Політична еліта в роки Національної революції ХVІІ століття: соціальні джерела формування, структура та циркуляція

Анотації

У статті на основі аналізу джерел й наукової літератури висвітлюється соціальна основа становлення еліти, визначається роль у цьому процесі козацтва, шляхти, поспільства й духовенства. З'ясовано структуру й функціональні компетенції урядової та регіональної еліт, значного військового товариства. Зроблено також спробу виявити механізми циркуляції політичної еліти, а саме: динаміку рекрутування найбільш здібних осіб з різних прошарків суспільства до її складу.

На наш погляд, 1648 рік виразно започаткував нові тенденції у формуванні соціального складу еліти Війська Запорозького. З початку революції її лави поповнювалися не лише вихідцями з козацтва, як було перед тим, але й через «покозачення» найбільш енергійними й здібними представниками селян, міщан, шляхти і духовенства. Основними джерелами формування еліти у 1648 -- серпні 1649 рр. були козацтво і покозачене поспільство. У традиційному козацькому регіоні (південна і південно-східна частини Київського воєводства) саме козаки взяли на себе функцію відтворення полково-сотенної моделі владної структури, що складалася тут у 20-30-х рр. XVII ст. З метою поширення її на інші регіони України

Б. Хмельницький спрямував туди козацькі сотні, очолювані досвідченими старшинами. Найвідомішими з-поміж них стали полковники М. Кривоніс, І. Ганжа, Д. Гиря (Київщина й Брацлавщина) та М. Гладкий, П. Шумейко, Півторакожуха (Лівобережжя й південь Білорусі). М. Кривоніс, формуючи на Брацлавщині військо, призначив зі значного військового товариства полковниками Трифона, Брацлавця, Габача, Кизименка й інших.

Всі вони багато уваги, серед іншого, приділяли утворенню місцевих органів влади. На важливу роль «висланих гетьманом осіб» у цьому аспекті державотворення одним із перших звернув увагу Ф. Шевченко. Враховуючи цей позитивний досвід, Б. Хмельницький під час Західного походу (осінь 1648 р.) направляв у різні райони Галичини і Волині полковників М. Гладкого, М. Кривоноса, Ф. Джеджалія, М. Небабу, Д. Нечая, Л. Капусту та ін. На початок 1649 р. місцева адміністрація уже функціонувала у Лівобережжі, Брацлавщині й Київщині. За визнанням вольновського воєводи, «у всіх литовських містах урядників не має, всюди у містах з козаків обрані козацькі отамани». Для утвердження «козацької юрисдикції» й зміцнення кордону у східні регіони Подільського воєводства, на південь Волині й Полісся взимку 1649 р. вирушили полковники з групами значного військового товариства. Внаслідок їхньої діяльності тут почали виникати полки як адміністративно-територіальні одиниці (Барський, Подністровський, Любартівський, Овруцький та інші). Припускаємо, що саме із значкових товаришів у новостворюваних сотнях і полках формувалися старшинські кадри. козацтво шляхта еліта

І все ж особливістю елітотворення саме у цей час можна вважати не стільки активну роль козацтва, скільки (за межами козацького регіону) покозаченого поспільства. На сьогодні з'ясовано, що саме воно ставало не лише основним контингентом створюваних полків, але і соціальним осердям формування кадрів місцевих владних структур. Найздібніші з-поміж них (сотники і полковники) інтегрувалися в еліту. Так, лише у Летичівському повіті Подільського воєводства весною 1649 р. з п'яти утворених полків чотири очолювалися вихідцями з посполитих (Степко, І. Александренко, Менько, Яким). Декотрі з них взяли участь й у поході української армії під Збараж, і в боях на півдні Волині та Великого князівства Литовського (Степко, І. Александренко, М. Тиша, Седляр, Віюк та інші).

Їхня трансформація у наступні роки у власне політичну еліту (зауважимо, що оскільки цей процес у роки революції так і не завершився, вона залишалася на рівні метаеліти (від грецького «мета», що означає проміжне становище, перетворення, зміни тощо), тобто еліти, що формувалася) відбувалася не без внутрішнього тертя, зумовленого відмінністю козацької і селянсько-міщанської субкультур. Старшини зі спадкоємного й «старовинного» козацтва розглядали себе носіями лицарської корпоративної «етики та світогляду», а відтак не приховували погордливого ставлення до старшин-«неофітів». Як констатував секретар короля Яна Казимира італійський дворянин І. Піноцці, жоден з козаків «не може бути серед старшини, якщо не бував на Чорному морі». Знаменитий кошовий отаман І. Сірко також наголошував на необхідності претендентам на високі старшинські посади пройти сувору «школу» козацького життя і мати заслуги перед товариством: «... котрі всіляку службу, поле і море знають». Тому він, зокрема, зневажав наказного гетьмана Я. Сомка, який «на Дону вином шинкував.», а І. Самойловича обзивав «мужиком». Найвідоміший представник спадкоємного козацтва П. Дорошенко дотримувався щодо старшин такої ж шкали вимог. Так, порівнюючи себе із І. Самойловичем, він загострював увагу на існуючих відмінностях між ними: «Нехай Самойлович не похваляється, щоб він був таким козаком як я -- від прадідів козак! Хіба він бачив запорозькі річки і море? Де він бував? До чого приглянувся?... не давній він козак (виділено нами. -- В.С.). Хіба проходив він усі військові чини, від малого до великого? Я так багато разів був полковником і всі старшинські чини пройшов!».

Зрозуміло, що з плином часу старшини-«неофіти» ставали «своїми» у козацькому середовищі, й існуючі відмінності поволі згладжувалися. З перетворенням козацтва у привілейований стан суспільства воно було тією кузнею, в якій виковувався кадровий потенціал еліти. У цьому відношенні вельми показовою є реакція глухівського сотника П. Уманця на зауваження севського воєводи, що «не годиться простим людям до воєвод грамот писать.». Однак, як підкреслював сотник, «ми за ласкою божою тепер не єтесьмо прості, але єстесьмо рицері Войска Запорозкого (виділено нами. -- В.С.) . А тепер у нас за ласкою божою поки єго воля святая тут у всім краю Северском ні воєводи ні старости а ні писаря нет. Боже дай, здоров бил пан Богдан Хмельницкий, гетман усего Войска Запорозкого, а пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а атаман городовий за суддю».

