"Новий" курс у національній політиці радянської держави

Для майбутнього народів СРСР загрозливу перспективу мало положення про те, що «кордони між радянськими республіками в межах СРСР все більше втрачають своє минуле значення» Там само. -- С. 20.. Це означало остаточну втрату навіть формальних ознак суверенності союзних республік, ліквідацію їх давно неіснуючої федерації. Інтерпретуючи основні положення Програми КПРС, провідний академічний журнал СРСР «Советское государство и право» писав: «... питання про національні відносини в СРСР має лише прямо комуністичну установку -- досягнення всебічної єдності радянських націй з кінцевою перспективою їх повного злиття. якщо раніше ступінь федерування, характер національної державності, юридичний зміст національно-державних кордонів мали значення гаранта національної свободи, то тепер вони по суті не мають більше такого значення. Уже тепер можна з упевненістю сказати, що з цього боку національна державність і федерація загалом виконали свою історичну місію» Советское государство и право. -- 1961. -- № 12. -- С. 15, 23.. Таким чином, йшла реальна підготовка до ліквідації національно-державного статусу союзних республік і федерації загалом. Все це мало відбутися у ті ж терміни, що й побудова комунізму -- до 1980 р.

Одним з головних ідеологів політики злиття мов і народів СРСР був, як зазначалося, провідний діяч Комуністичної партії, багаторічний секретар і член політбюро ЦК КПРС М. Суслов. Його філософію «єдиного радянського народу» навіть П. Шелест, керівник комуністів України, назвав через деякий час у своїх спогадах філософією «винищення окремих націй». За визначенням П. Шелеста, це «добре продумана і замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР, вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до сповідування партійних постулатів, до визнання зверхності «: старшого брата». А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть, топчеться й шельмується, зневажається й руйнується». Як «несусвітній шовініст», М. Суслов, за словами П. Шелеста, «зверхньо ставився геть до всіх націй і народностей, а Україну просто ненавидів лютою ненавистю. Йому здавалося, що саме це -- гніздів'я націоналізму...».

Серцевиною концепції «радянського народу як нової історичної спільності» щодо України була ідеологія «возз'єднання», сформульована в тезах ЦК КПРС до 300-річчя Переяславської ради (1954 р.). Це положення було одним із основних теоретичних винаходів партії.

Основою «радянського народу як нової нації» мала стати багатошарова національна свідомість, яку графічно можна було б зобразити у вигляді піраміди. На її вершині -- власне російський елемент, нижче -- слов'янський («триєдиний російський народ»), ще нижче -- всі інші національності, які населяли Радянський Союз. Під цю схему підганялися міжнаціональні стосунки, проводилась відповідна національна політика. «Нова радянська людина», на думку російського дослідника тоталітаризму К. Гаджієва, не могла мати національної основи, національного коріння, вона -- представник безнаціональної спільноти Гаджиев К. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросы философии. -- 1992. -- № 2. -- С. 13..

Комуністичною пропагандою наполегливо насаджувалася думка про етнічну єдність росіян, українців і білорусів. Необхідність масштабної пропагандистської кампанії в цьому напрямку зумовлювалась тим, що питома вага росіян у складі населення СРСР зменшувалася, в той час як мусульманське населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації швидко зростало.

З кожним новим етапом історичного розвитку процес «інтернаціоналізації» посилювався, охоплюючи все нові й нові сфери і галузі, проникаючи глибше і глибше в усі пори національно-культурного життя. Ідеологічним прикриттям цих процесів було жонглювання термінами «розквіт», «зближення», «злиття», «радянський народ». Політично ж мета полягала у зміцненні тоталітарної держави, формуванні в людей спільної тотожності і мети.

Радянське керівництво радикалізувало політику «перемішування племен і народів». Росіянами активно «освоювалися» національні райони СРСР і союзні республіки. Проводилася цілеспрямована масштабна політика переселення росіян в Україну, а українців -- за межі УРСР. Якщо в 1923 р. в республіці проживало 3 млн. росіян, то в 1970 р. -- близько 10 млн. У 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. Найбільший відсоток росіян був у Донецькому промисловому районі та на Півдні України. Переважання росіян у містах свідчило про те, що прибували і заселяли вони переважно вже освоєні українцями чи іншими народами землі.

Користуючись віковою підтримкою етнічної батьківщини, росіяни справляли значно більший вплив на суспільно-культурні процеси, ніж можна було очікувати, зважаючи на їхню частку в складі України. Національні меншини не були організовані і практично не мали впливу на суспільне життя. Відповідно українська мова і мови національних меншин витіснялися з ужитку і створювалися численні прошарки «російськомовного» населення України.

Прискорювачем партійного курсу на зміцнення «інтернаціональної єдності народів», на зближення і злиття націй стала політика русифікації, розгорнута в широких масштабах з кінця 1930-х років, коли були прийняті партійні постанови про ліквідацію будь-яких форм культурного життя національних меншин та про обов'язкове вивчення російської мови в національних школах. «Пролетарський інтернаціоналізм» набув яскраво вираженого російського відтінку.

Стрижнем СРСР була Росія, відповідно влада маніпулювала і становищем, і призначенням російського народу. Теза про «триєдиний російський народ» покликана була виправдати асиміляцію українців і білорусів, спрямувати їхній потенціал на зміцнення імперії. Вона не витримує критики хоча б з тієї точки зору, що розглядається як історична даність, як щось незмінне, метафізичне, спрямоване в минуле, а не в сучасне і майбутнє. Вона суперечить логіці історичного процесу, його діалектиці.

