Справи про зґвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина XVI ст.)

А вже 3 жовтня Габірель Колодежинський став до іроду під час рочків разом із дружиною і дочкою, якій вдалося втекти від Гулевича. Він подав її письмове свідчення, позаяк сама дівчина нездатна була говорити в суді про те, що з нею сталося. Вчинок Гулевича Кайсаров окреслив як «кгвалт, морд, везене». В листі повідомлялося, що Михайло Гулевич з дружиною тримали Раїну в Гуляльниках понад домовлений термін і відпускати не хотіли. Там Гулевич, «примусивши мне кгвалтем, биючи, мордуючи, яко якии тирань, нехристиянске, ниц не паметаючи на боязнь Божию и на повинность кревную, и мне, сестренъцу свою, и на пьлачь мои паненскии, обнимане ногь его, абы ми кгвальту и усилства не чинил, он, напелнивъшися воли своее злеи, мне усильство, кгвалътъ девицству моему учинилъ». А потому, «злого учинку своего покрываючи», покликав попа і, «стоячи над шиею моею з добытою шаблею», наказав видати заміж за свого слугу. Раїна відмовилася ствердно відповісти на питання священика, тоді сам Михайло промовив за неї все, що було потрібно.

Потім ґвалтівник наказав принести до окремої світлиці в'язанку соломи і розіслати її, закрив там дівчину з Гуляльницьким, а сам ходив під вікнами і кричав: «Чин, нецното, з нею, што потреба, рыхло, бо тебе не за утра такое счасте поткаетъ». Дівчина, змордована тими особами, не мала «никого, которыи бы плачу и воланя кгвалъту моего ужалилъ. И сама малжонка его от такового учинкуу злого и кгвалъту, которыи попелнян был наде мною, не отвела». Виглядає на те, що дружина Гулевича знала про те, що відбувається в її домі, однак залишалася, скоріш за все, слухняною виконавицею волі чоловіка.

Вночі ж Гулевич відіслав Гуляльницького на село нібито у справі разом з іншими слугами, а сам «от жоны своеи» прийшов до Раїни у світлицю, знову «кгвалътъ чинил, злую волю свою полнилъ». А наступного дня наказав Гуляльницькому відпровадити дівчину до його батька на село і тримати її в ув'язненні: «Стережи ее добре, штобы не утекла, бо ми и собе клопоту набавиш». Всі Раїнині речі залишилися в домі у Гулевича, який збирався її забрати з собою до Качина Там само. - Арк. 628 зв.-630 зв..

8 листопада Гаврило Кайсаров-Колодежинський з дружиною позвали Михайла Васильовича Гулевича і дружину його Марушу Дем'янівну Павловичівну про слухання шкрутинії, яку мали виводити позивачі з приводу ґвалту над дочкою і насильницьке заміжжя. Умоцовані відповідачів, Кіндрат Хорошко і Антон Визгерд-Заболоцький, ставши у суді, подали листи від своїх клієнтів про їх хворобу і заявили, що шкрутинія з цього приводу не мусить виводитися. Однак судді зауважили, що йдетья не про судовий процес, де мали б розглядатися обвинувачення, а лише про фіксацію оповідей свідків, яка «ведле права зволоки не терпить», тому наказали провадити шкрутинію. Адвокати оскаржених просили про дозвіл апелювали до Трибуналу, однак суд їм відмовив. Тоді вони «на вряд светчилися», тобто публічно перед возним і свідками оголосили про не- правові дії суддів, які не допустили апеляції, а ті, своею чергою, заявили, що суд «не упорне, але ведле права в тои справе противко стороне поводовое поступует». Врешті, за погодженням із позивачами вони перенесли виведення шкрутинії на наступні рочки без можливості відкласти її ще раз Там само. - Арк. 302-303..

Утім, справа, що розпочиналася як серйозна заявка на покарання ґвалтівника (цілком можливо, що у королівському суді), закінчилася так, як зазвичай полагоджувалися стосунки сторін у випадках поважних переступів у шляхетському середовищі - приятельським замиренням, щоправда, через рік. 20 жовтня 1598 р. на рочках став Михайло Гулевич і попросив уписати до актових книг лист, датований 12 жовтня, в якому повідомлялося, що «мели есмо заштье» (суперечку) з паном Гаврилом Кайсаровим-Колодеженським, який позвав Гулевича до суду, звинувативши в одруженні дочки зі служебником відповідача Іваном Гуляльницьким без дозволу на те самої дівчини і її батьків. Зауважимо, що у листі не згадується про факт зґвалтування дівчини Михайлом. Врешті справу полагодили через приятельську постанову. Тож Михайло Гулевич від себе, а також поручившися за Івана Гуляльницького, обіцяє особисто і через «особы направные жадного небезъпеченъства на здоровъю и перенагабанъя правного и через кгвалтъ пану Гаврилу самому, и малъжонъце, и помененои дочъце его млсти Раине чинити не маемъ и мочи не будемъ и овшемъ во всемъ ся спокоине заховати маемъ и повинъни будем» під зарукою у 2 тис. зол. Там само. - Ф. 25, оп. 1, спр. 54, арк. 129 зв.-131.. Лист засвідчує, що упродовж року на Кайсарова-Колодежинського чинили тиск не лише морального характеру, а й, цілком можливо, фізичний, схиляючи до угоди.

