Воєнні дії у ході окупації українських земель військами гітлерівської коаліції (22.06.41–27.07.42)

Взаємодіючи з військами Кавказького (Кримського) фронту і СОР, Чорноморський флот із січня по березень 1942 р. здійснив п'ять десантів тактичного значення на узбережжя Криму. Забезпечуючи дії радянських військ на Кримському півострові, Чорноморський флот та Азовська військова флотилія в період з 29 грудня 1941 р. до 13 травня 1942 р. між портами Керченського півострова і Кавказького узбережжя перевезли більше 290 тис. чол., 956 гармат, 645 танків, 60 бронемашин, 5591 автомашину, 1117 тракторів, 407 причепів, 48 тис. 500 тонн боєприпасів і понад 150 тис. тонн інших вантажів⁷³.

У цілому обстановка в басейні Чорного моря трохи поліпшилася для радянської сторони. Звільнення радянськими військами Керченського півострова полегшило становище оточеного Севастополя. Бойові дії сухопутних військ скували значну частину військ противника на суші, а морські сили поставили під загрозу комунікації ворога на морі. У зв'язку з цим німецьке командування було змушене перекинути в акваторію Чорного моря комбінованим шляхом, використовуючи річки Ельба і Дунай, залізниці й автостради значну кількість малих надводних і підвідних кораблів. До липня 1942 р. у Чорному морі діяли 1 допоміжний крейсер, 7 есмінців і міноносців, 8 сторожовиків і канонерських човнів, 7 субмарин, 16 торпедних катерів і до 100 десантних барж противника. У травні 1942 р. над чорноморською акваторією стали з'являтися у великій кількості німецькі літаки-торпедоносці, які діяли проти радянських кораблів.

Оборонна операція Кримського фронту на Керченському півострові (8-19 травня 1942 р.). У середині квітня 1942 р. Ставка ВГК, затверджуючи рішення військової ради Кримського фронту про тимчасовий перехід до оборони, залишила у силі основне завдання фронту - очищення від противника Криму (директива №170302 від 21.04.1942 р.⁷⁴). Важливою попередньою умовою для підготовки наступу було утримання займаних рубежів, організація міцної оборони і поліпшення становища військ на окремих ділянках. Однак командування фронту протягом квітня і першої декади травня продовжувало займатися розробкою планів наступальних дій і зовсім не приділяло уваги організації глибоко ешелонованої оборони.

Довжина головної смуги оборони становила 27 км, а глибина не перевищувала 4 км. Друга оборонна смуга була обладнана від переднього краю першої смуги на правому фланзі на 12 км, а у центрі і на лівому фланзі зливалася з нею. Армійський тиловий рубіж, Турецький вал і керченські оборонні позиції не були підготовленими в інженерному плані і військами не займалися. Артилерійські протитанкові резерви у фронті й арміях не створювалися, командні пункти для управління боєм не готувалися. Маскування і протиповітряна оборона військ та, особливо, штабів були відсутні. Оперативна побудова фронту залишалося одноешелонною. Фронтові резерви розташовувалися поблизу переднього краю оборони, що створювало загрозу їх розгрому від перших ударів авіації й артилерії противника. Виснажені в попередніх боях з'єднання не були замінені.

Лише 7 травня, коли начальник штабу Північнокавказького напряму довів до відома командування фронту про можливий наступ противника в період 10-15 травня, командуючий фронтом доповів у Ставку план заходів щодо посилення оборони. У плані передбачалося посилення лівого крила, створення рухомих протитанкових резервів, форсування оборонних робіт і виведення у другий ешелон управління 47-ї армії з покладанням на нього організації оборони в тилу. Однак здійснити ці заходи було вже неможливо, тому що противник 8 травня перейшов у наступ. До його початку Кримський фронт мав загальну перевагу у силах і засобах. Здійснивши головний удар уздовж узбережжя Феодосійської затоки, противник прорвав 8 травня оборону 44-ї армії і змусив її війська до відходу у східному напрямі. Ставка ВГК зажадала від командуючого фронтом негайної організації контрудару по флангу і тилу наступаючого противника. Але зв'язок із військами вже було втрачено. Противник продовжував розвивати успіх.

З огляду на глибоке вклинення ворога на лівому крилі фронту і нездатність командування налагодити управління та здійснити протидію противнику Ставка зажадала в ніч на 10 травня швидкого відведення військ фронту на позиції Турецького валу й організації стійкої оборони. Однак командування фронту не забезпечило виконання і цього завдання. Відвід військ розпочався з великим запізненням і проходив неорганізовано. 16 травня ворог узяв Керч. Радянські війська були змушені за складних умов почати евакуацію на Таман - ський півострів, яка закінчилася 20 травня 1942 р. У результаті з Керченського півострова евакуйовано 86 тис. 196 чол., у тому числі 23 470 поранених⁷⁵.

Унаслідок великих прорахунків, допущених як при підготовці, так і у ході оборонної операції, Кримський фронт у травні 1942 р. зазнав серйозної поразки. Усього протягом травня війська фронту втратили 176 тис. 566 чол., 347 танків, 3476 гармат, мінометів і 400 літаків⁷⁶. Основна причина невдач полягала в повному нерозумінні природи сучасної війни командуванням фронту, і особливо командуванням 44-ї і 47-ї армій. Одержавши вказівку Ставки про організацію стійкої оборони, командування всіх рівнів не вжило заходів до створення глибоко ешелонованої оборони, підготовленої в інженерному плані. Жоден з оборонних рубежів Керченського півострова не був придатний до оборони. Навіть головна оборонна смуга складалася з окремих стрілецьких окопів, не зв'язаних між собою. Загальна її глибина не перевищувала 4-5 км.

Угруповання військ Кримського фронту мало наступальний характер і не відповідало умовам, що склалися, хоча командування знало про підготовку наступу противника. Усі дивізії були розгорнуті в одну лінію, піхота, танки й артилерія розміщені впритул до переднього краю, що ускладнювало маневр і виключало можливість створення сильних других ешелонів і резервів та призвело до великих втрат від авіації і вогню артилерії противника в перші ж хвилини бою.

