Сталінська "революція згори"

Керівники державної партії після утворення СРСР повинні були знайти формулу інтеграції соціально-економічних і національних аспектів суспільно-політичного життя. Для втягнення в комуністичне будівництво всього неросійського населення багатонаціональної країни була запроваджена кампанія коренізації (у значенні - укорінення радянської влади). Представники неросійських національностей мусили брати участь у розбудові влади як сукупності взаємопов'язаних вертикалей - партійної, чекістської, радянської.

Виникли й інші терміни - похідні від назви титульної нації в кожній національній республіці. Вони термінологічно поєднували завдання укорінення радянської влади з процесами національного відродження, які були головною метою демократичних держав, що виникли на руїнах Російської імперії. Для деяких істориків співпадіння різнопорядкових термінів з одним спільним знаменником - дерусифікацією стало справжнім головним болем, і вони почали брати радянську українізацію в лапки 29. Та лапки, мабуть, тут не допоможуть. В процесі українізації треба розрізняти форму і зміст. Зміст процесу залежав від політичного режиму, а форма завжди була однакова: розвиток мови і культури народу, який тривалий час піддавався асиміляційним впливам і ззовні.

Коли подивитися уважно на радянську українізацію, то можна побачити її істотну відмінність від коренізації влади в інших національних республіках СРСР. Ця відмінність простежується особливо виразно на тлі національної політики, яку раніше здійснювали російські імператори. Імперія Романових славилася толерантним ставленням до підкорених народів. Інородців до влади не допускали, але їм дозволяли жити власним життям. Інородність не залишалася пожиттєвим тавром. Варто було людині будь-якої національності перейти у православ'я (це - головне), здобути ознаки народності (передусім - володіння російською мовою, бажано - опанування російської культури) і, нарешті, довести відданість самодержцю, тобто вписатися у знамениту уваровську формулу "православ'я - самодержавство - народність", як її подальша кар'єра починала залежати передусім від природних здібностей. З українцями в Російській імперії було ще простіше, бо їх вважали етнографічною гілкою російського народу, а не інородцями. Схвильовані вигуки про колоніальне становище українського народу в дореволюційну епоху не мають під собою ґрунту. Щоб встановити колоніальну залежність, потрібні, як мінімум, народ, відмінний від народу метрополії, і територія, відділена від неї. Українці вважали себе окремим народом, розселеним на тій території, де вони чисельно переважали мешканців всіх інших національностей, разом узятих. Якби подібної думки дотримувалися панівні кола імперії, то їх справді можна було б вважати колоніальним народом. Але імперія розглядала українців як росіян у вигляді малоросів і впритул не бачила України на географічній мапі. Одних українців заперечення їхньої самобутньої ідентичності навіть влаштовувало, але інші сприймали його як тиск, дошкульніший від колоніального. Словосполучення "українська інтелігенція" до революції було вибуховим. Здобуваючи вищу освіту, малороси мусили переходити на російську мову. Якщо вони відстоювали право свого народу на власну літературну мову, відмінну від російської вітчизняну історію і самобутню культуру, то ставали людьми, які зазіхали на привласнену Романовими середньовічну імперію Рюриковичів. Самим своїм існуванням українська інтелігенція утверджувала малоросів в якості окремої від великоросів нації, тобто економічно, організаційно і психічно згуртованої спільноти з орієнтацією на власну державність.

Нечисленні представники української інтелігенції, яких імперські патріоти таврували як сепаратистів - "мазепинців", після падіння самодержавства почали перетворювати свій народ в націю. Найдієвішим важелем у творенні національної державності стала українізація. Державні установи, створювані Центральною Радою, повинні були спілкуватися з народом його мовою, діти в школах - вчитися рідною мовою, солдати на фронтах - об'єднуватися в українські підрозділи. "Українізація багнета" дозволила Центральній Раді спертися на реальну силу у протиборстві з політичними силами центральної Росії - від монархістів до соціалістів. Ці сили не визнавали за малоросами права бути українцями, тому що національна державність підривала підвалини єдиної і неділимої Росії.

Керівники партії більшовиків знайшли вихід з цієї квадратури круга. Вони визнали радянську державність пригноблених до революції націй. Їх політичний режим залишався внаслідок партійної диктатури централізованим, хоч намертво пов'язані з партією радянські органи влади давали оманливе відчуття суверенної національної державності. Вони згодні були поділити історичну спадщину Рюриковичів на три частини, оскільки тепер у білорусів та українців існувала національна державність. Нарешті, вони оголошували війну шовінізму пануючої, тобто великоруської нації, тому що в багатонаціональній державі-комуні будь-який народ не мав реального суверенітету перед партією, будованою на засадах "демократичного централізму". Твердження про колоніальне становище України в Радянському Союзі так само не мають під собою ґрунту, але вже тому, що в державі-комуні не було метрополії в загальноприйнятому значенні цього терміну, а без метрополії втрачає сенс поняття колонії. Російська мова залишалася в статусі lingua franca, але Радянський Союз будувався на засадах політизації етнічності. Політизація етнічності перетворювала нації, не виключаючи й великоруської, в етноси, позбавлені реальних державних прав. Права і привілеї громадян незалежно від їх національності і навіть від місця в ієрархії влади, якщо мова йшла про номенклатурних працівників, були узурповані центром, який звузився до кількох вождів - членів вищого партійного керівництва.

Сказане вище допомагає виявити відмінність радянської українізації від коренізації в інших національних республіках СРСР. Як і всюди, українізація сприяла подоланню русифікації, зростанню національної самосвідомості народу, його державницьким устремлінням. Це були небажані для Кремля наслідки політики, яка здійснювалася з метою укорінення радянської влади. В Україні ці наслідки проявлялися сильніше. За територією, яку українці займали, у тому числі в сусідній Російській Федерації, за кількістю населення, за духовною поєднаністю із співвітчизниками в Польщі, Чехословаччині і Румунії, за поширеністю традицій визвольної боротьби вони не йшли у порівняння з іншими народами тих національних регіонів, які теж змушені були задовольнитися квазідержавністю у вигляді радянської республіки.

