Сільське господарство України в період нацистської окупації

Важливою складовою сільськогосподарської політики нацистів була жорстока експлуатація українського селянства. Повсякденним обов'язком більшості сільських мешканців стала тяжка праця -- спочатку у збережених окупаційною владою колгоспах та радгоспах, а потім у створених на їх базі громадських господарствах і державних маєтках, а також у поміщицьких маєтках. Згідно з розпорядженням райхсміністра А. Розенберґа від 5 серпня 1941 р. про запровадження обов'язку праці¹⁵⁰, примусову трудову повинність мали виконувати селяни віком від 15 до 45 років. Незабаром верхня вікова межа дійшла до 65 років, а нижня опустилася до 14 років. Однак на практиці широко використовувалася праця підлітків та людей віком понад 65 років. Робочий день на польових роботах тривав з 5--6-ї ранку до 18--19-ї години. Установлена окупантами норма відробітку нерідко сягала 22-25 трудоднів на місяць¹⁵¹. сільськогосподарський нацистський хлібозаготівля посівний

Польові роботи виконувалися здебільшого вручну. За невихід на роботу, невиконання норми виробітку, розпоряджень керівників господарств практикувалися суворі покарання. Так, у Роменській окрузі на Сумщині з винних стягувалися штрафи: за перше порушення -- 25 крб, друге -- 50 крб, третє -- 100 крб¹⁵². У Полтавській області за невихід на роботу карали кийком або штрафом у 1000 крб¹⁵³. В одному з донесень, яке надійшло до Українського штабу партизанського руху, повідомлялося: «Б'ють не лише колгоспників та колгоспниць, а й сільських старост, особливо керівників громадських господарств. Були випадки, коли через зупинку молотарки в умовах зимового морозу та заметілі німці заарештовували всіх бригадирів і керівників господарства, били їх, а потім відпускали для продовження роботи. Якщо ж справа не поліпшувалася, знову били»¹⁵⁴. І це при тому, що старости та керівники господарств призначалися з числа осіб, які прихильно ставилися до окупантів або вже чимось відзначилися перед ними. За невиконання норм виробітку в усіх селян громадського господарства № 51 Оржицького району (Полтавщина) відібрали городи. У листопаді 1941 р. у с. Сухонівка Чорнухинського району цієї ж області було страчено двох селян за те, що ті не вийшли на роботу. Прагнучи примусити працювати, окупаційна влада застосовувала такий засіб, як взяття заручників. Наприклад, весною 1943 р. в усіх районах Полтавщини було затверджено списки потенційних заручників із числа сільських жителів, які мали бути заарештовані й страчені в разі незадовільної роботи односельців. Щоби примусити селян працювати в неділю та у дні релігійних свят окупанти навіть зачиняли церкви. Під час посівної селян зобов'язували засівати своїм зерном поля громадських господарств із розрахунку 2,5 га яровини на кожні 10 хат. В окремих районах Запорізької, Херсонської, Харківської областей під загрозою розстрілу змушували впрягатися у плуг або сівалку по 8-10 осіб, а в борону -- по 2 і працювати в полі.

За свою працю селяни отримували мізерну платню (переважно натуральну, зерном, іноді виплачували гроші) на підставі вироблених трудоднів. Цю систему окупанти зберегли від радянських часів. Зокрема, на Полтавщині в окремих районах за один трудодень було видано по 460 грамів зерна та виплачено по 54 копійки¹⁵⁷. І це ще була досить висока платня -- як правило, платили менше, а в багатьох господарствах, що не виконували плани поставок сільгосппродукції, часто взагалі не платили. У цій ситуації переважна більшість селян виживала за рахунок присадибної ділянки. Вона ж, як і в довоєнний період, залишалася основним джерелом для сплати численних податків та обов'язкових поставок. Знесилені тяжкою працею в контрольованих окупантами господарствах селяни, не маючи вдосталь часу та сил для обробітку присадибних ділянок, вимушені були працювати на них у вихідні дні, часто навіть уночі. Дещо кращою була оплата селянської праці у прифронтових районах (східні області), де селянам, які працювали на польових роботах, видавали по 10-16 кг борошна на місяць, чого не робилося в інших окупованих регіонах¹⁵⁸.

