Культурний обшир Донбасу між Війною та Незалежністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурний обшир Донбасу між Війною та Незалежністю

Попри стрімкі демографічне зростання та урбанізацію, покращення побуту та підвищення заробітних плат регіональна спільнота тривалий час після війни відчувала себе мешканцями глибокої провінції. До кінця 1940-х рр. неформальною культурною та управлінською столицею Донбасу залишався Харків. Там розташовувалися трести “Донбасвугілля”, “Донантрацит”, “Донпівдененерго”, Міністерство вугільної промисловості УРСР. Там розпочалося становлення Донецького педагогічного та Донецького індустріального інститутів, які готували фахівців для вугільних, металургійних, хімічних підприємств Донецького басейну. Наповнення життя новопосталого індустріального велетня новим культурним змістом відбувалося занадто повільно. У 1954 р. був заснований Слов'янський педагогічний інститут, з Білої Церкви до Горлівки перевели педагогічний інститут іноземних мов.

В 1958 р. в СРСР вступила в дію чергова радянська шкільна реформа: вивчення української мови і навчання українською мовою в школах було переведене на добровільну основу. Батьки набули можливість обирати, в яку школу віддавати своїх дітей. Батьки також вирішували, якою мовою в українській школі мало здійснюватись навчання -- російською чи рідною. Слід відзначити, що батьки, передовсім у містах (де більшість населення, як ми побачили вище, становили мігранти в першому поколінні) скористалися цією можливістю і масово перепрофілювали навчальні заклади на викладання більш “прогресивною” російською мовою. Не пройде і двадцяти років, як директор однієї з донбаських шкіл із сумом зауважить: “Колись з націоналізмом боролись зверху, тепер русифікація почалась уже знизу. Батьки ні за що не хочуть віддавати дітей в українські школи” .

Наслідком реалізації закону “Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” стало різке зростання кількості російськомовних шкіл як у республіці загалом, так і на Донбасі зокрема. На початок 1960-х рр. в Сталіно 98% учнів навчалися в школах з російською мовою викладання, в Харкові -- 87%, в Одесі -- 87%, Горлівці -- 91,3%. У низці міст (Луганську, Торезі, Жданові, Комунарську) не лишилося жодної україномовної школи. У Кримській області було лише три школи з українською мовою навчання, які відвідувало ледь більше 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навч. р. дві третини учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. Упродовж першого року реформи чисельність російськомовних шкіл в республіці зросла на 143 одиниці. В 1965 р. в Донецьку була закрита остання школа, що працювала українською мовою. Не лишилося жодного україномовного дитячого садочку. Виключно російською мовою викладання відбувалося у вищих навчальних закладах, де кафедри української мови жевріли на правах бідних родичів.

Ситуація була тим більш сумною, що відбувалася вона на тлі епохального для Донбасу ривка в напрямі розбудови місцевої мережі вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ, із діяльністю яких на той час пов'язували перспективи розвитку регіону. Якщо в повоєнні роки шкіл катастрофічно не вистачало і 3- 6-кілометрова подорож пішки до школи у сусіднє селище була нормою, то впродовж 1956-1965 рр. в Донецькій області було введено в дію 463 загальноосвітні школи Горбачук В.Т. Тридцять років на Донбасі. 1973-2004 рр. -- Слов'янськ, ТОВ “Видавництво «Друкарський двір»”, 2010. -- С. 15. Народное хозяйство Донецкой области. Стат. сборник. -- Донецк, 1966. --. 1956 р. розпочав своюроботу Ворошил овградський медичний інститут. У 1958 р. у вузах Ворошиловградщини навчалися вже 8 200 студентів, Донеччини -- 19 716. Станом на 1965 р. чисельність майбутніх спеціалістів із вищою освітою сягнула 52 635 осіб, а на 1970 р. -- майже 70 тис. 1960 р. індустріальний інститут у Сталіно був реорганізований на політехнічний, з 1964 р. його Краматорська філія була реорганізована на денне відділення. Того ж року перших студентів набрали два нові виші -- Інститут радянської торгівлі та філія Харківського інституту мистецтв. У 1958 р. з Києва до Сталіно перебазували Інститут гірничої справи АН, відкрили філію Інституту теплоенергетики і сектор Інституту економіки АН. 28 травня 1965 р. було відкрито Донецький державний університет, куди запросили спеціалістів з університетських центрів України та Росії. У грудні того ж року був створений Донецький науковий центр, що, разом із Київським, Дніпропетровським, Харківським, Південним і Західним, увійшов до складу АН УРСР. На Донбасі була розбудована широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, лабораторій, інститутів тощо. На початок 1970 р. в 76 науково-дослідних закладах, вузах і на промислових підприємствах Донецької області працювало понад 10 тис. наукових працівників, які опікувалися проблемами підвищення ефективності виробництва.

Впродовж 1960-х рр. окреслилися ознаки того, що Донецький край врешті перестає бути занедбаною провінцією. У грудні 1962 р. український і російський обласні театри було об'єднано в Луганський обласний театр з двома трупами -- українською і російською. На кінець радянської доби в Донбасі діяло кілька театрів. Великим театральним центром став Донецьк: активним постановчим та гастрольним життям відрізнялися Театр опери та балету, Музично- драматичний театр, Театр ляльок, філармонія. Широко відомою була діяльність Маріупольського російського драматичного театру. Для луганчан працювали Український та Російські драматичні театри, Луганська філармонія. Сюди час від часу приїздили на гастролі всі провідні театри СРСР.

Втім, якими б промовистими не видавалися наведені вище відомості, переоцінювати їх не варто. Театри давали прем'єри, виїздили із творчими вечорами та концертами на виробництво, курсували сільськими районами, однак на загальному культурному рівні населення це мало позначалося. Врешті культурне життя -- це обопільний процес культурного обміну між митцями та публікою, спраглою до культурного збагачення. Цього природного культурного обміну впродовж десятиліть не спостерігалося. Величезна частина шахтарів (згідно з результатами вибіркового обстеження -- 46%) ніколи не відвідувала театрів, понад 31% указали, що відвідували театр 1-2 рази на рік Вугільний Донбас у другій половині XX століття. -- С. 211.. Власне, переважна більшість донбасівців, м'яко кажучи, не була театралами. Значно більшою популярністю користувалися масові види мистецтва -- передовсім кіно.