Денаціоналізація України, уніфікація культурного життя в радянські часи більше, ніж в минулому, послаблювала Радянський Союз як імперське утворення, бо вона знижувала поріг його цивілізованості та культури, посилювала закритість радянського суспільства і його відірваність, відстороненість від зовнішнього світу. Русифікаційні заходи, заходи централізації та уніфікації, які здійснювалися в дусі колонізаційної політики, послаблювали волю українського народу до власного розвитку, посилювали орієнтацію на чужу національну ідею. Вони знижували якісні показники його світогляду і духовно-вольових якостей. Дегероїзація і денаціоналізація української історії і наповнення її чужими героями, негативними рисами і характерами сприяла формуванню поколінь «радянських українців» -- носіїв негероїчної ментальності. Повоєнна радянізація України посилила процес її перетворення із суб'єкта певної політичної і культурної активності в об'єкт зовнішнього впливу, що прирекло її на провінційне існування і екстенсивний шлях розвитку. Україна була викинута, по суті, на маргінес радянської історії. До неї не мало стосунку таке поняття як «Центр», з часом воно віддалялося від неї, а за Україною закріплювалися інші поняття -- «основна житниця» СРСР, «всесоюзна кочегарка», «кадровий резерв», «всесоюзна здравниця».

Політика денаціоналізації України носила тотальний характер. Передусім вихолощувалася сутність української радянської державності, русифікувалась національна еліта, деморалізувалась і піддавалась ізоляції творча інтелігенція, яка створювала українську культуру, здатну конкурувати з російською в русифікованих містах.

Інтернаціоналізм, який широко пропагувався в СРСР, носив по суті штучний характер, був неприроднім, «поверхневим», покликаним обслуговувати процес загальної денаціоналізації. У реальному житті успішно діяв інститут «старшого брата». Міжнаціональні стосунки будувались за принципом господаря і підопічного. Такий тип «інтернаціоналізму» був принципово відмінним від справжнього, природнього інтернаціоналізму, який всюди, і в Україні, і в Росії, був основою повсякденних стосунків між простими людьми всіх національностей, що протягом тривалого часу проживали разом, працювали, воювали, служили в армії, вступали у змішані шлюби, виховували дітей.

Особистісний розвиток повоєнних поколінь радянських людей різних національностей відбувався при потужному впливі державних і громадських інститутів. Серед широких мас населення культивувалося і насаджувалося, як норма життя, правило, за яким інтереси суспільства завжди були вище інтересів особистості. «Нова історична спільність -- радянський народ» колективізувала і розчиняла в собі «я» кожного громадянина, формуючи «совєтську людину». Пропаганда радянського способу життя, суспільних відносин, «братньої допомоги» трудящим інших країн -- все це накладало свій специфічний відбиток. Цей відбиток виявлявся в тому, що особистості як такої, індивідуальності в радянському суспільстві не могло існувати. Життя в людей було життям колективним, воно сприймало індивідуалізм як щось чуже і неприйнятне. Особистості, тим більше індивідуалісти, ставали вигнанцями, вони не відповідали генеральній лінії партії, а тому піддавалися всілякій обструкції. Існувало багато способів впливу на таких людей.

Під тиском держави деформувалася мораль суспільства та індивіда. В суспільстві поширювалась корупція, зростала бюрократія. Все більшого розмаху набували крадіжки на підприємствах. Виховати чесність у радянських людей було дуже важко. Які тільки експерименти не ставились для цього. Зокрема, у 1958 р. в кооперативній торгівлі активно запроваджувалися торгові точки (ятки) без продавця. На польових станах, бригадах і навіть хуторах ставилася шафа буфетного типу, в якій були попередньо розфасовані продукти та штучні товари. Гроші за взяті товари потрібно було залишити у спеціальному «грошовому» ящику. В умовах безгрошів'я і напівголодного повоєнного життя кооператори несли великі збитки від такої «торгівлі». Продукти часто забиралися разом із грошима. (У ті часи з'явився навіть анекдот: «У селі злодії є? -- Ні, немає. Але люди самі інколи беруть[...]»). Тому часто біля цих яток без продавця вимушений був стояти «відповідальний», а то й міліціонер. Однак ідеологія була вище втрат -- на початок 1959 р. кооператорів змусили поставити 1,4 тис. таких торгових точок, а в 1966 р. -- близько 6 тис. Саган О. Великий експеримент // День. -- 2002. -- 19 жовтня. Там само.

Не менш екзотичною для радянської дійсності було самостійне отримання (відрахування і забирання з сейфу) заробітної плати -- кожна така акція явно не додавала здоров'я бухгалтерам. ефективність цих і подібних нововведень була мінімальною -- у першому випадку роль продавця відігравав міліціонер, зарплата якого була набагато вищою зарплати продавця. У випадку із роздачею грошей держава теж лише втрачала -- замість одного касира були задіяні декілька, які уважно стежили за «процесом самостійного відрахування грошей».

Радянська імперія поступово перетворювалася на країну парадоксів та відвертого абсурду, де постійними були лише «тимчасові труднощі». Хоча зовні все було ніби пристойно -- зближувалися нації, міцніла дружба народів і зростав добробут. «Совєтська» людина була дзеркальним відображенням суспільного середовища, в якому існувала. І не тільки продуктом радянської епохи. На думку російського філософа Г. Федотова, її формування почалося не з пострілу «Аврори» у 1917 р., а з моменту закорінення татарського варіанту східної деспотії у Московському царстві: «Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий із Московського царства».

Українські дослідники виділяють ряд засадничих рис, які характеризують «совєтську людину» -- представника «нової історичної спільності». Г. Грабович серед основних називає «публічну безвідповідальність», О. Забужко -- «безмовність», «ментальну кастрованість». С. Грабовський підкреслює «відокремлення думки від дії», або ж «розрив між словом і ділом». «Слово виступає певним ритуальним жестом, покликаним магічним чином заспокоїти можливі збурення у соціальній дійсності, -- писав С. Грабовський у статті “Совєтська людина” як культурно-антропологічний тип”, -- тим часом, “правильно” висловившись, можна діяти згідно з власними інтересами, які можуть докорінно розходитися зі словами. Власне, таку розбіжність може зафіксувати тільки людина з раціональними настановами. Для особи ж, що перебуває “всередині” відповідного міфу, розбіжності немає». Для «совєтських людей» характерним було міфологічне сприйняття світу, усталена й чітко структурована пояснювальна схема й логіка всього в ньому.