Визнаючи провідну роль козацтва у роки революції в елітотворенні, важливо з'ясувати і значимість у цьому процесі шляхти. В. Липинський вперше сконструював концепцію провідної ролі останньої у становленні української «аристократії» середини XVII ст. Її ідеї використовувалися у працях В. Брехуненка, О. Дана, Я. Домбровського, В. Кривошеї, І. Лисяка-Рудницького, В. Щербака, Н. Яковенко й інших авторів. Зокрема, Я. Домбровський, намагаючись прослідкувати соціальне походження старшини 1648-1657 рр., дійшов висновку, що питома вага шляхти (серед ідентифікованих осіб) складала серед генеральної старшини 53,4%, полковників -- 22,4%, а козаків -- відповідно 13,3% та 15,2%. Показово, що ці й інші дослідники свої думки обґрунтовували виключно даними укладеного В. Липинським на основі козацького реєстру 1649 р. списку шляхтичів (близько 1500 осіб із 750 родин із загальної кількості 40 тис. реєстровиків), котрі перебували у Війську Запорозькому. Не важко підрахувати, що вони складали 3,75% складу реєстру (за уточненими даними В. Кривошеї -- 3,3%). Цей показник чисельності шляхти з'явився у нього внаслідок співставлення віднайдених у джерелах і наукових працях шляхетських прізвищ, поширених до середини XVII ст., з прізвищами козаків у реєстрі. І якщо вони збігалися, то, незалежно від кількості їх носіїв, як правило, він зараховував їх до шляхетського походження. Послуговуючись подібною методикою пошуку, В. Кривошея уже виявив у реєстрі 5100 шляхтичів (12,6%).

П. Сас, аналізуючи інформацію джерел про ув'язнених у Москві 1619 р. росіянами полонених козаків, висловив слушне, як на наш погляд, застереження, що «було б необачним робити висновки про соціальний статус козаків, пов'язуючи їхні іменування з прізвищами відомих з пізнішого часу запорожців,..». Такою ж «необачністю» вважаємо спроби науковців відшуковувати шляхетське походження старшин за тотожністю їхніх прізвищ з прізвищами носіїв шляхетських родин. Адже такий підхід повністю ігнорує факти існування одного і того ж прізвища в осіб, які належали до різних соціальних груп. Так, наприклад, у такий спосіб можна «віднайти» у реєстрі представників щонайменше 25 князівських родин (Ждановичів, Глінських, Корецьких та ін.) й десятків таких знаних у той час українських і польських шляхетських родин, як Аксаки, Гулевичі, Калиновські, Лещинські, Сапєги, Тишкевичі, Чарнецькі та ін. Сумнівною виглядає також практика усіх носіїв однакового прізвища бездоказово відносити до одного і того ж роду (наприклад, 12 Богунів, 13 Білецьких, 20 Гуляницьких тощо), на що вже звертав увагу В. Собчук.

Вважаємо, що розробка тих чи інших теоретичних конструкцій можлива «лише на ґрунтовному, достовірному фактичному матеріалі. Недостовірний факт -- є основа невірної теорії». А відтак з'ясування «шляхетськості» походження певної особи мусить відбуватися на основі конкретних доказів, почерпнутих з джерел. Не можна й ігнорувати специфіки творення прізвищ у козацькій Україні, яка полягала в тому, що тут, за свідченням полтавського полковника Г. Витязенка (1667 р.), «звичай такий: називаються де у нас люди різними прізвищами: одна людина може жити під трьома і чотирма прізвищами, по батьку і по тестю, і по тещі, і по жінкам називаються.. ,».

В українській історіографії доведена участь шляхти у революційних подіях 1648-1649 рр. Джерела фіксують факти її покозачення, створення нею сотень і полків як на Волині і Київщині (Криштоф, Олександр й інші

Виговські, В. Бережицький, І. Білецький, Я. Бруяк, І. Куцевич-Миньківський й інші), так і в Галичині (наприклад, Березницькі, Вітвіцькі, Креховецькі, Грабовецькі, Березовські). Значна її частина вступила у 1648-1650 рр. до лав Війська Запорозького. Так, за визнанням полоненого сотника Переяславського полку (червень 1651 р.), у Б. Хмельницького «служило» понад 100 українських і польських шляхтичів.

Принагідно зауважимо, що, на відміну від козаків, посполитих й духовенства, котрі піднялися на боротьбу супроти національно-релігійних й соціально-економічних утисків, значна (якщо не більша) частина шляхти брала у ній участь переважно через обставини чи приватні інтереси (уникнення покарання, збагачення, заволодіння маєтками, кар'єри тощо). Покозачуючись, далеко не всі вони поспішали переймати козацькі цінності, зберігаючи власну станову ідентичність, ментальні, морально-етичні й духовні норми. Як правило, козацький світ залишався для них чужим, а витворена «Україна» не сприймалася рідною Матір'ю-Вітчизною, оскільки вони насамперед продовжували вважати себе «синами» Корони, а відтак у скрутні для себе часи врешті-решт поверталися в її лоно, як це вчинили найталановитіші й найвідоміші з-поміж них: І. Виговський, І. Груша, Г. Гуляницький, Г. Лісницький та П. Тетеря. З іншого боку -- чимало шляхтичів зі зброєю у руках самовіддано боролися за незалежність України, демонструючи взірці мужності: С.М. Кричевський, Мрозовицький, Гавратинський, І. Куцевич-Миньківський, Я. Петрановський і десятки інших осіб.