Тим часом культосвітня мережа Донбасу за своїми формальними ознаками наближалася до пересічних в республіці показників. При Луганській філармонії було організовано симфонічний оркестр, у Луганську, Сєвєродонецьку відкрито музичні училища, у багатьох містах і селищах -- музичні школи. Чи не при кожному великому підприємстві відкривалися Палаци культури, клуби, гуртки образотворчого мистецтва, колективи художньої самодіяльності, бібліотеки, культосвітні і художні училища. Працювали Донецьке та Луганське відділення Спілки письменників, Спілки журналістів та Спілки художників УРСР. Було відкрито музей “Молодої гвардії” у Краснодоні (1944 р.), Луганський художній музей ім. Артема, Істо- рико-краєзнавчий музей у Ровеньках (1965 р.), Музей пам'яті молодогвардійців (1967 р.), профспілковий музей у Торезі (1964 р.), музей революційної, бойової та трудової слави в Антрациті (1969 р.). 1961 р. у Донецьку розпочав просвітницьку діяльність планетарій. 5 вересня 1956 р. розпочало роботу Донецьке телебачення.

Впродовж 1956-1958 рр. в Донбасі відкрилися близько 150 клубів. На 1965 р. мережа цих найбільш наближених до населення культосвітніх установ сягнула 1 085, із них 688 -- сільські клуби. Переважна їх більшість були відомчими. На середину 1980-х рр. на балансі вугільної промисловості перебували 316 палаців культури та клубів на 124 227 місць. Левова їх частка використовувалася в якості кінотеатрів та місць проведення офіційних заходів. Крім того на балансі вуглевидобувників перебували 216 спортивних споруд: 14 палаців спорту, 63 стадіони, 19 плавальних басейнів, 59 тирів, 18 спортивних комплексів ДАДО. -- Ф. Р-2689. -- Оп. 1. -- Спр. 7627. -- Арк. 96..

Стабільно високі показники характеризували розвиток науково- дослідної сфери: на кінець 1980-х рр. лише в Донецькій області нараховувалося 145 наукових організацій та установ, кадровий потенціал яких обчислювався в 50 тис. осіб, з них -- 300 докторів наук, які опікувалися передовсім прикладними напрямками досліджень у сфері технологій та матеріалів для важкої промисловості Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе. --.Менш привабливо виглядала сфера медичного обслуговування населення. Як і раніше, катастрофічно не вистачало медичних закладів. Варто звернути увагу на те, що в монопрофільних містах рівень медичного обслуговування залишався на дореволюційному рівні. Так, у Сніжному в 1961 р. на тисячу мешканців припадало 10,5 лікарняних ліжок, 1965 р. -- 11,9 (при нормі 12), Селідовому -- 11,8, Гірнику -- 6,2, Українську -- 7,7, Новогродівці -- 8,5 Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. -- С. 137.. Лише в 1960-і рр. тут врешті були організовані центри екстреної хірургічної допомоги (!). З огляду на рівень виробничого травматизму в шахтарському середовищі це вражає. Не менш вражає й зіставлення норм медичного забезпечення у порівнянні із законами 1911 р.

Через системну кризу другої половини 80-х рр. соціальна сфера Донбасу, що впродовж десятиліть фінансувалася за залишковим принципом, почала виявляти очевидні тенденції стагнації. Через нестачу площ понад 90 тис. школярів у 1985/86 навч. році навчалися в другу зміну. В 1990 р. ця цифра перевищила 110 тис. У школах у відповідності до нових програм ввели вивчення нового предмету -- інформатики, втім жодна з них не мала комп'ютерів для її засвоєння. Так само відсутніми вони були й у вищих навчальних закладах, де інформатика викладалася на рівні теорії. У вишах внаслідок нестачі аудиторій навчання також здійснювалося в дві зміни.

І все ж найбільш проблемною ланкою соціального життя дон- басівців наприкінці радянської історії став споживчий ринок: інфляція рубля сприяла зростанню ажіотажного попиту, передовсім на товари тривалого використання. Мірою вичерпання товарних запасів навіть продукти щоденного вжитку переходили в розряд дефіцитних. У 1990 р., згідно з підрахунками А. Саржана, за виробництвом товарів повсякденного вжитку та рівню послуг, що припадали на душу населення, Донецька область посідала 17 (!) місце в республіці, а Донецьк -- останнє місце серед обласних центрів Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе. --. Ще в гіршому становищі перебувала решта міст регіону. В обох обласних центрах, слід відзначити, ситуація із постачанням товарами широкого вжитку була більш-менш сприятлива. Невеликі міста так і не вибралися з болота глибокої провінційності. Їхні мешканці звикло їздили на закупи до столиці Донбасу. Отож, різке подорожчання всіх груп товарів у квітні 1991 р. було розраховане на те, щоб збалансувати грошову масу, яка перебувала на руках у радянських громадян, з товарними запасами держави, свого призначення не виконало. Навпаки -- вперше за довгі роки руба поставило питання довіри до існуючої влади.

Демократизація, що спочатку розглядалася партійними лідерами як цілком керована кампанія пом'якшення політичних засад радянської системи, виявилася некерованим каталізатором її розвалу. Насправді, як показує історія Донбасу, цей колос тримався завдячуючи двом інструментам: адміністративно-каральній машині та масовій ідеологічній обробці населення. Послаблення в одній з ланок із незворотністю завалило всю систему. Вирішальним фактором її руйнації стала не стільки неефективність радянської економіки (за тих умов вона мала ще певний часовий люфт), скільки гірка правда про радянський лад, що завдяки “гласності” вийшла назовні. Навіть невеличкої верхівки того айсбергу, яка виднілася над розбурханим суспільним морем, виявилося цілком достатньо, аби спричинити цунамі небаченої руйнівної сили. Народ врешті усвідомив всю міру своєї знедоленості і ошуканості.

Стан масової свідомості відображали анекдоти і приколи, що курсували після проголошення “перебудови” у середовищі донба- сівців. З'явилася розшифровка прізвища Горбачов: “Готов отменить решения Брежнева, Андропова, Черненко, если выживу”. Чимдалі більшого розголосу набували політичні анекдоти: “Старого... запитали: “Какие чувства ты испытал до революции?” -- “Я испытал чувство голода и холода”. -- “А какие чувства ты испытал после революции, при советской власти?” -- “После революции, кроме этого, я еще испытывал чувство глубокой благодарности советской власти”, “Що дала перебудова? Розумним -- кооперативи, дуракам -- вибори, а всім іншим -- «Аргументи і факти»” Горбачук В.Т. Тридцять років на Донбасі. 1973-2004 рр. -- С. 134, 189..