Надзвичайно важким був податковий тягар. У райхскомісаріаті «Україна» селяни повинні були сплачувати понад 12 видів грошових і натуральних податків на рік¹⁵⁹. Якоїсь єдиної системи у цьому питанні не було, адже окупаційні власті у кожному підлеглому їм районі встановлювали розміри грошових податків на власний розсуд. У Київській області, наприклад, селяни були зобов'язані сплачувати одноразовий податок із господарства (400 крб), подушний із кожної людини (100 крб), податок із коня (300 крб), із корови (150 крб), собаки чи кішки (100-150 крб). Крім того, окупанти запровадили тут ще й податок «за звільнення від радянської влади» у розмірі 50 крб¹⁶⁰. У Зіньківському районі Полтавської області селяни сплачували одноразовий податок із господарства (50 крб), податок на шляхове будівництво (з кожного працездатного по 100 крб), податок із собаки (150 крб), бджолосім'ї (50 крб), велосипеда (75 крб)¹⁶¹. На Полтавщині загальна сума грошових податків, сплачуваних селянами, становила в 1942 р. -- 2135 крб із двору, а в 1943 р. -- 3112 крб¹⁶².

У західних областях, що входили до райхскомісаріату «Україна», селяни сплачували поземельний та подушний грошові податки, податок на собак та ін. Так, поземельний податок становив 100 крб з 1 га ріллі, 40 крб з 1 га сінокосу, 20 крб з 1 га лісу, 10 крб з 1 га непридатної для сільськогосподарського використання землі; подушний за наявності до 5 га землі в господарстві -- по 100 крб з кожного члена сім'ї віком від 16 до 65 років, до 10 га -- по 150 крб, понад 10 га -- по 200 крб; сільськогосподарський -- 300 і більше крб; податок на собак -- 150-225 крб, за випас однієї корови -- 20 крб на місяць, вівці -- 10 крб, а за випас корови в лісі -- 150 крб¹⁶³. Загалом грошові податки, що збиралися окупантами з селян у цих областях, були значно більшими за ті, що їх сплачували селянські господарства у 1940 р. Часто окупаційна влада практикувала повторне збирання одних і тих самих податків упродовж короткого проміжку часу, а до неспроможних сплатити необхідну суму селян застосовувалися репресивні та конфіскаційні заходи.

Крім грошових окупанти встановили численні натуральні податки, що фактично стягувалися з усіх видів сільськогосподарської продукції. Селяни були зобов'язані здавати м'ясо, молоко, мед, овочі, квасолю, горох, ягоди, сіно і солому, волокно, горіхи, рибу та ін. Розмір натуральних податків у кожному районі, навіть у кожному селі, окупаційні власті встановлювали на свій розсуд. Наприклад, на Донбасі, Харківщині та Сумщині сільське населення сплачувало натуральні податки у розмірі 700-800 л молока з корови, 4 кг домашньої птиці та 160 яєць з двору¹⁶⁴. На Ровенщені натуральні податки становили: зернових -- від 2,85 ц до 6 ц -- з 1 га, картоплі -- 20 ц з 1 га, м'яса 25 кг з 1 га, молока -- від 210 до 1050 л з корови¹⁶⁵.

Більшість селянських господарств були неспроможними сплачувати грошові та натуральні податки не лише у встановлені терміни, а й узагалі, про що свідчать численні розпорядження, накази, повідомлення, попередження та каральні заходи органів окупаційної влади різних рівнів. Так, 20 травня 1942 р. про «покарання смертю або в легших випадках в'язницею» за несплату податків оголосив житомирський генерал-комісар¹⁶⁶.

Грабіжницький характер мала заготівельна політика окупантів на селі, метою якої було тотальне викачування сільськогосподарської продукції для потреб вермахту і Третього райху. Кожен селянський двір в обов'язковому порядку повинен був здавати на заготівельні пункти рослинницьку і тваринницьку продукцію, городину, фрукти, ягоди, вовну, шкіри, хутра та ін. Норми здачі продуктів та сировини (різні в областях і навіть в окремих районах) на більшості територій України були такими високими, що селяни дуже часто не мали змоги їх виконати суто з об'єктивних причин. Хоча у прифронтових східних областях, де господарювала військова адміністрація, визиск був меншим, оскільки залежав від поточних потреб армії, тому дещо залишалося й селянам.

