивства євреїв. Привертає увагу, що бандити не гребували вбивством і грабунком поодиноких кустарів, і навіть нападали на чисельні групи (40 кустарів, що прямували на ярмарок до м. Жирин, 15 кустарів «... перев'язали, як овець на бійні, побивши, пограбували. Товар і коней забрали, а постраждалих залишили зв'язаними як чоловіків, так і жінок»42). У 18-ти верстах від Томашполю до містечка Баровка увірвалися 13 бандитів, які пограбували сільраду (!) і навколишні єврейські села. Євреї були впевнені, що у банду об'єдналися місцеві селяни -- переважно бідняки, які потерпали від голоду, а міліція, що складалася з начальника і двох міліціонерів, була неспроможна навести лад у районі. Систематичність єврейських погромів спричинила занепад економіки містечок і апатію кустарів, які говорили: «Чому їм не грабувати, коли радянська влада їм не перешкоджає у щасливій і легкій роботі. На самому невеликому ярмарку бандити отримують 200-300 червонців. Дуже скоро вони напевне прийдуть до єврейських містечок, нікого не боючись, і будуть убивати». У розпачі, наївно і водночас зворушливо, кустарі просили, аби «радянська влада . твердим і грізним словом сказала бандитам: «Відніміть ваші закривавлені руки від людей, вони також не винні». Завершувався лист словами: «Хай живе мир між народами на рівних правах!»43.