Яскравим показником розчарування донбасівців у комуністичній доктрині став масовий вихід із лав Комуністичної партії, що наприкінці 80-х рр. мала в Донбасі потужний загін -- понад пів- мільйона членів Коммунистическая партия Украины в цифрах: К 70-летию І съезда Компартии Украины. -- К., 1988. -- С. 13.. Авторитет компартії згасав під впливом кризових явищ в економіці та соціальній сфері, із якими партійні керманичі неспроможні були справитися, а також фактів про злочинну діяльність компартії в Донбасі. Навесні 1989 р. на Рутченківському полі відкрилося місце масових поховань жертв сталінського режиму. Не лише студенти-історики, а й пересічні громадяни брали участь вексгумації могильника. Подія стала справжнім шоком для донеччан і вийшла далеко за межі місцевої громади. 16 вересня члени товариства “Меморіал” ім. В. Стуса (створеного в березні 1989 р.) провели свій перший траурний мітинг пам'яті жертв сталінських репресій. Згодом ці акції стали щорічними. Наприкінці 1989 -- початку 1990 рр. розпочала аналогічну роботу обласна організація товариства “Меморіал” у Ворошиловградській області. В ці ж роки розпочалася робота над багатотомним проектом “Реабілітовані історією”. В ході роботи з'ясувалося, що жертвами режиму тільки в Донецькій області стали понад 48 тис. громадян. Потужна хвиля відстроченої в часі десталінізації повільно, але неухильно підточувала засади існування партійно-радянського тандему.

На заміну повільно деградуючій Компартії почали виникати альтернативні суспільно-політичні партії та рухи, що мали в Донбасі свої осередки. На початок 90-х рр. їх у Донбасі вже було більше двадцяти: “Демократична платформа”, “Партія демократичного відродження”, “Народний рух України” (РУХ), “Демократичний РУХ”, “Українська республіканська партія”, Соціалістична партія, Ліберальна партія України, Інтернаціональний рух Донбасу, рухи “Братерство” та “За відродження Донбасу” та ін. Болбат Т.В. Політичне пробудження східної України (1989) // Аналітично- інформаційний журнал “Схід”. Український культурологічний центр. ТОВ “Східний видавничий дім” -- 2006 -- [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: www.ukrlife.org/ main/cxid/8sxid1989.doc. Тоді ж на Союз молодіжних організацій Донбасу (СМОД) трансформувався комсомол.

Яскравим відображення соціальної напруги був страйковий рух, зачинателем якого в Україні стали саме шахтарі Донбасу. На той час шахтарі навіть у суто статистичному плані були найбільш потужною соціальною силою в УРСР: перехід на п'ятиденку (1975 р.) призвів до зростання чисельності робітників, задіяних у вугільній промисловості, на 1985 р. їхня чисельність перевищила мільйон осіб Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. -- Донецьк, 2010. -- С. 67.. В липні 1989 р. вони стихійно виступили на підтримку страйкарів Кузбасу. Втім, не лише відчуття солідарності змусило їх підняти свій голос: стагнація галузі боляче позначалася на соціальній сфері й відповідно -- настроях мешканців шахтарських селищ. Обурюватися було від чого: наприкінці 80-х рр. частка ручної праці сягала 60%, дедалі більше погіршувалися умови виробництва, зростали виробничий травматизм та кількість нещасних випадків на виробництві (кожен мільйон тонн вугілля в центральному Донбасі коштував чотирьох людських життів та шістьох випадків каліцтва) Наводкин Л.С. Забастовка: совместный трудный поиск решений // Научный коммунизм. -- 1990. -- № 2. -- С. 21-29., щоденні витрати часу пересічного шахтаря, пов'язані із виробництвом, сягали 14-16 годин (!) Загальнопоширеним явищем внаслідок закриття відпрацьованих шахт стало те, що значна частка шахтарів змушена була добиратися до роботи за 20-30 км від місця проживання.. Тотальний дефіцит і зростання цін виступили каталізатором соціальних протестів.

65 років пройшло, перш ніж шахтарі повернулися до практики страйкової боротьби за свої інтереси. 15 липня застрайкували гірняки шахти “Ясинувата-Глибока”, 16 липня їх підтримали чотири шахти Радянського району м. Макіївка. Страйковий комітет, що очолив виступ усіх 18 шахт міста, висунув умови до районного комітету партії, вивівши колони шахтарів на центральну площу. Невдовзі страйк набув регіонального характеру (в ньому загалом взяли участь 182 шахти), а центр подій перемістився до Донецька. Понад два тижні знадобилося шахтарям, аби домогтися від уряду вагомих (майже неможливих на погляд тогочасних експертів) поступок. Страйкоми перетворилися на постійно діючі робітничі комітети, які домоглися кадрових змін у керівництві низки шахт. 17 серпня 1989 р. була створена Регіональна рада страйкових комітетів Донецького вугільного басейну. Це знаменувало втрату безроздільного контролю комуністичних органів над їх, здавалося б, довічним союзником. У лютому 1990 р. ультимативні вимоги відставки бюро обкому під загрозою страйку пролунали в Донецькій та Луганській областях. Вимоги про зміну політичного ладу ще більш виразно прозвучали на Першому шахтарському з'їзді та червневому страйку. Почався відлік останніх місяців партійно-радянського тандему, а разом із ним -- всієї державної конструкції СРСР.

Дослідники нині багато пишуть про регіональну ментальність та її шахтарську складову, аналізуючи типові її прикмети (такі як, згуртованість, взаємодопомога, взаємовиручка, але й підозрілість до “чужинців”). Втім, співвідносячи її із особливостями ментальності інших регіонів України, вони не враховують того очевидного факту, що корпоративна свідомість шахтарів та їх близького оточення обумовлювалася передовсім не регіональним дискурсом, а історією вугледобувної промисловості та формування шахтарської верстви. Про їхні основні етапи та особливості йшлося вище. Підсумовуючи, зауважимо -- на час наростання негативних тенденцій спочатку стагнації, а згодом і депресії галузі шахтарство складалося з на-ступних груп: 1) покоління сталінської індустріалізації; 2) “повоєнного призову” -- строкатого як за етнокультурними, так і соціальними характеристиками, який опинився тут значною мірою примусово і мав потужний травматичний досвід; 3) “комсомольського призову” другої половини 1950 -- першої половини 1960-х рр. із найвищим рівнем власне партійно-радянської мотивації, що усвідомлено пожертвував власним майбутнім заради світлої ідеї комуністичного майбуття; 4) дітей останніх, значно прагматичніших у підходах до життя, зорієнтованих передовсім на гідну оплату нелегкої шахтарської праці, що прискорювало потужну депопуляцію малих шахтарських міст і зростання внутрішніх міграцій у пошуках кращих умов життя. На середину 1980-х рр., коли ресурс примусу держави був вичерпаний, а комсомольський ідеалізм зійшов нанівець під дією оточуючої реальності, настала ера тотального розчарування. Співпавши з останньою радянською економічною кризою, вона стала найпотужнішою бомбою під фундаментом радянської державності.

