Донбас у роки воєнно-революційних випробувань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбас у роки воєнно-революційних випробувань

Питання, кому належить Донбас - Україні чи Росії - неодноразово поставало на порядку денному євразійської історії. Найгостріших форм воно набувало у часи революційно-визвольних змагань.

Аби пояснити рівень його вибухової сили, варто зазначити: 1) у 1917 р. Донецький басейн давав до загальноімперської економіки 87% вугілля, 70% чавуну, 57% сталі, понад 90% коксу, понад 60% соди і ртутіАфонін Ю.В. Монополістична буржуазія Донбасу в 1917 р. // Укр. іст. журн. - 1990. - № 9. - С. 45., тут розміщувалася чисельна когорта загальноросійського пролетаріату; 2) більшовики були комуністичними догматиками, які кількісні показники капіталістичного розвитку розглядали як неспростовний доказ готовності того чи іншого регіону до будівництва комунізму.

Крім того, слід мати на увазі особливості розвитку національно-визвольного руху в українських етнографічних кордонах та ставлення його лідерів до Донбасу. Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються тільки імперськими силами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, "українського питання" впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії (партія кадетів), ні соціалістичні течії - від поміркованих до екстремістських. У постреволюційній Україні політичні партії з однаковими суспільно-політичними і соціально-економічними програмами розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери і українські есери). Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв'язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв'язанням національного питання. Володимир Винниченко, який незабаром прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, руба поставив питання про автономію.

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з довідками Академії наук, в яких аналізувалися підсумки Першого всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців. Більшість населення в них становили молдавани, поляки, білоруси і росіяни. Проте Центральна Рада вважала за необхідне окреслити спочатку контури України на картах з губернським адміністративно-територіальним поділом. Українці переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважали передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави на автономних засадах у 1654 р.Винниченко В.К. Відродження нації. Частина I. - К., Відень, 1920 (препринт: К., 1990).- С. 167-168..

Незабаром після того як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев'яти губерній без Криму (де українці не становили більшості населення). Більшовики натомість фактично продовжували лінію Тимчасового уряду, визначаючи кордони України не за етнографічним, а за історичним принципом. Від 1917 р. вони почали пристосовувати територіальну структуру своїх організацій до конфігурації національних регіонів. На Півдні Європейської частини Росії виникло два аморфні територіальні об'єднання - Донецько-Криворізька область з центром у Харкові і Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участю деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центруПротоколы Центрального Комитета РСДРП(б). Август 1917 - февраль 1918. - М., 1958. - С. 157.. Навпаки, на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття "Україна", а партійний центр в Петрограді не наполягав на розгляді такого питання. український визвольний донбас

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в певній конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради - Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з'їзд треба було обов'язково запрошувати представників від рад Півдня і Сходу України. У цих регіонах мережа рад була найрозвинутішою, і вони здебільшого контролювалися більшовиками. В інших губерніях України мережа рад була малорозвинутою, і далеко не у всіх з них більшовики здобули перевагу.

Тим часом послаблення центральної влади (як органів Тимчасового уряду, так і проголошеної в Києві Центральної Ради) спричинило стрімку дезорієнтацію місцевої. Різко наростали явища кризового характеру. Донбасу загрожував голод. Дисплазією державного організму вміло скористалися більшовики, що потужно нарощували чисельність своїх організацій на промислових об'єктах регіону. Вважаючи Донбас за один з центральних форпостів свого впливу, вони швидко збільшувати тут свою присутність, внаслідок дієвої пропаганди захоплювали лідерство в радах, загонах "народної міліції", РВК тощо.

За інструкцією Генерального секретаріату від 4 серпня 1917 р. компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом був унаочнений в тому, що територія Донбасу опинилася поза сферою впливу українського уряду.

Пробудження відцентрових сил внаслідок падіння самодержавства створило в Україні якісно відмінну від решти постімперських просторів політичну ситуацію: паралельно з органами Тимчасового уряду та радами в Києві розпочав діяльність національний центр - Центральна Рада, що створила в низці провінційних міст Донбасу (зокрема, Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони "Вільного козацтва". Втім місцеві сили Центральної Ради суттєво поступалися впливовістю соціал-демократичним організаціям більшовицького напряму, які кваліфікували останню не інакше як "буржуазний орган", проводячи в робітничому середовищі відповідну агітацію. Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п'ятьма губерніями.

Виступаючи потужним локомотивом соціальної радикалізації у Харкові, Катеринославі та Києві, більшовики, надіслані ЦК для роботи в Україні, у Донбасі зіткнулися із неочікуваними ними ускладненнями. Непринадні характеристики донбаського робітництва виходили з вуст багатьох більшовицьких очільників, зокрема Л. Троцького. Для більшовицьких вождів ситуація виявилася цілком незрозумілою. Суспільно-політичний та економічний аналіз приводив їх до висновку про критичне загострення соціальних суперечностей, яке створило сприятливі умови для переможного революційного вибуху. Втім, на місцях емісари зіткнулися із банальним нерозумінням та відстороненістю робітництва, передусім шахтарів.

