Сільське господарство України в період нацистської окупації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сільське господарство України в період нацистської окупації

У геостратегічних та воєнних планах нацистської Німеччини особливо важлива роль відводилася сільськогосподарському потенціалу України, саме за рахунок якого керівництво Третього рейху мало намір розв'язати одну зі стрижневих проблем -- створити сировинну й продовольчу базу, необхідну для забезпечення як Німеччини й окупованої нею Європи, так і вермахту на час війни на Сході. Про це неодноразово відверто заявляли А. Гітлер та інші нацистські керманичі. Уже після початку Другої світової війни в розмові з представником Ліги Націй К.Я. Буркгардом фюрер зазначив: «Мені потрібна Україна, щоби нас знову не заморили голодом, як в останній війні».

21 червня 1941 р., за день до нападу на СРСР, А. Гітлер писав Б. Муссоліні, що в результаті війни на Сході «вдасться забезпечити на тривалий час в Україні загальну продовольчу базу»⁷².

21 серпня 1941 р. у записці з приводу плану подальшого ведення війни проти СРСР А. Гітлер вказував, що одним із найважливіших завдань має стати оволодіння районами України і Причорномор'я, які є важливою сировинною та продовольчою базою. Райхсміністр східних територій А. Розенберґ зазначав: «Завдання України полягають у тому, щоби забезпечити продуктами харчування Німеччину і Європу, а континент -- сировиною».

Основні ідеї керівників нацистської Німеччини щодо використання сільськогосподарського потенціалу України знайшли своє втілення в директивних документах Третього райху, які визначали плани на період війни та на перспективу, зокрема, у складених ще до війни «Директивах з керівництва економікою нових окупованих східних областей» («Зелена тека» Г. Ґерінґа). У цьому документі наголошувалося, що використання окупованих східних областей «повинне проводитися насамперед у галузі продовольчого та нафтового господарства. Одержати для Німеччини якомога більше продуктів харчування і нафти -- така головна економічна мета кампанії [...] Першим завданням є якнайшвидше [...] забезпечення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей, щоби таким чином полегшити продовольче становище в Європі і розвантажити транспорт»⁷⁵. У ході війни положення цього основного документа, які стосувалися питань продовольчого постачання вермахту й Третього райху, було доповнено та конкретизовано різного роду наказами й розпорядженнями вищих нацистських чиновників, цивільного та військового керівництва.

Відомо, що гітлерівці розраховували щорічно вивозити до Німеччини з окупованих областей СРСР 10-11 млн т зерна, близько 40 тис. т рослинної олії, 1 млн т жмихів, понад 260 тис. т цукру⁷⁶, значну кількість м'ясних та інших продуктів. Потреба ж німецьких військ у продовольстві на Східному фронті також була надзвичайно великою. Так, на весну 1942 р. вона щорічно сягала 1,5 млн т хліба, 1,8 млн т вівса, 600 тис. т м'яса, 100 тис. т жирів і т. п.⁷⁷ Планувалося, що більшу частину цього продовольства повинна була поставити Україна.

Принагідно зазначимо, що покращити свої продовольчі справи за рахунок захоплених районів України планували й союзники Німеччини у війні з СРСР. Так, лише для діючих на території УРСР військових частин командування румунських окупаційних військ розраховувало одержувати щорічно 94 500 т пшениці, 311 000 т фуражу, 206 500 т кормів для коней, 135 500 т картоплі⁷⁸.

Таким чином, у гітлерівських планах щодо України питання продовольства та іншої сільськогосподарської сировини стояло на першому місці. На його вирішення і була спрямована окупаційна політика в аграрному секторі, реалізація якої покладалася на Східний штаб економічного керівництва.

На початковому етапі окупації українські села стали об'єктами тотального пограбування з боку частин вермахту. Насамперед відбиралося продовольство, яке розподілялося між військовими структурами, окремими військовослужбовцями, або відправлялося до Німеччини. Військова влада відверто санкціонувала таке пограбування. Так, у наказі військового інтенданта верховного командування німецької армії «Про постачання військ» від 16 червня 1941 р. вказувалося: «Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поновлювати склад обозів і постачання за її рахунок. Про це має пам'ятати кожен командир і начальник під час окупації у країні ворога. Для збереження запасів у Німеччині війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства»⁷⁹. Про обсяги мародерства окупантів частково можна судити по тому, що тільки до вересня 1941 р. зі східного фронту від солдатів та офіцерів до Німеччини надійшло 11 млн 600 тис. продовольчих посилок⁸⁰.

Та вже незабаром нацистська верхівка, усвідомлюючи, що одноразовими реквізиціями завдання безперебійного постачання продовольством вермахту та країни вирішити не можна, зобов'язала військове командування й цивільну окупаційну владу припинити неконтрольоване пограбування продовольчих ресурсів і забезпечити планомірну експлуатацію сільського господарства України. Головним завданням було визначено організацію сільськогосподарського виробництва. Саме за рахунок цього передбачалося одержувати основну частину продовольства і сировини. Щоправда, серед нацистських вождів, як напередодні війни, так і на самому її початку, думки щодо методів здійснення цього стратегічного завдання розходилися. Керівництво міністерства у справах окупованих територій на чолі з А. Розенберґом виступало за розпуск колгоспів і вважало, що сільськогосподарське виробництво має базуватися на індивідуальних господарствах. Відомство чотирирічного плану на чолі з райхс міні стром Г. Ґерінґом вважало за необхідне зберегти радянську колгоспно-радгоспну систему і планувало організувати виробництво на базі великих господарств. Г.Ґерінґ та його оточення сподівалися, що це полегшить контроль за виробництвом продукції, її збиранням і вивезенням до Німеччини. Організаційні зміни в аграрному секторі в умовах війни вони вважали недоцільними, тому що це вимагало не лише значних зусиль, а й часу. Вагомим аргументом на користь збереження колгоспно-радгоспної системи слугувало й те, що перехід до індивідуального сільського господарства потребував значного матеріально-технічного підкріплення, адже для дрібних селянських господарств необхідна була велика кількість сільськогосподарського реманенту, інвентарю й техніки. У «Зеленій теці» прямо наголошувалося, що «через відсутність інструментів і машин для відновлення дрібних селянських господарств мають бути збережені великі сільськогосподарські підприємства»⁸¹. Привабливою була й перспектива використати колективістські традиції українських селян, їхні навички спільної праці та насамперед -- сталінський досвід господарювання у сільському господарстві як ефективну форму експлуатації селян. Урешті за підтримки А. Гітлера було обрано варіант організації сільськогосподарського виробництва на базі великих господарств і він домінував не лише на початку, а й упродовж усієї окупації.