На самому початку операції порушилося управління військами. Це стало наслідком тривалого перебування командних пунктів на одному місці, що дозволило противнику першими ж нальотами своєї авіації порушити зв'язок. Командування фронту не організувало оперативної взаємодії між арміями, зовсім не забезпечило взаємодії наземних військ з авіацією. Остання була розпилена і діяла поза загальним планом.

Причиною невдач були також бюрократично-паперові методи керівництва військами з боку командування фронту і представника Ставки генерал-полковника Л. Мехліса. Командуючий фронтом генерал-лейтенант Д. Козлов і його штаб віддавали накази з великим запізненням, без урахування обстановки, не знаючи дійсного положення військ.

Залишення Керченського півострова різко погіршило обстановку в районі Севастополя. Німецьке командування перекинуло сюди війська, що звільнилися, і розпочало третій наступ на місто. До початку червня 1942 р. під Севастополем були зосереджені основні сили 11-ї німецької армії та румунські війська у складі 10 піхотних дивізій, створено могутнє артилерійське угруповання, що нараховувало 670 гармат калібру від 75 до 420 мм, 655 протитанкових гармат і 720 мінометів. Крім того, противник мав дві 615-мм мортири і 800-мм гармату «Дора». Середня щільність артилерії становила 60 гармат і мінометів на 1 км фронту. На напрямі головного удару вона досягала 150 гармат і мінометів. За заявою Манштейна, такого масованого застосування артилерії вермахт не досягав у жодній операції Другої світової війни⁷⁷. Значно були посилені військово-повітряні і військово-морські сили. Для дій проти радянських кораблів противник виділив спеціально підготовлену авіаескадру в кількості 150 бомбардувальників та літаків-торпедоносців.

Приморська армія на цей час нараховувала 7 стрілецьких дивізій, 2 бригади морської піхоти, 2 стрілецькі бригади і 1 полки морської піхоти. У складі СОР нараховувалося 106 тис. 625 чол., 606 гармат і мінометів, 38 танків (Т-26) і 53 літака⁷⁸. Підвезення поповнення, боєприпасів, пального й інших матеріальних засобів для військ СОР у червні 1942 р. здійснювалося в дуже складній обстановці при пануванні противника на морі виключно бойовими кораблями і підводними човнами. У цілому ворог мав перевагу в піхоті й артилерії в 1,5 рази. На напрямі головного удару перевага виявилася ще більш значною, а в танках і авіації вона була абсолютною.

7 червня після потужної п'ятиденної авіаційно-артилерійської підготовки розпочався штурм. Протягом місяця радянські війська без підтримки авіації, відчуваючи гострий брак матеріально-технічних засобів вели завзяті і кровопролитні бої. 2 липня 1942 р. керівництво СОР з дозволу Ставки евакуювалося із Севастополя. Трагедією для героїчних захисників міста стало те, що віце-адмірал П. Октябрський, який командував Чорноморським флотом та офіційно очолював оборону міста, не в повній мірі виконав наказ командування про евакуацію. На літаках та двох підводних човнах вдалось вивезти тільки частину керівного складу, захисники ж були залишені напризволяще. Люди вирушали до Кавказького узбережжя на дрібних плавзасобах, а то й просто вплав. Понад тисячу чоловік підібрали у відкритому морі. Більшість продовжувала чинити опір у надії на прихід сил флоту та евакуацію. Безнадійні бої припинилися тільки 12 липня⁷⁹. Лише невелика частина гарнізону змогла прорватися в гори, а основна маса потрапила в полон. Німецькі джерела повідомили про 90 тис. військовополонених, узятих у захопленому місті⁸⁰.

Тривала (понад 250 днів) боротьба захисників Севастополя і втрати, яких зазнав ворог, порушили плани німецького командування, яке навесні й у першій половині літа 1942 р. не могло використовувати 11-у армію для наступу на інших ділянках радянсько-німецького фронту.

Операції військ Південно-Західного напряму в першій половині 1942 р. Барвінково-Лозовська наступальна операція (18.01.42-31.01.42). Харківська катастрофа (12.05.42-29.05.42)

8 грудня 1941 р. Гітлер підписав директиву №39 на перехід німецьких військ до стратегічної оборони на всьому Східному фронті. У ній зазначалось, що раптові сильні морози і пов'язані з цим труднощі щодо забезпечення військ вимагають негайно припинити всі великі наступальні операції і перейти до оборони… та створити необхідні умови для поновлення великих наступальних операцій у 1942 р. Основним завданням військ вермахту на зимовий період було утримання зайнятих рубежів із метою виграшу часу на підготовку, нових стратегічних резервів, необхідних для операцій весни 1942 р. У директиві від 16.12.1941 р. групі армій «Південь» ставилося завдання: «Утримувати весь свій фронт. Направити всю енергію на захоплення Севастополя для того, щоб із Криму одержати резерви для південної групи армій»⁸¹.

Радянське верховне головнокомандування, з огляду на зміну співвідношення сил на фронті, наявність стратегічних резервів, перелом у роботі промисловості у середині грудня прийняло рішення про розгортання рішучого наступу на всіх основних стратегічних напрямах. Цей задум знайшов своє відбиття в ряді оперативних директив, відданих фронтам, а також у директивному листі №03 від 10 січня 1942 р. Перед збройними силами ставилося завдання не дати німецьким військам перепочинку, «гнати їх на захід без зупинки, змусити їх витратити резерви ще до весни, коли у нас будуть нові великі резерви, а в німців не буде більше резервів, і забезпечити, таким чином, повний розгром гітлерівських військ у 1942 р.» (директивний лист Ставки ВГК №03 від 10 січня 1942 р.)⁸².

