Справи про зґвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина XVI ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Справи про зґвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина XVI ст.)

Наталя Старченко

Історія ґвалту, як уважають, пов'язана не стільки з бажанням сексуального задоволення, скільки ґрунтується на потребі домінувати, себто підкоренні і утвердженні влади, тож і розглядати такі випадки варто передусім у контексті владних відносин. Водночас ця проблема - частина ширшого питання присутності насильства у повсякденні, його масштабу, сприйняття спільнотою, а також меж легітимного / квазілегітимного / нелегітимного Vigarello G. Historia gwaltu / Przelozyla Anna Leyk. - Warszawa, 2010. - S. 14.. Скажімо, стосунок поміж жертвою, кривдником, а також свідками чи особами, від яких залежала оцінка вини та відповідальності, може багато розповісти про суспільство. В осерді проблеми ґвалту також становище жінки, суспільні настанови щодо неї, поняття моралі, гріха і вини, можливість публічного повідомлення про скоєне, ставлення до тіла тощо. Зґвалтування амбівалентне: з одного боку, воно вважається тяжким злочином, за який передбачена й відповідна кара, а з іншого - виною і карою обтяжена й сама жертва, яка через факт насильства часто потрапляє в розряд парій з усіма проблемами у подальшому житті. Ґвалтівник може ствердити, що це вона своєю провокативною поведінкою його звабила, а від спільноти залежить, наскільки легко вона готова в це повірити та звинуватити жертву, відповідно, чи не виявиться саме жінка обтяжена виною і покарана. Існують проблеми й на рівні доведення злочину: жертва зазвичай мовчить через страх бути обвинуваченою, сором проговорювати перед іншими чоловіками свій негативний досвід, відсутність потрібної лексики, натомість суддя часто виявляється не готовий звинуватити злочинця Ibid. - S. 54-55; Walker G. Crime, Gender and Social Order in Early Modern England. - Cambridge University Press, 2003. - S. 59-60.. Тож у феміністичній теорії активно розробляється поняття «культури зґвалтування», за якою цей вид насильства тісно пов'язують з панівними настановами і суспільними практиками, що нормалізують, вибачають, толерують згвалтування чи навіть йому сприяють (до таких практик і належить обтяження виною самої жертви).

Утім, дослідження чи не всіх цих проблем для теренів ранньомодерної України перебуває в зародковому стані, а подекуди вони навіть не артикульовані. Джерела для цього часу вкрай уривчаті, тож багато питань за означенням залишаються без обґрунтованої відповіді, однак це не знімає потребу для історика принаймні спробувати їх проговорити. Адже дослідження повсякденних практик, які вирізняються множинністю інваріантів, передбачає аналіз їх із максимальної кількості точок огляду. Це, зокрема, стосується питання об'єктності/суб'єктності жінки-шляхтянки в ранньомодерний час, де говорити в цілому про її свободу/несвободу практично неможливо, адже «середній градус» може суттєво різнитися в залежності від сфери дослідження - суду, власності, домашнього господарства, правничих приписів, повсякденної реалізації цих приписів чи публічного простору. Інший градус об'єктності ми також отримаємо в межах різних вікових груп та в залежності від сімейного статусу жінки. Додаймо до цієї множинності й розкид різних життєвих сценаріїв в рамках окремих родин. Відповідно, завданням історика повсякдення стає урахування максимальної кількості варіантів, зокрема й тих, які розглядаються ним як девіантні чи унікальні. За такої настанови дослідницьким майданчиком стає й проблема ґвалту над жінками, попри скупу забезпеченість джерелами, а також досить невелику їх інформативність, яка часто зводиться лише до констатації, що факт відбувся, або й сумнівів, чи не йдеться насправді про обвинувачувальну риторику.

Тож спробую розглянути кілька випадків зґвалтувань шляхтянки з урахуванням механізмів конфлікту, характерних для шляхетського середовища, адже ґвалт жінки передусім мусив уражати честь чоловіків, в опіці яких вона перебувала Моя глибока вдячність Ігореві Тесленку за допомогу в пошуках джерел до цієї розвідки, яку важко переоцінити. За його порадами вдалося доповнити історії низкою важливих деталей, а також він звернув мою увагу на справу про зґвалтування Настасі Обуховичівни.. У цого злочину був і матеріальніший вимір. Влаштовуючи шлюби, групи в процесі обміну здобували зв'язки, тобто соціальний капітал, і престижних союзників, тобто капітал символічний. Тож вага родини на шлюбному ринку мала залежати й від самої дівчини, яку потрібно було захищати від поганої слави, підозр і звинувачень.

На рівні правових приписів згвалтування вважалося тяжким злочином, за який, незалежно від станової належності кривдника і жертви, за Статутами передбачена була смертна кара. Тобто ґвалт уважався злочином, який наносив образу, що вимагала еквівалентної помсти - смерті. У ІІ Литовському Статуті (розд. 11, арт. 8) за згвалтування дівки або учтивої жінки будь-якого стану передбачена смертна кара, однак лише в тому разі, коли були дотримані певні правила доведення. Під час згвалтування жертва обов'язково мала «волати про кгвалт», потому показати тим, хто прибіг на волання, «знак кгвалту», а далі - позвати кривдника до суду, де двома-трьома свідками підтвердити факт зґвалтування і особисто присягнути на підтвердження своєї скарги. Грошове відшкодування потерпілій мало платитися «водле стану» з маєтків гвалтівника.

Розглядався і випадок, коли потерпіла «волала гвалту» так, що її чули, однак ніхто не прийшов на допомогу. У такому випадку жінка після звільнення мала оповісти про факт згвалтування, а потому, позвавши кривдника до суду, підтвердити свої звинувачення свідченнями тих осіб, яких поінформувала про злочин, а також власною присягою.

Зґвалтованій жінці, однак, дозволено було вийти заміж за гвалтівника і тим визволити його від смертної кари.

ІІІ ЛС (розд. 11, арт. 12) дублює текст ІІ ЛС, однак додається, що у випадку, якби потерпіла не кликала на допомогу в тих місцях, де її могли почути, а потому скаржилася перед певними особами про гвалт, то таке оскарження не мусило братися до уваги: за «кгвалт розумено быти не может и тот помовеныи от кгвалту волен быти маеть».

Отже, зґвалтування належало до найтяжчих злочинів, що мали каратися смертю, де в одному ряді - такі «ганебні» вчинки, як умисне вбивство шляхтича, убивство під час наїзду, а чи розбій на дорозі. Уважалося, що такі дії нищать суспільний порядок, який мав бути відновлений через усунення порушника спокою зі спільноти. Утім, попри декларації однакової відповідальності чоловіків будь-якого стану за зґвалтування, у повсякденні станова приналежність і злочинця, і його жертви суттєво впливала на покарання чи нехтування ним. Однак маю зауважити, що кара «на горло» практично не зустрічаєтсья в судовій практиці.