Відсутність джерел не дає змоги більш-менш точно встановити чисельність шляхтичів у Війську Запорозькому у середині XVII ст. Маємо тільки дані, що взимку 1654 р. на теренах Гетьманщини на вірність царю присягнуло 188 осіб шляхетського стану, а козаків -- 64659. Опираючись на них, спробуємо у дуже приблизних параметрах контурно окреслити імовірну чисельність шляхтичів у Війську Запорозькому. Для цього скористаємося даними щодо перебування представників шляхетських сімей (82 особи або бл. 44% від загальної кількості у 188 осіб), які мешкали на території Білоцерківського полку (на основі «Присяжної книги», що збереглася), у його козацьких лавах. Встановлено, що вони проживали у п'яти містах: Білій Церкві, Бишеві, Боярці, Кам'яному Броді й Насташках. В трьох з них (Бишеві, Кам' яному Броді й Насташках) за прізвищами серед козаків не виявлено жодного представника місцевої шляхти, а в Боярці констатуємо наявність 2-х осіб під прізвищем Семенов. У Білій Церкві з 38 осіб, що були носіями 25 шляхетських прізвищ у переліку 991 козака, натрапляємо тільки щонайбільше на десяток носіїв (з 25 Григор'євих до шляхти умовно віднесли як максимум 8 осіб, бо це прізвище було вельми поширеним серед козаків і міщан -- з 120 городян налічувалося 6 Григор'євих) 4-х прізвищ. Таким чином, у полку чисельністю 3048 осіб кількість шляхтичів складала лише 10 осіб -- бл. 0,33%. Ця надзвичайно приблизна цифра все ж промовляє, що місцева шляхта або не бажала переходити до козацького стану, або, записуючись до реєстру, змінювала свої прізвища. Попри це, навіть якщо вдатися до самого оптимістичного варіанту прогнозування, а саме: припустити, що до Війська Запорозького вступила така ж кількість шляхти (188 осіб) з козацької України, і вдвічі більша -- з теренів Подільського, Руського, Волинського і Белзького воєводств, то її число складатиме всього 564 особи, або 0,87%, від загальної кількості козаків (64659 осіб).

Незважаючи на незначний відсоток шляхти серед козацтва, її роль в елітотворенні та функціонуванні владних інституцій виявилася (особливо у 1655 -- першій половині 1665 рр.) вельми вагомою. Цьому сприяли у 1650-- 1657 рр. наявність у неї освіти, знання законів й етикету дипломатичної служби, досвіду і хисту канцелярської й адміністративної роботи, а також протегування з боку Б. Хмельницького та генерального писаря І. Виговського. Щоправда, на перших порах ця роль виявилася незначною. Аналіз джерел не підтверджує думки Н. Яковенко, що «станом на 1649 р. шляхта обіймала у Війську Запорозькому більшість полковницьких урядів і практично стовідсотково -- штат гетьманської канцелярії». Серед зафіксованих нами у травні-липні 1649 р. полковників (34 прізвища) лише Мрозовицький, Я. Бруяк, С. Кричевський і, можливо, Д. Нечай та Кшевінський належали до шляхти, що складало тільки 14,7%. Зростання питомої ваги шляхти серед генеральної старшини і полковників окреслюється після Батозької битви 1652 р., а з 1655 р. її вплив на політику гетьмана різко посилюється (імовірніше всього, у зв'язку з його прагненням сформувати клан зі впливових освічених посадовців з-поміж шляхти та осіб переважно з родинного кола та свояків), а з 1657 р. (часу загострення хвороби гетьмана) й до вересня 1659 р. стає визначальним. Хоча у наступні роки (1660 -- перша половина 1665 рр.) він дещо послабився, проте залишався переважно (за винятком

Лівобережжя) домінуючим. Тільки з літа 1665 р. й до кінця революції в обох частинах козацької України центральна і полкова влада зосереджується у руках вихідців з козацтва.

В історіографії залишається нез'ясованим питання впливу «ошляхетчення» й «одворянення» старшин на зміну соціальної структури правлячої метаеліти. До сейму 1659 р. нобілітацію отримав лише Г. Лісницький, а згідно з його ухвалою -- понад 20 осіб (за винятком тих, котрим поновили втрачений шляхетський статус): В. Золотаренко, Я. Сомко, К. Андрієвич, Т. Цицюра, Т. Носач та інші. Друга хвиля «ошляхетчення» припала на 1661 р., а третя -- на 1676 р., внаслідок чого нобілітованими виявилися кілька десятків осіб (О. Гоголь, П. Дорошенко, А. Зеленицький, М. Зелен- ський, І. Сербин, М. Ханенко й інші. У Лівобережній Гетьманщині так само (хоча з меншою інтенсивністю) проходив процес «одворянення» старшин. Він розпочався наданням їм царем маєтків у середині 50-х -- першій половині 60-х років. Під час посольства І. Брюховецького до Москви гетьман отримав боярство, а генеральні старшини і полковники -- «жалувальні грамоти на дворянство» (П. Забіла, С. Гречаний, В. Шийкевич й інші) . В січні 1669 р. посланці Д. Многогрішного порушили клопотання перед царем, аби старшинам надавали дворянство і маєтності, що реалізувалося Глухівськими статтями.

Прагнення частини старшин отримати шляхетство (дворянство) і маєтки від монархів сусідніх держав нерідко (але не завжди) слугувало доказом надання ними переваги приватним інтересам над державними. Водночас, свідомо чи ні, вони втягувалися в сферу інтересів Речі Посполитої та Московської держави, стаючи частіше всього провідниками їхнього політичного впливу. Крім цього, гонитва за іноземними титулами й феодальними привілеями у поєднанні з жадобою до збагачення провокували загострення соціальних суперечностей. Адже рядове козацтво й покозачене поспільство вбачало в цих діях загрозу реставрації дореволюційних соціально-економічних відносин. Показово, що з-поміж гетьманів тільки П. Дорошенко зайняв непримиренну позицію стосовно феодалізації старшини, домагаючись від Варшави припинення практики винагородження її шляхетством і маєтками.

Незрівнянно меншою виявилася роль духовенства у становленні еліти, хоча його представники (священики і дяки) взяли активну участь у революційних подіях 1648 -- першої половини 1649 рр. Тільки на західноукраїнських теренах влітку-восени 1648 р. їх число, за одними даними, сягало понад 100 осіб, за іншими -- бл. 15 0 . Окремі з них ставали навіть полковниками: І. Грабовський, Коритко, Василь, М. Чевага, Яремко. В ролі організаторів й учасників повстань виступали священики й на Волині. На теренах Поділля прославився священик-полковник Якуш, котрий влітку брав штурмом м. Бар (за що був покараний митрополитом С. Косовим), а весною 1649 р. частина повсталих подолян хотіла обрати його гетьманом замість Б. Хмельницького. Відомий полковник 1648 р. Півторакожуха був «перед цим протопопом у Красному». Упродовж весни-літа 1651 рр. у київському Поліссі діяв чорнобильський полковник М. Попович (Панкевич).