Коренізація як політична кампанія була започаткована доповіддю Й. Сталіна "Про національні моменти в партійному і державному будівництві" на XII з'їзді РКП(б) 23 квітня 1923 р. Обґрунтовуючи її життєву необхідність, доповідач вказував на дві обставини. По-перше, - на кількісне співвідношення між великоросами та пригнобленими раніше національностями у населенні Радянського Союзу. Воно становило в круглих цифрах 75 млн. осіб проти 65 млн. Багатонаціональний характер країни зобов'язував керівників правлячої партії здійснювати політику, яка відповідала б інтересам неруського населення. По-друге, Сталін вказував на небезпеку, яка виникла, на його думку, при переході до мирного будівництва в умовах непу. "У зв'язку з непом, - підкреслював він, - у внутрішньому нашому житті народжується нова сила - великоруський шовінізм, який гніздиться в наших установах, який проникає не тільки в радянські, але й у партійні установи, який бродить по всіх кутках нашої федерації і веде до того, що коли ми цій новій силі не дамо рішучої відсічі, коли ми її не підсічемо в корені, - а непівські умови її вирощують, - ми ризикуємо опинитися перед картиною розриву між пролетаріатом колишньої державної нації і селянами раніше пригноблених націй, що означатиме підрив диктатури пролетаріату"30.

Великоруський шовінізм не був "новою силою", пов'язаною із запровадженням непу. Він становив постійну загрозу для влади компартійних вождів у словесному оздобленні "диктатури пролетаріату". Для завоювання влади під час громадянської війни їм була потрібна підтримка національного руху пригноблених народів. В умовах мирного будівництва, так само пов'язаного з реалізацією передбачених програмою РКП(б) реформ, ця підтримка ставала особливо необхідною, і тут Сталін мав рацію. Після утвердження "диктатури пролетаріату" носіями великоруського шовінізму ставали вже не білогвардійські генерали, а радянські чиновники. Це під корінь знищувало ілюзію народності більшовицької влади у неросійського, переважно селянського населення.

Суть політичного курсу на коренізацію влади була викладена Сталіним у доповіді на XII з'їзді РКП(б) в таких словах: "Для того, щоб Радянська влада стала і для інонаціонального селянства рідною, - необхідно, щоб вона була зрозуміла для нього, щоб вона функціонувала рідною мовою, щоб школи і органи влади будувалися з людей місцевих, які знають мову, права, звичаї, побут неруських національностей. Тільки тоді і тільки остільки Радянська влада, яка до останнього часу була владою руською, стане владою не тільки руською, але й міжнаціональною, рідною для селян раніше пригноблених національностей, коли установи й органи влади в республіках цих країн заговорять і запрацюють рідною мовою"31.

Положення доповіді Й. Сталіна увійшли навіть текстуально в резолюцію XII з'їзду РКП(б) з національного питання. Тон резолюції був наступальним і рішучим, тому що керівництво партії мусило переломити поширені у середовищі компартійно-радянських функціонерів шовіністичні настрої.

В УСРР кампанія українізації розгорталася досить повільно. У червні 1923 р. Х. Раковський був усунутий з України, після чого першою особою в компартійно-радянському керівництві республіки став уже не голова уряду, а перший секретар ЦК КП(б)У. На цій посаді з квітня 1923 р. перебував Е. Квірінг. Він не прагнув подолати тихого саботажу українізації російськомовною більшістю в ЦК КП(б)У і губкомах партії, в уряді і губвиконкомах. Компартійно-радянський апарат не виявляв схильності до активних дій у цьому напрямі хоча б тому, що довелося б починати з себе. Становище змінилося, коли Квірінг був відкликаний в розпорядження ЦК РКП(б), і на початку квітня 1925 р. в Харкові з'явилася на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У довірена особа Сталіна - Л. Каганович. У боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі, генеральний секретар ЦК РКП(б) розраховував на підтримку українського суспільства. Каганович мусив забезпечувати таку підтримку, і тому дістав карт-бланш на проведення українізації максимально високими темпами. Новий український генсек по-чиновницькому ретельно став втілювати в життя постанову XII з'їзду РКП(б). Аби показати приклад, він почав вивчати українську мову, якої не знав, хоч народився в українському селі Кабани на Київщині. 30 квітня 1925 р. він створив Всеукраїнську комісію з українізації під своїм головуванням.

Готуючи майданчик для свого висуванця, Й. Сталін у березні 1925 р. погодився перетворити посаду першого секретаря ЦК КП(б)У на посаду генерального секретаря ЦК. Вона існувала до 1934 р.

Л. Каганович звернув особливу увагу на українізацію КП(б)У. У спогадах він підкреслював, що робив це за прямою вказівкою Сталіна. Ситуація з національним складом того загону РКП(б), який перебував на території України, справді була невтішною для Кремля. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37 958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків 32. Партійний перепис 1922 р. теж задемонстрував неукраїнський характер КП(б)У: росіяни - 54%, українці - 23%, євреї, поляки та інші - 23%. Невелике збільшення питомої ваги українців пояснювалося тільки тим, що йшла демобілізація Червоної армії, і багато червоноармійців виїжджало за межі республіки. Зрозуміло, що це були, як правило, росіяни. Але й за переписом 1922 р. майже половина членів партії (48%) перебувала в лавах Червоної армії. Цей перепис показав, що українською мовою володіло лише 11% членів КП(б)У 33.

