Історія Криму

Размещено на http://allbest.ru

Історія Криму

Минуле Криму багате на події -- величні і щасливі, трагічні й героїчні, власне, як і історія будь-якого іншого регіону з давньою, складною і суперечливою історією. Саме на півострові знайдені найдавніші на теренах України пам'ятки, що свідчать про те, що людина опанувала ці землі близько 100 тис. років тому. Першим кримським народом, назва якого відома нам з писемних (давньогрецьких, вавилонських, урартських, юдейських та перських) джерел були кіммерійці. Невідомо звідки прийшовши у Крим, вони так само загадково зникли. Так само, як таври, від яких і походить доволі поширена назва Криму -- Таврида (Таврика, Таврія).

Перебуваючи на перетині міграційних потоків, півострів за кілька тисячолітню історію дав прихисток низці племен, назви яких нині відомі тільки науковому загалу. Тривалий час його історія була пов'язана із скіфами, що заснували тут свою державу (остання столиця -- Неаполь Скіфський). Скіфи створили особливу систему взаємодії із грецькими полісами та державами (на західних землях -- Херсонес Таврійський, на сході -- Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї). Таврида з її строкатим населенням була частиною еллінського світу: про неї писали в літературних творах Геродот та Еврипід; її життя відображене на фресках та мозаїках, скульптурах та ювелірних виробах з поховань скіфських царів, вироблених руками еллінських ремісників. Багата історична спадщина Давньої Греції була успадкована Римською імперією, в сфері впливів якої Крим перебував до VI ст. Вже тоді тут існували численні юдейські громади, які знаходили послідовників і серед автохтонного населення. Крим перебував на перетині політичних та економічних інтересів провідних європейських та азійських держав; втім, це не заперечувало одночасного існування тут низки незалежних держав та державних утворень, що постійно вели між собою боротьбу.

У війнах промайнула епоха набігів кочовиків. Скіфська держава була знищена в другій половині III ст. н. е. готами, вони у свою чергу в IV ст. н. е. були витіснені гунами. Після розпаду Римської імперії Крим потрапив до сфери впливу Візантії, яка перетворила на неприступну фортецю Херсонес, збудувала ряд укріплень на південному узбережжі (Алусту (Алушта) і Горзу- віти (Гурзуф)) та гірському Криму (Сюрень, Ески-Кермен, Мангуп, Інкерман, Чуфут-кале). Врешті, коли берегів Чорного моря у боротьбі з печенігами сягнули інтереси молодої Київської держави, тут з'являються і намагаються зміцнювати свою присутність русичі. 988 р. (за іншими джерелами -- 989 р.) князь Володимир, оволодівши Корсунем, прийняв офіційне хрещення, що започаткувало поширення християнства на Русі. В ХІІ ст. більшу частину півострова захопили половці. Середньовіччя стало часом тяжких випробувань для жителів півострова: постійні набіги кочовиків та облоги фортець, як правило, закінчувалися трагічно, -- населення винищувалося чи виводилося в рабство, господарство приходило в занепад. Таким чином тут з'явилися і татари, які після перемоги над руськими військами на р. Калка зайшли в Крим на зимівлю і підпорядкували степову зону Ординському царству. Після розпаду Золотої Орди в степовому Криму вони створили власну державу (1441), яка невдовзі потрапила під протекторат Оттоманської Порти.

Традиційно населення всіх імперій (Римської, Візантійської, Османської та Російської), яким історично належав Крим, було строкатим. У нетривалі часи мирного існування тут уживалися різні етнічні та етноконфесійні громади. З часом відпрацьовувалися моделі мирного співіснування, розподілу праці. Вони були універсальними впродовж майже трьох тисячоліть: степовий Крим з його посушливим різким кліматом служив прихистком кочовикам та їхнім багатотисячним табунам худоби; прибережну смугу посилено колонізували вихідці з Греції, Італії, Передньої Азії. Вони будували міста, займалися ремеслами і промислами, торгівлею, виробництвом вина. Етнічні групи в Кримському ханаті мали доволі сприятливі умови для свого розвитку: християнські й караїмські святині співіснували із столицею ханату та ханським палацом, райя були заможними господарями й надійними платниками податків. Тоді не Крим належав Росії, а сама вона була васалом Ханату і до 1680 р. платила йому данину. Суперечності, що природно виникали в багатонаціональному і багатоконфесійному суспільстві були використані згодом, коли Крим потрапив до сфери життєвих інтересів зміцнілої Російської імперії. У царському дворі Крим вважали «ключом Российских и Турецких владений». Скориставшись внутрішньою боротьбою у ханаті та ослабленням Османської імперії, Росія внаслідок низки дипломатичних заходів та воєн другої половини XVШ ст. спершу посадила на ханський престол свого ставленика, згодом економічно та демографічно знекровила ханат, і врешті в 1783 р. -- під приводом зречення Шагін Ґерея на користь Катерини ІІ, анексувала півострів.

Володарювання російських імператорів у Криму тривало до 1917 р. За цей час його татарське населення зменшилося більше як на 450 тис. осіб. На нові землі спрямовувалися потоки російських й українських переселенців (передусім -- селян), а також з'явилися іноземні колоністи, для яких російський уряд створював досить сприятливі умови. На 1917 р. найбільшим у етнічній структурі населення Криму (понад 41% всього населення) стали росіяни. Однак така ситуація спостерігалася лише в містах. У степовому Криму співвідношення етнічних груп мало дещо інший вигляд: тут існували майже рівноцінні громади росіян, українців, татар і німців.

До епохи революційних потрясінь народи Криму підійшли із різним політичним багажем, істотно відрізнявся рівень їхнього культурного розвитку, гострота соціальних суперечностей. Традиційно ситуацію ускладнював геополітичний фактор. Це й стало підосновою жорсткого протистояння політичних сил на півострові. Впродовж кількох років війн і революцій в Криму змінилося вісім урядів, які запроваджували діаметрально протилежні політичні та соціально-економічні моделі суспільного існування. Переможницею із запеклої політичної і воєнної боротьби вийшла радянська Росія, що включила Крим як автономну республіку до складу Російської Федерації. Але тоді вона змушена була зважати на події попередніх років, зокрема, союз, що склався між діячами українського та кримськотатарського національно-визвольних рухів щодо перетворення постімперських просторів на демократичну федерацію вільних народів. Позбавлені власної державності обидва народи переживали етап піднесення націотворчих процесів. Проти них і було спрямоване основне вістря політики більшовиків як в Україні, так і в Криму.