На жаль, стан джерел не дає змоги з'ясувати питому вагу вихідців із духовенства у старшинській корпорації 50-х -- першої половини 70-х рр. ХУП ст. Найбільш блискучу кар'єру зробив попович І. Самойлович, котрого 1672 р. обрали гетьманом. Серед старшин Лівобережжя великим впливом користувався І. Попович (Аврамович) -- обозний військовий в І. Золотаренка, чернігівський полковник (1655-1657), наказний чернігівський і ніжинський полковник (1660-1661). У Правобережжі паволоцький полковник І. Попович 1663 р. очолив повстання проти П. Тетері, за що був страчений. Маємо також дані про генерального хорунжого І. Поповича при І. Брюховецькому (1663) й кальницького полковника М. Поповича (1674). Не виключено, що поміж генеральних і полкових старшин знаходилися й інші особи походженням з духовенства, проте виявити їх дослідникам поки що не вдалося.

Отже, основним соціальним джерелом формування еліти в роки революції стало козацтво. Роль шляхти виявилася значно скромнішою, ніж про це стверджується в окремих наукових працях. Проте отримання частиною старшини шляхетських і дворянських привілеїв сприяло процесу втрати нею козацьких політичних цінностей і набуття шляхетських.

Важливим питанням є з'ясування структури еліти. Як на нашу думку, у ній доцільно виділити наступні складові: урядову, регіональну та значне військове товариство. Першу з них репрезентували гетьман (наказний гетьман) й генеральні старшини. Дослідники з'ясували, що провідну роль у політичному житті витвореної Української держави відігравав інститут гетьманства. Трансформація повноважень гетьмана кінця XVI -- першої половини XVII ст., що жорстко контролювалися козацькою корпорацією, в очільника держави стала можливою лише завдяки винятковим вольовим і політичним якостям Богдана Хмельницького. Він звів до мінімуму роль військової ради, утворив уряд з генеральних старшин, визначав пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики, скасував виборність представників старшинської ієрархії, вибудував централізовану й ефективно функціонуючу вертикаль влади тощо. У світобаченні населення формувався погляд на нього, як на володаря держави, «Богом даним». Набуваючи рис сакрального походження («Божественного обранництва»), його влада починає сприйматися рівноправною іноземним монархам. Наприклад, чигиринський полковник Ф. Коробка у липні 1649 р., відповідаючи на лист вольновського воєводи Ф. Арсеньєва, підкреслював: міждержавні справи мають розв'язувати «Богдан Великий гетман и великий ваш царь (виділено нами. -- В.С.) они знают, как исправляют». А передача ним булави сину Юрію ухвалою ради означала легітимацію встановлення династії Хмельницьких уже як володарів козацької України.

Сконструйована Б. Хмельницьким модель гетьманської монархії виявилася зруйнованою переворотом (за сприяння шляхетського угруповання) І. Виговського. Його курс на обмеження прерогатив гетьманської влади у поєднанні із запущеним маховиком громадянської війни й жорстокими розправами над учасниками опозиційних виступів заклав потужну «міну» під існуючу політичну систему. Адже він започаткував розкол еліти на ворогуючі угруповання за регіональною ознакою (лівобережне, правобережне та запорозьке) й завдав непоправного удару «сакральному простору» функціонування гетьманської влади. Подальшого занепаду, аж до повного паралічу, остання зазнала за урядування Ю. Хмельницького, котрий перетворився у маріонетку найвпливовіших старшин.

Хоча П. Тетеря частково спромігся поновити авторитет влади, однак відверто пропольська орієнтація, неспроможність розв'язувати найважливіші політичні й соціальні проблеми та консолідувати старшину спричинили масове повстання, яке змусило його рятуватися втечею у червні 1665 р. з України. І. Брюховецький, Д. Многогрішний та І. Самойлович зробили чимало для розширення повноважень гетьманської інституції, зокрема, відродили жорстку вертикаль влади. Разом з цим спостерігалася тенденція (особливо у Д. Многогрішного та І. Самойловича) до авторитаризму, який набирав деспотичних рис. П. Дорошенко витворив оптимальну конструкцію функціонування гетьманського правління, що ґрунтувалася на змодернізованих (відмова від «чорних» рад та масштабний обсяг гетьманських повноважень) традиційно-демократичних цінностях Війська Запорозького. Будучи поборником сильної централізованої влади, він зумів уникнути авторитаризму й налагодити ефективну роботу старшинських виборних органів (за підрахунками Д. Дорошенка, він провів понад 10 генеральних (представницьких) й понад 20 старшинських рад).

В історіографії зазвичай недооцінюється значимість у політичному житті наказних гетьманів. Але насправді в окремі періоди революції їх діяльність справляла помітний вплив на перебіг подій. Наприклад, важко проігнорувати важливу роль М. Кривоноса у розгортанні боротьби влітку-восени 1648 р. Відомо також, що він нерідко займав відмінну від Б. Хмельницького позицію, також претендував на булаву. Вельми самостійно поводив себе І. Золотаренко, який діяв (1654-1655) на Сіверщині і Білорусі. Зокрема, успішно воював з литовськими військами, сприяв утвердженню тут козацьких порядків, підтримував дипломатичні відносини зі Швецією й Росією. Дослідники неодноразово звертали увагу й на прагнення Я. Сомка домогтися гетьманської булави -- щонайменше на теренах Лівобережної України. Саме його проросійська орієнтація зірвала наміри Ю. Хмельницького возз'єднати козацьку Україну.

Слід торкнутися й з'ясування прерогатив влади гетьмана Війська Запорозького Низового. Ця інституція почала формуватися з осені 1657 р., коли відбулося обрання Я. Барабаша «кошовим гетьманом». У часі ця подія збіглася з виокремленням Запорожжя у військово-політичну структуру, що еволюціонувала у квазідержавне утворення. Восени 1661 р. такого ж статусу домагається І. Брюховецький, котрий інколи титулувався гетьманом Війська «Низового, славного Запоріжжя». У вересні 1668 р. за сприяння Криму Запорожжя, на противагу П. Дорошенку, обирає гетьманом П. Суховія. І з цього часу й до листопада 1671 р. спочатку П. Суховій, а потім М. Ханенко титулували себе гетьманами «Війська Запорозького Низового». Показово, що М. Ханенко вважав «правдивим» Військом Запорозьким лише запорозьке товариство, а тому домагався від Варшави визнання легітимним саме «запорозького» гетьмана, котрий мав перебувати «на Кошу, в столиці, а не в городах».