Комуністичні ідеали з часом все більше відривалися від реальної дійсності і, як ідеали зовнішнього, штучного світу, не сприяли соціальній індивідуалізації людини. Людина не була вільною. Вона була продуктом тоталітарного суспільства, де вільний громадянин, як такий, не міг бути присутнім. «Совєтська людина», будучи «прозорою» для влади, навчилася, звикла відчувати себе частиною суспільства, частиною соціальної системи, «гвинтиком». Правда, за це вона одержувала певну підтримку й впевненість у своїй відносній безпеці, упевненість у своєму майбутньому. Слідування встановленим правилам гарантувало людині патерналістську опіку влади -- стандартний і уніфікований мінімум освіти, роботу, мінімально необхідних благ для життя, виховання дітей. Вона вже звикла до роздвоєності життя і сама формувалася з подвійним дном: з одного боку природня, національна ментальність, з іншого, -- насаджувана радянська.

У справі створення «совєтської людини» комуністичний лад в СРСР просунувся значно далі, ніж у справі створення «нової історичної спільності» -- соціальної нації. Більшовицька національна політика освячувала і підтримувала очевидні відмінності в національно-державному устрої народів, у їхньому становищі у складі союзної держави. Відмінності ці були результатом не стільки самовизначення, скільки волюнтаристських рішень всесильного центру. Якому народу, в яких межах, коли і яке національно-державне утворення дати або ліквідувати, вирішував центр, керуючись здебільшого древнім принципом правителів багатонародних імперій «розділяй і владарюй». Неадекватний підхід до національних цінностей російського й інших народів СРСР не міг привести до реалізації ідеї побудови загальнодержавної спільності людей.

«Нова історична спільність», радянська за формою і російська за змістом, винайдена партійною пропагандою, постала міфом, що підводив теоретичну основу під процес денаціоналізації всіх народів і народностей СРСР. Серед інших, відомих науці спільностей, «радянська» проголошувалася вищою і зрілішою. Це була прожектерська спроба поставити насильно створену і підтримувану єдність громадян СРСР на один рівень з природно-історичними спільностями світового рівня.

Національна політика радянської держави періоду М. Хрущова, як і за Й. Сталіна, залишалася великодержавною. Курс на денаціоналізацію народів СРСР, їх русифікацію і формування на основі російського народу, його мови і культури «нової історичної спільності -- радянського народу», інтенсифікувався і став носити тотальний характер.

В сучасних умовах цілком зрозумілим є те, що СРСР -- це фікція, свого роду ширма, за якою приховувалися інтереси однієї партії -- Комуністичної, однієї держави -- Росії, і одного народу -- російського. Нині це визнається найвищим керівництвом Російської Федерації відкрито і відверто. Ніякого СРСР не було, -- заявляє президент РФ В. Путін, -- це була «історична Росія». СРСР був не «союзом суверенних соціалістичних республік», як записано в радянських конституціях, а ще однією формою Російської імперії. Її історичною серцевиною залишалася радянізована й колонізована Україна.

3. Міграції як інструмент політики

Зростання просторової мобільності населення -- один із найпримітніших феноменів ХХ ст. Він пов'язаний з політичним та економічним розвитком, наростанням соціальних і міжнаціональних протиріч, демографічним тиском в окремих країнах світу і регіонах, з підвищеною швидкістю і надійністю транспорту, зрослим рівнем освіти населення і поширенням інформації. Рівень просторової мобільності характеризує здатність населення адаптуватися до соціально-економічних умов. Не дивлячись на різні підходи в типології просторової мобільності, у її складі незмінно виділяється міграція, яка передбачає зміну особою постійного місця проживання.

При аналізі міграції населення її класифікують за низкою ознак. Залежно від характеру перетину кордонів вирізняють зовнішню і внутрішню міграцію населення. Зовнішня міграція -- це міграція, при якій перетинаються державні кордони. До внутрішньої міграції відносяться переміщення у межах однієї країни між адміністративними або економічно-географічними районами, населеними пунктами тощо. Основними видами внутрішньої міграції є міграції із сільської місцевості у міста.

За часовими ознаками міграцію поділяють на постійну (безповоротну) і тимчасову, маятникову. Безповоротна міграція пов'язана з остаточною зміною постійного місця проживання. Тимчасова міграція передбачає переселення на якийсь досить тривалий період, нерідко завчасно обумовлений. Прикладом такої міграції може бути переселення працівників із одних країн в інші, внутрішня міграція у малообжиті райони, наприклад, за контрактом на певний термін. Сезонна міграція включає щорічні переміщення людей у певні періоди, наприклад, влітку чи восени для збору врожаю. Маятникова міграція -- це систематичні поїздки до місця роботи або навчання за межі населеного пункту.

Важливе значення має класифікація міграцій за їх причинами. Серед основних причин міграції населення необхідно назвати економічні та соціальні, які часто складно відділити. Велику роль відіграють також політичні (втеча від релігійних чи політичних переслідувань), військові (евакуація, депортація) та інші причини.

За формами реалізації міграції поділяють на суспільно-організовані, які здійснюються державними і громадськими органами, і неорганізовані, які проводяться силами і засобами самих мігрантів.

Залежно від того, як здійснюється переміщення людей -- за їхнім власним бажанням чи незалежно від нього, міграції поділяють на добровільні та примусові.

У радянський період історії міграції носили переважно соціально-економічний, військово-політичний та ідеологічний характер. Переміщення здійснювалися державою, як правило, на примусовій або добровільно-примусовій основі. Їх метою було економічне і військово-політичне зміцнення існуючого в СРСР політичного режиму і втілення в життя доктринальних положень марксистсько-ленінсько-сталінської теорії. Найвиразніше це виявилося у сфері національної політики, міжнаціональних відносин.

Кульмінацією «мобільності», яка носила плановий, масовий і наказний, тобто примусовий, характер, були депортації населення як специфічна форма і різновид політичних репресій. Радянський Союз проводив особливий депортаційний курс, що був важливим інструментом внутрішньої репресивної політики. Депортації при цьому мислились як ефективна зброя соціальної інженерії, до того ж «гуманна», спрямована не на позбавлення життя, а «лише» свободи.