Своєю чергою Колодежинський з дружиною теж подали листа, яким визнали, що «позвали есмо были передъ судъ кгродъскии луцкиии» Михайла Гулевича в тому, що він, узявши їх дочку разом із дружиною Мариною Павловичівною, обіцяв їм з «ушелякою учтивостью» її повернути, а потім, учинивши їй «усильство», «кгвалт», без волі її і дозволу їх, батьків, «усилне» за слугу свого Івана Гулялницького в стан малженський дав, що описано в протестації, реляціях, позвах і припозвах. Через приятельське єднання той Гулевич «за все досытъ учинилъ и ничого болше виненъ не зосталъ». Тож подружжя від свого імені, а також іменем своєї дочки визволили Гулевича від звинувачень «вечъными часы» Там само. - Арк. 131-132..

Обидва листи засвідчили урядники луцького ґродського і земського судів у повному складі: земський суддя Федір Кадянович Чаплич-Шпановський, земський підсудок Іван Хрінницький, підстароста Якуб Лисаковський, суддя ґродський Матей Стемпковський та Михайло Воютинський. А це означає, що за справу переведення конфлікту із судової сфери в простір міжособистісних взаємин взялися не останні особи в регіоні. Тривалий термін між появою Кайсарова-Колодежинського в суді та приятельським погодженням засвідчує складнощі на шляху полагодження справи. Цілком імовірно, що його змусили піти на цей крок, адже перемога в суді могла дати моральну сатисфакцію, однак, як засвідчує справа Збирського, не гарантувала автоматично матеріального відшкодування. Тож усвідомлення цієї обставини теж могло прислужитися укладенню полюбовної угоди. До того ж Кайсаров-Колодежинський не був своїм на Волині, а належав до групи московських емігрантів на чолі з князем Курбським, які на початку 60-х років знайшли притулок у Речі Посполитій. Відповідно, ані маєтки, право на які у цей час по смерті кн. Курбського почали підважувати, ані соціальний капітал у вигляді зв'язків, якого емігрантам бракувало, не могли забезпечити їх захистом, що так чи так був гарантований «добре осілому» шляхтичеві. Як зауважує Володимир Собчук, із восьми московитів, що осіли у Кременецькому повіті, половина загинула, а закріпитися вдалося лише двом із них Собчук В. Від коріння до крони. Дослідження з історії князівських та шляхетських родів Волині XV-першої половини XVII ст. - Кременець, 2014. - С. 375-386.. Тож виграш у суді замість сатисфакції міг загрожувати великими проблемами, адже в цьому разі «зайді» протистояв клан Гулевичів, який на той час наростив неабияку силу значною мірою завдяки кровним та шлюбним зв'язкам досить розгалуженої родини Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині. Друга половина XVI-початок XVII століття / Н.П. Старченко. - К.: Laurus, 2014. - С. 271-272, 281-282.. До того ж батько ґвалтівника - Володимирський войський Василь Гулевич - добре знався на праві та міг розраховувати в окремих випадках на допомогу кн. Костянтина-Василя Острозького. А сам Михайло фіксується у 1588 р. слугою сина кн. Костянтина - Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час володимирського старости. Брат Михайла Андрій Васильович був одружений з донькою луцького старости Олександра Семашка, що могло за певних обставин зіграти на руку Михайлові при провадженні справи у ґроді, а чи принаймні може служити додатковим поясненням заангажованості ґродських урядників у процес полагодження справи через приятельський суд Звернімо увагу також на той факт, що ґродський суддя Матей Стемпковсмький доводився Гулевичеві родичем через шлюбні зв'язки..

