Історія Криму

Після анексії Кримського ханату 1783 р. Російською імперією російські можновладці під впливом власного філеллінізму чи татарофобії відновили в офіційному вжитку грецьку назву Тавріка (звідси -- Таврический полуостров), але назва Крим зберегла популярність.

Згідно указів російської імператриці Катерини ІІ від 13 (2) і 19 (8) лютого 1784 р., на території анексованого Кримського ханату була утворена Таврійська область, а 20 жовтня 1802 р., згідно указу російського імператора Олександра І, заснована на тих же землях Таврійська губернія, яка проіснувала до 1921 р.

Як відображали Крим на стародавніх картах?

Карта як образно-знакова модель місцевості наочно передає великий обсяг інформації, включно з політичним і політико-адміністративним устроєм території. Важливою властивістю карти є її достовірність, тобто географічна відповідність картографічного зображення об'єктам реального світу. Тому при послідовному розгляді картографічних джерел минулого можна відтворити політичну історію певної території. Звичайно, при цьому слід враховувати тогочасні методи та способи створення карт, які тією чи іншою мірою впливали на точність й актуальність картографічного зображення, а також проаналізувати можливу тенденційність подачі інформації на карті.

Територія Криму досить схематично була відображена на рукописних дрібномасштабних картах світу раннього середньовіччя -- християнська й ісламська картографія. Берегова лінія Криму з прибережними поселеннями докладно показана на морських навігаційних картах ХШ-ХVH ст. -- картах- портоланах Середземного моря, що здебільшого відображали також Чорне й Азовське моря. Проте перші відомі стародавні карти не показували кордонів держав, яких власне й не існувало, а лише іноді містили підписи назв країн.

Визначною пам'яткою культури періоду Київської Русі, найдавнішою пам'яткою руських геодезичних робіт є так званий Тмутороканський камінь, знайдений на Таманському півострові у 1792 р. переселеними на Кубань запорізькими козаками. Напис староруською мовою на камені сповіщає про проведене за князя Гліба Святославича у 1068 р. геодезичне вимірювання віддалі від Тмуторокані (Тамань) до Корчева (Керч).

Крим зображений на перших друкованих, так званих античних, птоле- меївських картах -- на Десятій карті Європейської Сарматії (1477), на Восьмій карті Європи (Європейської Сарматії) (1482), де він підписаний як «Тав- рика Херсонеська». Починаючи з 1482 р., у виданнях «Географії», поряд із птолемеївськими картами, почали друкувати тогочасні, так звані сучасні карти. На сучасній карті Сарматії М. Вальдзеемюллера (1513) на території Криму розміщено підпис «Таврика Херсонеська, нині Мала Тартарія (Татарія)». Карта Польщі та Угорщини С. Мюнстера 1540 р., що була включена до його 39-ти видань «Географії» та «Космографії», містить напис на території Криму «Татарія Перекопська», а північніше Криму у гербовому щиті-кар- туші розміщено тамгу -- девіз Кримського ханату та роду Гіреїв і напис «Мала Татарія». Слід зазначити, що європейці Кримський ханат часто іменували «Мала Татарія».

Крим на карті Східної Європи венеціанського картографа і космографа Д. Ґастальді (1562) названий «Ґазарією (Gazaria)». Так у Західній Європі називали ґенуезькі колонії та факторії на Кримському півострові, які існували у ХП-ХV ст. Назва «Ґазарія» походить від хазар, які на той час уже втратили контроль над Кримом. Ця давня назва зустрічається і на окремих пізніших виданнях західноєвропейських картографів. Наприклад, на карті польських коронних земель лондонського видавця Р. Блома (1669) в англійській версії атласу Сансона.

Приналежність Криму до Кримського ханату чітко відображена на після- бопланівських картах України другої половини XVII-XVIII ст. Ґ. Валька і П. Шенка, Й.Б. Гоманна, Й.Х. Вайґеля, М. Зойтера, Т.К. Лоттера та інших західноєвропейських картографів і видавців. Крим як татарські землі показаний на першій друкованій карті російською мовою «... частини більшої і меншої Росії, Польщі, Татарії, Понту Евксинського і Анатолії ...» Я. Брюсса (1699), створення якої пов'язують з азовським походом Петра І проти Османської імперії (1695-1696).

Докладніше Крим у складі Кримського ханату відображений на численних картах Тавріки Херсонеської кінця XVI -- початку XVIII ст. Ґ. Меркатора, Й. Гондія, Й. Клоппенбурґа, В.Я. Блау, Я. Янсона, Ґ. Валька і П. Шенка, Ґ. Сансона, спадкоємців Сансона. Окремешність Криму від Росії унаочнюють численні карти Росії західноєвропейських картографів і видавців XVI-XVII ст. (С. фон Герберштайн, Ґ. Меркатор, І. Масса, Г. Ґерітц, В.Я. Блау, М. Меріан, Ю. Данкертс І, Н. Вісшер II).

Таким чином, з початку XVI ст. на картах західноєвропейських картографів Крим послідовно показувався як частина Татарії.