Примусові міграції були і своєрідною формою обліку й примусу державою його не індивідуальних, а групових політичних противників. Депортації, як форма репресій, носили адміністративний характер і були направлені не на конкретну особу, не на окремого громадянина, а на цілу групу осіб, часто досить чисельну і таку, що відповідала заданим зверху критеріям. Рішення про депортації приймалися, як правило, керівниками партії та уряду, з ініціативи органів ОДПУ-НКВС-КДБ та низки інших відомств. Це ставило депортації поза компетенцією і правовим полем навіть радянського законодавства та різко відрізняло систему спецпоселеннь від системи виправно-трудових таборів і колоній, а також системи таборів для військовополонених та інтернованих.

Примусові міграції систематично планувались і практикувалися в СРСР з 1919 до 1953 р., тобто протягом третини століття або майже половини всього історичного життя Радянського Союзу, навічно закріпивши за ним сумнівні лаври світового лідера в галузі депортованих технологій і отриманих з їх допомогою результатів. Російський учений П. Полян називає принаймні 110 депортаційних операцій, здійснених за цей час радянською владою. Серед них: депортація гуманітаріїв («Філософські пароплави», 1922 р.); зачистка західних кордонів (1930 р.); куркульські заслання (1930-1936 рр.); переселення на будови соціалізму (1932 р.); зачистка західних кордонів (1935-1936 рр.); радянізація і зачистка нових західних кордонів: колишні польські та інші іноземні громадяни (1940-1941 рр.); превентивні депортації радянських німців (1941-1942 рр.); депортації відступу: із Криму та Північного Кавказу (весна -- літо 1942 р.); тотальна депортація кримських татар та інших народів Криму (1944 р.); депортація учасників національно-визвольної боротьби в Україні (1945-1947 рр.); депортація «бандитів і банд-пособників із куркулів» Ізмаїльської області (1948 р.) та ін.

Масштаби депортацій були вражаючими. Зокрема, у 1939-1941 роках із Західної України на Схід, переважно до ГУЛАГу, було депортовано понад 550 тис. осіб. У повоєнний період основний контингент депортованих із Західної України складали учасники національно-визвольної боротьби та прості селяни -- «куркулі». Ліквідація власних господарств, колективізація зумовили депортацію селян у віддалені регіони СРСР -- Сибір, Крайню Північ, Казахстан. Перша хвиля депортацій припала на жовтень 1947 р., а друга -- на кінець 1948 р., що було пов'язано з переходом до суцільної колективізації. Ще більшої масштабності набрала ця акція у 1949 р. у зв'язку з проведенням спеціальної операції з масової депортації «куркулів».

18 серпня 1950 р. Рада міністрів УРСР та ЦК КП(б)У ухвалили виселити 1,2 тис. господарств Чернівецької та Закарпатської областей за межі Української РСР із конфіскацією належного їм майна ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 719. -- Арк. 153..

Впродовж 1950-1952 рр. із західноукраїнських земель було виселено понад 91 тис. хутірських господарств, з яких 21,6 тис. відправлено у південні райони республіки, а частину депортовано до Сибіру Там само. -- Спр. 1666. -- Арк. 21. Там само..

Міграційні процеси посилились після 4 липня 1952 р., коли з'явилася чергова постанова ЦК КП(б)У і Ради міністрів УРСР «Про виселення господарств з хуторів у західних, Ізмаїльській, Чернівецькій і Закарпатській областях УРСР», якою місцеві органи влади зобов'язувалися до 1 жовтня 1952 р. зліквідувати ще 51,4 тис. дворів . Загалом же впродовж 1944-1952 років із Західної України за межі республіки було вислано без права повернення понад 203 тис. осіб Літопис УПА: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України 1943-1959. Документи і матеріали. -- Т. 3. -- К.; Торонто, 2001. -- С. 40. Баран В. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.). -- Львів, 2003. -- С. 46.. На рубежі 1940-1950-х років українці становили п'яту частину в'язнів ГУЛАГу. У таборах їх налічувалося 362,6 тис., в колоніях -- майже 143,6 тис. осіб. Серед спецпоселенців своєю чисельністю вони поступалися лише чеченцям, а серед засланих і висланих -- тільки росіянам.

У 1937 р. масові каральні акції були здійснені проти радянських німців, зокрема, Одеської області, на території якої проживало 120 тис. осіб німецької національності. З них 50 тис. мешкало в трьох німецьких національних районах -- Спартаківському, Зельцькому та Карл-Лібкнехтівському. На підставі рішення Одеського обкому КП(б)У з цих районів було вислано 5 тис. родин «антирадянського фашистського активу». Основними регіонами переселення німців були південно-східні райони республіки, Казахстан, Сибір та інші «віддалені місця» Радянського Союзу. Новий етап переселення німців припадає на 1939 р., коли Західна Україна увійшла до складу Української РСР. Під наглядом змішаної радянсько-німецької комісії більшість німецького населення, що проживало на західноукраїнських землях, переїхало до Німеччини або в зони її впливу. Ті ж німці, які побажали виїхати з нових областей СРСР, але не були прийняті німецькою владою, відправлялися у східні райони країни. У 1941 р. була здійснена масова превентивна депортація німецького населення Криму. Розселені кримські німці були переважно в Казахстані. Наприкінці 1941-го -- початку 1942 р. вже в умовах німецько-радянської війни, завершилася депортація німців з України. Після війни німцям не було дозволено повертатись в Україну.

Цілеспрямований характер носила депортаційна політика щодо польського населення, яке проживало в Україні. Ще у 1930-ті роки в республіці були ліквідовані польські національно-культурні заклади й установи. У 1935 р. ліквідований Мархлевський польський національний район. Тоді ж розпочалися масові депортації польського населення з місць його компактного проживання як «ворожих і ненадійних елементів» до східних регіонів України, у Казахстан, до Сибіру, а також до концентраційних таборів. У 1936 р. депортовано майже 36 тис. поляків. Друга хвиля переселень поляків на схід припала на кінець 1930-х--початок 1940-х років. Протягом 1939-1941 років було депортовано близько 90 тис. поляків. Після Другої світової війни внаслідок обміну населенням між СРСР і Польщею в Україну з Польщі прибуло близько 482 тис. українців, а до Польщі було переселено 790 тис. поляків.