Окупаційною владою вживалися енергійні заходи щодо відновлення діяльності колгоспів, радгоспів і МТС. Процес організації їх роботи був детально регламентований численними розпорядженнями, службовими вказівками та інструкціями, в яких містилися детальні настанови щодо організації та змісту виробничого процесу, використання техніки й тягла, залучення до роботи сільського населення, тривалості робочого дня й оплати праці, функціональних обов'язків керівників і спеціалістів, заходів покарання за ухилення від роботи, недобросовісне виконання обов'язків та ін.

Для наведення порядку у сільській місцевості, відновлення колгоспів і радгоспів та організації на цій базі сільськогосподарського виробництва окупаційна влада, як військова, так і цивільна, застосовувала заходи агітаційно-пропагандистського, попереджувального, обмежувального та репресивно-карального характеру. У селах запроваджувалася комендантська година, під страхом розстрілу заборонявся грабунок майна колгоспів та радгоспів, крадіжки сільськогосподарської продукції. Земля, усе майно колгоспів і радгоспів, знаряддя праці оголошувалися німецькою власністю. У господарствах проводилася ретельна інвентаризація майна, усе привласнене або вкрадене мало бути повернуте. Негайно відновлювалася праця в колгоспах і радгоспах. При цьому було збережено деякі елементи колишньої організації аграрних господарства -- бригади, ланки, бригадири, ланкові, обліковці тощо.

Питаннями організації сільськогосподарського виробництва на окупованих територіях УРСР займався розгалужений апарат. Так, у межах райхскомісаріату Україна центральним органом, що керував цим процесом, був «Централь-Ост» у Києві. Йому підпорядковувалися окружні сільськогосподарські управління «Вікадо» -- господарського командування, що керували аграрною галуззю у генеральних округах. Ці управління були підконтрольні окружним сільгоспкомендантам. Окружне управління, своєю чергою, поділялося на управи -- організаційну, пропаганди, статистики й землевлаштування, тваринництва, рослинництва. На чолі кожної управи стояв офіцер, який мав помічників -- спеціалістів з кожної галузі господарства. При управах були ще спеціальні референти з МТС, рибальства, сільськогосподарських шкіл та ін. В округах (ґебітах) сільським господарством віддали ґебітсландвірти, а в районах -- крайсландвірти, або районні сільгоспуправителі з групою господарських комендантів (офіцерів). У віданні районних комендантів був штат дільничних німецьких комендантів, які безпосередньо контролювали діяльність колгоспів і радгоспів. Призначені окупантами керівники господарств відповідали за проведення сільськогосподарських робіт і щомісяця звітували перед відповідними органами окупаційної адміністрації про стан справ у господарствах.

Наприкінці 1942 р. окупаційна влада з метою посилення контролю за сільськогосподарським виробництвом та заготівлею продукції у «громадських господарствах» запровадила додаткову форму керівництва на місцях -- «опорні пункти», що створювалися по одному на 3-4 села, або на 6-8 «громадських господарств». Опорний пункт складався з агронома, бухгалтера й технічного працівника під орудою господарського офіцера. Таким чином для керівництва сільським господарством на території райхскомісаріату Україна окупанти створили розгалужений апарат: центр, 6 окружних, 114 крайових, 431 районних, 2870 опорних пунктів. Весною 1942 р. штат німецьких сільгоспкерівників нараховував 7 тис. осіб, а до кінця окупації їх кількість зросла до 15 тис.

Крім німецького діяв ще український цивільний апарат земельних органів -- окружні, обласні та районні земельні управи (агроуправління, на чолі яких стояли головні агро - номи). Цивільні земельні управи були по суті робочим інструментом німецького сільськогосподарського командування, безпосередньо підлягаючи його органам. Функції цих управ зводилися до організації сільськогосподарських робіт, розв'язання питань агротехніки, землевпорядкування та ін. Вони не мали права видавати накази або розпорядження, а коли й ухвалювали якісь рішення, то тільки за вказівкою та з дозволу німецького сільськогосподарського командування. Планування виробництва в аграрному секторі, організація й проведення основних сільськогосподарських робіт, реалізація продукції цілком зосереджувалися в руках німецького керівництва.

Така структура органів управління сільським господарством існувала тільки у віддалених від театру воєнних дій окупованих районах. У прифронтовій зоні, де всі адміністративні функції здійснювало безпосередньо військове командування, питання організації сільськогосподарського виробництва та заготівлі продовольства за дорученням господарського штабу «Схід» вирішували господарські інспекції груп армій і підпорядковані їм різноманітні господарські та заготівельні команди, окружні й районні сільськогосподарські фюрери та коменданти, що призначалися військовим командуванням⁸⁵. Різниці між військовою і цивільною адміністраціями практично не було, адже їхні завдання й методи управління сільським господарством були майже ідентичними.

Наявність такої розгалуженої мережі органів управління сільським господарством у поєднанні з численними економічними структурами, залучення до роботи в них великої кількості кваліфікованих фахівців дозволяло отримувати досить повну й достовірну інформацію про стан справ в аграрному секторі, наявні ресурси сільськогосподарської продукції та робочої сили, обліковувати їх, контролювати розподіл. Оскільки контроль був тотальним, українське село потрапило в повну залежність від окупаційних властей.

На базі відновленої колгоспно-радгоспної системи окупантам упродовж літа 1941 р. -- лютого 1942 р. вдалося у певній мірі налагодити сільськогосподарське виробництво, зокрема частково зібрати урожай 1941 р. За рахунок використання головним чином ручної праці на більшій кількості площ зернові були скошені та заскиртовані. Проте, як свідчать офіційні німецькі документи, обмолотити вдалося лише незначну частину зернових. В умовах осінньої негоди та ранніх морозів в усіх регіонах України неповністю було зібрано врожай цукрового буряка, соняшника, кукурудзи, овочів, картоплі та інших сільськогосподарських культур. Не вдалося окупантам організувати й заготівлю необхідної кількості кормів для худоби.