За картами XVIII ст. наочно можна прослідкувати російську експансію на Північне Причорномор'я та Крим. Російські і західноєвропейські картографи й видавці приділили багато уваги картографічному відображенню подій російсько-турецьких війн 1735-1739 і 1768-1774 рр. На всіх картах до 1783 р. Крим показано у складі Кримського ханства.

У зв'язку з початком російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Російська Академія наук у Санкт-Петербурзі видала у 1736 р. три карти цього регіону Ж.Н. Деліля, на яких, крім іншого, відображено й російсько-турецький кордон. За матеріалами російського картографа, капітана Карла фон Фрауен- дорфа створена карта воєнних дій «Theatrum Belli», що видана 1737 р. Академією наук у Санкт-Петербурзі. Зазначені карти, особливо остання, широко використовувались в Європі для створення численних карт Європейської або Малої Татарії (Північного Причорномор'я та Криму) включно з відображенням театру воєнних дій між Росією і Туреччиною (карти П. Шенка і Г. де Лета, Р. і Ж. Оттенсів, Й. Ковенса і К. Мортьє, Д. Сенекси, Д. Тінні, А. дю Шафата, М. Зойттера, Ґ.Я. Гаупта).

Приналежність Криму до Туреччини (Кримське ханство як васал Османської імперії) відображають перші атласи Росії «Atlas Imperii Russici» ГК. Кирилова (1734) та «Атлас Российский, состоящей из девятнадцати специальных карт, ...» Російської Академії наук (1745). Після першої російсько-турецької війни топографічні знімання території російсько-турецького пограниччя у зв'язку з військовими інтересами інтенсивно проводять Квартирмейстерська частина та Інженерний корпус російської армії, на основі яких були створені численні карти, серед яких і карти Д. де Боскета. У 1769 р.

Я.Ф. Шмідт видав «Пограничную карту Российской и Турецкой империй и Польщи». Створені російські карти об'єктивно передають тогочасний стан російсько-турецького розмежування.

Новий інтерес в Європі до картографування Північного Причорномор'я та Криму появився з початком другої російсько-турецької війни, а також з подіями, пов'язаними з Барською конфедерацією 1768-1772 рр. Проте і на цих картах приналежність території Криму не викликала сумніву.

Крим як складова частина Російської імперії почав відображатись на картах лише після приєднання його до складу останньої у 1783 р. Крим як Таврійська область у складі Росії показаний на «Новой карте Российской губернии, разделенной на наместничества» Я.Ф. Шмідта і Ф.І. Шуберта (1786), в «Российском атласе из 44 карт состоящем и на сорок два наместничества Империю разделяющем ...» О.М. Вільбрехта (1792) тощо. В європейській картографії одними з перших карт, що відображали Крим у складі Російської імперії, були карти італійського видавця А. Дзатти «Територіальний поділ Малої Татарії у новій проекції» (1783) та німецького видавця і гравера Й.М. Пробста ІІ «Нова географічна карта Європейської або Малої Татарії в Криму» (1784).

Які сучасні етноси утворилися на Кримському півострові?

З низки народів, які мешкали на теренах Криму з давніх давен, власна історія яких нерозривно пов'язана з півостровом, лише чотири етнічні спільноти існують і нині. Це кримські татари, караїми, кримчаки та маріупольські греки. Їхній етногенез розпочався на теренах півострова в часи раннього середньовіччя.

Караїмські громади існують у всьому світі: найдавніші -- в Литві та Польщі. Зважаючи на цю обставину, певна частка дослідників називає їх етноконфесійною групою, втім, позиція власне караїмів із цього приводу доволі принципова -- вони відчувають себе окремим народом. Вважається, що караїми є нащадками старожитного населення півострова, що свого часу пристало до караїмізму. Євреї-вигнанці з Персії масово з'явилися у Криму наприкінці VШ ст. н. е. Рятуючись від мусульманської навали, вони оселилися в Хозарському каганаті. Певний час кагани намагалися зробити юдейство державною релігією, отож послідовників у неї було чимало. До цього ж часу відноситься й зародження караїмізму, що виник у Багдаді як секта, яка визнавала єдиним джерелом віри Біблію і відкидала низку талмудистських догматів. Релігійні переслідування змушували їх мігрувати світом. Наприкінці ХІІІ ст. з терен Візантійської імперії вони дійшли Криму. Згодом на основі місцевого старожитного населення та послідовників караїмського віровчення відбувся етногенез сучасних кримських караїмів.

Мова караїмів (самоназва -- карай, від арамейського -- чтець) належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Процеси етнічної мобілізації етносу активізувало входження Криму до складу Російської імперії (1783 р.). Зарахування караїмів до євреїв автоматично поставило громаду в становище найбільш незахищеної соціальної верстви. Громада об'єдналася і донесла до самодержців принципові відмінності караїмів від євреїв, а їхньої віри -- від юдейської. Свого роду національним маніфестом стала супліка про звільнення від подвійного оподаткування (1794 р.). В ній сформульована думка про те, що караїми є старожитнім осілим населенням Криму. В 1795 р. громада, офіційно визначена як «таврійські євреї, іменовані караїмами», була звільнена від подвійного оподаткування. В 1830-і рр. 6-тисячна громада набула нового визначення -- «російські караїми старозаповітного віросповідання». В 1857 р. караїми набули право вступати на державну службу, отримувати вчені ступені та військову освіту. В 1914 р. в імперії мешкало близько 14 тис. караїмів, з них 8 тис. -- у Криму. Це була одна з найбільш освічених та заможних етнічних груп імператорської Росії: на початку ХХ ст. на громаду припадало 12 мільйонерів, півтисячі кадрових офіцерів.

