Воєнні дії у ході окупації українських земель військами гітлерівської коаліції (22.06.41–27.07.42)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнні дії у ході окупації українських земель військами гітлерівської коаліції (22.06.41-27.07.42)

військо фронт бойовий окупація

Прикордонна битва (22.06.41-6.07.41)

У передсвітанкову пору 22 червня 1941 р. світ ще не знав про початок найкривавішої з усіх воєн, а на українських теренах уже лилася кров. Бомбардувальники люфтваффе завдали ударів по Житомиру, Києву, Одесі, Севастополю та інших містах. Загальна глибина дій авіації сягала 300-400 км.

У перший день війни відповідно до указу президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» на всій території УРСР запроваджувався правовий режим воєнного стану, функції органів державної адміністрації з організації оборони передавалися військовій владі. З 23 червня оголошувалася мобілізація.

У результаті хибної оцінки обстановки головна військова рада 22 червня віддала директиви №2 та №3, які вимагали наступальних дій. Військам Південно-Західного фронту було наказано силами 5-ї і 6-ї армій, не менше п'яти механізованих корпусів, і всією авіацією фронту за підтримки авіації головного командування завдати ударів на Люблін по напрямах, що сходяться, оточити і знищити наступаюче угруповання противника і до кінця дня 24 червня опанувати районом Любліна. 9-а армія одержала завдання прикривати державний кордон у своїй смузі і не допускати вторгнення противника на радянську територію¹⁸. У дію приводився механізм стратегічної наступальної операції, проте реалізувати заплановане не вдалося. Зустрічна битва, яка розгорнулась у прикордонних областях, була цілковито програна радянською стороною. Проте війська Південно-Західного фронту, маючи найбільшу чисельно-якісну перевагу над противником на всьому радянсько-німецькому фронті, вчинили найзапекліший опір. Тут не допустили оточення та розгрому основних сил, як це сталося на Західному фронті. Війська Південно-Західного фронту вели кровопролитні бої з головними силами групи армій «Південь». Контрудари 15-го і 8-го механізованих корпусів у районі Бродів зупинили противника і полегшили відхід 6-ї, 26-ї і 12-ї армій зі Львівсько-Перемишлянського виступу. 25 червня в районі Рівного завдали контрударів по противнику 9-й і 19-й механізовані корпуси, що затримало йога на рівненському напрямі до 7 липня¹⁹.

Для керівництва збройними силами СРСР у воєнний час рішенням ЦК ВКП(б) і уряду 23 червня було створено Ставку Головного Командування під головуванням маршала С. Тимошенка. 30 червня 1941 р. спільною постановою президії Верховної Ради СРСР, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) був створений Державний комітет оборони, в якому зосереджувалася вся повнота влади у країні²⁰.

25 червня головне командування радянських збройних сил переконалося, що війська першого стратегічного ешелону не зможуть зупинити просування противника й, тим більше, завдати відповідного удару та перенести бойові дії на ворожу територію. Життя поставило нове завдання - шляхом проведення оборонних операцій знекровити ворога та створити умови для контрнаступу. 26 червня командувач Південно-Західного фронту отримав директиву на підготовку оборони по рубежу старого державного кордону. Організований відхід військ загальновійськових армій на вказаний рубіж мали забезпечити контрудари механізованих корпусів по головному ударному угрупованню групи армій «Південь». Ураховуючи більш стійке становище на південно-західному напрямі і катастрофічне на західному 19-а й 16-а армії другого стратегічного ешелону, які завершували розгортання на території України, були перекинуті в Білорусію.

30 червня на основі директиви Ставки був відданий бойовий наказ командуючого військами Південно-Західного фронту №0027²¹ про організований відхід військ із метою підготовки і здійснення з 9 липня оборони по рубежу укріпрайонів старого держкордону. Проміжну лінію відходу Сарни - Острог - Чортків - Коломия - Берегомет було наказано утримувати до 6 липня. З цього ж часу мав розпочатися відхід правого крила Південного фронту на рубіж р. Дністер²².

У той час, як на напрямку головного удару противника прикордонна битва завершувалася, у смузі Південного фронту румунські війська, що очікували завершення розгортання німецької 11-ї армії, вели розвідку боєм із метою захоплення плацдармів на східному березі р. Прут. Відсутність тут у червні великомасштабних бойових дій дозволила радянському командуванню підготуватися до відбиття вторгнення головних сил, зустрівши наступ, що розпочався 2 липня, більш організовано. Головний удар противника, який наступав у загальному напрямку на Могилів-Подільський і Жмеринку, прийняла на себе 9-а армія. 3 липня противнику вдалося захопити плацдарми на лівому березі р. Прут у районі Ясс, звідки він розгорнув наступ на північний схід і за шість днів просунувся на 60 км. Темп і глибина наступу німецьких і румунських військ на могилів-подільському напрямку в порівнянні з іншими ділянками фронту були невисокими²³.

Проте становище військ Південно-Західного та Південного фронтів значно погіршилося. Відсутність взаємодії між військами 5-ї й 6-ї армій послабила стик між ними. Противник кинув у напрямку на Острог два моторизованих корпуси. Спроба командування Південно-Західного фронту прикрити цей напрямок силами двох дивізій 7-го стрілецького корпусу, перегрупованого з Південного фронту, запізнилася і була невдалою. Військам Південно-Західного фронту реалізувати задум на відхід та організацію оборонної операції по лінії старого кордону в повній мірі не вдалось. Німецькі сили, продовжуючи завдавати головного удару у напрямку Рівне - Житомир - Київ і Тарнопіль - Проскурів - Вінниця, з 1 по 9 липня здолали опір радянських військ у Шепетівському, Ізяславському, Старокостянтинівському, Проскурівському УР першої смуги та Ново - град-Волинському УР другої смуги. До 9 липня з'єднання та частини Південно-Західного фронту відступили на рубіж: Коростенський УР, на схід від Житомира і Бердичева, Остропільський, Летичівський, Кам'янець-Подільський укріпрайони. Війська правого крила Південного фронту до цього часу вели оборонні дії на фронті Кам'янець-Подільський - Могилів-Подільський - західніше Кишинева. Лівофлангові дивізії 9-ї армії, взаємодіючи з Дунайською військовою флотилією, продовжували оборону рубежів по рр. Прут і Дунай²⁴.