На початку 1924 р., тобто до масових наборів в партію кількість членів КП(б)У порівняно з 1920 р. майже не змінилася (39 884 особи), але масовий відплив у зв'язку з демобілізацією був перекритий прийомом нових членів в самій республіці. Внаслідок цього відбулася певна українізація партії: частка росіян скоротилася до 47,1%, а питома вага українців збільшилася до 29,8%. Ленінський призов 1924 р. і пізніші масові набори докорінно змінили ситуацію. У 1926 р. українці становили 45% від загальної чисельності КП(б)У, а в 1927 р. - 52%34. Не менш разючі зміни сталися у національному складі радянського апарату.

Використання офіційного курсу на коренізацію в інтересах поширення української мови і прискореного розвитку національної культури було заслугою порівняно нечисленної групи відповідальних працівників КП(б)У, яких прийнято називати націонал-комуністами. Вони мали здебільшого боротьбистське минуле і гуртувалися навколо наркомів освіти - О. Шумського (1924-1927 рр.) і М. Скрипника (з березня 1927 р.). Їхня культурницька діяльність спрямовувалася на дерусифікацію, завдяки чому здобула широку громадську підтримку. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи від М. Грушевського і С. Єфремова, які у минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їхнім зусиллям були одержані вагомі здобутки у розвиткові освіти, науки, літератури та мистецтва.

Й. Сталін був кращим другом національних республік, коло боровся за владу. У боротьбі з суперниками генсек потребував підтримки найбільшої національної республіки - УСРР, найбільшої серед них республіканської партійної організації - КП(б)У. Коли ж він досяг абсолютної влади й потреба в підтримці відпала, на перший план для генсека вийшов інший чинник - потенціальна загроза сепаратизму, яку для Кремля являв сам факт існування потужного регіонального центру його власної влади в Харкові (з 1934 р. - в Києві). Партійну олігархію особливо тривожила поширеність критичних настроїв в КП(б)У. У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову про здійснення генеральної чистки партійних лав. Під час кампаній чистки, перевірки і обміну партійних документів, які продовжувалися з червня 1933 р. до весни 1937 р., чисельність партійної організації України скоротилася майже удвоє.

Під час Голодомору Сталін надіслав у республіку П. Постишева з диктаторськими повноваженнями. Він мусив "втихомирити" українську інтелігенцію як потенціального носія сепаратизму. Виконуючи настанови вождя, його підручний (який зберігав до XVII з'їзду ВКП(б) свою посаду секретаря ЦК ВКП(б)) започаткував нещадну боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом". У концтабори потрапило багато видатних діячів національної культури. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав активну участь в Українській революції. Одночасно Постишев зробив кілька демонстративних акцій на користь "титульної нації" (зокрема, переведення столиці у Київ).

Не бажаючи ставати співучасниками злочинної групи, в яку перетворювалася компартійно-радянська верхівка після досягнення Сталіним диктаторської влади, значна частина функціонерів державного апарату почала шукати спосіб виправлення становища. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б). Вибори членів Центрального комітету залишалися таємними, і делегати могли висловити негативне ставлення до Сталіна необранням його у склад ЦК, щоб вилучити таким способом з політичного життя. Але члени комісії, які рахували голоси, знали свою справу.

1 грудня 1934 р. було вбито керівника ленінградської партійної організації С. Кірова. Причетність Сталіна до вбивства документально не доведена, хоч в часи М. Хрущова розслідуванням займалася спеціальна комісія. Але ця смерть була вигідна тільки Сталіну. Одразу після вбивства з' явилися закони, які уможливлювали масові репресії. До чистки компартійно-радянського апарату і всього суспільства від "ворогів народу" підключався Наркомат внутрішніх справ на чолі з М. Єжовим.

1937-й рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж в інших регіонах СРСР, тобто відразу після приїзду П. Постишева в 1933 р. Однак найбільші масштаби репресій спостерігалися саме в 1937 р. Служіння Сталіну вірою і правдою не врятувало компартійно-радянське керівництво України. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10. Вижив тільки Г. Петровський, який перебував у відрядженні в Москві і знаходив різноманітні приводи, щоб подовжувати перебування за межами України. У січні 1938 р. в Київ приїхав М. Хрущов як виконувач обов'язків першого секретаря ЦК КП(б)У. Він зайнявся відтворенням вертикалей влади.

Якщо в організації державної влади і в уявленнях про комунізм Й. Сталін був лише учнем В. Леніна, і його погляди та дії не могли претендувати на оригінальність, то в сферу організації влади генсек ЦК вніс дещо нове. Цим новим було об'єднання в єдине ціле трьох складових частин національної політики, кожна з яких проявилася ще в ленінські часи: концепту титульної нації, кампанії коренізації влади в національних республіках і запровадження сумнозвісної "п'ятої графи" в радянські анкети. У світовій історіографії ці три елементи національної політики Кремля вивчалися ізольовано. Внаслідок цього етнізація політико-адміністративної побудови багатонаціонального Радянського Союзу не оцінена належним чином.

Розвиток людства йшов по шляху перетворення будованих на диктатурі багатоетнічних імперій в демократичні національні держави. Всупереч цій історичній тенденції більшовицьке керівництво намагалося перетворити колишню Російську імперію, що встигла розкластися під час революції на демократичні національні держави, в імперію нового типу, утворювану етнореспубліками, які були підпорядковані найбільш досконалій з відомих людству диктатур. Всі елементи громадянського суспільства і відповідної йому політичної нації, які встигли народитися до більшовицького перевороту, ретельно знищувалися. Нації поверталися до попереднього стану етносів, тому що будь-який націоналізм, не виключаючи російського, являв собою загрозу диктатурі кремлівських інтернаціоналістів. Вони намагалися підпорядкувати кожну людину власним вертикальним структурам простим, але ефективним способом: вилученням її з системи горизонтальних зв'язків, що утворювали відособлені від центру влади спільноти будь-якого типу - економічні, релігійні, політичні тощо. Формуючись на базі певного етносу, такі спільноти перетворювали його в націю, яка завжди мала тенденцію знаходити баланс свого існування в демократії.