У травні-червні 1944 р. була здійснена депортація кримських татар. За офіційними даними з Криму було вивезено переважно в Узбекистан 183,2 тис. осіб кримськотатарської національності, за татарськими джерелами -- 238,5 тис., з яких за перших півтора року померло близько 110 тис. осіб. Тоді ж, разом із кримськими татарами з півострова були депортовані вірмени, болгари, 14,7 тис. греків.

Із Закарпаття переселялися угорці, румуни. Внаслідок злочинної нацистської політики різко скоротилася в Україні (до 2%) кількість єврейського населення. Безпосередньо в роки війни їх загинуло 600 тис. осіб.

Втілення у життя національної політики радянського режиму також виявилося у проведенні так званої оптації -- формально добровільного вибору громадянства СРСР українцями-русинами Чехословаччини та громадянства ЧСР -- чехами та словаками Волині і Закарпаття. За підсумками волинської акції до Чехословаччини переселилося майже 33 тис. осіб, до СРСР -- понад 12 тис. осіб. У 1945-1947 рр. із Закарпатської області виїхало близько 20 тис. чехів і словаків Гулай В. Етносоціальні процеси в західних областях України (друга половина 40-х--50-ті роки ХХ ст.) Автореф. ... канд. іст. наук. -- Львів, 2002. -- С. 7..

Всього по СРСР протягом 1919-1953 рр. було депортовано майже 15 млн. осіб, із них 6 млн. припадало на внутрішні, а 9 млн. на зовнішні (міжнародні) депортації -- за межі етнічної території.

Насильницькі міграції призвели до доволі відчутного кількісного зменшення населення залишених територій, а інколи і до їх часткового обезлюднення. В окремих випадках це носило незворотній характер, оскільки тих, хто заселявся на звільнених землях, було, як правило, в середньому у 2,5 рази менше, ніж виселених.

У регіонах прибуття спецпоселенці незрідка складали досить значну частину населення. В окремих областях тієї ж Середньої Азії чи Казахстану німці, а в окремих випадках і представники інших «покараних народів», займали за своєю чисельністю третє, а інколи й друге місце в регіональних етнічних структурах. Відбувалося інтенсивне етнічне перемішування прибулих спецпоселенців чи переселенців з корінним населенням, у тому числі і в результаті змішаних шлюбів.

Примусові міграції для депортованих -- це по суті життєва катастрофа, крах надій, туга і біль за рідними місцями. Однак тоталітарна держава на це не зважала. Люди були лише безправними виконавцями волі і рішень державних органів. Таким шляхом централізована тоталітарна система створювала унікальні можливості в мобілізації людських і матеріальних ресурсів, дозволяючи маніпулювати та перерозподіляти матеріальні і людські ресурси з республіки в республіку, з регіону в регіон, із галузі в галузь.

Яким же був економічний і соціальний ефект усіх цих заходів щодо викорінення, переміщення і облаштування на новому місці мільйонів сімей для держави? Яка була економічна ціна тих виробничих завдань, що були розв'язані з допомогою праці мільйонів примусово переселених і політично дискримінованих громадян? Адже дійсно руками ув'язнених і спецпоселенців побудовані Магнітка, Кузбас, Комсомольськ-на-Амурі, метро у Москві, тисячі кілометрів залізничних доріг, добуті мільйони кубометрів лісу, тонни золота. Однак історичний досвід незаперечно засвідчує перевагу праці вільної над підневільною. Фахівці довели, що якщо на праці депортованих і базувалася чиясь економічна вигода, то ніяк не держави, а самого НКВС, який уже в 1930-ті роки стрімко висунувся в число найкрупніших у країні суб'єктів господарювання.

Для держави ж у макроекономічному плані депортації були збитковими, оскільки вибивали з життя чи з трудового циклу мільйони облаштованих сімей, приводили до запустіння земель і поселень, до втрати трудових навичок і традицій, до спаду сільськогосподарського і промислового виробництва, а також до витрат на переїзд, облаштування на новому місці та ін. Втрата мільйонів громадян під час голодоморів 1932--1933 та 1946-1947 років і пов'язані з депортаціями інші порушення демографічного розвитку створили для держави серйозні додаткові труднощі у роки Другої світової війни.

Просторовий обшир Радянського Союзу, на думку того ж П. Поляна, із свого боку тільки поглиблював усю цю нераціональність і посилював неефективність примусової праці депортованих людей.

Депортаційна політика сталінського режиму вочевидь переслідувала не лише соціальні, економічні, а й військові та політичні цілі. Більшовицький режим, прагнучи реалізувати теоретичні напрацювання своїх ідеологів, а також утримати владу в своїх руках, проводив політику «злиття націй» і формування нової, «соціалістичної» нації.

Етнічні депортації, насильницька міграція населення були невід'ємною складовою національної політики сталінського режиму. Її наслідком була зміна етнічних характеристик як союзних республік, так і їх окремих регіонів.

У повоєнні роки в Україну прибували працівники, робітники, спеціалісти, партійні функціонери з інших республік СРСР для допомоги у відбудові народного господарства і, зокрема, «радянізації» західних областей України. Вже до середини 1946 р. їх прибуло 86 тис. осіб. На початку 1950-х років майже всі керівні посади в партійних і радянських органах західних областей України були зайняті працівниками, відрядженими із східних областей УРСР, а також з інших республік Радянського Союзу. Так, у 1953 р. з 742 секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії лише 62 особи були з місцевого населення. Серед 599 працівників апарату обкомів партії з місцевих було 22 особи, серед 2776 працівників апарату міськкомів і райкомів партії лише 285 осіб представляли місцеве населення. У Львові з 1718 професорів та викладачів дванадцяти вищих навчальних закладів до числа місцевої інтелігенції належало всього 320 осіб. У складі керівників цих навчальних закладів не було жодного місцевого працівника. В числі 25 заступників директорів лише один, а серед 42 деканів вищих навчальних закладів лише два, були західними українцями Національні відносини в Україні у ХХ ст. Зб. документів і матеріалів. -- К., 1994. -- С. 319..