Не в останню чергу через це період червоного терору в Криму став відправною точкою відчутних демографічних і культурних втрат караїмської громади: вцілілі рештки заможних верств та офіцерства емігрували з країни. Припинили своє існування релігійні громади та навчальні заклади. Непоправних втрат громада зазнала в роки Другої світової війни, оскільки вони знищувалися нацистами як євреї. Частина караїмів була депортована разом із татарами в 1944 р.

В 1958 р. чисельність етносу в Україні скоротилася до 2,6 тис., з них лише 19% вважали караїмську мову рідною. Чисельність кримських караїмів у 1979 р. становила 1047 осіб, в 1989 р. -- 823, в 2001 р. -- 671.

На початку 1990-х рр. відновилася діяльність релігійних караїмських громад. Тоді ж почала свою діяльність Асоціація караїмів Криму («Крим- карайлар»), яка опікується відродженням культурних традицій народу, організацією національних свят, відродженням періодики, поверненням культових споруд та національних святинь, зокрема, давнього печерного міста Чуфут-Кале із цвинтарем-святилищем Балта-Тиймез. Внаслідок високого рівня мовної асиміляції етнос перебуває на межі етнічного розчинення.

Кримчаки як етнос консолідувалися в Х^-^ ст. навколо однієї з течій юдаїзму (рабанітизм), яка сповідує настанови Старого Заповіту і Талмуду. Кримчацький молитовний ритуал усталився в XVI-XVП ст. під впливом євреїв-талмудистів Константинополя і Палестини. Кримчацька мова сформувалася на основі кількох мов і діалектів: мови євреїв-тюркофонів домон- гольського періоду; середньокримського і південнобережного діалектів кримськотатарської мови; мов, що вживалися в єврейських громадах регіону; давньоєврейської мови іврит як мови культу і ділового листування.

Назва «кримчаки» є скороченим варіантом повної назви «кримчаки- євреї», що, у свою чергу, є калькою з кримськотатарської назви «яхуділер киримча» (тобто -- «євреї кримського зразка»). У 2-й половині ХІХ ст. термін «кримчаки» став основним для означення даної етнічної групи в офіційних документах (спочатку він використовувався для розрізнення місцевих тюркомовних євреїв-талмудистів і тих євреїв, які почали оселятися в Криму після 1783 р.) і лише наприкінці ХІХ -- на поч. ХХ ст. він став етнонімом. Саме на цей час припало й завершення процесу етнічного самоусвідомлення громади. Традиційними центрами розселення кримчаків були Феодосія (Кафа) і Білогірськ (Карасубазар). В XVI ст. їхня чисельність становила 500-700 осіб, на початку ХІХ ст. -- близько 600, у 1897 р. -- 3345, 1912 р. -- 7500, 1926 р. -- 6338, 1940 р. -- 9,5--10 тис.

Процес етнічного піднесення, який тільки-но розпочався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 рр. кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. »Газетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель I. Кая (1887-1956)), доволі виразно деградував у радянські часи. Під тиском атеїстичної пропаганди зачинилися майже всі синагоги кримчаків, релігійні школи (мідраші та карасубазарська «Талмуд-Тора»). Натомість створювали світські кримчацькі клуби й культосвітні товариства, почалася освітня реформа і створення літературної мови на основі латинського алфавіту. Наприкінці 1920-х рр. був випущений кримчацький буквар і підручник для початкової школи. 1930 р. 3 кримчацькі школи (у Сімферополі, Карасубазарі і кримчацькій сільраді Табулди) перейшли з російської на двомовну систему навчання. Наприкінці 1930-х рр. кримчацькі клуби, культосвітні та навчальні заклади були закриті.

В роки нацистської окупації кримчаки знищувалися нарівні з євреями. Внаслідок цього за роки Другої світової війни діаспора зменшилася з 8 тис. до 700-750 осіб. За деякими оцінками в часи німецької окупації було знищено близько 80% кримчаків. 1948 р. на теренах СРСР їх нараховувалося 1,4-1,5 тис. Асиміляція в середовищі громади набирала обертів: у 1959 р. з 1,5 тис. кримчаків лише 189 назвали своєю рідною мовою кримчацьку. З метою спасіння народу від етнічного розчинення в 1989 р. було створене культурно-освітнє товариство «К^римчахлар», однак призупинити асиміляцію кримчаків не вдалося. За переписом 2001 р. в Україні мешкало 406 кримчаків (з них -- 204 у Криму); і лише 16,7% з них володіли національною мовою.