Примусова праця в шахтах і на заводах на умовах воєнного обов'язку не сприяла ані підвищенню її ефективності, ані зростанню свідомості шахтарів, тим більше, що останні були позбавлені права на вільне пересування, можливості відходу в села на сезонні роботи, значно втратили у зарплатні. Всупереч пізнішим за хронологією заміткам у засобах масової інформації, робітництво тривалий час лишалося глухим до агітаційної роботи більшовиків, сприймаючи лише найбільш популістську її складову. Це, слід відзначити, було цілком органічно - робітництво Донбасу, сформоване впродовж тридцяти років аврального освоєння його природних багатств, наполовину складалося із селян-сезонників, військовозобов'язаних, загнаних в екстремальні умови існування, і як небо від землі відрізнялося від робітничої аристократії Петрограду та Москви. Рівень їхньої свідомості був неспівставним. Згадувані Г. Куромією випадки самосудів на шахтах, що сталися впродовж 1917 р., цілком відповідали напівселянській свідомості шахтарів, крім того - цілковито копіювали суголосні і в часі, і в суті ухвали селянських сходівЦит. за: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.123 - 125..

Як зазначає Р. Пиріг, на відміну від "учених" робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохоче об'єднувалися у профспілки. Натомість вдавалися до прямих дій проти керівників - обшукували їх, виганяли з шахт, арештовувалиПиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень - листопад

1918 року). - К., 2014. - С.20 - 21..

1917 рік перетворився в робітничих поселеннях на "один суцільний безперервний конфлікт"Балабанов М. Конфликты в Донбассе в 1917 году // Материалы по изучению истории профессионального движения на Украине. Сб. 1. Профессиональное движение в 1917 году. - [Харків], [1928]. - С. 65-66.: практично не керований, стихійний, жорстокий. Повалення самодержавства спрацювало як каталізатор соціального вибуху небаченої сили: на кількарічне погіршення умов праці та адміністративний примус робітництво відреагувало наче пружина, яку "передавили". Відразу після Лютневої революції робітники дали волю приховуваній перед тим агресії. Безпосереднім її наслідком стало самовільне впровадження восьмигодинного робочого дня та встановлення робочого контролю в його найпростішій формі: з насильством над адміністрацією та самоуправством неорганізованої робітничої маси. Впродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: "Диктатура робітничого класу здійснена в її найпримітивнішій формі. Робітничий клас, захоплений привабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити"Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.124 - 125..

Події 1917 р. в промислових центрах Донбасу стали, власне, унаочненням недолугості й банальності ленінської доктрини: замість свідомого революційного пролетарського руху - напади на винні склади і звинувачення робітничих дружин, що ставали на їх захист, у "буржуйстві"; замість самоуправління на підприємствах - хаос, знеособлення, безвідповідальність і, відповідно, економічна деградація; замість революційного порядку - розквіт мародерства та бандитизму відразу після дезорганізації органів правопорядку; замість масового переходу під знамена більшовизму - погромні настрої, й передовсім спрямовані проти більшовиків; замість розквіту робітничої держави за рахунок експропріації експропріаторів - голод і злидні. На питання - в чому полягав прорахунок більшовицьких вождів? чи дійсно шахтарська верства є властиво аполітичною і адержавницькою? - слід зауважити таке.

Попри те, що на час описуваних подій Донбас був чи не найбільш індустріалізованим регіоном колишньої Російської імперії, говорити про його готовність до соціалістичної революції чи відповідність її інтересам людності регіону аж ніяк не доводиться. Показники економічного розвитку та урбанізації - то всього лишень формальна сторона загальної характеристики стану виробничих сил регіону. Причини своєрідних (архаїчних за своєю суттю) інтерпретацій більшовицьких та есерівських ідей у робітничому середовищі Донбасу перебували в іншій площині - ментальній. Ментальність робітництва новопосталого промислового велетня, яким став впродовж промислового перевороту Донбас, абсолютно не відповідала рафінованим теоретичним розумуванням В. Леніна. На Донбасі реалії життя розгромили ленінську теорію аналогічно тому, як нині там розбиваються теоретичні викладки ідеологів "русского мира". Бо якість природного промислового зростання і відповідного йому дорослішання соціального організму неможливо компенсувати ані кількістю, ані швидкістю. Власне, розглядаючи тогочасні події в Донбасі в категоріях більшовизму і пролетарської революції, більшовики намагалися робити пролетарську революцію тоді, як для вчорашніх селян - військовозобов'язаних шахтарів - революція 1917 р. стала швидше другим визволенням з кріпосництва, аніж дверима у комуністичне майбуття. Отож, проблематичність опанування свідомістю мас з боку політичних партій, включаючи більшовиків, обумовлювалася не стільки примарною регіональною чи корпоративною свідомістю, скільки особливостями попереднього етапу формування пролетаріату. На Донбасі більшовики зіткнулися не з класичним пролетаріатом, а з у переважній своїй масі напівпролетаріатомА. Михненко дав йому влучне визначення - "передпролетаріат". - Див.: Мих- ненко А.М. Історія Донбасу (1861-1945). - Донецьк, 1999. - С.318. - з усіма непересічними особливостями його ментальності. Характер перебігу революційних процесів 1917-1920 рр. у промислових поселеннях Донбасу визначався, власне, цією обставиною.