Радянські війська боролися в умовах, коли німецьке командування захопило ініціативу, а авіація противника панувала в повітрі. У таких умовах управляти військами було неймовірно складно. Наслідком прикордонної битви став відхід військ Південно-Західного фронту на глибину до 250-300 км. РСЧА, маючи кількісну та якісну перевагу, не змогла зупинити вторгнення, розгромити ударні угруповання противника, перенісши бойові дії на його територію - вона зазнала поразки й залишила Західну Україну. Передові загони німецьких військ 11 липня вийшли на підступи до Києва. Втрати радянської сторони у прикордонній битві на території Західної України становили: безповоротні - понад 172 тис. чол., санітарні - близько 70 тис. чол., середньодобові - більше 16 тис. чол.²⁵ Крім того, було втрачено 4381 танк, 5806 гармат і мінометів, 1218 бойових літаків. І все-таки задум противника оточити та знищити головні сили Південно - Західного фронту був зірваний. Завдання, що визначалися планом «Барбаросса» перед групою армій «Південь», повною мірою виконані не були. Подальші події на фронті засвідчать крах сподівань Гітлера на перемогу у блискавичній війні проти СРСР²⁶.

Оборонні операції (бойові дії) військ Південно - Західного напряму на території Правобережної України (10.07.41 - кінець серпня 1941)

Із метою покращення управління військами 9 липня було створене управління Південно-Західного напряму, якому підпорядкували Південно-Західний та Південний фронти. Головнокомандувачем Південно-Західного напряму став маршал С. Будьонний, членом військової ради - М. Хрущов.

На Південно-Західному напрямі, на відміну від Західного, до 10 липня гітлерівському командуванню розгромити основні сили радянських військ не вдалось. Якщо на території Білорусії у цей час було повністю розбито 24 радянські дивізії, то в Україні - всього 4. Проте ситуація залишалась складною, стабільного фронту оборони не було. У смузі Південно-Західного фронту діяли 6-а, 17-а армії і 1-а танкова група противника. Проти Південного фронту наступали 11-а німецька, 3-я і 4-а румунські армії, 8-й угорський армійський корпус. Війська 5-ї армії Південно-Західного фронту, завдаючи контрударів, відходили напрямом на Коростенський укріплений район. 6-а армія вела запеклі бої в районі Бердичева, а 26-а і 12-а - у районі Вінниці. Війська Південного фронту (18-а і 9-а армії) оборонялися на лівому березі Дністра²⁷.

Головні сили німецької 1-ї танкової групи, яка наступала на житомирсько-київському напрямі, були скуті контрударами 5-ї і 6-ї армій і можливостей для помітного просування у цей час не мали. Однак у міру підходу піхотних дивізій противника все більше назрівала загроза глибокого охоплення армій центра і лівого крила Південно-Західного фронту (6-ї, 12-ї армій), що діяли на рубежі Бердичів - Летичів - Ялтушків.

Із метою створення глибокої оборони на південно-західному напрямі Ставка зосереджувала війська в районі на південь від Києва, що у середині липня були об'єднані управлінням 26-ї армії, яке перемістилось у район Канева з-під Вінниці. Війська першого складу цієї армії були передані 12-й армії, а управління 26-ї об'єднало на рубежі р. Дніпро від Києва до Черкас нові стрілецькі дивізії і залишки 6-го стрілецького та 5-го кавалерійського корпусів, що сюди відійшли.

Співвідношення сил та засобів на території України у середині липня було таким: 72 німецьких проти 86 радянських дивізій (1: 1,2); відповідно 410 проти 1500 танків (1: 3,6); 1150 проти 750 літаків (1,5: 1). Проте, слід мати на увазі, що на цей час радянська війська зазнали значних втрат, дивізії були укомплектовані у середньому на 50%, загальна чисельність особового складу в них становила близько 600 тис. чол., а у гітлерівців - 1070 тис. (1: 1,8). У ході відступу радянські війська втратили значну частину артилерійського озброєння і на середину липня мали 9200 гармат і мінометів проти 16 500 противника (1: 1,8). Основна маса танків (близько 1000) перебували у військах Південного фронту, тоді, як більшість німецьких танкових з'єднань діяли в районі Бердичева²⁸.

Після перших двох тижнів війни, відповідно до уточнених завдань, група армій «Південь» частиною сил продовжувала наступ на київському напрямі, а головними силами здійснювала операцію з метою оточення радянських військ на Правобережжі Дніпра. За умови виконання цих завдань гітлерівське командування планувало проведення подальших операцій у такий спосіб. Після виходу в район Смоленська групі армій «Центр» належало продовжувати наступ на Москву тільки піхотними з'єднаннями. 2-гу танкову групу передбачалося направити для підтримки наступу групи армій «Південь» із метою виходу в тил київському угрупованню радянських військ²⁹.

У середині липня війська Південно-Західного фронту завдали кілька контрударів по 6-й німецькій армії і 1-й танковій групі, але ліквідувати розрив, що утворився між своїми 5-ю і 6-ю арміями, не змогли. З метою створення більш вигідного угруповання військ Ставка наказала до 21 липня відвести війська 6-ї, 12-ї, 18-ї і 9-ї армій на рубіж Біла Церква - Г айсин - Кам'янка - нижня течія р. Дністер. Одночасно командуючому фронтом наказувалося завдати удару у фланг угруповання противника, що діяло проти 6-ї армії, а командуючому Південним фронтом - створити сильну групу фронтових резервів у районі Умані у складі 18-го і 2-го механізованих корпусів, в яких нараховувалося 900 танків, і двох стрілецьких дивізій із метою організації контрударів (директиви Ставки ВГК Південному фронту б/н від 17.07.41 р. і Південно-Західному фронту №00411 від 18.07.1941 р.)³⁰.

Головну роль в операції з оточення радянських військ на захід від Дніпра відігравали 1-а танкова група і 17-а армія з північного напряму, а з півдня - 11-а армія. Для забезпечення відведення військ 6-ї і 12-ї армій на тилові рубежі 26-а армія у другій половині липня завдала ряд контрударів із району південніше Києва. Проте командуючий Південним фронтом не зміг виконати наказ Ставки про створення фронтового резерву. Механізовані корпуси при зосередженні в районі Умані розтяглися на марші і зазнали великих втрат від авіації противника. Крім того, у зв'язку з проривом противника командування фронту було змушене розгорнути 18-й механізований корпус у стику між 12-ю і 18-ю арміями³¹.