Невдача зі збиранням урожаю восени 1941 р. призвела до зривів у забезпеченні зерном частин вермахту, що вели боротьбу на німецько-радянському фронті. Як зазначалося у звіті відділу тилу командуючому військами оперативного тилового району групи армій «Південь», до 30 грудня 1941 р. з необхідних для забезпечення військ 600 тис. т зерна, поставки якого повинні були здійснюватися з районів на схід від Дніпра, було заготовлено лише 100 тис. т⁸⁶. Під загрозою зриву опинилося й постачання 900 тис. т зерна до Німеччини, яке мали заготовити у районах західніше від Дніпра. Незадовільно здійснювалася відправка для підрозділів вермахту овочів, картоплі та іншої рослинницької продукції⁸⁷.

Наприкінці 1941 р. в окупантів також виникли великі проблеми із заготівлею тваринницької продукції. Керівництво Третього райху та окупаційна влада, розраховуючи на те, що основна її частина вироблятиметься у великих господарствах, із самого початку окупації значну увагу приділяли відновленню роботи тваринницької галузі в колгоспах і радгоспах.

У перші ж місяці було вжито суворих заходів щодо припинення масових несанкціонованих реквізицій та заготівель худоби військовими частинами й окремими військовослужбовцями, на колгоспні та радгоспні ферми поверталася худоба, що залишилася після радянської евакуації, зокрема перехоплена наступаючими німецькими військами, покинута під час евакуації на Правобережжі України, а також привласнена селянами. Проводилися протиепізоотичні заходи, залучалися до роботи ветеринарні та зоотехнічні кадри, які залишилися на окупованій території. Однак усі ці дії не дали бажаного для окупантів результату. І хоча у селах функціонували тваринницькі ферми, однак поголів'я худоби на них було значно меншим, ніж у довоєнний період, що не дозволяло задовольнити бодай поточні потреби вермахту. Водночас мали місце проблеми зі зберіганням та переробкою заготовленої сільськогосподарської продукції внаслідок браку складських приміщень, переробних підприємств, енергоносіїв.

Провал планів хлібозаготівель змушував окупантів удаватися до силових заходів. У другій половині грудня 1941 р. -- січні 1942 р. силами військ та поліції було проведено конфіскацію всіх наявних запасів хліба в колгоспах, радгоспах та у населення⁸⁸. Однак подібні акції суттєво поліпшити стан із хлібозаготівлею не могли, адже потрібної кількості зерна ані у великих господарствах, ані у сільського населення не було.

У ситуації, що склалася, окупаційна влада змушена була вирішувати проблему хлібозаготівель шляхом організації збирання та обмолоту зернових, що залишалися на полях господарств у скиртах та снопах. Але оскільки господарські структури були неспроможні власними силами провести молотіння й організувати транспортування зерна, гітлерівці для організації цих робіт вдавалися до екстрених заходів, залучаючи військові частини. У цій кампанії, керівництво якою покладалося на командувача військами оперативного тилового району «Південь» генерала Фрідеріці, із 15 грудня 1941 р. до 31 січня 1942 р. взяли участь 213-а, 444-а та 62-а німецькі охоронні дивізії, 102-а, 105-а, 108-а і 111-а бригади та 202-й кавалерійський корпус румунської окупаційної групи, особовий склад польових та гарнізонних комендатур, а також підрозділи допоміжної поліції. Війська зобов'язувалися примусово залучати до збиральних робіт селян і військовополонених, наглядати за працюючими, забезпечувати збереження зібраного зерна⁸⁹. Господарські управління мали надати робочу силу для обмолоту і транспортування збіжжя, забезпечити розчищення доріг від снігових заметів, створити транспортні підрозділи з возів та саней для перевезення снопів на токи та зерна на заготівельні пункти, забезпечити їх тарою, надати технічні засоби для молотіння та необхідну кількість пального. За потреби дозволялося використовувати запаси пального, призначені для весняних польових робіт. Усе заготовлене зерно підлягало реквізиції для потреб вермахту і Німеччини. Одночасно окупаційна влада розпорядилася організувати збирання силами міських робітників тієї частини врожаю, що з осені лежала на полях у валках і була вже непридатною для обмолоту.

Однак, незважаючи на такі широкомасштабні заходи, досягти бажаних результатів не вдалося. У червні 1942 р. на нараді у Е. Коха в Ровно представник головного відділу продовольства і сільського господарства райхскомісаріату змушений був констатувати, «що в теперішній час на першому плані всіх сільськогосподарських робіт стоять усе ще неза- кінчені роботи з обмолоту врожаю 1941 р.», а «норма здачі зерна на Україні не виконана ще і на 40%». Що ж до загальних підсумків збирання багатого врожаю 1941 р., то він був зібраний на 60-70%, з чого для потреб німецької армії окупанти виділити 1 млн т.

Незважаючи на всі зусилля нової влади, восени 1941 р. фактично було провалено оранку та посівну кампанію. Осіння оранка на зяб становила лише 2% від загальних площ оброблюваних земель, тоді, як до окупації вона сягала 38-40%. Озиминою було засіяно 22% загальних площ орних земель (до війни озимі сіялися на 33%). До того ж, фахівці прогнозували, що внаслідок ранніх морозів, які вдарили вже у жовтні 1941 р., могло вимерзти понад 35% озимих посівів⁹³. Такі результати були спричинені тим, що окупантам не вдалося належно організувати роботу у відновлених ними колгоспах та радгоспах, а також відсутністю необхідної кількості сільськогосподарської техніки, паливно-мастильних матеріалів, спеціалістів, робочої сили, живого тягла й посівного зерна. Не сприяли й погодні умови -- часті дощі та ранні морози. До певної міри на результати осінніх польових робіт вплинув і саботаж із боку селян, хоча у цей період війни він ще не набув масового характеру.

Невдачі при проведенні осінніх польових робіт зумовили вжиття окупаційною владою досить суворих заходів щодо підготовки до весняної сівби 1942 р. Розраховували, що організованим проведенням весняної посівної кампанії при значному розширенні площ ярових культур можна буде виправити становище, що склалося після провальної осінньої посівної. У низці циркулярів, направлених на місця у грудні 1941 р. -- лютому 1942 р. адміністрацією райхскомісаріату «Україна» містилися вимоги вже взимку звільнити поля від бур'янів, відремонтувати весь сільськогосподарський інвентар, для весняного обробітку полів широко використовувати людську робочу силу. Ставилося завдання посіяти весною максимальну кількість зернових і технічних культур, щоби досягти необхідного продовольчого балансу, розрахованого на постачання вермахту і Німеччини. Затвердженими планами передбачалося посіяти 1 млн 345 тис. га ярової пшениці, 1 млн 326 тис. га ячменю, 800 тис. га проса, 192 тис. га гречки, значно збільшити посіви олійних культур, картоплі, овочів.