Відраза більшовицького керівництва до будь-якого націоналізму вимагала шукати іншу підпору для пропаганди патріотизму, тобто такого почуття, яке мусило об'єднувати усіх радянських людей перед зовнішньою небезпекою. Така підпора була запозичена ними з гасла "Маніфесту Комуністичної партії" - "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" На VII Всесоюзному з'їзді рад В. Молотов всіляко заперечував зв'язок між патріотизмом і націоналізмом. "Радянський патріотизм зовсім не є ознакою національної обмеженості, - підкреслював голова уряду СРСР. - Він виступає як усвідомлення великого інтернаціоналістичного значення успіхів будівництва соціалізму для трудящих усіх країн"35.

Примат інтернаціонального над національним обстоював і Й. Сталін. У бесіді з німецьким письменником Е. Людвігом він зазначав: "Не зміцнення якоїсь національної держави, а зміцнення держави соціалістичної, а значить - інтернаціональної, причому всіляке зміцнення цієї держави сприяє зміцненню усього міжнародного робітничого класу"36. Незважаючи на завжди живі в російських правлячих колах настрої великодержавного шовінізму, ідеологія "пролетарського інтернаціоналізму" залишалася пануючою в Радянському Союзі аж до вторгнення гітлерівської Німеччини.

Розгляд проблеми політизації етнічності потрібно розпочати, мабуть, з громадян, етнічним походженням яких радянська влада зацікавилася, як тільки здобула контроль над територією і відповідно над населенням. В ленінські часи національність встановлювалася за анкетами, які люди мусили заповнювати, домагаючись якої-небудь посади. Інша ситуація склалася, коли Й. Сталін запровадив внутрішні паспорти - як зашморг на шиї тих, кому вони видавалися (жителям міст та новобудов) і як засіб силового утримування селян в сільській місцевості (оскільки безпаспортні селяни не могли жити в містах). 14 грудня 1932 р. голова комісії із запровадження паспортів А. Єнукідзе зробив доповідь на політбюро ЦК ВКП(б) "Про паспортну систему і розвантаження міст від зайвих елементів". Сталін зауважив, що "слід поспішати з паспортною системою і уточнив назву постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР "Про встановлення паспортної системи по Союзу РСР" надзвичайно вагомим доповненням: "і про обов'язкову прописку паспортів"37.

2 квітня 1938 р. головне управління міліції НКВС СРСР дало таке відомче розпорядження: "при видачі паспортів особам, що народилися від батьків різної національності, графу "національність" заповнювати не зі слів опитуваного, а вказувати національність батьків, не вказуючи національності власника пас- порту"38. Якщо батьки мали різну національність, виникала проблема. Командне управління Наркомату воєнно-морського флоту 22 жовтня 1938 р. розпорядилося діяти наступним чином: "В усіх сумнівних випадках національність визначати по матері, вказуючи в дужках національність батька, наприклад, мати єврейка, батько українець, писати: "єврей" (батько українець). У тих випадках, коли національність, визначена бесідником, буде розходитися з національністю, вказаною в партдокументах особи ком. і нач. складу, наприклад, товариш по партдокументам числиться росіянином, мати у нього - німкеня, писати в особовій справі: "росіянин" (мати німкеня)"39.

Ті, хто давав неправдиві відомості про свою національність, наражалися на великі неприємності. У довідці "Про перебіг перевірки партійних документів у Миколаївській міській партійній організації станом на 10 серпня 1935 р". читаємо: "Камінський Володимир Вікторович - начальник групи цехів заводу "61". Обвинувачується у прихованні своєї національності. Сам поляк, а писав, що українець"40.

Таким чином, в сталінській країні національність була однією з основоположних політичних характеристик людини - такою ж, як соціальне походження (стан). Державні органи мусили знати, як співвідноситься людина певної національності з тією або іншою титульною нацією, а у випадку, якщо вона мала національність народів зарубіжних країн, особливого значення набували відомості про те, чи були у неї родичі за кордоном.

Концепт титульної нації був запроваджений в науковий обіг наприкінці XIX ст. французьким письменником націоналістичного спрямування Морисом Барресом і згодом знайшов відбиття в конституційному праві. Так назвали ту частину населення, національність якої визначала назву держави. Існують й синонімічні визначення - державоутворююча нація, представлена в назві держави, домінуюча нація у багатонаціональній державі. Проте в Радянському Союзі зміст цього поняття кардинально змінився. Прагнучи представити себе прибічниками найбільш радикального розв'язання національного питання, вожді більшовиків оголосили титульними націями всі народи, які складали більшість населення у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Внаслідок цього утворилася ієрархія націй, що визначалася політико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії опинилися росіяни, які визнавалися титульною нацією загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворювали союзні республіки, третього - автономні республіки, четвертого - національні округи, п'ятого - національні райони. Представники титульних націй, які проживали за межами своїх адміністративно-територіальних одиниць або люди тих національностей, які не мали таких одиниць в СРСР, вважалися національними меншинами.

Привілейоване становище займали титульні нації союзних республік, оскільки за конституцією вони мали державні права аж до права виходу з Союзу. Однак у будові Радянського Союзу принцип політизації етнічності сполучався з принципом "демократичного централізму", за яким нижчі інстанції будь-яких організаційних структур цілком і завжди підпорядковувалися вищим. Тому становище титульних націй не можна оцінювати у відриві від реальної влади, яка не описувалася конституцією. Кумулятивний ефект від поєднання принципів "демократичного централізму" і політизації етнічності перетворював Радянський Союз з федерації рівноправних республік на країну імперського типу з найвищим ступенем централізації влади. Олігархічний політичний режим не залежав ні від партії, яку він підім'яв під себе, ні від суспільства, якому залишалося безропотно обирати в радянські органи влади кандидатів від "блоку комуністів і безпартійних". Не залежав він в сталінські часи і від номенклатури, яку постійно тасував ротаціями або репресіями, аби вона не пускала корені в місцеву громаду, домагаючись певного унезалежнення від більш високої за ієрархією інстанції.