Найбільше випадків згвалтувань, що фіксуються в ґродських книгах, стосуються селянок і міщанок, де ґвалтівниками були шляхтичі. Ґвалт підданих часто був побічним явищем шляхетських наїздів на маєтки ворогів, які провадилися за законами війни, де згвалтування сприймалося як символічне оволодіння територією ворога Ущагеїїо О. Н міа gwaltu. - Б. 28.. Так Барбара Козинська скаржилася на Антона Яловицького, який з помічниками наїхав на її Головський маєток і присілок Угли, де підданих побили, пограбували, «белых головъ покгвалътовали», маєтність побрали Центральний державний історичний архів у м. Київ (далі - ЦДІАУК). - Ф. 25, оп. 1, спр. 34, арк. 319-324 зв.. Тобто ґвалт над жінками сприймається в одному ряді з іншою вчиненою шкодою.

Траплялися і ситуативні згвалтування. Скажімо Василева Микулицька Федора Козечанка скаржилася на Григорія Волчка-Жасковського, який приїхав до її села на смерканні, взяв у домі її підданого хлопчика восьми років Євхима, «водил з собою по селу, пытаючи, деи, его, где бы были девки або жоны хорошие». А врешті, вломившись до сіней в домі підданого Мойсея, «зараз, деи, почал кгвалт чинити жоне его Ганне», а потому її зв'язав і забрав із собою Там само. - Ф. 28, оп. 1, спр. 9, арк. 223 зв..

А Іван Холоневський, якого батько під час свого перебування на судових засіданнях у Луцьку залишив наглядати за господарством, разом із приятелями, «людьми незнаними», пахолками без служби, вліз у дім підданого Василя Холоневського «ночнымъ обычаемъ», дівку Федю «кгвалътомъ усилствомъ вшетечне зкгвалътилъ», а потім віддав на поталу своїм помічникам. Дівка «ґвалту волала», але люди боялися прийти їй на допомогу. Тож лише коли гвалтівники пішли геть, вона оповіла сусідам про кривду. Водночас нападники взяли речі з комори вартістю в копу грошів литовських. На підтвердження злочину дівчину привезли до ґроду для засвідчення ґвалту, де вона також розповіла, що, «заживаючи в том фортелю и хотечи то ведле зданья своего покрывати», ґвалтівник Василь Холоневський «кошулю з нее, в которои ее зкгвалътилъ, для явныхъ знаковъ, абы ся на потомъ не показовало, знялъ» Там само. - Ф. 25, оп. 1, спр. 31, арк. 1024-1026..

Або, скажімо, служебник Станіслава Радзивила від імені свого пана скаржився на служебника кн. Юрія Чорторийського Івана Олешвенського, який зупинився в «гостинному» домі в маєтку Радзивила Волі Олицькій, де за відсутності господаря його дружину Ганну Федорову «водлугъ воли и пред ся взятого злого умыслу своего, пробачивши срокгости правное, збивши, змордовавши ее, кгвалт и усилство еи, на доброи цнотливои, яко мужнеи жоне, учинилъ и ее водлугъ воли своее присылил и приневолил», а потому подав її своєму слузі для гвалту, а сам вліз у комору і побрав звідтіля речі. Піддані, чуючи крики жінки, спробували піймати злочинця, однак не наздогнали Там само. - Ф. 25, оп. 1, спр. 31, арк. 558-559 зв..

Власне, такі справи зазвичай обмежувалися поданням скарги і полагоджувалися, очевидно, між панами через виплату шкод, як і інші майнові втрати. Дослідники, що займаються проблемою насильства над жінками, твердять, що зґвалтування передусім розглядалося як насильство над тілом, відповідно, його ушкодження Phillips K.M. Wriitten on the Body: Reading Rape from the Twelfth to Fefteenth Centuries // Medieval Women and the Law / Ed. Woodbridge: Boydell Press, 2000. - P. 129.. Водночас фіксується розуміння самими ґвалтівниками своїх вчинків як злочину чи дій, що могли ганьбити честь і/чи тягнути за собою майнову відповідальність навіть у випадках насильства над жінками з простолюду, про що свідчить скарга на Івана Холоневського, який намагався приховати «знаки ґвальту».

Непрямим свідченням є й згадка про те, що пан Миколай Ґидзинський позвав до суду Павла Ґославського для слухання шкрутинії по звинуваченню у зґвалтуванні доньок його двох підданих із села Смоляви, одну - Оксимку Остапівну Пойтоцьку, а другу - Марушу Янівну Обедзинську. Обвинувачений не став, тож шкрутинія була виведена через постраждалих з батьками ЦДІАУК. - Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 68 зв.-70, 1597 року.. Шкрутинія як слідство, що провадилося самими позивачами, однак за дозволом суду і з його участю на етапі опитування свідків та реєстрації свідчень, зазвичай використовувалося у тих випадках, де шляхтичеві загрожувала страта або позбавлення честі. Однак у наведеному випадку могло йтися про намагання виторгувати якомога більше відшкодування, де суд був поважним аргументом перемовин.

Насильство шляхтичів над міщанками хоч і фіксується, однак не мало такого системного характеру, як у випадку чужих підданих, водночас воно трактувалося значно серйозніше і загрожувало поважнішими наслідками. Звернімо увагу на скаргу у ґроді Федора Бокія з Печихвост, ротмістра, на слугу кн. Олександра Пронського Войтеха Витезького з помічниками, який під час засідань ґродського і земського судів уночі напав на міщанські господи Дороша Васильовича і Олізара Пацевича, де мешкав на той час Бокій та його слуги, витягнув із подружнього ліжка дружину Бокієвого служебника Дороту, а також узяв служницю і дівку в сусідній господі та повів їх із собою. Слуги Бокія знайшли нападників у домі єврея Лейзара Іляшевича, де перебували й захоплені ними жінки. Однак коли порушників спокою вели до замку, інші слуги Пронського їх відбили, окрім Марка Козаровського. Бокій просив, щоб згідно зі Статутом нападники були закликані до роду, де над ними мала відбутися «неотволочная» судова розправа. До суду став і луцький підстароста та слуга Пронського Станіслав Петровський з товаришами, який пообіцяв поза судом «учинити справедливість», тобто за допомогою посередників встановити вину кривдників і відшкодувати потерпілим їхні втрати. Однак натомість всі слуги Пронського поїхали з Володимира, окрім Марка, якого затримали в ув'язненні. Скарги Дороти чи її чоловіка нема, натомість одна з дівчат визнала в іроді: «Первеи мужа не знала, однож теперъ через тотъ кгвалтъ усилство се еи стало от Воитеха Витезского в дому жида Леизара Илъяшевича, гжеж есми кгвалту волала, ажъ нас тые слуги его милости пана ротъмистровы при нихъ застали и ратовали». Возний Ждан Цирський визнав, що бачив «знаки кгвалченя паненства ее» Там само. - Ф. 28, спр. 14, арк. 155 зв .-158 зв.. Потому міщани, на господи яких напали, скаржилися про шкоди і згвалтування дівчат, що засвідчили й обидві постраждалі: «В тои господе своеи покгвалътовали и паненства нас збавили» Там само. - Арк. 158 зв .-160 зв.. А наступного дня міщани просили про суд над Марком Козаревським, який у відповідь заявив, що справді був при нападі на дім з наказу свого пана, брата Войтеха Витезького, однак дівчат ґвалтував лише Войтех і його слуга Іванко. Дівки підтвердили слова ув'язненого і сказали, що він лише вів їх до господи, де стався ґвалт. Міщани натомість вимагали, щоб він як упійманий на «гарячому вчинку», тобто нападі на господи і викраденні дівчат, за доведенням його вини присягою скаржників та власним його визнанням мав бути скараний на горло. Суд натомість відклав справу до інших рочків, де Марко мав довести своє шляхетство, але при цьому звинуваченого залишили в ув'язненні Там само. - Арк. 160-160 зв..