У спеціальному циркулярі райхскомісара України Е. Коха («Щодо весняної посівної кампанії 1942 р.»), надісланому 18 лютого 1942 р. всім відділам райхскомісаріату, генеральним окружним комісарам, їх головним відділам та установам, сільськогосподарським керівникам округів, районів, дільниць вкотре роз'яснювалася важливість весняної посівної кампанії та наголошувалося на необхідності здійснити надзвичайні заходи для того, щоби досягти максимальних результатів, а також давалися детальні вказівки щодо плану весняної посівної кампанії, структури та обсягів сівби, термінів і технології проведення посівних робіт, підготовки та використання сільськогосподарської техніки, живого тягла, у тому числі корів, які належали селянам та ін.⁹⁶

Рішучих заходів із підготовки до весняно-польових робіт уживало й військове командування прифронтової зони. Так, наказом командувача охоронними військами оперативного тилу групи армій «Південь» від 31 березня 1942 р. про підготовку весняної сівби командування 213 -ї та 444-ї охоронних дивізій, а також 194-а та 197-а польові комендатури зобов'язувалися використати на весняно-польових роботах армійських коней, котрі перебували в їхніх підвідомчих районах. А начальник поліції безпеки і СД оперативного тилового району цього ж угруповання зобов'язав свої служби на місцях пильно стежити за тим, щоб до обслуговування сівалок залучались абсолютно надійні селяни, оскільки саме тут «найлегше можна здійснити акт шкідництва».

Нестачу техніки і живої тяглової сили під час весняної посівної кампанії вищі німецькі посадовці розраховували компенсувати використанням примусової людської праці. Так, у директиві райхскомісаріату «Україна» від 7 грудня 1941 р. наголошувалося: «Унаслідок того, що для необхідного весняного обробітку полів не вистачає тяглової сили, необхідно застосовувати людську робочу силу [...] Ті весняно-польові роботи, які можна, слід виконувати вручну»⁹⁸. При цьому нацисти планували залучити до ручних робіт не лише все сільське населення, включаючи старих і підлітків, а й міських жителів. Про такі наміри свідчило, зокрема, розпорядження райхскомісара України від 22 січня 1942 р. щодо відправки 50 тис. городян на ручне копання полів для весняної сівби зернових поблизу міста Києва під наглядом поліції й без оплати праці⁹⁹. По всій Україні передбачалося також створення пересувних робочих бригад із міської молоді для використання на польових роботах від весни до пізньої осені.

Окупаційна влада дала дозвіл використати під час весняних польових робіт 1942 р. і частину військовополонених українців. Згідно з наказом командування сухопутних військ вермахту від 25 грудня 1941 р. (під назвою «Звільнення радянських військовополонених української національності»), начальникові тилового району групи армій «Південь» дозволялося з трьох пересильних таборів (171-го, 182-го і 250-го) відпустити додому для використання на сільськогосподарських роботах військовополонених української національності, які перед війною працювали у сільському господарстві й проживали на території, контрольованій цією групою армій¹⁰⁰.

Починаючи з лютого 1942 р. господарювання окупантів в українському селі здійснювалося на засадах реформи, проведеної за сценарієм імперського міністерства у справах східних окупованих областей. Початок їй поклав закон «Про новий аграрний лад» від 15 лютого 1942 р., яким передбачався «планомірний перехід від більшовицького колективного господарства до товаристськи зв'язаних або самостійних селянських господарств»¹⁰¹. Метою цієї реформи, насамперед, було прагнення окупантів створити прошарок населення, задоволеного аграрною політикою німців, яке б унаслідок цього підтримувало окупаційну адміністрацію, ставши соціальною базою «нового ладу». Іншою причиною було те, що залишена німцями колгоспно-радгоспна система була «радянською» за своєю сутністю й тривале її використання не могло бути прийнятним для них з політичного погляду. Це могло скомпрометувати нову владу, яка проголосила себе борцем з усіма радянськими й більшовицькими «залишками». Ще однією причиною, яка підштовхувала керівництво Третього райху до проведення реформи, стало поширення в окупованих регіонах невдоволення серед селян, які з приходом німців сподівалися на ліквідацію колгоспів й отримання землі.

Перший етап реформи передбачав перетворення колгоспів у «громадські господарства». Виробництво в них мало здійснюватися на основі директив Третього райху під керівництвом і наглядом призначеного окупаційною владою управляючого. Присадибні ділянки селян оголошувалися приватною власністю. Радгоспи (перейменовані у «державні господарства») й МТС (на базі яких передбачалося створення сільськогосподарських баз) залишались у державній власності.

На наступному етапі реформи «громадські господарства» передбачалося перетворити у «хліборобські спілки» (сільськогосподарські кооперативи, товариства тощо). Проголошувалось, що у громадських господарствах, де існуватимуть відповідні господарські й технічні передумови, земля може бути передана селянам для індивідуального обробітку та користування. Такі перетворення могли здійснюватися лише з дозволу окупаційної влади, а він, своєю чергою, даватиметься тим громадським господарствам, які виконали всі свої зобов'язання перед окупаційною владою, зокрема щодо норм здачі сільськогосподарської продукції. Об'єднані у хліборобські спілки селяни зобов'язувалися обробляти виділені їм наділи та збирати врожай. У таємному німецькому документі під назвою «Пропагандистські тлумачення аграрного порядку» вказувалося, що за новим законом селянин може вільно проявляти особисту ініціативу, але користуватися прибутками від своєї землі буде лише по закінченні війни.

