Сталінська "революція згори"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сталінська "революція згори"

Кульчицький Станіслав

У нарисі аналізуються соціально-економічні перетворення 1929-1938 рр., здійснювані радянською владою. Аналіз проводиться за трьома параметрами: а) якою мусила бути державна влада, здатна позбавити суспільство приватної власності на засоби виробництва; б) яким вожді більшовиків уявляли собі двофазний комунізм; в) як враховувалася специфіка комуністичного будівництва у багатонаціональній країні.

Ключові слова: неп, сталінський штурм, двофазний комунізм, "командні висоти економіки", індустріалізація.

Якщо оцінювати неп як підготовчий етап до сталінського штурму, то основним змістом цього історичного періоду (1921-1928 рр.) треба вважати зміцнення встановленого В. Леніним політичного режиму. Процес зміцнення мав внутрішній і зовнішній бік. Зовнішній бік полягав у зміцненні позицій держави-комуни в радянському суспільстві і характеризувався знищенням горизонтальних зв'язків між людьми, вертикалізацією наявних в країні організацій і підпорядкуванням їх компартійно-радянській вертикалі влади, яка функціонувала на засадах "демократичного централізму". Внутрішній бік зміцнення держави полягав у встановленні "правил гри" між вождями, які ще у ленінські часи узурпували владу у партійних з'їздів і створюваних ними складів Центрального комітету. Це були члени політичного бюро, сформованого як зменшена копія ЦК. радянський влада комунізм

Партія була присутня в конституціях СРСР і союзних республік лише своїм клоном - радянськими органами влади. За партійним статутом у ЦК ВКП(б) зосереджувалася влада над партією у період між з'їздами. Фактично же в ЦК ВКП(б) зосереджувалася вся влада над державою, представленою радянськими органами й відповідно - над країною. Політбюро ЦК в усіх виявленнях своєї волі виступало від імені ЦК, не маючи відокремлених від цього органу функцій й відповідно - власного обличчя в системі влади. Поза ЦК його ніби не існувало, так само, як ніби не існувало партії в конституційному полі. Тим не менш, портрети членів політбюро ЦК в руках багатомільйонної маси учасників демонстрацій, що заливали вулиці міст і сіл 1 травня і 7 листопада кожного року, показували ту серцевину, навколо якої крутилося життя велетенської країни.

Члени ЦК за партійним статутом мали рівні права. Відповідно до цього політичні олігархи в політбюро ЦК теж були рівними між собою. Проте рівність суперечила встановленій партією диктатурі. У ситуації, що склалася, олігархи могли або домовитися між собою і всім складом Центрального комітету про єдині "правила гри", або виявити в своєму колі одноосібного диктатора. Події, як відомо, розвивалися за другим сценарієм.

Більшовицьке керівництво після встановлення нового вождя було готове відновити припинений В. Леніним комуністичний штурм. "Командні висоти" економіки знаходилися під цілковитим контролем Й. Сталіна, і тепер треба було використати їх, щоб позбавити багатомільйонне селянство приватної власності на засоби виробництва і затягти його в усуспільнений сектор радянської економіки. Олігархи на чолі з генсеком ЦК ВКП(б) прагнули економічно поневолити селянство з тим, щоб здобути ресурси для створення могутньої індустрії, здатної забезпечити Червоній армії найсучасніші види озброєнь.

У характеристиці сталінської епохи спочатку на Заході, а потім у "перебудовному" Радянському Союзі почав домінувати термін "сталінізм". Власне, винахідником терміну в його протилежному значенні був Л. Каганович. Цей сталінський сатрап, який відіграв разом з В. Молотовим особливо зловісну роль в історії українського народу, тлумачив сталінізм як теоретичний внесок Й. Сталіна у вчення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна про комуністичне суспільство як останній і найвищий етап у розвитку людства. За життя Сталіна сам термін у такому розумінні не прижився, але країна вщерть заповнилася чотирма профілями "класиків наукового комунізму".

Термін "сталінізм" на Заході був і залишається персоналізованим замінником поняття "комунізм" і символізує собою все, що пов'язане з Радянським Союзом і політичними режимами, нав'язаними ним іншим країнам. В пострадянських країнах під комунізмом здебільшого розуміють не той реальний лад, в якому знаходилися колишні радянські люди, а його пропагандистський імідж - суспільство з молочними ріками і кисельними берегами. Сталінізм пов'язується в них з масовим терором, яким супроводжувалося будівництво комунізму, осмисленого як соціалізм.

Відмова від ідеологічних цінностей, нав'язаних кільком поколінням радянських людей, на першому етапі відбувалася, як правило (винятки важко знайти навіть серед дисидентів), через протиставлення "поганого" Сталіна "доброму" Леніну. Однак чим більше вивчаємо ми коротку ленінську епоху, тим менше відмінностей знаходимо між нею і нескінченно довгою сталінською добою, хоч персональні характеристики Леніна і Сталіна абсолютно різні. Властива радянському політичному режиму колосальна концентрація влади давала можливість вождям проявити ті або інші якості своєї натури навіть у всепланетному масштабі. Тому нема нічого дивного, що термін "сталінізм" закріпився як в історичній пам'яті народів, так і у світовій історіографії.

Треба розуміти, що В. Ленін залишався "добрим" тільки тому, що починав реалізацію комуністичної утопії першим. Він комунізував "командні висоти" економіки, але припинив комуністичне будівництво, коли відчув зростаючий опір селянства. Сталін продовжив справу Леніна з точки, на якій той зупинився, догматично дотримуючись цілей, поставлених програмою РКП(б) 1919 р. Як і Ленін, він наразився на колосальний опір селянства, але не зупинився, а протиставив йому небачені з часів раннього середньовіччя масові репресії. Кожний на його місці мусив би застосовувати подібні репресії, тому що йшлося про нав'язування суспільству утопії, в якій воно не могло жити. В кінцевому підсумку йому вдалося створити соціально-економічний лад, який був напівутопією. Колективізоване селянство увійшло в державну економіку на автономних засадах. За колгоспниками Сталін змушений був визнати право приватної власності (під іншими, звичайно, термінами) на продукцію, яку вони виробляли у присадибному і колективному господарствах після сплати належної державі частки у вигляді наперед відомого натурального податку.