На цьому справа й уривається. Однак показово, що у випадку доведення звинуваченим свого шляхетства передбачене покарання мало б змінитися, що, очевидно, й сталося. А саме згвалтування схоже, було супровідним актом з'ясування взаємин поміж Федором Бокієм і слугами кн. Пронського. Промовистою деталлю є заява Бокія в ґроді поміж з'ясування обставин гвалту, що у випадку звинувачення від якихось осіб від готовий у суді показати свою невинуватість. Ця обставина непрямо вказує на те, що напад на господу міг бути вчинений у відповідь на попередні кривди з боку Бокія слугам кн. Пронського а чи й самому князеві Пронському, міщани ж виявилися випадковими жертвами шляхетських конфліктів.

А у випадку зі звинуваченнями володимирським ґродським урядом кн. Петра Полубенського в порушенні спокою у Володимирі під час судових рочків, очевидно, йшлося про специфічну поведінку шляхтича в місті. Тож пригоди князя розпочалися з того, що він зі своїми слугами обстріляв із рушниць і луків шляхту, яка йшла до суду, так що кулі і стріли залишилися в замкових стінах. Потім увечері на ринку, побачивши копію листа старости кн. Костянтина Острозького до шляхти повіту про дотримання спокою і безпеки, Полубенський наказав своєму слузі її прострелити. А в домі замкового орендаря Мошка його слуги спочатку вибили двері до комори, де ховалася шинкарка, однак їй вдалося втекти; потому влізли в дім Мордухая, взяли там дівку Ганну, служницю його дружини, привели до господи, де перебував князь, який ту дівчину згвалтував. Звернімо увагу на скупі характеристики стану потерпілої під час її свідчень проти князя, де присутній страх, сором, жаль: «Небога бедная девка на имя Ганна з великимъ страхомь, встыдомъ, жалемъ и плачемъ имь, возным, и многимъ шляхте на того князя Петра Полубенского оповедала и знаки кгвалту усилства крывавые показовала» Там само. - Ф. 25, спр. 34, арк. 421 зв. - 425..

Згвалтування, цілеспрямовані й випадкові, поміж конфліктними актами шляхетського повсякдення могли бути цілком звичним явищем, де жінки з простолюду сприймалися шляхтою як майно, що належало супротивникові і на яке була спрямована агресія замість особи безпосереднього призвідника конфлікту. Такі акти трактувалися радше як нейтральні, що не підважували честь і добру славу шляхтича, хоча й не надавали йому додаткових бонусів у конкуренції за авторитет у спільноті. Не варто забувати, що Європа на зламі XVI і XVII ст. представляла собою дуже молоде в демографічному сенсі суспільство, де особи у віці до 30 років становили від 50% до 2/3 населення (нині ця частка коли- ваєтсья в межах третини), а одружувалися чоловіки зазвичай ближче до 30 років Carroll S. Introduction // Cultures of Violence. Interpersonal Violence in Historical Perspective. - 2007. - P. 18.. Відповідно, це «юнацьке» середовище було більшою мірою схильне до насильства, зокрема, й сексуального, де жінка сприймалася як річ для каналізації агресії чи отримання задовлення.

Однак нас передусім цікавитиме насильство над жінками-шляхтянками та реакція спільноти на такі дії. Як уже зауважувалося, дівчина була символічною цінністю для батьківської родини як об'єкт обміну, від якого певною мірою залежало благополуччя родини в майбутньому. Тож утрата нею цноти означала позбавлення батьків певного ресурсу, а чи суттєве пониження їхніх очікувань. Дослідники твердять, що згвалтування з XIII ст. трактується як викрадення, де жертвою представлена не стільки дівчина, скільки її батько, у якого вкрали належне йому тіло Phillips К.М. Written on the Body: Reading Pape from the Twelfth to Fifteenth Centuries» // Medieval Women and the Law. - Woodbridge, The Boydell Press, 2000. - P. 139-140.. Натомість дівчина як жертва нападу відходить на другий план. В англійському праві викрадення і згвалтування могло передаватися одним терміном тарїш, де викраденням уважалося навіть полишення дівчиною батьківського дому за домовленістю з викрадачем Saunders C. - A Matter of Consent: Middle English Romance and the Law of Raptus // Medieval Women and the Law. - Woodbridge, The Boydell Press, 2000. - P. 105-124..

Тож на трьох прикладах згвалтувань панянок спробуємо проаналізувати, за яких обставин трапилися ці випадки, як провадився судовий процес по звинуваченню у ґвалті, чим завершилися справи. Очевидно, нас цікавитиме питання, чи можна говорити про певну типологію цих сюжетів, і в чому саме вона виявляється. І, звичайно, в ідеалі важливо було б з'ясувати ставлення спільноти до згвалтувань та до самої жертви.