Етнокультурне життя регіональної спільноти: в лабетах міфологеми “радянський народ”

На тлі проблем економічного порядку чимдалі більше увиразнювалися й негаразди в сфері етнокультурного життя. Значне посилення російської присутності (як у демографічному, так і в культурному аспекті) в епоху індустріалізації не було секретом ані для закордонних, ані для радянських дослідників. Вони, щоправда, інтерпретували її з протилежних ідеологічних позицій. Так, В. Ку- бійович наголошував, що прибулі в Україну за роки семирічки (1959-1965 рр.) близько 3 млн. росіян стали безпосередньою опорою тиску на українські національні цінності, мову та культуру . Дійсно, дані переписів 1970, 1979 і 1989 рр. свідчили про поступову втрату позицій українським населенням. Співвідношення між українським та російським етносами становило 54,8 : 41,7 у 1970 р.; 52,8 : 43,8 у 1979 р.; 51,9 : 44,8 у 1989 р. У Донецькій області показник питомої ваги росіян досяг максимуму у 1989 р. і склав 43,6% Кубійович В. Зміни в стані населення Української РСР у 1959-1969 рр. // Український історик. -- 1972. -- № 1-2. -- С. 27-42. Субботіна І.В. Соціально-демографічні процеси в Україні у другій половині ХХ -- на початку ХХІ ст.: (за даними загальних переписів населення 1959-2001 рр.): Дис. ... канд. іст. н. -- Чернігів, 2008. -- С. 86..

Центральне місце в етнокультурних процесах, що розвивалися в повоєнному Донбасі, на думку переважної більшості дослідників, посідало спочатку утвердження національно-російської двомовності, а згодом -- русифікація. Зростаюча розбіжність між рідною мовою та етнічною приналежністю стає визначальною прикметою демографічних процесів у регіоні. Найбільш помітною вона була в середовищі українців: 1959 р. 87,6% назвали українську мову рідною, 1970 р. -- 78,3%, 1979 р. -- 71,6%, 1989 р. -- 66,4%. За рахунок русифікації російськомовне населення станом на 1970 р. збільшилося до 13,4 млн. (8,9 млн. -- росіян, 3 млн. -- українці, решта -- представники етнічних меншин) Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. -- С. 164. Див. приміром: Горовський Ф.Я. Соціально-політичні основи розквіту та збли-ження соціалістичних націй в СРСР (На матеріалах Української РСР). -- К.: Вид-во Київського ун-ту, 1968. -- 216 с.; Національні відносини в умовах розвинутого соціа-лізму. -- Львів: Вища школа, 1976. -- 200 с.. Надалі тенденція тільки увиразнювалася.

На противагу дослідники відзначають високий рівень співпа- діння мови й етнічності у росіян: 99,2% згідно із переписом 1989 р. Однак, вони забувають, що на той час відсоток визнання рідною мовою росіянами не важив так, як важить тепер. Бо росіяни, попри свій начебто високий статус у так званій піраміді радянських народів, насправді були позбавлені права на власну національну ідентичність, а підносилися лише як найвищий у своєму соціальному розвиткові етнос-носій радянськості.

В той час, як процеси розмивання українського етносу в українсько-російському порубіжжі чимдалі пришвидшувалися, справляючи потужний вплив на мовні уподобання та орієнтири низки нечисленних громад етнічних меншин, кваліфікація сутності цих процесів та їхніх перспектив залишалася кон'юнктурно вмотивованою. Радянська історіографія на загал розглядала їх як ознаку прогресивного, а з історичної точки зору -- невідворотного руху в позанаціональне комуністичне суспільство, одностайно підтримавши партійну міфологему про утворення нової історичної спільності -- радянського народу , зміцнення позицій російської мови в якості мови міжнаціонального спілкування із поступовим її перетворенням на єдину мову цієї новоутвореної позанаціональної спільноти. Бажаним орієнтиром культурного поступу в галузі мовної політики була проголошена двомовність (у перспективі -- бікультурність) як початковий етап етнокультурної стандартизації. Послідовно, за рахунок згортання мережі закладів з національними мовами викладання, збільшувалася кількість російських шкіл і, відповідно, російськомовних громадян. Міста перетворювалися на осередки русифікації, яка набирала обертів перш за все за рахунок дисперсних етнічних громад. На XXIV з'їзді КПРС уявна спільнота „радянський народ” За визначенням -- нова історична, соціальна та інтернаціональна спільність людей, які мають єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, со-юзну всенародну державу та спільну мету -- побудову комунізму. (Материалы XXIV съезда КПСС. -- М., 1971. -- С. 76). була проголошена історичною реальністю.

Досліджуючи історію формування поселенської структури Донбасу, Ю. Ніколаєць дійшов висновку, що асиміляція набула потуги вже в міжвоєнний період внаслідок поширення міжнаціональних шлюбів Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. -- С. 108. Філіпцова О.В. Генетико-демографічні процеси в урбанізованих популяціях Схід-ної України: Автореф. ... дис. канд. іст. н. -- Х., 1998. -- С. 11-14; Пономарьова І.С. Греки Приазов'я: етнонаціональні процеси в аспекті трансформації традиційної куль-тури: Дис. ... д-ра. іст. н. -- К., 2007. -- С. 47; Панчук Г.М. Зміни в складі населення Донецької області (1959-1989 рр.): Автореф. ... канд. іст. н. -- Донецьк, 2000. -- С. 10-11.. Маргіналізація нащадків змішаних шлюбів була органічним явищем у поліетнічних за своїм складом промислових містах і охоплювала всі без винятку етнічні складові. Ця обставина, слід зауважити, не є секретом для науковців, які давно відзначають її руйнівну дію на традиційні культури етнічних меншин . За рахунок масової мовної асиміляції як нащадків історичних етнічних меншин Донбасу, так і повоєнних мігрантів, зокрема з дальнього зарубіжжя, зростала частка російськомовного населення. Згідно з даними перепису 1979 р. в Луганській області російську мову вважали рідною 69,9% білорусів, 95,8% євреїв, 91% греків, 74% татар Национальный состав населения СССР. -- М.: Финансы и статистика, 1991. -- С. 80-81..

