Етнічні громади та влада: за парадними лаштунками політики коренізації

Додамо лише, що періодично погроми відбувалися і пізніше. Один із них, згідно з матеріалами фонду ЦКНМ, стався у середині листопада 1927 р. у м. Снитків Могилівської округи. В листі, адресованому ДПУ УСРР, ЦКНМ повідомляла, що населення містечка виявилося беззахисним перед нападом банди з 20-ти осіб. Вона пограбувала кооператив, одна людина загинула, кілька були поранені, частина мешканців містечка, зокрема й вчительки, були пограбовані та побиті. «Ви собі не можете уявити той пригнічений настрій, який панує в усьому місті», -- писали секретар комсомольського осередку, завідувач школи, представник ССТ, голови сільради та союзу кустарів. Місто наповнене підозрілими особами, а в ньому немає навіть міліціонера. Після заходу сонця усі ховаються по хатах, через те громадське життя «замерзло». «Населення сильно стурбоване через відсутність охорони у місті», -- констатував радянськопартійний актив. Далі йшли вимоги: «Ваш обов'язок ужити всіх заходів для того, аби райвиконавець чи ДПУ вислали озброєну силу для охорони міста. Якщо ДПУ не може, то хоча б нехай буде міліція, інакше у подальшому неможливо працювати»44. Радянські працівники цілком серйозно замислювалися над виїздом зі Сниткова, що загрожувало припиненням дії радвлади на території містечка. Зваживши негативні наслідки такого сценарію, ЦКНМ терміново звернулася до ДПУ з листом: «Повідомляючи про вищенаведене, вважаємо, що необхідно вжити відповідних заходів задля забезпечення містечка озброєною охороною, ураховуючи те, що з одного боку при теперішньому поширенню антисемітизму в банду можуть бути втягнуті деякі селяне, а з другого -- єврейське населення містечка Сніткова, як і сусідних містечок, в разі повторювання нападів банди може покинути містечки, що з політичних міркувань з 'являється дуже небажаним [виділення -- Авт.]»45.

На врегулювання містечкової проблеми у більшовицької влади пішло кілька років, далеко не всі кроки були результативними. Присвоєння низці містечок статусу міських поселень не зустріло очікуваного піднесення у середовищі його мешканців, оскільки податковий тягар городян був суттєво більшим46.

Загострення антисемітизму у 1927-1928 рр. у зв'язку з розгортанням єврейської сільськогосподарської колонізації перетворилося на гостру соціальну проблему. Слід зауважити, що антисемітські настрої були явищем звичайним у німецьких та грецьких колоніях, власне, усюди, де інтереси місцевого селянства перепліталися з інтересами єврейських колоністів. Ці традиційні для першої половини 1920-х рр. проблеми тим більше загострилися після того, як у низку колоній на радянсько-партійну роботу прибули призначенці єврейського походження.

Представник Херсонського губвиборчкому Цесляк, проводячи перевиборчу кампанію в менонітських селищах восени 1925 р., відзначив наявність антисемітизму. Останній, щоправда, поширювався тільки на районне керівництво колишньої німецької волості -- переважно єврейського походження. Попри брутальний тиск РВК колоністи запекло опиралися повторному обранню голови Кочубеївської сільради і за сумісництвом -- секретаря комосередку Циндельковського, профуповноваженого і водночас -- секретаря комсомольського осередку Небельштейна. Населення п' яти селищ у категоричній формі виступило проти Циндельковського, зауваживши, що останній, укладаючи трудові договори, замість встановлених законодавством 8% вимагав 25-30% (факти підтвердила перевірка)47. РВК, своєю чергою звинуватив колоністів у тім, що вони виступають проти комуністів. Врешті Циндельковський на зборах ударив по столу кулаком і заявив: «Ви -- куркулі, ви -- контрреволюціонери, якщо ви не хочете комуністів прийняти до вашої сільради, то я прийду до Вас як голова і тоді ви побачите». Налякані колоністи надіслали делегацію за губернським уповноваженим, просячи звільнити їх від затятого ненависника колоністів48.

У колонії Мюльгаузен опір колоністів списку райвиконкому був настільки очевидним, що вибори довелося проводити з 9-ї ранку до 12-ї ночі. Врешті частина найбільш одіозних районних активістів була відряджена на роботу до інших районів49.