Збирські проти кн. Михайла Заславського

6 травня 1583 року Валентій Збирський, ставши до луцького іроду разом із дружиною Ядвігою з Єзерських та дочкою Доротою, скаржився на кн. Михайла Збаразького про відібрання маєтності, згвалтування дочки та побиття дружини. Він розповів, що князь, «везваши [його] прозъбами своими до служебъ своихъ», надав йому дім у місті Новому Заславі, а за те скаржник служив панові «такъ, яко мни цнотливому належало». Однак Заславський, «препомневши боязни Божое и срокгости права уфаленого, и пристоиности своее хрестиянъское», січня того ж року в неділю уночі найшов зі слугами на його дім, вибив двері, побив дружину, «з ее рукъ дочку мою панъну Дороту самъ руками своими вырвал» і забрав до замку, де її «зкгвалтилъ и паненства ее збавил». Слуги ж князя за його наказом відібрали у Збирського всю його маєтність, а саме: «кони чотыри, которые коштовали сорокъ копъ грошеи литовскихъ, коров десет с теляты, коштовали копъ двадцать литовскихъ, волов шесть, коштовали копъ двадцать, овець петьдесять зь ягняты, свини сто и сорокь. А с коморы взяли шубку мою лисюю фалюндышову, чорнымь крытая, коштовала копь двадцеть литовскихь, кгермакь утерфиновыи чорныи з шнурами едвабными, коштовал копь пят, а летникь китаиченыи з оксамитомь, коштовал копь осмь литовскихь, шубка лисяя, коштовала коп десят литовскихь, пояс сребреныи, было в немь полтрети гривны сребра, летникь мухояровыи з оксамитомь, коштовал копь пят, шапка оксамитная, кунами подшитая, коштовала копь три литовскихь, ручниць две, одна коштовала пят таляров, а другая три таляры, тузин ложокь, коштовали копь дванадцат литовскихь, ножи, сребромь оправныи, коштовали три копы грошеи литовскихь, тканька перьловая, коштовала копь двенадцать, шабля сребромь опьравная, которая коштовала коп петнадцать».

Дорота перебувала в покоях князя кільканадцять тижнів, у цей час Збирський дружиною знаходилися під охороною князівських слуг, через що і не могли раніше подати скаргу. А коли Заславський зібрався їхати на Низ, він побив дівчину і вигнав її із замку. У самого ж Збирського відібрав двір з усім майном і «з Жославля з жоною и детками выгнать казал». Возний, який оглядав Дороту, засвідчив, що бачив на її лівому плечі і вище ліктя два криваві синці та ще один - на правій руці ЦДІАУК. - Ф. 25, оп. 1, спр. 460, арк. 530 зв.-533, 1583 р..

Одразу зауважу, що за скаргою Збирського на перше місце виходить напад князя на двір слуги і пограбування майна, натомість викрадення і зґвалтування його дочки виглядає як похідна обставина, а не мета нападу. Типологічно описнагадує конфлікти, що траплялися між паном і слугою, який пан зазвичай представляв як зраду, чинив кривди слузі та відбирав маєтність. Саме в цю схему вкладаєтья той факт, що Заславський, вигнавши із замку Дороту, потому позбавив її родину дому, який був наданий Збирському на час служби. Тобто князь не лише не спробував відкупитися за ґвалт дівчини, а ще й погіршив своє становище. Навряд чи за таких обставин можна було сподіватися на безкарність у спільноті з досить розвиненими правовими традиціями. Додаймо до цього ворожнечу поміж кн. Михайлом Заславським і ґродськими урядниками, свідченням чого є напад князя з вогнепальною зброєю на судову світлицю в замку. У зв'язку з цією справою йому був вручений позов 2 березня 1583 р. для слухання шкрутинії, яку мав виводити підстароста Станіслав Петровський зі слугою для провадження справи проти князя на королівському суді Там само. - Арк. 362-364. Опис нападу на судову світлицю див. спр. 14, арк. 207-210 зв..

Тож відповідь князеві не забарилася. На засіданні ґродського суду, куди сам Заславський не з'явився, було ухвалено: за зґвалтування дівчини скарати князя на смерть; Збирському за «ґвалт», тобто напад на дім, він мав виплатити 12 рублів грошів, за «навезку» Дороті, тобто відшкодування її втрат, двісті польських золотих (що становило більше, аніж коштувала шляхетська «голова» - 100 кіп грошів), і до того вартість пограбованої князівськими слугами маєтності під час нападу на дім - всього двісті сімдесять пят кіп і два гроші, а «з совитостю», тобто у подвоєному розмірі, 530 кіп і 4 гроші. У всій цій сумі Валентію Збирському мав відійти маєток князя Верхов. Рішення суду за усталеною процедурою було відправлене до короля для затвердження «виволання» Михайла Заславського.

12 січня 1584 р. возний Фронц Бромирський визнав у ґроді, що 9 січня їздив з листом луцького старости до маєтку кн. Михала Заславського Верхова для ув'язання Валентія Збирського з дружиною за декретом ґродського суду. Однак верховський урядник сказав, що не отримував розпоряджень від пана щодо передачі нерухомості будь-кому, тож у відповідності зі своїми обов' язками буде маєток боронити Там само. - Ф. 25, оп. 1. спр. 31, арк. 29-30.. Відповідно, отримати відшкодування Збирським не вдалося.

Наступні акти у цій справі - королівські листи, подані возним на прохання Збирського до ґродської книги 18 серпня того ж року. В першому, датованому 22 червня 1584 р., йшлося про те, що у 1583 р. в ґродському суді розглядалася справа по скарзі Валентія Збирського на кн. Михайла Заславського про напад на дім, збиття дружини та згвалтування дочки, а також відібрання маєтності. Князь не став, тож, доводячи свої кривди, постраждалі присягнули - Збирський про «ґвалт домовий» сам, а його дочка про згвалтування «самотреть», тобто з трьома свідками. Суд присудив «за кгвалт домовыи и пограбене маетности з дому певную суму пнзеи», а «за зкгвалченье дочки» через відмову князя стати до суду відіслав справу до короля «на виволання». Своєю чергою король, «абы се таковое своволенство в панстве нашемъ не деяло», наказує луцькому старості, «обославши щляхту юрыздыцыи своеи», з повітовим рушенням «конно, збро-ино, яко на воину» їхати до маєтку князя Верхова і передати його Збирському Там само. - Спр. 32, арк. 100-102. Там само. - Арк. 145-147.. Другим декретом, від 27 червня, князь за зґвалтування панянки оголошувався виволанцем, про що возний мав оповістити загал, «обволавши» той лист «пре замкох, местехъ и местечкох, при костелех и на торгахъ», а мешканцям наказано, аби князя «яко выволаного в домех своих не переховывали и обцованья с 22 немъ не мевали».