Третій, завершальний, етап аграрних перетворень передбачав створення індивідуальних селянських господарств у формі відрубів і хуторів на переданих у користування, а не у приватну власність, громадських землях. Здійснення його відкладалось до завершення війни. Коли виникало питання, чому передача землі у приватну власність відкладається на невизначений термін, окупанти пояснювали це тим, що потрібно дочекатися повернення «бійців із фронту, які в першу чергу мають право на наділення майновими об'єктами у східних областях, і без яких використання східного краю з новим прошарком підприємців із кращих, найбільш заслужених німецьких сил не може бути здійснене»¹⁰². Але головна причина, зрозуміло, полягала не у цьому. Окупанти боялися, що, розпустивши великі господар - ства, вони не зможуть одержати необхідну кількість продовольства через низьку товарність дрібного селянського господарства і руйнацію аграрного виробництва в умовах війни. Тому в одній із директив прямо наголошувалося, що «наділення землею для особистого користування і тому подібні підготовчі заходи до майбутнього відновлення приватної власності повинні [...] здійснюватися з особливою обережністю, оскільки створення надлишків стане неможливим із самого початку»¹⁰³.

Обіцяючи одноосібні господарства окупанти розраховували пробудити приватновласницькі інстинкти і забезпечити підтримку, або хоча б нейтралітет, якщо не всього селянства, то значної його частини. Але ці розрахунки зазнали краху. Попри значні пропагандистські зусилля навколо закону про запровадження приватної власності на землю, практично для його реалізації не було вжито ефективних заходів. За даними окупаційної адміністрації, станом на 1 грудня 1942 р. у райхскомісаріаті «Україна» з 16 536 громадських господарств лише 10,4% було перетворено у хліборобські спілки¹⁰⁴, а до травня 1943 р. -- 12,1%¹⁰⁵.

Згідно із земельним законом, усі колишні радгоспи перейменовувалися в «державні маєтки» та підпорядковувалися створеному в Києві Головному управлінню державних маєтків, яке складалося з декількох відділів -- агрономії, механізації, тваринництва та ін. В округах державними маєтками керували окружні управління й, крім того, на кілька маєтків призначався німецький управитель -- оберляйтер, який розпоряджався ними на власний розсуд. Усі маєтки мали комендантів, що підпорядковувалися окружному сільгоспкоменданту по радгоспах. У кожному державному маєтку був ще й управитель із місцевого населення. Управителями керував окружний агроном по радгоспах, який підпорядковувався управлінню держмаєтками. Поряд з останнім існувало ще так зване «Українське бюро держмаєтків», функції якого зводилися до надання допомоги державним маєткам у питаннях агротехніки, організації праці тощо.

Точні дані про кількість державних маєтків, створених окупантами на території України, відсутні. За повідомленнями німецької та окупаційної преси (1942-1943 рр.), їх налічу - валося від 2515 до 3215, земельна площа кожного господарства становила понад 6 тис. га.¹⁰⁶ Переважна більшість держмаєтків була колишніми радгоспами. Інші були створені на базі ліквідованих за невиконання поставок сільгосппродукції колгоспів і громадських господарств.

Ще в 1941 р. частина земель радгоспів і колгоспів, а в 1942 р. -- державних маєтків та громадських господарств була роздана німецьким власникам, головним чином генералам та офіцерам СС, найактивнішим прибічникам гітлерівського режиму, а також високопоставленим чиновникам окупаційної влади для створення приватних сільськогосподарських маєтків.

Із липня 1942 р. організацією сільськогосподарських маєтків для есесівців керував начальник німецьких концтаборів О. Поль (концтабори входили до системи СС). У стислі терміни він створив приватні маєтки на території від Прибалтики до України загальною площею 600 тис. га. У зв'язку з тим, що у деяких випадках нові власники землі втрачали відчуття міри, райхсфюрер СС Г. Гіммлер 26 жовтня 1942 р. видав циркуляр, яким обмежив площу маєтків -- не більше 160 га. Керівники Третього райху не бажали розбазарювати землю на створення нечисленних латифундій -- вона була потрібна для наділення мільйонів німецьких колоністів ділянками по кілька десятків гектарів¹⁰⁷. На Київщині було створено 19 поміщицьких маєтків і 2636 фермерських господарств, яким належало 519 998 га привласнених найкращих земель та велика кількість сільськогосподарських машин. На території Волині та інших західних областей було організовано 1199 поміщицьких маєтків, в яких сконцентрувалося 546,5 тис. га земельних угідь, десятки тисяч голів худоби, чимало майна колишніх колгоспів¹⁰⁸. Непоодинокими були факти повернення окупаційною владою земель їх попереднім власникам. Зокрема, така передача відбулася у селах Росохач Чортківського району, Лосяч Скала-Подільського району, Малинівці Скалатського району й у багатьох інших населених пунктах Тернопільської області. Створення німецьких поміщицьких маєтків на українських землях було складовою планів колонізації окупованих східних територій, до яких належала й Україна.

Від самого початку окупації гітлерівці роздавали землю у приватне користування й тим, хто надавав їм допомогу в боротьбі проти партизанів та підпільників, а також за активну і старанну службу в установах нової влади. Але окупанти не дуже розщедрювалися відносно цієї категорії колаборантів, тож площі цих земель були мізерними.

Стосовно МТС, то вони в умовах окупації перетворилися на малозначні з економічного погляду (порівняно з довоєнним періодом) підприємства. Окупанти, намагаючись використати техніку, яка залишилася на захопленій ними території, зберегли МТС і навіть виділили їх в окреме відомство. Загальне керівництво здійснювалося через розташоване в Києві Головне управління МТС, а в західних областях МТС підпорядковувалися Правлінню ґебітс-МТС. В округах були створені обласні бюро МТС, підлеглі безпосередньо військовому командуванню й очолювані так званими шефами МТС. Комендантами МТС призначалися, в основному, німецькі офіцери інтендантської служби¹¹⁰. За МТС залишалася функція прокату сільськогосподарської техніки, використання якої дозволялося, насам - перед, у збережених окупантами колгоспах та радгоспах, а пізніше у створених замість них громадських господарствах та державних маєтках, і лише в другу чергу -- у хліборобських спілках за договором. Виконувані МТС роботи ці господарства оплачували за розцінками, встановленими Головним управлінням МТС. Весь зароблений МТС хліб підлягав здачі в обов'язковому порядку. Пальне для виконання робіт повинні були постачати за свій рахунок господарства, вартість його в оплату робіт не включалася. Ціни на пальне порівняно з радянськими були вищі: тонна бензину коштувала 4000 крб, нігролу -- 9800 крб, мазуту -- 4800 крб.