Взагалі у випадках зґвалтувань варто звертати увагу на особу ґвалтівника. Практично за всіма ними в актових книгах тягнеться шлейф скарг про кривди, вчинені із застосуванням сили. Приклад із Гулевичами - показовий. Обох братів, Михайла і Андрія Васильвичів у 1590 р. ще один московський емігрант, луцький городничий Кирило Зубцовський, оскаржив у нічному нападі на його маєток Любин, де вони, увірвавшись у дім, панну «служебную» його дружини, «уцтивую шляхтянку», били, мордували, ґвалтували, а потому забрали з собою. Діялося це, за словами потерпілого, з наслання їхнього батька володимирського войського Василя Гулевича ЦДІАУК. - Ф. 28, оп. 1, спр. 23, арк. 359 зв., 1590 р.. Утім, цей епізод типологічно подібний до зґвалтування Кайсарівни-Колодежинської, що певним чином служить підтвердженням хисткого становища московських емігрантів на Волині, де, схоже, зґвалтування було знаком домінування, приниження, володіння, а сексуальна експлуатація московських рабинь спрймалася як звична справа Моя вдячність Костянтину Єрусалимському за можливість ознайомитися з його рукописом «Притягивающие факторы и интеграция», де йдеться, зокрема, й про сприйняття московитів у волинському шляхетському середовищі.. У 1596 р. Андрій Гулевич був обвинувачений в убивстві Адама Букоємського нешляхетським способом - пострілом із рушниці в груди ЦДІАУК. - Ф. 25, оп. 1, спр. 63-69; Ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 187-187 зв.. Цілком можливо, що певні зразки у ставленні до жінки і ширше - в утвердженні себе в спільноті - могли закладатися в родині. Володимирський войський виборює своє місце як неспокійний сусід, сварливий та прискіпливий правник, учасник скандалів на публічних форумах, що ж до його приватного життя, то тут показова заява в земському суді Януша Угриновського. Він оповідав, що Василь Гулевич, узявши за дружину його сестру Олександру, забрав у неї й тримає як свою власність частину маєтку Несвіч і все майно у ньому, що жінці записав попередній чоловік небіжчик Лев Несвіцький у «доживоття», на себе «пожитки оборочает». Натомість саму дружину «бъетъ, в жаднои речи еи вольносъти не даетъ», «до опису» її власності «примушаеть». Тож Угриновський повідомляє, що його сестра не записувала і не збирається записувати Василю Гулевичу свого майна Там само. - Ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 194-195, 1585.. Пізніше вже його син Андрій вимагатиме від своєї дружини Семашківни запису її майна на свою користь, про що скаржитимуться Семашки в суді Там само. - Спр. 9, арк. 330-331 зв.. Відповідно, могло йтися про певні родинні традиції, які могли співіснувати з іншими варіантами взаємовідносин чоловіка і дружини чи ширше - чоловіка і жінки, діаметрально протилежними наведеним. Тож великою пасткою для історика була б спроба поширити казусні випадки, що потрапили до судових книг, на багатоманіття взаємин, які залишалося поза конфлікним простором. З іншого боку, існує незручне питання, чи впливали такі характеристики і наскільки на хисткий капітал доброї слави у спільноті і як він, своєю чергою, допомагав чи гальмував просування особи ієрархічними щаблями соціуму. Чи достатньо було надання певної сатисфакції скривдженому і полагодження конфлікту, а також публічного визнання возного про повернення доброї слави через замирення зі скривдженими, як у випадку з князем Заславським, чи обміну листами про припинення ворожнечі, як у випадку з Михайлом Гулевичем, щоб спільнота «вимарала» зі своєї пам'яті прикрі випадки і надалі про них не згадувала? А чи ці моменти можуть свідчити про побутування уявлення про злочин як про приватну кривду потерпілого, яка обходила спільноту лише до того моменту, поки конфлікт не був припинений, а кривда відшкодована. Добра слава і честь, що надавалися особі спільнотою і нею не відбиралися, могли бути викуплені - через готовність кривдника задовольнити втрати і образу скривдженого. Саме на це була спрямована й судова система, де баніту надавалися можливості і час для замирення із потерпілим Вирок баніції, ухвалений трибуналом за відмову винуватця виконувати декрет, вступав у силу лише після року і шести тижнів, якщо до того часу кривдник не замирювався з потерпілим: Volumina constitutionum. - Т. ІІ. - Vol. 2. 1587-1609. - Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe, 2005. - S. 125. Ця конституція була також підтверджена у 1590 р. (Ibid. - S. 153).. Відповіді, звичайно, складні і вимагають від історика кропіткої прації, але приклад родини Гулевичів - показовий. Василь і його син Андрій обиралися суддями до Трибуналу (відповідно - у 1590 і 1593 роках), а також послами на сейм (Василь у 1569, 1572, 1575, 1576, 1582, 1585 роках, Андрій - у 1593 і 1595 роках) Mazur K.W. stronз integracji z Koron Sejmiki Wolynia i Ukrainy w latach 1569-1648. - Warszawa: Neriton, 2006. - S. 411-413., що є певним індикатором поваги спільноти до цих осіб та родини в цілому. Можливо, в цих розрахунках різні сфери - публічна і приватна - існували паралельно, або ж мусимо визнати, що у процесі вибору відігравали роль зовсім інші чинники, скажімо, належність до певної групи і її протекція, а чи кваліфікація особи та її заслуги перед шляхетським загалом. Утім, існує ще й вірогідність інструментального характеру розмов про честь у шляхетському середовищі, де вони були складною грою, мало пов'язаною з реальною поведінкою особи і відгуків на неї спільноти. Наш матеріал не дає відповідей на ці питання, але принаймні їх провокує.

Тож, підсумовуючи ці три справи, можна сказати, що зґвалтування, скоріш за все, були нечастими в шляхетському соціумі. В зону ризику, де перебували піддані й частково міщанки, інколи потрапляли й дівчата зі шляхетських родин, які не належали до добре осілого волинського зем'янства - слуг, безземельних чи немісцевих осіб. Відсутність у шляхтича нерухомості робила його залежним від особи пана, у якого він служив чи тримав землю, в окремих випадках мало не урівнюючи таку особу із підданими, що фіксує справа про насильство над Настасею Обуховою. Відповідальність за згвалтування, попри цілком однозначний правовий припис, була украй релятивна, вона залежала від багатьох обставин, серед яких чи не найважливіша - місце кривдника та жертви в спільноті, символічна вага груп, до якої вони належали, але також - ситуативна налаштованість суддів та готовність груп підтримки виявити солідарність. Однак навіть у випадках, де вина кривдника була доведена, шляхетська спільнота воліла полагоджувати такі справи через систему домовленостей, яку можна охарактеризувати метафорою «чистилища»: ґвалтівний внаслідок примирення з родиною жертви відновлював підважену честь, натомість постраждалі отримували матеріальне відшкодування, що в майбутньому, можливо, мало компенсувати втрати для шлюбного партнера жертви. Насильницький шлюб, як це трапилося з Раїною Колодежинською, мав бути анульований. Скажімо, Інокентій Гізель у своєму трактаті з моральної теології «Мир з Богом чоловіку» першою перешкодою для шлюбу вказує насильство під загрозою смерті чи великих мук, у той час як шлюб має здійснюватися за добровільною згодою. Шоправда, автор одразу зазначає, що «з малого страху взятий шлюб є дійсний» Ґізель І. Вибрані твори... - Т. 1. - Кн. 1. - С. 165.. Натомість одруження Настасі Обуховичівни мадо подобу легітимного, де був присутній якийсь варіант згоди родичів по чоловічій лінії, її «приро- жоних» опікунів.