Примушуючи сільських трударів здавати збіжжя, окупанти, перш за все, майже повністю вилучали посівне зерно, особливо напередодні посівних кампаній, зокрема навесні 1942 р. та 1943 р. Та особливо ретельно вони вилучали тваринницьку продукцію. Норми здачі м'яса, які спочатку доводилися на двір, а з 1942 р. у цілому на село, та ще й збільшувалися впродовж року по декілька разів, були такими, що фактично у населення забиралося все м'ясо і сало¹⁶⁷.

Дозвіл на забій худоби для власних потреб видавався сіль- госпкомендантом лише тим селянам, які виконували поставки тваринницьких та інших продуктів. Проте часто було так, що коли селянин, маючи довідку про виконання м'ясопоставок, приходив до коменданта по дозвіл, то у нього цю довідку відбирали і наказували зараз же здати худобу. За самовільний забій поголів'я селян карали високими штрафами (20005000 крб), тюремним ув'язненням та навіть смертю.

Обов'язкові поставки молока теж повсюди були такими високими, що населенню його залишалася мізерна кількість. Багато селян не мали змоги виконати норми з об'єктивних причин -- через нестачу кормів та низьку продуктивність корів. У Київській, Житомирській, Вінницькій, Харківській і Дніпропетровській областях вимагали здати 850 л на рік з кожної корови, в Одеській і Миколаївській областях -- 1200 л¹⁶⁸, а Кам'янець-Подільській -- 1100 л¹⁶⁹. Селяни мали право одержувати тільки 20% молочних відвійок. У 1943 р. окупанти запровадили молокопоставку також і з кіз у розмірі 40 л з голови¹⁷⁰. У віддалених селах та там, де не було сепараторних і пастеризаційних пунктів із дозволу окружного або районного сільгоспкерівника дозволялося замість молока здавати масло або вершки: замість 24-25 л молока -- 1 кг масла та замість 10 л молока -- 1 кг вершків.

Обов'язковій здачі підлягала і вся шкіра забитої худоби, вовна, кроляче, заяче, лисяче, собаче та інше хутро, і навіть волосся з кінських грив та хвостів¹⁷¹.

Сільському населенню категорично заборонялося продавати на базарах або вдома сільськогосподарську продукцію, що підлягала заготівлі. У багатьох регіонах окупаційна влада взагалі періодично закривала ринки, або обмежувала та регламентувала їх роботу. Порушників установленого порядку жорстоко карали.

Продукція, яку селяни здавали на заготівельні пункти, оплачувалась за встановленими цінами, рівень яких був у десятки разів нижчим від ринкових. За здану продукцію селянинові нараховувалася певна кількість «пунктів» -- умовних одиниць, на які він міг одержати товари. Пункти було запроваджено з таким розрахунком, щоби забрати якомога більше сільськогосподарської продукції, практично нічого не даючи селянам взамін. Так, за 1ц зерна селянин одержував 10 пунктів, за свиню вагою 110 кг -- 400 пунктів, 1 л молока -- 1 пункт. А тим часом промтовари оцінювалися так: костюм із грубого сукна -- 1600 пунктів, брюки -- 560, шкарпетки -- 120, 1 м простої тканини -- 320, 1 л горілки -- 100, 1 кг солі -- 30, 1 кг цукру -- 100, 1 коробка сірників -- 100 пунктів. Такі товари, як сіль, сірники, цукор, горілка, колісна змазка та інші селянин міг придбати тільки у порядку отоварювання. А право одержувати товари мали тільки ті селяни, які виконали поставки¹⁷².

