Проблеми соціогуманітарного та етнокультурного відтворення регіональної спільноти між Війною і Незалежністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми соціогуманітарного та етнокультурного відтворення регіональної спільноти між Війною і Незалежністю

Не менш суперечливі процеси позначали й життя донбаських міст, які завершили відновлення і перейшли до потужного зростання. Темпи його дійсно вражали. За підрахунками Сталінської міської ради збитки, спричинені за роки окупації лишень міському господарству, сягали 740 млн руб. ДАДО, ф.255, оп.1, спр.52, арк.1. Міста відроджувалися переважно методом народного будівництва, через вуличні та квартальні комітети. Так, скажімо, в самому Сталіно за 18 місяців після звільнення силами містян був відбудований Бальфуровський міст, 852 будинки (157 тис. м²), 45 км трамвайних колій, міський водопровід (80 км) та каналізація (45 км), 191 медичний заклад, 47 ясел, 67 садків, висаджено 381 тис. дерев та кущів. Трудящі міста відпрацювали на громадських роботах 462 тис. людиноднів Там само.. До березня 1945 р. ворошиловградці відпрацювали на користь міста понад 350 тис. людиноднів. Розбирали завали та розчищали майданчики під нове будівництво всі: домогосподарки і школярі, пенсіонери і демобілізовані, репатріанти та військовополонені.

На кінець 1947 р. в Сталінській області було відновлено та збудовано 3,4 млн. м² житла, 14 гуртожитків, 17 культоб'єктів Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). - С.52.. На початок 1950 р. стало до дії близько 95% житлового фонду Сталінської області, відновлення м. Сталіне, Макіївка та Краматорськ практично завершилося. З землянок і напівземлянок робоча людність поволі перебиралася до більш пристосованого житла. Зростав не лише житловий фонд, а й інфраструктура - у Донецьку відновився рух трамваїв та тролейбусів, у 1955 р. розпочалося втілення в життя плану озеленіння робітничих поселень.

Впродовж 1959-1969 рр. чисельність міських рад Донбасу зросла з 61 до 83. Впродовж наступного десятиріччя виникло ще 20 міст Народное хозяйство Ворошиловградской области. Статистический сборник. - Донецк, 1976. - С.7.; Народное хозяйство Донецкой области. Статистический сборник. - Донецк, 1972. - С.13.. З 1956 р. на статус міста могли претендувати всі населені пункти, що мали не менше 10 тисяч населення, задіяного переважно у промисловому виробництві. До поселень міського типу відносилися селища із не менш як 2 тис. мешканців, 60% з яких бути робітниками та службовцями. Пік перетворення робітничих поселень на міста прийшовся на 1960-і рр. (саме тоді реалізовувалася програма розвитку вуглевидобутку), в наступному десятиріччі темпи урбанізації помітно уповільнилися, і згодом розпочався зворотній процес - депопуляції шахтарських міст. Останнім селищем, що набуло статус міста, у 1989 р. став Вугледар.

На 1959 р. у Донбасі нараховувалося 314 міських поселень, переважну більшість яких становили малі (до 50 тис. населення) та середні (50-100 тис.) міста. Якщо в 1959 р. чисельність міського населення в Донбасі становила 5 500 тис., то в 1970 р. вона сягнула 6 547 тис. Найбільшими містами в 1959 р. були Сталіне (707,7 тис.), Макіївка (370,9 тис.), Горлівка (307,8 тис.), Жданов (285,5 тис.), Луганськ (274,5 тис.), Кадієвка (122,8 тис.), Лисичанськ (122,8 тис.). В 1970 р. до клубу великих міст приєдналися Краматорськ (150 тис.), Слов'янськ (124 тис.), Комунарськ (123 тис.), Єнакієве (115 тис.), Костянти- нівка (105 тис.) та Красний Луч (103 тис.). В 1979 р. Донецьк став містом-мі- льйонником, а людність Маріуполя перевалила за півмільйонну позначку. Порівняно із 1959 р. у 1989 р. частка населення, що мешкало у великих містах зросла з 54,3% (2 207,9 тис.) до 64,8% (4 360 тис. осіб) Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. - С.89 - 90.. Найбільш потужною і щільною міська мережа (це, власне, обумовлювалося характером залягання покладів) була у Донецькій області. Південний (Приазовський) та північний підрайон Луганщини (Старобільщина) були найменш урбанізованими і мали суттєву частку сільського населення. З часом диспропорції в розміщенні трудових сил виявлялися все більш рельєфно: наприкінці 1960-х рр. у п'яти найбільших містах Донеччини (Донецьку, Макіївці, Жданові, Горлівці та Краматорську) мешкало 55% її жителів, розміщувалося 60,7% виробничих потужностей Гуляева А.И. Роль малых и средних городов в комплексном развитии экономики Донбасса // Вопросы комплексного развития экономики Донбасса. - 1969. - Вып.2. - С.63 - 64.. Решта міського населення жила на периферії міських агломерацій у поселеннях, які і за зовнішніми ознаками, і за своїм внутрішнім життям мало нагадували міста в традиційному розумінні цього слова. Соціальні та культурні проблеми сьогодення міст Донбасу закладалися в ті часи.

Статус міста населені пункти набували автоматично, часто-густо - завдяки фізичному розростанню агломерацій та поглинанню навколишніх селищ. Селища набували статус міста автоматично, однак “автоматом” перетворитися на городянина неможливо. Ментально людність селищ (лексикою самих донба- сівців - “посьолков”) зависала поміж “справжнім” містом і “посьолком”. Будь- який виїзд на закупи чи в справах у центральну частину Донецька мешканці Смолянки, Вєтки, Петровки, Азотного і т. д. й досі називають “поїхати в місто”. Внаслідок специфіки розміщення виробничих потужностей (металургійні та машинобудівельні підприємства як правило розміщувалися у великих містах, і, як правило, в їх історичному центрі, натомість шахти - на околицях) з часом усталеного вигляду набула й специфічна “форштадтська” (від нім.: Vorstadt - пригород, передмістя) структура розселення людності за професійною ознакою: населення передмість передовсім складалося з шахтарів та їх нащадків. Слід завважити, що ці передмістя, з їх величезним “приватним сектором”, як небо від землі відрізнялися від “одноповерхової Америки”. Тут мешкала найбільш високо оплачувана когорта донбаського пролетаріату, однак освітлювався лише центр міста. Своїм зовнішнім виглядом та рівнем небезпек, що там існували, робітничі околиці унаочнювали той факт, що рівень доходів та якість життя - не завжди явища взаємообумовлені.