Контрнаступ під Ростовом (17.11-1.12.1941 р.) та Московська стратегічна наступальна операція (5.12.41-7.01.42 рр.) стали одними із перших великих успіхів радянських військ, проте оцінка їх результатів була вельми завищена керівництвом країни та збройних сил. Завдання на повний розгром ворога в 1942 р., як показав наступний хід подій, було нереальним. Нереальність загальної стратегічної мети привела, своєю чергою, до постановки Ставкою завдань фронтам, які не були достатньо обґрунтовані. Так Південно-Західний фронт отримав завдання на підготовку і проведення наступальних операцій одночасно на двох напрямах: лівим флангом у взаємодії з Південним фронтом розгромити основні сили групи армій «Південь» та звільнити Донбас, а правим флангом разом із Брянським фронтом розгорнути наступ у напрямі Курська та Орла. 38-а армія, що перебувала у центрі оперативної побудови Південно-Західного фронту, мала звільнити Харків.

11 грудня 1941 р. Ставка ВГК вказала головнокомандувачу Південно-Західного напряму на необхідність створення сильного ударного угруповання в районі Червоний Лиман - Лисичанськ для удару на південь у напрямі західніше Сталіно, Волновахи, Маріуполя з метою звільнення Донбасу. 19 грудня

1941 р. військова рада Південно-Західного напряму (головком маршал С. Тимошенко, член військової ради М. Хрущов, начальник штабу генерал-лейтенант І. Баграмян) подала у Ставку пропозиції про план проведення наступальних операцій фронтів Південно-Західного напряму протягом найближчих півтора місяців. Створення наступального угруповання військ на півдні призначалося для розгрому противника в Донбасі, Криворіжжі й остаточної ліквідації всіх його спроб просування до Північного Кавказу. Відзначалося, що захоплення до початку 1942 р. Дніпропетровська і Запорожжя дуже сприятливо позначиться на поліпшенні оперативно-стратегічного становища радянських військ на всьому південно-західному напрямі, змусить противника очистити Крим і Південне Задніпров'я, забезпечить радянським військам форсування Дніпра і подальші дії на київському й одеському напрямах. Головний удар повинні завдати 57-а і 12-а армії у загальному напрямі на

Дніпропетровськ. Одночасно з метою забезпечення правого флангу головного удару слід було провести операцію по оволодінню районом Харкова силами 6-ї, 21-ї і 38-ї армій.

У висновку до доповіді відзначалося: «У підсумку півторамісячної кампанії Південно-Західного напряму противник має бути розбитий на двох найважливіших стратегічних напрямах і відкинутий до 1-15 лютого 1942 р. на 300-350 км на захід». Разом із доповіддю як додатки до неї було подано плани наступальних операцій та заявки на поповнення людським і кінським складом, на резерви, на артилерійське забезпечення. Усього командування Південно-Західного напряму просило 480 тис. чол. поповнення, 10 стрілецьких дивізій, 24 артилерійські полки, понад 25 авіаполків, 120 транспортних літаків, 15 танкових бригад і більше 300 танків для доукомплектування наявних танкових частин⁸³.

У цей період Ставка ВГК не мала у своєму розпорядженні таких сил і засобів. У грудні на фронти Південно-Західного напряму було спрямовано маршового поповнення близько 120 тис. чол., а у січні - ще 161 тис. чол.⁸⁴ Що стосується бойової техніки, то протягом січня Південно-Західний напрям одержав 3529 гармат і мінометів усіх калібрів⁸⁵, дві танкові бригади (92 машини) і 525 танків для доукомплектування танкових частин фронтів⁸⁶.

Викладені в доповіді міркування військової ради Південно - Західного напряму про план наступальних дій фронтів були схвалені Ставкою ВГК тільки у частині, що стосувалася проведення операцій із розгрому угруповання противника в Донбасі. Керівництво підготовкою і проведенням цієї операції було покладено на командування Південно-Західного напряму. Так формувався задум операції, яка пізніше буде названа Барвінково-Лозовською (18.01-31.01.42)⁸¹.

Аналіз співвідношення сил і засобів у смугах дій Південно - Західного й Південного фронтів на 1.01.1942 р. показує, що обидва вони мали незначну перевагу над противником у живій силі і танках, несприятливе співвідношення склалося по протитанковій артилерії, а також гарматах великих калібрів, у чому німецькі війська мали майже подвійну перевагу.

Радянська авіація по кількості літаків перевершувала люфтваффе, але майже 50% машин були застарілих конструкцій. Необхідно також враховувати, що використання значної кількості танків Т-60, украй обмежувалося сильними морозами (до -30°С) і глибоким сніговим покривом (до 80 см).

Відповідно до загального плану дій фронтів Південно-Західного напряму задум наступальної операції зводився до того, щоб ударом військ суміжних крил Південно-Західного та Південного фронтів прорвати оборону противника між Балаклією й Артемовськом і, наступаючи у загальному напрямі на Запорожжя, вийти в тил донбасько-таганрозькому угрупованню гітлерівців, відрізати йому шляхи відходу на захід для того, щоб притиснути його основні сили до узбережжя Азовського моря й у взаємодії з військами лівого крила Південного фронту знищити.

Південно-Західний фронт одержав завдання силами двох лівофлангових армій (38-ї та 6-ї) і кавалерійського корпусу завдати удари на Богодухів і Красноград для того, щоб захопити Харків і забезпечити операцію Південного фронту з північного заходу. Південний фронт одержав наказ силами двох правофлангових армій (57-ї та 37-ї) і двох кавалерійських корпусів завдати головного удару у загальному напрямі на Павлоград, 12-ю армією - допоміжний удар на Дзержинськ, а 18-ю і 56-ю арміями надійно прикрити кам'янський і ростовський напрями. За правофланговою (57-ю) армією фронту зосереджувалася 9-а армія, що становила резерв головнокомандуючого напрямом. Таким чином, на вістрі головного удару повинні були наступати 6-а армія і 6-й кавалерійський корпус Південно-Західного фронту, 57-а, 37-а армії, 1-й і 5-й кавалерійські корпуси Південного фронту.