Декларуючи гасло рівності народів та політику коренізації, радянський уряд водночас здійснював активні колонізаційні заходи, в результаті яких планував вирішити свої внутрішні й зовнішньополітичні завдання. Низка земель Криму була визначена як колонізаційний фонд, де тогочасні кремлівські керівники планували створити єврейську республіку. Однак проект наразився на запеклий опір татарської громади, що врешті обумовило критичне загострення не лише міжнаціональних відносин, а й виникнення конфлікту між Кремлем та республіканським субцентром влади. Наслідки виявилися трагічними для кримськотатарського народу: в 1928-1931 рр. його керівництво було знищено, під гаслами боротьби з буржуазним націоналізмом зібрані і спалені рештки вцілілих старовинних рукописів та національно-демократична література; кримськотатарську мову спочатку перевели на латинську абетку, згодом замінивши її на кириличну. Історичні реалії були такими, що політика коренізації в радянському варіанті спричинила деградацію культурного життя не лише кримськотатарського народу, а й національних меншин півострова.

Часом надлюдських випробувань для народу Криму стала Друга світова війна. Нацисти практично знищили єврейську та кримчацьку громади півострова. Втрати воєнного лихоліття були підсилені діями радянського керівництва, що оголосило низку народів півострова колабораціоністами, і відразу ж після визволення провело тут масштабну етнічну зачистку. Понад 60 тис. німців та італійців депортували в перші дні війни, більш як 230 тис. татар, болгар, вірменів і греків примусово виселили у 1944 р. За роки війни населення Криму зменшилося вдвічі і на травень 1944 р. становило 780 тис., а після депортації кримських татар -- близько півмільйона. Повоєнного населення півострова вистачило б лише на заселення сучасних міст Сімферополя та Феодосії. Крим практично знелюднів і лежав у руїнах. Увесь тягар щодо його відновлення уряд СРСР поклав на простих трудівників, яких «примусово-добровільно» переселяли на півострів у помешкання депортованих. Це був драматичний період виживання на землях, де все нагадувало і про найстрашнішу війну, і про національну трагедію репресованого народу. Можна лише здогадуватися про емоції, що вирували тоді в душах підневільних радянських громадян. Натомість пропаганда штучно створювала і насаджала міф про народ-зрадник. Отруйні наслідки вживлення цього міфу в свідомість радянських громадян даються взнаки й донині.

Важкою працею й величезними жертвами переселенців Крим був відбудований і перетворений на перлину садівничої, виноробної, ефірно-олійної та курортної промисловості. Не буде перебільшенням твердження, що на зміцнення іміджу Криму як всесоюзної здравниці працювали не лише всі мешканці півострова, а й значна частина материкової України: саме через неї пролягали й нею обслуговувалися транспортні комунікації, електричні та інформаційні мережі, для безперебійного постачання Криму питною водою був втілений у життя епохальний проект спрямування дніпровської води в посушливий кримський степ. У вузах, училищах і технікумах України здобула освіту переважна більшість працівників кримських здравниць, навчальних та лікарняних закладів, наукових і науково-дослідних установ, архівів і музеїв, заповідників і Ялтинської кіностудії. Нині мало хто згадає, що наприкінці 1953 р. на весь Крим було тільки 3 хлібних, 18 -- м'ясопродуктових, 8 -- молочних, 28 -- книжкових магазинів, 2 магазини з продажу тканин, 9 -- взуття, 5 -- будівельних матеріалів. Овочі та картоплю можна було купити лише на ринку. Переважна більшість так званих курортів гостро потерпала від нестачі питної води. Зруйнований на 40% під час війни житловий фонд практично не відновлювався.

Приєднання Криму до УРСР розпочало новий етап етнонаціональної історії півострова. Широкомасштабна переселенська програма, інфраструктура розбудова, що її супроводжувала, стали підосновою його стрімкого відродження й розвитку. На 1959 р. людність півострова становила 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р., а в 1989 р. склала 2 430,5 тис. В етнічній структурі переважну більшість становили росіяни й українці, оскільки навіть після засудження культу особи та в часи перебудови уряд СРСР забороняв нащадкам депортованих повернутися на батьківщину.

Ситуація докорінним чином змінилася в останні роки існування СРСР. Погром у Ферганський долині влітку 1989 р. змусив десятки тисяч кримських татар явочним порядком переселятися на землі предків. За переписом 2011 р. їх було вже 243 тис. Поступово, хоча не в таких масштабах, на півострів поверталися також нащадки решти репресованих народів. Українська влада багато зробила для їхнього облаштування, забезпечення роботою, набуття громадянства та громадянських прав. Слід наголосити, що таку кількість репатріантів за роки незалежності не прийняла жодна з колишніх радянських республік. У складі України Крим здобув право суб'єктності у політичному житті та широку автономію. Так само особливий статус, згідно до Конституції, мав Севастополь. Разом з тим, докорінна зміна етнополітичної ситуації в Криму в контексті складного й болісного перехідного періоду, що супроводжував розбудову незалежної України, перетворилася на фактор перманентної політичної нестабільності. Адже низка політичних сил не лише в Україні, але й за її межами існувала за рахунок міцно вживлених у масову свідомість ідеологічних стереотипів та невирішених соціальних питань. Це не лише не сприяло гармонізації взаємин сусідніх народів, а й культивувало зерна розбрату між ними.