Характерною прикметою повоєнної урбанізації було не лише надто стрімке зростання чисельності міст, які містами в цивілізаційному значенні цього слова можна було вважати лише умовно, а й усвідомлене формування владною політикою значної кількості монопрофільних міст, “заточених” на одну галузь виробництва - вугледобувну. Містоутворюючим підприємством могла стати навіть одна шахта посеред голого степу. Соціальне життя цих населених пунктів становило суттєву проблему вже за часів найбільш потужного розвитку галузі.

Власне, ніякої іншої роботи, окрім шахти, в них не було. Такі міста (Новогро- дівка, Гірник, Кіровське, Родинське, Білицьке, Білозерськ, Молодогвардійськ, Новодружеськ та ін.) виростали в голому степу поблизу шахт, шахтарі ж та будівельники і складали їх населення Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. - С.92-93.. Шар інтелігенції обмежувався нечисленними інженерами та вчителями. Коли осінні дощі розмивали ґрунтові дороги, єдиним зв'язком із навколишнім світом, як і для донбаського села, лишалося радіо. Не те що генерування сучасного продукту духовної та матеріальної культури, а і його споживання залишалося для таких міст великою проблемою. Не випадково вони із часом набули універсальних ознак напівміського патріархального середовища.

До 1970-х рр. гірняцькі міста за своїм зовнішнім виглядом мало відрізнялися від вигляду дореволюційних робітничих поселень, демонструючи всі “принади” так затято критикованої капіталістичної дійсності: позбавлені зручностей приземкуваті хати і бараки, доволі часто ще криті комишем, ані каналі- зації Приміром на 1953 р. жодне зі 160 робітничих селищ Сталінської та 194 - Вороши- ловградської області не мали каналізації., ані водогону, в міжсезоння дороги перетворювалися на непролазне багно, на місяці зв'язок із “великою землею” переривався, продукти завозили тракторами. Власне, в тому що стосувалося інфраструктури та сфери обслуговування, Донбас, як район найбільш динамічного індустріального розвитку, все ще залишався на доіндустріальній стадії.

В змальованих умовах впродовж десятиріч найгострішою проблемою робітництва була відсутність належного житла. Багатодітні родини тулилися в одній кімнаті робітничих бараків, землянках і напівземлянках. За іронією долі хвацько критиковані партійними пропагандистами дореволюційні бараки Станом на 1970 р. понад 10 тис. шахтарських сімей мешкали в бараках. Вони були розселені лише у 1975 р., причому частина бараків була переобладнана в будинки квартирного типу. - Див.: Вугільний Донбас у другій половині XX століття. - С.201. виявилися чи не найякіснішим житлом. За відсутності елементарних меблів діти спали на нарах, підлозі, скринях. Зрозуміло, що з такими умовами мирилися у часи розрухи, але жити так до скону бажаючих не було. Тим часом зростаючі обсяги трудової міграції та її маятниковий характер перетворювали житлову проблему на найболючіше місце донбасівської дійсності. Але й цю проблему влада спромоглася використати собі на користь. Відомче житло впродовж усієї історії радянського ладу залишалося найпотужнішим інструментом впливу на працівника. Середній рівень забезпеченості омріяними м² на вугільних комбінатах на початку 1950-х рр. становив 5,5 м2 на особу, були й такі управління, де на працівника приходилося 2,2-2,5 м2 Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. - С. 119-120..

Від 1955 р. житлове будівництво в УРСР дозволялося лише за типовими проектами; винятки допускалися лише за дозволом Держбуду УРСР, а в Києві - міськвиконкому. Згідно з урядовою програмою задача забезпечення громадян житлом мусила бути остаточно розв'язаною впродовж 10-12 років. Шляхом вирішення накреслених партією та урядом завдань був обраний найшвидший та найдешевший варіант будівництва житла “індустріальними методами на основі серійного виробництва”. Не менш у нагоді став і “метод народного будівництва” - силами самих робітників на так званих “планах”, які нарізалися від підприємств. Ним було збудовано від 10% до понад третини житлового фонду міст впродовж другої половини 1950 - першої половини 1960-х рр. І все ж рівень забезпеченості житлом залишався надзвичайно низьким. На середину 1960-х рр. він досяг позначки 7,4 м² на особу, а за 10 м² - перевалив лише після 1980 р. Там само. - С.121-122

У 1959 р. вже 79% населення Луганської області проживало у містах, а у Донецькій - 86% Итоги всесоюзной переписи населения 1959 года. Украинская ССР. - М.: Госстат- издат, 1963. - С. 16.. Щільність населення у Донецькій області в 1970-х роках сягнула 200 осіб на 1 км2, що в 2,5 рази перевищувало середньоукраїнські показники. Варто наголосити, що щільність населення в центральній гірничопромисловій частині регіону досягала 300 осіб на 1 км2. Зрозуміло, що левова частка цієї людності мешкала в містах. Порівняно з 1939 р. загальна кількість міст і селищ міського типу в Донецькій області зросла в 1967 р. зі 123 до 183. За темпами урбанізації регіон лідирував в Україні. Десятки робітничих селищ зливалися у міські поселення, які, своєю чергою, утворювали міські агломерації, пов'язані між собою ланцюжками міст і селищ. Саме в цей час міські агломерації з притаманною їм розмитістю кордонів перетворилися на типову форму організації системи міських поселень на Донбасі Яковлєва Ю.К. Вплив промислового розвитку на формування поселенської мережі Донецької області у ХХ столітті // Український географічний журнал - 2013. - № 3 - С.52..

На порівняно невеликій території - центральній гірничопромисловій частині Донецької області - утворилася суцільна система міст, єдина урбанізована територія. У 1967 р. показник кількості міських поселень на 1 тис. км2 території Донецької області в 3,5 рази перевищував аналогічний показник по Україні і більш ніж у 30 разів - по СРСР Там само. - С.54..