21 липня 2-й мехкорпус завдав контрудару по противнику, що прорвався до Умані, і відкинув його. Однак унаслідок виходу військ 11-ї німецької армії в район Балти виникла загроза

глибокого охоплення військ 6-ї і 12-ї армій з півдня. Тому Ставка затвердила рішення військової ради Південно-Західного напряму на негайне відведення цих армій на рубіж Тальне - Христинівка та підпорядкування їх командуючому Південним фронтом (директива №00509 від 25.07.1941 р.)³². До кінця липня 6-а і 12-а армії відійшли на зазначений рубіж, але їх стан у зв'язку з великими втратами, перевтомою особового складу і безупинним тиском противника залишався винятково важким. До того ж управління військами було незадовільним через погану організацію зв'язку.

Під час відходу військ між фронтами утворився розрив. Щоб не дати можливості противнику розвинути удар на стику фронтів, Ставка наказала головнокомандуючому Південно-Західним напрямком відвести армії правого крила Південного фронту на рубіж Шпола - Тернівка - Рибниця і там міцно закріпитися. Одночасно пропонувалося створити сильну групу резервів у районі Черкаси - Кіровоград - Кременчук і підготувати удар у загальному напрямі Черкаси - Вінниця (директива Ставки ВГК №00565 від 28.07.1941 р.)³³. Однак і цю директиву військам Південного фронту виконати не вдалося. 2 серпня з'єднання 1-ї танкової групи противника вийшли в район Первомайська і перерізали шляхи відходу на схід 6-ї і 12-ї та частково 18-ї армій. У цей же час 17-а німецька армія охопила їх із півдня. Бої радянських частин в оточенні тривали до 7 серпня. Були знищені управління двох армій, семи корпусів, перестало існувати 20 радянських дивізій. Близько 103 тис. військовослужбовців потрапило в полон, трофеї вермахту становили 300 танків і 800 гармат³⁴.

Вихід противника в район Первомайська створив загрозу охоплення інших військ Південного фронту. З огляду на це головнокомандуючий військами Південно-Західного напряму звернувся у Ставку з проханням про відведення військ Південного фронту за р. Інгул. Ставка його відхилила, наказавши до 10 серпня відвести війська на рубіж: східний берег Дністровського лиману до Біляївки, далі на північний схід через Березівку, Вознесенськ, Кіровоград, Чигирин. Однак, не зумівши зупинити противника на жодному із зазначених рубежів, війська Південного фронту у складних умовах змушені були відходити. 18-а і 9-а армії до 19 серпня переправилися через Дніпро на ділянці Нікополь - Херсон, утримуючи на правому березі плацдарми в районах Каховки і Херсона.

Для створення стійкої оборони на рубежі Дніпра Ставка підсилила війська Південно-Західного напряму щойно сформованими 19 стрілецькими і 5 кавалерійськими дивізіями. Ці з'єднання не були повністю озброєні та укомплектовані. Вісім стрілецьких і дві кавалерійські дивізії передавалися Південно - Західному фронту та пішли на посилення 37-ї армії, що об'єднала всі війська, які діяли в районі Києва, а також на формування 38-ї армії, що розгорталася по лівому березі Дніпра. Південному фронту виділялося 9 стрілецьких і 3 кавалерійські дивізії. Розпорядженням його командуючого у районі Дніпропетровська розпочалося формування резервної армії на базі управління Одеського військового округу, яке так і не вдалось завершити. Згодом її дивізії були передані до складу відновлених 6-ї та 12-ї армій. У резерв головнокомандувача Південно - Західним напрямком виділялися дві стрілецькі дивізії.

19 серпня у зв'язку із ситуацією, що склалася на території України, і з огляду на відхід військ Центрального фронту на гомельському і стародубському напрямах, Ставка поставила військам Південно-Західного напряму завдання: обороняти рубіж р. Дніпро від Лоєва до гирла, міцно утримуючи на правому березі Київський і Дніпропетровський укріплені райони та прикриваючи з суші і повітря Лівобережну Україну, Донбас і Північний Кавказ. 5-у армію було наказано відвести з Коро - стенського укріпрайону за Дніпро, на північ від Києва (директива Ставки ВГК №001084 від 19.08.1941 р.)³⁵.

Наприкінці серпня, після відходу військ Південно-Західного напряму за р. Дніпро, закінчилася оборонна операція на Правобережній Україні. Зазнавши великих втрат у людях і техніці, радянські війська змушені були залишити всю Правобережну Україну. У ході запеклих боїв німці також зазнали значних втрат. В обстановці, що склалася, командування вермахту було змушене переглянути плани подальших дій. Розрахунок Гітлера на «блискавичну війну» не справджувався.

Оборона Києва, катастрофа Південно-Західного фронту та її наслідки

Противник, змушений під ударами радянських військ перейти до оборони на головному, західному, напрямі, прагнув усіляко посилити натиск на північно- і південно-західному напрямах. У директиві верховного командування вермахту від 21 серпня найближчі цілі були сформульовані так: «Найголовнішим завдання до приходу зими є не взяття Москви, а захоплення Криму, промислових та вугільних районів по р. Донець і позбавлення росіян можливості одержувати нафту з Кавказу». Далі вказувалося, що сприятлива оперативна обстановка, яка склалася в результаті досягнення лінії Гомель - Почеп, повинна бути негайно використана для… операції суміжними флангами груп армій «Південь» і «Центр» по напрямах, що сходяться, із метою оточення та знищення основних сил Південно-Західного фронту»³⁶.

У ході бойових дій у серпні на стику двох стратегічних напрямків - західного і південно-західного - відбувся зсув значних сил групи армій «Центр» до півдня. У зв'язку з цим угруповання противника на південно-західному напряму збільшилося. Тут до 1 вересня діяли 104 дивізії, у тому числі 20 танкових і моторизованих із 206 дивізій, що перебували на радянсько-німецькому фронті (у групі армій «Південь» - 85 дивізій та у 2-й польовій армії і 2-й танковій групі групи армій «Центр» - 19 дивізій). Для наступу на Лівобережній Україні наприкінці серпня противник направив 7 тис. тонн боєприпасів, з яких 5 тис. тонн раніше призначалися для групи армій «Центр»³⁷.

Правильно оцінити ці кардинальні зміни в оперативно-стратегічній обстановці радянське керівництво не змогло. У той час, коли противник спланував головний удар на південній ділянці фронту, Москва продовжувала вважати, що в найближчій перспективі основні події мають розгортатися у центрі, саме на московському напрямку.