Звернімо також увагу на трактовку Інокентія Гізеля акту зґвалтування та можливого відшкодування за нього. Автор фокусує погляд переважно на ситуації «беззаконного відібрання, або позбавлення, незайманости» (незалежно, за згодою дівчини чи без неї), що трактується ним як варіант великого гріха нечистоти, а саме - «растл--ніє блудное», який завдає кривди батькам і опікунам, під чиєю владою перебувають дівчата Там само. - Т. 1. - Кн. 2. - С. 141/1; Т. 1. - Кн. 1. - С. 216.. В іншому місці Гізель називає тяжким гріхом саме «растл--ніє чрез насиліє» Там само. - Т. 1. - Кн. 2. - С. 301/1; Т. 1. - Кн. 1. - С. 405.. Різновидом гріха нечистоти є й насильницьке викрадення, або викрадення для блуду, без бажання дівчини (чи жінки), або її батьків і опікунів «на спільне мешкання наложницьке або й примусове шлюбне». Гізель зауважує, що такий акт тяжчий від розбещення, бо до нього додається насильство й викрадення Там само. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 216..

Справи про насильницьке викрадення і розбещення через ґвалт як великої ваги священик мав відправляти на розгляд архієрея Там само. - С. 405.. Прикметно, що в класифікації Гізеля ці види насильства не тотожні, натомість певним чином урівнюється позбавлення дівчини цноти за її згодою і через зґвалтування, які об'єднані під спільною назвою «розбещення» («растл--ніє»), адже в результаті наноситься шкода батькам чи опікунам.

За «несправедливе» позбавлення дівчини цноти (через ґвалт, обман чи лукавство) Гізель уважає достатнім відшкодуванням одруження ґвалтівника з жертвою або, якщо дівчина не бажає, виплату їй достатнього посагу за «кривду». Це дало б їй можливість вдало вийти заміж, адже батьки мають давати за знеславлену дочку більший посаг. Достатнє матеріальне відшкодування мало б компенсувати майбутньому чоловіку цноту обраниці, інакше він може таку дружину «в ненависті тримати і часто бити» Там само. - С. 388-389.

Твердження деяких дослідників про тотожність викрадення і зґвалтування на європейському матеріалі, про що згадувалося, схоже, не підтверджується ні на прикладі аналізованих справ, де у всіх випадках дії кривдника називають ґвалтом, ні в трактаті церковного ієрарха. Як і твердження, що дівчина у випадку згвалтування відходить на задній план, натомість головним потерпілим оголошується батько. У двох справах дівчата перебувають у судовому просторі поруч із батькамі та доводять свою кривду, у третій дівчина з'являється в прикінцевому епізоді, як тільки вдалося визволитися з-під влади кривдника.

Мені зустрілася й справа, де справді ідеться про викрадення дівчини з метою одруження, яке вийшло на поверхню в зв'язку зі вбивством викрадача Федора Терлецького його слугою шляхтичем Яном Ценковський з рушниці. Тож убивця був пійманий, при тілі пана доставлений в луцький замок і ув'язнений як «здраица и забоица пана своего» ТТДТАУК. - Ф. 25, оп. 1, спр. 163, арк. 788 зв.-790. Там само. - Арк. 820 зв .-821 зв., 1628 р.. За декретом суду дружина небіжчика Дорота з Шидловських мала через присягу звинуватити Ценковського в убивстві, однак вона відмовилася присягати, натомість визнала, що чоловік її викрав і силоміць узяв за дружину:

«Помененыи зошълыи панъ Терлецъкии протестуючую не такъ, яко се звыкло в домах шляхецких заховывати, въ станъ светыи малженъскии възял, але оную без жадного ее самое на то позволеня, такъ же пановъ братъи и кревъныхъ и повинъныхъ, час на то способленыи упатривъши, рапътом възял, и тутъ в тые краи далеко од повинъныхъ завезти, в дому урожоного его милости пана Романа Гулевича въ селе Осчове зъ примушенем зъ протестуючою шлюбъ бралъ, на шъто въсе протестуючая доброволъне не позволяла, але то чинила, што мусила. Въ чом въсем зъ плачом невинъностъ свою осветъчала, а неострожъностъ пановъ братъи, покревъныхъ опекуновъ своихъ оповедала, и с тым се декляровала.

Тож жінка заявила, що позвала до суду вбивцю як дружина з «повинъности хрестиянъськои», однак далі, в частині судового процесу, де мусить присягати, чинити відмовляється.