Після перегрупування військ Південно-Західного і Південного фронтів відповідно до плану операції на напрямі головного удару склалося наступне співвідношення сил. Проти радянських 17 стрілецьких, 9 кавалерійських дивізій і 10 танкових бригад (не враховуючи 9-ї армії) на 170-кілометровому фронті оборонялися 7 дивізій противника. Створення значної чисельної переваги над ним мало забезпечити успіх наступу.

На період проведення операції арміям Південного фронту було заплановано: боєприпасів - у середньому два боєкомплекти, пального - 8-10 заправок⁸⁸.

Наступ військ лівого крила Південно-Західного фронту (командуючий генерал-лейтенант Ф. Костенко, начальник штабу генерал-лейтенант П. Бодін) і військ Південного фронту (командуючий генерал-лейтенант Р. Малиновський, начальник штабу генерал-лейтенант А. Антонов) розпочався 18 січня. Армії ударного угруповання за підтримки авіації прорвали оборону противника на фронті від Балаклії до Слов'янська, за чотири дні наступу просунулися на 25 км і 24 січня оволоділи містечком Барвінкове. Того ж дня головнокомандувач Південно - Західним напрямком направив у Ставку донесення, в якому було підбито підсумки бойових дій за період з 18 по 23 січня і викладено пропозиції на подальший розвиток операції. Указувалося, що за перші чотири дні операції війська, особливо 57-а і 6-а армії, зазнали значних втрат. Говорячи про труднощі, головне командування напряму відзначало, що успішному проведенню бойових дій сильно заважають суворі умови зими. З цієї причини темп просування військ, особливо на ділянках з великою щільністю оборони противника, різко знижується. Танки Т-60 грузнуть у снігу і легко вражаються ворогом. Витрата пального проти звичайних норм дуже велика, тому що мотори танків і двигуни тракторів через сильні холоди працюють безупинно. Автотранспорт на багатьох напрямах використати неможливо. Виникають проблеми з харчовим забезпеченням військ. При оцінці угруповання і характеру можливих дій противника вважалося, що не виключена можливість контрударів силами двох - трьох піхотних дивізій із чугуївського напряму по правому флангу 6-ї армії і переходу в контрнаступ проти радянських 12-ї і 18-ї армій у загальному напрямі на Ворошиловград із метою зриву розпочатої операції.

До 24 січня в розпорядженні головкому Південно-Західним напрямком були ще не введені в бій 9-а армія, що розташовувалася за правим крилом Південного фронту, і 2-й кавалерійський корпус, зосереджений за лівим крилом цього ж фронту. Головне командування напряму вирішило продовжувати розвивати удар силами 57-ї і 37-ї армій, 5-го і 1-го кавалерійських корпусів. Для посилення військ на цьому напрямі до ранку

26 січня намічалося підтягти 9-у армію і ввести її в бій на стику 57-ї і 37-ї армій. 38-а і 6-а армії націлювалися на обхід Харкова з півдня і південного заходу та оволодіння містом. 6-й кавалерійський корпус повинен був вийти в район Краснограда.

Рішення головкому Південно-Західного напряму було затверджене Сталіним 26 січня. Конкретизуючи подальші завдання військ Південно-Західного й Південного фронтів, Ставка ВГК вказувала: «Найближчі завдання мати - перерізати основні комунікації головного угруповання противника в районі Слов'янськ, Чистякове з метою виманити його на захід і розбити у відкритому бою, після чого однією групою захопити західний берег Дніпра, а іншою групою рушити на південь із метою захоплення району на захід від Маріуполя чи на захід від Мелітополя, дивлячись по обстановці» (директива №151518 від 26.01.1942 р.⁸⁹). У розпорядження головкому Південно-Західним напрямом Ставка знайшла можливість до 1 лютого направити 315 танків і чотири стрілецькі бригади. Додаткове виділення чотирьох стрілецьких дивізій і маршового поповнення понад план Ставка визнала неможливим через відсутність їх у резервах. На період операції Південному фронту були придані два авіаційні полки, укомплектовані літаками Пе-2.

Відповідно до уточнених завдань армії Південно-Західного і Південного фронтів продовжували розвивати наступ і до 27 січня перетнули залізницю Харків - Запорожжя. Подальші спроби розвинути наступ успіху не мали. Наприкінці січня - на початку лютого фронт почав стабілізуватися на досягнутих рубежах, хоча бої тут тривали. Радянські війська закріпилися у виступі фронту, що утворився, між Балаклією, Лозовою і Слов'янськом (до 90 км у глибину і до 110 км по фронту), займаючи вигідне положення для наступного удару у фланг і тил як харківського, так і донбаського угруповання противника.

Протягом лютого - березня 1942 р. активні бойові дії радянських військ на південному фланзі радянсько-німецького фронту не припинялися. Війська Південно-Західного та Південного фронтів провели ще кілька наступальних операцій на білгородському, харківському напрямах і в Донбасі. Однак усі вони були безрезультатними. Німецьке командування протягом цього часу підсилило групу армій «Південь» шістнадцятьма дивізіями, перекинувши їх із Західної Європи та з інших ділянок Східного фронту.

Таким чином, війська Південно-Західного й Південного фронтів у наступальних операціях узимку 1942 р. повного успіху не мали. Операція з розгрому донбаського угруповання вермахту не одержала того розвитку, який планувало головне командування Південно-Західного напряму. Радянським військам вдалося досягти лише незначного територіального результату і розгромити тільки три дивізії противника. Навесні 1942 р. наступальні операції припинилися, війська приступили до накопичення сил і засобів та створення резервів, необхідних для продовження наступу влітку 1942 р. Лінія фронту стабілізувалася.