Обсяг повноважень запорозьких гетьманів не йшов у жодне порівняння з тими, які мали гетьмани козацької України. Адже за своєю природою їхня влада залишалася тотожною владі кошового отамана. Відчуваючи хронічну нестачу економічних і політичних ресурсів у боротьбі за домінування у державі, вони виключно покладалися на зовнішню допомогу, перетворюючись на маріонеток Москви, Варшави та Бахчисараю.

Вельми вагомою була роль генеральних старшин, котрі, як з'ясував В. Горобець, рекрутувалися з найбільш «авторитетних і заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії». Саме вони під головуванням гетьмана утворювали уряд, основна функція якого полягала у реалізації центральної виконавчої влади. В його компетенції знаходилася й дораджувальна складова, сутність якої полягала у наданні гетьману порад при розв'язуванні різноманітних поточних справ «державного управління». Генеральні старшини також брали саму активну участь у роботі старшинських і представницьких козацьких рад й ухваленні ними рішень. А в періоди «безгетьмання» на них лягала відповідальність керівництва країною. Дослідники уже звертали увагу на той факт, що статус інститутів генеральних старшин у своїй корпорації був різним. Вони поділялися на дві групи: «вищу» (обозний, писар, судді, осавули) й «нижчу» (хорунжий, бунчужний). Перше місце у їхній ієрархії займав уряд генерального обозного, що традиційно вважався за значимістю другим після гетьмана.

Траплялися випадки, коли представники генеральної старшини могли зосереджувати у своїх руках вельми значні владні повноваження, що виходили за межі посадових. Наприклад, фаворит Б. Хмельницького, генеральний писар І. Виговський займався розв'язанням усіх стратегічно важливих питань. Влітку 1652 р. не без хизування він повідомив російським послам, що у Війську Запорозькому є «володарем в усіх справах», а гетьман і старшини його «слухають і поважають». Відомо й те, що І. Ковалевський та П. Тетеря справляли визначальний вплив на діяльність Ю. Хмельницького. Саме генеральні старшини 1672 р. усунули від влади Д. Многогрішного. З іншого боку -- у багатьох випадках гетьмани (особливо Д. Многогрішний) нехтували позицією генеральних старшин. У цілому ж останні, не володіючи достатніми матеріальними ресурсами й не маючи у своєму розпорядженні військових підрозділів, як правило, не відігравали самодостатньої політичної ролі у житті козацької України.

Другу складову еліти становила полково-сотенна старшина, котра зосереджувала у своїх руках виконавчу, військову й судову владу на місцях. В історіографії уже відзначалася обширність сфери діяльності полковників. Крім військової, нею охоплювався також широкий спектр соціальних відносин й господарського життя. Зокрема, передбачалися захист різних форм власності монастирів і представників різних станів, включаючи посполитих, та надання їм прав на володіння греблями, млинами, броварнями й сіножатями; забезпечення виконання «послушенства» підданих на користь власників маєтків; підтвердження повноважень статутів цехів, розширення їхніх пільг і захист інтересів ремісників тощо. Полково-сотенні старшини наглядали за дотриманням правопорядку, виконували судові функції та займалися фінансовими справами, зокрема, зібранням податків.

Разом з тим, як на наш погляд, мабуть, певної корекції потребують твердження науковців, що полковники дублювали «на місцевому рівні прерогативи гетьманської влади», тримали у руках «усю владу на місцях» і, «як державні діячі, стали повновладними господарями полкової території» тощо. Очолюючи полкові уряди, вони справді володіли військовою, адміністративною й судовою владою, однак, на відміну від гетьмана, не мали політичної. Адже підпорядковані їм полки становили собою виключно адміністративно-територіальні одиниці, позбавлені найменших ознак політичної автономії. Тому вважаємо, що, вочевидь, не має підстав наділяти полковників «прерогативами гетьманської влади», насамперед політичної в своїй основі.

Потребує уточнення й висловлена в історіографії думка, що полковники «розпоряджалися всім земельним фондом, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою», й «розподіляли ці землі між старшиною і козаками, як плату за несення ними військової служби», роздавали «вільні землі» тощо. За нашими підрахунками, з 38 універсалів полковників, виявлених дослідниками за період 1648 -- серпня 1657 рр., лише 5 (13%) передбачали надання земель храмам та приватним особам, а з вересня 1657 р. до жовтня 1676 р. з 70 універсалів таких виявлено 7 (10%). Всього ж за роки революції з 108 універсалів тільки 12 (11%) торкалися сфери роздачі земельних володінь (за винятком озер, ставків, млинів). Враховуючи наявність кожного року десятків тисяч реєстрових козаків і старшин (у межах 40-60 тис. осіб), такі масштаби земельних операцій були занадто мізерними, аби вести мову про використання земельного фонду для платні «за несення ними військової служби». Припускаємо, що гетьман доручав полковникам виконувати функції своєрідних наглядачів/охоронців («дозорців») земельних володінь магнатів і шляхти (щоправда, в окремих випадках (вочевидь, коли земельні ділянки раніше уже оброблялися попередніми власниками чи в містах пустували залишені «пляци») уповноважував надавати їх монастирам чи козакам за заслуги). Вони трактувалися корпоративною власністю Війська Запорозького, що водночас знаходилася й у співвласності кожного з його товариства (допоки той перебував у козацьких лавах). Полковники, як і сотники, не користувалися правом наділяти козаків земельними ділянками, бо останні за бажанням шляхом «займанщини» самі могли привласнювати ділянки пустуючої «землі і лугу, і лісу та й обгородити чи окопати й поселитися зі своєю сім'єю...» Не випадково П. Алепський підкреслював масовий характер освоєння козацтвом (у середині 50-х рр. XVII ст.) сільськогосподарських угідь та земель, які розділили між собою та посполитими.

Фінансово-господарська діяльність полковників (збирання різноманітних податків і мита, здача в оренду джерел прибутків (зокрема, млинів, продаж горілки), будівництво винокурень і буд для виготовлення поташу, надання монастирям та особам прав на будівництво млинів та отримання від них прибутків, зайняття гребель тощо) сприяла їх збагаченню. Вона ж відкривала спокусливі можливості для зловживань (привласнення частини коштів, зібраних для державного скарбу, обкладення козаків та посполитих додатковими податками й різними поборами, торгівля горілчаними виробами, примус посполитих виконувати повинність і т. п.). Переяславський полковник П. Тетеря влітку 1657 р. розповідав московським сановникам, що у Ніжинському й інших полках полковники з кожного двору збирають по 2-3 злотих, кажучи, «що на гетьмана, а гетьману хоча що і дадуть, але не все, а користуються цим полковники».