Ґвалт над одруженими жінками

Окремо варто аналізувати випадки зґвалтувань одружених жінок, адже традиційно цей злочин розглядався як менш тяжкий і карався легше. Інше ставлення до ґвалту жінок пов'язане й з відсутністю у таких випадках видимих пошкоджень їх тіла, як втрата цноти у випадку дівчат, а, відповідно, і менші можливості у доведенні ґвалту. Імовірно тому ці справи представлені переважно скаргами У кременецьких книгах зустрічаються згадки про виведення шкрутинії з приводу згвалтування заміжніх жінок, однак, на жаль, ці акти дуже пошкоджені і збереглися лише у фрагментах, що не дозволяє їх аналізувати детальніше (ЦДІАУК. - Ф. 21, оп. 1, спр. 61, арк. 589 зв.; 66 (1621), арк. 159-159 зв.; спр. 82, арк. 391-391, 414 зв.-416). Моя вдячність Ігореві Тесленку, який звернув мою увагу на ці справи..

Скарга про ґвалт Олександрової Лясотиної Марії Борзобогатянки

7 березня 1570 Олександр Лясота скаржився на сусіда по маєтку Прокопа Волчка-Жасковського Вуй Прокопа і Волчка Жасковських, тобто дядько по матері - Іван Патрикій-Курозвонський, кременецький підкоморій (ЦДІАУК. - Ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 312-312 зв.). Дружина Григорія Сенюти, дядька Івана Романовича Сенюти - Милка Патрикіївна-Курозвонська (ЦДІАУК. - Ф. 28, оп. 1, спр. 6, арк. 49-50 зв.). Відповідно, Волчки-Жасковські і Сенюти були пов'язані через шлюбні зв'язки. про напад у ніч із суботи на неділю на його дім у Хмелеві, де зловмисник, «затъкавъши» дружині Лясоти, Марії Олехнівні Борзобогатянці-Красенській, «губу шапкою», «повез ее, збивъши, змордовавши, до двора своего, чинил з нею, што ся ему подобало». Потому серед ночі Прокіп, «пришодчи повторе з слугами и зо всими мужиками поддаными своими, и мене спячого взяли силомоцю кгвалтомъ, вели мя якь злод--я якого, и приведши до двора, всадил мя до везенья, всадивши, знову ся вернул до двора моего». За тим разом нападник вибив двері до комор і побрав усю маєтність його і дружини, а також побив стару «невесту» Якубову, яка була при дітях, і дитину на її руках ударив «два разы коръдомъ» так, що залишилися синці («детятко ледве живо зостало»). А коли настала неділя, Волчко наказав полонянку Лясотину відіслати, яку взявся допровадити до її двора служебник кн. Олександра Чорторийського Андрій Кукольський, що саме проїздив повз двір Волчка. Сам же Лясота, побачивши через вікно зі свого ув'язнення, що сторожа послабила увагу, кинувся тікати. Піддані Волчка були б його спіймали і вбили, але йому трапився під час утечі Кукольський, який Лясоту відбив і допоміг щасливо дістатися додому. Звичайно, сказати напевно, чи відбулося зґвалтування в цьому випадку, неможливо. Слова «чинил з нею, што ся ему подобало», могли бути евфемізмом на означення реальних дій по збезчещенню жінки, а могли відсилати до уяви слухачів, поглиблюючи вину оскарженого, і в той же час прямо не маркуючи Волчка як ґвалтівника. Сама ж потерпіла оповідала про «кгвалт свои и збите» / «кгвалт и збите, змордоване окрутное», а також демонструвала «синие раны по хр--бьте и под пахою», де ґвалт міг означати заподіяння кривди з використанням фізичного і психологічного тиску Малиновский И. Учение о преступлении по Литовсокму статуту. - Киев, 1894. - С. 8-9..

8 березня Олександр Лясота скаржився на Прокопа, який, «подехавши под двор мои ночнымъ обычаем, взявъши украдъком жону мою», відіслав її до стриєчної сестри Олександрової Жоравницької, дружини луцького старости і ключника, до Блудова ЦДІАУК. - Ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 40-41 зв.. В обох скаргах наголошується на нічному потаємному викраденні дружини, що практично пройшло непоміченим ні для чоловіка, який продовжував спокійно спати, ні для челяді. В обох випадках цей акт нетривалий, радше символічний, після чого жінку відправляють або додому, або до родичів.

Можливо, що напад безпосередньо був спровокований подіями, про які Прокіп оповідав у володимирському іроді 27 лютого. Він скаржився, що Олександр Лясота спочатку запросив його на вечерю, а коли Прокіп згадав про доручення від свого брата Федора Сенюти щодо приятельського погодження, яке Лясота мав учинити «около Хмелева», той його мало не забив, ледь гостеві вдалося утекти до свого дому у тому ж таки Хмелеві Там само. - Ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 24 зв.. У підґрунті суперечок, окрім традиційних сусідських конфліктів, могла лежати і глибша образа, адже перший чоловік Марії Борзобогатянки - Іван Сенюта - потрапив у татарський полон, а вона по певному часі, не маючи від нього вістки, вишла заміж за Лясоту. Відповідно, в руках подружжя опинилася і нерухомість, що належала Сенюті. Часто в аналогічних випадках, коли вдова виходила заміж удруге за відсутності тестаменту від першого чоловіка, то брати небіжчика відсуджували у неї як «прирожоні» опікуни нерухомість своїх племінників, а також і опіку над ними. Цілком імовірно, що саме в цій площині лежав конфлікт Федора Сенюти і його родича Прокопа Волчка з подружжям Лясот. До такого трактування підштовхує і жест відіслання Марії Борзобогатянки до родички як знак вилучення з її рук маєтності, на якій вона мешкала.

