Проблеми соціогуманітарного та етнокультурного відтворення регіональної спільноти між Війною і Незалежністю

І все ж найбільш проблемною ланкою соціального життя донбасівців наприкінці радянської історії став споживчий ринок: інфляція рубля сприяла зростанню ажіотажного попиту, передовсім на товари тривалого використання. Мірою вичерпання товарних запасів навіть продукти щоденного вжитку переходили в розряд дефіцитних. У 1990 р., згідно з підрахунками А. Саржана, за виробництвом товарів повсякденного вжитку та рівню послуг, що припадали на душу населення, Донецька область посідала 17 (!) місце в республіці, а Донецьк - останнє місце серед обласних центрів Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе. - С. 157.. Ще в гіршому становищі перебувала решта міст регіону. В обох обласних центрах, слід відзначити, ситуація із постачанням товарами широкого вжитку була більш-менш сприятлива. Невеликі міста так і не вибралися з болота глибокої провінційності. їхні мешканці звикло їздили на закупи до столиці Донбасу. Отож, різке подорожчання всіх груп товарів у квітні 1991 р. було розраховане на те, щоб збалансувати грошову масу, яка перебувала на руках у радянських громадян, з товарними запасами держави, свого призначення не виконала. Навпаки - вперше за довгі роки руба поставило питання довіри до існуючої влади.

Демократизація, що спочатку розглядалася партійними лідерами як цілком керована кампанія пом'якшення політичних засад радянської системи, виявилася некерованим каталізатором її розвалу. Насправді, як показує історія Донбасу, цей колос тримався завдячуючи двом інструментам: адміністративно- каральній машині та системі масової ідеологічної обробки населення. Послаблення в одній з ланок із незворотністю завалило всю систему. Вирішальним фактором її руйнації стала не стільки неефективність радянської економіки (за тих умов вона мала ще певний часовий люфт) скільки гірка правда про радянський лад, що завдяки “гласності” вийшла назовні. Навіть невеличкої верхівки того айсбергу, яка виднілася над розбурханим суспільним морем, виявилося цілком достатньою аби спричинити цунамі небаченої руйнівної сили. Народ врешті усвідомив всю міру своєї знедоленості і ошуканості.

Яскравим показником розчарування донбасівців у комуністичній доктрині став масовий вихід із лав Комуністичної партії, що наприкінці 80-х рр. мала в Донбасі потужний загін - понад півмільйона членів Коммунистическая партия Украины в цифрах: К 70-летию І съезда Компартии Украины. - К., 1988. - С. 13.. Авторитет компартії згасав під впливом кризових явищ в економіці та соціальній сфері, із якими партійні керманичі неспроможні були справитися, а також фактів про злочинну діяльність компартії в Донбасі. Навесні 1989 р. на Рутченківському полі відкрилося місце масових поховань жертв сталінського режиму. Не лише сту- денти-історики, а й пересічні громадяни брали участь в ексгумації могильника. Подія стала справжнім шоком для донеччан і вийшла далеко за межі місцевої громади. 16 вересня члени товариства “Меморіал” ім. В. Стуса (створеного в березні 1989 р.) провели свій перший траурний мітинг пам'яті жертв сталінських репресій. Згодом ці акції стали щорічними. Наприкінці 1989 - початку 1990 рр. розпочала аналогічну роботу обласна організація товариства “Меморіал” у Ворошиловградській області. В ці ж роки розпочалася робота над багатотомним проектом “Реабілітовані історією”. В ході роботи з'ясувалося, що жертвами режиму тільки в Донецькій області стали понад 48 тис. громадян. Потужна хвиля відстроченої в часі десталінізації повільно, але неухильно підточувала засади існування партійно-радянського тандему.

На заміну повільно деградуючій Компартії почали виникати альтернативні суспільно-політичні партії та рухи, що мали в Донбасі свої осередки. На початок 90-х рр. їх у Донбасі вже було більше двадцяти: “Демократична платформа”, “Партія демократичного відродження”, “Народний рух України” (РУХ), “Демократичний РУХ”, “Українська республіканська партія”, Соціалістична партія, Ліберальна партія України, Інтернаціональний рух Донбасу, рухи “Братерство” та “За відродження Донбасу” та ін. Болбат Т.В. Політичне пробудження східної України (1989) // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. Український культурологічний центр. ТОВ “Східний видавничий дім” - 2006 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ukrlife.org/main/cxid/ 8sxid1989.doc. Тоді ж на Союз молодіжних організацій Донбасу (СМОД) трансформувався комсомол.

