"Новий" курс у національній політиці радянської держави

Процес цей, звичайно, був дуже індивідуалізованим, оскільки національні почуття належать до ірраціонального боку людської психіки, вони складніші за переконання, які моделюються на раціональному рівні. Тож в одних ця «українськість» залишалася на рівні етнографічного додатку до нової сутності, в інших існувала поряд з «російськістю», коли й українська культура, й російська сприймалися як рідні та рівновеликі. Отже, знову етнопсихологічне роздвоєння, знову існування на «стику» культур.

Розчинення українців у російському етнічному просторі не відбувалось безслідно. «Український етнічний вплив змінив антропологічний вигляд великоруського народу, -- пише А. Окара, -- недарма останнім часом виділяють окремий етнічний великоруський підтип -- “український” (поряд із поморами, сибіряками, донськими, уральськими й іншими козаками, старообрядцями деяких згод, центральноросійським підтипом тощо)» Там само..

Проведений аналіз переконує, що у підвалини різноманітних державних механізмів управління міграцією були закладені економічні, політичні та ідеологічні чинники. Мірою реалізації планів національної політики від «зближення націй» до «злиття націй» і створення єдиної «інтернаціональної» спільноти людей -- «радянського народу» змінювалася і державна міграційна політика. На її плануванні та проведенні позначалися некомпетентність, нестача політичних та економіко-географічних знань і новоімперський характер фактично російської партійно-державної влади.

Впродовж 1950-1960-х років, як і раніше, відбувався процес деукраїнізації та інонаціонального дозаселення України. І хоча в цей період українська національна еліта фактично відродилася, то в наступні роки вона дуже швидко була тотально денаціоналізована, а що стосується її політичного сегменту, то він практично перестав існувати.

Міграції повоєнного двадцятиріччя суттєво відрізнялися від міграцій 1920-1930-х років. Вони супроводжувалися активними, доленосними діями з боку влади щодо радянізації населення, в тому числі із застосуванням жорстких насильницьких методів -- примусового переселення, упокорення голодом і силою. У перше повоєне десятиріччя відбувалися масштабні переміщення населення, які були пов'язані з Другою світовою війною, об'єднанням західноукраїнських земель з Україною, обміном населення з Польщею, Чехословаччиною. Широкого розголосу набуло вербування робочої сили на освоєння цілинних земель та новобудови східних районів СРСР.

Організаційно міграції здійснювалися як у формі індивідуального, так і суспільно-організованого переміщення. Питома вага індивідуальної міграції, яка була переважно добровільною (перехід на навчання з села у місто, одруження, працевлаштування у місті та ін.) не становила високий відсоток. Основною формою її була суспільно-організована міграція, переважно вимушена. Добровільні переселення, як оргнабори, сільгосппереселення, займали в міграції незначне місце. Найпоширенішими формами суспільно-орагнізованої міграції були різного роду висилки -- депортації, ув'язнення. Сюди ж фактично можна віднести і «добровільно-примусове» направлення випускників навчальних закладів на роботу в інші місцевості, службове переведення, служба в армії, переселення жителів населених пунктів, що підлягали ліквідації та ін. Міграційний повоєнний рух включав у себе реевакуйованих, репатріантів, реемігрантів, демобілізованих з радянської армії, переселенців.

У другій половині 1950-х років -- у «післяцілинний» період, на зміну організованим міграціям прийшли стихійні, самовільні, спорадичні. Зовні вигляділо саме так. Насправді міграційні процеси і надалі перебували під пильним оком Комуністичної партії і радянської держави, ними управляли і регулювали, хоча не так жорстко і жорстоко, як то було у 1930--1940-х роках.

Міграційна політика радянської влади мала відверто антиукраїнський характер. Вона була спрямована на посилення контролю над Україною, на руйнування традиційних, національних, культурних зв'язків. Свідомо регулюючи міграційний рух населення України, впроваджуючи «прокрустову національну політику» щодо певних національностей, поступово зменшуючи співвідношення автохтонного етносу, держава прискорювала темпи формування поліетнічної палітри України. Щодо корінного етносу, то його перспективою була повна асиміляція і розчинення в російському етносі.

Впродовж 1950-1960-х років радянське суспільство поступово, але неухильно «розщеплювалося» в соціальному і демографічному сенсі. Підтримувана пропагандою теза про наявність у країні двох дружніх класів -- робітників і селян та важливого соціального прошарку -- соціалістичної інтелігенції -- загалом відповідала дійсності. Хоча на практиці ця величина не була такою незмінною, застиглою. В радянському суспільстві з'явилося чимало соціальних груп, які не вписувалися у звичну і, як трактувалося, незмінну формулу. З'явилася маса декласованих елементів. З іншого боку, як зазначалося, на повну багатомільйонну силу заявив про себе партійно-номенклатурний клас, справжній власник багатств країни, який користувався у народу не меншою «любов'ю», ніж дореволюційні капіталісти і феодали. Небезпечною була деморалізація радянського суспільства, втрата ним соціальних орієнтирів та ідеалів.

Державний централізм, що культивувався комуністичним режимом на просторах СРСР, не був домінантою ні внутрішньої, ні зовнішньої єдності народів, скоріше навпаки. Індустріальні переселення, що продовжувалися і в роки хрущовської «відлиги» для освоєння східних і північних районів СРСР, примусові переселення та депортації, міграційні процеси та міжетнічні шлюби руйнували національні спільності, робили їх менш стійкими і життєздатними. Міжетнічна взаємодія, її етнополітичні, етносоціальні та етнокультурні аспекти не були спрямовані на досягнення нормалізації, стабілізації, а в майбутньому і гармонізації міжетнічних відносин в Україні. Міжетнічні контакти, спілкування, зв'язки, міжетнічні відносини на державному та індивідуальному рівнях визначалися динамікою чисельності, освітнього рівня, соціального статусу, професійної діяльності, етнічної самоідентифікації, мовної компетенції, культурних та політичних орієнтацій. У життєво-побутовому секторі міжетнічної взаємодії переважала взаємна толерантність різних етнічних груп. Значно складніші процеси відбувалися в сфері етнополітики. Процес формування і розвитку в радянській Україні цілісного поліетнічного і полікультурного соціуму в 1940-1960-ті роки відбувався з притаманними йому складними і суперечливими явищами стосунків, боротьби, суперництва, взаємовпливів, солідарності, співробітництва між українством як консолідуючою основою суспільства та іншими етнічними групами населення.

економічний політика хрущов берія

Размещено на Allbest.ru