Жодної різниці в теорії "наукового" комунізму між сталінізмом і ленінізмом не існувало. Й. Сталін не вніс нічого нового в програму комуністичного будівництва, написану В. Леніним і затверджену як партійна програма VIII з'їздом РКП(б). Однак уроки ленінського штурму 1918-1920 рр. були враховані під час наступу, що розпочався з 1929 р. Сталін обрав іншу тактику просування до мети, позначеної в програмі РКП(б).

Професор сучасної історії Оксфордського університету Девід Пристланд в 2009 р. опублікував ґрунтовну монографію з історії комунізму (російський переклад - 2011 р.). Відштовхуючись від поняття сталінізму, він просунувся далі і поділив більшовицьку (тобто комуністичну) революцію на дві окремі - ленінську й сталінську 1. Сталінська модель комунізму на думку Пристланда, сильно відрізнялася за світоглядними характеристиками і стилем правління від ленінської.2 Автор не обґрунтовував твердження про світоглядну різницю між Леніним і Сталіним (стиль правління у них справді був різним, але ця риса не є характеристикою моделі). Власне, таке обґрунтування й неможливе, адже світогляд обумовлюється доктриною, а комуністична доктрина проста до примітивності: знищення приватної власності. Термін "сталінізм", якщо надавати йому рис ідеології, відмінної від ленінізму, стає просто-таки безглуздим.

Спираючись на націоналізовані під час ленінського штурму "командні висоти" і на пролетаризовані верстви селянства, держава повинна була ліквідувати власність селян на засоби виробництва і прирівняти їх за статусом до економічно залежного від неї робітничого класу. Колективізація індивідуальних господарств позбавляла селянство економічної самостійності і ставила сільськогосподарське виробництво під прямий контроль держави. У свою чергу, такий контроль давав державі можливість використовувати ресурси ще сільськогосподарської в основному країни в інтересах прискореної модернізації "командних висот".

В діях кремлівського керівництва на міжнародній арені під популістським камуфляжем міжнародної пролетарської солідарності чітко простежувалася імперська риса гегемонізму. Проте гегемонізм повинен був спиратися на силу. Вожді ВКП(б) мали намір максимально використати переваги радянського ладу над країнами ринкової економіки у здатності концентрувати ресурси, щоб домогтися прискореної економічної модернізації і набути цю силу. Разом з тим спрямовування ресурсів на розбудову військового потенціалу замість використання у споживанні слід було пояснити народу. Тому відділи агітації і пропаганди компартійних комітетів взяли на озброєння тезу про "капіталістичне оточення", в якому нібито перебувала країна. У свідомості громадян формувалося уявлення про те, що Радянський Союз є обложеною фортецею. З цього випливав висновок про необхідність зміцнення обороноздатності СРСР, передусім - шляхом розбудови воєнно-промислового комплексу (ВПК).

Радянська промисловість у плануванні, фінансуванні і постачанні була поділена на групи А (виробництво засобів виробництва) і Б (виробництво товарів народного споживання). На розвиток групи А виділялися основні фінансові ресурси. Галузі групи Б фінансувалися за залишковим принципом. Під пильним оком мобілізаційних осередків на підприємствах і відповідних органів в управлінських структурах промисловість групи А виробляла мінімум товарів народного споживання, а у промисловості групи Б вагома частка обмежених потужностей спрямовувалася на задоволення потреб підприємств групи А. З осені 1928 р. економіка стала розвиватися за п'ятирічними планами. Перехід до форсованої індустріалізації супроводжувався інфляційним випуском паперових грошей, забороною вільної торгівлі, запровадженням карткової системи постачання міського населення, гіпертрофованою централізацією управління промисловістю. Велика промисловість України виявилася у розпорядженні загальносоюзних наркоматів.

Індустріальна гонитва призвела до різкого падіння життєвого рівня населення. Економічні труднощі були оголошені неминучими і цілком природними. Опір насильству над економікою вважався небезпечним опортунізмом. В офіційних документах заклики щодо необхідності нещадного викорінення опортунізму стали загальновживаними. Це свідчило про те, що форсування темпів індустріалізації далеко не всі суспільні кола зустріли з ентузіазмом.

Проте держава мала ефективні важелі впливу на робітничий клас і могла піднімати маси на виробниче змагання навіть в умовах, коли були відсутні економічні важелі стимулювання ударної праці. У травні 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про соціалістичне змагання фабрик і заводів". У ній зазначалося, що змагання - це не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним - на партію.

Новобудови і реконструйовані підприємства вимагали робітничих кадрів, здатних працювати з новою технікою. Але на робочі місця приходили вихідці з села, які пройшли лише через короткотермінові курси. Вони часто псували машини, випускали браковану продукцію. Тому було вирішено організувати кампанію підготовки кваліфікованих кадрів у формі самодіяльного робітничого руху за оволодіння новою технікою. Газета "Правда" опублікувала статтю вибійника горлівської шахти "Кочегарка" Микити Ізотова, в якій він розповідав, як навчив своїй професії десятьох робітників. Так почав ширитися ізотовський рух.

И. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п'ятирічки на початку 1933 р. На нову п'ятирічку (1933-1937) були запропоновані менш напружені темпи приросту промислової продукції. Це пом'якшило міжгалузеві диспропорції. З другої половини 1935 р. уряд скасував граничну межу у заробітках і розпочав кампанію пропаганди виробничих рекордів. У ніч на 31 серпня вибійник шахти "Центральна-Ірміне" в Кадіївці О. Стаханов застосував метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпильниками. Це дало йому можливість в 14,5 рази перевищити норму. Оскільки під виробниче змагання була підведена матеріальна база, услід за Стахановим почали штурм рекордів інші робітники. Стахановські рекорди стали підставою для істотного підвищення норм виробітку. Це призводило до перенапруження виробничого процесу і неминучих зривів, які розглядалися як саботаж або шкідництво. Звинувачені потрапляли в руки чекістів.