Здійснюючи педантичний контроль за обов'язковими поставками сільськогосподарської продукції, окупаційна влада вживала також превентивних організаційних і каральних заходів із тим, щоб унеможливити ухилення селян від їх виконання, запровадивши розгалужену систему взаємовідповідальності сільських мешканців та посадових осіб усіх рангів за виконання заготівельних планів. За розпорядженнями центральних і місцевих окупаційних органів влади, у селах, особливо в тих, де не виконувалися у повному обсязі поставки продукції, періодично здійснювалися перевірки селянських господарств із метою обліку наявного та використаного зерна, овочів, картоплі, кількості продуктивної худоби та молодняка, зокрема корів, які отелилися, і телят, виявлення прихованого продовольства та сировини. У разі продажу корови або іншої худоби селянин повинен був негайно повідомити відповідні органи, кому саме їх продано (з відповідною адресою).

Окупанти не тільки погрожували покаранням за невиконання поставок сільгосппродукції, а й широко здійснювали каральні заходи. Так, на Миколаївщині штраф за нездачу норми молока стягувався у розмірі до 10 тис. крб, у Полтавській області -- 5-10 тис. крб, а норми яйцепоставок -- 30 крб¹⁷³. Широко здійснювалася конфіскація худоби та майна селян. Генерал-лейтенант поліції П. Шеєр, який від жовтня 1941 р. до березня 1943 р. був начальником охоронної поліції та жандармерії на території Київської й Полтавської областей, зізнався на суді, що «з метою реквізиції продуктів харчування, худоби оточувалися села, і всі наявні там продукти і худоба забиралися поліцією та жандармерією. Жителі, які будь-якою мірою чинили опір, тут же арештовувалися і згодом відправлялися до Німеччини. Якщо опір був активним, то ці особи розстрілювалися на місці. Приховування продуктів розглядалося як вияв опору. У випадку виявлення продуктів осіб, що ховали їх, розстрілювали»¹⁷⁴.

Не менш грабіжницьку щодо українських селян податкову та заготівельну політику проводили й румунські окупанти у губернаторствах «Буковина» та «Трансністрія». Тут селяни сплачували понад 30 різних державних і місцевих податків та зборів, кожен із них був зобов'язаний мінімум 30 днів від - працювати на будівництві та ремонті доріг, виконувати гужову повинність і т. д.¹⁷⁵ Наведемо типовий приклад із румунської податкової практики, скориставшись «Розпорядженням Ободівської районної претури на Вінниччині від 8 квітня 1943 р. про стягнення податків із селян». У документі, адресованому старості села Нова Ободівка, зазначалося: «На підставі наказу губернаторства Трансністрії за № 102 по Вашому селу на 1943-1944 рік нараховано наступні податки: з орної землі громад -- 18 223 РККС (румунська грошова одиниця -- марка;

1 марка дорівнювала 20 крб -- Лет.), із них половина грошима і половина зерном; за присадибні землі (городи, левади, сади і виноградники) -- 14 750 РККС; шкільного податку -- 27 300 РККС; податок на поліцію -- 5000 РККС; на утримання пожежного обозу -- 3000 РККС; гужовий -- 10 500 РККС»¹⁷⁶.

У Трансністрії селяни, згідно з наказами губернатора, повинні були здавати на утримання окупаційних військ птицю, молоко, свинину, бринзу, мед, шерсть та ін. У губернаторстві Буковина селянин міг залишити собі на харчування 60 кг зерна на дорослого і 40 кг на дитину, решта підлягала здачі окупаційній владі¹⁷⁷. Крім того, деякі види сільськогосподарської продукції вважалися монополією румунської держави і вся продукція повністю конфісковувалася. Відповідно до постанов губернатора Трансністрії, до таких видів продукції належали шерсть, бавовна, виноград, тютюн¹⁷⁸.

Не обмежуючись пограбуванням сільського населення через систему оподаткування та обов'язкових поставок, румунські окупанти, використовуючи монополію на торгівлю, часто вилучали останні запаси. Так, постановою губернатора Трансністрії від 12 січня 1943 р. оголошувалася державна монополія на гас, сіль, сірники, тютюн, тютюновий папір та інші предмети першої необхідності, вони відпускалися населенню міст та районних центрів за гроші, а в сільській місцевості -- в обмін на «продукти», тобто пшеницю і жито врожаю 1941 р. та попередніх років, кукурудзу, ячмінь, продукти тваринництва. Для цієї мети запроваджувалися бони з написами на кшталт «Гас в обмін на продукти». Оскільки у сільських місцевостях магазинів не було, а піти на базар, аби продати свою продукцію або купити що-небудь, селянин не міг (щоби вирушити в інший населений пункт у кожному окремому випадку потрібен був спеціальний дозвіл жандармського управління), сільське населення змушене було віддавати останню продукцію та хліб в обмін на предмети першої необхідності через обмінні пункти примарії.