Водночас із цим суворим декретом про виволання князя до ґроду подали королівський лист від 26 чарвня 1584 р., який на день випереджав ухвалу монархом баніції для Михайла Заславського. В ньому сказано, що засуджений скаржився на свого слугу Валентія Збирского, який «з стороны кгвалтовного наистья на домъ его в месте Жеславлю и о пограбене речеи и маетности» в суді «неправъне права перевелъ и до выволанья привелъ». Звернімо увагу на той факт, що серед перерахованих звинувачень відсутнє зґвалтування, тобто Заславський, а радше особи, які клопоталися перед королем за нього, воліли не згадувати про таку дражливу «деталь». Натомість наголошували на порушенні Збирським якихось правових приписів, що й призвело до несправедливого покарання князя. Король «на причину пановъ рад нашихъ», тобто на прохання сенаторів, відклав виконання декрету на шість місяців, аби князь за той час полагодив справу через будь-який суд або мусив зі Збирським «поровнать». Однак князеві наказано, «абы речи осужонои досыть чинилъ и далшое екъзекуцыи, которая будет чинена з рамени нашого королевского на добрах, а не на особе его, абы се не спротивял», бо якщо чинитиме спротив, утратить королівський дозвіл на відтермінування вироку щодо його особи. Тобто справа про баніцію відкладалася, натомість наказувалося виконати рішення суду щодо передачі Збирському маєтку Там само. - Арк. 147-148 зв.. У королівському листі також зауважувалося: «А особливе старостомъ судовым и их намесником росказуемь, жебы тот листъ нашь на вшеляких месцахъ публиковат и обьволати дали» Там само. - Арк. 167-168.. 20 серпня возний Яцко Гуляльницький визнав, що копію «поднесеня листу» короля у справі кн. Заславського зі Збирським про напад на дім і згвалтування його дочки «поприбиял» одну до замкових воріт, другу біля воріт брами над Стиром, третю на ринку в домі золотаря Балцера, а також його обволав Там само. - Ф. 25, оп. 1, спр. 31, арк. 795-795 зв..

Утім, попри реальну загрозу виволання, підкріплену королівським декретом, а також значно ширше шляхетське представництво - посполите рушення, яке мало виконати судову ухвалу щодо матеріального відшкодування Збирському, князь маєтком не поступився. Так 1 листопада того ж року возний Стефан Кнегининський визнав, що їздив 23 жовтня у супроводі двох свідків, шляхтичів «людей добрих», з повітовим рушенням за наказом старости до Верхова для введення Збирського в маєток у сумі, присудженій ґродським судом, тобто у 530 копах і 4 грошах з приводу ґвалту дочки, збиття пані Збирської і грабежу маєтності, а також додаткової суми заруки, призначеної навпіл на ґродський уряд і потерпілому за попередній спротив Заславського декретові і відмову передати маєток Збирському - всього 1060 кіп і грошів 8. Однак урядник князя знову заявив про відсутність у нього панських розпоряджень і свою готовність боронити маєток, що на цей раз підтвердив: «черезъ стреляня на поветъ з многих ручницъ, зъ гаковницъ и иншее стрелбы именемъ пана своего отправы чинити на именю Верхове заборонил» Там само. - Арк. 1103-1105 зв.. Відповідно, далі мала увійти в силу баніція для князя, яка, попри її позірну неважливість для такої особи, як князь Михайло Заславський, все ж була досить дошкульним ударом для честі шляхтича. Зазвичай у такі справи, що заходили в глухий кут, втручалися треті особи, своєрідні «кризові менеджери», які намагалися полагодити конфлікт через компроміс, де жертва отримувала достатньо, щоб заспокоїти свою образу, а втрати кривдника на добрій славі мінімалізувалися. Схоже, що такий сценарій був упроваджений і в цьому випадку.

11 жовтня 1585 р., майже через рік після чергової невдалої спроби Валентія Збирського отримати від князя йому належне, возний Іван Покощовський подав до суду королівський лист «на скасованъе поступку правного» щодо справи Заславського. В ньому йшлося, що початково король довідався від «панів рад» про обвинувачення у луцькому ґроді князя шляхетним Валентієм Збирським з дружиною Ядвігою і дочкою Доротою про ґвалт дівчини та побрання майна, а затим справа дійшла до королівської канцелярії, де скаржники отримали «листы» на виволання Заславського, які було «публиковано» і вписано до ґродських книг. Однак потому до короля був поданий лист від імені самого Збирського, а також «с печатъми и с подписомъ рукъ людеи веры годныхъ», що «за досытъ собе о то о въсе учиненъемъ» скаржник «випускає» князя з права, а також лист про ту ж справу зі львівського ґроду. Відповідно, короля просили скасувати декрет щодо Заславського, бо князь за те, в чому був звинувачений, позивачам «досытъ учинилъ» і був ними визволений від правових наслідків. Стефан Баторій погодився виконати прохання Там само. - Ф. 26, оп. 1, спр. 5, арк. 654-655.. Возний 12 жовтня визнав у ґроді, що шість копій листів прибив по різних місцях, а також їх обволав: «одну до муру замку мурованого луцкого при браме, другую до воротъ замку окольного луцкого, третюю у воротъ брамы над Стыром, четвертую в ринку в дому Балцера золотара, пятую у ворота брамы Жидичинскои, а шостую у ворот двора пана Кирдеевого, маршалка земли Волынское, в котором на тот час суды земские луцкие тут в замку отправуются» Там само. - Арк. 667 зв..

26 жовтня 1585 р. до кременецького ґродського суду став «приятель» Михайла Заславського, тобто його уповноважений Ян Пилитовський і подав аналогічний королівський лист про скасування «поступъку правного», який провадили проти князя Валентій Збирський з дружиною і дочкою в луцькому ґродському суді. Однак у підсумку сторони дійшли згоди і замирилися, а скаржники увільнили князя від звинувачень на вічні часи по всіх судах. Також подали лист зі львівського ґроду - визнання усіх трьох Збирських про визволення князя від звинувачень, «касуючи, умораючи, внивоч оборочаючи» всі записи в луцьких книгах, та про обіцянку вічного мовчання, «иж тая справа ему самому и доброи славе его и потомковъ его ничого шкодити и заважати не маетъ часы вечними» Там само. - Ф. 21, оп. 1, спр. 24, арк. 241-242.. Королівські листи були датовані 14 вересня 1585 р. Цілком імовірно, що замирення відбулося не в луцькому іроді, де розпочалася справа про зґвалтування Дороти Збирської, а деінде, через тривалий конфлікт кн. Михайла Заславського з луцькими урядниками. Про це свідчить скарга князя, подана до володимирського ґродського суду 26 липня 1585 р., на луцьких ґродських урядників про їх несправедливий декрет у справі Заславського з волинським каштеляном Михайлом Мишкою-Варковським Там само. - Ф. 28, оп. 1, спр. 18, арк. 440-442.. Дещо пізніше, 19 серпня вже слуга старости луцького кн. Олександра Пронського визнав у володимирському ґроді від імені пана, що той, довідавшись про скаргу кн. Януша і Михайла Заславських на несправедливий декрет луцьких урядників, готовий був «учинити справедливість» скаржникам, однак його урядники не були позвані позовами, а тому роз'їхалися по своїх справах. Тож староста готовий призначити час для з'ясування тієї справи на пізніший час Там само. - Арк. 511-512..