С. Безущак, розглядаючи особливості поповнення населення Луганщини у повоєнну добу, зазначала: “«Заселенці» відрізнялися мовою, національністю, поглядами, світоглядом, репрезентували різні етнографічні регіони, але під впливом реалій буття та політики держави почали втрачати свої етнічні ознаки, що призвело до розмитості етнічної свідомості і мови” Безущак С. Динаміка етнічного складу населення Луганщини в кінці ХХ -- на початку ХХІ століття // Етнічна історія народів Європи. -- 2009. -- Вип. 29. -- С. 90. Складність етномовних впливів, які відбувалися на теренах Східної України зокрема засвідчив автор великого тлумачного словника російської мови, до речі -- уродженець Луганщини: “Язык там вообще пестрый, шаткий и нечистый, полурусское, жестокое произношение украинских слов неприятно... Ударенья крайне изменчивы и шатки ... стараясь удалиться от ударенья украинского, каждый ставит его почти наугад... Если с одной стороны иноплеменцы здесь обмоскалились, то с другой, во всех, даже в великорусских селеньях, народ принял этот говор”. -- Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. -- Т. 1. -- С. 124.. Наслідком цього процесу дослідниця вважає й появу так званих російськомовних українців, не зазначаючи принагідно, що вони з'явилися в Донбасі задовго до описуваних нею подій .

Попри величезну кількість досліджень і низку свіжих міркувань, що у них висловлюються, дискусія навколо етнонаціональної історії Південної України загалом, Донбасу зокрема, є далекою від завершення. Питання етнокультурних перспектив регіону наразі залишається наріжним каменем наукового дискурсу: в той час, як одні з відразою описують культурну маргіналізацію і духовну деградацію російськомовних українців, вбачаючи їхнє спасіння у поверненні в лоно національної культури, інші ратують за долучення їх до “більш високої” культури -- російської. Процеси, що тут відбуваються, порівнюють із дією плавильного тигля, в якому формується нова ідентичність. Ця аналогія у дослідників на загал співвідноситься із широковідомою працею Г. Куромія. Натомість слід нагадати, що американський науковець, вдумливо і скрупульозно дослідивши історію Донбасу, зробив кілька принципових зауважень щодо етнічної ідентифікації його мешканців, повз які затято проходить величезна частка як закордонних, так і вітчизняних дослідників, вихоплюючи з загального контексту ті або інші його зауваження, придатні для ілюстрації окремих малопривабливих сторінок минувшини регіону.

Слід нагадати, що перехід російсько-українського культурного протистояння в свою завершальну (як тоді здавалося) фазу був не єдиною прикметою процесів етнокультурної взаємодії у Донбасі. Поза науковим дискурсом на загал залишалася “малоцікава” і “маловиразна” історія донбасівського села, що перебувало осторонь процесів радянської етнокультурної стандартизації. Тут “перемоги” партійних догматиків у справі знищення етнічності були не такими вже й безсумнівними. Прикладом того, якими складними шляхами скеровується поступ компактних етнічних громад, зачинених у межах культурної ізоляції, є маріупольські греки. Уникнувши гіркої долі народів, що зазнали депортацій за національною ознакою До таких належали передовсім німці Донбасу. Спочатку в 1937 р. багато ні-мецьких родин залишилися без годувальників. Чоловіків арештовували й розстрілювали за приналежність до міфічних німецьких фашистських шпигунських організацій. З 1937/38 навч. року німецькі школи перевели на російську мову викладання. Це рішення стосувалося середньої, 4 семирічних, 31 початкової німецьких шкіл та німецьких 5 кла-сів, що діяли до цього на теренах Луганщини (ДАЛО. -- Ф. Р-401. -- Оп. 1. -- Спр. 268. -- Арк. 10, 32)., донбас регіональний ментальність культоосвітній

Останній акорд історії німецьких колоній був відіграний у воєнному 1941 р. Наприкінці серпня 1941 р. німецькі колонії Луганщини й Донеччини припинили своє існування. (Коломойцев І.Ю. Українські німці: прощання на Айдарі // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область: У 3 кн. -- Кн. 1. -- С. 243-246).

3 серпня 1941 р. з Полтави за підписами Тюленєва, Запорожця та Романова до Ставки Верховного головнокомандувача була надіслана телеграма, в якій йшлося про те, що під час відходу радянських військ за Дністер німецьке населення стріляло по них з вікон та городів, а фашистські війська зустрічалися із хлібом-сіллю. Попри те, що та ситуація стосувалася геть інших територій, приєднаних до СРСР напередодні Другої світової війни, командування Південного фронту просило ставку розпорядитися стосовно термінового виселення неблагонадійних елементів. Резолюція Сталіна: “Товарищу Берия. Надо выселить с треском”, була виконана завзятими чекістами оперативно і без вагань.

22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони ухвалив постанову № ГКО-702сс “Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей”. Згідно з нею впродовж 25 вересня - 10 жовтня з теренів Луганщини були депортовані рештки етнічної групи -- 5,5 тис. німців, обрахованих органами НКВС. За поданням НКВС політбюро ЦК ВК(б) ухвалило постанову “Про німців, що проживають на території Української РСР”. Згідно з нею, німці, які перебували на обліку як анти- радянський елемент мали бути заарештовані, працездатне чоловіче населення віком від 16 до 60 років мобілізувалося до трудармії й переходило в підпорядкування НКВС. (Див.: Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область. -- Кн. 4. -- Луганськ, 2013. -- С. 26). За рішенням Державного комітету оборони від 10 січня 1942 р. трудармійці мали використовуватися на лісозаготівлях, будівництві Бакальського та Богословського заводів, а також будівництві залізних доріг Сталінськ-Абакан, Ста- лінськ-Барнаул, Акмолинськ-Картали, Акмолинськ-Павлодар, Сосьва-Алапаєвськ, Орок-Кандагач, Магнітогорськ-Сара. (РДАСПІ. -- Ф. 644. -- Оп. 1. -- Спр. 19. -- Арк. 49-50).