До боржників, які не сплатили податки або не виконали поставки, румуни застосовували жорсткі заходи. Так, 5 лютого 1944 р. Березівська префектура розіслала всім примаріям і старостам директиву: «На підставі наказу № 115 у всіх жителів, які не виконали план молокопоставки, негайно забрати корів». Тих, хто не виконував плани здачі шерсті, м'яса та інші види натуральних податків, направляли у трудові табори¹⁷⁹.

При цьому чітко простежувалася дискримінаційна політика румунських властей щодо українського та російського населення і прихильне ставлення до німецького й молдавського. Так, Мостівська районна управа Березанського повіту на Миколаївщині 23 грудня 1942 р. видала розпорядження, згідно з яким вимагалося у тижневий термін «провести реквізицію у російсько-українського населення всіх свиней вагою понад 40 кг, а на свиноматок із маленькими поросятами та поросних, яких неможливо доставити транспортом, зібрати зобов'язальні розписки й доставити їх до управи. У молдавського й німецького населення зібрати тільки зобов'язальні розписки на свиней, які є в їхньому господарстві, і доставити їх до претури. Ці свині реквізиції не підлягають. У випадку, коли буде виявлено приховування свиней зазначеної ваги, глава сім'ї буде відданий під суд із конфіскацією майна»¹⁸⁰.

У цілому ж заготівельна політика окупантів прирікала українське село та його мешканців на неймовірні страждання. Навіть головне командування вермахту визнавало: «У заготівлях продовольства, які ми проводимо, ми не зупиняємося навіть перед тим, щоби забрати у селянина останнє, прирікаючи його на голод і злидні»¹⁸¹.

Заготівля сільськогосподарської продукції в Україні періоду окупації здійснювалась як по військовій лінії, так і цивільною окупаційною владою через спеціально створений військово-економічний та адміністративний апарат. Поряд із державними організаціями -- військовими та цивільними, заготівлею продовольства та сировини займалися німецькі монополії через свої дочірні («східні») відділення і товариства. Німецькі документи свідчать, що тільки в Кеніґсберзі було створено десять різних товариств із капіталом 100 тис. марок кожне, що займались оптовою торгівлею, експортно-імпортними операціями, постачанням німців, які проживали на території України, а у Дніпропетровську -- два товариства з капіталом по 100 тис. крб. У Німеччині діяло «Товариство сприяння німецьким торгівельним фірмам в Україні»¹⁸².

Та особливо важливим інструментом нацистської державно-монополістичної системи пограбування сільського господарства України за допомогою заготівельної політики стало створене 27 липня 1941 р. за розпорядженням Г. Ґерінґа Центральне торговельне товариство з обмеженою відповідальністю «Ост» із продажу сільськогосподарських продуктів і постачання (ЦТТ «Ост»)¹⁸³. На території райхскомісаріату «Україна» й господарської інспекції «Південь» монопольне право на заготівлю сільськогосподарської продукції мала його головна контора -- «Україна», якій підпорядковувалися окружні та районні контори. Усього ж ЦТТ «Ост» на території України створило 11 харчових дочірніх товариств зі 130 філіями¹⁸⁴. Від початку заснування до 31 березня 1944 р. за їх допомогою окупанти заволоділи майже 15 млн т продовольства, з яких вермахт одержав 9 млн т¹⁸⁵.