Найбільш прискореними темпами (щорічно в середньому на 20 тис.) зростала у західноукраїнському регіоні кількість власне росіян. Якщо до війни їх там практично не було, то у 1959 р. їхня чисельність становила 330 тис. осіб або 5% населення. При цьому більшість росіян влаштовувалась на постійне місце проживання в містах. Одночасно значна частина молодих спеціалістів з місцевого населення, яка закінчувала українські навчальні заклади, направлялась на роботу за межі Української РСР.

У 1951 р. населення УРСР становило 37,2 млн. осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р. Це було наслідком війни, штучного голоду 1946-1947 р., репресій і депортацій, наслідком демографічних змін, що відбулися у 1940-х роках.

Смерть Й. Сталіна не стала рубежем, що різко відділяв одну епоху від іншої. Ні фізичний відхід диктатора, ні хрущовська «відлига» ніяк не означали звільнення суспільства від насилля і страху, а партійних чиновників і чекістів -- від владних управлінських кліше, одним із яких була й «активна» депортаційна політика. Водночас пріоритети були змінені. На зміну примусових депортацій, переважно колективного характеру, прийшли добровільно-примусові переселення, що носили переважно індивідуальний характер. У їх основі лежали й соціально-політичні, й економічні цілі.

З 1930-х років після згортання політики українізації партійне і державне керівництво радянської України остаточно було відсторонене від проведення самостійної національної політики. Масові депортації з України поляків, німців, інших етнічних груп, кримських татар у 1930--1940-х роках проводилися відповідно до рішень вищого союзного керівництва. І в період пізнього сталінізму, і в період хрущовської «відлиги» в Українській РСР, як і в інших республіках, командно-адміністративною системою ігнорувались потреби національного розвитку. Під гаслом «пролетарського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР» здійснювалася колонізаційна політика русифікації й денаціоналізації етносів, велася боротьба з проявами «українського буржуазного націоналізму».

Боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» в Україні повинна була вестись постійно, як ритуальне підтвердження вірності українських кадрів московським господарям. Відповідно спецслужби в Україні регулярно доповідали ЦК Компартії України про націоналістичні прояви, акції чи дії. Зокрема, у липні 1958 р. ЦК КП України розглянув доповідну записку КДБ при РМ УРСР «Про намагання українських націоналістів відновити свою підпільну діяльність». Було прийнято рішення посилити оперативно-чекістську, агітаційно-пропагандистську та виховну роботу. Протягом 1958 р. передбачалось опублікувати серію статей у республіканських, обласних і районних газетах «Про зрадницьку діяльність українських буржуазних націоналістів» Літопис УПА. Нова серія. -- Т. 7. -- К.; Торонто, 2003. -- С. 605-607. Чирков О. Зовнішня міграція -- головна причина наявності етнічно неукраїнської людності всучасній Україні // Дзеркало тижня. -- 2002. -- 26 січня--1 лютого.. До боротьби з ідеологією «націоналістів» залучались лектори і пропагандисти, радіо, телебачення, учені, письменники. В ролі «зрадників» виступали, як і раніше, Центральна Рада, Директорія, ОУН, УПА, українська еміграція.

Соціально-демографічні, етнічні та міграційні процеси, які впродовж тривалого часу мали місце і в Російській імперії, і в СРСР, поступово, але неухильно змінювали соціальну структуру населення України. Якщо в 1950-60-ті рр. воно зростало, то в наступні роки спостерігалося стійке зниження приросту населення.

Варто зазначити, що радянська схема соціально-класового поділу суспільства не давала повної та об'єктивної картини його структури. Адже в ній не знайшлося місця інтернаціональній партійно-державній номенклатурі -- прошарку, який, власне і володів всіма засобами виробництва. Відчужені від власності робітники і колгоспники були фактично найманими працівниками. До цієї ж категорії відносилася й інтелігенція, яка не мала соціально-економічних свобод і була повністю залежною від системи і власників засобів виробництва, змушена була йти на державну службу, продаючи свій інтелект за мізерну платню.

Переселення в міста селян, переважно українців, основних носіїв національної свідомості, традицій і ментальності, з одного боку, сприяло підтриманню їх «українськості» і пом'якшенню наслідків русифікаторської політики. З іншого, відтік молоді з села, яке завжди було джерелом відтворення людських ресурсів, призвело до зменшення на селі народжуваності.

У 1940-1960-ті рр. населення України набувало все більшої полі- етнічності. Кількість етнічних спільнот, які її населяли, збільшувалася, одночасно зростала частка кожної етнічної спільноти в загальній кількості населення. Особливо прискорено зростала частка росіян, що й привело врешті-решт у другій половині ХХ ст. до гіпертрофованого зростання російської меншості в Україні. З 1959 р. до кінця 1980-х рр. загальна кількість українців зросла на 16,4%, а росіян -- на 60%. Частка росіян у населенні України більш як у чотири рази перевершувала частку інших іммігрантів, в той час, як частка українців перевершувала частку росіян лише у 3,3 рази.

У повоєнний період спостерігалось неухильне зменшення українців на власній території -- з 76,8% у 1959 р. до 72,7% у 1989 р. Середньорічний темп приросту україноетнічного населення зменшувався протягом тридцяти міжпереписних років доволі інтенсивно: у 1959-1969 рр. він становив 0,93%, у 1970-1978 рр. -- 0,42%, у 1979-1988 рр. -- 0,28% Див.: Котигоренко В. Тенденція в етнічній та етномовній динаміці населення України у 1959-2001 рр. (за матеріалами переписів) // Людина і політика. -- 2003.. Це явище було зумовлено не лише зростанням темпів масового переселення росіян в Україну, а й українців на неосвоєні (чи занедбані, як то було з Нечорнозем'ям) простори Росії. До того ж варто враховувати факт зменшення (з 6,3% до 5,2%) чисельності національних меншин в Україні, про що вже йшлося. Падіння чисельності окремих з них було катастрофічним. Так, кількість євреїв і поляків в Україні зменшилася протягом 1939-1989 рр. від 5 млн. до 0,7 млн. чоловік. Представники національних меншин в Україні під впливом русифікації масово набували рис російської ідентичності, поповнюючи кількісно російськомовне населення республіки.