Пом'якшення міжгалузевих диспропорцій дало можливість ліквідувати з 1935 р. карткову систему постачання продовольства. Мережа державної торгівлі розгорнула вільний продаж хліба та інших продуктів. Істотно збільшився обсяг суспільних фондів споживання, які служили доповненням до індивідуальних заробітків робітників та службовців. Ці фонди забезпечували виплату пенсій, стипендій, різних видів соціальної допомоги.

Пропагандисти запевняли робітників, що їх добробут стане підвищуватися, як тільки новобудови перших п'ятирічок почнуть давати продукцію. Але за 1928-1937 рр. частка продукції групи А піднялася в українській промисловості з 51 до 68%3. На початковому етапі індустріалізації співвідношення груп ще було ринковим, тобто відповідало попиту суспільства на товари, призначені для споживання, а також на продукцію, за допомогою якої вироблялися ці товари. Наприкінці 30-х рр. структура промисловості стала іншою. В ній уже переважала продукція, що призначалася для держави, яка прагнула одержати у своє розпорядження максимальну кількість танків, літаків, артилерії.

Структурні зміни, що відбулися за десятиріччя, лише підтверджували незмінність набутої ще у дореволюційні часи спеціалізації України: по групі А - на комплексі руда-вугілля-метал, по групі Б - на харчовій промисловості. У нерозвинутому до революції машинобудуванні розвивалися переважно галузі, що виробляли продукцію для чорної металургії та вуглевидобутку. Новим явищем у промисловому розвиткові України була поява електроенергетики і хімічної індустрії.

Прискорені темпи розвитку радянської індустрії пояснювалися здатністю більшовицького керівництва приректи населення країни на "тимчасові труднощі". Середньорічні темпи приросту промислової продукції (по країні в цілому - 19,2% за 1928-1932 рр. і 17,1% за 1933-1937 рр., по УРСР - відповідно 19,4 і 17,4%) були найвищими в світі. Під час індустріалізації провідних країн Західної Європи середньорічний темп зростання промисловості дорівнював 3,7% (18701900). Найвищий темп під час індустріалізації США досягав 8,5% (1880-1885). У дореволюційній Росії він становив 9,2% (1895-1900)4.

Успішний хід модернізації суспільного виробництва засвідчувала переконлива перемога великої машинної індустрії над кустарно-ремісничим виробництвом. Велика промисловість розвивалася прискореними темпами завдяки будівництву нових підприємств, докорінній технічній реконструкції заводів і фабрик, концентрації виробництва в кустарно-ремісничих закладах, яка здебільшого супроводжувалася модернізацією технічної бази. Однак розвитку дрібної промисловості теж приділялася увага. Вона нерідко була майже монопольним постачальником багатьох необхідних у побуті товарів. Як правило, після реконструкції великих заводів і фабрик залишалося старе, морально і фізично застаріле устаткування, яке не знищувалося, а утилізувалося на підприємствах дрібної промисловості. Кустарно-ремісничі заклади, в яких перед війною працювали сотні тисяч робітників, поглинали надлишок робочої сили в індустріально нерозвинених районах, сприяли продуктивному використанню місцевих видів сировини і пом'якшували диспропорції між попитом і пропозицією товарів народного споживання.

За рівнем розвитку галузей важкої промисловості Україна випередила ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин Україна випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію. Проте за блискучим фасадом індустріалізації радянського типу приховувалися невтішні економічні результати. Відірваність від кінцевого споживача зробила виробничі цикли всередині групи А самодостатніми. З року в рік нарощувалося видобування вугілля, щоб виплавляти більше металу, який йшов на виробництво машин, використовуваних знову ж таки у вуглевидобутку і металургії. Кінцевим споживачем усіх цих трудомістких та економічно шкідливих галузей був не ринок, який міг би забезпечити природні стимули розвитку, а воєнно-промисловий комплекс, що розвивався в основному за межами республіки. Зумовлене великими темпами капітального будівництва зростання промисловості майже не позначалося на матеріальному добробуті населення.

У сільськогосподарській сфері економіки модернізація здійснювалася шляхом примусового об'єднання селянських господарств в колгоспи - виробничі об'єднання, цілком залежні від районного начальства - секретаря райпарткому, голови райвиконкому і начальника районного відділення ДПУ. Радянська пропаганда зображала колективізацію сільського господарства як єдино можливий шлях до вирішального підвищення продуктивності праці й на цій основі - поліпшення життєвого рівня селянства. Насправді, однак, держава створила у вигляді колгоспного ладу надзвичайно неефективну систему виробництва сільськогосподарської продукції. Неефективність колгоспів ставала просто-таки нестерпною по мірі того, як в країні зростала кількість споживачів і зменшувалася кількість виробників сільськогосподарської продукції.

Метою колективізації було забезпечення нееквівалентного обміну між містом і селом, полегшення викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп, селянин втрачав свої права на розпорядження виробленою продукцією. Через голову правління державні установи діставали можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на задоволення потреб колгоспу і колгоспників, а скільки - вилучити у централізований фонд. У першу колгоспну весну, тобто з 1930 р. обмолочений хліб прямо з колгоспних ланів стали вивозити технікою машинно-тракторних станцій на державні зсипні пункти та елеватори.

Деградація колгоспного виробництва, що була викликана в 1930 р. примусовим вилученням довільної кількості виробленої продукції, позначалася не стільки на її поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян. У 1931 р. держава знову забрала майже все, що вироблялося в колгоспах. Проте обсяг реквізованої продукції уже був істотно меншим. Під час сівби, догляду за посівами, збирання і транспортування хліба селяни працювали без всякого ентузіазму і допустили величезні втрати зерна. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали з осені до весни наступного року. У селян викачали практично всі запаси хліба, внаслідок чого у багатьох районах України в першій половині 1932 р. спалахнув голод з випадками канібалізму і загибеллю десятків тисяч людей. Замість того, щоб покінчити зі спотвореними виробничими відносинами, Сталін та його найближче оточення обрали шлях репресій. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності". Згідно з нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менше як 10 років.