Наприкінці серпня на північ від Шостки вели бойові дії війська Брянського фронту (50-а, 3-я і 13-а армії - до 30 дивізій); далі по річках Десна і Дніпро до Переволочної - війська Південно-Західного фронту (40-а, 21-а, 5-а, 37-а, 26-а і 38-а армії); від Переволочної до устя Дніпра - з'єднання Південного фронту (18-а, 9-а і відновлені 6-а і 12-а армії). Війська Приморської армії і Чорноморського флоту продовжували оборону Одеси. Усього на Південно-Західному напрямі (Південно-Західний, Південний фронти, Приморська окрема армія) нараховувалося 92 малочисельні і слабко озброєні дивізії (у цю кількість входять 13 дивізій 21-ї армії Брянського фронту, які в перших числах вересня були перепідпорядковані Південно-Західному фронту).

Особлива сторінка в оперативно-стратегічних планах радянського командування та бойових дій 1941 р. на території Україні - Київська стратегічна оборонна операція 1941 р. Південно - Західному фронту ще 19 серпня Ставкою ВГК було поставлене завдання: відвести війська, крім гарнізону Київського УР (37-а армія), за р. Дніпро й, обороняючись по Дніпру від Лоєва до Переволочної, будь-що утримати Київ, міцно прикривши напрямок на Чернігів, Конотоп і Харків (директива №001084 від 19.08.1941 р.)³⁸. Для прикриття ділянки між Брянським та Південно-Західним фронтами на рубіж р. Десни від Коропа до Чернігова висувалася нещодавно сформована 40-а армія. Хоча німецькі війська вже почали перегрупування для охоплення Києва з півночі та півдня, а безпосередньо на київському напрямі велися бойові дії середньої інтенсивності, керівництво Південно - Західного напряму та фронту, прагнучи до безумовного виконання вказівок Сталіна, зосереджувало основні зусилля саме на обороні міста. Саме тут було зосереджено найбільш боєздатні війська, тоді, як на флангах на широких смугах займали оборону ослаблені 40-а і 38-а армії (37-а і 38-а армії були сформовані до 10 серпня; 40-а - наприкінці серпня 1941 р.).

2-а танкова група противника, що просунулася у другій половині серпня до Стародуба, створила реальну загрозу прориву в тил Південно-Західного фронту. Дії військ Брянського фронту проти 2-ї танкової групи успіху не мали. У зв'язку з цим 30 серпня Ставка поставила перед цим фронтом нове завдання на проведення контрнаступальної операції³⁹. Основні сили фронту - 3-я і 13-а армії у взаємодії з 21-ю армією - повинні були розгромити угруповання противника в районі

Стародуб - Семенівка - Новгород-Сіверський - Труб - чевськ. Одночасно було наказано силами чотирьох дивізій 50-ї армії наступати у взаємодії з 43-ї армією Резервного фронту на Рославль. Таким чином, головна роль у розгромі 2-ї німецької танкової групи відводилася Брянському фронту (директива Ставки ВГК №001428 від 30.08.1941 р.)⁴⁰.

Із метою забезпечення успіху фронту Ставка ВГК зосередила в його смузі, крім фронтової авіації, військово-повітряні сили Резервного фронту, частини далекої бомбардувальної авіації і 1-у резервну авіаційну групу, всього 464 літака. У період 29-31 серпня вони мали здійснити повітряну операцію з розгрому 2-ї танкової групи в районі Почеп - Стародуб - Шо - стка (план повітряної операції затвердив Сталін 27.08.1941 р.). До 30 серпня Брянський фронт мав у своєму складі 24 стрілецькі, 4 кавалерійські, 2 танкові дивізії і 2 танкові бригади, частини підсилення. У них нараховувалося близько 190 тис. чол., до 1600 гармат і мінометів і близько 250 танків. Із 30 дивізій 19 були сформовані до війни, інші - у воєнний час. До початку наступу Брянського фронту його трьом арміям протистояли 9 дивізій противника, що нараховували близько 100 тис. чол., 1500 гармат і мінометів і 350 танків⁴¹.

Командування Брянського фронту, незважаючи на загальну перевагу в людях, рівність в артилерії і наявність, хоча і в недостатній кількості, танкових частин (за кількістю танків фронт поступався противнику в 1,4 рази), не створило на напряму головного удару необхідної переваги у силах і засобах. Наступ військ фронту наприкінці серпня - на початку вересня не мав успіху. Наступальні дії Брянського фронту скував лише один німецький моторизований корпус 2-ї танкової групи. Інші сили групи, а також 2-ї армії продовжували наступати в південному напрямі. Невиконання Брянським фронтом бойового завдання призвело до того, що 2-а танкова група на початку вересня вийшла на рубіж середньої течії р. Десна і створила загрозу правому флангу Південно-Західного фронту.

5 вересня в німецькій ставці уточнили план подальшого наступу. 2-а танкова група, посилена піхотними дивізіями, повинна була наступати на південь до р. Сула, на зустріч 1-й танковій групі, що завдавала удару з плацдарму в районі Кременчука у північному напрямі. Обидва удари націлювалися в тил київському угрупованню Південно-Західного фронту, щоби зімкнутися в районі Лубен із метою оточення радянських військ. Танкові групи мали перетнути залізничні лінії Київ - Курськ, Київ - Харків. 17-а польова армія повинна була наступати в напрямі Полтава - Харків, аби якомога далі відкинути фронт радянських військ від тих сил, які передбачалося оточити.

Війська 2-ї танкової групи, 2-ї і 6-ї армій противника відновили наступ 9 вересня. 40-а армія, яка прийняла удар танкових військ, обороняючись частиною сил на 100-кілометровому фронті (до 9 вересня 1941 р. на рубіж середньої течії р. Десна встигли висунутися і розгорнутися тільки дві стрілецькі дивізії 40-ї армії), не змогла відбити натиск переважаючих сил. Передові рухомі з'єднання противника прорвалися в район Ромен⁴².

З огляду на оперативну обстановку військова рада Південно - Західного напряму (маршал С. Будьонний був головкомом його до 13.09.1941 р.; із 14.09.1941 р. цю посаду обіймав маршал С. Тимошенко) звернулася у Ставку з проханням про відвід військ на рубіж р. Псел. Однак командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос при спілкуванні з верховним головнокомандувачем відмовився від своїх клопотань щодо відводу військ. Сталін наказав: «Київ не залишати і мостів не висаджувати!»⁴³. 11 вересня Ставка ВГК наказала перегрупувати сили і завдати удару по конотопському угрупованню противника у взаємодії з військами Брянського фронту. Наказувалося також негайно підготувати оборонний рубіж по р. Псел. Одночасно суворо наголошувалося: Київ не залишати і мостів без дозволу Ставки не підривати (переговори по прямому проводу Сталіна, Шапошникова, Тимошенка з Будьонним, Кирпоносом, Бурмистенком, Тупиковим 10-11.09.1941 р.)⁴⁴.