Утім, невдовзі з'ясувалося, що Іван Сенюта живий. Тож 20 серпня 1570 р. возний оповів, що був зі шляхтою у справі Сенюти у Хмелеві, де той наказав своїй колишній дружині покинути маєток. Адже Марія «в небытности его, будучи ему в неволи в рукахъ неприятелскихъ, смилася и такового своволенства важити, замуж за иншого, то ест за Лесоту пошла, двор и именье, и всю маетность знищила, спустошила». Іван Сенюта її «за жону мити и с тобою мешкати не хочет, а иж, деи, мужа твоего тут нет, теды и ты тут у двори не мешкаи, поиди собе за мужемь своимъ». І давав їй коня, на якому мала виїхати.

На те пані Марія Лясотина відповіла: «Я, деи, для того замуж пошла, о том видомости не мила, абы пань Сенюта жив был, а иж жив, и тут до именья своего приехал, теды Лесота, слышечи о томь приеханю его, з ыменья поехал, и, отежчаючи, мни росказаль, кгды, деи, пан Сенюта до двора и именья своего Хмелева приедет, абыхь я, ни в чомь ся ему не спротивляючися, двор и именье поступила и якь же ся, деи, я не противемь, двор и именье ему поступую и поступила, ключи от коморы и от скрынь, выбравши некоторое плате билое и гроши, што тамь мила, отдала». Коня і воза, який їй пропонувалося, вона не взяла, а пішки зі своєю дочкою від другого чоловіка ( «з дететемь») і челядю відправилася з маєтку.

Однак наступного дня Олександр Лясота з помічниками наїхав на Хмелево із селецькими підданими кн. Михайла Олександровича Чорторийського, волинського воєводича, побрав жито й овес і вивіз до Сільця Вся ця історія описана у скарзі Івана Сенюти, див.: Ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 221-223. Іван Сенюта одружився вдруге з Ганною Богданівною Костюшковичівною-Хоболтовською в січні 1572 р. (ф. 28, оп. 1, спр. 6, арк. 369-370 зв.; Волинські грамоти, с. 150). Ще раз Іван Сенюта згадав свою першу дружину в тестаменті.. Схоже, що Лясота був слугою князя; слуга кн. Олександра Чорторийського фігурує і під час першого викрадення Марії Борзобогатянки, перед ним вона падала ниць та оповідала свої жалі. Цим і закінчується історія, де поняття «ґвалт» могло трактуватися досить широко.

Скарга про згвалтування Матушевої Ланевської Федори з Черневських

Ця історія містить опис саме зґвалтування, однак, як і попередня справа, обмежується лише самою скаргою. Третього лютого 1573 р. возний Хацко Чуват-Туличовський у володимирському ґроді вчинив визнання у справі Матуша Ланевського, дружина якого Федора (дочка Луки Черневського) перед возним і шляхтою при ньому, свідками «людьми добрими», у своєму домі в Осекрові скаржилася про зґвалтування. Вона оповіла, що за відсутності чоловіка 20 січня сусід по маєтку Манойло Балабан, прийшовши до її двора з дружиною і з братом Іваном, з приятелями і слугами владики Феодосія, наказав дати їм бочку пива, і хоч вона не хотіла, проте мусила «по неволи». А ті непрохані гості в домі Федори поводилися «горшеи корчмы». Також Манойло з рушниці застрелив собаку, який стеріг дім, і до того витягнув із погреба ще одну бочку пива.

А потім той же нападник 23 січня сам особисто звернувся до неї з проханням прийти до нього в дім і допомогти в приготуванні «беседи», на яку чекали владику Феодосія, тещу Манойла У скарзі теща Манойла, відповідно, дочка владики Феодосія, називається панею Юріївською і Сосновською, однак в іншому документі фіксується зять владики Феодосія Михайло Сосновський (ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 300 зв .-301, 1569). та сестру його пані Зайцеву Настася Болобанівна - дружина Богуша Зайця (ЦДІАУК. - Ф. 27, спр. 4, арк. 195 зв .-196).. Вона спочатку відмовлялася, однак після того, як її попросили особисто Манойлові дружина, брат і слуги, зважила на їх прохання. Того ж дня увечері Федору, «упоивши», Настася Зайцева відправила її додому на своїх санях.

Наступного дня історія із запрошенням повторилася та, як твердила Федора, вона погодилася піти в гості лише після того, як її запросив сам владика, чиє прохання було п'ятим. Всі ті гості, «пивши над вечоры», роз'їхалися по домівках, тож і вона «чолом ударила», однак Балабан із дружиною і тещею затримали її. Потім приїхав швагер Манойла Павло з владичними слугами, і хоч вона збиралася додому, однак її знову кілька разів затримували. Врешті, коли Федора таки покинула дім, той Павло, який з ними не сидів і не пив, а також слуги, що були при ньому, схопили її і вкинули до «гридні», де її почали гвалтувати. Вона кликала на поміч і її крики почув Манойло, прибіг та наказав засвітити вогонь. Однак якийсь Баглай, що був із Павлом, сказав на те: «Пане Болобане, твои то шурин, даи покои». Федора просила Балабана про оборону, але «не было никого, сам господар росказал им и дал имъ в руки», тобто саме Манойла як господаря дому жінка звинуватила в зґвалтуванні.