Пізніша за часом картинка переможної ходи "Великого Жовтня" була ідеологічним витвором комуністичної влади і надто мало спільного мала із реальним життям. Насправді перша фаза революційного процесу на Донбасі більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт - "бессмысленный и беспощадний". Розуміючи це (на відміну більшовиків) із цілковитою очевидністю, автори "Донбаського економічного дива" пакували валізи. Керівництво і власники шахт та підприємств залишали не лише підприємства, а й населені пункти, вдавались до локаутів та згортали виробництво, внаслідок чого тисячі їх працівників залишалися на вулиці. На початок вересня були закриті вже двісті шахт, близько сотні тисяч робітників втратили роботуКуромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.129..

Тим часом більшовики зробили ставку на зміцнення своїх позицій у місцевих радах. У Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери - 18, група домовласників - 11, меншовики - 10 тощо). В Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери - 50, меншовики - 10, кадети - 5. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120. Тоді ж у Юзівці більшовики отримали третину мандатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5-6) з загальної кількості 200 обранихТам само. - С.139-140.

Не менш суперечливо і недовірливо лютневі події зустріло селянство Луганщини та Донеччини. На початковому етапі революційного руху (навесні - влітку 1917 р.) активність донецького селянства була незначною. Пояснювалося це насамперед тим, що гасла буржуазно-демократичної революції, актуальні на більшості території України, в селищах колишніх іноземних колоністів не спрацювали. Останні на той час уже досягли значних успіхів на шляху капіталістичного розвитку; і через відносно незначне соціальне розшарування та пересічну заможність були більш-менш задоволені своїм життям. Гасло, що єдине було здатне сколихнути селища етнічних меншин - "Геть війну!", було використане восени 1917 р. більшовиками.

Село, здавалося, стояло осторонь бурхливого "з'ясовування відносин" на пост-імперських просторах. В містах відбувалися страйки, збройні і політично підфарбовані виступи, маніфестації. Щодо донецького села, то воно очікувало, докладаючи неймовірних зусиль для того, аби загальмувати швидкість господарського занепаду. Сільське господарство вочевидь деградувало. Селянські засіви і поголів'я великої рогатої худоби скоротилися в середньому на 11%. Внаслідок зменшення посівних площ і передачі звільнених у такий спосіб земель під пасовища суттєво зросла чисельність овець. Уже 1916 р. орендні ціни на землю порівняно з 1910 р. знизилися втричі (до 9,2 руб.), аналогічним чином скоротилося й виробництво фруктів і виноградуПідраховано за: Отчет Мариупольской земской управы за. - Мариуполь, 1916. - С.140-145.. Тяжким тягарем на господарства лягли реквізиції.

Попри подальше погіршення становища селянство найбільш мляво і невиразно поставилося до революційних змін. Підмічена, але не повнотою з'ясована Г. Куромією "прохолодна" позиція стосовно безперервної зміни політичних гравців, тимчасових урядів та окупаційних адміністрацій, власне, обумовлювалася особливостями соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку регіону в складі Російської імперії. Стисло її можна звести до такого твердження: на теренах Донбасу всі питання, що виникли перед етнографічними землями України в контексті революційного 1917 р., програма Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Народного секретаріату УНР не мали тієї міри актуальності, як на решті території УНР. Ані українське питання в його історичній інтерпретації, ані повернення поміщицького землеволодіння часів П. Скоропадського (оскільки на Донбасі його питома вага на той час була мінімальна), ані іноземна інтервенція (саме тут у колоніях німців, менонітів та греків вона мала суттєву частку своїх прихильників) не справляли революціонізуючого впливу на регіональну спільноту. Вирішальним виявився насправді влив лише двох факторів, що поставили місцеву людність перед необхідністю вибору у протистоянні сторін: 1) зростаючі реквізиції, що обумовлювали невідворотну деградацію та злиденність села; 2) хаос у виробничих взаєминах на промислових підприємствах, який поволі перетворював Донбас на кровоточиву виразку соціального організму регіональної спільноти.

В селі ментальний перелом, відхід від стандартів імперського корпоративного мислення, "зачинення" в рамках власних сільських громад відбувався повільно: на нього знадобилося щонайменше чотири роки. У маріупольських греків, німецьких та єврейських колоністів практично не було національного робітничого класу. Незначна частка вихідців з їхніх селищ використовувала можливості додаткових заробітків на копальнях, заводах і будівлях з початку XX ст., поповнюючи ряди так званих "промисловців". За роки війни цей прошарок дещо виріс, оскільки селяни задля отримання броні частіше йшли на заводи. Однак, до 1917 р. колишні колоністи залишалися на загал селянськими спільнотами. Соціальні суперечності в їхньому середовищі не були різкими. Якщо в середньому по Україні незаможні господарства становили 57%, середняцькі - 30%, заможні - 13%, то на Донеччині аналогічне співвідношення дорівнювало: 24,75%, 53,25% і 22%. У їх селищах майже не відчувалося малоземелля, скоріше, навпаки, нестача робочих рук через мобілізацію найбільш працездатної частини населення.

Падіння монархії, прихід до влади Тимчасового уряду й створення Центральної Ради практично не викликали резонансу в середовищі місцевого селянства. У заможних селах селянство зустріло лютневі події байдуже. Демократична революція не віщувала йому жодних економічних змін, а тому воно недовірливо, подекуди й негативно, поставилося до місцевих органів Тимчасового уряду і до виборчої кампанії у них. Невдоволення зростало тим більше, що поглиблення загальної кризи в країні спонукало уряд частіше проводити реквізиції худоби й хліба, які в Приазов'ї влітку 1917 р. здійснювалися волосними комітетами суспільних організацій.