Політичні цілі, поставлені гітлерівським керівництвом у війні проти СРСР, залишалися без змін і на 1942 р. Але після провалу плану «блискавичної» війни противник постав перед необхідністю вироблення нових стратегічних рішень і, насамперед, нового плану дій на літо 1942 р. Користаючись відсутністю другого фронту в Європі, намічалося влітку 1942 р. знову захопити стратегічну ініціативу і розгорнути наступальні дії. Такі підходи в основних рисах були висвітлені в директиві №41 від 5 квітня 1942 р. Не маючи достатніх сил для проведення одночасних наступальних операцій на всіх найважливіших напрямах Східного фронту, гітлерівське командування вирішило зосередити основні зусилля на його південній ділянці. Загальний задум наступу на літо 1942 р. полягав у тому, щоб активними діями на центральному напрямі поліпшити оперативне становище військ і створити умови для удару на Москву, а на півдні прорватися на Кавказ і до Волги в районі Сталінграда.

Досягнення цілей, намічених на літо 1942 р., планувалося здійснити послідовно, спочатку - проведенням ряду самостійних операцій із метою поліпшення оперативного становища і вивільнення військ для створення ударних угруповань. Зокрема, передбачалося захоплення Керченського півострова і

Севастополя. Особливо важливе значення німецьке командування надавало ліквідації Барвінківського виступу, сама наявність якого створювала загрозу харківському і донбаському угрупованням. Після виконання зазначених завдань слід було приступити до проведення подальших операцій. У першу чергу намічалося об'єднати всі зусилля для знищення радянських військ на захід від Дону, щоби прорватися до Сталін - града й Астрахані та захопити нафтові райони Кавказу.

Радянське командування було інформоване про підготовку противником наступу навесні і влітку 1942 р. Однак Ставка ВГК, визнаючи можливість такого наступу на півдні, вважала, що головний удар німецька армія ймовірніше всього завдасть на московському напрямі. Тому замість рішучого зосередження сил у смузі Південно-Західного й Південного фронтів та створення тут сильної оборони Ставка продовжувала зміцнювати центральну ділянку фронту і підсилювати Брянський фронт. На літо 1942 р. планувались активні наступальні дії з метою розгрому основних угруповань противника, особливо харківського, оскільки захоплення цього найважливішого стратегічного пункту порушувало стійкість німецької оборони на всьому південно-західному напрямі і дозволяло завдавати наступні удари на північ, у бік Курська, на південь, в обхід Донбасу, і на захід із метою виходу до Дніпра⁹⁰.

Найбільш серйозні за своєю напругою і результатами події розгорнулися у травні 1942 р. на харківському напрямі⁹¹, де обидві сторони ставили перед собою активні завдання, зосередивши основні зусилля. Розглядаючи план дій військ Південно - Західного напряму, представлений військовою радою в березні 1942 р., Ставка, не маючи достатньої кількості підготовлених резервів для посилення військ, відхилила пропозицію про широкий наступ на півдні і зажадала насамперед розгромити харківське угруповання противника, захопити місто і створити необхідні умови для подальшого наступу на Донбас. Розроблений на основі цих указівок новий план наступальної операції передбачав проведення двох ударів по напрямах, що сходяться: одного - з району південніше Вовчанська та іншого - з Барвінківського виступу на Харків.

Перший удар мали завдавати війська 28-ї армії і частини суміжних із нею 21-ї і 38-ї армій. Сили цього ударного угруповання (14-а стрілецька, 3-я кавалерійська дивізії, 8-а танкова і 1-а мотострілецька бригади) мали завдання прорвати оборону противника на фронті 55 км і, розвиваючи успіх у західному напрямі, обійти Харків із півночі та північного-заходу. Другий (головний) удар завдавався з Барвінківського плацдарму силами 6-ї армії й армійської групи генерала Л. Бобкіна (10-а стрілецька, 3-я кавалерійська дивізії, 2-й танковий корпус, 8-а окрема танкова бригада). Війська цього угруповання повинні були прорвати 36-кілометровий фронт і силами 6-ї армії наступати на Харків із півдня, просуваючись назустріч 28-й армії. Армійська група генерала Л. Бобкіна, наступаючи на Красноград, мала прикрити фланг і тил 6-ї армії. У резерві на напрямі головного удару перебували 2 стрілецькі дивізії й 1 кавалерійський корпус.

Забезпечення лівого флангу головного угруповання Південно-Західного фронту від можливих ударів противника з півдня покладалося на війська 57-ї і 9-ї армій Південного фронту (11-а стрілецька дивізія, 1-а стрілецька і 2-а танкова бригади), які займали південний фас Барвінківського виступу. У резерві фронту на цьому напрямі перебував 1 кавалерійський корпус у складі трьох дивізій. Слід зазначити, що війська Південного фронту були дуже ослабленими. До того ж, за наказом головкому Південно-Західного напряму з фронтових дивізій було вилучено по 500 чол. особового складу для посилення з'єднань ударного угруповання Південно-Західного фронту, що наступали на Харків.

Таким чином, план радянського командування передбачав рішучі дії, спрямовані на оточення й розгром угруповання противника в районі Харкова з наступним розвитком ударів із метою зайняття Донбасу. Однак необхідно підкреслити ризикованість ухваленого плану операції, адже супротивник також готувався розпочати активні наступальні дії проти радянських військ, розташованих у Барвінківському виступі. Ставка ВГК і генштаб знали про наміри німецького командування. За ситуації, що склалася, починати велику операцію з оперативного «мішка» було дуже ризиковано.

Командування вермахту з метою створення більш сприятливих умов для літнього наступу на південно-східному напрямі наприкінці квітня приступило до підготовки операції з ліквідації Барвінківського виступу. Вона мала розпочатися ударом 6-ї армії з району Балаклії й армійської групи Клейста (1-а танкова і 17-а армії) з району Слов'янська та Краматорська у загальному напрямі на Ізюм. Угруповання військ противника в результаті проведених заходів із кінця квітня до 12 травня були значно посилені. Перед Південно-Західним фронтом діяло 15 піхотних і 2 танкові дивізії противника, тоді, як радянська розвідка повідомляла про 12 піхотних й 1 танкову дивізії. Угруповання противника перед Південним фронтом також було збільшене і нараховувало 24 піхотні, 3 танкові, 5 моторизованих і 2 кавалерійські дивізії. Безпосередньо проти військ 57-ї і 9-ї армій зосереджувалися 10 піхотних, 2 танкові й 1 моторизована дивізії.