12 вересня з Кременчуцького плацдарму перейшло в наступ ударне угруповання військ противника. 38-а армія, що оборонялася на 200-кілометровому фронті, не змогла відбити натиск переважаючих сил і почала відходити. Начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-майор В. Тупиков знову звернувся з проханням про дозвіл на відведення військ. Однак 14 вересня на ім'я командуючого фронтом була отримана відповідь, в якій наголошувалося на необхідності неухильно виконувати вказівки Сталіна, дані 11 вересня⁴⁵.

15 вересня 1-а і 2-а танкові групи противника з'єдналися в районі Лохвиці. Шляхи відходу на схід військ Південно-Західного фронту (5-а, 37-а, 26-а, частина сил 21-ї і 38-ї армій) виявилися перерізаними. Необхідно було терміново прорвати поки ще слабкий фронт оточення противника, встановити зв'язок з військами Брянського фронту і створити стійку оборону на рубежі р. Псел. Такого висновку дійшла військова рада Південно-Західного фронту, про що і доповіли Сталіну телеграмою о 5.00 17 вересня.

Однак Ставка і цього разу не погодилася з пропозиціями керівництва Південно-Західного напряму та фронту. Наприкінці дня 17 вересня лише 37-й армії дозволили залишити Київський укріплений район і відійти під прикриттям кораблів Пінської військової флотилії на східний берег Дніпра (директива Ставки ВГК №002087 від 17.09.1941 р.)⁴⁶. Після відходу 37-ї армії за Дніпро всі кораблі були підірвані, а їх екіпажі влилися у сухопутні війська.

Військова рада Південно-Західного фронту у другій половині 17 вересня самостійно прийняла рішення на відведення військ з оточення, але до цього часу з 21-ю, 37-ю і 26-ю арміями зв'язок було вже втрачено⁴⁷ й управління військами порушилося. Командування та штаб фронту не змогли організувати належного керівництва бойовою діяльністю військ в умовах оточення.

Німецьке командування заявило про те, що в районі Києва було взято у полон 665 тис. чол. Проте у вермахті до військовополонених зараховували всіх захоплених (залізничників, представників органів внутрішніх справ, адмін апарат, біженців чоловічої статі тощо). Указана цифра сумнівна і з огляду на те, що Південно-Західний фронт на початок Київської оборонної операції нараховував 627 тис. чол., а його безповоротні втрати склали 531 тис. 471 чол.⁴⁸ За даними авторів нарису про Київський військовий округ чисельність фронту перед почат - ком оборони міста становила 677 тис. чол. Із них більше 150 тис. не потрапило в оточення (частина 38-ї і 40-ї армій, тилові підрозділи та установи)⁴⁹.

Автор схиляється до цифрових показників радянських аналітичних видань закритого характеру, розроблених для вищого командного складу. За їх даними, в оточення потрапило 452 тис. 720 чол., із них 58 тис. 895 - командного складу. У з'єднаннях, що опинилися в «котлі», було 2642 гармати, 1225 мінометів, 8038 кулеметів, 305 715 гвинтівок, 64 танки, 2100 автомашин, 300 вагонів боєприпасів⁵⁰. Бої в оточенні тривали до 27 вересня, а вихід з нього проходив неорганізовано. Станом на 1 жовтня до своїх військ прорвалось близько 21 тис. червоноармійців. Із вищого керівного складу з оточення вийшли командувачі арміями Ф. Костенко, В. Кузнєцов, А. Власов; командири корпусів А. Борисов, І. Затєвахін, А. Лопатін, К. Москаленко, Ф. Жмаченко, начальник оперативного відділу фронту полковник І. Баграмян⁵¹. Багато вояків полягло та потрапило в полон. В оточенні загинула і велика частина особового складу управління Південно-Західного фронту разом із командуючим - генерал-полковником М. Кир - поносом. Відбулася одна з найбільших катастроф у світовій історії війн⁵². Проте на думку багатьох сучасників тих подій та їх дослідників поворот танкових сил вермахту в Україну врятував Москву від неминучого захоплення⁵³.

На поповнення армій, що виходили з оточення, Ставка змогла виділити зі свого резерву 5 стрілецьких дивізій і 3 танкові бригади. Це дозволило відновити 21-у і 38-у армії. Наприкінці вересня війська Південно-Західного фронту у складі 40-ї, 21-ї, 38-ї армій і переданої з Південного фронту 6-ї армії організували оборону на рубежі Білопілля - Лебедин - Красно - град - Новомосковськ. Командуючим фронту був призначений маршал С. Тимошенко, членом військради - М. Хрущов, а начальником штабу - генерал-майор О. Покровський.

Катастрофа Південно-Західного фронту під Києвом різко погіршила обстановку на всьому радянсько-німецькому фронті, особливо на його південному фланзі. Радянські війська були змушені відмовитися від продовження активних дій і 27 вересня Ставка ВГК віддала наказ про перехід усіх фронтів до оборони (директиви №002373, 002374, 002375)⁵⁴. Відволікання великих сил противника для проведення Київської операції сприяло зміцненню становища РСЧА на московському напрямі і значною мірою зірвало розрахунки німецького командування на завершення війни до настання зими.

Війська Південного фронту (командуючий - генерал-лейтенант Д. Рябишев; зміна командуючого і начальника штабу відбулася 26 серпня 1941 р.⁵⁵) під ударами переважаючих сил противника до кінця вересня відійшли на рубіж Дніпропетровськ - Запорожжя - Мелітополь. Противник упритул підійшов до Кримського півострова.

До кінця вересня війська Південно-Західного та Південного фронтів вели напружені бої з противником на рубежі Білопілля - Гадяч - Красноград - Павлоград - р. Дніпро від Дніпропетровська до Дніпровських плавнів - оз. Молочне. Оборону Кримського півострова здійснювала 51-а окрема армія, до середини жовтня туди після евакуації з Одеси прибула ще і Приморська армія.

Після величезних втрат, яких радянські війська зазнали у перші три місяця війни, загальне співвідношення сил сторін на південно-західному напрямі на 30 вересня 1941 р. склалося на користь агресора. Війська противника в 1,7 рази перевищували радянські у живій силі (865 тис. проти 515 тис.), у понад 3 рази по гарматах і мінометах (14 070 проти 4450) та майже в 2 рази по літаках (770 проти 400). Проте радянські війська мали більше танків (800 проти 365)⁵⁶.