Складний шлях етнокультурного розвитку здолала самобутня етнічна спільнота, відома нині під назвою «маріупольські греки» (ще -- «приазовські греки»). Вона складається з нащадків старожитніх мешканців Криму, які тривалий час розвивалися поза активними зв'язками з історичною батьківщиною в умовах національної, культурної й релігійної ізоляції, і майже порівну ділиться на два субетноси (ромеїв та урумів). В науковому середовищі не припиняються дискусії навколо часу формування та етнічних компонентів, що склали її основу. Дослідники схиляються до думки, що у візантійський період своєї етнічної історії греки Малої Азії та Криму спілкувалися грецькою мовою.

Створення Османської держави призвело до мовної асиміляції малоазійських греків і втрати рідної мови, а згодом - до переходу на спілкування тюркською мовою. Поділ греків на дві мовні групи (мови яких суттєво відрізняються як від грецької, так і від кримськотатарської) відбувся за часів середньовіччя.

Певне під впливом навколишнього грецького населення частина кримських татар перейшла у православ'я; оскільки ж у ті часи релігійна самоідентифікація доволі часто домінувала над етнічною, тюркомовні християни стали ототожнювати себе із греками (як послідовники грецької церкви). Водночас тюркська мова була мовою міжетнічного спілкування в ханстві, отож, греки-ромеї на загал вільно нею володіли (тобто, були двомовними).

Не менше проблем, внаслідок втрати писемної традиції, виникає у науковців із кваліфікацією мови другої субетнічної групи -- урумів. Згідно із гіпотезою О. Гаркавця, урумська мова греків Приазов'я є не діалектом кримсько-татарської або турецької, а самостійною мовою, наближеною до тюркських мов. Вона зазнала впливів місцевих татарських, караїмських, кипчацьких, огузько-турецьких, ногайських говорів, що призвело до формування змішаного характеру мови. Урумські говори Північного Приазов'я у своїх діалектних рисах є відображенням кримськотатарських говорів тих місць, звідки уруми були виселені понад два століття тому.

Примусове переселення громади до Приазов'я відіграло вирішальну роль у дипломатичній війні Російського імператорського двору, що супроводжувала анексію Криму. Оточення Катерини ІІ послідовно дотримувалося думки, що виведення християн з Криму дорівнює завоюванню провінції. Втілюючи задум, Росія завчасно висвятила на престол митрополита готфейсько-кафайського Ігнатія Гозадінова. Ігнатій розпочав листування із імператрицею, прохаючи прийняти кримських християн «під государеву руку». Тим часом за допомогою російських багнетів під керівництвом О. Суворова відбулися зміни у вищому керівництві ханства -- його очолив ставленик Росії Шагін Ґерей. Священики в церквах майже два роки налаштовували паству проти магометан, наголошуючи на нестерпності пригноблення й необхідності визволення з-під магометанського ярма.

Втім християнське населення не приставало на подібні заклики. 23 березня 1778 р. Румянцев призначив Суворова командувачем військами Криму та Кубані, той негайно зібрав керівників грузинської, вірменської і грецької церков і запропонував їм разом зі всіма християнами переселитися до Росії. 23 квітня (у Великдень) митрополит Ігнатій звернувся із закликом до пастви, і хоча не отримав загальної підтримки, насильницького переселення вже було не минути. Його не зупинили ані акції протесту Шагін Ґерея (йому була виплачена компенсація за втрату платників податків), ані протести власне пастви.

Розпочавшись на початку серпня 1778 р., за півтора місяці масове переселення завершилося: російська армія етапувала понад 31 тис. християн, з них -- 18 391 грека, 12 598 вірмен. Вірмени під Ростовом заснували міста Чалгир і М'яснікован.

Грецька громада виявилася менше керованою: опинившись на місці призначення в Самарській паланці, греки виявили різке незадоволення умовами розміщення, відмовилися засівати відведені їм поля, і, не корячись наглядальним органам, настійливо вимагали поселити громаду окремо від решти народів.

Провід грецької громади вочевидь був зорієнтований на створення для греків автономної адміністративно-територіальної одиниці. Акція громадянської непокори мала результат. Згідно з «Ордером кн. Потемкина генерал-поручику Черткову по поводу устройства греков в Азовской губернии» (29.09.1779 р.) греки мали оселитися на Азовському узбережжі, поблизу фортеці Петровська (яка стояла на місці давньослов'янського поселення Адомаха). Уряд надав грекам екстраординарні права на окремішне проживання в Маріупольському повіті. Впродовж 1780 р. казна зобов'язалася виселити з нього місцевих мешканців, скарбниця повинна була компенсувати майнові втрати жителів фортеці Петровська, за державний кошт забезпечувалася зимівля греків у Тору, Маяках, Райгородку. Становище греків у тогочасній Росії було винятковим. Обсяг наданих урядом пільг і поступок вражав, коли згадати, що синхронно переселенню греків до Новоросії ліквідували Запорозьку Січ та потопили в крові селянську війну під проводом О. Пугачова. Втім, і втрати греків були значними: тяготи переселення спричинили високу смертність у їхньому середовищі, освоєння

Приазовської цілини розтяглося на довгі десятиріччя і врешті обернулося культурною стагнацією громади. Здійснивши масове виселення християн, Катерина ІІ дійсно доволі швидко досягнула своєї стратегічної мети: всього за кілька років ханство було доведене до економічного та демографічного колапсу. Скориставшись формальним приводом (зреченням свого ставленика Шагін Ґерея), Катерина ІІ в 1783 р. приєднала Крим у якості бідної знелюднілої провінції

Якими мовами розмовляло й писало населення на Кримському півострові?