На час підготовки виборів до Установчих зборів (жовтень 1917 р.) ситуація принципово не змінилася. Відсутність підтримки Тимчасового уряду широкими верствами селянства, з одного боку, недостатня організація сил місцевої буржуазії, з іншого, привели до того, що позиції офіційної влади на Маріупольщині були хиткими. В комітетах суспільних організацій провідну роль відігравали представники демократичних партій та позапартійного селянства. 5 березня 1917 р. був утворений Маріупольський міський суспільний комітет, в якому широко були репрезентовані місцеві організації різноманітних партій. Від кадетів до нього увійшли Земцев і Кавтунович, Бунда - Рівлін, есерів - Раскошинський, М. Спиридонова та Шалиганов, меншовиків - Фядін і Скалиш, українського національного руху - Дадіані й Гаркавенко. Комітети суспільних організацій були створені також у волостях.

Політичні партії відчутно впливали на життя Маріупольщини, а чудернацьке сплетіння різноманітних суспільно-економічних укладів стало базою співіснування й суперництва тут різноспрямованих політичних сил. Могутній революціонізуючий вплив на нього справляли металургійні заводи "Нікополь" і "Провіданс". Металурги являли собою "чистих" робітників і перебували в авангарді робітничого руху Маріупольського повіту. Серед них було багато учасників революційно-демократичного руху в Росії 1905-1907 рр. У 1914-1916 рр. тут діяла велика організація соціал-демократів, що об'єднувала близько 40 підпільних гуртків. Заводські організації мали налагоджені довготривалі зв'язки з лідерами провідних демократичних організацій. Так, наприклад, влітку 1917 р. сюди приїздили більшовик Григорій Петровський і меншовик Федір Дан.

У 1917 р. у Маріуполі через місцеві осередки були представлені майже всі значні політичні партії Росії. Важливу роль у суспільному житті регіону відігравали численні організації есерів і меншовиків. Помітний вплив на перебіг революційного руху справляв Бунд та анархічні групи. Що ж до великої буржуазії, то протягом 1917 р. у Маріупольському повіті, як це не дивно, практично не було її діяльних осередків і, відповідно, впливу на суспільно-політичне життя регіону.

До осені 1917 р. у низці місць утвердилися демократичні за складом ради та органи тимчасового уряду. Так, у Маріупольській повітовій раді селянських депутатів керівну роль відігравали есери Гвоздіковський, Земляна і Поляков. До листопаду 1917 р. меншовицько-есерівськими були ради заводів "Нікополь" і "Провіданс".

Більшовики як більш-менш впливова політична сила Маріупольщини заявили про себе вже після виходу з об'єднаних організацій РСДРП і утворення Маріупольського комітету РСДРП(б) (1 липня 1917 р.)Тоді більшовицький осередок налічував близько 100 осіб.. Наприкінці літа - впродовж осені більшовики, скориставшись із фактичного безвладдя, поширили свій контроль над більшістю рад Донбасу, підготувавши базу для перевороту. Жовтневий переворот стався в Донбасі як відлуння Петроградського - швидко і майже без спротиву (за винятком незначних ексцесів в Юзівці, Лисичанську, Бахмуті тощо, тобто там, де керовані більшовиками РВК зіткнулися із протидією есерів та меншовиків).

На початок жовтня 1917 р. більшовики вже домінували в радах "Нікополя" й "Провідансу". На засіданні Маріупольської ради робітничих і солдатських депутатів 12 (25) жовтня 1917 р. головою виконкому було обрано більшовика В. Варганова. 21 жовтня (3 листопада) Рада прийняла резолюцію з вимогою в ім'я "спасіння країни і революції" терміново передати всю владу радам. 22 жовтня резолюцію ухвалив тритисячний мітинг робітників заводу "Нікополь" та збори солдат 24 піхотного запасного полку Маріупольського гарнізону. На цей час - 22 жовтня 1917 р. - заводські ради об'єднували близько 21 тисячі робітників і майже 10 тис. солдат. Що ж до більшовицького осередку, то він налічував близько 5 тис. осіб. Як бачимо, зростання його за незначний час було істотним і свідчило як про велику організаційну роботу більшовиків, так і про зростання їхньої соціальної бази.

Втім, здобувши в районі заводів чисельну перевагу сил, більшовицька рада була неспроможною впливати на дрібнобуржуазне за своїм складом місто. На виборах до міської думи, що відбулися восени 1917 р., більшовики пройшли гласними від заводських організацій, проте їхній вплив у Думі був незначним, що, звісно, не відповідало планам підготовки збройного повстання. Наприкінці жовтня рада робітничих і солдатських депутатів утворила РВК і штаб Червоної гвардії, що почали навчати робітників військовій справі. 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) внаслідок виступу робітників маріупольських заводів влада у місті перейшла до рук більшовицької ради.

Зупинення в листопаді виробничих потужностей регіону, до якого вдалися їхні господарі під загрозою запровадження робочого контролю, привело його у стан колапсу. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики отримали більшість, на той час їм здавалося, що справа революції завершена на їхню користь.