Зосереджуючи в своїх руках чималі багатства, корпорація полковників, опираючись на військову потугу полків, становила собою серцевину мета-еліти. Їхня позиція, як правило, була визначальною у прийнятті старшинськими радами найважливіших ухвал. Показово також, що обов'язковою умовою визнання легітимності ради вважалася наявність не менше 80% полковників (у випадку хвороби вони мали направити замість себе когось із старшин). Л. Окіншевич першим з-поміж дослідників звернув увагу на їх особливо важливу роль у політичному житті козацької України. І чи не тому Я. Домбровський зараховував полковників до вищої старшини (до якої також відносив гетьмана і генеральну старшину)? Залишаючи це питання відкритим для дискусій, все ж відзначимо слушність даної думки польського дослідника. Очолюючи регіональну еліту, вони тим не менш нерідко (особливо з 1659 р.) мали визначальний вплив на хід революційних подій, а також внутрішню і зовнішню політику уряду.

Уже в період гетьманування Б. Хмельницького, на відміну від генеральної старшини, частина полковників час від часу відкрито демонструвала опозиційність до політики володаря булави та його уряду. І тільки дякуючи виваженості й гнучкості Б. Хмельницького, вдавалося уникати розколу серед еліти і запобігати спалаху громадянської війни. На відміну від нього,

І. Виговський часто нехтував традицією залучення полковників до розв'язання складних політичних проблем і вдавався до жорстоких репресій щодо тих із них, котрі не підтримували його курсу. Така брутальна поведінка у поводженні з ними підштовхнула більшість лівобережних полковників до пошуків протекції царя. І саме під їхнім тиском Ю. Хмельницький змушений був укласти ганебний Переяславський договір 1659 р. з Московською державою, а пізніше (уже під впливом правобережних полковників) -- Чуднівський договір з Річчю Посполитою. Знову ж таки відмова більшості Лівобережних полковників підпорядкуватися центральній владі в кінцевому рахунку призвела й до витворення 1663 р. Лівобережної Гетьманщини, що ознаменувало злам унітарності Української держави.

Правлячі кола Росії швидко помітили зростаючу політичну вагу полковників у житті козацької України, а відтак вирішили використати їх для послаблення прерогатив центральної влади. Тому не випадково (на що звернув увагу В. Горобець) статтями Переяславського договору 1659 р. гетьман позбавлявся прав на свій розсуд зміщувати їх з посад та карати смертю. Хоча ці наміри не принесли очікуваного результату, тим не менше посилення усамостійнення статусу полковників створювало сприятливий ґрунт для гетьмансько-старшинських міжусобиць, що ставали основною перешкодою для консолідації еліти. Особливо яскраво вони проявлялися у Лівобережжі, під час боротьби за владу 1661-1663 рр. та в роки перебування на булаві Д. Многогрішного. Істотно відмінною склалася платформа взаємовідносин між П. Дорошенком й полковниками у Правобережжі, оскільки вона ґрунтувалася на основі поваги до традиційної моделі характеру прерогатив гетьманської та полковницької влади.

На місцях повнота військової й адміністративно-судової влади зосереджувалася в руках сотників. Їх функції були такими ж, як у полковників, але, зрозуміло, в межах сотні. На жаль, майже не зберіглося джерел, що висвітлювали б усю палітру їхньої повсякденної діяльності. Проте, безсумнівно, що саме завдяки їм, в надзвичайно складних умовах (майже постійних воєнних діях) забезпечувалася життєдіяльність політичної системи козацької України. Припускаємо також, що сотникам належала визначальна роль як в ухвалах старшинських полкових рад, так і у виборах (якщо вони мали місце) полковників.

Третьою складовою структури еліти було значне військове товариство, формування якого у привілейований козацький прошарок помітно пришвидшилося з початком революції. Як з'ясував Л. Окіншевич, уже в 50-х рр. ХУП ст. окреслилася тенденція до виокремлення з козацької спільноти групи «військового товариства», за якою пізніше починає закріплюватися назва «знатного військового товариства». Воно слугувало своєрідним резервом, «окремі представники якого займали урядові посади». Як і в 20-30 рр. ХУП ст., ядро значного військового товариства складали особи, котрі раніше обиралися старшинами. У зв'язку з функціонуванням державних структур і швидкоплинною циркуляцією еліти помітно збільшувалася їхня чисельність. Однак невизначеність правового статусу цієї категорії осіб продовжувала породжувати поліваріантність її іменування у джерелах, якими, зокрема, фіксуються такі назви, як: «знатні товариші», «значні козаки», «старі кращі черкаси (тобто козаки. -- В.С.)», «старше товариство», «радне товариство», «старинний і заслужений Війська Запорозького товариш», «товариш сотні», «товариш полковий», «заслужений товариш» тощо. Серед них особливу цінність мають означення «значні козаки», «знатні військові товариші2, «заслужені товариші», сформульовані у середовищі власне козацької спільноти . У розпорядчій документації гетьманів (від І. Виговського до І. Самойловича включно) за даним прошарком уже формально починає закріплюватися статус «старшого товариства», на відміну від «молодшого». Водночас в ній не вдалося виявити жодної інформації про зарахування цього прошарку до категорії старшини , що дає підстави вважати, що для його означення стосовно періоду революції доцільніше вживати запропонований Л. Окінше- вичем термін «значне військове товариство», а не «неурядова старшина». І лише згодом, у XVIII ст., із завершенням свого формування, як з'ясувала В. Панашенко, значне військове товариство починає вважати себе «соціальною елітою» і запроваджує «термін -- козацька старшина».

Внесок значного військового товариства у перебіг революційних подій не знайшов належної оцінки в історіографії. Проте, власне, цей прошарок становив собою безцінну скарбницю кадрового потенціалу Української держави, яка однак, на жаль, внаслідок непоправних втрат, на початок 70-х рр. виявилася у значній мірі спустошеною. Припускаємо, що саме значне товариство складало кадрове ядро старшини, а відтак владної вертикалі, витвореної упродовж 1648-1650 рр. Деякі джерела містять інформацію про запрошення гетьманом найавторитетніших з-поміж значних військових товаришів для обговорення важливих справ. Зокрема, у березні 1652 р. Б. Хмельницький проводив «таємну нараду» з полковниками і «старими козаками нашого війська». За обставин трансформації військової ради у представницьку (коли з кожної сотні обиралося від 2 до 20 осіб), переважно «значні військові товариші» (дякуючи заслугам) потрапляли до складу депутатів. Відомо, що така рада проводилася Б. Хмельницьким у березні 1650 р., у роботі якої взяло участь бл. 3 тис. старшин і «кращих людей з черкас».