Олігархічний центр відбивав у першу чергу російські національні інтереси. Про це свідчили безуспішні спроби уряду УСРР збільшити територію республіки за рахунок прилеглих земель РСФРР з переважаючим українським населенням. З іншого боку, Російській Федерації не дозволяли розбудувати в Москві партійно-радянський центр, подібний до тих, які мали інші союзні республіки. Наявність кількох вертикалізованих титульних етнонацій в кожній союзній республіці не дозволяла розвинутися природному процесу формування політичної нації, яка є відповідником громадянського суспільства в іншій системі координат. Отже, не варто переоцінювати привілеїв росіян в атомізованому як за соціальними, так і за національними ознаками суспільстві.

Концепт титульної нації, який був вмонтований в будову Радянського Союзу вимагав здійснювати кампанію коренізації, що передбачала надання їй можливості розвиватися в межах її власної адміністративно-територіальної одиниці. Слід визнати, що кампанія коренізації сприяла розвиткові культури титульних націй, хоча держава в першу чергу розраховувала на укорінення своєї влади в суспільстві. Цей розрахунок виправдався. Радянська влада, яка за 19171919 рр. встановлювалася в Україні тричі, втратила окупаційний характер саме через те, що їй вдалося знайти спільну мову з місцевими політичними силами ще до оголошення офіційного курсу на українізацію.

Обмеженість політики коренізації найбільш переконливо засвідчила практика українізації. Постанова ЦК ВКП(б) "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області" від 14 грудня 1932 р., яка поклала край українізації Кубані, ввела в політичний обіг два протилежні поняття: більшовицька і петлюрівська українізації. Більшовицька українізація укорінювала режим, а "петлюрівська" була її небажаним побічним наслідком, який сприяв національному відродженню, тобто діяв всупереч намірам режиму повернути націю в стан етносу.

Спроби українського керівництва возз'єднати з УСРР прилеглі райони Центрально-Чорноземної області і Північно-Кавказького краю з переважаючим, як показав Всесоюзний перепис 1926 р., українським населенням викликали у керівників партії роздратування і підозру. Так само вони реагували на успіхи українізації мало не половини районів Північно-Кавказького краю і прагнення українців Кубані здобути права титульної нації возз'єднанням з УСРР. В Кремлі особливо боялися посилення сепаратистських тенденцій в Україні - розташованій на кордоні з Європою республіці з сильними традиціями визвольної боротьби і великим економічним та людським потенціалом. За конституціями Україна мала державні права, які були примарними, поки диктатура партійного керівництва залишалася міцною. Але вони могли реалізуватися у випадку кризи влади в центрі.

Підкреслюючи свій інтернаціоналізм, держава комуни завжди відрізняла громадян за ознакою етнічності. Ця ознака ставала вагомою не сама по собі, а тільки у поєднанні з приналежністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за "буржуазний націоналізм", українці часто рятувалися в Російській Федерації, де переставали бути представниками титульної нації, тобто втрачали свій політичний статус. Небезпечними для влади були тільки українці зі статусом представників титульної нації.

Хоч держава старалася ліквідацією горизонтальних зв'язків перетворити населення країни в атомізовану масу, громадяни УСРР усвідомлювали себе державною нацією. Соціальний вибух першої половини 1930 р. був стихійним, але в ньому постійно звучали гасла Української революції. У 1931-1932 рр. назрівав новий соціальний вибух - незрівнянно небезпечніший для влади, тому що в країні вже починався голод, який набув найбільш гострих форм саме в УСРР. Створенням ситуації абсолютного голодування Сталін попередив вибух.

У репресивних діях в Україні центральна влада ховалася за машкару підкресленої українофілії. Сталінський намісник в УСРР П. Постишев винищував національну інтелігенцію одягненим у вишиванку. Коли місцеві апаратники зрозуміли репресії 1932-1933 рр. як кінець кампанії українізації, він негайно припинив спроби обмеження прав титульної нації. Черговою демонстрацією облудної українофілії було переведення у 1934 р. республіканських органів влади з Харкова в національну столицю українського народу - Київ.

Чи могла національна інтелігенція оцінити використання хлібозаготівель як репресії, здатної знищити негативні для влади наслідки українізації? Могла, і навіть до Голодомору, коли все стало зрозумілим. Учні М. Грушевського дали належне пояснення підвищеним в Україні, порівняно з іншими зерновиробляючими регіонами, нормам хлібозаготівель. 10 вересня 1932 р. чекісти повідомляли, що учні мали намір поінформувати перебуваючого в Москві вчителя про голод в Україні. Причиною влаштованого владою голоду вони вважали "політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю як єдину національну силу, здатну на серйозний опір"41.

Незалежно від учнів М. Грушевського такий же висновок зробив молодий американський українознавець Дж. Мейс. Він сформулював відповідь, підтверджену в наш час багатьма документальними публікаціями: сталінський терор в Україні спрямовувався не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави, яка виникла під час розпаду Російської імперії і пережила свою власну загибель, відродившись у формі радянської держави. Формула про нищення українців як представників нації-держави, а не етнічної групи (to destroy them as political factor and as a social organism) містилася у доповіді Мейса на першій науковій конференції по голоду 19321933 рр. в Україні, яка відбулася в Монреалі у 1983 р.42

Держава, яка зливалася з поневоленим нею суспільством, була багатонаціональною. Як почувала себе в ній титульна нація першої категорії - росіяни? Режим вважав їх своєю опорою, так само як номенклатурних працівників або "соціально близькі", як висловлювалися чекісти, верстви суспільства. Проте вони теж перебували у підневільному стані, не відрізняючись від інших етно-соціальних спільнот.