Події останнього часу підтверджують цю думку. Із подивом загалом толерантне суспільство побачило, як оживають і набирають вбивчої сили ідеї про зверхність одного народу над іншим, про належність території, що є невід'ємною частиною України, іншій державі. Здавалося б, за цей час мали місце безліч перемог і здобутків, які є предметом гордості та наслідком спільної долі народів, що населяють Крим. Однак невпинно розповсюджувалися конфронтаційні настрої, які вміло підживлювалися та культивувалися і, зрештою, створили сприятливі умови для відторгнення Криму від України і включення його до складу РФ. Отже, одних лише гасел про братерську єдність та інтернаціоналізм, як показав історичний досвід, виявилося замало. Так само надто мало пересічні мешканці Криму та України знають про спільні сторінки історії, культуру, побут та звичаї свої та своїх сусідів. Адже історія Криму та народів, що складають його сьогоднішнє етнічне обличчя, невичерпна. У ній багато ще недослідженого, багато й такого, що вже ніколи не буде дослідженим внаслідок відсутності або цілеспрямованого знищення джерел. Однак, і того, що достеменно відомо нині, достатньо, аби стверджувати: у причорноморському цивілізаційному просторі Крим і південно-західні руські (згодом -- українські) землі перебували в одній системі координат. Це був не простий процес. Змінювалися епохи, економічна, політична та інституційна моделі їх існування, накопичувалися історичний досвід та традиції, урізноманітнювалися форми і контакти між людьми (від конфронтаційних до лояльних і дружніх). Адже сила зброї -- це лише один із можливих інструментів вирішення питань, пов'язаних із територією, формуванням життєвого і навіть духовно-мовного середовища. Спектр цих факторів є незрівнянно ширшим, стійкішим та універсальнішим. Щоб зрозуміти це, достатньо уважно та неупереджено заглибитися, зокрема, в історію України, Росії, Криму, Туреччини, ряду Балканських країн. Сподіваємося, що наша книжка сприятиме усвідомленню цієї думки, спонукатиме читача до критичного ставлення до існуючих ідеологічних кліше та стереотипів, а також плекатиме толерантне ставлення до народів, що мешкають поруч.

І насамкінець. Пропонована праця належить до окремого жанру науково-популярної літератури. Вона побудована у форматі запитань і відповідей, що, на нашу думку, дає можливість більш рельєфно відтінити знакові віхи історії Криму та її взаємозв'язків з іншими частинами України в античну та середньовічну добу, новий та новітній час. Безперечно, не на всі питання допитливий читач знайде відповідь. Адже попереду -- складна та кропітка робота вчених над реконструкцією та поглибленим вивченням складних питань історії України та її невід'ємної частини -- Криму.

Як особливості фізичної географії Криму впливали на його історичний розвиток?

У фізико-географічному відношенні територія Кримського півострова чітко поділяється на дві частини. Рівнинний Крим -- частина Східно-Європейської рівнини -- за ландшафтно-географічним районуванням складає окремий Кримський край, який належить до південностепової підзони степової зони. Клімат тут степовий, помірно посушливий, причому кількість річних опадів збільшується у напрямку від Сиваша до Кримських гір.

Кримські гори, на відміну від рівнинного Криму, становлять собою частину гірського поясу Субсередземномор'я. Клімат там, особливо на південному макросхилі, має помітні риси середземноморського, а рослинність також є середземноморською (точніше, субсередземноморською, де майже відсутні характерні для Середземномор'я вічнозелені дерева), хіба дещо збідненою.

Від материкової України півострів відділено системою мілководних, сильно засолених заток -- Сивашем (Гнилим морем). Утім, ще в античну добу Сиваша у сучасному вигляді не існувало. У західній його частині знаходились прісноводні водойми (озеро Бук античних джерел), береги яких вкривав ліс. Факт існування доволі значних лісових масивів, принаймні на північ від Сиваша, підтверджується даними археології, за якими тут у добу пізньої та фінальної бронзи розташовувались поселення давніх металургів. Останні ж, як відомо, прагнули селитися поблизу лісових масивів, потребуючи великої кількості деревного вугілля. А от руду вони імпортували.

У східній частині сучасного Сиваша розташовувалась затока Азовського моря (Меотійського озера). На думку геоморфологів, Арабатської стрілки в античну добу, та й пізніше, ще не існувало, але археологи виявили рештки давніх поселень саме на стрілці, що змушує обережніше ставитись до палеогеографічних реконструкцій цієї частини Сиваша.

По мірі знищення площ лісових масивів поступово зростала відкритість півострова для проникнення з півночі, а через засолення місцевих водойм засолювались і ґрунти, наслідком чого ставала опустеленість місцевої степової та лучної рослинності. Окремі географи навіть розглядають Присивашшя як напівпустельну зону, хоча, на відміну від справжніх напівпустель, характер місцевої рослинності визначається не кліматичними, а едафічними (ґрунтовими) факторами.

Крім Присивасько-Кримської низовинної області, у складі Кримського степового краю виокремлюють ще три області: Центральнокримську височинну, Тарханкутську височинну та Керченську горбисто-пасмову.

Степи центрального Криму за складом рослинності в цілому подібні до степів Причорноморської низовини. На півночі області поширені переважно злакові степи, на півдні, ближче до передгір'їв -- багатші за складом рослинності різнотравно-злакові. Ця територія цілком сприятлива для розвитку кочового господарства. І справді, кочовики та напівкочовики проживали тут практично від самих початків виникнення кочового суспільства і аж до його загибелі. І лише зрідка й переважно на периферії регіону оселялися землероби. Найвідомішим районом, де землероби селилися здавна, було Саксько-Євпаторійське узбережжя. Втім, відсутність природних рубежів, які могли б захистити від вторгнення кочовиків, призводила до того, що землеробські поселення раз по раз знищувались, а традиції осілого господарства уривались.

Набагато менш сприятливими для кочовиків були області Тарханкутського та Керченського півостровів. Тарханкутський півострів, розташований на північному заході Криму, має доволі мозаїчний рельєф: рівнина тут розчленована численними балками і котловинами, з виходами вапняків. Рослинність регіону теж має свою специфіку: тут поширені петрофітні (кам'янисті) степи та рослинність карбонатних відслонень. У складі рослинності багато середземноморських рослин. Є всі підстави вважати, що у давнину в місцевих балках була поширена деревно-чагарникова рослинність, згодом майже повністю зведена людиною (залишки її ще існують у балці Великий Кастель). На відміну від Центрального Криму, де протягом тисячоліть повністю домінувало кочове скотарство, на Тарханкутському півострові ще в античні часи виникли землеробські поселення: грецькі -- на узбережжі та скіфські -- у глибині півострова. Однак і тут землеробська традиція під тиском кочовиків час від часу уривалися.