Для вилучення врожаю 1932 р. Сталін послав в Україну надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою уряду СРСР В. Молотовим. Комісія викачала весь наявний хліб в рахунок хлібозаготівель, але не виконала плану. Тоді для покарання "боржників" були законодавчим шляхом запроваджені натуральні штрафи - м'ясом і картоплею. У селах, поставлених в листопаді-грудні 1932 р. на "чорну дошку", а в січні 1933 р. - по всій Україні і в землеробських районах Північного Кавказу почалися подвірні обшуки "розкраденого або прихованого від обліку хліба" (така формула звинувачення містилася в сталінській телеграмі від 1 січня 1933 р., адресованій українському селянству). Генсек знав, що великих запасів прихованого від обліку хліба в селі нема, оскільки переважна частина врожаю загинула внаслідок небажання колгоспників та одноосібників працювати на державу без матеріального відшкодування. Але він бажав покарати селян за саботаж державних хлібозаготівель і шляхом створення ситуації абсолютного голодування в уже голодуючій сільській місцевості попередити селянські повстання, подібні тим, що відбулися на початку 1930 р. (коли йому довелось на півроку припинити кампанію суцільної колективізації). Під час подвірних обшуків конфісковувалися запаси будь-якої їжі - не тільки м'яса, сала та картоплі, але й сухарів, солінь, цибулі, фруктової сушні тощо. Конфіскація продовольства подавалася як кара за "куркульський саботаж хлібозаготівель" і здійснювалася гласно, з висвітленням у районних газетах. Але масштаби конфіскації та її жахливі наслідки ретельно приховувалися. Організаторам голоду треба було вдавати, що його не існує. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б), навіть у протоколах політбюро ЦК слово "голод" ніколи не згадувалося. Конкретні заходи партійних і радянських організацій, які пов'язувалися з голодом та його наслідками, проходили в документації через "особые папки" з особливим режимом використання і зберігання. Заборона на визнання голоду 1932-1933 рр. в СРСР трималася до грудня 1987 р.

Щоб вивести сільське господарство зі стану економічного колапсу й забезпечити умови для реалізації постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами", потрібний був певний механізм. Його утворили запровадженням на короткий час (до кінця 1934 р.) політичних відділів МТС - надзвичайних партійних органів. Це був один з нечисленних випадків, коли диктатура державної партії вийшла з-під тіні радянських органів влади.

Існування колгоспного ладу виявилося можливим при досягненні певного консенсусу між державою, яку уособлював Й.Сталін, і селянами. У кризовій ситуації обом сторонам довелося відступити від первісних позицій. Персоніфікована Сталіним держава відмовилася від безрозмірної продрозверстки, яка прирікала селян на рабську працю у примусово створених колгоспах. У свою чергу, селяни відмовилися від бойкоту громадського господарства і змирилися з обов'язковими, але твердо зафіксованими поставками, які дозволяли їм вільно розпоряджатися залишком виробленої в громадському господарстві продукції. Сталін зрозумів, що економічний лад повинен влаштовувати й селян. На Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників у лютому 1933 р. він висунув лозунг: "Зробити усіх колгоспників заможними!"

В другій п'ятирічці держава дійсно зробила чимало, щоб при загальній підпорядкованості інтересів сільського господарства інтересам промисловості зміцнити колгоспний лад. Запровадження машинної техніки поступово набувало все більших масштабів. В Україні кількість МТС зросла з 592 в 1932 до 958 в 1937 р. (на кінець року). Якщо в 1932 р. вони обслуговували 48,2% колгоспів, то в 1937 р. - 97,3%5.

У середині 1937 р. в УРСР функціонувало 27 347 колгоспів, які об'єднували 3 756,8 тис. селянських дворів (96,1%). У господарствах налічувалося 7056,3 тис. працездатних, тобто менше двох на кожен двір, з них 702,7 тис. перебували у регульованому державою відході.6 Переважна більшість нечисленних одноосібників утратила зв'язок із сільським господарством.

Розглянемо тепер модернізаційні процеси 30-х рр. під кутом зору теоретичних уявлень керівників ВКП(б) про будований ними соціально-економічний лад та його суспільно-політичні характеристики. Аналізувати ці уявлення доцільно за трьома параметрами:

- якою мусила бути державна влада, що здійснювала комуністичне будівництво;

- як наступники В. Леніна уявляли собі комунізм;

- як враховувалася специфіка комуністичного будівництва у багатонаціональній країні.

Спираючись на націоналізовані під час ленінського штурму "командні висоти" і на пролетаризовані верстви селянства, влада повинна була ліквідувати власність селян на засоби виробництва і прирівняти їх за статусом до економічно залежного від держави робітничого класу. Колективізація індивідуальних господарств позбавляла селянство економічної самостійності і ставила сільськогосподарське виробництво під прямий контроль держави. У свою чергу, такий контроль давав державі можливість використовувати ресурси ще сільськогосподарської в основному країни для прискореної модернізації "командних висот". Підбиваючи підсумки повторного штурму десятьма роками пізніше, Й. Сталін цілком справедливо охарактеризував суцільну колективізацію як революційну дію. "Своєрідність цієї революції, - підкреслював він, - полягала в тому, що вона була проведена згори, з ініціативи державної влади"7.

Партійна і радянська вертикалі влади мусили працювати як годинниковий механізм, передаючи імпульси, що надходили з верхів, в усю товщу суспільства. Проте для цього потрібно було, аби верхи діяли узгоджено. Тим часом боротьба за владу в політбюро ЦК ВКП(б) довгий час блокувала узгоджені дії. Після того, як генеральний секретар ЦК ВКП(б) добре попрацював над визначенням складу делегатів на XV партійний з'їзд, він зміг заручитися згодою вищого органу партії на виведення з ЦК Л. Троцького і Г.Зінов'єва. 14 грудня 1927 р., тобто за п'ять днів до завершення роботи з'їзду, коли підтримка сталінського керівництва з боку делегатів цілком визначилася, на місця була розіслана телеграфна директива ЦК з вимогою "добитися найближчим часом різкого перелому в хлібозаготівлях"8. Це була перша директива більшовицького керівництва, яка поклала початок надзвичайним заходам, що визначили кінець непу.