Особливо великими були обсяги заготовленої товариством за сприяння органів окупаційної влади тваринницької продукції. Так, за період до 30 червня 1943 р. контори ЦТТ «Ост» в Україні заготовили: великої рогатої худоби -- 1 706 690, свиней -- 626 321, телят -- 293 534 й овець -- 584 920 голів, а також яєць -- 409 395 887 шт., домашньої птиці -- 11 120 т¹⁸⁶. У результаті саме за рахунок українського села ЦТТ «Ост» значною мірою задовольняло потреби німецьких збройних сил у худобі, м'ясі та м'ясних виробах. Яйця ж і птиця переважно постачалися ним вермахту, лазаретам та установам Третього райху. За даними на 1 квітня 1944 р. кількість харчових продуктів, вивезених товариством із України до Німеччини, становила 94,5% від загального обсягу, тоді, як поставки головних контор ЦТТ «Остланд» та «Центр», відповідно, 5,3 і 0,2%¹⁸⁷.

Крім ЦТТ «Ост» на території України діяли ще декілька подібних організацій: «Товариство ведення сільського господарства Остланда й України», «Заготівельне товариство Сходу», «Ферми Сходу». Вони конкурували між собою, намагаючись привласнити більшу частину багатств українського аграрного потенціалу¹⁸⁸.

У результаті прямих пограбувань та через системи оподаткування й обов'язкових поставок тільки в особистих господарствах сільського населення України окупанти вилучили 9420 тис. т зерна, 600 тис. т борошна і круп, 6250 тис. т картоплі, овочів і фруктів, 200 тис. т фуражу, 3722 тис. голів великої рогатої худоби, 4941 тис. свиней, 1825 тис. овець і кіз, 326 тис. коней, 40 246 тис. шт. домашньої птиці. У колишніх колгоспах, радгоспах і МТС на території України було розграбовано або вивезено до Німеччини величезну кількість сільськогосподарських продуктів: 7887 тис. т зерна і борошна, 2056 тис. т картоплі, овочів та фруктів, у т.ч. з колгоспів -- 4415 тис. т зерна і борошна, 1310 тис. т картоплі, овочів і фруктів, із радгоспів -- 750 тис. т зерна, 230 тис. т картоплі, овочів і баштанних культур, 458 тис. т сіна¹⁸⁹.

Не гребували привласненням сільськогосподарської продукції окупаційні органи та війська сателітів Німеччини. Так, до початку 1944 р. з Трансністрії румунські власті вивезли 10 154 вагони різних вантажів, переважно з продовольством, перегнали 217 тис. голів великої рогатої та декілька сотень тисяч іншої худоби¹⁹⁰.

Поширеною формою пограбування селян окупантами була система штрафів, що накладалися довільно, без обмежень у розмірі, з найменшого приводу і без нього. Наприклад, у Полтавській області, крім уже названих штрафів за невиконання норм поставок продукції, несвоєчасну сплату податків та порушення трудового обов'язку, окупанти накладали стягнення за неповагу до німецького солдата (200 крб), ходіння до сільської управи в робочий час (500 крб), простій тягла (100 крб), псування збруї (50 крб), невиїзд до Німеччини (5000 крб), потраву (1000 крб), нездачу голубів (500 крб), нездачу корів для роботи в громадському господарстві (1000 крб), само - вільне використання тягла (100 крб)¹⁹¹.

Окупаційна влада встановила високі ставки адміністративних зборів. Згідно з розпорядженням райхскомісара України, селяни мали сплачувати за реєстрацію шлюбу -- 50 крб, реєстрацію смерті -- 20 крб, видачу довідки -- 15 крб, дозвіл на забій худоби -- 10 крб, клопотання -- 5 крб, реєстрацію ремесла -- 10 крб, реєстрацію велосипеда -- 15 крб, видачу паспорта -- 5 крб, реєстрацію будівлі -- 25 крб, витяг із реєстрів громадянського стану -- 10 крб, довідку (картки) на право вудіння риби -- 10 крб, переписування витягу та виготовлення документів (за кожен рядок) -- 2 крб¹⁹² тощо.