Найбільш відокремленою і найбільш своєрідною у ландшафтному відношенні степовою областю є Керченська горбисто-пасмова. Тут поєднуються ландшафтні комплекси, характерні для Присивашшя, Тарханкуту та передгір'їв Кримських гір, зустрічаються і грязеві сопки. Саме географічна відокремленість області сприяла тривалому утвердженню тут землеробських цивілізацій. Традиції землеробства привносились, головним чином, із Середземномор'я -- від античної Греції до пізньосередньовічної Італії. Чимало осідало тут і кочовиків. Варто зауважити, що, на відміну від Західного Криму, попри численні напади кочовиків, землеробські традиції на Керченському півострові ніколи не зникали повністю. При цьому слід підкреслити, що місцеві ґрунти, серед яких великий відсоток становлять засолені, не є аж такими сприятливими для землеробства. Родючі землі розташовані переважно невеликими масивами: у північній частині узбережжя Керченської протоки, у Кримському Приазов'ї, у Багеровій долині тощо.

Якщо степовий Крим, принаймні у своїй центральній частині, відігравав роль своєрідного коридора, який з'єднував півострів з материком, і яким до Криму приходили нові й нові народи, то гірський Крим завжди відігравав роль своєрідного прихистку. Тут племена та народи могли укритися від ворогів і зберегти, бодай тимчасово, свою культуру та етнічну ідентичність. Достатньо згадати невеликий етнос кримських готів, які прийшли до гірського Криму ще під час Великого переселення народів, у середині III ст. до н.е., і змогли зберегти свою мову і культуру аж до XVI ст.

У нижній частині зверненого до Степового Криму північного макросхилу Кримських гір розташований пояс лісостепу. Тут чергуються (чи чергувалися в минулому) ділянки дубових лісів (з дуба пухнастого) і справжніх (а не лучних, як у рівнинному українському лісостепу) степів. Вище, у середньому поясі, росли ліси: дубові (з дуба скельного), ясенові та грабові, у верхньому поясі до них додаються ще й кленові. На платоподібних вершинних поверхнях -- яйлах -- розташований пояс альпійських лук і гірських степів.

Тут, на північному макросхилі, де поєднувалися степові й лісові ділянки, регулярно відбувалися процеси осідання на землю кочовиків -- від скіфів до кримських татар. Саме тут виникла перша суто місцева держава (на відміну від полісів греків-колоністів, які свою державність принесли з метрополії) -- Пізньоскіфське царство. Тут був центр Кримського юрту, згодом -- Кримського ханства; тут розташовувалися столиці цих держав -- Неаполь Скіфський на околиці сучасного Сімферополя, Солхат (Старий Крим), Кирк- Єр (Чуфут-Кале) та Бахчисарай. Мешканці північних передгір'їв поступово просувалися на південь, асимілюючи своїх попередників. Так, пізні скіфи асимілювали таврів, а кримські татари -- готів.

Південне узбережжя Кримських гір знаходиться у зоні субсередземноморського клімату, з м'якою зимою і спекотним літом. У нижньому поясі в минулому переважали типові для субсередземноморських місцевостей ліси з пухнастого дуба та фісташки, а також рідколісся ялівцю високого й сосни Станкевича. Нині ця рослинність значною мірою знищена людиною. Вище росли дубові і соснові ліси (з дуба скельного та сосни кримської), а у верхньому поясі -- соснові й букові ліси.

Південні схили Кримських гір доволі стрімкі, ґрунти тут кам'янисті, прибережна смуга неширока (виняток становить хіба що Судакська долина). Всі ці фактори у минулому аж ніяк не сприяли соціально-економічному розвиткові цього регіону. Ані греки, ані візантійці чи генуезці не приділяли значної уваги освоєнню південного берега Криму, хіба що засновували укріплені пункти з корабельними стоянками для нормального проходження кораблів уздовж узбережжя від Херсонеса, Херсона чи Чембало у напрямку до Феодосійської затоки та Керченського півострова. Єдиним винятком, звичайно, була Судакська долина, яка почала освоюватись ще в античні часи і де виникло одне з найважливіших міст Криму доби середньовіччя та раннього Нового часу.

Можемо констатувати, що, попри свої не дуже великі розміри, Кримський півострів має складну та строкату ландшафтну структуру. Внаслідок цього історичний розвиток окремих його частин мав доволі суттєві відмінності, а етнічний склад завжди був достатньо строкатим.

Чи можна стверджувати, що історія України починається з Криму?

Першими мешканцями України, засвідченими писемними джерелами, були кочові скотарі-скіфи та кіммерійці, які мешкали на степу, що займав як материкову частину України, так і Кримський півострів. Вони стали відомими завдяки своїм війнам із царствами Урарту, Ассирії, Лідії у Закавказзі та Анатолії. Про них згадували пам'ятні написи царів Урарту та Ассирії від кінця VШ ст. до н.е. Хроніки і палацева документація ассирійських царів Асаргаддона (681-669 рр. до н.е.) та Ашшурбаніпала (668-627 рр. до н.е.) згадували про царів кіммерійців (гамір) і скіфів (ішкуза) під іменами Теуш- па, Тугдаммі, Ішпакай, Бартатуа, про запозичені «кіммерійські ремінці» (очевидно, кінська збруя), «кіммерійське взуття», «кіммерійські луки», а також про рабів з «кіммерійців» та «кінних лучників» на царській службі. Сцени битв із кочовиками, вирізьблені на стінах царських палаців Ассирії, підказують, що знайомство з ними відбулося ще й раніше, у ІХ ст.

Кіммерійців згадував легендарний грецький поет Гомер. Унаслідок грецької колонізації у Північному Причорномор'ї від VII ст. про степовиків та підлеглі їм народи інформували також грецькі поети, історики й географи. Вони спочатку називали Північне Причорномор'я країною скіфів або як батько історії Геродот у V ст. Скіфією. Спеціально ж Кримський півострів вперше згадав грецький географ другої половини IV ст. відомий як псевдо-Скілак: він відзначив його як «мис материка» і через назву місцевого народу назвав Таврикою.

Самі степові мешканці, однак, дуже довго не мали власної писемності. Написи на скіфських монетах карбувалися грецькою. Германські племена готів, які панували у надчорноморському степу у Ш-ст., залишили писаний слід у поетичній історії «Гетика» Йордана (пом. після 551 р.), візантійського історика готського походження, але він творив латиною. Тому історичний час для українського степу настає лише у добу Хозарського каганату. Щоправда, після прийняття іудаїзму хозарська верхівка користувалася івритом -- це засвідчив лист хозарського царя-бека Йосипа, в якому, між іншим, серед хозарських володінь згадувалися і Дніпро, званий по-тюркськи (Вагз, споріднене до пізнішої назви Озі), і деякі поселення на кримському південнобережжі. Проте хозари уживали й тюркську мову, і послуговувались власним письмом -- так званими тюркськими рунами, як про це свідчить рунічний запис на листі з хозарського Києва бл. 930 р. Та після занепаду Хозарського каганату писемність на території українського степу прижилася в культурі місцевого населення лише з наверненням на іслам у по-монгольську добу.