Щоб остаточно покінчити з непом, генсеку ЦК ВКП(б) довелось подолати третю і останню опозицію в політбюро ЦК на чолі з М. Бухаріним. Після цього центр влади став консолідованим і дістав змогу централізовано управляти через систему "передавальних пасів" радянським суспільством.

На зустрічі з делегацією українських письменників в Кремлі 12 лютого 1929 р. Сталін високо оцінив ту державу, яка дісталася наступникам В. Леніна: "не бувало ніколи в історії народів такої великої і потужної за своєю силою, за своїм обсягом держави, як пролетарська диктатура". Не полемізуючи із загальновідомими висловлюваннями основоположників марксизму про відмирання держави при комунізмі, генсек заявив письменникам, що більшовицьке керівництво добиватиметься такого відмирання "цілком небаченим посиленням функцій держави в особі низового пролетаріату"9.

Через кілька днів у відповідь на лист слухача Інституту червоної професури В. Касаткіна Сталін знову заявив: "Відмиранню держави в нашій країні передує період вищого розвитку державної влади (диктатури пролетаріату), яка є найпотужніша і наймогутніша влада з усіх державних влад, що існували досі"10. Приховуючись за "діалектикою", яка поєднувала непоєднуване, Сталін доказував, що тільки сильна держава - уособлення "низового пролетаріату", може довести до кінця справу комуністичного будівництва. Він мав рацію в одному: ленінська формула побудови державних і суспільних структур на засадах вертикалізації втягувала в державну конструкцію десятки мільйонів представників "низового пролетаріату". Вони залишалися безголосими у прийнятті рішень, але забезпечували безмежний вплив компартійно-радянського керівництва на суспільство. Вплив цей був дуже специфічним: не втрачаючи власної ідентичності, держава розчинялася в суспільстві. По суті, вона ставала кістяком суспільства, керуючи ним не згори, а зсередини. Тільки така держава могла далеко просунутися у безнадійному прагненні втілити в життя комуністичну утопію.

Сталінський штурм завжди досліджується за схемою, уперше сформульованою в короткому курсі "Історії ВКП(б)": індустріалізація, колективізація, культурна революція. Це зручна схема, і нема причин відмовлятися від неї при дослідженні здійсненої в 1929-1939 рр. "революції згори". Однак потрібно досліджувати не тільки параметри суспільства, яке сталінському керівництву вдалося створити за ці десять років, але й виявити контури нездійсненого, оскільки воно виявилося нездійсненним. Історики досліджують тільки те, що відбулося. Однак те, що відбулося в Радянському Союзі під час десятирічного сталінського штурму, не можна назвати природноісторичним процесом. "Революція згори" являла собою спробу силового насадження в суспільстві умоглядних конструкцій, які склалися в головах вождів партії. Щось вдавалося нав'язати населенню, щось - ні. Полем комуністичного експерименту була вся країна, і невдачі експериментаторів позначалися на долі мільйонних мас населення.

Від першої директиви, яка була розіслана в партійні комітети під час роботи XV з'їзду ВКП(б) і знаменувала собою початок надзвичайних заходів у хлібозаготівлях, до промови Й. Сталіна на конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р. пройшло лише два роки. На цій конференції Сталін вже оголосив про перехід партійного керівництва до політики "ліквідації куркульства як класу". Ліквідуючи господарства найбільш заможних селян, які таврувалися як куркулі-експлуататори, Кремль заштовхував усіх інших у силоміць створювані колгоспи. В країні розпочався, як проголошувалося з усіх трибун, "наступ соціалізму по всьому фронту". Нагадавши аграрникам- марксистам слова В. Леніна про те, що неп запроваджено всерйоз і надовго, Сталін далі вказав: "Але він ніколи не говорив, що неп запроваджено назавжди... І якщо ми додержуємося непу, то тому, що вона (тобто політика - Авт) служить справі соціалізму. А коли вона перестане служити справі соціалізму, ми її відкинемо до чортів"11.

Кампанія "ліквідації куркульства як класу" і здійснювана з її допомогою суцільна колективізація селянських господарств означали, що Кремль справді відкинув неп "до чортів". Але ж в теорії ця політика розраховувалася на весь перехідний період від капіталізму до позбавленого товарно-грошових відносин та ринку соціалізму. Оголошувати перемогу соціалізму ще здавалося передчасним, і у політичному звіті ЦК XVI з'їзду ВКП(б) 27 червня 1930 р. Й. Сталін змушений був визнати: "Переходячи в наступ по всьому фронту, ми ще не скасовуємо непу, бо приватна торгівля і капіталістичні елементи ще залишаються, товарообіг і грошове господарство ще залишаються, - але ми напевно скасовуємо початкову стадію непу, розгортаючи дальшу її стадію, нинішню стадію непу, яка є остання стадія непу". Цей текст ми знаходимо як у першому виданні матеріалів з'їзду 1930 р., так і в другому виданні, опублікованому у 1935 р.12 Яку інтригу містять у собі ці слова? Адже вони дуже незвичні.

Історики не звертали на них уваги. Не зауважили вони й того, що при підготовці у 1949 р. чергового тому своїх "Творів" Й. Сталін обережно, але істотно відредагував процитований вище уривок. Була перероблена тільки частина однієї фрази: "Ми ще не скасовуємо непу, бо приватна торгівля і капіталістичні елементи ще залишаються, "вільний" товарообіг ще залишається"13.

Внесені зміни були потрібні, щоб замаскувати позицію Сталіна щодо товарообігу і грошового господарства на початку 30-х рр. Позиція була, як це зрозуміло, негативістською, у повному узгодженні з програмою РКП(б) 1919 р. Сталін вважав тоді, що побудований соціалізм відрізняється від перехідного періоду, тобто непу, перетворенням товарообігу на продуктообмін і заміною опосередкованого грошима розподілу матеріальних благ прямим розподілом в натуральній формі. Редагуючи текст, він вилучив згадку про грошове господарство і спорядив товарообіг іронічним (тобто взятим в лапки) прикметником "вільний". Вільний товарообіг не контролювався державою і розвивався за законом попиту і пропозиції.