Нові міста і містечка (такі, як Докучаєвськ, Комсомольське Донецької області) Див.: Молоді міста Донбасу. Нариси. - Донецьк, “Донбас”, 1967. - 105 с. виникали біля нововідкритих покладів, будувалися нашвидкуруч, попри те, що підносилися пропагандою як прообраз поселень майбутнього. Найбільш болючим місцем традиційно була нерозвинена інфраструктура. На час десятої п'ятирічки культурно-освітня мережа Західного Донбасу (тільки-но посталого регіону) складалася з 4 будинків культури, 6 клубів, 4 кінотеатрів, 10 середніх та 9 музичних шкіл, Павлоградського народного історико-револю- ційного музею, гуртків художньої самодіяльності (5,5 тис. учасників). Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). Историко-социологическое исследование. - С.59.

Про задоволення специфічних етнонаціональних інтересів людей, які населяли регіон, не йшлося. Ба, не йшлося про їх існування як таких. Плани перспективного розвитку Донбасу розроблялися московськими НДІ з розрахунком на масову трудову міграцію. Національність у мігрантів мусила бути одна - радянська.

На 1973 р. рух робочої сили в масштабах СРСР складав 11-12 млн осіб. За власним бажанням в Україну прибувало 700-800 тис. робітників щорічно. Інша справа, що рух цей залишався доволі нестабільним. В 1976 р. в Донецьку область прибули 275,5 тис. осіб, а вибуло - 257,2 тис. Новоприбулі поповнили лави мешканців Донецька, Артемівська, Дружківки, Жданова, Краматорська. Натомість із Горлівки, Дзержинська, Добропілля, Єнакієва, Макіївки та Селі- дового йшов відтік населення. Загалом, за даними Міністерства вугільної промисловості, плинність кадрів по галузі становила 26%. По окремих комбінатах ситуація була ще більш промовистою: “Укрзахідвугілля” - 15,6%, “Донецькву- гілля” - 25,3%, а на підприємствах Західного Донбасу 50-70% тих, хто вибував, звільнялися за власним бажанням Там само. - С.82.. Більшість кидали роботу, не відпрацювавши 3-6 місяців. Втрати робочого часу внаслідок плинності кадрів за 19711972 рр. склади 30 млн людиноднів Там само. - С.76.. Ситуація обережно називалася в історіографії “напруженим балансом трудових ресурсів” Там само. - С.78. До речі, плинність кадрів була бичем вугільної промисловості упродовж усього міжвоєнного періоду. Ані дисциплінарні заходи ані адміністративні перепони неспроможні були надати сталого характеру населенню промислових поселень, що зазвичай виростали навколо вузькопрофільних підприємств. В 1930 р. плинність кадрів у Донбасі сягала 295,2%. Це означало, що середньостатистичний працівник змінював місце роботи тричі на рік. На кінець 1930-х рр. рівень плинності кадрів вдалося знизити до 103,4% (Див.: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.43-44.).. Дослідники зазначали, що нестача кваліфікованих робітників на новостворених шахтах мала б компенсуватися переміщенням трударів з шахт, що відпрацювали свій ресурс, та звільнених внаслідок автоматизації виробничих процесів. Фактично йшлося про створення своєрідного “кочового” соціального прошарку, який мав змінювати місце свого проживання кожні 5-10 років. Зайвим буде казати, що лише незначна частина населення погоджувалася присвятити своє життя розбудові новопосталих робітничих поселень, позбавлених елементарних вигод людського існування. Саме тому на зміну адміністративному примусу, стягненням і штрафам прийшла система моральних заохочень.

Офіційні матеріали та історіографія не приховували, ба більше - проголошували, що “досягнення вищої продуктивності та ефективності праці - це генеральна лінія економічної політики партії” Гирло В.Н. Развитие Западного Донбасса (1954-1980 гг.). - С.79.. Її досягненню були підпорядковані всі заходи економічного і соціального проектування та пропаганди. Врешті завдяки їм у 1970-х рр. фактор механічного приросту населення і трудових ресурсів у тенденціях розвитку Донецької області втратив свої визначальні позиції: більш ніж половина приросту населення області відбувалася за рахунок народжуваності Там само. - С.77.; Див. також: Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст. - 339 с..

Брежнєвський застій став “золотою порою” донбасівського робітництва: саме в цей час були запроваджені прогресивні методи оплати праці, система грошового та соціального стимулювання, соціальний захист та пільги робітників промислових підприємств. Офіційно зареєстровані заощадження мешканців Донбасу впродовж 1965 - 1980 рр. зросли на 741% Нікольський В., Шимко О.В. Соціальна політика радянської держави та її реалізація в Донбасі (сер. 1960-х - сер. 1980-х рр.). - Донецьк: ДонНУ, 2012. - С.38..

Найбільш масштабно в роки так званого “застою” розвивалося соціальне будівництво. В цей час Донбас набув свого сучасного вигляду. Впродовж 1976 - 1985 рр. у Донецькій області були введені в дію 188 загальноосвітніх шкіл на 103 тис. місць, майже 71 тис. місць у дитячих дошкільних закладах (основною їх формою у великих містах стали так звані дитячі комбінати, із колосальною - нині неймовірною - місткістю від кількох сотень дітей кожен), 9,5 тис. місць у медичних закладах Донецкая область в десятой пятилетке. Стат. сборник. - Донецк, 1980. - С.102.; Донецкая область в одиннадцатой пятилетке. - Стат. сборник. - Донецк, 1985. - С.160..

Соціальна інфраструктура в ці роки розбудовувалася шаленим темпом, раніше небаченим на Донбасі. Однак, навряд чи вірно розцінювати її лишень як заслугу правлячої партії. Не слід забувати, що соціальна мережа зростала передусім унаслідок перерозподілу виробленого трударями регіону додаткового продукту, а часто-густо й за рахунок позаекономічного визиску. Як і раніше, потужним інструментом прихованої експлуатації робочої сили були суботники та недільники, вихід на роботу в святкові дні, робота на користь усіляких фондів та знаменних подій. Відпрацьований у такий спосіб час переростав у колосальні суми. За підрахунками Донецького обкому партії, на су- ботниках, приурочених до дня народження В. Леніна, впродовж 1969-1980 рр. донеччани відпрацювали 38 млн. людиноднів, зокрема в галузях матеріального виробництва (тобто, на робочому місці, а не в сквері із граблями) - 18 млн людиноднів (!). Не менш вражаючим є матеріальний еквівалент комуністичних суботників: промислової продукції вироблено на 132 млн руб., видобуто 3,2 млн тонн вугілля, побудовано площ на суму 10,9 млн руб., до загальносоюзного фонду перераховано за 10 років 32,4 млн руб. Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). - С.251..