Водночас давні греки не були лише сторонніми спостерігачами у Північному Причорномор'ї. Заснування власних поселень, а далі й суверенних держав, перетворило землі, зайняті ними у степовиків, на територію грецької ойкумени, а отже включило їх до середземноморського світу. Через зацікавленість степовиків у близькому сусідстві з осілою цивілізацією, ця територія, попри політичні переміни, так і залишилась частиною середземноморського цивілізаційного ареалу до самого її завоювання Російською імперією наприкінці XVIII ст. Отже, історичний час на цій території можна виводити від перших згадок у грецьких писемних пам'ятках. А от першою писемною пам'яткою, знайденою на території України, може вважатися приватний лист, написаний на свинцевому згортку, що його було знайдено на о. Березань. Ця пам'ятка датується приблизно 500 р. до н.е. На території Кримського півострова найраніші з відкритих там писемних пам'яток представлені написами з Пантикапея -- столиці Боспорського царства, найраніші з яких датуються кінцем V -- початком IV ст. до н.е.

Яке місце посів Крим в історії людства?

Упродовж більшої частини своєї історії, точніше, до російської анексії кінця XVIII ст., знаходився на перехресті цивілізацій. Однією з них виступала цивілізація кочових скотарів Євразійського степу, яка займала на півострові степи, але, по суті, політично домінувала на всій його території. Інші цивілізації походили із Середземномор'я, як-от греко-римська, візантійська, ісламська в її османському різновиді. Представники Середземноморського світу займали на півострові лише порти, а часами також південне узбережжя та гірський масив. Утім, функція цивілізаційного перехрестя була притаманна цілому Північному Причорномор'ю, та й проявилася спершу у заснуванні грецьких колоній у гирлі Дніпра, а не у Криму.

Тривалість функціонування цього перехрестя зумовила географічна унікальність Північного Причорномор'я як місця, де Євразійський Степ з'єднувався з морем, що створювало вигідні умови для торгівлі. Передусім ідеться про торгівлю кочових скотарів Надчорномор'я з середземноморськими державами, яка, власне, й стимулювала грецьку колонізацію у Надчорномор'ї. Римське панування втягнуло до цієї торгівлі ціле Середземномор'я. З іншого боку, завдяки транспортному сполученню на степу, перспективи торгівлі із Середземномор'ям привабили у Крим купців із Центральної Азії, зокрема согдійців, які у VII ст. заснували порт Судак (Согдак), назва якого зберегла пам'ять про засновників. Судноплавні річки Чорноморського басейну привабили сюди у ІХ ст. купців-воїнів варягів, а надалі русів. Апогеєм в історії цього перехрестя стала монгольська доба, коли торгівля через генуезькі колонії зв'язала середземноморьскі країни з Центральною Азією та Китаєм.

Цей зв'язок через торгівлю виявився настільки привабливим для причетних країн, що його розрив унаслідок занепаду Монгольської імперії, зумовив спроби відновлення його іншими, морськими шляхами як з боку Європи, так і з боку Китаю. Саме пошук шляху у Китай дав поштовх великим географічним відкриттям. До всього, османці завоювали генуезькі колонії на Чорному морі 1475 р., змусивши генуезців переорієнтуватися на Атлантику, одним з епізодів чого й стало відкриття Нового Світу.

Що мають на увазі, коли говорять про культурно-цивілізаційну своєрідність Криму?

Практично вся історія Криму до 1783 р. була історією співіснування та змагання середземноморської і кочової культур, і саме відмінність у способах життєдіяльності забезпечувала їхнє тривале співіснування. Кочівники не знали мореплавства і протягом століть були змушені вдаватися до посередництва мешканців прибережної смуги. А після 1783 р. порубіжність Криму визначалася складною взаємодією Росії і Туреччини, у виграші від якої в середині ХХ ст. виявилася Україна.

Географічне розташування Півдня України на порубіжжі християнської й мусульманської цивілізацій зумовило кілька принципових особливостей у його розвитку. Як на першу, фахівці вказують на такий тип соціокультур- ного освоєння території, який у демографії іменують відкритим, з високою питомою вагою міграційних процесів. Велика міграційна рухливість населення спостерігалася упродовж усього часу формування поселень. Важливо підкреслити, що міграційна рухливість мала яскраве етнічне забарвлення.

Якщо ж окремо говорити про Крим, то найбільш характерна його особливість як ареалу розселення і господарського регіону сформувалася уже в наш час на базі його автономного статусу. У 1991 р. автономія в унітарній державі утворювалася як прийнятний для різних політичних сил компроміс, здатний мінімізувати ризики конфліктогенності. Частково він своєї мети досяг, хоч кримськотатарська спільнота цей компроміс не сприйняла і добивається зміни або принаймні коригування політико-правового статусу автономії. Головна вісь конфліктності на півострові розвивалася, однак, по лінії «Сімферополь -- Київ» і досягла апогею у 1992 р., з проголошенням Верховною Радою Криму його державної самостійності. Тоді напругу пристрастей вдалося пом'якшити. Утім, політичний простір Криму залишався переобтяженим безліччю проблем -- економічних і земельних, мовно-освітніх та релігійних. Значна частина цих проблем успадкована від минулих політичних режимів, чимало є таких, які породжені упродовж останнього двадцятиріччя -- недосконалістю регіональної політики центру, непрофесіоналізмом місцевої влади, нерозвинутістю структур громадянського суспільства.

Нині ситуація значно ускладнилася внаслідок поширення на Крим і Севастополь юрисдикції Російської Федерації, що означає фактичну анексію півострова. Формально Республіка Крим і місто Севастополь є суб'єктами РФ, але світова спільнота такий їхній статус не визнає. Своєю чергою, владні структури РФ не визнають легітимною українську владу і не бажають вступати у будь-які контакти на президентському чи урядовому рівнях. Це робить ситуацію невизначеною, але загалом передбачуваною. Отже, важливо налагоджувати контакти і дипломатичним шляхом розв'язувати питання власності, культурної спадщини, комунікацій і т.п.