Розпочатий з 1930 р. "наступ соціалізму по всьому фронту" мусив ознаменуватися, як вважали компартійно-радянські функціонери (а не один тільки Й.Сталін), ліквідацією товарно-грошових відносин і ринку. Запроваджену в містах і на новобудовах карткову систему диференційованого розподілу продовольства серед робітників та службовців вони розглядали не як тимчасовий захід, спрямований на захист заробітків від інфляційних цін вільного ринку, а як провісницю продуктообміну. Об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б), що відбувся в грудні 1930 р., записав у своїх резолюціях: "Найважливішого значення набуває мережа закритих розподільників на фабриках і заводах, що розгорнулася останнім часом, - як нова, що виправдала себе, організаційна форма класового розподілу продуктів"14.

Десятки років повз увагу істориків проходили гучні заяви перших осіб в економічних ешелонах влади. Зокрема, у 1931 р. вийшла з друку книга 28-річного науковця М. Вознесенського, який робив уже тоді стрімку кар'єру у сфері економічного управління. Автор закликав широко застосовувати трудові одиниці (троди), "готуючись до того часу, коли червінці заміняться трудоднями". Прямий соціалістичний обіг і контроль у трудових одиницях Вознесенський вважав нагальною справою 15. Використовуючи прийоми сталінської діалектики, переведений з України на посаду наркомфіна СРСР Г. Гринько доводив, що категорії грошового господарства відімруть одразу після перемоги соціалізму: "Чим міцніше ми організуємо в теперішній час нашу грошову систему, чим краще забезпечимо ми прискорення темпів соціалістичного нагромадження в нашій країні, тим швидше забезпечимо ми побудову соціалістичного суспільства і поховаємо усі і всілякі категорії, які залишилися нам у спадщину від минулого"16.

Переконаність у тому, що для держави "диктатури пролетаріату" не існує в реальному житті перешкод і перепон (як співалося у пісні, "нам нет преград - ни в море, ни на суше") охоплювала практично всіх партфункціонерів на високих посадах. Яскраво вона проявилася у виступі завідуючого агітаційно пропагандистським відділом ЦК ВКП(б) О. Стецького на XVII з'їзді партії. Пропагандист № 1 накинувся на тих вчених, які продовжували вважати, що "в нашій економіці діють якісь від нас цілком не залежні закони". Тавруючи цих економістів як послідовників М. Бухаріна, він висловив тверду переконаність у тому, що "держава диктатури пролетаріату є тим важелем, який змінює і рухає нашу економіку"17.

Переконаність у тому, що вже завтра в Радянському Союзі виникне суспільство, позбавлене таких "буржуазних пережитків", як вартісні інструменти (гроші, ціни, прибуток, ринок, врешті решт - закон вартості) впливала на практичні дії сталінської команди. Досить навести приклади, які ще не осмислювалися у світовій історіографії під кутом зору перипетій комуністичного будівництва.

Суцільна колективізація сільського господарства, що розгорнулася в 1930 р., одразу набула неприйнятну для селян форму комунізації, як це переконливо показали події 1919 р. в українському селі. Зустрівшись з колосальним опором селян (передусім, у тій же Україні), Й. Сталін відступив і надалі здійснював колективізацію в більш прийнятній для селян артільній формі. На відміну від комуни, артільна форма колективного господарювання зберігала за селянами частину засобів виробництва, що дозволяло їм підтримувати якусь подобу продовольчої незалежності, передусім у масштабі власної сім'ї. Ще через три роки, зустрівшись з некерованим, але абсолютним саботажем праці в одержавлених колгоспах, Сталін визнав за колгоспниками право власності на продукцію, що вироблялася у присадибному й колективному господарстві.

Коли держава обмежилася стягненням з колгоспів фіксованої частки виробленої продукції у податковій формі, економічна ситуація в сільському господарстві почала стабілізуватися. Та зберігаючи відданість програмі РКП(б) 1919 р., генсек був щиро переконаний в тому, що рано чи пізно радянська влада нав'яже колгоспникам форми господарювання, позбавлені вартісних інструментів, тобто засновані на безгрошовому розподілі вироблених матеріальних благ. У резолюції XVII з'їзду ВКП(б) "Про колгоспний рух і піднесення сільського господарства" підкреслювалося, що на цій стадії основною формою колгоспу є сільськогосподарська артіль, але висловлювалося переконання стосовно того, що "колгоспний рух може підсилитися до вищої форми - комуни - відповідно до підвищення технічної бази, зростання колгоспних кадрів і культурного рівня колгоспників"18. На з'їзді Й. Сталін оцінив як позитивний річний досвід побудови відносин між державою і колгоспами на засадах натурального оподаткування, але додав: "Це не означає, звичайно, що комуна взагалі не потрібна, що вона не є більше вищою формою колгоспного руху". І далі він запевнив делегатів з'їзду, що "майбутня комуна виникне на базі більш розвинутої техніки й надлишку продуктів"19. До кінця життя він догматично сповідував уявлення про соціалізм, які успадкував від Маркса і Леніна. "Щоб підняти колгоспну власність до рівня загальнонародної власності, - писав він у 1952 р., - треба виключити лишки колгоспного виробництва з системи товарного обігу і ввести їх у систему продуктообміну між державною промисловістю і колгоспами"20.

У великій промисловості система продуктообміну вперше була запроваджена під час ленінського комуністичного штурму. Тоді більшовики перейменували товари на продукти і замінили гроші в усуспільненому секторі нарядами плануючих органів із зазначенням кількості та характеру потрібної продукції. Ця система одержала негативну назву "главкізму", оскільки одразу виявилося, що головний комітет (главк) ВРНГ, який відповідав за виробництво того або іншого продукту, нездатний розібратися зі справами своїх підприємств в різних частинах неосяжної країни. Нездатність ця була зрозумілою кожному, але глибинна причина колапсу усуспільненого сектору на третьому році комуністичного будівництва полягала в іншому. Кожний виробничий колектив виконував наряди абияк, проте вимагав необхідні для виробництва напівфабрикати і матеріали у відповідності з нарядами, одержаними для нього іншими учасниками виробничого процесу. На всяк випадок, керівники підприємств ще й перестраховувалися, вимагаючи потрібні матеріали і пайки для робітників у завищених кількостях.