Німців Донбасу депортували у віддалені регіони СРСР: Сибір та Казахстан. Депортували масово (на початок 1942 р. фольксдойче в Донбасі практично не лишилося), в товарних вагонах. Там з них сформували трудармії, смертність у яких була співставною із смертністю в ГУЛАГу. Фактично це і була одна з його форм.

Жінки з малолітніми дітьми, люди похилого віку та інваліди лишилися в казахському степу без засобів до існування та житла. У роз'ясненні начальника відділу спецпоселень НКВС І. Іванова, датованому 12 січня 1942 р. (тобто, часом, коли морози в тих краях сягають понад 20 градусів), місцевим керівникам, які питали, що робити із депортованими, втовмачувалося: “Ви повинні ясно усвідомлювати, що німці-пере- селенці до Північно-Казахстанської області... переселені назавжди. На свої старі місця мешкання вони повернуті не будуть”. Так, начебто депортованих викинули посеред зими не в безводному безкрайому степу, а принаймні в російському Нечорнозем'ї, керівник відділу писав: “Основними і найважливішими заходами до цього [облаштування депортованих -- Авт.] є: вступ німців-переселенців до колгоспів (в члени колгоспів їх треба приймати й оформлювати як усіх громадян згідно статуту сільгоспартілі), нарізка їм присадибних ділянок землі, на яких вони навесні будуть сіяти собі городи, будувати житлові будинки та інші будівлі, а в зимовий час вони мають заготовляти та підвозити на ці садиби будівельні матеріали. Це треба твердо розтлумачити . і примусити їх займатися цими господарськими справами, тоді вони менше будуть думати про переїзд з одного населеного пункту до другого”. (Депортации відносно нечисленна громада в повоєнну епоху залишилася фактично єдиною з тих, іноземних за місцем виходу, етнічних меншин, що стали піонерами освоєння донецьких степів. Греко-елліни й греко-татари власне залишилися наодинці із своїми етнокультурними проблемами: національна школанародов СССР. -- М., 1995. -- С. 237). Цинізм, із яким влада прирікала колишніх колоністів на вимирання, вражає: будматеріалів, як відомо, в степу обмаль; чоловіки і жінки трудового віку мобілізовані; колгоспи в тогочасному казахському степу -- переважно скотарські; ніяких присадибних ділянок за відсутності зрошувальної системи створити неможливо. То ж, попри показну турботу, фактично йшлося про те, що депортовані в значній своїй масі були приречені.

Згідно з додатковим поясненням ГУЛАГу від 5 червня 1942 р. мобілізації до трудармій підлягали всі німці незалежно від звань у Червоній армії, партійної при-належності, виборчих партійних і радянських посад. (Державний архів Російської Фе-дерації (ДАРФ). -- Ф. Р-9414. -- Оп. 1. -- Спр. 1157. -- Ак. 96). В жовтні 1942 р. трудова мобілізація була поширена на чоловіків у віці 15-16, 51-55 років, а також жінок від 16 до 45 років. Діти старші за 3 роки мали передаватися на виховання старшим родичам чи німецьким колгоспам. (Див.: Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область. -- Кн. 4. -- Луганськ, 2013. -- С. 40-41).

Загалом за відомостями НКВС впродовж вересня-грудня 1941 р. зі Сталінської області було депортовано 35 925, Ворошиловградської -- 12 488 німців. (ДАРФ. -- Ф. Р-9479. -- Оп. 1. -- Спр. 83. -- Ак. 203). На цьому історія старожитнього німецького населення Донбасу закінчилася. Про освіту національними мовами та проблеми, що супроводжували її розбудову в Радянському Союзі докладніше див.: Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х -- 30-ті рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. -- 2004. -- № 2(455). -- С. 121-132; (Закінчення) // Укр. іст. журн. -- 2004. -- № 4(457). -- С. 82-90; Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. -- К., 2006., хоч якою проблемною вона не була, припинила своє існування наприкінці 1930-х рр.; в добу Великого терору була знищена практично вся інтелектуальна еліта громади, зокрема поет Г. Костоправ та левова частка літераторів, на яких покладалися свого часу надії щодо створення літературної мови маріупольських греків та її модернізацію. Врешті за кілька десятків років говори громади законсервувалися: наукові мовознавчі експедиції, що відновилися в добу “хрущовської відлиги”, знайшли їх у тому ж стані своєрідного “етнічного летаргічного сну”, що й на початку політики коренізації.

Після скороминущої відлиги громада занурилася у той самий стан: часу виявилося занадто мало для того, аби запустилися процеси етнічної мобілізації. Натомість “прокинулася” ціла плеяда ентузіастів: літераторів, краєзнавців, етнологів та істориків, покликання яких полягало в дослідженні та фіксації артефактів самобутньої національної культури. В середовищі маріупольських греківне було ані руху шістдесятників, ані національного руху339. Громада потерпала від русифікації, яка ставала тим більш руйнівною, чим більше грецької молоді вступало до радянських вишів і залишалося в містах. Власне, маріупольські греки уособлювали долю етнічності як такої в радянському Донбасі: цілковита лояльність державному курсу русифікації як плата за можливість зберігати рештки архаїчної матеріальної і духовної культури, існування в режимі невеликих етнографічних острівців, позбавлених перспектив розвитку -- іншого вибору радянська дійсність не пропонувала.

Проблема вступила в свою найбільш загрозливу фазу в другій половині 1970-х рр., коли радянське загалом, донецьке зокрема село вступило на шлях тривалої і глибокої соціально-економічної, культурної та демографічної кризи. Названа російськими теоретиками проблемою вимирання неперспективних сіл, вона без прикрас діагностувала неспроможність радянського колгоспно-радгоспного ладу. На Донеччині та Луганщині, в центрі яких сформувалося потужне промислове осердя -- Донбас, яке було невситимим реципієнтом робочих рук, тенденція вимирання села стала найбільш унаочненою. Село стрімко деградувало фізично й ментально, водночас стрімко вимираючи демографічно.