Коли Україна підпише й економічну частину угоди про асоціацію з ЄС, її материкова частина і Крим будуть приречені на більш чи менш тривалий розвиток на різних цивілізаційних орбітах, у полі впливу Європейського Союзу та Митного Союзу. Це створить неабиякі складності для громадян України, які мають нерухомість у Криму і власні бізнесові та інші інтереси. Багато залежатиме від зваженості дій обох держав, які мають спільно сприяти збереженню ділової атмосфери і взаємовигідної співпраці на півострові.

Київ і Крим за доби Відродження: чужі світи, антагоністи чи партнери?

Для пересічної людини при згадці про відносини українців і кримців Кримський ханат є уособленням ворожості. На питання, що ви знаєте про татар, напевне буде відповідь: «татарські напади», «ясир». Проте слід відмітити, що конфлікт є лише частиною нашої історії. Адже, в решті-решт українці також воювали з поляками та росіянами і їхні війська так само палили і грабували. Вся правда в тому, що для українця Крим був далеким лише крізь призму війни -- звідти прийшов ворог і туди можуть увести в полон. В той же час в економічному плані Крим залишався частиною спільної економічної ойкумени. Теж стосується й випадків, доволі нерідких для ХІУ-ХУІ ст. союзницької співпраці українців і татар із Криму. За доби Відродження Європа зазнала колосальних змін у різних сферах свого життя. Не стали винятком також українські землі. Тут поширювалася влада Монгольської імперії, Золотої Орди, відбувалося утворення і перші десятиліття становлення Кримського ханату, прихід литовської влади і поява українського козацтва. При цьому відносини між Києвом і Кримом, незважаючи на суперечності, залишалися сталими.

Яскравим прикладом контактів Києва і Криму ще в XIII ст. можуть слугувати події напередодні і початку монгольського вторгнення. Так, у 1220 р. (інша дата 1221 р.) руські дружини допомагали мешканцям Судака і місцевим половцям у боротьбі проти турків-сельджуків. У 1222-1223 рр. Половці знову отримали допомогу цього разу вже проти монгольського війська. Така увага до ніби далекого півдня з боку Києва базувалася передусім на тому, що Крим і Київ були воротами одного торгового маршруту, який проходив через Центрально-Східну Європу з півночі на південь.

Слід відмітити, що із завоюванням України (без Галичини і Волині) Монгольською імперією цей зв'язок не порушився. Обидва регіони ввійшли до однієї області -- Крила Мувала, а Крим і передусім Кафа остаточно перейняли на себе південну частину торгового маршруту. Найкраще цей зв'язок простежується на приватному рівні. Адже, саме тут діє принцип раціональності, що не завжди є домінуючим у державній сфері. Так, після виходу (дефакто) Улусу Джучи зі складу Монгольської імперії, в ньому відбувся черговий перерозподіл земель між правлячою родиною -- Чингізідами. І в цьому перерозподілі Київ і Крим були віддані у власність молодшого сина Джучи -- Тука-Тимуру та його нащадкам. Отже, бачимо як два віддалених географічно регіони об'єднуються в одній власності. По мірі втрати Чингізі- дами своєї влади в Золотій Орді і заміщення їх князівськими родинами, весь регіон від Київщини до Криму підпадає під вплив князівської родини Кият, найвідомішим представником якої був Мамай. На сьогодні серед істориків домінує думка, що просування Ольгерда у 1362 р. на Київщину відбулося з дозволу (нехай і вимушеному) Мамая. Коли ж Мамай програв, то його старший син Мансур утік саме під Київ, де став родоначальником князівської династії Глинських. І не випадково Токтамиш, розбивши свого ворога, одразу здійснив наприкінці 1380 р. вторгнення на Київщину. Вже наприкінці 1390-х рр. Вітовт, оволодівши Києвом після смерті Скиргайла, починає просуватися на південь і в 1397-1398 рр. пробує разом уже із союзником Токтамишем опанувати Крим.

Взагалі саме за Вітовта, чітко прослідковується той факт, що хто володіє Києвом намагається підпорядкувати кримські порти і навпаки. Так, Вітовт у своїй ординській політиці саме Крим розглядав як плацдарм для захоплення центру Золотої Орди. Саме на півострів литовський князь відправляв своїх ханів-клієнтів, а вже звідти вони вирушали на схід. Водночас час головний ворог ВКЛ Едигей, займаючи періодично Крим, одразу організовував похід на Київ (найпотужніший з яких був у 1416 р.). Проте в цій боротьбі перемога врешті решт залишилася за ВКЛ і 1428 р. Вітовт змусив Кафу визнати його сюзереном.

Саме ця боротьба між ВКЛ і Золотою Ордою зі специфічним місцем Криму і породила остаточно нову державу -- Кримський ханат. На кінець життя Вітовту вдається посадити двох ханів на престол, одного в Сараї, як правителя Золотої Орди (Улуг Мухаммеда), а другого на створений престол у Криму (можливо, це був Хаджи Ґерей). Київ же став як військово-політичною, так і економічною базою утримання такого порядку. Відповідно, як тільки ВКЛ втягнулося у міжусобну війну 1431-1437 рр. і не могла ефективно впливати на степові справи, новий хан Саїд-Ахмед не лише прогнав свого головного конкурента Улуг Мухаммеда, але й «проковтнув» Крим. Економічні важелі Києва щодо степу він перевів на себе. Більше того, десь наприкінці 30-х -- на початку 40-х рр. XV ст. Саїд-Ахмед навіть спробував посадити у Києві свого ставленика князя Михайла Сигізмундовича. Проте як тільки ВКЛ відновило свою єдність, то почався процес відновлення й усталеного ще за Вітовта порядку речей на півдні. Причому в цьому відновленні чітко простежується зв'язок Києва з Кримом. Так, у Київське князівство повертається династія Володимировичів, а саме, син першого київського князя Володимира Ольгердовича (мається на увазі першого з литовської династії Гедиміновичів) Олелька. Причому йому повертаються всі повноваження батька, а за князівством закріплюється назва «Велике», на рівні з Великим князівством Литовським. Цей князь за десять років стабілізує ситуацію на київському півдні, відсунувши володіння Саїд-Ахмеда за Ворсклу. А вже його син Семен 1455 р. переходить у наступ і, згідно татарських джерел, розбиває Саїд-Ахмеда і садить у Криму Хаджи Герея, чим відновлює Кримський ханат. І поки існувало Велике князівство Київське, ханат залишався в орбіті литовських інтересів. У той же час, коли Київ з князівської столиці був перетворений на обласний центр у 1471 р., і у нього забрані зовнішньополітичні інструменти впливу на південь, доволі швидко і Кримський ханат підпав під владу нового сюзерена Османської імперії 1475 р.