Першочерговим завданням, яке намагалося вирішити німецьке командування на південній ділянці Східного фронту, стало захоплення Донбасу. Із цією метою були сплановані удари 1-ї танкової армії (6 жовтня 1941 р. 1-а танкова група була перетворена в 1-у танкову армію) з району Дніпропетровська, 11-ї армії з Північної Таврії у загальному напрямі на Осипенко (Бердянськ) із метою оточення і знищення військ Південного фронту на схід від Мелітополя. Після цього 1-а танкова армія повинна була наступати на Ростов в обхід Донбасу з півдня, а 6-а армія - прорвати радянський фронт на стику 40-ї та 21-ї армій у районі Лебедина й, наступаючи на

Білгород та Харків, з'єднатися з рухомими групами 17-ї армії, оточити на захід від Харкова та знищити рештки військ Південно-Західного фронту. 17-й армії вермахту ставилося завдання наступати на Донбас із району Краснограда вздовж р. Сіверський Донець, а частиною сил - на Харків.

Операція, розрахована на оточення та знищення військ Південного фронту, розпочалася відразу після ліквідації решток оточених з'єднань Південно-Західного фронту. 27 вересня 1-а танкова група розгорнула наступ у південно-східному напрямі. Прорвавши оборону 28-ї кавалерійської дивізії в районі Новомосковська і з ходу форсувавши р. Самару танкові дивізії Клей - ста стрімко просувалися по тилах 12-ї армії Південного фронту. Радянське командування не зуміло оцінити загрози і не вжило своєчасних заходів, що стало однією з головних причин поразки військ фронту у Північному Приазов'ї. Зокрема, такої думки дійшов учасник тих подій М. Грецов⁵⁷.

Уже 7 жовтня німецькі танкісти з'єдналася в районі Осипенко (Бердянська) з 11-ю армією, вийшовши на тили та оточивши частину сил 18-ї і 9-ї армій Південного фронту, яким довелося залишити обладнані позиції по рубежу Запоріжжя - Мелітополь - оз. Молочне та пробиватися у напрямі Маріуполя й далі на р. Міус. Командувач 18-ї армії генерал-лейтенант О. Смирнов (загинув в оточенні) з рештками військ організував оборону в умовах повного оточення в районі сіл Пологи, Семе - нівна, Гусарка (на північ від Осипенко (Бердянська)), скувавши до 10 жовтня дії 8 ворожих дивізій. Це на деякий час полегшило стан інших з'єднань 18-ї та 9-ї армій, які отримали наказ прориватись на схід. Втративши значну частину матеріальних ресурсів та особового складу вони уникли трагічної долі повного оточення. Координацію їх зусиль здійснив штаб 9-ї армії, якому 6 жовтня вдалося вийти до населеного пункту Великий Янісоль (на північ від Маріуполя) та організувати контрудар⁵⁸.

Наступ 17-ї армії у смузі між Харковом та Дніпропетровськом, що почався 6 жовтня, незважаючи на її кількісну перевагу у силах і засобах, стримувався завзятою обороною 6-ї армії Південно-Західного фронту. Війська 21-ї і 38-ї армій були своєчасно відведені за р. Сіверський Донець. Противник захопив Харків.

У смузі Південного фронту тривав наступ частин вермахту. Щоб не допустити прориву стратегічного фронту, зберегти війська і створити резерви, Ставка наказала військам Південно - Західного та Південного фронтів із 17 жовтня розпочати відхід на лінію Касторне - р. Оскіл - Красний Лиман - Горлівка - Таганрог і закінчити його до 30 жовтня. Шляхом скорочення фронту передбачалося вивести в резерв на Південно-Західному фронті 6 стрілецьких дивізій і 2 кавалерійські корпуси, і на Південному - не менше 3 стрілецьких дивізій. Для оборони Ростова, який був найважливішим стратегічним пунктом і свого роду брамою на Кавказ, Ставка наказала військовій раді Північнокавказького військового округу сформувати 56-у окрему армію у складі 5 стрілецьких, 4 кавалерійських дивізій і 1 танкової бригади⁵⁹. Цього разу всі рішення Ставки були виконані. З проведенням контрнаступальної операції радянських військ під Ростовом (17.11-2.12.1941 р.) південна ділянка радянсько-німецького фронту надовго стабілізувалася.

Таким чином на початок зими 1941 р. практично вся територія України перебувала під німецькою та румунською окупацією. Лінія фронту проходила майже по західній межі сучасної Луганської області. На Кримському півострові у цей час тривала оборона Севастополя.

Оборона Одеси (5.08.41-16.10.41) та Севастополя (30.10.41-12.07.42).

Боротьба за Кримський і Таманський півострови (середина вересня 1941 р. - 19.05.42)

Перебіг оперативно-стратегічних дій на півдні, самостійні та спільні фронтові й армійські операції радянських військ у взаємодії з силами Чорноморського флоту в обороні Одеси та Севастополя, боротьбу за Кримський півострів у 1941-1942 рр. варто розглянути окремо.

У ході серпневого відступу військ Південного фронту Ставка ВГК наказала Одесу не здавати, обороняючи місто до останньої можливості, залучаючи для цього і Чорноморський флот (директива №00729 від 5.08.1941 р.⁶⁰). Створена за наказом Ставки 10 серпня окрема Приморська армія відійшла до Одеси й організувала разом із Чорноморським флотом оборону. Німецьке командування, потребуючи сил для наступу на території Лівобережної України й у Криму, наказало 4-й румунській армії оволодіти Одесою в короткий термін. Противник мав понад п'ятиразову перевагу у силах і засобах. Але радянські війська відбили всі атаки. Коли противник підійшов до Криму і виникла загроза захоплення півострова, а Одеса залишилася далеко в тилу ворожих військ і підтримка зв'язку з її захисниками стала проблематичною, Ставка вирішила евакуювати місто (директива №002454 від 30.09.1941 р.⁶¹), перекинувши Приморську армію для захисту Кримського півострова. Це було зроблено на кораблях Чорноморського флоту - до 16 жовтня армія переправилася на Кримський півострів.

При обороні Одеси сухопутні з'єднання і флот скували більш, ніж на два місяці 18 румунських дивізій. Цим вони надали істотну допомогу військам Південного фронту при відході за Дніпро й у наступних боях. Збереження Одеси як військово-морської бази сприяло також підтримці вигідного оперативного режиму у всій північно-західній акваторії Чорного моря. Наявність флоту стала однією з найголовніших умов тривалої оборони Одеси.