Втім не лише в містах більшовицький переворот спричинив потужні тектонічні зрушення. Не менш бурхливі хвилі почало генерувати село, заряджене антивоєнною агітацією та негативом осінніх реквізицій. Наприкінці 1917 р. і в сільській окрузі вочевидь проявлялася тенденція розмежування сил за соціальними пріоритетами. Певна частина селянства підтримувала комітети суспільних організацій, що намагалися утримати владу у своїх руках. Інша, поки що нечисленна, активно діяла в селах, які межували з заводами "Нікополь" і "Провіданс" (Сартана, Мангуш, Старий Крим). 4 листопада 1917 р. у с. Старий Керменчик був утворений Військово-революційний комітет (ВРК). Рада селянських депутатів села не підпорядковувалася Маріупольській повітовій раді селянських депутатів (есерівській за своїм складом) і намагалася встановити зв'язки з Робітничою червоною гвардією Маріуполя. Вирішальну роль у революціонізуванні села й більшовизації рад відіграло масове повернення солдат з фронту наприкінці 1917 р. Під їхнім впливом у листопаді 1917 р. радянська влада була проголошена в низці селищ.

Розповсюджувалися передапокаліптичні почуття, одна з місцевих газет писала: "Сталося неминуче: Донецький басейн розхитаний, паливо- і метало- постачання країни майже повністю загинули, настає останній момент економічного життя Донецького басейнуЦит. за: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.145.. Кожна з соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку, пов'язуючи їх з непримиренними супротивниками, протистояння яких на постімперських просторах тільки-но набирало сили.

Вже з серпня 1917 р. промисловці Донбасу засипали Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки й оголосити в Донбасі воєнний стан. На початку жовтня ескадрони головного отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) після втрати телефонного зв'язку зі столицею той спочатку оголосив воєнний стан у вугледобувному районі, а наступного дня поширив його на всю територію Області Війська Донського. Відтоді політичні події, збройні виступи, запровадження революційних органів влади низки політичних сил відбувалися з калейдоскопічною швидкістю.

На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво, що впродовж десятиріч використовувалося царатом для підтримки "суспільного спокою" в робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами, помноженими в рази. В грудні 1917 р. Донбас поринув у білий терор, що запровадили загони Каледіна, знищуючи на своєму шляху ради. Відповіддю на нього став червоний терор - так само жорстокий і страшний. Червоні грабували козацькі станиці, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв червоного терору часто-густо знаходили із відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованих. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.

Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони Червоної гвардії Донбасу майже без спротиву зайняли Донбас на 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.). Повідомлення преси про звірства чи то білогвардійців, чи то більшовиків наводили жах на публіку по обидві сторони конфлікту. Виставляння напоказ тіл розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом "виховання" мас, яким не гребували всі ворогуючі сторони.

Тим часом становище Донбасу - між табором білогвардійського руху - Доном (з центрами у Новочеркаську та Єкатеринодарі), українським Києвом та більшовицькою Росією - лише погіршувалося. Пересічне населення Донбасу виявилося безпорадним заручним багатоходової політичної гри, яку розігрували значно потужніші гравці, аніж місцеві осередки уламків колишніх імперських партій. Взаємовиключна, агресивна агітація і пропаганда не давали жодної змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і випрацювати зважену позицію. Власне, суспільство цілком перебувало в панічному стані. Прихід "білих" зривав з місць активістів робітничого руху, наступ "червоних" спричиняв панічну втечу заможних верств населення. З іншого боку, зміцнення позицій більшовизму у Росії та встановлення там червоного терору, спричинило масовий приток біженців в місця дислокації Білого руху. Донбас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

Наслідком цих надзвичайно потужних і драматичних процесів стало катастрофічне економічне падіння. Кількість шахтарів Донбасу поступово зменшилася з 215 тис. чол. у березні до 78 тис. у жовтні 1918 р. Видобуток вугілля упав з 24 836 тисяч тонн 1917 р. до 8 910 тисяч тонн 1918 р.Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.155.

III Універсалом Центральної Ради Донбас визнавався територією УНР. Втім, на Донбас претендував також режим генерала Каледіна, що отаборився в Області Війська Донського, руйнуючи місцеві ради. З не меншою запеклістю за Донбас змагалися більшовики: в листопаді 1917 р. за ініціативою Ф. Сергєєва (Артема) обласний виконком ухвалив рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що мала згодом увійти до складу Російської Федерації. Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створити умови розгортання більшовицького проекту. 14 лютого 1918 р. був створений місцевий уряд - Рада народних комісарів на чолі з автором та ініціатором ідеї - Артемом. Типова більшовицька квазідержава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, введення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів.