Все викладене вище вимальовує ту реальність, яка утверджувалася в роки сталінського штурму. Однак навіть після того, як держава-комуна позбавила своїх громадян приватної власності і обплутала їх, мов павутинням, вертикально побудованими зв'язками, вони залишалися живими людьми. Людьми, здатними виявити свою волю, або чекати слушного часу, щоб виявити її. Зокрема, українці в своїй більшості усвідомлювали себе спільнотою з певними традиціями, цінностями та інтересами. У ситуації, яка складалася, вони об'єднувалися в націю без будь-яких організаційних структур, лише власною пам'яттю і свідомістю. Саме цим вони були небезпечні для влади, яку персоналізував Сталін. Саме тому вони більшою мірою, ніж представники інших титульних націй, могли бути піддані репресіям. Можливість зовсім страхітливих репресій забезпечувалася максимальною концентрацією політичної і економічної влади в руках купки олігархів, які в цей час перетворювалися у майже безвільне оточення одноосібного диктатора.

Завершуючи розгляд сталінського штурму, слід замислитися над тим, де і коли була зроблена зупинка в комуністичному будівництві. Адже держава-комуна зупинилася на півдорозі, що зумовлювалося цілком об'єктивною обставиною: комунізм як соціально-економічний лад є утопією і в чистому вигляді існувати не може.

Подію, яка знаменувала собою зупинку у побудові комуносоціалізму, назвати можна. Виявляється, однак, що реальна подія, яка встановлюється методом наукового аналізу, не збігається з офіційною датою побудови соціалізму, яку більшовицьке керівництво в особі Й. Сталіна оголосило у доповіді про проект Конституції СРСР на VIII Всесоюзному з'їзді рад 25 листопада 1936 р. Досліджуючи сталінський штурм, доцільно окремо зупинитися на офіційній і реальній датах. Суть у тому, що ні реальний, ні офіційний строки завершення будівництва комуносоціалізму не співпадають у часі з кінцем сталінського штурму. Штурм закінчився Великим терором 1937-1938 рр., і треба встановити, чому сталася саме така страхітлива кінцівка.

Реальна дата зупинки в комуністичному будівництві була обумовлена необхідністю виходу з соціально-економічної і політичної кризи початку 30-х рр. Припиняючи методи "підхльостування" в курсі на модернізацію країни, Й. Сталін змушений був (тимчасово, як він сподівався) змінити точку зору на соціалізм. Висуваючи свій кооперативний план, В. Ленін прилюдно визнав, що соціалізм цілком пов'язується з кооперацією, яка без товарно-грошових відносин існувати не може. Натомість Сталін здійснив ревізію усталених поглядів без будь-яких визнань, так би мовити - в робочому порядку. Соціалізмом був оголошений той соціально-економічний лад, який вдалося створити за станом на 1933-1934 рр. Доктринальний соціалізм, який в теорії був адекватний першій, тобто виробничій фазі комунізму з розподілом матеріальних та культурних благ і послуг по труду, довелось піддати ревізії, щоб вийти з кризи. Заміна товарообігу продуктообміном і скасування грошей як загального вимірника цінностей і благ була непомітно відсунута з першої на другу, тобто розподільчу фазу комунізму. Логіка марксизму-ленінізму вимагала, щоб метою дальшого розвитку після оголошення перемоги соціалізму було визнане будівництво другої фази комунізму з розподілом благ за потребами і з бездержавним суспільством.

В історіографії Великий терор не розглядався в контексті комуністичного будівництва. Автор може назвати лише свою публікацію, на яку в історіографії не було відгуків 43. Великий терор слід пов'язувати з необхідністю офіційного проголошення перемоги соціалізму в Радянському Союзі. Проголошення вимагало прийняття демократичної конституції і, зрозуміло, відмови від недемократичної процедури виборів в радянські органи влади. Аби людина не почувала себе безпечною в кабінці для таємного голосування і голосувала прогнозовано, її треба було психологічно підготувати до співіснування з демократичною конституцією. Обійтися пропагандистськими заходами на кшталт пісні "Широка страна моя родная" в цій ситуації було неможливо. Ставав потрібний страх, тваринний страх.

Великий терор виявився своєрідною "зачисткою території" після спорудження одного на всіх радянських людей величезного комуністичного палацу. У такому палаці з ГУЛАГом в його центрі всі змушені були жити впродовж двох десятків років. А потім - ще три десятки років, вже без сотень концтаборів, але із залишковим, вже успадкованим страхом.

Після XX з'їзду КПРС масовий терор став неможливим. Але він одночасно став непотрібним внаслідок майже необоротних і трагічних за своєю суттю змін у психічному складі останніх двох поколінь радянських людей. Стефан Куртуа справедливо зазначив: "Однієї пам'яті про терор було досить, щоб паралізувати волю"44. Щоб зрівнятися з народами, яким пощастило уникнути радянської повсякденності 30-х рр. включно з комуністичною пропагандою, треба усвідомити, що трапилося з нами усіма.