Повертаючись до справи князя Заславського зі Збирськими, можна напевно сказати, що якась частина збитків потерпілим була відшкодована, серед них - і плата за втрату цноти дівчини. Напевно сума виплат дещо зменшилася, скажімо, на вартість заруки, як це траплялося в інших справах. Адже полюбовне судочинства за означенням передбачало певний компроміс із обох сторін. За королівським декретом була відновлена і честь князя, про що «прокричав» возний на шести місцях (а також залишив матеріальний слід у вигляді прибитих королівських листів), з подробицями оповідаючи, за що саме попередньо був засуджениий Заславський. Передбачалося, що спільнота має те «вимарати» з пам'яті та більше не згадувати. Можливо, на такий спосіб утверджувалася й найприйнятніша для шляхти модель полагодження конфлікту - через погодження ворогуючих сторін. Схоже, що Михайло Заславський початково сподівався на свою безкарність, адже неосілому і не захищеному приятельськими та родинними зв'язками на Волині Збирському напевно було б нелегко довести свою кривду, адже такі особи поміж шляхтою були її найбезбороннішою частиною. Однак від початку ситуація укладалася не на користь князя. Судді були настроєні проти нього, що прислужилося справі Збирського. Водночас проти князя провадили справу й Ян Комнацький з дружиною Катериною Сенютянкою, які восени 1583 р. теж пробували ув'язатися в маєток Верхов, де їх та посполите рушення зустріли пострілами з гаківниць Подружжя Комнацьких мало ув'язатися в добра кн. Михайла Заславського, тож служебник князя передав їм за наказом пана маєток Д'яков до віддання ним певної суми. Той же возний визнає, що був разом із підстаростою Яном Ґесинським на посполитому рушенні під містечком Верхов для введення Комнацьких у володіння, однак староста того містечка сказав, що не отримував розпоряджень від пана, а потому наказав стріляти з гаківниць, тож підстароста з повітниками мусив поїхати геть. Аналогічна ситуація повторилося і під маєтком Оженин (ТТДТАУК. - Спр. 30, арк. 549 зв.-550 зв., 550 зв.-551 зв.).. Тими ж самими днями датується і подання листів про полагодження справи князем зі Збирськими і Комнацькими ТТДТАУК. - Ф. 26, спр. 6, арк. 655-656. та оголошення про це возним. Між рядками прикінцевих епізодів цієї справи згадується ім'я Януша Заславського, рідного брата Михайла, який міг виступати ініціатором процесу полагодження.

Важливо, що скрізь разом із батьком родини Валентієм Збирським згадуються, а також стають до суду й жінки - дружина та дочка - як позивачі у справі про кривди. Постійне наголошення на цій формульній деталі зайвий раз підкреслювало їх суб'єктність у правовому полі.

Справа про згвалтування Настасі Обуховичівни Григорієм Колмовським

Наступна справа пов'язана зі згвалтуванням дівчини-сироти, яка не могла спертися на підтримку батька, достатньо впливової родини чи її найближчого оточення. Більш того, її рідні були звинувачені в нешляхетстві, а, відповідно, й вона сама, що суттєво впливало на становище дівчини і перебіг справи про зґвалтування. Отже, 16 червня 1594 року на троїцьких засіданнях луцького земського суду розглядалася скарга Матея Бердовського, шляхтича Лідського повіту, служебника троцького каштеляна кн. Олександра Пронського, з дружиною Анною Сокоровною (у першому шлюбі Федоровою Обуховою), а також слуги того ж кн. Пронського Якима Обуха, брата небіжчика Федора Обуха, на Григорія Юнковича Колмовського. Позивачі твердили, що він, «кром жадное вины и причины, и не маючи до них жадного права, але толко умыслне звазнившися на них, хотячи их яко людеи добрых стану шляхетского о легкое повожене и шкоды приправити», позвав на луцькі ґродські рочки від 14 листопада 1591 р. Криштофа Радзивила, віленського воєводу та гетьмана Великого князівства Литовського, скаржачись, що той Бердовський взяв за дружину його боярку з маєтку Новий Двір Анну Сокоровну, колишню Федорову Обухову, а разом із нею з маєтку Серкизов, що належав Колмовському, втекли Яким Обух із дружиною, захопивши всю рухому маєтність, та осіли в маєтку князя По- лонне. Радзивил через умоцованого заявив, що Обухи ніколи не тримали в Полонному жодної нерухомості. Тоді суд наказав Колмовському присягнути, що ті особи, з приводу яких він позивав князя, справді його «збіги», на що умо- цований Радзивила не погодився, потрактувавши той декрет «с кривдою» для свого клієнта, та апелював до Трибуналу. Справді, за конституцією 1578 р. «Про збіглих слуг і хлопів Київського, Волинського і Брацлавського воєводств» присягати мав позваний у тому, що не тримає у себе збігів, натомість позивачеві присяга призначалася в разі відмови від неї відповідача Volumina Constitutionum. -- Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 2005. -- Т. ТТ. -- Vol. 1 (1550-1585). - S. 411, 415-416.. Справа розглядалася у Трибуналі 6 липня 1593 р., де було доведено, що Бердовський справжній шляхтич, а його дружина і Яким Обух - «люде волные», ніколи не були підданими Колмовського і, відповідно, не тікали.

Полонному не мають. Радзивил був звільнений від обвинувачень, однак обіцяв через відповідний суд відшкодувати витрати, які мав через Колмовського.

Своєю чергою Бердовський з дружиною і Яким Обух заявили, що Григорій Колмовський «их невинне в том, якобы мели быти подддаными и збегами», ославив, а вони, як особи шляхетського стану, мусили доводити неправдивість тих звинувачень, витрачали свій час, «ездечи дорогами немалыми и будучи в Люблине болшеи десети недел», не служили панам і зубожіли, тож вимагають від винуватця своїх лих відшкодування у 500 кіп грошів литовских. Вони вже позивали Колмовського на михайлівські роки у 1593 та на трикрольські у 1594, однак відповідач до суду не з'явився.

Умоцований Колмовського заявив, що такий позов - «зла» справа, бо йому не вдалося повернути своїх збігів, а тепер він має ще й відшкодовувати їхні витрати. До того ж відповідач судився не з нинішніми позивачами, а з кн. Радзивилом, і за декретом Бердовський і Обух були оголощені вільними від обвинувачень, що й є їхнім виграшем («выграли, коли их учинено волными»). Про жодне інше відшкодування в декреті не йшлося.

У відповідь адвокат позивачів заявив, що кожен шляхтич може добиватися відшкодування своєї кривди, «буд в маетности, буд то в доброи слави». А в цьому випадку Колмовський звинуватив їх у нешляхетстві, що вони змушені були спростовувати упродовж кількох років, «волочачись» по судах та витрачаючи кошти.

Суд, спираючись на трибунальський декрет, де не було сказано про необхідність відшкодування для Бердовських і Обуха, звільнив Колмовського від обвинувачень. У відповідь позивачі знову апелювали до Трибуналу, що їм було дозволено Там само. - Ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 775-777, 783 зв.-786 зв..