Потік негативної інформації аж до повідомлень про погроми буквально затопив ЦКНМ. Проблему держава вирішувала усіма доступними засобами. Поперше була розгорнута широка роз'яснювальна кампанія у пресі. Впродовж 1928 р. у місцевих і центральних газетах була опублікована чимала кількість дописів, заміток і репортажів із судових засідань, що розтлумачували населенню контрреволюційний характер антисемітизму. Розбираючись поміж собою у таємному режимі відносно тих чи інших висловлювань у пресі, радянськопартійні функціонери чимдалі на показ виставляли лише позитивні приклади розвитку добросусідства колоністів із оточуючим селянством. Задля цього у єврейські колонії відряджалися групи робітників (приміром, делегації з 16 харківських пролетарів, «з яких переважна більшість українців та росіян»). Ті на власні очі мусили переконатися, що на українську землю оселяють єврейських трударів, а не непманів і торгашів, які визискують місцеве населення50.

Заяви робітничих делегацій у пресі про побачене, публікація піднесених звітів радянських урядовців про успіхи єврейської сільськогосподарської колонізації, а згодом -- і розбудову створених на основі колоній єврейських національних районів створювали ілюзію залагодження проблеми. Назагал, преса 1927-1928 рр. створювала враження досягнення вирішальних перемог на цьому фронті. Між тим заходи влади стосовно вгамування хвилі побутового антисемітизму були малоефективними. Становище єврейських переселенців ще більше ускладнювалося під тиском низки негативних чинників: зловживання та упередженості місцевих органів влади, відсутності навичок господарювання на землі, складних погодних умов, ворожості місцевих мешканців, які зводили нанівець зусилля переселенців, потравляючи їхні поля, викрадаючи худобу та врожай. Найбільш складним у цьому сенсі виявився 1928-й рік, коли різко збільшилося повернення колоністів. Серед причин масового відходу переселенців представник Комзету на Криворіжжі Я. Островський відзначав загострення взаємовідносин із сусідніми селянами, з боку яких надходили постійні погрози. Після вбивства одного з колоністів решта замислилася над поверненням до містечок. «Загалом, настрій у переселенців, що перебувають у становищі, коли озимина загинула, а на ярові засіви також розраховувати нема чого, -- поганенький. Постачання продовольством відбувається з перебоями, несвоєчасно й у незначній кількості. Потрави, що здійснюються систематично сусіднім населенням, доходять у деяких випадках до побиття переселенців. Антисемітизм посилився. У переселенця немає певної перспективи, що буде з їхніми сім'ями на зимовий період. Зважаючи на це, треба розраховувати, що відхід з поселень збільшиться»51.

Про гостроту тогочасної ситуації свідчить копія листа гурту селян із Мелітопольщини до О. Ярославського, який ми, зважаючи на його показовість, подаємо без купюр. «Я оце прочитав Вашу статтю антисемітизм у Комс. Укр. Ви приплели і Маркса, і Леніна, і багато де чого наговорили на користь євреїв. Але ми селяни Вам не можемо вірити і ось через що: скажить будь ласка, чому це так, що євреї тепер одержують найкращі землі у нас на Вкраїні і в Криму, а наші брати на Поділлі, Волині та Київщині пухнуть з голоду, бо не мають землі, ні мають на чім працювати. А чи не краще було б переселити сюди їх, а ніж давати землю отій городській шантропі, що запрягає воли в шлеї, а коні в ярма та тільки паскудить. Землю доведе до ладу тільки той, хто на ній працював давно, та її любить, а не євреї. Ми знаємо, що держава дає зараз єврейським переселенцям великі гроші на будівлі, реманент і т. инш. А чиї це гроші. Мабуть таки наши бо щось не чути, щоб держава вивозила за кордон єврейське дрантя, або які там їхні вироби, а вивозить пшеничку та ще саму найкращу. Отже, коли держава хоче дійсно допомогти селянській масі, то нехай забезпечить тих селян, які тут у Таврії шукають заробітку, бо вдома нема як то кажуть ні кола, ні двора. Такі селяни раз у раз наїзжають до нас з Київщини, Поділля, тощо шукаючи землі або заробітку. Це люди одягнені у лапті, без людської одежі, голодні. Їм т. Ярославський треба допомогти. Треба їх переселити на вільні землі, а не роздавати їх євреям або держати у фонді. Більш треба робити для селян, а не галасувати на зборах. Тоді ми скажемо, що влада наша, а тепер поки що вона Троцького та всіх тих, хто ходив з обрізом та боїться загубити свого портфеля. Отож не диво, що ви закликаєте селян і робітників вороже ставитися до антисемітизму, а самі до нього спричиняєтесь своєю роботою на користь євреїв. Це ми пишемо Вам, щоб ви знали, що нам нічого приятелювати з жидами. Мов тобі хохол є багато земельки в Сибірі та Росії, виїзжай туди, а вам пани євреї Україна та Крим. Перечитайте це та скажіть з ким селяне повинні бути з Леніном і Марксом чи проти них. Скажіть хоч собі в редакції, бо голосно не відважетесь. На те-ж і свободи дождались. Отака ваша правда»52.