Від початку історичного часу панівними народами у степах Північного Причорномор'я були індоєвропейці -- скіфи, сармати, алани. Правдоподібно, індоєвропейцями були й кіммерійці, вигнані скіфами. Наявність тюркомовних серед скіфів не простежується. Нащадки аланів були засвідчені у джерелах з османської частини Криму та Кримського ханату під етнічними назвами яс і черкес.

Германомовні готи панували у Північному Причорномор'ї у III-IV ст. Посол Габсбурзької імперії барон Огьєр Гіслен де Бусбек у сер. XVI ст. ще чув і розумів мову двох кримських готів, яких він зустрів у Стамбулі, а також записав кілька десятків слів у своїх записках про посольство, відомих як «Турецькі листи».

Тюркомовні степовики з'явилися у Північному Причорномор'ї, правдоподібно, уже в особі гуннів наприкінці IV ст. н.е. та їх політичних спадкоємців так званих огурів, представлених племінними конфедераціями сара- гурів, кутригурів, утигурів, болгарів та ін. Надалі тюркомовність поширилася у зв'язку з експансією Тюркського каганату в кінці VI ст. та під владою його спадкоємця у Східній Європі -- Хозарського каганату. Нові прибульці угри, печеніги та половці теж були тюркомовні.

Щоправда, ці племінні союзи включали до свого складу представників різних етно-лінгвістичних груп, зокрема угро-фінів та протомонголів, але тюркська говірка служила універсальним засобом комунікації (lingua franca). Вона зберегла цей статус і по монгольському завоюванні, про що свідчить пам'ятка початку XIV ст. -- це складена домініканськими ченцями для потреб місії серед кочовиків

Монгольської імперії збірка під умовною назвою «Кодекс Куманікус», до якої ввійшли словник, фольклорні та релігійні тексти розмовною тюркською мовою.

Мова цієї пам'ятки вважається близькою до мови половців (тюркська назва -- кипчаки, грецька та латинська назва -- кумани), вона відноситься до кипчацько-ногайської гілки тюркських мов. На її підставі розвинулася сучасна кримськотатарська мова. Щоправда, південнобереж- ний діалект цієї мови увібрав у себе впливи турецької мови, що відноситься до південної або огузької гілки тюркських мов. Однак діловодною та літературною мовою у Криму помонгольского часу була так звана чагатайська мова, якою розмовляло і писало тюркомовне населення Центральної Азії, адже Хорезм, який входив до складу Золотої Орди, був основним джерелом освіти та культури. Чагатайська мова панувала також у діловодстві Кримського ханату.

Османське завоювання призвело до міграції турків у міста південного узбережжя, що увійшли до складу провіції Кефе, передусім до провінційної столиці Кефе (як по-турецьки стала вимовлятися назва Кафа). Відповідно, на території провінції Кефе панувала османсько-турецька мова. Крім того, ця мова поступово витіснила з письмового та літературного ужитку чага- тайську мову.

Грецьке населення зберігало рідну мову, чому сприяла стабільність існування середземноморської цивілізаційної зони. У помонгольський час, однак, під впливом тюркомовних переселенців як зі степової частини півострова, так і з турецьких провінцій Османської імперії, серед греків Криму поширилося знання кримськотатарської та турецької мов. На цій основі з деякими елементами грецької вони утворили власну мову, що дістала назву урумської. При цьому вони навіть пристосували грецьке письмо для запису тюркської говірки, що дозволило їм користуватися цією мовою для релігійних потреб.

Аналогічні явища були також характерні для іудейських та вірменських громад, які поповнювалися мігрантами з Близького Сходу, Анатолії, Русі, Північної Європи та Іспанії. Так на основі тюркських говірок повстали вірмено-кипчацька, кримчацька та караїмська мови. На письмі ж вони користувалися відповідно вірменським та давньоєврейським письмом.

Нарешті, двохсотлітня генуезька колонізація відзначилася побутуванням італійської мови. Утім, діловодною мовою у генуезьких володіннях виступала латинська, що мала численні італійські слова і терміни. І все ж італійські слова де-не-де залишилися у місцевій топонімії та запозичених морських термінах.

Як відбувалися процеси етнічної взаємодії у Криму?