Обклавши населення податками, обов'язковими поставками, штрафами окупанти цим не обмежилися, вирішивши провести на зайнятій території України одночасний масовий грабунок за допомогою так званої «грошової реформи». До 25 липня 1942 р. населенню, більшість якого становили селяни, було наказано обміняти радянські гроші номіналом 5 і більше рублів на нові. Однак при обміні понад 20 крб «нова валюта» не видавалася, а зараховувалася на так званий безпроцентний «рахунок збережень», що фактично означало конфіскацію радянських грошей. Так, зі зданих населенням заощаджень близько 75% конфіскувалося на користь окупаційної влади, люди ж могли отримати в рубльовому еквіваленті ледве чверть¹⁹³. Підсунуті селянам у примусовому порядку «українські карбованці» (грошова одиниця райхскомісаріату Україна) були гіршими за фальшиві гроші, адже за них нічого не можна було придбати. Вони швидко переставали виконувати функції еквівалента вартості товару, що негативно позначилося на житті сільських мешканців.

Однією з форм пограбування селянства стало запровадження з 1 січня 1943 р. обов'язкового страхування громадян та їхнього майна від пожеж, блискавки, землетрусу, граду, зливи, обвалу ґрунту та ін. У результаті з селян викачувались великі суми грошей (до 500 крб на селянський двір).

Пограбування та руйнування економіки вкрай зубожілого села окупанти довершили під час відступу з території України. Втрачаючи окуповані території, вони намагалися по-максимуму вивезти цінності й запаси, а те, що не встигали або не могли забрати, -- знищували. Залишаючи по собі пустку, противник сподівався затримати наступ радянської армії й на десятиліття паралізувати економіку республіки. Ці дії, здійснювані за прямою вказівкою А. Гітлера, нацисти називали «тактикою випаленої землі».

З особливою жорстокістю ця тактика застосовувалася щодо українського села, до чого виконавців зобов'язували офіційні документи. Так, у таємній директиві райхсмаршала Г. Ґерінґа від 7 вересня 1943 р. про знищення сільськогосподарської виробничої бази при відступі вермахту наказувалося, що «у районах на схід від лінії, визначеної верховним військовим командуванням залежно від воєнної обстановки по ділянках, уся продукція сільського господарства, засоби виробництва і техніка мають бути вивезені з господарств [...] Виробнича база сільського господарства, особливо документація і споруди [...] мають бути знищені [...] Населення, яке працює у сільському господарстві [...] має бути евакуйоване»¹⁹⁴.

Одночасно верховне командування вермахту видало наказ «Про методи проведення руйнувань при відступі військових частин», яким поставило перед військовиками завдання: «У випадку відступу слід повністю знищити на залишеній території всі споруди та запаси, котрі в якій-небудь мірі можуть бути корисними для ворога: житлові приміщення (будинки й бліндажі), машини, млини, криниці, скирти сіна та соломи. Усі без винятку будинки спалювати, печі в будинках підривати за допомогою ручних гранат, криниці приводити в непридатність, знищуючи піднімальні пристосування, а також кидаючи в них нечистоти, падаль, гній, кізяки, бензин, скирти з соломою та сіном, різного роду запаси спалювати, сільськогосподарські машини й опори стаціонарних дротових ліній підривати, пороми та човни топити. Руйнування мостів і мінування доріг покладається на саперів. Обов'язком кожного є зробити так, щоби залишена ворогу територія впродовж тривалого часу не могла використовуватися ним для жодних цілей у військовому та сільськогосподарському планах»¹⁹⁵.

Детальні вказівки щодо проведення під час відступу реквізицій та знищення майна, техніки, посівів сільськогосподарських культур, худоби, житла, об'єктів соціального призначення на території райхскомісаріату Україна містилися й у розпорядженні Е. Коха від 6 вересня 1943 р. Категорично заборонялося проводити будь-які польові роботи¹⁹⁶.

До реалізації директив про повне пограбування, нищення й обезлюднення українського села долучились органи СС, військовослужбовці вермахту та нацистський поліцейський апарат, структури військової й цивільної окупаційної влади, німецькі фірми та заготівельні товариства, транспортні установи окупантів. Спеціальні команди реквізиторів, підривників, паліїв та убивць грабували села й вивозили все можливе, зганяли селян на захід, палили їхні житла і господарства, отруювали криниці.