Міграційна політика радянської влади справляла найбільший вплив на зміну демографічної ситуації у східних та південних регіонах України. В результаті частка українців там серед населення знижувалась прискореними темпами. Зокрема, у Криму українці були другою за чисельністю, після росіян, національною групою. Порівняно низький відсоток українців у Донецькій, Одеській та Луганській областях. З року в рік демографічна ситуація там ще більше деформувалася. Переселялися росіяни здебільшого у міста і тому саме там нерідко становили більшість. Причому частка росіян у міському населенні збільшувалася у прямій пропорції до розмірів міста -- чим більше місто, тим був більший у ньому відсоток росіян.

Такий результат не був наслідком дії об'єктивних, природних процесів, а зумовлювався внутрішньою і зовнішньою політикою радянської держави, яка офіційно стимулювала зміну співвідношення українського і російського населення в республіці на користь останнього. В реалізації антиукраїнської політики радянському керівництву активно допомагали численні прибічники і прислужники серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові. Очевидно, найбільшою з них була денаціоналізація молодого покоління, що загрожувала позбавити націю її майбутнього.

За умов зросійщеної освіти в Україні швидко денаціоналізовувалась українська інтелігенція, а без неї український народ не міг сформуватися в повноцінну модерну націю, втрачав політичну та цивілізаційну силу, перетворюючись якоюсь мірою на етнографічний релікт.

Організовані та стихійні міграційні потоки СРСР занесли в Україну мільйони «совєтських» людей. З Росії в Україну прибували не тільки росіяни, а й представники інших народів, в тому числі й малочисельних. Зокрема, Російська Федерація мала найбільшу вагу з-поміж країн виходу азійських народів -- 51 із 82 представлених в Україні етносів. З території Росії вийшла також третина з 39 некорінних європейських народів. В Україні на кінець 1980-х років були представлені усі 64 корінні народи Росії, що становило близько половини усіх зайшлих етнічних спільнот. Їх питома вага серед населення України не була високою. Розселялися вони Україною не компактно, а розпорошено і не формували осібних етнічних спільнот. Одноетнічні шлюби серед них значно поступалися різноетнічним. Хоча самі іммігранти і зберігали свою етнічну самосвідомість, проте їхні діти швидко асимілювалися і в більшості випадків вважали себе росіянами або російськомовними українцями.

Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбувалася завдяки активній імміграції саме в 1950-1980-х роках. При цьому, варто зауважити, статистика свідчить, що міжреспубліканські міграційні процеси в ті роки не завжди були раціональними для нашої країни: освітній рівень тих, хто прибував в Україну, був значно нижчим від освітнього рівня тих, хто вибував з неї. Відповідно, якісний склад населення республіки погіршувався за всіма показниками.

Зовнішня міграція була одним з найголовніших чинників, що зумовив наявність в Україні на кінець 1980-х років 150-200 прийшлих етнічних спільнот, що чисельно становили близько чверті всього населення. Найбільш поважне місце серед них за своїм соціальним статусом займали, зрозуміло, росіяни.

Росіяни, як зазначалося, були головною етнічною базою імперії. Якщо виходити з того, що нація -- це спільність людей у межах однієї території, а національність -- те, що за межами «нації», то варто підкреслити, що росіяни завжди почували себе на всій території СРСР, у всіх союзних республіках тільки нацією. У той час як всі інші -- «лише» національністю, фактично національними меншинами. Широта розселення росіян робила їх нацією, яка активно взаємодіяла з іншими народами. 25 млн. росіян за межами Росії у 1980-ті роки були зосереджені переважно в містах і столицях союзних республік, займаючи, як правило, головні позиції у всіх сферах життя місцевих спільнот, знаходячись у центрі соціально-політичних, економічних і культурних процесів усіх регіонів СРСР.

Важливим напрямом «інтернаціоналізації» українського народу була підтримка і заохочення Комуністичною партією і радянською державою зростаючого числа міжнаціональних шлюбів. Якщо на початок XX ст. лише 3% українців вступали у змішані шлюби, то в 1970 р. -- близько 20%, з них 30% у містах і 8% у селах Історія України [Електронний ресурс]: http://zaohohchemnia.narod.ru/; Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этнографический очерк). -- К..

Фактично ж це було серйозною національною, соціальною, культурно-духовною і психологічною проблемою. Адже питанням внутрішньо-сімейних стосунків у сім'ях, які виникали внаслідок укладання міжнаціональних шлюбів, майже не приділялось уваги, фактично обминались також питання виховання дітей у змішаних сім'ях, їхні національної приналежності, асимілятивних процесів на рівні сім'ї. А це особливо важливо, бо демонструє механізм соціально-демографічного розщеплення на рівні первинної клітини громадського й суспільного життя -- сім'ї, коли членам сім'ї байдуже, до якого народу, якої культури вони належать, яка мова рідна, коли зникає почуття рідного, змінюється, розмивається духовний світ людини. Серед причин укладання міжетнічного шлюбу були конкретні умови культурно-національного життя, під впливом яких формувався культурний рівень, традиції.

На кінець 1960-х рр. в СРСР кількість населення, що проживало в місці проходження перепису менше 2 років, становила астрономічну цифру: близько 14 млн. чоловік, більшість із них росіяни (8 млн. чоловік) і українці (2 млн. чоловік). Переважно це -- міграції усередині республік, але значна частина припадала і на міжреспубліканські. Протягом двох років, перед переписом 1970 р., в Україну прибуло з РРФСР близько 420 тис. чоловік, із Білорусії -- 22 тис., Молдови -- 18 тис. За межі України, своєю чергою, виїхало 552 тис. чоловік, у тому числі до Російської Федерації 427 тис. чоловік. Так розщеплювався єдиний національний організм, велика кількість українського населення поступово втрачала основні компоненти етносу, передусім національної свідомості.