Ситуацію, що склалася в міжетнічних відносинах на півострові, можна розглядати в категоріях задавненого латентного етнополітичного конфлікту. Коріння його сягає часів середньовіччя і раннього нового часу, коли регіон став полем зіткнення землеробської й степової, ісламської й християнської цивілізацій. Його символом був невільничий ринок у Кафі, на якому упродовж століть ішла жвава торгівля бранцями татар і турків з України. І хоч сьогодні переосмислення традиційних версій номадизму вносить істотні поправки у характер взаємодії землеробської й кочівницької цивілізацій у напрямі наголошування на функціях контакту, все ж в історичній свідомості українців домінує щодо тюркського елемента стереотип відчуження.

Російська експансія в Криму поглибила етнічний конфлікт відверто дискримінаційним напрямом урядової політики й масовими виселеннями та переселеннями корінного населення. Дефіцит робочої сили компенсувався за рахунок міграцій, внаслідок чого населення Криму вирізнялося надзвичайною строкатістю та рухливістю. Вже наприкінці ХІХ ст. тут сформувалися виразні ознаки гострого конфлікту між кримськотатарським населенням, з одного боку, і росіянами й іноземними колоністами, з другого.

Зрештою, стратегія російської влади в національному питанні, яку фахівці подають у термінах «етнічної інженерії», створила безліч проблем для неї самої; управління з Москви знелюдненим Кримом стало вкрай утрудненим, що чималою мірою і спричинило передачу Криму до складу УРСР. Заселяли знелюднений Крим переважно вихідцями з України, але вони погано адаптувалися до складних умов ведення господарства на півострові. Значна їх частина полишила Крим. Не врятувала ситуацію і нова потужна хвиля переселенців-росіян. Попри це, Кремль до останнього чинив спротив поверненню кримських татар на історичну батьківщину, і прийняв відповідне рішення лише в часи горбачовської перебудови, під потужним тиском кримськотатарського руху. На кінець 1990 р. у Крим повернулося понад 97 тис. кримських татар, а через рік проблема їх адаптації в українське суспільство постала вже перед незалежною Україною.

Успадкований Україною ідентифікаційний конфлікт у Криму був за своєю конфігурацією тристороннім. Для його оціночних характеристик застосовується поняття етнічної анізотропії. Такий стан виникає, коли етнічні спільноти, що живуть на одній території, по-різному бачать її майбутнє, мають відмінні ціннісні пріоритети, віддають етнічній ідентичності перевагу над регіональною. Упродовж 22 років цей конфлікт лишався латентним. Українці Криму відчували потужний русифікаторський тиск -- на 2004 рік лише 4 із 606 загальноосвітніх шкіл на півострові функціонували з викладанням українською мовою.

Практичну відсутність концепції етнополітичного розвитку Криму особливо гостро відчували кримськотатарські репатріанти (безробіття, недостатня забезпеченість землею і житлом, незадовільний стан інфраструктури місць компактного проживання тощо). Значна частина росіян, загалом лояльно налаштованих до української влади, перебувала у полоні ностальгічних настроїв, тішилася ілюзіями щодо формування етносу «кримчан», «кримських росіян» тощо.

Упродовж усіх цих років Російська Федерація пильно стежила за розвитком ситуації в Криму і намагалася впливати на неї, по-перше, розширенням сфери власної присутності на півострові (створенням російських вузів, культурних центрів, робочих місць, участю у розв'язанні житлової проблеми), а, по-друге, масованою пропагандистською кампанією щодо «законних прав» РФ на Крим і особливо Севастополь. Зі свого боку, Туреччина через свої канали чинила активний, хоч і ненав'язливий вплив на позиції кримських татар. Що ж до України, то вона постійно програвала у пропагандистських кампаніях і не надавала суттєвого значення проблемам етнічної взаємодії на півострові. Не проявила нова українська влада належної оперативності і тоді, коли ситуація на півострові почала розвиватися в руслі сепаратизму.

Що означає статус корінного народу?

Корінними (або споконвічними) називають народи, які жили на своїх землях до приходу переселенців з інших районів; або є нащадками тих, хто населяв ту чи іншу країну або географічний район, коли туди почали переселятися представники інших культур і етнічного походження, причому в подальшому останні посіли панівні позиції шляхом завоювань, окупації, колонізації тощо.

Ініціаторами руху корінних народів були американські індіанці, які в 20- і рр. ХХ ст. відрядили делегацію до Ліги Націй аби привернути увагу до своїх проблем. Майже півсторіччя знадобилося на те, щоби питання постало на порядку денному світового співтовариства. В 1970 р. підкомісія з дискримінації і захисту меншин рекомендувала провести широке дослідження проблеми дискримінації корінного населення. У 1977 р. в Женеві відбулася перша міжнародна конференція неурядових організацій з проблем корінного населення, в 1981 р. -- конференція неурядових організацій з проблем корінних народів і землеволодіння. Конференції, а також спеціальне дослідження ООН, привели до створення в 1982 р. Робочої групи по корінному населенню Організації Об'єднаних Націй. З того часу ООН і Міжнародна Організація праці декларують, що закріплення і захист прав корінних народів є найважливішим аспектом проблеми прав людини і послідовно опрацьовують правові гарантії існування корінних народів.