З цього часу й до завершення революції значні військові товариші складали, вочевидь, найчисельніший сегмент учасників представницьких рад. Л. Окіншевич, вивчаючи джерела, констатував факт фіксації їх під назвою «радників», «товаришів, придатних до ради», «товариства добре знаючих справу і придатних до ради» тощо. В силу цього їхня позиція істотно впливала на прийняття останніми усіх ухвал, включаючи обрання гетьманів, зокрема, І. Виговського, П. Тетері, Д. Многогрішного та І. Самойловича. П. Дорошенко запросив їх в особі «радного товариства» (на що звернув увагу Л. Окіншевич) на раду в березні 1671 р. для вирішення питань, які торкалися оцінки Острозької угоди (1670 р.), пошуку порозуміння з «Військом Запорозьким Низовим» та вироблення політичного курсу стосовно Речі Посполитої. Представники значного військового товариства, як з'ясувала І. Кривошея, широко залучалися й до виконання різноманітних дипломатичних місій, зокрема, отримували доручення перебувати в ескорті послів, виконувати їхню роль, а також гінців і посланців, зустрічати і супроводжувати іноземні посольства тощо.

Вкрай складною і майже недослідженою проблемою продовжує залишатися процес рекрутування політичної еліти, або ж її циркуляції. В елітології вже зверталася увага на неоднозначність тлумачення В. Парето ним же сформульованого поняття «циркуляція еліт”. Зокрема, як зазначають вчені, з його праць «не ясно, чи відноситься поняття «циркуляція еліт» до процесу динаміки нееліт в еліти чи ж до заміни однієї еліти іншою». Визначаючи право існування обох варіантів розуміння даного концепту, схиляємося до першого з них, а саме: вбачаємо у цьому динаміку рекрутування найбільш здібних з різних прошарків до еліти, а також процес переходу з її нижчих щаблів на верхні і навпаки.

Особливостями процесу українського елітотворення були його відкритість, широка соціальна база й вертикальна мобільність. Необмежене право будь-кого вступати до козацького стану відкривало можливість обдарованим і вольовим особистостям обіймати найвищі посади. Такий спосіб рекрутування еліти забезпечував її відносно швидке оновлення і виняткову життєздатність витвореної політичної системи. Саме він дозволяв їй тривалий час протистояти надзвичайно потужній експансії з боку Речі Посполитої, Московської держави й частково Кримського ханства. Разом з тим зауважимо, що в ході революції виникали й чинники, що перешкоджали відкритості циркуляції еліти: непотизм, клановість, корупційність тощо.

Визначальними факторами, які обумовлювали алгоритм циркуляції, були пасіонарність значної частини учасників революційної боротьби; традиційна ротація козацькими радами старшини (на основі меритократизму) у Війську Запорозькому, а також екстремальність умов боротьби за збереження держави, що спонукали владні структури постійно поповнювати свої лави. Саме вибух небаченої сили ненависті мас до чужоземного поневолення 1648 -- першої половини 1649 рр., що грунтувався переважно на інстинкті потреби володіння своєю (руською) територією, не лише ліквідував польську політичну систему, але й пробудив могутній емоційно-вольовий порив до самоорганізації життєвого простору у формі місцевих органів влади. І цей стихійний державотворчий процес знизу рекрутував з-поміж повстанців кілька тисяч осіб (враховуючи, що влітку 1649 р. чисельність армії складала бл. 100-120 тис. козаків), найбільш енергійних і здібних, до складу протоеліти, котра еволюціонувала в еліту. Доплив, щоправда, у значно менших масштабах, мав місце і під час таких суспільно-політичних потрясінь, як громадянська війна 1658-1663 рр. та повстання частини козацтва й поспільства 1664-1665 рр. у Правобережній Гетьманщині.

До 1648 р. запорукою збереження відкритості циркуляції старшини Війська Запорозького був механізм її постійної ротації, на що звернув увагу

П. Сас. Він продовжував функціонувати і в період революції, однак втрачаючи час від часу своє домінування. Єдиною сферою, де цей принцип залишався незмінним, була елекція гетьманів. При цьому проявилася тенденція функціональної заміни її проведення представницькою (замість генеральної) ради. Відомо, що Б. Хмельницький, Ю. Хмельницький (вересень 1659 р.), І. Брюховецький та П. Дорошенко (двічі) обиралися військовими радами (остання з них мала місце у червні 1668 р.), інші -- представницькими. Показово, що лівобережна старшина на квітневому зібранні 1672 р. ухвалила провести майбутні вибори гетьмана виключно старшинською радою, але цю пропозицію Москва відхилила.

Справа з ротацією інших старшин не була такою однозначною. Так, за гетьманування Б. Хмельницького генеральна старшина призначалася володарем булави. Після нього спостерігалося поєднання цієї процедури з виборністю осіб на посади. Що стосується полково-сотенного рівня, то впродовж 1648-1649 рр. практикувалися обидва підходи до формування владних структур. Пізніше на чільне місце висувається принцип їх призначення й усунення з посад: Б. Хмельницьким -- полковників, а останніми -- сотників і так далі. Вперше ротацію частини полковників гетьман провів у кінці 1648 р., а вдруге у травні 1649 р. (у зв'язку із завершенням їх річної каденції перебування на посаді). Вони також звільнялися, якщо недбало виконували свої обов'язки або порушували гетьманські розпорядження (І. Донець, А. Жда- нович, Л. Мозиря, П. Шумейко й ін.). Водночас в екстремальних умовах воєнних дій козаки продовжували практику елекцій полковників з власної ініціативи. Наприклад, після загибелі І. Голоти (червень 1649 р.) вони обрали полковником Г. Григоровича, а на місце вбитого Д. Нечая (лютий 1651 р.) -- Кривенка.

Практика призначення старшин викликала невдоволення козацтва. Скориставшись послабленням гетьманської влади, весною 1657 р. в окремих полках розпочалося відновлення обрання сотників. Як скаржився брацлав- ський полковник М. Зеленський І. Виговському, козаки «до старшин з неправдами ходять і хочуть над полковником бути старшинами, сотників самі собі обираючи... Сам ваша милість знаєш, що це не їх уряд є... бо то ж полковникам всюди належить сотників обирати». Мали місце й випадки, коли полкова старшина пробувала не допускати козаків до процедури обрання полковників.