Ситуація насправді складалася парадоксальна. Як цілком слушно зауважив А. Саржан, “судячи за показниками офіційної статистики, люди з кожним роком жили краще і краще, але в дійсності відбувалося навпаки” Там само. - С.125. - Про негаразди свідчило і відновлення величезної плинності кадрів у провідній галузі економіки регіону - вуглевидобувній. У першій половині 1980х рр. шахти щорічно кидало близько 100 тис. працівників, практично стільки ж, скільки прибувало. - Див.: Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у моноп- рофільних містах Донбасу. - С.66.. Справа ж полягала в наступному: заробітна плата дійсно зростала, але водночас діяли чимдалі більше приховані від очей суспільства інфляційні механізми, постійно зростали ціни на споживчому ринку; на тлі невпинного зростання обсягів особистих заощаджень Скажімо, лише в Донецькій області в 1970 р. вклади складали 1 056 млн руб, 1975 р. - 1 966 млн руб, 1980 р. - 3 524 млн руб, 1984 р. - 4 596 млн руб. - Див. Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). - С.126. населення характерною ознакою його життя став тотальний дефіцит. Він перетворював ці заощадження на мертвий вантаж. Статистика свідчила про мільйони квадратних метрів житла, зданого в експлуатацію, нічого не кажучи водночас про його якість та про те, що чекати на нього часто доводилося все життя.

Оборотною стороною стабілізації демографічних процесів на Донбасі стало неухильне зростання частки пенсіонерів. Порівняно з 1960 р. в 1970 р. чисельність пенсіонерів зросла з 730,2 тис. до 1 266,5 тис. осіб Народное хозяйство Ворошиловградской области. Статистический сборник. - Донецк, 1976. - С.130.; Народное хозяйство Донецкой области. Статистический сборник. - Донецк, 1972. - С.237.. Це своєю чергою позначалося на масових психологічних настроях. Внаслідок замкненого кола десятиріччями несправджуваних очікувань та оточуючої дійсності чимдалі виразнішими ставали ознаки зневіри населення в комуністичних ідеалах, які підживлювалися кричущими ознаками виродження партійно-радянської еліти. Чимдалі більше “привідкриття” залізної завіси увиразнювало неконку- рентоздатність, відсталість радянської суспільно-політичної та економічної системи. Власне, у третьому поколінні радянських донбасівців ресурс віри простих трударів у примарне комуністичне майбутнє, смирення терпіти злидні і спартанський спосіб життя почали стрімко згасати.

Потужним каталізатором загострення відносин “влада - суспільство” виступили депресія другої половини 1970-х рр. та економічна криза, що накрила Донбас наприкінці 80-х рр. Осердям наростаючої кризи стали передусім монопрофільні міста, що сформувалися чи були побудовані у повоєнний час: комсомольці, які підіймали шахти за “комсомольськими путівками” змужніли, на порозі пенсії у них виникало багато питань до партії та уряду стосовно того, на вівтар якої ідеї була покладена їхня молодість. Адже ані в 1980 р., ані пізніше обіцяний комунізм не настав. Навпаки - увиразнилися прикмети того, що влада взагалі втратила інтерес до Донбасу.

Попри стрімкі демографічне зростання та урбанізацію, покращення побуту та підвищення заробітних плат регіональна спільнота тривалий час після війни відчувала себе мешканцями глибокої провінції. До кінця 1940-х рр. культурною та управлінською столицею Донбасу залишався Харків. Там розташовувалися трести “Донбасвугілля”, “Донантрацит”, “Донпівдененерго”, Міністерство вугільної промисловості УРСР. Там розпочалося становлення Донецького педагогічного та Донецького індустріального інститутів, які готували фахівців для вугільних, металургійних, хімічних підприємств Донецького басейну. Наповнення життя новопосталого індустріального велетня новим культурним змістом відбувалося занадто повільно. У 1954 р. був заснований Слов'янський педагогічний інститут, з Білої Церкви до Горлівки перевели педагогічний інститут іноземних мов.

В 1958 р. в СРСР вступила в дію чергова радянська шкільна реформа: вивчення української мови і навчання українською мовою в школах було переведене на добровільну основу. Батьки набули можливість обирати, в яку школу віддавати своїх дітей. Батьки також вирішували, якою мовою в українській школі мало здійснюватись навчання - російською чи рідною. Вони скористалися можливістю і масово перепрофілювали навчальні заклади на викладання більш “прогресивною” російською мовою. На початок 1960-х рр. у Сталіно 98% учнів навчалися в школах з російською мовою викладання, Горлівці - 91,3%. У низці міст (Луганську, Торезі, Жданові, Комунарську) не лишилося жодної україномовної школи. В 1965 р. в Донецьку була закрита остання школа, що працювала українською мовою. Не лишилося жодного україномовного дитячого садочку. Виключно російською мовою викладання відбувалося у вищих навчальних закладах, де кафедри української мови жевріли на правах бідних родичів.

Ситуація була тим більш сумною, що відбувалася вона на тлі епохального для Донбасу ривка в напрямі розбудови місцевої мережі вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ. Якщо в повоєнні роки навчальних закладів катастрофічно не вистачало і 3-6-кілометрова подорож пішки до школи у сусіднє селище була нормою, то впродовж 1956-1965 рр. в Донецькій області було введено в дію 463 загальноосвітні школи Народное хозяйство Донецкой области. Стат. сборник. - Донецк, 1966. - С.115..

1956 р. розпочав свою роботу Ворошиловградський медичний інститут. У 1958 р. у вузах Ворошиловградщини навчалися вже 8 200 студентів, Донеччини - 19 716. Станом на 1965 р. чисельність майбутніх спеціалістів із вищою освітою сягнула 52 635 осіб, а на 1970 р. - майже 70 тис. 1960 р. індустріальний інститут у Сталіно був реорганізований на політехнічний, з 1964 р. його Краматорська філія була реорганізована на денне відділення. Того ж року перших студентів набрали два нові виші - Інститут радянської торгівлі та філія Харківського інституту мистецтв. У 1958 р. з Києва до Сталіно перебазували Інститут гірничої справи АН, відкрили філію Інституту теплоенергетики і сектор Інституту економіки АН. 28 травня 1965 р. було відкрито Донецький державний університет, куди запросили спеціалістів з університетських центрів України та Росії. У грудні того ж року був створений Донецький науковий центр, що, разом із Київським, Дніпропетровським, Харківським, Південним і Західним, увійшов до складу АН УРСР. На Донбасі була розбудована широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, лабораторій, інститутів тощо. На початок 1970 р. в 76 науково-дослідних закладах, вузах і на промислових підприємствах Донецької області працювало понад 10 тис. наукових працівників, які опікувалися проблемами підвищення ефективності виробництва.