Яскравим відображення соціальної напруги був страйковий рух, зачинателем якого в Україні стали саме шахтарі Донбасу. На той час шахтарі навіть у суто статистичному плані були найбільш потужною соціальною силою в УРСР: перехід на п'ятиденку (1975 р.) призвів до зростання чисельності робітників, задіяних у вугільній промисловості: на 1985 р. їхня чисельність перевищила мільйон осіб Кузіна К.В., Лихолобова З.Г. Соціально-економічні процеси у монопрофільних містах Донбасу. - Донецьк, 2010. - С.67.. В липні 1989 р. вони стихійно виступили на підтримку страйкарів Кузбасу. Втім, не лише відчуття солідарності змусило їх підняти свій голос: стагнація галузі боляче позначалася на соціальній сфері й відповідно - настроях мешканців шахтарських селищ. Обурюватися було від чого: наприкінці 80-х рр. частка ручної праці сягала 60%, дедалі більше погіршувалися умови виробництва, зростали виробничий травматизм та кількість нещасних випадків на виробництві (кожен мільйон тонн вугілля в центральному Донбасі коштував чотирьох людських життів та шістьох випадків каліцтва) Наводкин Л.С. Забастовка: совместный трудный поиск решений // Научный коммунизм. - 1990. - №2. - С.21-29., щоденні витрати часу пересічного шахтаря, пов'язані із виробництвом, сягали 14 - 16 годин (!) Загальнопоширеним явищем внаслідок закриття відпрацьованих шахт стало те, що значна частка шахтарів змушена була добиратися до роботи за 20-30 км від місця проживання.. Тотальний дефіцит і зростання цін виступили каталізатором соціальних протестів.

65 років пройшло, перш ніж шахтарі повернулися до практики страйкової боротьби за свої інтереси. 15 липня застрайкували гірняки шахти “Ясинувата- Глибока”, 16 липня їх підтримали чотири шахти Радянського району м. Макіївка. Страйковий комітет, що очолив виступ усіх 18 шахт міста, висунув умови до районного комітету партії, вивівши колони шахтарів на центральну площу. Невдовзі страйк набув регіонального характеру (в ньому загалом взяли участь 182 шахти), а центр подій перемістився до Донецька. Понад два тижні знадобилося шахтарям, аби домогтися від уряду вагомих (майже неможливих на погляд тогочасних експертів) поступок. Страйкоми перетворилися на постійно діючі робітничі комітети, які домоглися кадрових змін у керівництві низки шахт. 17 серпня 1989 р. була створена Регіональна рада страйкових комітетів Донецького вугільного басейну. Це знаменувало втрату безроздільного контролю комуністичних органів над його, здавалося б, довічним союзником. У лютому 1990 р. ультимативні вимоги відставки бюро обкому під загрозою страйку пролунали в Донецькій та Луганській областях. Вимоги про зміну політичного ладу ще більш виразно прозвучали на Першому шахтарському з'їзді та червневому страйку. Почався відлік останніх місяців партійно-радянського тандему, а разом із ним - всієї державної конструкції СРСР.

Дослідники нині багато пишуть про регіональну ментальність та її шахтарську складову, аналізуючи типові її прикмети (такі як, згуртованість, взаємодопомога, взаємовиручка, але й підозрілість до “чужинців”). Втім, співвід- носячи її із особливостями ментальності інших регіонів України, вони не враховують того очевидного факту, що корпоративна свідомість шахтарів та їх близького оточення обумовлювалася передовсім не регіональним дискурсом, а історією вугледобувної промисловості та формування шахтарської верстви. Про їхні основні етапи та особливості йшлося вище. Підсумовуючи, зауважимо - на час наростання негативних тенденцій спочатку стагнації, а згодом і депресії галузі шахтарство складалося з наступних груп: 1) покоління сталінської індустріалізації; 2) “повоєнного призову” - строкатого як за етнокультурними, так і соціальними характеристиками, який опинився тут значною мірою примусово і мав потужний травматичний досвід; 3) “комсомольського призову” другої половини 1950 - першої половини 1960-х рр. із найвищим рівнем власне партійно-радянської мотивації, що усвідомлено пожертвував власним майбутнім заради світлої ідеї комуністичного майбуття; 4) дітей останніх, значно праг- матичніших у підходах до життя, зорієнтованих передовсім на гідну оплату нелегкої шахтарської праці, що прискорювало потужну депопуляцію малих шахтарських міст і зростання внутрішніх міграцій у пошуках кращих умов життя. На середину 1980-х рр., коли ресурс примусу держави був вичерпаний, а комсомольський ідеалізм зійшов нанівець під дією оточуючої реальності, настала ера тотального розчарування. Співпавши з останньою радянською економічною кризою, вона стала найпотужнішою бомбою під фундаментом радянської державності.

донбас урбанізація післявоєнний

Размещено на Allbest.ru