Перехід до непу поставив підприємства в іншу ситуацію: вони були об'єднані в трести, які мусили обмежуватися ресурсами, одержуваними від реалізації власної продукції. Але трестівський госпрозрахунок теж був недосконалим. Щоб зберігати фінансову рівновагу, трести часто використовували прибутки своїх успішних підприємств для ліквідації збитків менш успішних або зловживали вексельною емісією, перекладаючи свої збитки на державний бюджет. Наприклад, в 1928/29 р. Донвугілля і Південсталь ліквідували напруженість у фінансах, викликану багатомільйонним проривом у собівартості продукції, вексельною емісією і позаплановим одержанням авансів на майбутній господарський рік 21.

5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про реорганізацію управління промисловістю", яка передбачала організацію внутрігосподарського розрахунку безпосередньо на підприємствах. Кожне підприємство мусило налагодити облік своїх витрат і співставляти їх з результатами виробничої діяльності, тобто провадити самостійний баланс.

Необхідною передумовою переходу від госпрозрахунку трестів до госпрозрахунку підприємств була кредитна реформа, яка замінила комерційний кредит прямим банківським кредитуванням. Стихійний переплив ресурсів з галузі в галузь каналами вексельного кредиту призводив до проривів у державному бюджеті.

Кредитна реформа почалася постановою ЦВК і РНК СРСР від 30 січня 1930 р. Вводилося банківське кредитування підприємств без посередників-трестів, які перетворювалися на органи технічного управління. Продаж продукції господарюючими суб'єктами один одному в кредит заборонявся. Всі розрахунки між підприємствами почали здійснюватися за єдиним для поточної господарської діяльності рахунком в Держбанку, внаслідок чого власні кошти і банківські кредити знеособлювалися. Банк негайно оплачував рахунок постачальника, знімаючи кошти з рахунку підприємств, яким поставлялася ця продукція. Якщо власні кошти на рахунку покупців продукції вичерпувалися, постачальники одержували свої гроші вже з банківських ресурсів.

Гроші і ціни залишалися для більшовиків технічно-обліковими категоріями без реального економічного змісту. Така побудова кредитування яскраво засвідчувала пануюче в усіх ешелонах більшовицького керівництва презирство до закону вартості. Фінансовий параліч 1930 р. в усуспільненому секторі не переконав їх в утопічності організації виробництва на комуністичних засадах, але все-таки змусив вжити оздоровчих заходів. Грудневий (1930 р.) об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) прийняв резолюцію, яка вимагала від господарників запровадження найсуворішої фінансової дисципліни і рішучої боротьби "з недооцінкою ролі і значення фінансової системи на даному етапі соціалістичного будівництва"22. Що мусило бути на наступних етапах, резолюція не згадувала...

Комісія на чолі з головою ВРНГ СРСР Г.Орджонікідзе висунула ідею акцепту. Постановою РНК СРСР від 14 січня 1931 р. автоматизм розрахунків ліквідовувався. Держбанку пропонувалося сплачувати рахунки постачальників в межах наданого покупцеві ліміту лише за наявності згоди покупця (акцепту рахунку) або за його дорученням (акредитивом). Постановою РНК СРСР від 20 березня 1931 р. ліквідовувався автоматизм кредитування. Держбанку заборонялося покривати збитки госпорганів, встановлювалися кредитні санкції. Нарешті, постановою СТО СРСР від 23 липня 1931 р. ліквідувалася знеосібка власних і позикових коштів. Розміри власних оборотних коштів приводилися у відповідність з їх потребами для забезпечення мінімальних запасів сировини, матеріалів, палива, напівфабрикатів 23.

Підприємства зобов'язувалися оформляти свої замовлення і поставки шляхом укладення договорів. Встановлювалися санкції за невиконання договорів, забезпечувалася матеріальна база у вигляді власних оборотних коштів. У сполученні з правами на окремий банківський рахунок і кредитування в Держбанку, які були надані постановою від 30 січня 1930 р., це означало, що трестовані підприємства одержали статус фізичної особи і перетворилися на самостійних учасників громадянського обороту 24. Так була створена остання необхідна умова для виникнення системи господарського розрахунку підприємств.

Треба зробити такий висновок: партійні функціонери високого рангу, починаючи з генсека ЦК ВКП(б), використовували силові і пропагандистські засоби, аби якомога далі просунутися по шляху комуністичного будівництва, але рано чи пізно змушені були відступати і використовувати інструменти, пов'язані з об'єктивно існуючим законом вартості та іншими категоріями ринкового господарювання. Цікава ситуація виникла під час XVII партконференції (30 січня - 4 лютого 1932 р.). Голова Держплану СРСР В.Куйбишев заявив, що на першій фазі комунізму цілком зберігають своє значення і радянська торгівля, і рубль, і госпрозрахунок. Натомість О. Стецький і секретар Північно-Кавказького крайпарткому Б. Шеболдаєв назвали гроші і торгівлю "родимими плямами старого суспільства"25.

Переходимо до розгляду третього з поставлених питань: як враховувалася специфіка комуністичного будівництва в багатонаціональній країні?

Росія будувалася як федеративна країна, але в Конституції РСФРР 1918 р. поняття "федерація" використовувалося тільки в назві держави. Незалежний статус радянських республік поза межами Росії взагалі розглядався як тимчасовий. У прийнятій в березні 1919 р. програмі РКП(б) пріоритети національної політики визначалися доволі чітко: "Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об'єднання держав, організованих за радянським типом"26.

Під час революції і громадянської війни лави більшовиків стрімко зростали. Однак надійною соціальною опорою партії Леніна міг бути лише невеликий контингент індустріальних робітників, та й то тільки в другому поколінні. Пролетаріат першого покоління мав ще селянську, тобто "дрібнобуржуазну", за уявленнями марксистів, психологію. Ідейних комуністів серед більшовиків було мало.