Водночас на тих же червневих засіданнях 1594 р. розглядалася справа за скаргою Матея Бердовського як опікуна своєї дружини, а також самої Анни Сокоровни на Григорія Колмовського про зґвалтування та утримання в неволі дочки позивачки від першого шлюбу Там само. - Арк. 777-780 зв., 781-783 зв.. У позові оповідалося, що Анна, залишившися у 1587 р. удовою з малими дітьми та не маючи змоги впоратися із клопотами, одну з дочок Настасю віддала в дім до Семена Круневича за служницю його дружині Настасі Хом'яківні. Потому Анна вийшла заміж за Матея Бердовського і поїхала з Волині до маєтку чоловіка. А Григорій Колмовський, випадково побачивши у домі Круневича у Гнідаві «вже подрослую» Настасю, «запалившися до нее умыслом своим хутливым, а не могучи як до того приити», позивав Круневича і його дружину на луцькі ґродські рочки 14 листопада 1591 р. з приводу того, що Настася служила його матері у маєтку Новий Двір, а потому вкрала її речі та втекла до Круневича. Тобто дві справи за позовом Колмовського - з Криштофом Радзивилом про втечу підданих Кол- мовського Обухів до маєтку князя та з Круневичами про повернення дівки Настасі - розглядалися у 1591 р. в один день. Невідомо, що було безпосереднім поштовхом до судової розправи: чи то бажання повернути осіб, які тримали у нього землю, зокрема, й Настасю, а чи бажання володіти дівчиною, підштовхнуло Колмовського до ширшої справи про нешляхетство Обухів. Утім, якщо перша справа була перенесена на Трибунал через відмову Радзивилового адвоката погодитися на присягу Колмовського, то справа Настасі закінчилася цілком інакше. Семен Круневич з дружиною, ставши у суді, оповідали, що Настася ніколи не служила матері Григорія Колмовського, натомість потрапила в їх дім з волі Анни Сокоровни, матері Настасі. Вони також наголосили, що панна - правдива шляхтянка, стану якої служба не шкодить, «бо, деи, много ест, иж учтивые шляхтичи и шляхтянки през убозство свое во именях шляхетских перемешкивают, ведже тымъ шляхетства и учтивости своее не третятъ». Однак Григорій Колмовський вимагав, щоб йому призначили присягу згідно з конституцією про збігів на доведення своєї скарги, що йому суддями було дозволено. При цьому додано ухильне формулювання, що «шляхетність і учтивість» дівчини той, хто потребуватиме, може доводити. Ситуація була досить дражлива. Круневич чомусь не опротестував судового декрету про присягу для Колмовського, як це зробив Радзивил. Тим дивніше, що він був полонським урядником кн. Радзивила, тож зазвичай у таких випадках схеми дії пана і слуг у суді збігалися. Можливо, Круневич не апелював до Трибуналу через кошти, які неминучо потягла б поїздка до Любліна, а ці витрати не входили в його плани. Цілком імовірно, що Круневич не відчував достатньої відповідальності за дівчину, яка перебувала у нього на службі, а осіб, зацікавлених в її долі - матері та вітчима - на той час у суді не виявилося. Натомість Григорій Колмовський належав до приятельського кола луцького старости Олександра Семашка, очільника ґродського суду, який цілком міг підігрувати своїй людині Старченко Н. «Постєрєгаючи прав, волностєй и свобод наших»: боротьба за домінування на волинському сеймику 1593 року // Theatrum humanae vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. - К., 2012. - С. 270.. Більше того, Бердовський і Яків Обух називаються слугами кн. Олександра Пронського, який належав до недоброзичливців Олександра Семашка. Адже історія їх стосунків була обтяжена відібранням королем Зигмундом ІІІ у князя уряду луцького старости і передачею його до рук Семашка як клієнта канцлера Яна Замойського. Також варто пам'ятати про таку деталь, як змагальний характер судового процесу, де судді виступали в ролі арбітрів поміж сторонами. Це від позивача залежало, які аргументи на доведення своїх обвинувачень він висуне, а від відповідача - яку лінію захисту він обере. Суд при цьому не мусив втручатися в перебіг контороверсій сторін, а чи обмін ними аргументами.

Одразу після судової ухвали деякі поважні особи, які перебували на той час у суді, жаліючи Настасю, «хоч убогу, але учтиву», зібрали чималу суму, аби залишити дівчину при Семеновій Круневичовій «до отданъя ее в стан мал- жонскии». Однак Колмовський не зважив на прохання шляхти і не захотів брати грошей, а 22 листопада присягнув. Потому, як твердили родичі Настасі, посадив її на воза і, заїхавши за Гнідаву, «своїй злій волі і умислові досить з нею вчинив», згвалтував і до того часу тримає її при собі. Мати дівчини, приїхавши з Литви на Волинь, довідалася про те все від багатьох поважних осіб і позвала Колмовського до суду, однак ні на михайлівські роки у 1593, ні на трикрольські 1594 відповідач не з'явився.

У відповідь на звинуваченння адвокат Колмовського в присутності свого клієнта заявив, що суд не має розглядати справу, де позивачі - неосілі особи, тобто такі, що не мають нерухомості на Волині. Статутовий артикул, який регулював ситуацію, де відповідач - неосіла особа (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 19), був спрямований на забезпечення виконання декрету, можливе значною мірою через наявність у оскарженого нерухомості або ж поручителя, який нерухомість мав. Тому у випадку заподіяння кривди слугами, відповідальність брав на себе їх пан, а у ситуації, коли кривдниками виявлялися не наділені землею сини - їхній батько. Адже саме з нерухомості відбувалася сплата відповідної суми грошей позивачеві. Натомість волинська шляхта часто маніпулювала цим приписом, незрідка заявляючи, що неосіла особа не могла, якщо у неї не було поручителя з числа волинської шляхти, сама позивати до суду свого кривдника осілого шляхтича.

Адвокат також твердив, що обвинувачення надумані, а позов зачіпає честь Колмовського, відповідно, він має бути увільнений від цієї справи. Справді, уживання образливих для честі шляхтича слів у позові було заборонене і могло потягти звільнення від судового процесу відповідача (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 16). Однак у цьому разі йшлося про суть обвинувачень, тож суд не зважив на аргументи відповідача і наказав сторонам продовжувати «контроверсії». Тоді умоцований вдався до казуїстики: він твердив, що дівчину як піддану повернули Колмовському за декретом ґродського суду, а справи про кривди залежних осіб має право провадити лише їхній пан, тобто сам Колмовський, з ласки якого вона, як і її предки, має осілість і йому служить. Тож Бердовський - неналежний позивач. Наостанок адвокат сказав, що Настасю Обухівну Колмовський вже повернув її стриям, тобто дядькам по батьку, які її віддали заміж, що очевидно, було новиною для матері дівчини.

Своєю чергою позивачі вказали, що Настася Обуховичівна - вільна особа, а вони добиваються можливості її побачити та визволити з неволі. Суд наказав Колмовському відповідати на закиди позивачів, однак той відмовився і просив дозволу апелювати до Трибуналу, що й отримав. Як бачимо, апеляція до Трибуналу була звичним ходом у судовому процесі, якщо його потрібно було затягнути.