Ґвалтівники також пограбували одяг, який на ній був: «брамку золотую перловую, за которую дано шестнадцат копъ, два перстени ис каменъми, в которых было по два черлене золотых, шапка аксамитная, рубок фартух». Замість тих речей Балабан прислав їй лише порване вбрання. Про той ґвалт жінка оповідала 25 січня (тобто вже наступного дня) Гермогену Шишці, Яну Рибенському та Якиму Івановичу Обуху, а також хотіла поскаржитися в іроді, однак вирішила дочекатися чоловіка, бо про попередню пригоду йому не розповідала: «Ему замолчала, што ми кгвалтовне побрал, пиво попил и собаку забил, абы то в суседстве упокои был». А Матуш, повернувшися додому та почувши про ґвалт дружини, послав по возного, який і визнав її свідчення у іроді.

Відповідальність у даному випадку падала не лише на безпосереднього ґвалтівника, а й на господаря дому, на що вказує й сама Федора. Скоєння в домі злочину кидало пляму на дім і його власника, у цьому ж випадку йшлося про обізнаність господаря з тим, що коїлося, і сприяння зґалтуванню через невтручання й практично згоду на цей злочин.

Матуш Ланевський, слуга Миколая Дубровського, був немісцевим шляхтичем, який увійшов до волинської корпорації завдяки своїм шлюбам. Перша його дружина Олена належала до родини Балабанів - доводилася Манойлові та Івану сестрою. Їх батько, Василь Балабан Осекровський, 30 січня 1567 р. визнав, що заставив свою частину в Осекрові Миколаю Дубровському за борг у 80 кіп, з яких 20 він позичив для віддачі посагу Ланевському. Цілком імовірно, що Матуш мешкав у Осекрові не лише на правах чоловіка небіжчиці Олени Балабанівни, а й як слуга Дубровського ЦДІАУК. - Ф. 28, оп. 1, спр. 7а, арк. 10 зв.-11 зв. Волинські грамоти XVI ст. / Упор. В.Б. Задорожний, А.М. Матвієнко. Київ, 1995. - С. 40-42.. Утім, схоже, що Осекров перейшов від Балабанів до чужих рук ще раніше. Так в одній зі справ ідеться про те, що Василь Балабан заставив частину Осекрова батьку Григорія Колмовського, пасинка Дубровського, про що вже після смерті Дубровського позивали його удову Балабани ЦДІАУК. - Ф. 27, оп. 1, спр. 4, арк. 90-90 зв..

Вірогідно, що Федора, друга дружина Ланевського, стала заміщувальним об'єктом незгоди поміж братами Балабанами і їх шваґром Ланевським з приводу земельних суперечок. Так дещо пізніше Матуш зі своїми синами від першого шлюбу у 1577 р. претендував на частину спадку по Івану Шельвовському серед інших представників Балабанів-Осекровських Там само. - Ф. 28, оп. 1, спр. 10, арк. 4-4 зв.. А 1579 р. він позивав Манойла й Івана про посаг у 20 кіп покійної дружини, сестри Балабанів Олени Там само. - Ф. 27, оп. 1, спр. 4, арк. 91-91 зв..

Друга дружина Ланевського Федора, жертва розправи Манойла Балабана, була дочкою Луки Олехновича Черневського, небагатого волинського шляхтича, який, видаючи її заміж за Матуша та не маючи де взяти грошей на посаг у 100 кіп, записав дочці та її чоловікові на вічність право на свою дідичну нерухомість, тобто третю частину в Черневі, а також частини у Русовичах, Морозовичах і Осмиловичах, які перебували в чужих руках. Цю Федорину «отчизну» подружжя мало викупити і тримати у повній власності Там само. - Спр. 7, арк. 272 зв .-274 зв..

Звернімо увагу, що Федора Ланевська за відсутності чоловіка почувалася цілком вільно у провадженні свого дозвілля, а також у власній скарзі повідомляє про стан сп'яніння, в якому перебувала під час гостини у сусідів. Очевидно, що вона не розглядала ці обставини як можливість для ґвалтівників виправдатися чи як обтяжувальні обставини для себе в очах спільноти, а також мусила сподіватися на аналогічне сприйняття їх шляхетським загалом.

Прикметно, що і за Прокопом Волчком, і за Манойлом Балабаном в актових книгах фіксуються акти жорстокого поводження з власними дружинами Про садистську поводження Прокопа Волчка-Жасковського зі своєю дружиною одразу після весілля див.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. - К., 1909. - Ч. 8. - Т. Ш. - С. 134-137. Щоправда, ця розправа одразу по шлюбній ночі нагадує акт помсти, а це дає підставу для гіпотетичного питання про незайманість жінки., зокрема, Манойла владика Феодосій навіть позивав до духовного суду з цього приводу ЦДІАУК. - Ф. 28, спр. 7, арк. 212, 224, 1572.. Тож, скоріш за все, їхня поведінка в наведених історіях відображає не стільки загальні суспільні настанови щодо насильства над жінками, скільки особистісні характеристики. Однак показова відсутність подальшої реакції на скарги саме в судовому просторі, що засвідчує готовність її членів навіть у дражливих питаннях честі полагоджувати конфліктні стосунки. Шляхта, чутлива до найменших знаків неповаги, вкрай вразлива до слів і жестів, при цьому виявляла дивовижну нечутливість щодо величезної образи - зґвалтування жінки, коли йшлося про кривдника як добре знану особу в шляхетській корпорації.