На тому етапі розвитку російської і більшовицької революції про жодне наповнення революційного процесу національним змістом не йшлося: більшовицькі вожді прагнули не створення російської, української чи будь-якої іншої національної республіки, вони у своїх мріях бачили Всесвітній Союз Радянських Соціалістичних республік, як перший крок до встановлення комунізму у світовому масштабі. В їх стратегічних задумах та теоретичних розрахунках не залишалося жодного місця ані для національних, ані для регіональних амбіцій. Майбутня соціалістична держава мала будуватися лише за територіальним принципом. Саме тому Раднарком РСФРР не визнав ДКР ані самостійною республікою, ані частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як "шкідливе"Большевистские организации Украины в период установления и укрепления советской власти (ноябрь 1917 - апрель 1918 гг.). Сборник документов и материалов. - К., 1962. - С. 112.. У березні тодішній голова більшовицького Народного секретаріату М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і приєднання її території до України. За три місяці ДКР впала під ударами німецько-австрійських військ, які були силою, що мала свої плани на Східну Україну та її багатства.

Драматичні події відбувалися й у центрі українського революційного руху. Слід нагадати, що від часу проголошення УНР 7 листопада 1917 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. Наприкінці грудня 1917 р. в Харкові було утворено Українську радянську республіку, що проголосила федеративний зв'язок із Росією. Під прикриттям фіктивного рішення маріонеткового уряду більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР.

Саме в цей час українська делегація вела у Бресті-Литовському переговори з представниками держав Четверного союзу. Укладення 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, але натомість дозволило скористатися військовою підтримкою Центральних держав для звільнення території України від більшовицьких військ. Керівники УНР сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також січові стрільці - галицькі українці у складі австро-угорської армії. Західні партнери Центральної Ради обрали простіший шлях - на офіційне звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Рада Міністрів УНР у спеціальній відозві переконувала власний народ, що уряд прийняв військову допомогу від нині дружніх держав - Німеччини і Австро-Угорщини. Через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини і Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні.

Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Німці залишали за собою важливі транспортні комунікації і порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі дислокувалися два гарнізони, але командування було австро-угорське. Щодо залізниці Харків - Севастополь, то вона мала повністю перебувати у віданні німецького залізничного управління, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії. Промислові райони Донбасу за розподілом формально відійшли до австро-угорської зониПиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень - листопад 1918 року). - К., 2014. - С.11..

Не вбачаючи у соціалістичному за своїми переконаннями керівництві УНР сили, спроможної навести лад в Україні, західні союзники підтримали іншу політичну силу, посприявши утворенню Української держави - авторитарного, правоконсервативного правління з зовнішніми атрибутами Гетьманщини ХУТТ-ХУТТТ століття. У дні приходу до влади П. Скоропадського наприкінці квітня 1918 р. німецькі та австро-угорські дивізії разом з частинами армії УНР завершили опанування східних теренів України. Донецький басейн увійшов до Української гетьманської держави, в складі якої перебував від початку травня до середини листопада 1918 р.

Не лише більшовики були свідомими ролі Донбасу в економіці України. Австро-угорський посол Й. Форгач 22 березня 1918 р. писав до МЗС: "У даний час, як відомо, нашою ціллю на сході є залізнична лінія Харків - Крим. Але вже ясно, що Україна взагалі не може існувати без донецької області і її вугілля. Найшвидша окупація цієї області бажана тутешньому керівництву, щоб вберегти від катастрофи Київ і всі інші міста, електростанції, фабрики і т. д."Там само. - С.12..

Введення військ союзників у промислове осердя України відбулося швидко і організовано: 29 березня німці оволоділи Полтавою, 3 квітня - Катеринославом, 7 квітня визволили Харків. Упродовж квітня німецькі війська звільнили Єнакієве, Краматорськ, Слов'янськ, Микитівку, Бахмут, Слов'яносербськУ Юзівці 23 квітня на площі біля "Гранд-отелю" відбулася урочиста церемонія зустрічі німецького війська за участю членів міської управи, представників промислових кіл, лідерів кадетських та меншовицьких організацій. Хлібом-сіллю вітали німців й у Горлівці.. 28 квітня більшовики залишили ЛуганськПиріг РЯ. Донбас у складі Української гетьманської держави. - С.13. - Тоді з Луганську "вирушило ціле місто на колесах. Червоногвардійці, сім'ї металістів, гірників із скарбом, з птахами і навіть телятами. Все це громаддя - ешелон у декілька сотень вагонів з десятками тисяч людей - вирушило на Міллерово". З великими труднощами цей "уламок" пролетарського Донбасу через місяць дістався Царицина. З 12 квітня по 5 травня через станцію Ліски Воронізької губернії було вивезено з боку Харкова, Донбасу і Ростова 142 паровози, 4 552 навантажених вагонів, 1 660 порожніх вагонів. Всього - 7,1 млн пудів вантажів. З Луганська був евакуйований паровозобудівний завод, патронний завод, однієї латуні вивезли 200 вагонів.. 8 травня 1918 р. німецькі війська дісталися до Ростова-на-Дону.

У Донбасі дислокувалися війська 9 австро-угорського корпусу із штабом у Маріуполі. У Юзівці розмістився штаб 4 кавалерійської дивізії. Північні землі Донбасу зайняли 215 німецька дивізія та інші частиниПиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави. - С.15..

Від 18 травня, на території зайнятій союзниками, розпочалася денаціоналізація торгово-промислових і кам'яновугільних підприємств, всі розпорядження радянської влади були проголошені такими, що втратили юридичну силу. Запровадження нових порядків відбувалося під наглядом військових адміністрацій, а безпосередніми виконавцями від гетьманської влади вважалися повітові старости, призначені з найбільш авторитетних місцевих мешканців: колишні голови повітових земств Юрій Жилінський (Бахмут) і Микола Кудрянов (Слов'яносербськ), а також купець першої гільдії, грек за походженням Давид Хараджаєв (Маріуполь).