Отож, автентичне українське, російське, грецьке, болгарське село вмирало. На його передсмертні муки радянсько-партійний провід дивився із зверхністю сухого теоретика: підтверджувалися викладки генерацій радянських “марксистів-ленінців” про невідворотність відмирання національних культур. Вони не вбачали в асиміляції нічого поганого. Більше того: вона сприймалася як невідворотний, історично прогресивний процес. Те, що вона супроводжувалася низкою ніби “природних” локальних етноцидів, загальної картини торжества ленінських ідей не змінювало. Партійно-радянський провід твердою рукою вів народи та регіони СРСР у світле позанаціональне майбутнє, поволі замінюючи всі складники традиційного світогляду штучними радянськими відповідниками.

На формування нової регіональної ментальності був мобілізований увесь потенціал пропагандистської машини. Саме в повоєнний час на Донбасі усталилася система суспільних уявлень про минуле регіону та його місце в суспільно-політичному проекті під назвою “Радянська Україна”. Опір, власне кажучи, цій політиці не було кому чинити: частка власне місцевих мешканців в його структурі зменшувалася, так само неухильно зменшувалася частка старожитнього сільського населення, яке відсувалося на маргінес суспільно-політичного життя; меншала від року в рік частка тих, хто міг розповісти, спираючись на власний досвід, про те, як жило донецьке місто та село до революції, яким вони були до сталінської індустріалізації та колективізації, куди поділися нащадки іноземних колоністів, за яких обставин це відбулося. Мовчання покривало трагедію Голодомору: мертві не мали каналів для поширення інформації, а тим, хто вижив, прикрили рота.

Місію вироблення та впорядкування комплексу фактів, міфів та штампів, що мали бути покладені в основу донбасівської масової свідомості, поклали на науковців та освітян, які працювали під кураторством відділів пропаганди та агітації. Величезну роль у цьому відіграли викладачі ДНУ. Багатьом із них, попри визначальний ідеологічний вплив, вдавалося створити праці, що прикметно відображали історичний шлях Донбасу Про тогочасні сюжети та результати роботи науковців в напрямку висвітлення історії донецького селянства докладніше див.: Волошенко В. Селянство Донбасу 1920-1930-х рр. в історичній пам'яті “краю вугілля та металу” другої половини ХХ -- початку ХХІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -- Т. 19 (2). -- К., 2009. -- С. 215-227.. До таких зокрема, належить науковий спадок Романа Ляха-- найбільш знаного дослідника історії донецького селянства.

Етапним моментом у справі вироблення та затвердження офіційної версії історії регіону стала багатотомна “Історія міст і сіл Української РСР”, зокрема, томи “Донецька область” та “Луганська область”. Попри те, що до її написання був залучений колосальний авторський колектив, кістяк якого склали краєзнавці, а за масштабами відтворення історичних подій у населених пунктах, вона й досі не має рівних, внутрішнє наповнення видання нині викликає багато зауважень. Ідеологічний конструкт “Історії міст і сіл Української РСР” вивів з її історіографічного поля усю ту частину нерадянської історії, яка б, хоч би й опосередковано, могла б викликати роздуми стосовно радянської. В основі проекту перебувала партійна візія історії, ідея популяризації невідворотності і масштабності радянських перетворень, прогресивності більшовицького перевороту, його відповідності інтересам трудящих. Наймасштабніше на той час видання, яке й досі зберігається в книгозбірнях усіх районів України, відіграло непересічну роль у формуванні картини всесвіту радянського мешканця. Власне, це була єдина книга, в якій можна було прочитати про історію найменшого села. Однак історія ця оберталася навколо більшовицької революції, комнезамів, МТС,колективізації, стахановського руху, Великої вітчизняної війни. Центральним агентом цієї історії виступала Комуністична партія, яка вела за собою трудящі маси. Саме її відретушованою історією була підмінена історія краю та його народу.

Ця “підміна” пройшла непоміченою. Непоміченою вона лишається в масовій свідомості донбасівців і донині.

Справу довершив вихід у світ низки видань, які розробили і тиражували міфологему “людини-трудівника”, ув'язавши її з колективною пам'яттю про “гордість краю” як “станового хребта України”, “гордість України”, “першого серед рівних”, “краю, овіяного легендами” Курдюмова Е.А. Донбасс на подъеме (1921-1925 гг.). -- Донецк, 1976; Страною возвеличенный Донбасс: Очерки. -- Донецк, 1987; Этапы большого пути. Донецкая область за 45 лет. Цифры и факты. Блокнот агитатора. Спец. вып. -- Донецкое об-ластное газетное изд-во, 1962; Книга о Донбассе. Природа. Люди. Дела. -- Донецк, 1977; Сердцем и именем: Очерки / Сост. М.М. Четверус. -- Донецк, 1980; Доценко Л.П. Музей Паши Ангелиной: Путеводитель. -- Донецк, 1988. та ін.. Специфічною прикметою тогочасного історичного дискурсу можна вважати ту обставину, що оберталася вона навколо міської її складової -- передовсім же -- післявоєнної. Як слушно підмітила В. Волошенко у “Книзі про Донбас” серед згаданих 44 видатних діячів -- “гордості землі донецької” було лише трійко селян, з них з історії довоєнного розвитку “радянського села” -- тільки П. Ангеліна” Волошенко В. Селянство Донбасу 1920-1930-х рр. в історичній пам'яті “краю вугілля та металу” другої половини ХХ -- початку ХХІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та спірантів. -- Т. 19 (2). -- К., 2009. -- С. 218..

Поміж тим декларована владою та комуністичною партією широка підтримка мешканців Донбасу, їх авангардна роль у справі комуністичного будівництва та висока комуністична свідомість були всього лише ідеологічним конструктом. Реальний стан речей змушував партійні органи та їх надійних помічників із служби держбезпеки постійно моніторити стан масової свідомості та передовсім -- настрої працівників стратегічних підприємств. Нав'язлива щоденна пропаганда через засоби масової інформації, навчальні заклади та культосвітню мережу стала універсальним шляхом упослідження волі народу і заміни її на штучно створену волю партії. Вигадливість тогочасних політтехнологів почасти викликає захоплення.

Окремо, на нашу думку, слід зупинитися на реальному стані масової та індивідуальної свідомості донбасівців. Нині чи не ознакою доброго тону стало тиражування думок про совєтськість/ радянськість регіональної ідентичності. Втім, її не слід переоцінювати, а тим більше -- абсолютизувати. Відомості про широкий706

антирадянський андеграунд масової свідомості пересічних донбаських обивателів є незаперечним історичним фактом: цілими пластами він розсипаний у фондах СБУ та галузевих архівів, “перлах” фольклору, спогадах та газетних шпальтах. “Радянськість” свідомості донбасівця є не що інше як гіпертрофоване відлуння радянського дискурсу масової свідомості. Тим часом реальні її складові заслуговують на глибоке наукове вивчення із застосуванням сучасних методик, зокрема й міждисциплінарних .