В той час, як офіційна преса рясніла замітками про планомірне розгортання колонізації, архіви газет та Комзету наповнювалися листами іншого гатунку. І російською і українською мовою йшлося про одне.

«В ГУБКОМ ПАРТИИ -- В РЕДАКЦИЮ, ИЛИ КУДА ТАМ

НАЙДЕШ НУЖНЫМ.

Дорогие товарищи.

Мы обращаемся к Вам от всех переселенцев, за исключением евреев, обращая внимание, что делается на вокзалах железных дорог. Почти на каждой станции евреев переселенцев встречается только толпы народа и им дорогой подарки, -- они едут и ни в чем не нуждаются, да и на что им, когда им на вокзалах все дают, даже бывает что и конфекты и пирожное. У нас в вагоне евреев человек 20 будет, остальные русские и хохлы и нам нету никакого почета, да и он нам и не нужен, но нам всем обидно, для чего такой почет оказывает советская власть евреям. Тут у нас говорили, что это потому, что евреи стоят у власти и дорогой то евреи все как-то сами по себе держутся и нам рассказывают, что их там в Биробиджане ждут с машинами уже и с тракторами и даже с готовыми постройками, что дескать им помогает ... советская власть, и капиталисты буржуи евреи заграницей и тут в России. Конечно, я еще ... и то скажу, что если им буржуи помагают, то пускай они им и землю дают. А мое мнение, можно бы еще они денежки какие им буржуи присылают, разделить бы на всех поровну переселенцев, вот де да у нас и советская власть, если только одним буржуям будут на вокзалах и речи говорить и подарки давать и хлеба и куски и даже конфекты. Мы горя и нужды хватили у себя в деревне по-горло и никто нам ничего, а евреям подарки дорогие да и одеты они не так, как мы -- по городскому. Пожалуйста мы вас просим обратить внимание и поместить в другие газеты и скажите всем по телеграфу и или там по радио как знаете, чтобы евреям почести не оказывали и чтобы других переселенцев недразнили, пущай будет все поравному, потому мы перед советской властью равные и власть ежели наша мужицкая, так пущай будет всем одинаково. Еще мы вас просим, чтобы ежели можно похлопочите, чтобы и нам на месте дали машины и домы, ато ежели евреям дадут, а нам не дадут, будет в людях смятение. Ежели можно пропечатайте наше письмо в газете.

Остаемся крестьяне деревни Костыляй Дмитриевского уезда

И другие Сидор ЗИМИН [мова оригіналу -- Авт.]»53.

Селянство в регіонах колонізаційного руху повсюдно не могло зрозуміти політики, яка віддавала землю в руки прийшлих, коли її було замало для місцевих. Ця обставина так швидко й безповоротно політизувала «несвідоме» місцеве селянство, що його чимдалі складніше було стримувати. Якщо хтось з тогочасних політичних діячів сподівався віднайти опору режимові в особі єврейських переселенців, то прорахувався і замість політичних дивідендів одержав розширення опозиції, як за рахунок колоністів, так і власного селянства. Подальше розпилення земельних ресурсів республіки у руках дрібнонадільних одноосібників вело до очевидного стримування розвитку продуктивних сил країни та політичної ескалації. Колонізаційна політика виступила фактором внутрішньої дестабілізації суспільства, яке, щоправда, і без неї не відзначалося цілісністю. Цілком зрозумілими були вимоги й претензії до політики з боку титульного етносу та втягнутих у конфлікт етнічних меншин. Фактом є й те, що і перший і другі були громадянами однієї країни й мали рівні права на належні умови для етновідтворення.