Впродовж 1960-х рр. окреслилися ознаки того, що Донецький край врешті перестає бути занедбаною провінцією. У грудні 1962 р. український і російський обласні театри було об'єднано в Луганський обласний театр з двома трупами - українською і російською. На кінець радянської доби в Донбасі діяло кілька театрів. Великим театральним центром став Донецьк: активним поста- новчим та гастрольним життям відрізнялися Театр опери та балету, Музично- драматичний театр, Театр ляльок, філармонія. Широко відомою була діяльність Маріупольського російського драматичного театру. Для луганчан працювали Український та Російські драматичні театри, Луганська філармонія. Сюди час від часу приїздили на гастролі всі провідні театри СРСР.

Втім, якими б промовистими не видавалися наведені вище відомості, переоцінювати їх не варто. Театри давали прем'єри, виїздили із творчими вечорами та концертами на виробництво, курсували сільськими районами, однак на загальному культурному рівні населення це мало позначалося. Врешті культурне життя - це обопільний процес культурного обміну між митцями та публікою, спраглою до культурного збагачення. Цього природного культурного обміну впродовж десятиліть не спостерігалося. Величезна частина шахтарів (згідно з результатами вибіркового обстеження - 46%) ніколи не відвідувала театрів, понад 31% указали, що відвідували театр 1-2 рази на рік Вугільний Донбас у другій половині XX століття. - С.211..

Тим часом культосвітня мережа Донбасу за своїми формальними ознаками наближалася до пересічних в республіці показників. При Луганській філармонії було організовано симфонічний оркестр, у Луганську, Сєверодонецьку відкрито музичні училища, у багатьох містах і селищах - музичні школи. Чи не при кожному великому підприємстві відкривалися Палаци культури, клуби, гуртки образотворчого мистецтва, колективи художньої самодіяльності, бібліотеки, культосвітні і художні училища. Працювали Донецьке та Луганське відділення Спілки письменників, Спілки журналістів та Спілки художників УРСР. Було відкрито музей “Молодої гвардії” у Краснодоні (1944 р.), Луганський художній музей ім. Артема, Історико-краєзнавчий музей у Ровеньках (1965 р.), Музей пам'яті молодогвардійців (1967 р.), профспілковий музей у Торезі (1964 р.), музей революційної, бойової та трудової слави в Антрациті (1969 р.). 1961 р. у Донецьку розпочав просвітницьку діяльність планетарій. 5 вересня 1956 р. розпочало роботу Донецьке телебачення.

Впродовж 1956 - 1958 рр. в Донбасі відкрилися близько 150 клубів. На 1965 р. мережа цих найбільш наближених до населення культосвітніх установ сягнула 1 085, із них 688 - сільські клуби. Переважна їх більшість були відомчими. На середину 1980-х рр. на балансі вугільної промисловості перебували 316 палаців культури та клубів на 124 227 місць. Левова їх частка використовувалася в якості кінотеатрів та місць проведення офіційних заходів. Крім того на балансі вуглевидобувників перебували 216 спортивних споруд: 14 палаців спорту, 63 стадіони, 19 плавальних басейнів, 59 тирів, 18 спортивних комплексів ДАДО, ф.Р.2689, оп.1, спр.7627, арк.96..

Стабільно високі показники характеризували розвиток науково-дослідної сфери: на кінець 1980-х рр. лише в Донецькій області нараховувалося 145 наукових організацій та установ, кадровий потенціал яких обчислювався в 50 тис. осіб, з них - 300 докторів наук, які опікувалися передовсім прикладними напрямками досліджень у сфері технологій та матеріалів для важкої промисловості Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе. - С. 146 - 147..

Менш привабливо виглядала сфера медичного обслуговування населення. Як і раніше, катастрофічно не вистачало медичних закладів. Варто звернути увагу на те, що в монопрофільних містах рівень медичного обслуговування залишався на дореволюційному рівні. Так, у Сніжному в 1961 р. на тисячу мешканців припадало 10,5 лікарняних ліжок, 1965 р. - 11,9 (при нормі 12), Селідовому - 11,8, Гірнику - 6,2, Українську - 7,7, Новогродівці - 8,5 Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. - С.137.. Лише в 1960-і рр. тут врешті були організовані центри екстреної хірургічної допомоги (!). З огляду на рівень виробничого травматизму в шахтарському середовищі це вражає. Не менш вражає й зіставлення норм медичного забезпечення у порівнянні із законами 1911 р.

Через системну кризу другої половини 80-х рр. соціальна сфера Донбасу, що впродовж десятиліть фінансувалася за залишковим принципом, почала виявляти очевидні тенденції стагнації. Через нестачу площ понад 90 тис. школярів у 1985/86 навч. році навчалися в другу зміну. В 1990 р. ця цифра перевищила 110 тис. У школах у відповідності до нових програм ввели вивчення нового предмету - інформатики, втім жодна з них не мала комп'ютерів для її засвоєння. Так само відсутніми вони були й у вищих навчальних закладах, де інформатика викладалася на рівні теорії. У вишах внаслідок нестачі аудиторій навчання також здійснювалося в дві зміни.

На тлі проблем економічного порядку чимдалі більше увиразнювалися й негаразди в сфері етнокультурного життя. Центральне місце в етнокультурних процесах, що розвивалися в повоєнному Донбасі, на думку переважної більшості дослідників, посідало спочатку утвердження національно-російської двомовності, а згодом - русифікація. Зростаюча розбіжність між рідною мовою та етнічною приналежністю стає визначальною прикметою демографічних процесів у регіоні. Найбільш помітною вона була в середовищі українців: 1959 р. 87,6% назвали українську мову рідною, 1970 р. - 78,3%, 1979 р. - 71,6%, 1989 р. - 66,4%. За рахунок русифікації російськомовне населення станом на 1970 р. збільшилося до 13,4 млн (8,9 млн - росіян, 3 млн - українці, решта - представники етнічних меншин) Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. - С. 164.. Надалі тенденція тільки увиразнювалася.