На час виходу 11-ї німецької армії до кримських перешийків (середина вересня) їх обороняли 3 стрілецькі дивізії 51-ї окремої армії, які 28 вересня відійшли на Ішунські позиції. Операцію із захоплення півострова гітлерівське командування планувало провести у другу чергу, після оточення військ Південного фронту в районі Мелітополя. На цей час тили 11-ї армії були прикриті з боку Криму визначеними з'єднаннями та частинами. Після захоплення Бердянська 7 жовтня основні сили 11-ї армії повернулися на півострів.

Командуючому 51-ю радянською армією було наказано до прибуття з Одеси у Крим Приморської армії утримувати Ара - батську Стрілку, Чонгарський перешийок, південний берег Сиваша й Ішунські позиції. З прибуттям Приморської армії на 18 жовтня у складі військ, що обороняли Крим, нараховувалося 12 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії. Усього у цьому угрупованні налічувалося близько 100 тис. чол., 1000 гармат і мінометів, понад 100 танків і 47 літаків⁶². Цих сил було достатньо для організації оборони кримських перешийків. Однак командувач 51-ї армії не зумів правильно оцінити обстановку й, боячись висадження морських десантів противника, розкидав свої сили по півострову. Для оборони перешийків були розгорнуті тільки 4 стрілецькі дивізії на Ішунських позиціях і одна - на Чонгарському півострові. Дві дивізії Приморської армії, що здійснювали марш із Севастополя до перешийків, могли прибути туди не раніше 23 жовтня.

Для наступу у Криму противник підготував 11-у німецьку армію і румунський гірський корпус (усього 7 німецьких піхотних дивізій і 2 румунські бригади). Угруповання нараховувало близько 124 тис. чол., понад 2000 гармат і мінометів, більше 100 літаків. Таким чином, до початку наступу супротивник переважав радянські війська у живій силі в 1,2 рази, по артилерії й авіації в 2 рази, але танків не мав⁶³.

Відновивши 18 жовтня наступ, ворог протягом десяти днів боїв прорвав радянську оборону на Ішунських позиціях. Для об'єднання зусиль сухопутних сил і Чорноморського флоту, що обороняли Крим, 22 жовтня було створене командування військ Криму (командуючий - віце-адмірал Г. Левченко), якому підпорядковувалися війська 51-ї окремої і Приморської армій та сили Чорноморського флоту (директива Ставки ВГК №004055 від 22.10.1941 р.⁶⁴). Командуючий військами у Криму вирішив відступити на тиловий оборонний рубіж, що проходив по лінії Радянський - Ново-Царицине - Саки, і закріпитися на ньому. Однак виконати це не вдалося, тому що противник 31 жовтня вийшов до станції Альма і зав'язав бої на підступах до Севастополя. Щоб не допустити захоплення головної бази флоту, було вирішено відвести туди Приморську армію. Війська 51-ї армії одержали завдання прикрити керченський напрямок. Незважаючи на зручну для оборони місцевість, підрозділи 51-ї армії не змогли зупинити противника і 16 листопада були евакуйовані на Таманський півострів.

Таким чином, до середини листопада 1941 р. противник опанував майже весь півострів. Головна база Чорноморського флоту - Севастополь - виявилася у зоні безпосередньої дії артилерії й авіації. Після цього кораблі флоту, крім декількох, залишених для вогневої підтримки севастопольського гарнізону, довелося перебазувати в порти Кавказького узбережжя.

4 листопада наказом командуючого військами Криму був створений Севастопольський оборонний район (СОР), який охоплював усі сухопутні, морські і повітряні сили, що знаходилися у місті. 9 листопада до Севастополя підійшла Приморська армія, після чого загальна чисельність військ СОР збільшилася до 50 тис. чол. З урахуванням гармат берегової артилерії флоту тут нараховувалося до 170 стволів і 180 одиниць 82- і 120-мм мінометів.

11 листопада противник відновив наступ на Севастополь, який підтримувало авіаційне угруповання у складі 100 літаків. Проте радянські війська відбили листопадовий наступ, скувавши на Кримському півострові з'єднання 11-ї німецької армії, не дозволивши використовувати їх ані для удару на Кавказ через Керченську протоку, ані для надання допомоги 1-й танковій армії під Ростовом.

Війська Севастопольського оборонного району, посилені за вказівкою Ставки 1 стрілецькою дивізією, 1 бригадою морської піхоти та кількома маршовими батальйонами зі складу Закавказького фронту, у період з 17 грудня 1941 р. до 1 січня 1942 р. відбили другий наступ німецьких військ на Севастополь. Директивою Ставки ВГК №005898 від 20.12.1941 р. СОР, який раніше напряму підлягав Ставці, підпорядковувався командуючому Закавказьким фронтом.

Ставка ВГК ще 7 грудня затвердила поданий командуванням Закавказького фронту план десантної операції на Керченському півострові (директива №005471 від 7.12.1941 р.⁶⁵). Метою Керченсько-Феодосійської десантної операції (25.12.41-2.1.42)⁶⁶ визначалося оволодіння Керченським півостровом, відволікання сил противника від Севастополя і створення умов для проведення в подальшому операції зі звільнення Криму. Чорноморський флот та Азовська військова флотилія на час операції підпорядковувалися командуючому Закавказьким фронтом.

Керченсько-Феодосійська десантна операція здійснювалася силами 51-ї і 44-ї армій Закавказького фронту, Чорноморським флотом і Азовською військовою флотилією за підтримки авіації фронту і флоту в період з 25 грудня 1941 р. до 2 січня 1942 р. Вона стала найбільшою десантною операцією війни. У період 26-31 грудня 1941 р. з кораблів і суден Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії на північне та східне узбережжя Керченського півострова й у район Феодосії було висаджено понад 40 тис. чол., 1760 коней, 43 танки, 434 гармати і міномета, 330 автомашин, 18 тракторів, 170 візків і двоколок, 978 тонн боєприпасів, 181 тонна продовольства та фуражу і 250 тонн різних вантажів⁶⁷.