Побоювання В. Жаботинського щодо небезпеки, яка криється у здійсненні аграризації у країні, кожен камінь якої пам'ятав гайдамаччину, були небезпідставними54. Варто додати лише, що ситуація склалася не просто гостра, а майже безвихідна: селяни, споглядаючи розбудову єврейських колоній (а згодом -- національних районів), дивувалися «щедрості» радянської влади і щиро вважали, що все це юдофільство фінансується їхнім коштом; влада, своєю чергою, неспроможна була визнати, що фінансування єврейської сільськогосподарської колонізації відбувається передовсім коштом міжнародних єврейських організацій, бо це знецінило б її внутрішній та зовнішній авторитет. Саме тому ДПУ УСРР, Укркомзет, ЦКНМ та решта зацікавлених відомств перевели дослідження проявів антисемітизму та їхніх причин у режим суворої таємності. ДПУ акумулювала повідомлення про антисемітизм з місць недаремно: аналіз відомостей щодо його поширення в усіх соціальних верствах, включаючи непманів, безробітних, військових, студентів тощо створював підстави для серйозного занепокоєння. Найбільше ж владу турбувала та обставина, що за нею поволі, але міцно закріплювався імідж «жидівської влади». Червоною ниткою ця невибаглива теза проходила крізь текст секретної доповідної записки політуправління Українського Військового Округу на ім'я П. Буценка, датованій 2 червня 1927 р.55

Зі стовпа селища Миколаївка Висківського району Зинов' ївської округи до справи була долучена наступна листівка:

«Україна

Україна, Україна безчасна вдовиця

Що ти робиш.

На що розпустила своїх дітей.

О ... Глянь, подивишся.

Подивишся, не цурайся оце твої діти

А дідівськи попихачі

Бо сами скот їли, самі в ярмо запряглися

Й неню проклинають...

Запродали жиди віру, и сами продають

Продають, та й продали, що сталися їхні діти

Ні ... Не їхні твої, твої Україно,

Рожевіі квіти...

Подивишся своїм широким оком

Та розкажи їм про дідівськи їхніх

Як на ворогів вони гуляти

В руках із священики.

Та як вони зарізали ляхів, жидів,

По всій Україні...

Та як неню захищали

Орли сизокрилі.

Рожевіі квіти, твої орли сизокрилі

Оборонці волі...

Отієї волі, що занапастили

Петро й Катарина.

Розкажи, як отаманів своїх служать

Як у штурм вони ітимуть

То як, то як закалити свою зброю

Легко здобутую.

Розкажи, розкажи Україно

Бо я вже дивуюся, та нічого не вдіяти

Сів та й зажурився.

Гайдамака (Галаіда)»56.

Висновки аналітиків ДПУ були невтішними: зростання антисемітизму, що розпочалося у 1925 р., набуло безперервного характеру. «Антисемітизмом заражені всі прошарки і класи населення і він має місце навіть серед окремих членів партії. Основною базою антисемітизму є антирадянський елемент у місті та на селі, який посилює свою діяльність і паралельно веде боротьбу з Радвладою, використовуючи антисемітизм для своїх цілей, тобто для боротьби з Радвладою»57.

Намагаючись домогтися рішучого перелому громадської думки, органи влади розробили і запровадили низку заходів, зокрема, і безжальне переслідування учасників антисемітських випадів у судовому порядку. Прикладом може слугувати справа про так званий ритуальний наклеп Лещинських, що розглядалася у Черкаському окружному суді58. Полягала вона в наступному: 21 березня 1926 р. Агафія Лещинська, намагаючись приховати небажану вагітність, під вигаданим прізвищем лягла до місцевої лікарні на аборт. Батьки марно намагалися розшукати дочку і врешті подали заяву до міліції, звинувачуючи гр. Лібермана у ритуальному вбивстві. Обшук в обійсті Лещинського результатів не дав, а невдовзі вона була виявлена на лікарняному ліжку. Після принизливих звинувачень та чуток, що миттєво рознеслися містечком, євреї, своєю чергою, почали збиратися групами, врешті зійшлися у клубі кустарів, куди запросили свого голову (за сумісництвом нацменпрацівника) і «... вимагали від останнього терміново поставити до відома місцеву владу», телеграфувати до центру, арештувати Лещинську, вголос висловлюючи незадоволення діями начальника міліції.

Наступного дня, зібравшись на вечірню молитву, євреї знов запросили нацменінструктора і вимагали від нього цілком конкретних дій, апелюючи до гасел політики коренізації. «Основним питанням, що проходило червоною ниткою під час розмов, висновків і пропозицій -- було, що, незважаючи на те, що Радвлада існує 8 років і жорстко бореться з усіма передсудами і залишками царизму, проте, є ще досі темні сили, що знаходять грунт для своїх мерзенних вчинків, і що ми в майбутньому не гарантовані від провокації, а тому необхідно негайно телефонувати до ВУЦВК, оскільки місцева влада досі себе в цьому відношенні не проявила, виділити делегацію і послати до округи. Крім зазначеної вище, жодних офіційних делегацій нікуди не надсилалося. Надіслана делегація з'явилася в округу до секретаря ОПК (в особі тов. Малкіна -- Нацмена і тов. Лоріс) і повідомила про те, що сталося. Вислухавши їх Секретар відправив їх до ДПУ»59.