В той час, як процеси розмивання українського етносу в українсько-російському порубіжжі чимдалі пришвидшувалися, справляючи потужний вплив на мовні уподобання та орієнтири низки нечисленних громад етнічних меншин, кваліфікація сутності цих процесів та їхніх перспектив залишалася кон'юнктурно вмотивованою. Радянська історіографія на загал розглядала їх як ознаку прогресивного, а з історичної точки зору - невідворотного руху в позанаціо- нальне комуністичне суспільство, одностайно підтримавши партійну міфоло- гему про утворення нової історичної спільності - “радянського народу” Див. приміром: Горовський Ф.Я. Соціально-політичні основи розквіту та зближення соціалістичних націй в СРСР (На матеріалах Української РСР). - К.: Вид-во Київського унту, 1968. - 216 с.; Національні відносини в умовах розвинутого соціалізму. - Львів: Вища школа, 1976. - 200 с., зміцнення позицій російської мови в якості мови міжнаціонального спілкування із поступовим її перетворенням на єдину мову цієї новоутвореної позанаціональ- ної спільноти. Бажаним орієнтиром культурного поступу в галузі мовної політики була проголошена двомовність (у перспективі - бікультурність) як початковий етап етнокультурної стандартизації. Послідовно, за рахунок згортання мережі закладів з національними мовами викладання, збільшувалася кількість російських шкіл і, відповідно, російськомовних громадян. Міста перетворювалися на осередки русифікації, яка набирала обертів перш за все за рахунок дисперсних етнічних громад. На XXIV з'їзді КПРС уявна спільнота „радянський народ” За визначенням - нова історична, соціальна та інтернаціональна спільність людей, які мають єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, союзну всенародну державу та спільну мету - побудову комунізму. (Материалы XXIV съезда КПСС. - М., 1971. - С.76.) була проголошена історичною реальністю.

Досліджуючи історію формування поселенської структури Донбасу, Ю. Ніко- лаєць дійшов висновку, що асиміляція набула потуги вже в міжвоєнний період внаслідок поширення міжнаціональних шлюбів Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. - С.108.. Маргіналізація нащадків змішаних шлюбів була органічним явищем у поліетнічних за своїм складом промислових містах і охоплювала всі без винятку етнічні складові. Ця обставина, слід зауважити, не є секретом для науковців, які давно відзначають її руйнівну дію на традиційні культури етнічних меншин Філіпцова О.В. Генетико-демографічні процеси в урбанізованих популяціях Східної України: Автореф.... дис. канд. іст. н. - Х., 1998. - С. 11--14.; Пономарьова І.С. Греки При- азов'я: етнонаціональні процеси в аспекті трансформації традиційної культури: Дис. д-ра. іст. н. -- К., 2007. -- С.47.; Панчук Г.М. Зміни в складі населення Донецької області (1959--1989 рр.): Автореф. канд. іст. н. -- Донецьк, 2000. -- С.10-11.. За рахунок масової мовної асиміляції як нащадків історичних етнічних меншин Донбасу, так і повоєнних мігрантів, зокрема з дальнього зарубіжжя, зростала частка російськомовного населення. Згідно з даними перепису 1979 р. в Луганській області російську мову вважали рідною 69,9% білорусів, 95,8% євреїв, 91% греків, 74% татар Национальный состав населения СССР. -- М.: Финансы и статистика, 1991. -- С.80-81..

Попри величезну кількість досліджень і низку свіжих міркувань, що у них висловлюються, дискусія навколо етнонаціональної історії Південної України загалом, Донбасу зокрема, є далекою від завершення. Питання етнокультурних перспектив регіону наразі залишається наріжним каменем наукового дискурсу: в той час, як одні з відразою описують культурну маргіналізацію і духовну деградацію російськомовних українців, вбачаючи їхнє спасіння у поверненні в лоно національної культури, інші ратують за долучення їх до “більш високої” культури - російської. Процеси, що тут відбуваються, порівнюють із дією плавильного тигля, в якому формується нова ідентичність. Ця аналогія у дослідників на загал співвідноситься із широковідомою працею Г. Куромія. Натомість слід нагадати, що американський науковець, вдумливо і скрупульозно дослідивши історію Донбасу, зробив кілька принципових зауважень щодо етнічної ідентифікації його мешканців, повз які затято проходить величезна частка як закордонних, так і вітчизняних дослідників, вихоплюючи з загального контексту ті або інші його зауваження, придатні для ілюстрації окремих малоприваб- ливих сторінок минувшини регіону.

Слід нагадати, що перехід російсько-українського культурного протистояння в свою завершальну (як тоді здавалося) фазу був не єдиною прикметою процесів етнокультурної взаємодії у Донбасі. Поза науковим дискурсом на загал залишалася “малоцікава” і “маловиразна” історія донбасівського села, що перебувало осторонь процесів радянської етнокультурної стандартизації. Тут “перемоги” партійних догматиків у справі знищення етнічності були не такими вже й безсумнівними. Прикладом того, якими складними шляхами скеровується поступ компактних етнічних громад, зачинених у межах культурної ізоляції, є маріупольські греки. Уникнувши гіркої долі народів, що зазнали депортацій за національною ознакою, відносно нечисленна громада в повоєнну епоху залишилася фактично єдиною з тих, іноземних за місцем виходу, етнічних меншин, що стали піонерами освоєння донецьких степів. За кілька десятків років говори громади законсервувалися: наукові мовознавчі експедиції, що відновилися в добу “хрущовської відлиги”, знайшли їх у тому ж стані своєрідного “етнічного летаргічного сну”, що й на початку політики коренізації.

Після скороминущої відлиги громада занурилася у той самий стан: часу виявилося занадто мало для того, аби запустилися процеси етнічної мобілізації. Натомість “прокинулася” ціла плеяда ентузіастів: літераторів, краєзнавців, етнологів та істориків, покликання яких полягало в дослідженні та фіксації артефактів самобутньої національної культури. В середовищі маріупольських греків не було ані руху шістдесятників, ані національного руху Докладніше див.: Пахоменко С.П. Культурний розвиток грецької спільноти України у другій половині ХХ століття: Дис... канд. іст. н. - К., 2003.. Громада потерпала від русифікації, яка ставала тим більш руйнівною, чим більше грецької молоді вступало до радянських вишів і залишалося в містах. Власне, маріупольські греки уособлювали долю етнічності як такої в радянському Донбасі: цілковита лояльність державному курсу русифікації як плата за можливість зберігати рештки архаїчної матеріальної і духовної культури, існування в режимі невеликих етнографічних острівців, позбавлених перспектив розвитку - іншого вибору радянська дійсність не пропонувала.