Намагаючись заручитися підтримкою козацтва у реалізації своїх планів щодо Гетьманщини, Москва вирішила підтримати принцип виборності полковників й інших старшин. Так, 7 стаття Переяславського договору 1659 р. передбачала: «... гетьману без ради і без поради всіє, -- черні, полковників та інших начальників нікого не обирати, а щоб вибирати у Війську полковників на раді, кого між себе полюблять зі своїх полковників, а з інших полків у полковники не обирати. Також тих полковників гетьман без ради не повинен звільняти». Як наслідок -- у Лівобережжі у 1660 -- першій половині 1663 рр. утверджується процедура вільної елекції, але за обов'язкової умови узгодження кандидатури з усією полковою старшиною й, очевидно, заслуженими козаками («товариством»). Обрання ж козаками на власний розсуд полковників вважалося нелегітимним. Наприклад, на початку серпня 1661 р. Я. Сомко у листі до полтавчан обізвав їх заколотниками, бо «полковників без поради всіх сотників і товариства у полк свій обираєте.» і «самі собі полковниками і старшиною хочете бути.». Відомо також, що за підтримки кошового гетьмана І. Брюховецького, на початку вересня цього ж року козаки Кременчуцького полку на зібраній раді переобрали полковника та полкову старшину. Щоправда, траплялися й випадки, коли Я. Сомко самочинно звільняв й призначав полковників. З обранням І. Брюховецького гетьманом відновлюється правило призначення полковників на посади. Маємо інформацію одного з джерел (червень 1667 р.), що козаки не приховували обурення тим, що гетьман усунув з посад бувших полковників, а тепер «обрав у полковники без козацької ради самих гірших людей».

У Правобережжі протягом 1660-1664 рр., вочевидь, ротація полковників проходила переважно на основі «вільної елекції» козаків полків, але за узгодженням кандидатур з гетьманом. Такий церемоніал фіксується в «Інструкції послам Війська Запорозького» від 30 листопада 1664 р. (ст. 30). Бо інакше, як зазначалося у ній, через втручання черні «трапляються заворушення й озлоблення., коли доброзичливому полковнику під виглядом вільної елекції готують загибель». Щодо сотників, то вони мали призначатися «за розсудом полковника свого.». Проте в умовах повстання 1664-1665 рр. його учасники обирали старшин з власної ініціативи. За образним висловлюванням брацлавського полковника О. Гоголя (11 вересня 1664 р.), справа «дійшла до того, що кожний козак був полковником, а кожний сотник -- гетьманом». Такими стали полковники Чіп, Цар, Сидір, В. Коваленко, Мельник та інші. Враховуючи настрої повстанців, П. Тетеря, шукаючи з ними компромісу, у березні 1665 р. визнав право «молодців Війська Запорозького» самим обирати і звільняти своїх старшин. З приходом до влади П. Дорошенка провідною знову стала тенденція призначення полковників (можливо, не без порад з генеральною й полковою старшиною). В джерелах знаходимо інформацію, що в березні 1669 р. гетьман змістив з посади уманського полковника, а на початку 1673 р. позбавив було влади частину полковників, однак після принесення ними присяги повернув їм «перначі» і «прапорці». При призначенні на ці посади тих чи інших осіб гетьман, як правило, брав до уваги їхні «військові заслуги».

Лівобережний гетьман Д. Ігнатович, на відміну від П. Дорошенка, при призначенні полковників надавав перевагу родинним зв'язкам і свояцтву. Якщо вірити скарзі старшин до Москви, він «без найменшої причини» звільнив з посад 8 полковників, поставивши на їх місце «своїх братів, зятів та інших конфідентів..,». І. Самойлович, враховуючи помилки свого попередника, пішов на поступки в питанні елекції старшині і козацтву. З середини 70-х рр. формується гнучка форма (в цілому демократична) процедури виборів полковників, яка набрала завершеності за І. Мазепи. Її основні складові зводилися до того, що насамперед гетьман надавав дозвіл на проведення і направляв (вочевидь, з метою контролю) на елекцію своїх представників. Якщо ж на посаду претендувало кілька осіб, то обрання проходило у два етапи. На першому з них (попередньому) голосували усі козаки полку у своїх сотнях, після чого обране ними товариство, сотники, полкова старшина та значні товариші збиралися у полковому місті для заключної фази виборів. Всі вони, незалежно один від одного, засвідчували результати свого голосування. Кандидатура, яка отримувала більшість, перемагала. На завершення гетьман санкціонував вибір врученням обранцю пернача.

Ротація старшин у Запорожжі в роки революції не зазнала істотних змін. Як і раніше, всі вони традиційно обиралися козацькою радою. Новизною стала лише поява (епізодично) посади кошового гетьмана. Що цікаво, коли декотрі з запорозької старшини обиралися гетьманами козацької України (І. Брюховецький та М. Ханенко), то відмовлялися від демократичного принципу виборності старшин, вдаючись до їхнього призначення на власний розсуд .

Що ж стосується циркуляції значного військового товариства, то вона мала певну особливість: ніхто з старшин (включаючи гетьмана) не володів правом надавати титул «значного військового товариша» козакам чи позбавляти його. Він отримувався у товаристві лише за заслуги перед ним.

Недослідженою продовжує залишатися проблема ролі факторів непотизму (родинності, включаючи свояцтво) та хабарництва у ротаційних процесах елітотворення (на її існування звернули увагу В. Горобець та О. Струкевич ). Реально ж їхня роль нерідко ставала визначальною. І не випадково. Адже добре відомо, що однією з найхарактерніших ознак української ментальності є традиційне культивування сімейно-родинних цінностей як стрижневих у житті людини, в силу чого формувалися своєрідні родинні, на зразок кланових, осередки. Проте, на відміну від шотландських, кельтських та інших подібних об'єднань з незаперечною владою глави, вони відзначалися аморфністю, бо у них не виокремлювалися очільники, котрим жорстко підпорядковувалися б всі інші. Домінування егалітарних взаємовідносин породжувало цілу низку негативних рис: заздрість до успішних, прагнення не допустити їхньої першості, щоб самим досягнути її, чвари тощо.