Попри те, що поміж спричиненою Лещинськими колотнечею і віднайденням зниклої дівчини минуло не більше 6 годин, ОПК потурбувався з' ясувати позицію місцевого українського населення. Діапазон думок останнього був доволі широким: від «бий жидів» до «хіба жиди такі дурні, щоби їсти кров людську, коли у них курей вистачає?» Влада (і партійна і місцева) натомість бездіяла, створивши прецедент небезпечного суспільного хвилювання. Враховуючи політичний момент, ОПК видав відповідні рекомендації: зважаючи на політичну доцільність, віддати до суду Лещинських, Кучинського (наречений дівчини) і начальника міліції, провівши судовий процес суспільно-політичного характеру і виділивши для цього кращих працівників; місцевий управлінський апарат терміново зміцнити кадрами. Отримав по заслугах і нацменпрацівник: резолюція позбавила його перспектив подальшого кар'єрного зростання: «Констатуючи, що лінія, яку проводив Уповноважений Нацмену, і його підхід до роботи йде врозріз із загальною лінією партії по національному питанню, вважати необхідним заміну тов. Малкіна іншим, більш політично витриманим товаришем, завчасно надіславши на місце Окрнацмена для глибокого і детального обстеження роботи серед нацменшин»60.

Послідовно роз' яснюючи свою позицію щодо єврейських переселенців, уряд тим не менш йшов на поступки роздратованому селянству, надаючи пільги полякам та українцям, аби ті не відчували себе дискримінованими, порівняно із євреями. Та все ж чимдалі антисемітизм набирав усе огидніших форм, віддзеркалюючи болючі соціально-економічні проблеми радянської глибинки. Очевидний спалах побутового антисемітизму припав на часи суцільної колективізації. Величезна кількість архівних джерел та публікацій періодичної преси свідчать про те, що емоційний стан етнічних громад, зокрема й у тому, що стосувалося відчуття громадянської захищеності, у цей час набув пограничного характеру. Тотальна наруга над селянством закріплювала настрої тотальної тривоги, яка будь-якої хвилини могла набути неочікуваного повороту. Про одну з курйозних ситуацій йдеться в офіційному запиті ЦКНМ до Плисківського РВК та Прокуратури республіки від 13 липня 1931 р. -- Голова сільради Бондарець вирішив заохочувати мешканців містечка Дзюнківка до участі у польових роботах за допомогою штрафів. Бригада молоді без попередження обходила будинки євреїв і вимагали штраф, у рахунок якого забирала подушки та інший домашній крам. Віз, навантажений майном, у супроводі кінноти просувався містечком. Хтось пустив містечком чутку: «Грабують жидів». Приголомшені євреї (як видно, ментально цілком готові до чергового погрому) знялися з обійсть, наспіх позачиняли помешкання і повтікали до річки (!). Цікаво, що перевірка з'ясувала: наказ голови сільради про штрафування євреїв був безпідставним -- по містечку був оголошений санітарний тиждень, упродовж якого євреї мусили привести до ладу вулиці, двори й будинки61.

Не кращі наслідки давало довільне змішування вихідців з різних етносів у трудових колективах, найбільше -- сільськогосподарських. У листопаді 1930 р. представницька комісія (за участю члена ЦКНМ) розслідувала факти антисемітизму у Ново-Іванівському радгоспі, перед тим поповненому через харківську біржу більш як 70-ма позбавленцями-євреями. Останні складали 60% від 120 нових радгоспних працівників, саме їм у провину ставилися розхлябаність, халатність, умисне шкідництво, за які частина з них була заарештована радгоспною адміністрацією. Дехто з робітників та керівників радгоспу, не криючись, називав новоприбулих «жид», «жидівська морда» тощо, а найбільш заповзяті (Миронов і Шабанов) -- напали з ножем на групу євреїв, що прямували до гуртожитку, з криками: «Всіх вирізати жидів»62. Перевіривши обставини колективної скарги на місці, комісія дійшла цілком відповідного часові висновку про «перенесення класової ненависті до групи позбавленців на національний ґрунт», а в якості причини такого ганебного інциденту назвала те, що «робітничий комітет під час літніх робіт не провів серед робітників роз' яснювальну роботу про національну політику партії»63. Формальність висновків комісії не лишає підстав сподіватися, що решта з десятків звернень і скарг представників етнічних меншин про переслідування та утиски прав на національному ґрунті, отримала скільки-небудь вагому реакцію з боку місцевих органів влади та управління.