Гетьманський переворот залишився у згадках завдяки денаціоналізації промислових об'єктів і масовому безробіттю. Проголошення Гетьманату було використане гірничопромисловцями для згортання досягнень робітничого руху: тривалість робочого дня була збільшена, зарплата зменшена, профспілки усунули від справ, страйки оголосили поза законом, для відновлення довоєнних порядків широко застосовувалися тілесні покарання та відвертий терор.

Період австрійської окупації виявився одним з найбільш драматичних епізодів воєнно-революційних потрясінь 1917-1921 рр. Населення було роззброєно, влада на місцях перейшла до окупаційної адміністрації. Остання не соромилася у виборі засобів для вилучення ресурсів регіону. Вугільні й рудні багатства півдня Катеринославщини поділялися між союзниками порівну.

Металургійні заводи Маріуполя були закриті, тисячі робітників втратили засоби для існування. З сільської округи у зростаючих обсягах вивозилася сільськогосподарська продукція. За час окупації через Маріупольський порт загалом пройшло 556 498 пудів вантажів.

Не можна казати, що новопосталі органи влади не робили нічого, аби покращити стан речей. Так, Маріупольська міська управа, виявивши неабиякі організаторські здібності, завезла для потреб населення вугілля з Ростова-на- Дону, керосин і нафту з Поті. Безробітних залучили для заготівлі дров. Запустили в дію маслозавод з електричною тягою. Підтримували грошима народний університет та міські училища, відкрили консерваторію. Слов'яносербська повітова управа опікувалася 150 школами, 8 лікарнями і 8 медамбулаторіями. Однак, цього виявилося надто мало, аби зміни на краще стали помітними.

Основним напрямом діяльності союзних військ на теренах Донбасу стало викачування з нього матеріальних ресурсів, передусім хліба та решти продуктів харчування. Не лише селяни, а й населення міст страждало від непомірних апетитів "гарантів суспільного порядку і спокою", які відвантажували збіжжя не тільки вагонами, а й валізами та посилками. У черговому донесенні МВС І. Черніков повідомляв: "Становище Слов'яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закрилися... У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються"Цит. за: Пиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави. - С.19.. Тільки у середині серпня заступникові Слов'яносербського старости І. Тихоновичу вдалося "вибити" у Харківській конторі ДХБ наряд на 300 вагонів хліба для Луганська і повіту. Маріупольська міська управа отримала 10 тис. пудів лише на початку листопада.

Тим часом господарський комплекс регіону прискорено деградував: влітку вже третина шахт не працювала, криза взаємних неплатежів приводила до накопичення боргів по заробітній платі, промисловці практикували продаж вугілля за продовольство, зароблене не виплачувалося шахтарям на руки, а записувалося в розрахункові книжки. Катастрофічно не вистачало грошової маси, а та, що перебувала в обігу, швидко знецінювалася. Робочі місця скорочувалися. Якщо у березні працювало 215 тис., то у жовтні - лише 78 тис. осіб. Журнал "Голос металлиста" у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р. Пиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави. - С.35. - Лише з жовтня українська влада почала розглядати питання про відмову від сілезького вугілля на користь вітчизняного. Зажевріла надія на створення робочих місць.

На повернення дореволюційних порядків, неприхований грабунок та подальше погіршання умов життя (зокрема, хронічні багатомісячні затримки зарплати) людність Донбасу почала відповідати методами революційної доби: у містах відновилися страйкиУ розпал всеукраїнського залізничного страйку 23 липня у Маріуполі розпочався збройний виступ робітників, портовиків і залізничників, лави яких нараховували понад 600 бійців. Була обеззброєна і розігнана кінна сотня Державної варти. Австрійський військовий комендант ввів у місті стан облоги. Під час вуличних боїв з обох сторін були вбиті й поранені. Більшість повстанців відступила в порт, де їх оточили та розстрілювали за допомогою артилерії й літаків. 150 осіб віддано до військово-польового суду, кожний десятий був розстріляний. На місто була накладена велика контрибуція. Аби виплатити її управа змушена була взяти кредит у банку. - Див.: Пиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави. - С.28 - 29., селяни взялися за зброю. У зв'язку із загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку - від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Та не тільки вкрай напружена внутрішньополітична ситуація визначала напрями діяльності гетьманського уряду на Донбасі. Практично відсутніми були види на вирішення зовнішньополітичної ситуації на східних кордонах. Тут землі Гетьманату межували з Всевеликим військом Донським, очолюваним генералом П. Красновим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР зі свого боку не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити території Донської республіки (Всевеликого Війська Донського) до свого складу при визначенні кордону. 31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: "Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125-150-200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20 000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катерино славщини і тим розрізали національний і економічний організм України"Цит. за: Доповідна записка голови української мирної делегації С.П. Шелухіна про взаємовідносини України з Росією та дійсні наміри російської мирної делегації щодо перемир'я з Українською Державою. 31 липня 1918 р. // Мирні переговори між Українською Державою та РСФСР. 1918 р.: Збірник документів і матеріалів. - Київ - Нью-Йорк - Філадельфія, 1999. - С.309..