Втім, у спільнотах, де зазвичай нічого приховати не вдавалося, а чутки розповсюджувалися миттєво, заява до суду й могла бути одним із варіантів захисту честі та зганьблення кривдника. Водночас ставлення до кривди як до приватної справи, що фіксується у той час, яким датуються обидві справи, передбачали й приватне полагодження. Натомість зафіксовані фрагменти пізніших справ, які датовані приблизно 20-ми роками XVII справ, уже засвідчують виведення шкрутинії в разі обвинувачення у згвалтуванні одружених жінок, тобто провадження слідства, зазвичай для передачі справи до Трибуналу як вищої апеляційної інстанції, або на королівський суд, в компетенції якого перебували справи про честь. Можливо, такі випадки мислилися як порушення порядку, що, скажімо, акцентується і в раніших справах - у королівському декреті з приводу згвалтування Дороти Збирської князем Заславським.

Наостанок варто також звернути увагу, що заміжні жінки не лише були об' єктом агресії у конфліктах поміж чоловіками, а й самі могли виступати суб'єктами конфліктних взаємин. У той же час в обох цих справах скарги до суду подавали саме чоловіки як «властиві» опікуни своїх дружин. В публічному просторі, яким був суд, жінці місця бракувало, хіба що за спиною чоловіка Старченко Н. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.). «Каждая вдова єст собє панєю, и ничиих владзі не подлєгла», або Правова дієздатність вдови // Київська старовина. - К., 2001. - № 1. - С. 58-59..

Тож насамкінець повернімося до тих питань, що були насправді кінцевою метою писання цього тексту, адже дражливість теми та скупа забезпеченість джерелами (і значною мірою їх казусність) завжди таять у собі пастку перетворити науковий текст на давню кримінальну хроніку. Очевидно, що зґвалтування шляхтичами підданих було досить поширеним явищем. Воно було частиною конфліктного з'ясування взаємин між шляхтичами, де піддані виступали майновим трофеєм і заміщувальними об'єктами. До того ж варто мати на увазі демографічну ситуацію тогочасного суспільства, яке можна назвати «молодим», адже частка осіб до 30 років в ті часи значно перевищувала нинішню. Тим більше, що конфлікти провадилися переважно руками слуг, а це були зазвичай неодружені чоловіки, що службою здобували життєвий досвід і певний капітал. Відповідно, можна говорити і про частку сексуальної агресії як сталого компоненту шляхетських конфліктів. Тож такі випадки між панами вішкодовувалися як майнова кривда і, схоже, не мали в шляхетському середовищі оціночних конотацій. Подібна була й ситуація з міщанками, права яких, однак, захищала громада, а сам переступ загрожував шляхтичеві-ґвалтівникові необхідністю провадити справу в ґродському суді, що пов'язувалося з певною неславою, підваженням шляхетської честі. З іншого боку, особливості товариського життя шляхти в місті були обтяжені подібними інцидентами.

Натомість ґвалт дівчини-шляхтянки сприймався як порушення усталеного порядку і міг потягти за собою для ґвалтівника серйозні наслідки у вигляді удару по добрій славі і майнових утрат. Відповідно, нехтувати оскарженням було небезпечною справою. Утім, дівчина як родинний капітал, схоже, перебувала під пильною увагою батьків та опікунів, тож в зоні ризику перебували ті із них, що не належали до родин добре осілої на Волині шляхти, яка тішилася відповідним «маєстатом» та повнотою всіх шляхетських прав. Натомість неосілий шляхтич належав до осіб другого сорту, чиє становище інколи могло урівнюватися зі становищем залежних категорій населення. Однак і в цьому випадку ґвалт оцінювався як учинок, що ганьбить шляхтича і мусить бути відшкодований. Проте неслава, схоже, тривала до моменту полагодження стосунків між кривдником і жертвою, що дозволяє говорити про сприйняття злочину як приватної кривди. Саме конфлікт був джерелом підваження честі, натомість його полагодження очищувало шляхтича. Тож метою спільноти і було не покарати винного, а запропонувати шляхи виправлення ситуації та замирення сторін. А матеріал зі зґвалтуваннями в черговий раз гостро ставить велике дослідницьке питання про функціонування поняття честі, слави і неслави, механізмів відновлення доброго імені та джерел авторитету в шляхетському середовищі, а також механізмів суспільної пам'яті, іншими словами - як спільнота пам'ятала.

На жаль, ми не знаємо, яким було надалі становище жертви в спільноті та як складалося її особисте життя. Цілком імовірно, що на такий спосіб, як його описав Інокентій Гізель - в одних випадках матеріального відшкодування вистачало, в інших - минуле оберталося насильством чоловіка над дружиною в майбутньому родинному житті, помстою за чужий злочин, тим самим витворюючи із жертви винуватця. Однак очевидно, що не лише батько, а й сама дівчина виступала в правовому просторі потерпілою, утверджуючи через такий жорстокий спосіб свою суб'єктність у переважно чоловічому публічному просторі.

шляхтич згвалтування покарання

Размещено на Allbest.ru