На початку 1930-х рр. листи єврейських селян про вороже ставлення до них стали звичним явищем. Практично на кожен такий випадок відряджався уповноважений ЦКНМ для розгляду справи на місці64. Втім, вже з другої половини 1931 р. на запити ЦКНМ щодо проявів антисемітизму місця відповідають маленькими відписками простим олівцем на клаптиках паперу65, згодом -- у міру переростання голоду в Голодомор -- актуальність проблеми зійшла нанівець сама собою.

Підсумовуючи викладене вище, слід вкотре підкреслити двоїстість і суперечливість взаємовідносин влади та етнічних громад упродовж найбільш етнічно-орієнтованого періоду існування радянської державності. Не заперечуючи значних позитивних змін, що відбулися у процесах етновідтворення та етнокультурному житті низки громад, слід пам'ятати, що вони були лише однією стороною етнонаціонального буття радянської України. Політика коренізації запроваджувалася в особливому правовому полі -- без визначення дефініцій «національна меншина», «корінний народ», «титульна нація». Вона ґрунтувалася на запереченні надання якійсь мові статусу державної. Ця принципова позиція більшовицького проводу справляла визначальний вплив на решту складових національної політики. Важливо усвідомлювати, що національні ради і райони радянська влада розглядала лише як знаряддя запровадження на місцях відповідної мовної політики: то були адміністративно-територіальні одиниці з діловодством національним мовами, а не територіальні автономії певного етносу. Ознаки тоталітаризації соціально-політичного життя були очевидними у роботі національних адміністративно-територіальних одиниць вже наприкінці 1920-х рр. Структура їхніх виконавчих органів і спеціальних нацменустанов будувалася таким чином, щоб оперативно акумулювати потрібну державі соціально-економічну, політичну та іншу інформацію, володіння якою дозволяло ефективно керувати розвитком міжетнічних взаємин з центру, водночас зводячи нанівець ініціативу місць, не допускаючи групування інтересів етнічних меншин та їхньої презентації через будь-яких «посередників між радвладою і нацменшинами»66.

Впродовж міжвоєнного періоду поняття «національна меншина»67 тлумачилося поза його політичною складовою, лише як група осіб певної етнічної приналежності, а основою формування радянської етнополітики були інтереси діючої влади. Найдратівливішою проблемою останньої залишалася відсутність суттєвої підтримки більшовицької доктрини широким загалом етнічних громад. Величезних зусиль владі коштувало «конструювання» потрібного складу національних адміністративно-територіальних одиниць. Власне, декларована державою зростаюча з року у рік підтримка виборця досягалася за рахунок широкосяжного обмеження виборчих прав та політичної монополії більшовиків. Проблему нарощування соціальної бази влади мали вирішувати проекти соціально-економічної реконструкції, індивідуально розроблені для кожної етнічної громади, розбудова освітніх і культурних установ, що працювали національними мовами.

Історія національних адміністративно-територіальних одиниць, що тривалий час підносилася як вищий прояв радянської демократії, була неоднозначною і суперечливою. Створення національних рад і районів загасило вогнища конфліктності у місцях розселення етнічних меншин. Національний принцип районування виявився вдалою знахідкою радянської влади. Це допомогло гармонізувати міжетнічні взаємини у найбільш складний і вибухонебезпечний період існування радянської держави. Який би зміст не вкладали етнічні громади у створення національних рад і районів, він залишався доволі чітко визначеним відповідними урядовими постановами. Виокремлення рад і районів з переважаючою людністю етнічних меншин згідно з буквою закону мало за мету запобігання утиску прав останніх на використання рідної мови у контексті запровадження українізації, але не повинне було створювати виняткові умови для того чи іншого народу.

Надзвичайно важливим є усвідомлення мети існування національних рад і районів, які від початку їхнього утворення держава розглядала лише як знаряддя запровадження на місцях відповідної мовної політики. Стосовно політичного змісту національних рад і районів, як органів влади місцевого рівня, слід відзначити, що вони були частиною складної ієрархічної будови радянської державності, що забезпечувала збереження диктатури партійних вождів шляхом позбавлення політичних прав «експлуататорських класів». Називаючи адміністративно-територіальні утворення у місцях компактного розселення етнічних меншин національними, слід пам'ятати, що то були адміністративно-територіальні одиниці з діловодством національним мовами, а не територіальні автономії певного етносу.