Особливо великих збитків під час відступу окупантів було завдано технічній базі сільського господарства, адже цілеспрямовано грабувалося і вивозилося до Німеччини все, що становило бодай якусь цінність, і, у першу чергу, техніка та інвентар. Те, що не можна було вивезти, -- спалювалося, руйнувалося та знищувалося. У цей період вивезли до Німеччини або знищили 56 972 трактори, 24 556 комбайнів, 33 038 сівалок, 16 988 молотарок, 45 688 плугів, 6479 двигунів, 5092 автомобіля та інші сільськогосподарські машини й реманент¹⁹⁷. Село залишилося навіть без таких простих транспортних засобів, як вози та сани -- окупанти вивезли їх у кількості 1278 тис. одиниць (у т.ч. 664,4 тис. возів), а також до 80% шкіряної упряжі¹⁹⁸. На період відступу німців припадає абсолютна більшість зруйнованого і пограбованого майна українських колгоспів, радгоспів та МТС, знищених у колгоспах і радгоспах 251 тис. будівель виробничого призначення, тваринницьких і житлових споруд, потравлених та спалених 18 тис. га посівів сільськогосподарських культур.

І хоча немає можливості точно встановити, яка саме кількість худоби та птиці була реквізована в період утілення відступаючими загарбниками «тактики випаленої землі», на основі документів можна зробити висновок, що у загальних реквізиціях вона була досить значною й обраховується сотнями тисяч голів.

Грабували та вивозили техніку, інвентар, худобу, запаси продовольства, домашні речі у селян і відступаючі румунські, угорські, словацькі та італійські частини. Наприклад, упродовж листопада -- грудня 1943 р. румунські загарбники вивезли з Трансністрії тільки олійного насіння 1212 вагонів та 6038 вагонів збіжжя²⁰⁰.

Таким чином, аграрна політика окупантів мала яскраво виражений грабіжницький і злочинний характер, спрямовувалася на максимальне вилучення з українського села матеріальних цінностей, техніки, худоби, продовольства тощо, знищення сільськогосподарського потенціалу та сільського населення України.

Війна, криваві злочини окупантів завдали величезної шкоди економіці українського села. На час вигнання з території України загарбників вона перебувала у стані неймовірного спустошення та занепаду. Майже повністю були зруйновані матеріально-технічна база та цілі галузі сільськогосподарського виробництва. У 1943 р. валова продукція сільського господарства України становила лише 16% довоєнного рівня²⁰¹. Тільки прямі збитки, завдані колгоспам республіки, становили 88,11 млрд крб²⁰², із них видів майна (у млрд крб): будівлі та споруди -- 8,818, сільськогосподарський інвентар і різне обладнання --1,011, посіви та врожаї -- 45,334, сади, ліси й лісозахисні насадження -- 4,017, худоба та птиця -- 21,459, запаси насіння, продуктів і матеріалів -- 7,469, грошова готівка -- 2²⁰³. Прямі збитки радгоспів і МТС становили 4,476 млрд крб 53,4% цих збитків (понад 2,390 млрд крб) належали до основних фондів, з яких 18% (430,23 млн крб) припадали на будівлі та споруди і 15,5% (370,5 млн крб) на робочу й продуктивну худобу²⁰⁴. У загальній сумі прямих збитків 285млрдкрб, заподіяних окупантами економіці і населенню України, прямі збитки колгоспів, радгоспів та МТС становлять майже 32,5%.

Прямі матеріальні збитки, спричинені війною та окупантами сільському господарству України, становили тільки частину тієї величезної шкоди, якої вона зазнала в результаті загарбницької політики нацистської Німеччини. До суми, що виражає прямі збитки, не ввійшли такі втрати, як зменшення доходу від виробництва продукції в результаті припинення і скорочення роботи колгоспів, радгоспів, МТС та інших структурних підрозділів галузі, прямі та додаткові витрати, викликані перебудовою роботи галузі відповідно до умов війни, витрати на евакуацію та реевакуацію ресурсів сільського господарства, втрати прибутків населення під час війни та ін. Як відомо, нацистське «господарювання» обійшлось Україні в 1 трлн 200 млрд крб і у цій астро номіч ній сумі частка втрат українського села була досить великою.

На подолання наслідків війни аграрному секторові України були необхідні величезні матеріальні ресурси та десятиліття напруженої праці мільйонів трудівників села.

Размещено на Allbest.ru