Повертаючись до питання про дату завершення комуністичного будівництва, слід згадати, перш за все, коротке повідомлення газети "Правда" про пленум ЦК ВКП(б), який запропонував 5 лютого 1935 р. внести на розгляд чергового VII з'їзду рад СРСР питання про зміни в Конституції. Наступного дня зібрався VII Всесоюзний з'їзд рад, який тими ж словами повторив рекомендації ЦК ВКП(б) про те, що Конституція СРСР повинна бути змінена у бік:

"а) подальшої демократизації виборчої системи у розумінні заміни не зовсім рівних виборів рівними, багатоступеневих - прямими, відкритих - закритими;

б) уточнення соціально-економічної основи Конституції у розумінні приведення Конституції у відповідність з нинішнім співвідношенням класових сил в СРСР (створення нової соціалістичної індустрії, розгром куркульства, перемога колгоспного ладу, утвердження соціалістичної власності як основи радянського суспільства і т. п.)"45.

Сесія ВЦВК 7 лютого 1935 р. утворила Конституційну комісію на чолі з Й. Сталіним. Комісія опрацювала проект нової Конституції і висунула його на всенародне обговорення. 25 листопада ц.р. Й. Сталін доповів про проект Основного закону та результати його обговорення Надзвичайному VIII Всесоюзному з'їзду рад. Цю доповідь він розпочав з попередження: нова Конституція СРСР і діюча з 1919 р. програма Комуністичної партії - це різні документи, і їх не можна змішувати: "У той час, як програма говорить про те, чого ще нема і що повинно бути ще здобуте та завойоване у майбутньому, конституція, навпаки, повинна говорити про те, що вже є, що уже здобуте та завойоване тепер, сьогодні. Програма стосується головним чином майбутнього, конституція - теперішнього"46. Після цього він заявив, що радянське суспільство побудувало в основному соціалістичний лад, тобто здійснило те, що марксисти називали першою, або нижчою фазою комунізму: "від кожного - за його здібностями, кожному - за його працею". Затверджений у березні 1939 р. XVIII з'їздом ВКП(б) третій п'ятирічний план розвитку народного господарства СРСР почав вважатися першим перспективним планом на шляху комуністичного будівництва. Виступаючи на цьому з'їзді, Й. Сталін заявив: "Ми йдемо далі, вперед, до комунізму"47. Під комунізмом, зрозуміло, він мав на увазі лад, пануючим принципом якого була формула "від кожного - за його здібностями, кожному - за його потребами"48.

***

Економічна криза, яка спалахнула внаслідок сталінського штурму, мала подвійну природу. По-перше, вона була наслідком форсованих процесів модернізації економіки: не тільки її "командних висот", де запроваджувалася найсучасніша техніка у провідних галузях промисловості і транспорту, але й у сільському господарстві, де створювалася мережа державних машинно-тракторних станцій. По-друге, щоб знайти кошти для форсованої модернізації, більшовицьке керівництво істотно збільшило частку нагромадження в національному доході й відповідно скоротило частку споживання. В особливо тяжкому становищі опинилися селяни, у яких, всупереч усім запевненням, держава впродовж трьох років забирала майже все, що вони виробляли. Внаслідок відродження ленінської продрозверстки селяни втратили мотивацію до праці, що призвело до катастрофічного зменшення сільськогосподарської продукції у розпорядженні держави. Держава була змушена скоротити обсяги капітального будівництва у промисловості, обмежити до голодної норми централізоване постачання робітників і службовців продовольством в націоналізованому секторі економіки і скоротити експорт, який давав валюту для закупівлі машин і устаткування. У 1932 р. продовольчі труднощі переросли в голод, який змусив сталінську команду відмовитися від задуму взяти в свої руки все виробництво та розподіл матеріальних благ в країні, як того вимагала комуністична доктрина.

На січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Й. Сталін оголосив про припинення політики "підхльостування" у промисловості та в сільському господарстві, яка завела країну в глухий кут. Він заявив, що треба відмовитися від курсу на прискорені темпи, оскільки головні завдання були нібито виконані. Насправді ж треба було виходити з глибокої кризи, яка загрожувала партії катастрофічною поразкою. Поворот в економічній політиці на селі ознаменувався заміною розверстки продовольчим податком і дозволом колгоспам та одноосібникам реалізовувати за цінами вільного ринку продукцію, вироблену понад твердо зафіксовану норму державних поставок.

Перехід від контрактаційної системи з безрозмірним заготівельним планом до обов'язкової, на засадах натурального податку, поставки певної кількості м'яса і молока був здійснений раніше (23 квітня і 10 грудня 1932 р.). Але у відносинах між містом і селом м'ясо-молочна продукція відігравала другорядну роль. Згадавши на пленумі ЦК і ЦКК про постанови щодо м'яса і молока, В. Молотов зауважив, що на заготівлі в порядку податку доведеться переходити й по хлібу. Незабаром, 19 січня РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову "Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами".

Чи могли відносини між "командними висотами" економіки та сільським господарством радикально змінитися після прийняття однієї-єдиної постанови? Могли, і є приклад: рішення X з'їзду РКП(б) про перехід від продрозверстки до продподатку. Цим рішенням відкривалася нова економічна політика. А постановою від 19 січня 1933 р. держава визнавала те, що вирощена в колгоспі продукція належить колгоспам. Визнавалося також, що державі мусить надходити лише частка цієї продукції у вигляді податку, про який колгоспники мали знати ще до початку сільськогосподарського року. Податковий характер зернопоставок означав, що вирощене понад обсяг цих зобов'язань зерно колгоспники можуть використовувати на власний розсуд. Те, що їм було завчасно відомо, скільки зерна треба відвантажити державі за обов'язковою поставкою і як плату за послуги МТС в кінці року, створювало зацікавленість у результатах колективного господарювання.

Отже, в січні 1933 р. колгоспи набули того вигляду, який нам запам'ятався. Однією половиною свого обличчя (громадським господарством) вони зверталися до державного сектору економіки, а іншою (присадибним господарством) - до ринку. Внаслідок цього в Радянському Союзі збереглися в урізаному вигляді товарно-грошові відносини і ринок.