Важливо зауважити, що задовго до проголошення “перебудови” регіональна спільнота (не йдеться про інтелігенцію, тим більше -- опозиційну до режиму, йдеться про широкий загал мешканців регіону) відчувала потужний дисонанс між власним досвідом та офіційно ухваленим дискурсом. Прориваючись у розмовах із незнайомими подорожніми і випадковими знайомими, він унаочнював неймовірної сили травматичний вплив радянської системи на цілі покоління радянських громадян. Свідомість їх просто-таки неспроможна була справитися із навантаженнями такої сили: хтось волів нікому нічого не розповідати (“аби діти жили без страху”), обілюючи Сталіна; хтось, навпаки, звинувачував у всьому Сталіна, вважаючи, що той спотворив великий задум Леніна. Єдине залишається незаперечним: свідки радянської історії Донбасу пішли з життя із незагоєною душевною раною, незнищенним страхом і глибоко нещасними.

Чим же в такому випадку пояснюється доволі широка популярність радянського тренду в середовищі сучасних його мешканців?

Відповідь на це питання можна знайти у щоденникових замальовках В. Горбачука, датованих 11 лютим 1977 р. Наголосимо: йдеться про посадову особу, яка за родом своєї діяльності пройшла всі обов'язкові перевірки на відповідність суворим вимогам і, властиво, в будь-якому випадку не могла розглядатися як опозиційно налаштована до радянського способу життя. “... Служитель цензури (“таємниць друку”) Такі дослідження, слід зауважити, вже почали з'являтися. Див., зокрема: КаретніковІ.Г. Суспільні настрої населення Донбасу у 1953-1964 рр.: Дис. ... канд. іст. н. -- Донецьк, 2013. Ідеться про співробітника Донецького облліту. почав ділитись своїми апокаліптичними спогадами дитинства і юності. У 20-х роках голод, нужденність і розруха (він із Добропілля), муки і трупи, люди поголовно знедолені; колективізація -- підмели все дощенту; 30-ті роки в кого в дворі людина вмерла, той має і ховати. Скільки було бродяг! Потім війна,все зруйноване (але про цей період, як на диво, розповідав з найменшим трагізмом). Ось деякі картини 20-х і 30-х років: сікли зілля (не пам'ятає його назви), варили, а ця “їжа” сильно кріпить, все щастя, що були вишні -- вони слаблять, люди навчились підтримувати певну рівновагу. Коли настала зима, морозно, не було ні дров, ні вугілля. Не можна було збирати вугілля біля териконів, стояло оцеплєніє (запитую: воно ж все одно кинуте, пропадало?). Все одно не дозволяли... Одягатись не було в що. Всі ходили в лахмітті. Якщо в дівчини була спідниця чи в хлопця штани з мішковини й цілі -- це вже було дуже добре. Коли ділився спогадами дитинства і юності про трупи, голод, оте постійне горе (не було навіть солі, давали по сто грам тільки на сім'ю, мати розрізала тюльку на кусочки й ділила, а нутрощі, голову кидала в суп), говорив про це все з виразом страждання і страху.

І от, пройшовши такий шлях, як же він попав у цю установу працювати? Каже, що з усіх його шкільних знайомих тільки один (і той сліпий) уцілів. Усі загинули (хто коли: в голод, у війну)” Горбачук В. Т. Тридцять років на Донбасі. 1973-2004 рр. -- С. 48-49..

Це і є, власне, відповідь. Частка корінних мешканців Донбасу в повоєнних його містах невпинно і стрімко зменшувалася. Сільське тубільне населення складало мізерну частку регіональної спільноти і, або було зачинене рамками сільського існування, або мігрувало (це стосувалося передовсім молоді) в пошуках кращого життя. Свідки трагічної історії Донбасу 1920-1950-х рр. були в меншості. Влада, зі свого боку, робила все можливе, аби вони свій досвід не могли зробити частиною загального історичного досвіду. Цілком природна для решти країн світу практика передачі історичного досвіду від покоління до покоління була замінена сурогатом офіційної історії для масового вжитку. До нього потрапляли лише ті знання та міфи, що були схвалені владою. Решта складників реальної історичної пам'яті були або препаровані, або пішли в андеграунд масової свідомості. Це не означає, що вони зникли -- вони лише були загнані на маргінес суспільного дискурсу.

У той час, як чекісти методично переслідували найменші прояви дисидентства та “українського буржуазного націоналізму” в середовищі освітян та творчої інтелігенції, масове стихійне дисидентство набирало обертів у середовищі пересічних обивателів та робітництва. Низка замальовок з щоденникових записів Василя Гор- бачука, датованих 1974-1978 рр., засвідчують: переоцінка подій радянської історії, болісні пошуки точок опертя, боротьба особистості за право на власну інтерпретацію своєї долі та долі своєї країни/народу охопила найширші верстви населення. Загальною прикметою описаних В. Горбачуком випадків була внутрішня самотність таких людей: у режимі щоденного стеження, доносів, анонімок, “проробок” і навіть допитів, єдиною можливістю не те що знайти однодумців, а просто поділитися наболілим, стали подорожні розмови. За висловом одного з таких його співрозмовників, “про це можна розмовляти лишень на вокзалі”, мовляв, лови вітру в полі Горбачук В. Т. Тридцять років на Донбасі. 1973-2004 рр. -- С. 74.. Теми таких розмов: злодіяння Й. Сталіна та Л. Берії, анти- радянські повстання та виступи, Голодомор, масові репресії, русифікація, вимирання донецького села, господарський занепад, відставання радянської держави від провідних країн світу, корумпо- ваність радянського апарату, виродження партії, нестерпні умови праці та життя, злиденність радянських трударів, нескінченні черги як спосіб життя, відсутність елементарних вигод тощо -- сигналізували -- попри непоправні інтелектуальні втрати міжвоєнного та повоєнного лихоліття, терор, ідеологічний диктат та нав'язування одноманітного мислення у товщі радянського народу: від професора до колгоспника -- йде важка, кривава “робота над помилками”, пошук правди. Отже, час, відведений історією радянській системі, невідворотно наближався до логічного кінця.