Загальне співвідношення сил на південно-західному напрямі на 12 травня 1942 р. складалося не на користь радянських військ. Перевага РСЧА у 1,5 рази у живій силі і понад дворазова в танках була тільки у смузі Південно-Західного фронту. Війська Південного фронту в танках, гарматах і літаках значно поступалися противнику. На південному фасі Барвінківського виступу, де дислокувалися 57-а і 9-а армії Південного фронту, противник мав перевагу за піхотою у 1,3 рази, танками - 4,4 рази й артилерією - 1,7 рази. Ця обставина вимагала міцного забезпечення (особливо протитанкового) ударного угруповання Південно-Західного фронту з боку Слов'янська й наявності в розпорядженні командуючого фронтом резервів, спроможних відбити танковий удар. Проте реальний рівень загроз радянським військовим і військово-політичним керівництвом був проігнорований.

Наступ військ Південно-Західного фронту на харківському напрямі розпочався 12 травня. За перші три дні операції вдалося прорвати оборону противника, розширивши на північній ділянці прорив до 50 км (у глибину до 20-25 км), а на південній - до 55 км по фронту і 50 км у глибину. Командування Південно - Західного напряму, оцінюючи підсумки триденних бойових дій, 15 травня доповіло у Ставку, що операція розвивається успішно і створено умови для переходу в наступ військ Брянського

фронту та подальших наступальних дій південного угруповання Південно-Західного фронту. Однак насправді обстановка була іншою. Уведенням у бій 2 танкових та 1 піхотної дивізій на північній ділянці противник досяг переваги у силах на флангах північного ударного угруповання, нав'язавши йому важкі оборонні бої. На південній ділянці, увівши в бій до 2 піхотних дивізій, командування вермахту домоглося рівноваги сил, утримавши тиловий оборонний рубіж. Вступ у битву 2 радянських танкових корпусів у смузі наступу 6-ї армії, що відбулося тільки 17 травня, було вже запізнілим ходом. При оцінці найближчих перспектив командування Південно-Західного напряму виходило з припущення, що противник після введення в бій 2 танкових і 3 піхотних дивізій не зможе виділити значні сили для контрнаступу. Насправді німецьке командування не відмовилося від запланованої операції з метою ліквідації Барвінківського виступу і мало у своєму розпорядженні можливості для її здійснення.

Загальний план контрнаступу противника полягав у тому, щоби завдати два удари - з районів на південь від Барвінкового та Слов'янська у загальному напрямі на Ізюм. Цими діями планувалося розчленувати 9-у армію й оточити все барвінківське угруповання радянських військ. Головна роль у наступі відводилась армійській групі Клейста, оскільки відсутність у розпорядженні командування Південного фронту необхідних сил для ведення активних дій на слов'янському напрямі давало можливість без перешкод підготувати удар на ізюмсько-барвінківському напрямі.

До перегрупування створення ударних угруповань противник приступив 13 травня і закінчив його до кінця дня 16 травня. До цього часу кількість німецьких військ перед 57-ю і 9-ю арміями Південного фронту збільшилася на 3 піхотні й 1 танкову дивізії, що дало можливість досягти загальної потрійної переваги над військами 9-ї армії. На окремих ділянках у танках і гарматах противник переважав у 6-7 разів.

Усі з'єднання 57-ї і 9-ї армій до цього часу займали оборону на широкому фронті. 57-а армія, маючи 4 дивізії в першому ешелоні (одна перебувала в армійському резерві), розташовувалася на фронті 80 км, із середньою щільністю 20 км на дивізію, 4,6 гармат і мінометів на 1 км фронту. 9-а армія була розгорнута на фронті 96 км і мала в першому ешелоні 5 стрілецьких дивізій. Середня оперативна щільність військ першого ешелону дорівнювала 19 км на дивізію, 9 гармат і мінометів на 1 км фронту. На всьому 176-кілометровому фронті цих армій оборона будувалася за системою опорних пунктів. Глибина її не перевищувала 3-4 км. Інженерне обладнання місцевості було недостатнім. Командування Південного фронту не мало можливості серйозно посилити 9-у і 57-у армії. Питання оперативного забезпечення з півдня ударного угруповання військ Південно-Західного фронту, що наступало на Харків, мало стратегічне значення, і його вирішення було прерогативою головкому Південно-Західного напряму та Ставки.

Зранку 17 травня противник за підтримки авіації завдав потужних ударів по правому крилу Південного фронту в районі на північ від Слов'янська і на південь від Барвінкового, прорвав слабку оборону 9-ї армії й у першій половині дня просунувся на глибину до 20 км, створивши загрозу тилам 57-ї армії і всьому ударному угрупованню Південно-Західного фронту. Цей удар виявився цілковитою несподіванкою для радянського командування.

В обстановці, що склалася, командуючий Південним фронтом о 15.20 17 травня віддав розпорядження про передачу 9-й армії зі свого резерву 5-го кавалерійського корпусу, 296-ї стрілецької дивізії, 3-ї танкової бригади і двох гвардійських мінометних полків. Своєю чергою головнокомандуючий Південно-Західним напрямом о 16-й годині підпорядкував командуючому Південним фронтом 2-й кавалерійський корпус і зажадав організувати всіма силами, що були у Барвінківському виступі, контрудар по противнику, який прорвався. Одночасно на загрозливий напрямок зі смуги 38-ї армії перекидалися 343-я стрілецька дивізія, 92-а танкова бригада і протитанковий батальйон, яким було поставлене завдання зайняти оборону на південь від Ізюму. Однак за повної відсутності зв'язку зі штабом 9-ї армії здійснити ці заходи виявилося практично неможливим. Тому командуючий Південним фронтом першочерговим завданням визначив не допустити форсування противником р. Сіверський Донець і розвитку наступу в північному напрямі.