З грудня 1989 р. в Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР) ООН беруть участь одинадцять організацій корінного населення. Це: Рада чотирьох напрямів, Велика рада крисів (Квебек), Рада індіанців Південної Америки, Центр з правового захисту індіанців, Всесвітня асоціація корінного населення, Міжнародна рада по договорах індіанців, Міжнародна організація освоєння ресурсів корінного населення, Приполярна конференція ескімосів, Національний секретаріат з юридичного обслуговування аборигенів і жителів островів, Національна рада індіанської молоді і Всесвітня рада корінних народностей. Сотні представників інших народів та їх організацій беруть участь у нарадах, що проводяться у межах ООН, зокрема у тих, що здійснюються в межах Робочої групи по корінному населенню.

Засідання Робочої групи проводяться у Женеві (Швейцарія) протягом тижня безпосередньо перед початком щорічної сесії Підкомісії. Робоча група відкрита для представників усіх корінних народів, їх общин та організацій. Відкритість сесій Групи для всіх зацікавлених сторін зміцнила її становище як основного центру міжнародної діяльності в галузі захисту прав корінних народів. У сесіях 1988 і 1989 рр. брали участь 380-400 осіб. Серед них спостерігачі від більше ніж 30 урядів і сотень організацій корінного населення, неурядових організацій, вчені та громадські діячі. Робоча група стала чи не найбільшим з форумів ООН у галузі прав людини. У 1985 р. Робоча група ухвалила рішення підготувати проект декларації прав корінного населення, а також заснувала Добровільний фонд Організації Об'єднаних Націй, який надає фінансову допомогу представникам общин і організацій корінного населення.

13 вересня 2007 р. Генеральна асамблея ООН прийняла декларацію про права корінних народів. Декларацію, яку готували 22 роки, підтримали 143 держави з 192. США, Канада, Нова Зеландія й Австралія проголосували проти цього документа, Росія й ще десять країн утрималися. Водночас ст. 69 Конституції РФ «гарантує права корінних нечисленних народів відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і міжнародних угод Російської Федерації».

Зі змісту статті зрозуміло, що Росія відносить до корінних народів малочисельні народи, зокрема народи Півночі. Представники малих народів Півночі наділені низкою пільг у галузі оподаткування, соціального забезпечення, освіти, підтримки традиційного господарства, зокрема оленярства. Росіяни ж, як і татари та українці (що є найбільшими національностями в Російській Федерації), відповідно до чинного законодавства РФ, до корінних народів не належать.

Україна задекларувала курс на збереження та розвиток разом із титульною українською нацією, усього розмаїття та різнобарв'я великих і малих етносів, груп, народів. 20 березня 2014 р. Верховна Рада України 283-ма голосами визнала кримських татар корінним народом і тим самим розпочала процес законодавчого приєднання України до декларації ООН «Про права корінних народів».

Це означає суттєве розширення колективних та індивідуальних прав представників кримськотатарського народу в межах України та актуалізацію їхніх проблем на міжнародному рівні. Базовим підґрунтям позиції ООН щодо забезпечення прав корінних народів є визнання необхідності поважати невід'ємні права, ґрунтовані на їх політичних, економічних і соціальних структурах, а також на їх культурі, духовних традиціях, історії та філософії, зокрема, прав на землі, території та ресурси. Основоположним правом корінного народу, згідно з Конвенцією ООН, є вільне встановлення ним свого політичного статусу та здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку.

Передусім, ідеться про право на самовизначення та автономне самоуправління у внутрішніх і місцевих справах, збереження і зміцнення своїх особливих політичних, правових, економічних, соціальних і культурних інститутів (тобто -- легітимацію Курултаю та Меджлісу), право на повноцінну участь за власним вибором у політичному, економічному, соціальному і культурному житті держави на території проживання.

На території проживання корінного народу без його згоди чи прохання про це не може здійснюватися військова діяльність, отож загалом у міжнародному контексті йдеться про демілітаризацію територій, на яких мешкають корінні народи. У ст. 7 п.2. йдеться про те, що «корінні народи мають колективне право на життя в умовах свободи, миру та безпеки в якості самобутніх народів і не повинні піддаватися жодним актам геноциду чи будь-яким іншим актам насильства...» Логічним продовженням попереднього положення є ст.10, в якій проголошується, що корінні народи не підлягають примусовому переміщенню зі своїх земель чи територій. Корінні народи мають право створювати і контролювати свої системи освіти та навчальні заклади відповідно до властивих культурних традицій та методик викладання (ст. 14), власні ЗМІ (ст. 16), політичні, економічні й соціальні системи та інститути (ст.20). ст.46 наголошує, що ніщо в декларації не може тлумачитися як таке, що санкціонує чи заохочує дії, спрямовані на розчленування чи повне порушення територіальної цілісності суверенних і незалежних держав.

Таким чином, визнання кримських татар корінним народом не лише значно зміцнює правові гарантії розвитку кримськотатарської спільноти в Україні, розширює механізми впливу останньої в суспільно-політичному житті на півострові, але й вимагає подальшої роботи держави та інститутів громадянського суспільства щодо узгодження положень декларації з існуючою правовою системою та створення соціально-економічних підвалин їхнього запровадження в життя.