Більше аніж через рік, 4 вересня 1595 року, до луцького іроду став Матей Бердовський з дружиною та своєю пасербицею і визнав, що вони позивали Григорія Колмовського земськими і трибунальськими позовами «о зъгвалченъе дочки нашое и в везеню держане». Однак Настася Обухівна заявляє, що обвинувачений їй жодних кривд не чинив і в ув'язненні не тримав, але дядьки її «такъ, яко ся годило, учтиве замуж отдали». Тож вони всі разом звільняють його від тих обвинувачень і процесів на вічні часи Див. приклад такої декларації: «не мел форумъ у суду того про то, ижь жадное маетности в том повете не маеть» (ЦДІАУК. - Ф. 28, спр. 23, арк. 470). ЦДІАУК. - Ф. 25, спр. 48, арк. 209 зв.-210.. Того ж дня Григорій Колмовський визнав, що свого отчизного підданого Сидора Левковича з сином і дружиною Настасею Обухівною, яку він видав заміж згідно з приятельською постановою в Любліні, віддає в луцькому іроді Матею Бердовскому і його дружині Ганні Сокоровні, а також зобов'язується ніколи не мати до них жодних претензій.

З прикінцевого епізоду стає очевидно, що під час засідань Трибуналу, куди з ініціативи Колмовського була перенесена справа, дійшло до приятельського погодження між ним і родичами Настасі. Невідповідність інформації щодо її заміжжя, яке відбулося чи то до судового процесу в земському суді за погодженням із її дядьками, як твердив Колмовський, а чи в результаті приятельської умови в Любліні, як прозвучало в заяві про полагодження конфлікту, засвідчує, що таким чином кривдник намагався приховати свої дії та їх наслідки. До того ж і кандидатура чоловіка - підданого Колмовського, очевидно, була невідповідною партією для шляхтянки, хай і безземельної, якою була Настася. Незрозуміла роль дядьків дівчини, які, схоже, таки погодилися на її заміжжя - чи то з бажання якось приховати уразу для честі родини, чи то за якимись домовленостями з Колмовським, який відкупився від можливих обвинувачів, перетворивши потенційних опікунів Настасі на союзників. Очевидно одне - у ран- ньомодерному світі, де до уваги бралися переважно інтереси, бажання, розрахунки чоловіків, незахищена чоловічою опікою дівчина була легкою здобиччю, а відновлення справедливості - складною справою.

Історія ставить ще одну ширшу проблему - рівності шляхти як засадничої цінності, незалежно від майнового стану та соціальної позиції, яку так часто декларували на різних публічних форумах. Безземельні Федір та Яків Обуховичі, а також Анна Сокоровна, які тримали нерухомість у Колмовського на умовному «боярському» праві, під зобов'язанням служби, були ним потрактовані як особи невільні, піддані, чий перехід на службу до іншої особи був регламентований конституцією про збігів. Більше того, таке ставлення до своїх слуг Колмовський підтвердив присягою. На жаль, ми не маємо тексту присяги, і, відповідно, не знаємо детально, у чому ж саме він присягав. Але сприйняття Настасі волинською шляхтою як панни «учтивої», в даному разі - шляхтянки, зайвий раз підкреслює релятивність присяги - адже те, що з точки зору певної частини шляхти могло трактуватися як кривоприсяжництво Колмовського (для християнина - смертний гріх ), для нього самого могло означати виправлення порушеного порядку - очищення шляхетського стану від випадкових осіб і окреслення їх місця. Тож Настася, знову ж таки, могла сприйматися Колмовським як інструмент закріплення його влади над невільними особами, аж до вибору для неї за чоловіка підданого. Там само. - Арк 209-209 зв. Внаслідок кривоприсяжництва чиниться безчестя Богу, бо його притягають до утвердження брехні; карається за словами Захарії винищенням всього роду кривоприсяжника (див.: Ґізель І. Вибрані твори у 3-х томах / Пер. Р. Кисельова. -- К.: Свічадо, 2012. -- Т. 1. -- Кн. 1: Мир з Богом чоловіку. - С. 213).

Справа про згвалтування Раїни Гаврилівни Кайсарової-Колодежинської

Третя справа виводить назовні голос дівчини (її свідчення у письмовому вигляді були подані батьком до суду), розпач і жах від того, що з нею відбулося, і тому сприймається як глибоко трагічна. Отже, 30 вересня 1597 р. Габріель Кайсаров-Колодежинський з дружиною Мариною Дмитрівною княжною Велицькою оскаржив у луцькому іроді Михайла Васильовича Гулевича у зґвалтуванні дочки Раїни та насильному одруженні її зі своїм слугою Іваном Гуляльницьким. Кайсаров розповів, що першого серпня до його дому в Колодежному приїхав Гулевич із дружиною Марушею Павловичівною по дорозі до Шепля, маєтку Гулевичевого тестя, володимирського ґродського судді Дем'яна Павловича. Подружжя Гулевичів просило відпустити з ними на гостину племінницю, дочку Кайсарова Раїну, обіцяючи з великою почтивістю, яка їй належить з огляду на її панянський шляхетський стан, приблизно через два тижні повернути її в батьківський дім на зворотній дорозі до Качина. Однак дівчина не потрапила до батьківського дому не лише через два тижні, а й через шість, попри нагадування батьків. На той час Габріель тяжко захворів, і «будучи хворыи и на смертелнеи постели лежачии», посилав по дочку, «хотечи ее видети яко отец», однак Михайло Гулевич її не прислав, Кайсарових посланців до дочки не допускав і не відповідав на листи, «над повинность шляхетскуую и хрестиянъскуую слово свое не выполнил». Тож батьки нічого не чули про дочку, аж поки деякі приятелі їх не поінформували, що її, «которая есче леть годных стану малженьскому истя замуж зуполныхь не мела ани мает», тобто не досягла передбачених Статутом 16 років, Михайло Гулевич «зле, непристоине, нехрестиянске, але правеи по-тиранску, [...] кгвалть водле мысли своеи выполнивши и учинивши, потом биючи ее, мордуючи, яко якии тиран, замуж у своем дому в Гулялниках за слугу своего ниякого Гулялницкого, кром ведомости, воли и позволеня нашого, выдал». Раїна не погоджувалася на те жодним чином і через «непристойне, нехритиянське та тиранське» з нею поводження дуже хвора, однак батьки про неї не мають вістей. Кайсаров-Колодежинський також зауважував, що дочка взяла із собою в дорогу одяг, зокрема два літники, і золотий ланцюжок, всього на 150 польських золотих Там само. - Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 603 зв .-605 зв.. Очевидно, що інформація про ситуацію з Раїною на той час уже поширилася серд шляхти.