О 17.30 17 травня військова рада напряму доповідала Ставці, що метою противника є оволодіння Барвінковим, Ізюмом і зрив наступу Південно-Західного фронту. Відзначаючи важливість збереження міцного становища на правому крилі Південного фронту, військрада просила у Ставки підсилення у складі 2 стрілецьких дивізій і 2 танкових бригад, на що було дано згоду. Однак прибуття цих сил очікувалося не раніше 20-21 травня. З огляду на різке погіршення обстановки на фронті 9-ї армії до кінця 17 травня головнокомандуючий Південно-Західним напрямом о 01.35 18 травня ухвалив рішення направити на цю ділянку зі складу 6-ї армії 23-й танковий корпус. На практиці це означало відмову від подальшого розвитку удару на Харків із півдня й переорієнтацію частини сил ударного угруповання Південно-Західного фронту для відбиття військ Клейста з боку Слов'янська. До цього ж часу відноситься і звернення по телефону головнокомандувача Південно - Західного напряму до Сталіна з проханням припинити наступ на Харків, у чому було відмовлено. У зв'язку з подальшим погіршенням ситуації на ділянці 9-ї і 57-ї армій головком Південно-Західного напряму о 21.50 18 травня наказав вилучити з 6-ї армії 21-й танковий корпус й одну стрілецьку дивізію, направивши ці сили також для відбиття удару групи Клейста.

Проте порушення зв'язку у військах, що перебували в Бар - вінківському виступі, не дозволило вчасно провести задумане перегрупування сил. Частини 23-го танкового корпусу почали виходити з бою лише у другій половині дня 18 травня, а 21-го танкового корпусу - 19 травня. Противник до цього часу значно розширив прорив і створив загрозу оточення радянських військ у Барвінківському виступі. У цій обстановці головком Південно-Західного напряму 19 травня віддав наказ про перехід до оборони по периметру виступу для того, щоби зосередити основні сили на розгромі німецького угруповання, яке прорвалося. Це рішення затвердила Ставка. Однак часу вже не залишилося. Війська групи Клейста, які наступали в північному напрямі, 23 травня з'єдналися з частинами 6-ї німецької армії, що перейшли в наступ з району Чугуєва, і тим самим перерізали шляхи відходу радянських військ із Барвін - ківського виступу на схід. 24-29 травня залишки військ 57-ї і 6-ї армій та армійської групи генерала Л. Бобкіна, об'єднані в групу генерал-лейтенанта Ф. Костенка, вели важкі бої в оточенні й окремими загонами і групами намагалися прорватися та переправитися на східний берег р. Сіверський Донець.

У результаті розгрому радянських військ під Харковом припинили існування 6-а і 57-а армії, армійська група генерала Л. Бобкіна, 2 танкових і 3 кавалерійських корпуси. Зазнала важких втрат і 9-а армія. Загальні втрати Південно-Західного і Південного фронтів сягнули 277 тис. 190 чол.⁹², 5058 гармат і мінометів, 775 танків⁹³. Вирішальною причиною, що обумовила катастрофічний результат операції на харківському напрямі, виявилося непродумане планування Ставкою ВГК усіх весняних операцій радянських військ у цілому й операції на південно - західному напрямі зокрема. Плануючи наступальні дії майже на всьому радянсько-німецькому фронті, Ставка рівномірно розподілила сили, не забезпечивши вирішальної переваги сил на жодному з напрямів і не передбачивши стратегічного маневру для послідовного розгрому основних угруповань противника.

Незабезпеченість достатніми силами і засобами в першу чергу стосувалася південно-західного напряму, де розгорнулися основні події навесні і влітку 1942 р. Починаючи операцію силами Південно-Західного фронту на харківському напрямі, Ставка ВГК не подбала про її оперативно-стратегічне забезпечення активними діями суміжних фронтів. Південний фронт не одержав достатніх сил і засобів для ведення наступу і не був націлений на активні дії для сприяння військам Південно-Західного фронту. Запланований наступ Брянського фронту на орловському напрямі Ставкою також було скасовано. Усе це спричинило до того, що наступ Південно-Західного фронту на харківському напрямі виявився ізольованим і незабезпеченим активними діями суміжних фронтів. Це дозволило німецькому командуванню вільно маневрувати силами, знімати їх як з орловської, так і з донбаської ділянок фронту для вирішення завдань на харківському напрямі.

Ще одним прорахунком Ставки була недооцінка масованого використання авіації для завдання ударів по основних і найбільш небезпечних угрупованнях противника як у ході наступу, так і при відбитті контрнаступу. Авіаз'єднання також виявилися розпорошеними по фронтах і арміях. Починаючи наступальну операцію, Ставка і командування Південно-Західного напряму не вжили рішучих заходів для зміцнення флангів головного угруповання Південно-Західного фронту з боку Слов'янська і Балаклії.

Планування операції штабом Південно-Західного фронту також мали суттєві погрішності, насамперед ідеться про тривалий період підготовки. Це поглиблювалося слабким знанням противника і недооцінкою його маневрових можливостей. Розвідка фронтів применшила сили противника на 30%, несвоєчасно розкрила його резерви, що підходили з тилу, і перегрупування. Не вдалося вчасно розкрити плани німецького командування, спрямовані на ліквідацію Барвінківського виступу. Більш того, розвідка, заволодівши 13 травня важливими документами на проведення цієї операції, доповіла про них тільки 17 травня⁹⁴. Серед важливих причин поразки радянських військ на харківському напрямі були також відсутність достатнього бойового досвіду командного складу всіх рівнів, слабка підготовка більшості з'єднань, недостатнє забезпечення військ бойовою технікою і слабкі навички володіння нею.