Які держави існували на території Кримського півострова у давнину?

У середині I тис. до н.е. вихідці з Греції заснували декілька своїх колоній на берегах Північного Причорномор'я. У Криму виникли дві значні грецькі держави: Херсонес та Боспор. Херсонес, археологічні пам'ятки перебувають зараз у межах нинішнього м. Севастополь, мав могутні фортифікаційні споруди. Херсонес контролював фактично переважну частину західного Криму. Зокрема, йому належали м. Керкінітіда (поблизу Євпаторії), м. Калос-Лімен (західне узбережжя Тарханкутського півострова) та інші. Херсонес за державним устроєм був демократичною республікою.

На сході Криму на місці сучасного м. Керч греки заснували м. Пантика- пей. Центр Пантикапею -- Акрополь -- знаходився на горі Митридат. Пантикапей невдовзі перетворився на автократичну державу -- Боспорське царство -- до складу якого входила як східна частина Криму, так і Таман- ський півострів. 355 р. до н.е. за пануванням царя Левкона до Боспору було приєднано м. Феодосія.

На сході Криму нам також відомі грецькі поселення Німфей (в 17 км від Керчі біля с. Героївка), Кіммерік (на західному схилі гори Онук), Тірітака (на південь від Керчі біля селища Аршінцева), Мірмекій (в 4 км від Керчі), Кітей (в 40 км на південь від Керчі), Парфеній і Парфій (на північ від Керчі). Грецькі колоністи у Криму вирощували виноград та оливкові дерева, займалися риболовством.

У І ст. до н.е. починається завоювання Криму Римською державою. Основним римським військовим поселенням на той час була фортеця Харакс, яка знаходилась неподалік від сучасного м. Ялта. Римляни покинули Крим лише у ІІІ столітті н.е.

Чому, попри вигідне географічне положення на перехресті цивілізацій, у Криму існувало мало самостійних та економічно потужних держав?

Вигоди Криму на цивілізаційному перехресті нейтралізувала економічна та політична вразливість степовиків, які панували на півострові упродовж більшої частини його історії.

У кочовиків не існувало ані внутрішнього ринку, ані власного купецтва.

Тому на степу торгували лише заїжджі купці, які також тримали комерційну ініціативу, адже степовики мали великий попит на товари від осілих -- головно ремісничі вироби та вино, тоді як зворотній попит був обмежений. З продуктів скотарства Крим вивозив хіба що шкіри, та ще османці спеціально вподобали вершкове масло. Інша знаменита стаття кримського експорту -- раби -- звісно, не була функцією економіки півострова. крим тюркський скіфський півостров

До того ж основні прибутки від работоргівлі діставалися не людоловам, а уже професійним купцям -- від перепродажу на невільницьких ринках. Зацікавлення степовиків у торгівлі з осілим світом, власне, й зумовило безперервне існування у Криму колоній та провінцій середземноморських держав. Показово, що навіть сильні степові імперії толерували присутність іноземних володінь на півдні півострова, як, наприклад, Хозарська імперія уживалася з візантійськими володіннями на півострові, хоча й заявляла про свій суверенітет над ними, а Монгольска імперія на піку своєї могутності дозволила генуезцям влаштувати колонію у Кафі.

Сильна степова імперія звичайно ставила під контроль міжнародну торгівлю та її прибутки. Проте для організації степових племен у таку державу на Кримському півострові бракувало однієї з ключових передумов -- сусідства потужної осілої держави, яка могла би служити об'єктом зиску з боку степовиків. Економічний потенціал узбережної південної зони Криму був незначний. Він був достатній для утримання морських портів, які потребували чималі місцеві ресурси, але територія цієї зони була незначна за площею і важкодоступною у гірській частині.

Виняток становить Боспорське царство, яке прославилося багатством царів, золотою монетою та вдячними промовами Демосфена про вивіз зерна до Афін у IV ст. до н.е., але й воно займало лише невелику територію. Є дані про вивіз з Криму зерна та льону у середньовіччі. Славними були й рибні промисли, хоча промисли в околицях Азова, вважалися найважнішими в усьому Причорномор'ї.

Прибутки ж від торгівлі, що мала колоніальний характер, значною мірою належали заїжджим купцям. Лише епізодично Боспор, Херсонес, Судак, Кафа відігравали роль регіональних економічних центрів. Вони здебільшого лишалися комерційним форпостом Середземномор'я.

Отже, у Криму за дві з половиною тисячі років історії суверенні держави існували вкрай рідко. Скіфське царство знало декілька злетів, зокрема за нащадків царя Сколота, які перемогли персів, за царів Атея (IV ст. до н.е.) та

Скілура (ІІ ст. до н. е.), які карбували монети з власним іменем, але не знати, чи ці правителі походили з однієї держави. Залишається згадати крихітне князівство Феодоро у гірському Криму (Х^-^ ст.). Кримський ханат хоч і мав трьохсотлітню історію, але його незалежність нараховувала кілька десятиріч.

Размещено на Allbest.ru