Прагнення контролювати й спрямовувати у «радянське річище» діяльність рад від моменту складання списків кандидатур до вирішення останніми найдрібніших питань повсякденного життя складало базову вісь внутрішньої політики більшовицької партії. Диктаторські тенденції визначали політичне обличчя більшовизму з перших років його приходу до влади, проте політична й соціально-економічна криза початку 1920-х рр. привела партійних керманичів до усвідомлення необхідності певного послаблення одіозних проявів політичного диктату. Не остання роль у створенні привабливого іміджу радянської влади відводилася політиці коренізації, що повинна була зробити її зрозумілішою і ближчою населенню.

Значними успіхами у сфері вдалого етнополітичного регулювання держава завдячувала спеціальним структурам, в Україні -- передовсім Центральній комісії у справах національних меншин при ВУЦВК. Управлінський апарат відіграв не останню роль й у тривалому в часі збереженні більшовицької влади над Україною. Сила правильно сконструйованої управлінської машини була цілком усвідомлена В. Леніним вже перед останнім походом в Україну. В записці до політбюро ЦК РКП(б) вождь розпорядився: «Надо установить немедленно практическую, краткую, но существенную форму отчетов (2 раза в месяц) каждого работника партии с Украины... За неприсылку отчетов арестовывать. Иначе прозеваем Украину»68. Надалі запроваджена ним схема функціонування й звітності радянських установ зверху донизу забезпечувала своєчасне інформування вищих органів влади про всі аспекти життя регіонів. Інформація акумулювалася, аналізувалася і ставала підосновою оперативного вироблення відповідних управлінських рішень, що забезпечували збереження влади більшовиків у всі найбільш критичні періоди її існування.

ЦКНМ, пильно відслідковуючи потік статистичних даних та політичних звітів, що надсилали місцеві нацменоргани, фактично перетворилася на центральний аналітичний орган, який готував підсумкові та агітаційно-пропагандистські матеріали для українського уряду. Саме вони ставали основою корекції політики більшовиків стосовно окремих етнічних громад. Слід відзначити, що до кінця 1920-х рр. ця схема ручного управління процесами етнонаціонального життя виправдовувала себе на всі сто відсотків, забезпечуючи керованість суспільно-політичних процесів та міжетнічну рівновагу в регіонах.

Поглинення ВКП(б) низки соціалістичних партій, зокрема національних, що було органічним фактором затвердження більшовицької влади у політичному просторі на початку 1920-х рр., в подальшому відіграло суперечливу роль у діяльності радянської державної машини. Низка державних функціонерів -- вихідців з національних партій, хоча й проголосили свого часу цілковитий перехід на комуністичні програмні засади, не могли, так би мовити, суто хірургічно видалити зі своєї свідомості величезний пласт теоретичних уявлень про те, якими мають бути відносини влади і суспільства, якими шляхами має розвиватися загальнодержавна і національні культури. Зовсім не випадково впродовж перших років більшовизації і в Україні, і в Росії, і в Білорусії (тобто у республіках з багатим досвідом політичної боротьби) у різних політичних ситуаціях та дискусіях матеріалізувалися давні бундівські, боротьбистські, поалейціоністські та ін. ідеї врегулювання відносин між владою і етнічними спільнотами. Власне, найбільшою тогочасною перемогою більшовиків стало здобуття державною машиною монопольного права на представництво інтересів ентічних громад. Вкупі з партійною монополією і фактичним здійсненням своєрідної політичної інквізиції (причому руками лівих вихідців з переслідуваних партій) вона з часом забезпечила ВКП(б) стерилізацію суспільно-політичної думки, її переведення у побутову площину, знеособлення суспільно-політичних рухів та встановлення неподільного контролю правлячої партії і над суспільством, і над державним (управлінським) апаратом.