Хоча у ході операції радянським військам не вдалося оточити і знищити німецьке угруповання па Керченському півострові, на початок січня 1942 р. вони просунулися у західному напрямі на 100-110 км, зайнявши Керченський півострів з важливими містами і морськими портами Керч та Феодосія. Гітлерівське командування було змушене припинити другий наступ на Севастополь і перекинути звідти частину сил у район Феодосії, у зв'язку з чим становище військ, що обороняли Севастополь, поліпшилося. Радянське командування ще в період завершення Керченсько-Феодосійської десантної операції розраховувало продовжити наступ із метою повного звільнення Кримського півострова.

2 січня Ставка затвердила поданий командуванням Кавказького фронту (30.12.41 р. Закавказький фронт був перейменований у Кавказький; командуючий - генерал-лейтенант Д. Козлов, начальник штабу - генерал-майор Ф. Толбухін) план подальших дій фронту і вказала, що завдання зі звільнення Криму повинне здійснюватися «діями головних сил на напрямі Джанкой, Перекоп, Чонгар, наступом однієї армії на Сімферополь і висадкою морських десантів у районах Алушта, Ялта, Перекоп і насамперед у районі Євпаторії» (директива Ставки ВГК №170005 від 2.1.1942 р.⁶⁸). Цією ж директивою Ставка зажадала всіляко прискорити зосередження військ, для чого запропонувала використовувати всі можливі засоби чорноморського військового і цивільного флотів для перекидання військ у Крим. Для розвитку і завершення операції командуванню фронту було дозволено додатково перекинути на півострів управління 47-ї армії, 2 горно-стрілецькі дивізії й 1 танкову бригаду, а також ужити всіх заходів до швидкого перебазування на Керченський півострів, а надалі й у Крим, фронтової та насамперед винищувальної авіації.

В обстановці, що склалася на початку січня, Ставка не виключала можливість відходу противника з Криму. У цьому випадку війська Кавказького фронту зобов'язувалися негайно перейти у загальний наступ усіма наявними на півострові силами і засобами, незалежно від закінчення зосередження з метою виходу на Перекоп і Чонгар, аби відрізати шляхи відходу противника.

Однак німецьке командування сподівалася утримати у своїх руках Крим і цілком очистити його від радянських військ. Командування 11-ї армії теж розробляло план наступальної опера - ції⁶⁹. Для забезпечення її успіху на початку січня німецькі війська у Криму були підсилені двома піхотними дивізіями, а пізніше додатково - піхотною, легкою піхотною і танковою дивізіями.

Командування Кавказького фронту не тільки не зуміло вчасно, ретельно й у повному обсязі підготувати наступальну операцію по звільненню Криму, але і не вжило належних заходів до надійного закріплення військами зайнятих рубежів. Зокрема протиповітряна оборона феодосійського порту, який повинен був відігравати ключову роль у забезпеченні військ фронту, була організована недостатньо. Це дозволяло авіації противника систематично завдавати ударів по порту, унеможливлюючи його використання транспортами Чорноморського флоту.

Противник, випередивши війська Кавказького фронту, 15 січня сам перейшов у наступ, прорвав слабко організовану оборону радянських військ, вийшов до Феодосії і захопив її. Війська Кавказького фронту відступили на Ак-Монайський перешийок, що значно погіршило умови для підготовки наступу по звільненню Криму.

28 січня директивою №170070⁷⁰ з метою зручності управління і більш успішного вирішення завдань зі звільнення Криму Ставка наказала реорганізувати Кавказький фронт, розділивши його на Кримський фронт (очолювався командуванням колишнього Кавказького фронту) і Закавказький військовий округ. До складу Кримського фронту ввійшли війська розформованого Кавказького фронту, дислоковані на Керченському і Таманському півостровах і в районі Краснодара. Командуванню Кримського фронту підпорядковувалися війська СОР, Чорноморський флот, Азовська військова флотилія і Керченська військово-морська база.

У цей же день Ставка ВГК вказала командуючому Кримським фронтом, що основним завданням майбутньої операції має стати допомога військам СОР, для чого головний удар основного угруповання фронту направити на Карасубазар і виходом у цей район створити загрозу військам противника, що блокують Севастополь. Отже, мета майбутньої операції в порівнянні з її початковим задумом була дещо звужена. Ставка також наказала не залучати до наступальної операції війська СОР, поставивши перед ними основне завдання - обороняти Севастополь на займаних позиціях. Поряд із цим вона зажадала в найближчі ж дні різко підсилити раніше висаджений десант у районі Судака. Операцію передбачалося почати лише по прибуттю на Керченський півострів двох танкових бригад і окремого батальйону танків КВ, спрямованих Ставкою до складу Кримського фронту, а також після поповнення дивізій живою силою. До складу фронту додатково направлялися три стрілецькі дивізії. Операцію було призначено на 13 лютого (директива Ставки ВГК №170076 від 2.02.1942 р.⁷¹).

Однак підготувати наступ до зазначеного терміну фронт не зміг, і наступ розпочався тільки 27 лютого. До його початку фронт мав у своєму розпорядженні достатні сили, що забезпечували йому значну перевагу над противником (тринадцять радянських дивізій проти трьох німецьких). Однак погана організація наступальних дій, насамперед абсолютне незнання системи оборони противника, недостатність артилерійського забезпечення, взаємодії піхоти і танків з артилерією та авіацією призвели до того, що наступ, який розпочався з великим запізненням, не дав очікуваних результатів. Війська фронту лише трохи просунулися вперед, але прорвати оборону противника і відкрити собі дорогу в глиб півострова не змогли.

У березні і першій половині квітня війська Кримського фронту неодноразово здійснювали спроби прорвати ворожу оборону, але успіху не домоглися. У той же час війська СОР продовжували утримувати Севастополь, приковуючи сили 11-ї німецької армії. Своєрідність Криму, як району бойових дій, диктувала необхідність тісної взаємодії сухопутних військ і військово-морського флоту. Підпорядкування Чорноморського флоту й Азовської військової флотилії командуванню Кримського фронту дозволило більш цілеспрямовано використовувати сили флоту для сприяння сухопутним військам при вирішенні ними бойових завдань у Криму.

Чорноморський флот використовувався для оборони Севастополя, прикриття південного флангу сухопутних військ від обстрілу кораблями противника з моря і від висадження десантів, для десантування радянських військ і зриву морських перевезень ворога. Флот здійснював доставку військ і перевезення вантажів. Із 1 листопада 1941 р. до 1 травня 1942 р. у Севастополь морем було доставлено 77 тис. 726 чол., 405 автомашин, 19 тис. тонн боєприпасів, 21 тис. тонн продовольства і фуражу, 78 гармат, 628 мінометів та інші вантажі й озброєння⁷².