Штат МТС комплектувався трактористами і комбайнерами, які не встигли евакуюватися й проживали у районі діяльності станції. Заробітна плата працівникам встановлювалася Головним управлінням МТС. За кожен відпрацьований день вони одержували від МТС плату з розрахунку 350 крб на місяць, а 300 г хліба за робочий день одержували від господарств за готівку. Ремонт техніки здійснювався в майстернях самих МТС та на 28 підприємствах з ремонту сільськогосподарських машин і виробництва відповідного інвентарю, об'єднаних у створеному окупантами «Українському товаристві сільськогосподарського машинобудування». Ціни на запасні частини були у чотири рази вищими порівняно з довоєнними¹¹¹.

Значну частину запланованих заходів із підготовки та проведення весняно-польових робіт 1942 р., зокрема тих, що потребували примусового використання людської робочої сили, окупантам удалося реалізувати. У багатьох селах гітлерівці примусили селян впрягатися у плуги та борони, перекопувати поля лопатами, боронувати ґрунт під посів граблями, висівати зерно вручну. А такі випадки, як у селі Задонецькому Зміївського району на Харківщині, де під час посівної землю орали запряжені окупантами у плуг по 10-12 селян¹¹², в Україні стали звичайною справою. Про подібну практику використання селянської праці відверто говорили й писали самі гітлерівці. Так, у газеті, котра видавалася окупаційною адміністрацією в Києві, 15 червня 1942 р. була опублікована стаття, присвячена підсумкам весняної посівної кампанії в Україні, в якій повідомлялось, що «посівна площа України дорівнює посівній площі Німеччини 1938 року. [...] Де не вистачало тягла й упряжі, там працювали вручну, і немало землі було оброблено лопатами»¹¹³.

Однак досягти запланованого результату вдалося не всюди. Так, якщо на Вінниччині за допомогою примусових заходів окупанти досягли того, що навесні 1942 р. всі вільні площі й навіть землі, відведені під пар, були розорані та засіяні¹¹⁴, то на Дніпропетровщині не було засіяно 50% посівної площі¹¹⁵, на Житомирщині та Миколаївщині вона становила від 40 до 60% довоєнної. У Київському генеральному комісаріаті план сівби ярових було виконано на 76%¹¹⁶. Дуже погано було проведено весняну сівбу й у Харківській області. Підсумовуючи результати весняної посівної, німецьке інформаційне бюро 2 серпня 1942 р. констатувало, що в Україні вдалося засіяти лише 65% площ¹¹⁷. При цьому поширеним явищем була надзвичайно низька якість сівби. Фахівці з сільського господарства відділу тилу групи армій «Південь» повідомляли, що ярові посіви у багатьох випадках не дали сходів¹¹⁸.

Із великою ретельністю готувались окупанти й до збирання врожаю 1942 р. Було розроблено детальні інструкції з проведення збиральних робіт та обмолоту зернових, якими встановлювалася черговість молотіння тих чи інших культур, постачання пального, порядок використання робочої сили, у тому числі з міст, зберігання хліба на складах, залучення до цієї кампанії військ, використання підрозділів вермахту та поліції для охорони врожаю. У детальних роз'ясненнях начальника головного відділу продовольства та сільського господарства райхскомісаріату «Україна» Кернера щодо порядку організації збирання, обмолоту й завезення на склади зерна, розісланих усім відділам продовольства й сільського господарства генеральних комісаріатів, окружним і районним сільськогосподарським керівникам, ставилося завдання завершити збирання та забезпечити доставку хліба на заготівельні пункти до кінця жовтня 1942 р. Застерігаючи від повторення минулорічних прорахунків з обмолотом і заготівлею зерна, Кернер вимагав кинути всі наявні сили на обмолот і транспортування. «Лише після того, як зерно перебуватиме на заготівельних пунктах, -- наголошувалося у роз'ясненнях, -- можна буде гарантувати постачання вермахту та Райху»¹¹⁹. Райхскомісар Е. Кох 30 липня 1942 р. видав спеціальне розпорядження «Про охорону сільськогосподарської продукції», в якому вимагав від усіх каральних і поліцейських служб жорстоких покарань за найменші провини, пов'язані з затримкою збирання врожаю¹²⁰.

У спішному порядку під жорстким контролем збиралась та ремонтувалась техніка, що залишилася з радянських часів. Із Німеччини в Україну за період від квітня до вересня 1942 р. Центральним торгівельним товариством «Ост» було завезено 8850 жаток, 208 снопов'язалок, 1990 молотарок, 126 віялок, 735 568 кіс, 767 577 держаків для них. А до кінця 1942 р. з Третього райху доставили 2901 трактор, 1 млн кіс та 116 тис. серпів¹²¹, а також 100 тис. плугів і культиваторів, тисячі сівалок¹²². Для обмолоту та вивезення хліба верховне командування збройними силами Німеччини виділило: пального для тракторів -- 35 483 т; бензину для автомашин -- 17 063 т; дизельного палива -- 3962 т і мастила -- 3600 т¹²³.

Та незважаючи на вжиті окупантами заходи було зібрано та обмолочено лише незначну частину врожаю. Повсюди збиральні роботи провадилися здебільшого вручну. До них в обов'язковому порядку залучалося все працездатне сільське населення. Під час жнив гітлерівці примушували селян працювати по 16-18 годин на добу -- з 5--6-ї години ранку і до заходу сонця, а також в усі святкові й недільні дні. Нерідко скиртування та обмолот хліба проводили й уночі. Для роботи на присадибних ділянках можна було використовувати лише 2 дні на тиждень, а решту часу кожен селянин повинен був працювати на землях громадського господарства. За невихід на роботу без поважних причин та недбалу працю жорстоко карали -- шмагали батогами, штрафували, спалювали хати, кидали до в'язниць, відправляли на примусові роботи до таборів або навіть розстрілювали. Широко практикувалося використання на сільгоспроботах мобілізованих і міських жителів. Останніх до літа 1942 р. в усіх окупованих областях налічувалося 13-16 млн¹²⁴. Згідно з розпорядженнями ґебітскомісарів, до збиральних робіт залучалися майже всі сільські діти віком від 10 років, а в багатьох регіонах і значна кількість міських дітей та підлітків. І хоча заявлялося про обмеження робочого дня для дітей 4-6 годинами, насправді ж їх примушували працювати по 8-12, а то й по 14 годин¹²⁵.