Насправді доволі важко повноцінно кваліфікувати тогочасні складні і в субординаційному, і в сутнісному відношенні взаємини влади і етнічних громад. Одне є цілком очевидним: і селянству, і міським мешканцям, позбавленим ще на початку 1920-х рр. усіх засобів самозахисту, попри всі їхні побоювання і страхи, попри всі претензії до держави, не залишалося іншого вибору, як звертатися за допомогою до влади, причому -- бажано до влади центральної, зважаючи на недолугість і заплямованість іміджу влади місцевої. Ця зовнішня суперечливість стосунків влади і громад згодом упродовж років вдало використовувалася центральною владою для дистанціювання від усіх «прорахунків» і «перегинів» влади місцевої: жодна із плям, спричинених місцевими управлінцями, не могла заплямувати верховну владу. Парадокс радянської історії полягав у тому, що викриттям зловживань місцевих управлінців (згодом для них вигадали міфологему «враг народа») центральна влада спромоглася чимдалі більше дистанціюватися в очах суспільства від негараздів і прямих злочинів, які сама ж і генерувала. Міфологема про справедливу верховну владу і безсовісних/ злочинних спотворювачів її волі, мала давні корені у вітчизняній історії. Вона була успадкована вождями більшовиків і доведена ними до досконалості.

Власне, ефективність використання пропагандистської машини та культосвітньої мережі для забезпечення існування влади, що не лише не відображала інтересів більшості населення, а й докорінно переформатовувала життя останніх відповідно до власних інтересів, не мала аналогів у тогочасній світовій політичній практиці. Привнесення в усі напрямки внутрішньої політики більшовиків зовнішніх ознак прогресивності, сприяння національно-культурному розвитку народів при одночасному проголошенні їхньої рівності, надало радянській державно-політичній системі потужний запас міцності. Популяризація нової політики радвлади відбувалася на громадських і професійних нарадах (голів і секретарів сільрад, голів кооперативів, учителів, агрономів комун та артілей, голів КНС тощо), що набули регулярного характеру. Саме вони створювали атмосферу широкої участі суспільства, зокрема й етнічних громад, в управлінні державою, у якій від них насправді нічого не залежало.

Поетапне згортання мережі органів по роботі серед етнічних меншин стало логічним етапом трансформації етнополітики радянського уряду. Не менш логічним було також згортання найбільш витратних і безперспективних, на думку союзного керівництва, напрямків політики коренізації стосовно етнічних меншин -- національних рад і районів, національних шкіл і культосвітніх закладів. Це нове для керівництва радянської України завдання вирішувалося методами Великого терору, який на той час перетворився на універсальне знаряддя мобілізації багатонаціонального радянського суспільства в епоху воєнних тривог кінця 1930-х рр.

політика коренізація радянський

ЛІТЕРАТУРА

1 Цит. за: Шевельов Ю. Про памфлети Миколи Хвильового // Сучасність. -- 1978. -- № 2. -- С. 19.

2 Бистрицька О.Б. Розвиток системи освіти національних меншин в Україні у 1917-- 1939 рр.: Дис... к.і.н. -- Х., 1998. -- Арк. 72.

3 ЦДАВО України. -- Ф. 413. -- Оп. 1. -- Спр. 59. -- Арк. 19.

4 Там само. -- Спр. 65. -- Арк. 77-78.

5 Там само. -- Оп. 2. -- Спр. 7. -- Арк. 6.

6 Там само. -- Оп. 1. -- Спр. 65. -- Арк. 169.

7 Там само. -- Спр. 65. -- Арк. 171.

8 Там само. -- Спр. 55. -- Арк. 14.

9 Там само. -- Спр. 55. -- Арк. 14.

10 Там само. -- Спр. 169. -- Арк. 1.

11 Там само. -- Арк. 20.

12 Там само. -- Арк. 23.

13 Там само. -- Арк. 24-25.

14 ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 20. -- Спр. 2688. -- Арк. 19-23.

15 ЦДАВО України. -- Ф. 413. -- Оп. 1. -- Спр. 154. -- Арк. 49.

16 Там само. -- Оп. 2. -- Спр. 7. -- Арк. 90.

17 Там само. -- Спр. 6. -- Арк. 111.

18 Там само. -- Спр. 7. -- Арк. 111.

19 Там само. -- Арк. 133.

20 Там само. -- Арк. 153.

21 Там само. -- Оп. 1. -- Спр. 9. -- Арк. 3.

22 В оригіналі йдеться про «раду національних меншин» при ЦКНМ.

23 ЦДАВО України. -- Ф. 413. -- Оп. 1. -- Спр. 128. -- Арк. 6.

24 Там само. -- Арк. 21.

25 Там само. -- Арк. 20.

26 Там само. -- Спр. 132. -- Арк. 32. -- Повний текст листа бердичівських кустарів унаочнює причини суперечливих взаємин місцевих органів влади і містечкових євреїв.

Размещено на Allbest.ru