Проблема вступила в свою найбільш загрозливу фазу в другій половині 1970-х рр., коли радянське загалом, донецьке зокрема, село вступило на шлях тривалої і глибокої соціально-економічної, культурної та демографічної кризи. Названа російськими теоретиками проблемою вимирання неперспективних сіл, вона без прикрас діагностувала неспроможність радянського колгоспно-радгоспного ладу. На Донеччині та Луганщині, в центрі яких сформувалося потужне промислове осердя - Донбас, яке було невситимим реципієнтом робочих рук, тенденція вимирання села стала найбільш унаочненою. Село стрімко деградувало фізично й ментально, водночас стрімко вимираючи демографічно.

Отож, автентичне українське, російське, грецьке, болгарське село вмирало. На його передсмертні муки радянсько-партійний провід дивився із зверхністю сухого теоретика: підтверджувалися викладки генерацій радянських “марксис- тів-ленінців” про невідворотність відмирання національних культур. Вони не вбачали в асиміляції нічого поганого. Більше того: вона сприймалася як невідворотний, історично прогресивний процес. Те, що вона супроводжувалася низкою ніби “природних” локальних етноцидів, загальної картини торжества ленінських ідей не змінювало. Партійно-радянський провід твердою рукою вів народи та регіони СРСР у світле позанаціональне майбутнє, поволі замінюючи всі складники традиційного світогляду штучними радянськими відповідниками.

На формування нової регіональної ментальності був мобілізований увесь потенціал пропагандистської машини. Саме в повоєнний час на Донбасі усталилася система суспільних уявлень про минуле регіону та його місце в суспільно- політичному проекті під назвою “Радянська Україна”. Опір, власне кажучи, цій політиці не було кому чинити: частка власне місцевих мешканців в його структурі зменшувалася, так само неухильно зменшувалася частка старожитнього сільського населення, яке відсувалося на маргінес суспільно-політичного життя, меншала від року в рік частка тих, хто міг розповісти, спираючись на власний досвід, про те, як жило донецьке місто та село до революції, яким вони були до сталінської індустріалізації та колективізації, куди поділися нащадки іноземних колоністів, за яких обставин це відбулося. Мовчання покривало трагедію Голодомору: мертві не мали каналів для поширення інформації, а тим, хто вижив, прикрили рота.

Місію вироблення та впорядкування комплексу фактів, міфів та штампів, що мали бути покладені в основу донбасівської масової свідомості, поклали на науковців та освітян, які працювали під кураторством відділів пропаганди та агітації. Величезну роль у цьому відіграли викладачі ДНУ. Багатьом із них, попри визначальний ідеологічний вплив, вдавалося створити праці, що прикметно відображали історичний шлях Донбасу Про тогочасні сюжети та результати роботи науковців в напрямку висвітлення історії донецького селянства докладніше див.: Волошенко В. Селянство Донбасу 1920-- 1930-х рр. в історичній пам'яті “краю вугілля та металу” другої половини ХХ -- початку ХХІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -- Т.19(2). -- К., 2009. -- С.215--227.. До таких зокрема, належить науковий спадок Романа Ляха - найбільш знаного дослідника історії донецького селянства.

Етапним моментом у справі вироблення та затвердження офіційної версії історії регіону стала багатотомна “Історія міст і сіл Української РСР”, зокрема, томи “Донецька область” та “Луганська область”. Попри те, що до її написання був залучений колосальний авторський колектив, кістяк якого склали краєзнавці, а за масштабами відтворення історичних подій у населених пунктах, вона й досі не має рівних, внутрішнє наповнення видання нині викликає багато зауважень. Ідеологічний конструкт “Історії міст і сіл Української РСР” вивів з її історіографічного поля усю ту частину нерадянської історії, яка, хоч би й опосередковано, могла б викликати роздуми стосовно радянської. В основі проекту перебувала партійна візія історії, ідея популяризації невідворотності і масштабності радянських перетворень, прогресивності більшовицького перевороту, його відповідності інтересам трудящих. Наймасштабніше на той час видання, яке й досі зберігається в книгозбірнях усіх районів України, відіграло непересічну роль у формуванні картини всесвіту радянського мешканця. Власне, це була єдина книга, в якій можна було прочитати про історію найменшого села. Однак історія ця оберталася навколо більшовицької революції, комнезамів, МТС, колективізації, стахановського руху, Великої вітчизняної війни. Центральним агентом цієї історії виступала Комуністична партія, яка вела за собою трудящі маси. Саме її відретушованою історією була підмінена історія краю та його народу.

Ця “підміна” пройшла непоміченою. Непоміченою вона лишається в масовій свідомості донбасівців і донині.

Справу довершив вихід у світ низки видань, які розробили і тиражували міфологему “людини-трудівника”, ув'язавши її з колективною пам'яттю про “гордість краю” як “станового хребта України”, “гордість України”, “першого серед рівних”, “краю, овіяного легендами” Курдюмова Е.А. Донбасс на подъеме (1921-1925 гг.). - Донецк, 1976.; Страною возвеличенный Донбасс: Очерки. - Донецк, 1987.; Этапы большого пути. Донецкая область за 45 лет. Цифры и факты. Блокнот агитатора. Спец. вып. - Донецкое областное газетное изд-во, 1962.; Книга о Донбассе. Природа. Люди. Дела. - Донецк, 1977.; Сердцем и именем: Очерки / Сост. М.М. Четверус. - Донецк, 1980.; Доценко Л.П. Музей Паши Ангелиной: Путеводитель. - Донецк, 1988. та ін.. Специфічною прикметою тогочасного історичного дискурсу можна вважати ту обставину, що оберталася вона навколо міської її складової - передовсім же - післявоєнної. Як слушно підмітила В. Волошенко, у “Книзі про Донбас” серед згаданих 44 видатних діячів - “гордості землі донецької” було лише трійко селян, з них з історії довоєнного розвитку “радянського села” - тільки П. Ангеліна” Волошенко В. Селянство Донбасу 1920 - 1930-х рр. в історичній пам'яті “краю вугілля та металу” другої половини ХХ - початку ХХІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та спірантів. - Т. 19 (2). - К., 2009. - С.218..