Оборонні операції радянських військ на куп'янському напрямі і відхід їх за р. Оскіл (10.06.42-26.06.42). Операція «Клаузевіц»

У зв'язку з різким погіршенням обстановки на південно - західному напрямі, яке склалося внаслідок бездарного провалу радянського командування під Харковом, перед військами Південно-Західного фронту (9-а, 21-а, 28-а, 38-а армії) були поставлені оборонні завдання. Ставка підсилила його 7 стрілецькими дивізіями, 2 танковими корпусами і 4 танковими бригадами. До 10 червня у складі фронту діяло 4 танкових і 2 кавалерійських корпуси, 30 стрілецьких дивізій, 2 стрілецькі і 8 танкових бригад.

Німецьке командування з метою подальшого поліпшення оперативного становища своїх військ наприкінці травня розпочало підготовку двох нових операцій силами 6-ї і 1-ї танкової армій. До 10 червня у складі цих з'єднань нараховувалося 26 піхотних, 5 танкових і 2 моторизовані дивізії, що забезпечувало противнику значну перевагу (в 1,5 рази) над радянськими військами. З повітря угруповання підтримувалося авіацією 4-го повітряного флоту і 8-го окремого авіаційного корпусу.

10 червня 6-а армія, створивши одне угруповання на захід від Вовчанська (7 піхотних дивізій) та інше східніше Чугуєва (3 піхотні, 3 танкові, 1 мотодивізія), атакувала війська 28-ї і 38-ї армій. Не витримавши удару, вони почали відходити у східному напрямі. Командування Південно-Західного фронту організувало контрудар силами 2 танкових корпусів і 2 стрілецьких дивізій, які до 14 червня зупинили просування противника на схід.

У період з 15 по 21 червня німецьке командування провело підготовку другої операції. За рахунок перекидання з 6-ї в 1-у танкову армію армійського і моторизованого корпусів до 21 червня на ділянці від Чугуєва до Слов'янська було створено три угруповання загальним складом до 13 дивізій. Головне угруповання (3 піхотні, 3 танкові й 1 моторизована дивізії) зосереджувалося в районі Чугуєва. 22 червня противник перейшов у наступ, прорвав оборону радянських військ і, використовуючи свою перевагу, почав розвивати удар на Куп'янськ. В обстановці, що склалася, командуючий фронтом з 23 до 26 червня відвів війська на східний берег р. Оскіл. Спроби форсувати річку і захопити плацдарми були відбиті⁹⁵.

Припинивши наступ на цьому напрямі, німецьке командування здійснило перегрупування танкових і моторизованих дивізій 1-ї танкової армії в Донецькому басейні для підготовки до подальшого наступу. Розпочалася підготовка до операції «Клаузевіц»⁹⁶, яку передбачалося здійснити ударами 4-ї танкової і 6-ї армій із району Острогозька та 1-ї танкової армії з району Артемівська у загальному напрямі на Кантемирівку.

Метою операції було оточення і знищення Південно-Західного фронту.

У цій ситуації Ставка ВГК 6 липня 1942 р. прийняла рішення на відвід військ Південно-Західного і правого крила Південного фронтів на схід та одночасно приступила до зосередження свіжих сил і підготовки оборони на підступах до Сталінграда і Кавказу. У район Сталінграда додатково до 7-ї резервної армії, яка формувалась на місці, із району Сталіно - горська перекидалася 1-а резервна армія. Командуючому Пів - нічнокавказьким фронтом було наказано розгорнути 51-у армію на південному березі Дону, підготувавши цей рубіж до оборони.

У ніч на 7 липня війська 28-ї, 38-ї і 9-ї армій Південно - Західного й 37-ї армії Південного фронтів почали відхід. 7 липня в наступ перейшли 4-а танкова і 6-а армії німців, завдаючи ударів уздовж правого берега Дону на Кантемирівку. У результаті оборонної операції радянських військ, яка проводилася 28 червня - 24 липня, план німецького командування з оточення військ Південно-Західного фронту в районі Валуйки - Старобільск - Сватове й Південного фронту в Донецькому басейні було зірвано. Проте радянські війська продовжували відступати.

22 липня 1942 р. частинами вермахту було взяте останнє з українських міст - Свердловськ Ворошиловградської (нині Луганської) області⁹⁷. Датою повної окупації території республіки стало 27 липня 1942 р., коли було захоплене селище міського типу та залізнична станція Шотове тієї ж області. Таким чином, німецькі й румунські війська повністю окупували УРСР.

28 липня 1942 р. був виданий наказ народного комісара оборони СРСР №227, який отримав неофіційну назву «Ні кроку назад!». Втрата мобілізаційного ресурсу, сільськогосподарського та промислового потенціалу України визначалась як одна з найбільших втрат радянської сторони. У документі констатувалося: на окупованій території залишилося 70 млн радянських людей і величезні стратегічні ресурси, СРСР втратив перевагу над Німеччиною в людських резервах і запасах хліба, подальший відступ загрожував державі загибеллю. Наказ мав за мету ліквідувати відступальні настрої у військах. Сталін вимагав наведення в армії «найсуворішого порядку і залізної дисципліни», знімати з посад і судити командирів будь-якого рангу, що допустили відступ військ без наказу командування. Для кожного військовослужбовця оголошувалася вимога - ні кроку назад без наказу. «Панікерів» і «боягузів» наказувалося розстрілювати на місці. Передбачалося сформувати в межах фронту 1-3 штрафні батальйони по 800 чол., а в межах армії - 5-10 штрафних рот по 150-200 чол. в кожній. Також у межах армії належало сформувати 3-5 загороджувальних загонів (до 200 чол. в кожному) із завданням не допустити несанкціонованого відходу частин із займаних позицій. Подальші події показали, що заходи, здійснені відповідно до цього наказу, не змогли зупинити відступ радянських військ, проте все ж таки відіграли мобілізуючу роль.

Размещено на Allbest.ru