Ураховуючи негативні наслідки збиральної кампанії 1941 р., окупанти вживали рішучих заходів щодо якнайшвидшого обмолоту та вивезення зерна на заготівельні пункти та склади. У листі, направленому 25 січня 1942 р. генеральним, обласним комісарам, а також обласним та окружним сільськогосподарським керівникам, Е. Кох наголошував: «Успішне збирання врожаю матиме лише тоді свій сенс, коли маса продовольства, необхідного військам і Німеччині, буде дійсно зібрана й відправлена. При здійсненні заходів із заготівлі сільськогосподарської продукції не слід проявляти хибної сентиментальності щодо місцевого населення. [...] Німеччина повинна мати все, що необхідно для перемоги [...] Тому я вимагаю від підпорядкованих мені установ, щоби всі заходи вони спрямували на якнайшвидше форсування поставок, особливо зерна»¹²⁶. Численними наказами та розпорядженнями керівники господарств зобов'язувалися все намолочене зерно щоденно, включаючи недільні та святкові дня, вивозити на заготівельні пункти та склади. Щотижня господарства подавали районному сільськогосподарському керівникові детальні звіти про хід косовиці, обмолоту та поставок зерна, кількість задіяних для перевезення транспортних засобів¹²⁷. За невиконання планів здачі зерна до керівників господарств та старост сільських управ нерідко застосовувалися суворі покарання.

Однак незважаючи на такі широкомасштабні організаційні та силові заходи розрахунки окупантів на завершення збирання врожаю зернових і доставку збіжжя на заготівельні пункти до кінця жовтня 1942 р. не виправдалися, обмолот урожаю 1942 р. затримався аж до весни 1943 р.

Збирання врожаю 1942 р. проходило у складних для окупантів умовах. Повсюди селяни не тільки масово ухилялися від збиральних робіт, але й цілком усвідомлено працювали абияк. Так, у розпал збирання Ново-Миколаївська сільська управа Дніпропетровської області 27 липня 1942 р. повідомляла старшому районному поліцейському: «Просимо надіслати у громадське господарство № 43/15 поліцаїв: у даний час вихід на роботу впав більше, ніж на 50 процентів. Самі ми вже не маємо сил що-небудь зробити, а зрушення можна зробити тільки через поліцію»¹²⁸. Активізували диверсійну діяльність, спрямовану на виведення з ладу збиральної техніки, молотарок та інших машин, партизани й підпільники. У зв'язку з цим від 1 серпня по 30 листопада 1942 р. запроваджувався воєнний стан для охорони врожаю. Водночас у серпні окупанти видали звернення до населення, в якому оголошувалося, що той, хто ховає хліб, є ворогом німецької держави. «Хто доповість про захований хліб, -- зазначалося у зверненні, -- матиме нагороду 10 000 крб чи продуктів на цю суму, або 1 га присадибної землі»¹²⁹. Однак селяни всюди продовжували приховувати хліб, показуючи у звітах у 3-4 рази менше, ніж було фактично намолочено. Наприклад, за неповними даними, у 17 районах Полтавської області в 1942 р. було заховано і привласнено селянами 425 тис. ц зерна¹³⁰.

Нацисти не досягли в 1942 р. бажаних результатів у виробництві й заготівлі зернових та інших сільськогосподарських культур. Урожайність, як правило, була низькою порівняно не тільки з довоєнним періодом, але навіть із 1941 р., коли на території республіки йшли бої й багато злакових і технічних культур загинуло. Так, наприклад, на Вінниччині середня врожайність пшениці у 1941 р. становила 11,2 ц з га, а у 1942 р. -- 6,3 ц з га, жита, відповідно, 8,8 ц і 5,6 ц, гороху -- 9,7 ц і 5,8 ц, гречки -- 4,1 ц і 2,6 ц, проса -- 12,5 ц і 3,8 ц, кукурудзи -- 15,5 ц і 6,3 ц, соняшника -- 9,7 ц і 5,0 ц, цукрового буряка -- 120,0 ц і 58,8 ц¹³¹. Загалом у 1942 р. середня врожайність зернових в Україні становила лише 6,8 ц з га^с132. У результаті того року окупантам удалося вивезти з України лише 1 млн т зерна. Вони змогли взяти лише 28% зерна, 53% цукру, 18% олії від тих обсягів, які передбачалося отримати¹³³. Того ж року в Україні не було вирощено та заготовлено запланованої кількості тваринницької продукції. Це негативно позначилося на подальших воєнних планах Німеччини. Улітку і восени 1942 р. гітлерівці нарікали, що «українське сільське господарство не може виділити тепер лишків продовольства», і що «сподівання на Україну не виправдалися»¹³⁴. Навіть райхсляйтеру А. Розенберґу довелося визнати, що «владі не вдалося налагодити співробітництво з місцевим населенням»¹³⁵.

Не спромоглися окупанти провести восени 1942 р. у запланованих обсягах і посівну озимих та підняття зябу. Посіви озимих значно скоротилися навіть порівняно з 1941 р. Так, у 12 основних сільськогосподарських районах Луганщини площа під ними зменшилася на 43%, а в 5 районах Харківщини -- на 52%¹³⁶. Повсюди не вистачало посівного насіння. З урожаю 1942 р. дозволялося залишати в господарствах лише насіннєвий фонд, але розміри його не забезпечували фактичної потреби. У багатьох господарствах у наявності було тільки 40-50% тієї кількості насіння, необхідного для осінньої сівби в 1942 р. Про потреби населення навіть не йшлося. Навпаки, окупанти, як це було весною 1942 р., удавалися до примусового вилучення зерна для посіву з особистих запасів селян.

Ще більш провальними виявилися результати німецького господарювання в 1943 р. Відсутність необхідної кількості техніки та реманенту, тягла, вибуття з сіл у результаті депортації до Німеччини величезної кількості працездатного населення, зростаючий саботаж селян, дії партизанів та підпільників призводили до того, що в багатьох місцях весняні польові роботи затягувалися, проводилися з грубими порушеннями агротехніки, не в повному обсязі, а то й зовсім зривалися. Наведемо характерний приклад. Восени 1942 р. у Михайлопільському, Віньковецькому, Новоушицькому, Барському районах Кам'янець-Подільської області роботи з підняття зябу були виконані на 30%. У результаті 70-75% площ довелося засіювати по весняній оранці, терміни якої також затягувалися. Сівба проводилася з порушенням агротехніки, що призвело до зменшення врожаю 1943 р. порівняно з 1941 р. на 70-80%¹³⁷.