Хоч південні і східні губернії України вважалися одним з найбільш розвинутих в Російській імперії регіонів, соціальна опора більшовиків в республіці була мізерною. Вони могли розраховувати тільки на неукраїнське в своїй переважній більшості населення міст. Серед української нації хліборобів політичною довірою користувалися партії, які створили Українську Народну Республіку. Коли ж ідейними комуністами себе зарекомендовували нечисленні серед українців члени партії більшовиків, керівництво РКП(б) дивилося на них скоса. І справді, націонал-комуністи, якщо вони робили кар'єру в партії більшовиків, здебільшого були противниками централізованої держави і принципу "демократичного централізму" у побудові партії. Тому більшовицьке керівництво розглядало націонал-комуністів як потенційну загрозу у лавах партії. Створений В. Леніним у 1918 р. клон РКП(б) в Україні - КП(б)У очолювали поперемінно Г. Пятаков (росіянин), В. Молотов (росіянин), Д. Мануїльський (єврей), Е. Квірінг (німець), Л. Каганович (єврей), С. Косіор (поляк), М. Хрущов (росіянин), Л. Мельников (росіянин). Перший українець на чолі Компартії України з'явився з ініціативи М. Хрущова тільки у 1953 р.

Відновлена більшовиками Російська імперія (без Фінляндії, Польщі і трьох балтійських республік) фактично була унітарною державою з максимально можливим ступенем централізації влади. Формально ця країна без назви складалася з дев'яти незалежних держав - Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, трьох республік Закавказзя, Бухари і Хорезму. Всі вони з'єднувалися з імперською столицею двома способами: головним - через диктатуру керівної верхівки РКП(б), і додатковим - шляхом прямого підпорядкування радянському центру в Москві розташованих на периферії силових і деяких економічних структур.

У 1922 р. Далекий Схід об'єднався з РСФРР. Одночасно в Москві вирішили, що дальше існування країни без назви є незручним. Побоювання керівників партії у доволі відвертій формі висловив нарком РСФРР у справах національностей і генеральний секретар ЦК РКП(б) Й. Сталін в листі до В. Леніна від 22 вересня 1922 р.: "За чотири роки громадянської війни, коли ми внаслідок інтервенції змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, всупереч своєму бажанню, справжніх і послідових соціал-незалежників, які вимагають справжньої незалежності в усіх смислах і розцінюють втручання ЦК РКП як обман і лицемірність з боку Москви. Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік"27.

Суміщення країни з державою означало "втягнення" національних республік у кордони РСФРР, тобто перетворення їх на автономні республіки, позбавлені державного статусу. Авторство ідеї "автономізації" в літературі приписується Сталіну, але такою була позиція всього більшовицького керівництва Альтернативою могло бути тільки подальше існування національних республік як формально незалежних від Росії держав. Інша альтернатива, яка народилася у В. Леніна, до її озвучення не могла спасти на думку будь-якому політичному діячеві. Будучи діячем унікального масштабу, Ленін завжди прагнув гармонізувати відносини між державою і суспільством, аби вони не ускладнювали розв'язання головного завдання партії - побудови комунізму. Вождь вважав за краще не зачіпати інтересів товаришів по партії в національних республіках, яких він з іронією називав "незалежниками". Більше того, він волів взагалі відкинути геть "горезвісне питання про автономізацію", як висловився 30 грудня 1922 р. в листі керівникам РКП(б), і залишити відносини між республіками у попередньому стані28. З невдоволенням товаришів по партії можна було змиритися, але значно небезпечнішою для влади стала б хвиля обурення у національних республіках, яких позбавляли суверенітету. Відроджувалася дефакто "єдина і неподільна" Росія, яка відрізнялася від дореволюційної тільки тим, що деякі з її губерній ставали автономними національними республіками. Затиснуті у вузькі рамки автономій, народи, які пройшли через горнило національних революцій, рано чи пізно піднялися б на захист своїх прав.

В. Ленін пропонував принципово інший, ніж "автономізація", вихід з ситуації, що склалася. Він волів будувати єдину централізовану державу не за радянськими, а за партійними органами влади. За цих умов суверенітет національних держав закріплювався в радянських конституціях, але зникав в невидимому силовому полі, що його генерувала диктатура вождів державної партії. Погоджуючись з тим, що існування однієї країни з кількома державами є незручним, він запропонував простий вихід з непростої ситуації: всі наявні в 1922 р. радянські держави - Російська й Закавказька федерації, Україна й Білорусія на рівних правах утворювали ще одну федеративну державу - федерацію "другого поверху". Росія повинна була на однакових з іншими державами підставах ("разом і нарівні", як він висловився) утворити нову федерацію. За кожною з республік, які утворювали Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії (назва, запропонована Леніним), зберігалося право вільного виходу з нього, яке закріплювалося в конституціях.

Утворення єдиної багатонаціональної держави стало б видатною історичною подією, якби на хвилину забути про наявність більшовицької партії. Насправді ж 30 грудня 1922 р. відбулася лише протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). Подібно до того, як в Конституції

РСФРР 1918 р. не прописувалися права суб'єктів федерації, які не підлягали б оспоренню загальнофедеративним центром, в Конституції СРСР 1924 р. не визначався механізм виходу союзних республік з федерації "другого поверху". Гарантом існування єдиної багатонаціональної держави, на думку членів центрального партійного керівництва, була Росія. Натомість таким гарантом, на думку В. Леніна, могла стати державна партія. Різниця в підходах, як показали події майбутніх десятиліть, була доленосною.

Щоб об'єднати радянські республіки в одну державу, Росія повинна була знищити державність національних республік. Це загрожувало у майбутньому міжнаціональними війнами, подібними до тих, що відбулися під час розпаду Російської імперії. Якщо функції гаранта єдиної держави брала на себе партія з невизначеним конституційним статусом, то розпад Радянської імперії ставав можливим тільки в разі серйозної політичної кризи в партійному керівництві. Більше того, ініціатором розпаду могла стати сама державоутворююча республіка, тобто Росія. Політбюро ЦК РКП(б) визнало небезпечним утворення конкурентного державного центру в РСФРР. Партійний і радянський центри Росії стали загальносоюзними, а в самій республіці був створений тільки радянський центр, якому підпорядковувалися другорядні об'єкти управління. Російські партійні комітети, так само як силові структури і головні економічні об'єкти знаходилися у прямому розпорядженні загальносоюзного центру.