8 серпня 1918 р. Дон та Українська Держава підписали оборонний і торгівельний союз: державний кордон між ними встановлювався по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917-й рік; Таганрозький і Донецький округи підпорядковувалися Дону, до України відходив невеликий клаптик в районі Маріуполя; у Договорі був зафіксований намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею в Києві.

18 вересня повноважні представники сторін підписали спеціальний "Договір про спільне упорядкування справ, що стосуються Донецького Басейну".

Згідно документу утворювалася змішана Україно-Донська комісія, до якої на паритетних засадах входили урядовці і гірничопромисловці. Вона мала опікуватися загальними питаннями видобутку, розподілу, торгівлі і перевезення вугілля. Обидві сторони зобов'язувалися забезпечувати промислові підприємства і населення Донецького басейну незалежно від територіальної належності. Втім запровадження досягнутих угод у життя виявилося неможливим.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення Вільгельма ІІ призвели до поспішного від'їзду австро-угорських військ. Гетьманська влада залишилася сам на сам з потужною хвилею робітничих і селянських збройних виступів. 9 листопада П. Скоропадський був змушений ввести у Катеринославській губернії військовий стан, однак утримати владу на місцях вже було неможливо: без збройної підтримки Заходу гетьманат розвалився, наче картковий будиночок. Звістки про те, що уряд пішов у відставку, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, були сприйняті переважною більшістю населення як належне.

Згідно з повідомленнями краєзнавців, чи не єдиний на Донбасі випадок підтримки Директорії місцевим населенням мав місце в Бахмуті, де селяни і навіть шахтарі (серед них був і в майбутньому відомий український поет Володимир Сосюра) записувалися до повстанського війська УНР. Натомість переважна більшість людності регіону з апатією та нігілізмом споглядала на руйнування "влади міцної руки" - обертаючи свої погляди в сторону міцніючого повстанського руху з його ідеями непідвладності жодній владі. Виконуючий обов'язки Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: "В районі між станціями Єнакієве, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні... У Маріуполі, повіті становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була примушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію ВолновахаЦит. за: Пиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави. - С.38.".

Яскравою візиткою Донбасу та маркером його масової свідомості став анархізм, що саме тут набув свого колоритного і неповторного втілення, перебуваючи під потужним впливом Гуляйпільської республіки.

Анархістські формування та гуртки виринули в легальне політичне життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних змагань і за короткий час отримали тут колосальну підтримку населення. Справа, певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях провідних постатей анархістського руху - Нестора Махна, Марусі Нікіфорової, Федора Щуся, Лева Задова"Єврей Льовка" - Льова Задов (Зіньковський) (11.04.1893 - 1938). Народився в єврейській колонії Весела неподалік Юзівки (Донецьк). (Ковальчук В. Лева Задов: Каторжник, махновець, чекіст // Сегодня. - 2001. - 20 лютого.) та ін. - а у співзвучності ідей, що вони пропагували, широким верствам мешканців місцевих сіл та робітничих поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко поширювався робітничими колами, що впродовж останніх чотирьох років існували в режимі трудового табору.

Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових містах - Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Тут вони друкували газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. На відміну від інших регіонів, в Центральній та Південно-Східній Україні кількісно переважав анархо-комунізм - найбільш революційна і непримиренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти вторгнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово стало селянство. У останнього на той час, властиво, не було альтернативи: анархісти з їх діяльнісною свідомістю виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе місію очолити стихійний селянський повстанський рух.

Справа налагодження комунікацій між повстанськими загонами та координації дій просувалася складно - на перешкоді цьому поставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації і прагнуло захищати округу, де мешкало, силами власних загонів. Лише частина керівників селянства була свідома загальнополітичній ситуації та потужності сил, яким доводилося протистояти. Отож, пошуки шляхів об'єднання не припинялися, хоча далеко не завжди вони були результативними. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України "Набат", метою якої стало об'єднання різних анархістських напрямів і течій в боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина "єдиного анархізму", висунута ідеологами "Набату" В. Воліним, Ф. Бароном, Я. Суховольським, Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анархізму. Завданням номер один прибічники "Набату" проголосили здійснення соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти політики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси від вирішення завдань соціальної революції.

Тогочасні ідеї Н. Махна мали широку підтримку в середовищі донецького селянства, зокрема грецького. Вже перший рейд по Донбасу унаочнив, що соціальна база махновського руху тут є надзвичайно потужноюДив.: Нестор Махно. Воспоминания. Книга 3 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.magister.msk.ru/library/history/xx/mahno/mahnn003.htm. Вплив Н. Махна в Приазов'ї, навіть на міське робітниче населення, був досить значним. Згодом учасник перших радянських військових з'єднань В. Шемелінін згадуватиме:,Чутки про якогось Махна, який нібито десь недалеко організує повстанські загони й бореться за радвладу..." поширювалися по Маріупольщині. Гасло "За радвладу" приваблювало широкі верстви селянства. Значна частина Маріупольських "свідомих пролетарів кидали дім, родину й пробивалися до махновських загонів"Шемелінін В.Є. Маріупольський Радянський полк // Літопис Революції. - 1928. - №2. - С.60..