Поміж тим декларована владою та комуністичною партією широка підтримка мешканців Донбасу, їх авангардна роль у справі комуністичного будівництва та висока комуністична свідомість були всього лише ідеологічним конструктом. Реальний стан речей змушував партійні органи та їх надійних помічників із служби держбезпеки постійно моніторити стан масової свідомості та передовсім - настрої працівників стратегічних підприємств. Нав'язлива щоденна пропаганда через засоби масової інформації, навчальні заклади та культосвітню мережу стала універсальним шляхом упослідження волі народу і заміни її на штучно створену волю партії. Вигадливість тогочасних по- літтехнологів почасти викликає захоплення.

Окремо, на нашу думку, слід зупинитися на реальному стані масової та індивідуальної свідомості донбасівців. Нині чи не ознакою доброго тону стало тиражування думок про совєтськість/радянськість регіональної ідентичності. Втім, її не слід переоцінювати, а тим більше - абсолютизувати. Відомості про широкий антирадянський андеграунд масової свідомості пересічних донбаських обивателів є незаперечним історичним фактом: цілими пластами він розсипаний у фондах СБУ та галузевих архівів, фольклорі, спогадах та газетних шпальтах. “Радянськість” свідомості донбасівця є не що інше як гіпер- трофоване відлуння радянського дискурсу масової свідомості. Тим часом реальні її складові заслуговують на глибоке наукове вивчення із застосуванням сучасних методик, зокрема й міждисциплінарних Такі дослідження, слід зауважити, вже почали з'являтися. Див., зокрема: Каретні- ков І.Г. Суспільні настрої населення Донбасу у 1953-1964 рр.: Дис. ... канд. іст. н. - Донецьк, 2013..

Важливо зауважити, що задовго до проголошення “перебудови” регіональна спільнота (не йдеться про інтелігенцію, тим більше - опозиційну до режиму, йдеться про широкий загал мешканців регіону) відчувала потужний дисонанс між власним досвідом та офіційно ухваленим дискурсом. Прориваючись у розмовах із незнайомими подорожніми і випадковими знайомими, він унаочнював неймовірної сили травматичний вплив радянської системи на цілі покоління радянських громадян. Свідомість їх просто-таки неспроможна була справитися із навантаженнями такої сили: хтось волів нікому нічого не розповідати (“аби діти жили без страху”), обілюючи Сталіна; хтось, навпаки, звинувачував у всьому Сталіна, вважаючи, що той спотворив великий задум Леніна. Єдине залишається незаперечним: свідки радянської історії Донбасу пішли з життя із незагоєною душевною раною, незнищенним страхом і глибоко нещасними.

Чим же в такому випадку пояснюється доволі широка популярність радянського тренду в середовищі сучасних його мешканців?

Відповідь на це питання можна знайти у щоденникових замальовках В. Горбачука, датованих 11 лютим 1977 р. Наголосимо: йдеться про посадову особу, які за родом своєї діяльності пройшла всі обов'язкові перевірки на відповідність суворим вимогам і, властиво, в будь-якому випадку не могла розглядатися як опозиційно налаштована до радянського способу життя. “... Служитель цензури (“таємниць друку”) Ідеться про співробітника Донецького облліту. почав ділитись своїми апокаліптичними спогадами дитинства і юності. У 20-х роках голод, нужденність і розруха (він із Добропілля), муки і трупи, люди поголовно знедолені; колективізація - підмели все дощенту; 30-ті роки в кого в дворі людина вмерла, той має і ховати. Скільки було бродяг! Потім війна, все зруйноване (але про цей період, як на диво, розповідав з найменшим трагізмом). Ось деякі картини 20-х і 30-х років: сікли зілля (не пам'ятає його назви), варили, а ця “їжа” сильно кріпить, все щастя, що були вишні - вони слаблять, люди навчились підтримувати певну рівновагу. Коли настала зима, морозно, не було ні дров, ні вугілля. Не можна було збирати вугілля біля териконів, стояло оцеплєніє (запитую: воно ж все одно кинуте, пропадало?). Все одно не дозволяли. Одягатись не було в що. Всі ходили в лахмітті. Якщо в дівчини була спідниця чи в хлопця штани з мішковини й цілі - це вже було дуже добре... Коли ділився спогадами дитинства і юності про трупи, голод, оте постійне горе (не було навіть солі, давали по сто грам тільки на сім'ю, мати розрізала тюльку на кусочки й ділила, а нутрощі, голову кидала в суп), говорив про це все з виразом страждання і страху.

І от, пройшовши такий шлях, як же він попав у цю установу працювати? Каже, що з усіх його шкільних знайомих тільки один (і той сліпий) уцілів. Усі загинули (хто коли: в голод, у війну)” Горбачук В.Т. Тридцять років на Донбасі. 1973 - 2004 рр. - Слов'янськ, ТОВ “Видавництво “Друкарський двір””, 2010. - С.48 - 49..

Це і є, власне, відповідь. Частка корінних мешканців Донбасу в повоєнних його містах невпинно і стрімко зменшувалася. Сільське тубільне населення складало мізерну частку регіональної спільноти і, або було зачинене рамками сільського існування, або мігрувало (це стосувалося передовсім молоді) в пошуках кращого життя. Свідки трагічної історії Донбасу 1920-1950-х рр. були в меншості. Влада, зі свого боку, робила все можливе, аби вони свій досвід не могли зробити частиною загального історичного досвіду. Цілком природна для решти країн світу практика передачі історичного досвіду від покоління до покоління була замінена сурогатом офіційної історії для масового вжитку. До нього потрапляли лише ті знання та міфи, що були схвалені владою. Решта складників реальної історичної пам'яті були або препаровані, або пішли в андеграунд масової свідомості. Це не означає, що вони зникли - вони лише були загнані на маргінес суспільного дискурсу.

У той час, як чекісти методично переслідували найменші прояви дисидент- ства та “українського буржуазного націоналізму” в середовищі освітян та творчої інтелігенції, масове стихійне дисидентство набирало обертів у середовищі пересічних обивателів та робітництва. Низка замальовок з щоденникових записів Василя Горбачука, датованих 1974-1978 рр., засвідчують - переоцінка подій радянської історії, болісні пошуки точок опертя, боротьба особистості за право на власну інтерпретацію своєї долі та долі своєї країни/народу - охопила найширші верстви населення Див.: Горбачук В.Т. Тридцять років на Донбасі. 1973 - 2004 рр. - С.74..