Незважаючи на відчутні політичні зміни, традиційна тяга двох центрів не могла бути зруйнована також швидко. Інша справа, що появлялася вона у двох процесах.

Так, правителі Кримського ханату, відірвавшись від ВКЛ і Києва зокрема, почали докладати всіх зусиль аби компенсувати це захопленням стольного міста. Вже 1482 р. Менглі Ґерей І захоплює і спалює Київ, тоді ж він намагається закріпитися на порубіжних землях, та накладає на місцеве населення податок зерном тощо. Проте сил у ВКЛ виявилось достатньо, щоби відбити цей натиск. У подальшому діти цього хана Ахмат Ґерей і Саадет Ґерей виношували плани на захоплення Києва. Останній навіть вдався до військової операції, проте українські полки під Черкасами відбили вторгнення. І вже в подальшому плани на Київ почали доволі швидко відступати в минуле. Однією з причин цього, до речі, стала поява буферного проміжного військового центру -- українського козацтва. Саме воно закрило надійно центральноукраїнські землі з півдня.

Цікаво, що в 1500 р. останній хан Золотої Орди, намагаючись вдертися до Криму, просив ВКЛ віддати йому Київ, як базу для війська.

Інший процес являв собою уособлення кримськими елітами Києва як місця, де можна знайти надійний притулок у випадку гонінь і репресій у Криму (під час місцевих усобиць чи політики османів). Відповідно за прикладом батька Хаджи Ґерея, його діти Нур-Давлет, Хайдар і Ізтемир програвши Менглі Ґерею, втікали саме до Києва. Сам Менглі Ґерей на початку 1470-х років теж розглядав Київ як місце порятунку у випадку програшу конкурентам. Протягом кінця XV -- початку XVI ст. ціла низка представників кримського нобілітету втікали з Криму через Київ. Апогеєм цього процесу стала боротьба Іслам Ґерея І (син хана Мухаммед Ґерея І) за батьківський престол. Іслам Ґерей кілька разів піднімав повстання проти ставлеників османів Саадет і Сахіб Ґереїв. Причому, тоді, коли він зазнавав поразки, то одразу відступав під Київ. А вже отримавши там військову і матеріальну підтримку, повертався до Криму. Завдяки цьому Іслам Ґерей став у 1533 р. ханом. І лише війна ВКЛ з Москвою, відома як Стародубська (1534-1537) завадила йому закріпитися надовго.

Як бачимо, політичний зв'язок між Києвом і Кримом за доби Відродження ніколи не переривався, мав різні форми, був наповнений драматичними ситуаціями, проте залишався сталим.

Як Великі географічні відкриття стали економічно-цивілізаційним рубіконом Криму й України?

В історичному процесі не завжди політичні зміни збігаються з відповідними економічними та іншими трансформаціями. Вже зазначалося, що саме у 40-х рр. XVI ст. кримська еліта поступово відмовляється від планів щодо захоплення Києва. Цікаво, що і в урядових колах ВКЛ питання захоплення Криму стає дедалі примарнівішим. Причини цього знаходилися в економічній площині. Які ж процеси вплинули на плани сторін?

Добре відомо про існування Великого Шовкового шляху -- величезної торгової артерії, що з'єднувала Азію та Європу. Народи і країни, через які проходив цей шлях, знаходилися фактично у привілейованому економічному стані. В той же час зміна торгового маршруту одразу позначалася негативно на економічному розвитку тих, хто не був втягнутий у ці процеси. Слід відмітити, що саме поняття «шлях» є умовним. Швидше за все мова йшла про напрями і конкретні міста, як правило, портові (причому як на березі морів-океанів, так і пустель чи гірських проходів), через які йшов основний товаропотік. Крім того, не слід сприймати цей передусім караванний шлях як цілісне пересування однієї торгової валки, наприклад, з Китаю до Європи. Фактично мова йшла про таку собі товарову естафету, причому маршрути, як правило, тягнулися до областей зі своїм внутрішнім ринком. Отже, бачимо, що Великий Шовковий шлях це доволі складний і багатогранний торговий світ.

Частина Шовкового шляху пролягала саме через Україну. Тут головні маршрути йшли таким чином: морем з Трапезунда чи сушею через Кавказ товар потрапляв до Кримських портів. Звідси знову ж таки морем і сушею товар ішов на захід. По морю, так як функціонувало каботажне плавання, кораблі йшли вздовж берегів Північного Причорномор'я, заходячи в порти Дашева, Білгород-Дністровського, Кілії та інших місць. По суші каравани рушили степом через Перекоп до Дніпра, як правило, в напрямі Тавані -- саме тут була головна Дніпровська переправа.

Після неї маршрут розділявся на три головних напрями: перший, сушею вздовж чи човнами по Дніпру на північ до Києва, через південний Буг на Волинь та Галичину, і до Дністра й далі вже в різні частини Європи. Відповідно за тією ж схемою шлях працював і в зворотному напрямку. Із середини ХШ ст. український відрізок шляху істотно пожвавився. Це було пов'язано із занепадом його головного конкурента у Сирії і Палестині. Як наслідок, швидко росте Кафа, яка фактично перетворюється на торгові ворота Європи. Ця ситуація стабільно протрималася до кінця XV ст. Торгові міста і маршрути пережили лихоліття усобиць у середині Золотої Орди, вторгнення Тамерлана, наступу з півночі ВКЛ тощо.