У період весняної сівби 1943 р. окупанти, як і в 1942 р., вдалися до найжорстокіших заходів, щоби максимально залучити до її проведення сільське населення всіх вікових категорій. За ухилення від участі в польових роботах та неякісне їх виконання селян жорстоко карали. Наприклад, у селах Полтавщини визначалися заручники, які підлягали арешту, якщо робота не виконувалася у визначені терміни¹³⁸.

Невдалою для окупантів виявилася збиральна кампанія 1943 р. Вирішальним чинником, який призвів до її зриву на території Лівобережжя та частини областей Правобережжя, став наступ Червоної армії та звільнення цієї частини України від загарбників. Із цієї причини окупантам не вдалося зібрати урожай на великих площах, зокрема, у Дніпропетровській області -- на 687 250 га, Полтавській -- на 310 707 га. Подібна ситуація спостерігалася і в інших областях¹³⁹. Після визволення цієї території урожай було зібрано, що дало можливість засипати насіннєві фонди та здати державі 1308 тис. т зерна, у т.ч. у Полтавській області --169,9 тис. т, Дніпропетровській -- 137,7 тис. т, Запорізькій -- 128,7 тис. т, Київській -- 112,8 тис. т, Кіровоградській -- 77,4 тис. т, Сумській -- 75,2 тис. т¹⁴⁰.

У зв'язку з втратою Лівобережжя головні сподівання у 1943 р. окупанти покладали на одержання хліба з Правобережної України. До збирання врожаю й охорони намолоченого зерна масово залучалися військові підрозділи та поліція. Тільки в генерал-комісаріаті «Волинь-Поділля» із цією метою було задіяно 15 тис. солдатів вермахту та поліцаїв. Але зусилля виявилися марними. У доповіді керівництву Третього райху 13 листопада 1943 р. Е. Кох писав, що незважаючи на залучення військовослужбовців для охорони врожаю і захисту заготівельної адміністрації, «збирання зерна виконується у розмірі: Волинь близько -- 11%, Північне Поділля -- 21,7, Житомир -- 35,4, Південне Поділля -- 43,6, Вінниця -- 53,3%. Такий стан збирання зерна відображає картину зростання банд (так окупанти називали партизанів -- Авт.), що діють у цих областях. У той час, як акції саботажу спрямовані проти обмолоту, вони ще й перешкоджають вивезенню зерна, висаджуючи мости, підпалюючи автомобілі, пускаючи під укіс поїзди»¹⁴¹. У Е. Коха були всі підстави пов'язувати зрив збирання і заготівлі хліба з рухом Опору. Хоча не всі акти саботажу, диверсії, бойові операції партизанів та підпільників, узяті окремо, завдавали серйозних збитків ворогу, але загалом, постійно повторюючись і збільшуючись, вони зривали розрахунки гітлерівців на одержання продовольства. Це визнавала й окупаційна адміністрація. Так, нарікаючи на нездоланні труднощі у забезпеченні планів збирання та поставки хліба, начальник зерноштабу Житомирської області Гортвіґ у розпал жнив писав вищому начальству, що «умови збирання хліба у Житомирській генеральній окрузі через дії партизанів дуже ускладнені [...] Без додаткової охорони зібрати зерно з полів неможливо. В інших районах [...] охорона зовсім не має сенсу і ми повинні задовольнятися тим, що вдається взяти»¹⁴². Інший німецький чиновник, сільськогосподарський комендант Житомирського округу, у своєму донесенні райхскомісарові України доповідав: «Цього року в нас скоротилася не тільки посівна площа, а й можливості збирання врожаю. Якщо у 1942 р. ми зібрали 69 тисяч центнерів зерна, то у 1943 р. ми маємо лише 4,5 тисячі центнерів. В області я можу розпоряджатися тільки 3 районами». Наприкінці свого невтішного донесення він просив надіслати війська для продовження збирання зерна¹⁴³.

Партизани масово відбивали у ворога обози із зерном та іншими продуктами, гурти худоби. У звіті оперативного відділу Українського штабу партизанського руху вказується, що партизани республіки від початку своєї діяльності до 1 вересня 1944 р. захопили в окупантів 12 371 т продовольства, 13 569 голів великої рогатої худоби і 5711 овець¹⁴⁴¹. Під час відступу гітлерівців лише частина партизанських загонів і з'єднань у зоні своєї діяльності не дала ворогові вивезти (за неповними підрахунками) 2074 коней, 586 возів, 43 трактори, 9511 голів великої рогатої худоби, 14 421 т зерна, 2460 т цукру, 710 т соняшникового насіння та ін.¹⁴⁵

В останні місяці окупації селяни приховували і зберігали до приходу Червоної армії худобу, майно, продовольство. Так, у Міловському районі на Луганщині було приховано і збережено 406 волів, 276 коней, 202 свині, 571 вівцю, 4007 ц посівного матеріалу, 1042 ц картоплі, 99 тракторів, з яких 50 справних. Після визволення території району все це було передано колгоспам та МТС¹⁴⁶. Подібні факти були масовими в Київській області, де селяни зберегли в період окупації 15 000 голів худоби і багато сільськогосподарського майна, яке відразу після визволення області повернули колгоспам¹⁴⁷. Селяни Кіровоградщини зразу після визволення за рахунок збереженого добра здали державі 5 477 345 пудів хліба, 243 223 пуди м'яса, 1 721 549 пудів картоплі, 10 317 л молока¹⁴⁸. Це мало велике значення для відбудови господарства на територіях, що звільнялися від окупації, сприяло зміцненню продовольчої бази Червоної армії.

Розуміючи, що від наступного врожаю їм уже нічого не перепаде, окупанти восени 1943 р. у багатьох місцях категорично заборонили проводити сівбу озимих культур. Але аграрії ігнорували заборону. Так, селяни Дніпропетровщини посіяли озимих на 142 тис. га, Полтавщини -- на 310,8 тис. га, Кіровоградщини -- на 442 тис. га і підняли зяб на площі 171 тис. га¹⁴⁹.