Від січня 1933 р. і до 1991 р. радянська система господарювання не зазнала принципових змін. Вона істотно поступалася за ефективністю країнам ринкової економіки, але колосальні ресурси країни, помножені на винятково високий мобілізаційний потенціал директивної економіки, дозволяли Радянському Союзу впродовж багатьох десятиліть суперничати на рівних з іншими великими державами.

Література

1 Пристланд Д. Красный флаг. История коммунизма. - М., 2011. - С. 236.

2 Там само. - С. 234.

3 Ленінський план соціалістичної індустріалізації та його здійснення на Україні. - К., 1969. - С. 149.

4 Основные закономерности построения социалистической экономики. - М., 1967. - С. 248.

5 Социалистическое сельское хозяйство Советской Украины. Статистический сборник. - К., 1939. - С. 253.

6 Історія колективізації сільського господарства Української РСР. - Т. 3. - К., 1971. - С. 617.

7 История ВКП(б). Краткий курс. - М., 1938. - С. 291.

8 Данилов В.П. Истоки и начало деревенской трагедии //Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Документы и материалы в 5 томах. - Т. 1. - М., 1999. - С. 29.

9 "Они чувствуют себя, как гости..." (Над сторінками стенограми зустрічі Сталіна з українськими письменниками 12 лютого 1929 року) // Шаповал Юрій. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. - К., 2001. - С. 103.

10 ЦК РКП(б)-ВКП(б) и национальный вопрос. - Кн. 1. - 1918-1933 гг. - М., 2005. - С. 614.

11 Сталін Й. Твори. - Т. 12. - С. 170.

12 XVI съезд ВКП(б). Стенографический отчет. - М.-Л., 1930. - С. 37; XVI съезд ВКП(б). 26 июня - 13 июля 1930 г. Стенографический отчет. - М., 1935. - Т. 1. - С. 610.

13 Сталін Й. Твори. - Т. 12. - С. 303.

14 Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (Далі - КПРС в резолюциях.). - Т. 4. - С. 503.

15 Вознесенский Н.А. Хозрасчет и планирование на современном этапе. Детское село, 1931. - С. 12, 16.

16 Финансы и социалистическое хозяйство. - 1932. - № 8-9. - С. 5.

17 XVII съезд ВКП(б). 26 января - 10 февраля 1934 г. Стенографический отчет. - М., 1934. - С. 622.

18 КПРС в резолюціях. - Т. 4. - С. 431.

19 XVII съезд ВКП(б). 26 января - 10 февраля 1934 г. Стенографический отчет. - С. 29.

20 Сталин И. Экономические проблемы социализма в СССР. - М., 1952. - С. 93.

21 Кульчицкий С.В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926-1937). - К., 1979. - С. 107-108.

22 КПСС в резолюциях. - Т. 4. - С. 496.

23 Директивы КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. - Т. 2. - М., 1957. - С. 226-227, 266-268, 314-315.

24 Венедиктов А.В. Организация государственной промышленности в СССР. - Т. 2. - Л., 1961. - С. 620.

25 XVII конференция ВКП(б). Стенографический отчет. - М., 1932. - С. 180, 193,

211.

26 КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - Т. 2. - С. 45.

27 Известия ЦК КПСС. - 1989, № 9. - С. 199.

28 Ленін В.І. Останні листи і статті. - К., 1989. - С. 16.

29 "Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - К., 2003. - 392 с.

30 Сталін Й. Твори. - Т. 5. - С. 235-236.

31 Там само. - С. 237-238.

32 Кульчицкий С. Курс - украинизация // Родина. - 1999, № 8. - С. 109.

33 Всероссийская перепись членов РКП 1922 года. Итоги партийной переписи 1922 г. на Украине. - Харьков, 1922. - C, VII, IX, XII, 178-179.

34 ФроловМ.О. Політична система та номенклатурна еліта радянської України 19201930-х рр.: особливості та механізми формування і функціонування. - Запоріжжя, 2011. - С. 252.

35 Молотов В.М. Статьи и речи. - М., 1937. - С. 91.

36 Беседа тов. Сталина с немецким писателем Эмилем Людвигом. - М., 1938. - С. 3-4.

37 Данилов В.П., Зеленин И.Е. Организованный голод. К 70-летию общекрестьянской трагедии / Отечественная история. - 2004, № 5. - С. 107.

38 Верт Николя. Террор и беспорядок. Сталинизм как система. - М., 2010. - С. 266.

39 Державний архів Російської Федерації. - Ф. 7523. - Оп. 65. - Спр. 304. - Арк. 9. Доповідна записка про листи, надіслані в Президію Верховної Ради СРСР у питанні про визначення національності осіб, що народилися від батьків різної національності.

40 Державний архів Одеської області. - Ф. П-11. - Оп. 1. - Спр. 434. - Арк. 72.

41 Розсекречена пам'ять. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні в документах ГПУ- НКВД. - К., 2007. - С. 291.

42 The Famine in Ukraine 1932-1933. Edited by Roman Serbyn and Bohdan Krawchenko. Edmonton, CIUS, 1986. - P. 12.

43 Кульчицький Станіслав. Таємниця Тридцять сьомого року (проблеми джерел) // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - Ч. 5; Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 10. - Об'єднаний випуск збірки наукових праць на пошану академіка В.А. Смолія. - К., 2000. - Ч. 1. - С. 378-395.

44 Куртуа Стефан. Почему? // Куртуа Стефан. Верт Николя. Панне Жан-Луи, Пачковский Анджей, Бартошек Карел, Марголен Жан-Луи. Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. - М., 1999. - С. 688-689.

45 КПСС в резолюциях... - Т. 5. - С. 205.

46 Сталин И. Вопросы ленинизма. - М., 1952. - С. 552.

47 Там само. - С. 646.

48 Там само. - С. 553.

Размещено на Allbest.ru