Сучасник ще в 30-х рр. XVI ст. (коли вже відбувся торговий спад унаслідок зміни торгових шляхів на півдні) так описував рівень сухопутної торгівлі через українські землі: купці, коли їх збиралося до тисячі чоловік, об'єднувалися в каравани з багатьма навантаженими возами і в'юченими верблюдами. При проходженні через українські землі цих караванів з них мали чималий зиск різні групи населення: збирачі податків, купці, міняли, човнярі, візники, корчмарі та ін. При цьому, за словами автора джерела, на це не скаржилися ні московські, ні татарські, ні турецькі піддані. Тому нерідко у київських хатах, крім різних плодів і фруктів, меду, м'яса, риби, можна знайти шовк, дорогоцінні каміння, соболине та інші хутра, пряності.

Проте вже наприкінці XV ст. ситуація починає кардинально змінюватися. На це вплинуло два фактори.

Фактор перший. Завдяки розвитку продуктивних сил, кризи цехового виробництва і появи мануфактур в Європі починається виробництво тих товарів, що раніше завозилися зі сходу, передусім шовку. Крім того, взагалі така продукція як тканини, яка раніше йшла з Азії, тепер, навпаки, має місцеве походження -- найбільш цінні вироби з Ліона і Лондона. Розвиток продуктивних сил ринку і демографічний ріст у Західній Європі призводять до того, що саме на Балтійське й Атлантичне узбережжя поступово переміщується торгівельний оборот.

У той же час на Чорному морі османи знищують основного торгового агента європейців -- генуезців. Саму ж торгівлю в Чорноморському басейні османи замикають на Стамбулі.

Фактор другий. Починається доба великих географічних відкриттів. Португальці 1502 р. відкривають морський шлях до Індії навколо Африки. Іспанці 1498 р. відкривають Америку. Таким чином відбулися революційні зміни торгівельних маршрутів. Все це призводить до зміни ринків і їх характеру. Українські землі стають східним кордоном європейського ринку та його сировинним поставником, а Крим, навпаки, орієнтується на османський ринок. Відтак, якщо ще на початку XV ст. українських можновладців з українських теренів приваблював Крим із його портами і генуезькою торгівлею, то вже на середину XVI ст. їх увага була прикута виключно на захід.

Які історичні назви мав Кримський півострів?

Назви, дані півострову греками, назавжди збереглися в європейській географічній традиції. Назви Таврія або Тавріка походила від назви народу таврів. Уперше вона засвідчена у творі «Перипл (лоція) залюдненого моря» псевдо-Скілака, анонімного автора IV ст. до н. е., який видав себе за Скілака Каріандського, грецького капітана на службі персів VI ст. Також півострів називався по-грецьки Тавріка Херсонесос, себто Таврійський півострів. Ці назви лишалися основними назвами півострова для європейців приблизно до кінця XVII ст.

Назва Крим тюркського походження. Початково вона служила назвою міста (сучасне м. Старий Крим), що було адміністративним центром монгольського тумену, себто провінції, здатної виставляти десятитисячне військо. Нова назва засвідчила переміни, принесені монгольським завоюванням.

Відповідний тумен займав територію між річками Дніпро та Дон, а отже включав не лише півострів, а й значно більші за площею материкові землі. Він існував уже на час посольства римського папи до монголів під керівництвом Плано Карпіні 1245-1247 рр. Саме ж місто Крим вперше згадується під 1262-1263 рр. у зв'язку з проїздом через нього послів мамлюцького султана Бейбарса до золотоординського хана Берке. Сама назва «Крим», як припускається, означала рівчак.

Водночас ставка мала ще й другу назву Сол- хат, яка означала «ліве крило». Зазначення «ліве» видавало її другорядність відносно ставки правого крила. Схоже, остання розташовувалася у селищі Ескі-Юрт (себто, метафорично «стара столиця») на території сучасного м. Бахчисарая. Але Крим/Солхат набув більшої ваги, напевно, завдяки близькості головних центрів міжнародної торгівлі, таких як Судак та Кафа. Тому зрештою територія улусу стала ідентифікуватися саме за цим містом.

Значна торгівля також проходила суходолом по материковій частині Кримського улусу у східному та західному напрямах, завдяки чому там теж виникли важливі міста і певний час знаходилася ставка Мамая («Мамаев городок»), відомого політика часів анархії у Золотій Орді 1359-1380 рр. Проте ця торгівля занепала під кінець XIV ст. і за Кримом/Солхатом збереглася чільна економічна і політична роль. Ще 1438 р. це місто називалося степовиками орду-базаром («ставка-базар»), як звичайно називалася улусна столиця. Генуезькі ж володіння, хоча й відзначалися наявністю значно більшого міста Кафа, вважалися підвладними Золотій Орді, на знак чого генуезька монета карбувалася із золотоординською/джучидською тамгою. Тому в очах татар Кафа не могла заступити важливість Криму/Солхату.

Таким чином, політичний та економічний центр золотоординського улусу зосередився саме на півострівній частині. Через знелюднення материкових територій, а також втрату їх північної частини внаслідок експансії Великого князівства Литовського та Московського князівства з кінця XIV ст., на півострові зосередилися основні людські ресурси улусу. Півострів перетворився на центральне володіння улусу, а рів на перешийку з фортецею Ор («Перекоп») або Ор-Капи («Ворота у Перекопі») набув значення його кордону. Відповідно тюркомовне населення називало півострів за містом, яке для них було головним -- Кирим-адаси («острів» Крим). Територія за межами півострова дістала назву Ор-Ташраси, себто «Заор'я, території за Ором/ Перекопом». Навпаки, для сусідніх держав фортеця Ор перетворилася на головну прикмету цього улусу, а потім і держави, і саме її ім'ям Кримський ханат і називався -- Перекопська Тартарія (Tartaria Precopensis).

Та європейці все-таки визнали за півостровом і тюркську назву Крим. Принаймні з середини XVI ст. на європейських картах зустрічається її латинізована форма Crimea, але початково вона, як і назви Мала Тартарія чи Перекопська Тартарія, стосувалася усієї території Кримського ханату, себто півострова разом з материковою частиною. Іноді, внаслідок нерозуміння тюркської говірки, європейці вживали форму Кріменда, що копіювало тюркську назву у місцевому відмінку, себто «у Криму».

На європейських картах Кримський півострів до кінця XVII ст. також часто позначався як Газарія (Gazaria). Ця назва завдячує тому, що саме так у популярному та офіційному вжитку Генуезької республіки називалися колонії останньої на берегах Чорного моря, а їхнім адміністративним центром було місто Кафа (суч. Феодосія) у Криму. Сама ж назва Газарія, без сумніву, вказує на хозар.