Зростаюче число міжнаціональних шлюбів, навіть якщо серед них було чимало вдалих і щасливих, цілком можна віднести до типово радянських соціальних експериментів. Експериментів штучно стимульованих і небезпечних. Їх здійснення порушувало подальший розвиток народу як цілості, призводило до виховання нових поколінь не на культурі, а на «стику» культур, роздвоюючи їх етнопсихологічну стійкість.

Політика перемішування народів у єдиному союзному казані була спрямована і на активне переселення українців у віддалені райони СРСР.

Оскільки «вождю всіх племен і народів» виселити всіх українців з рідної землі не вдалося, то переселяли частинами за допомогою «батога і пряника». Режим широко використовував таку форму «інтернаціоналізації», як «обмін спеціалістами», «оргнабори» -- вербування робочої сили для освоєння районів нового господарського розвитку -- Сибіру та Далекого Сходу, видобутку корисних копалин, промислових новобудов у важкодоступних регіонах Росії. Для багатьох мешканців радянської України це було єдиною можливістю поліпшити своє матеріальне становище, придбати житло і т.д. Разом з тим у Росії осідало багато офіцерів радянської армії, господарських керівників -- вихідців з України, тисячі українських фахівців високої кваліфікації. Особливо характерним це було для Москви і Підмосков'я. Великим центром зосередження українців залишався Ленінград.

У 1950--1960-ті і наступні роки до примусово заселених українцями Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, Уралу, Півночі додалися нові адреси добровільних і не зовсім добровільних поселень наших земляків. Перепис 1989 р. наочно продемонстрував результати цієї політики. На той час питома вага українців серед усього населення Росії становила 3%. У Приморському краї проживало 186 тис. українців, у тому числі близько 12 тис. у Владивостоку. У Ямало-Ненецькому національному окрузі українці становили 17,2% населення, в Чукотському автономному окрузі -- 16,8%, в Магаданській області -- 15,4%, в Кустанайській -- 14,6%. 105 тис. їх проживало на Кольському півострові, 268 тис. -- в Тюменській області.

Географія розселення українців у повоєнний період характеризувалася значним скороченням українського населення у східних районах Російської Федерації і зростанням їхньої чисельності серед усіх жителів північних і північно-східних районів. Це пояснюється, насамперед, тим фактом, що впродовж 1930-1940-х років північні регіони були місцем заслання та спецпоселення мільйонів українців насамперед за політичними мотивами. Частина з них залишилася там. У тих же районах Росії значна кількість українців працювала на нафтових і газових родовищах, займалася видобутком золота та кольорових металів.

Серед українців Росії доволі високим був відсоток людей із спеціальною освітою. Зокрема, кількість українців із вищою освітою становила майже 20%, а з середньою спеціальною і вищою освітою -- понад 45% від загальної кількості українців, які проживали в Росії . Кобза. Демографічна карта розселення українців у Росії: [Електронний ресурс]: //http://www.kobza.com.ua/intan/demogr/demogra.html.

Українцям, які переселялися в Росію з особистих причин чи «економічних міркувань», вистачало пасіонарності -- вони були активнішими та енергійнішими від місцевих росіян. «Українці, опинившись в Росії, -- пише відомий політолог А. Окара, -- не відчувають, зазвичай, ніякого провіденціалізму у своїй міграції, службі чи будь-якій іншій діяльності, фактично і стали тією силою, яка “збирала” Великий Євразійський Простір, «вибудовувала» чимало російських регіонів» Окара А. «Утримуюча» місія: [Електронний ресурс]: //http://wwwjUvrv.ua/ n22texts/okara-utr.htm..

Чимало українських переселенців були вже денаціоналізовані, вони не відчували етнічного дискомфорту. Їхня енергія не мала національного забарвлення. Навпаки, свідома чи підсвідома більшість таких українських мігрантів прагнула позбутися свого українства і перетворитися, як їм здавалося, на «повноцінних» російських людей.

Більшість же українців, які зберегли різною мірою національну свідомість і які потрапляли в Росію, навіть не відчуваючи етнічної дискримінації, також втрачали почуття своєї національної ідентичності. Їм не було на кого психологічно обіпертися -- національної держави фактично не існувало, а далеко не всі вони були людьми сильного духу, щоб протистояти в стократ сильнішому асиміляційному тиску.

На нові землі і в нове етнонаціональне середовище українці привносили свої методи господарювання, свій спосіб мислення і поведінки, свою кухню, свої традиції та звичаї, своє ставлення до землі і оточуючого світу. Все це сприяло зміцненню імперських позицій, бо здебільшого не збіднювало, а збагачувало навколишній світ, однак частіше всього було згубним для самих українців, які поступово розчинялися в інонаціональному середовищі. До того ж, відтік пасіонарних мігрантів з України в Росію й інші республіки значно послаблював суто український соціальний, технологічний і культурний потенціал. Тож твердити, що росіяни і українці на рівних творили імперію, що Радянський Союз -- спільний російсько-український політичний проект, є щонайменше некоректно. Українці не були будівничими імперії, вони були її будівельним матеріалом, інструментом, засобом зміцнення, адже надмірне розширення підпорядкованих територій унеможливлювало ефективний контроль ними з боку Росії.

Недемократичність радянського суспільства і послідовність «ленінської національної політики» не давали можливості українцям розбудувати в Росії мережу етнічних організацій та установ, що створило б умови для збереження національної ідентичності та функціонування як діаспори, незважаючи на значну інтегрованість у суспільне життя

Російської Федерації. На відміну від західної діаспори, яка була не лише етнокультурним, а й національно-політичним об'єднанням, українська діаспора в Росії складалася тільки як етнокультурне, до того ж не завжди виразне, об'єднання. Оскільки внутрішня самоорганізація українців у Росії була відсутня, то без неї важко було етнічно самоідентифікуватися. «Українськість» російських українців займала з часом все менше місця в душі, голові та побуті.