Донбас у роки воєнно-революційних випробувань

Відверто цинічні дії окупаційного режиму спричинили стихійний опір селянства. Літо 1918 р. (з реквізиціями, що розгорнулися після збору врожаю) стало часом виникнення у Приазов'ї низки невеликих загонів. Так почався новий етап революційного руху на Маріупольщині, на якому провідну роль відігравало українське селянство. На теренах Бердянського, Мелітопольського та Юзівського повітів діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка. В Гуляйпольському повіті набирав сили махновський рух. У районі м. Михайлівка сформувався загін Брови й Щуся.

Після відходу німецько-австрійських військ та наступу білокозаків генерала П. Краснова, армії генерала А. Денікіна та більшовицьких частин, місцеві мешканці були поставлені перед фактом: Україна фактично пошматована військами Антанти, Польщі, більшовицької Росії. Насувався 1919 рік - рік абсолютної владної "шизофренії": місцевості, села й селища на якийсь час опановувалися отаманами Директорії, їх проганяли загони Н. Махна чи інших отаманів; в інших відновлювалися ради, за ними приходила біла диктатура - і так нескінченне число разів. Населення, власне, перебувало на межі здорового глузду. Тотальний господарський занепад у містах, нескінченні реквізиції в селі, насилля та щоденна загроза смерті, тотальна дегуманізація соціального середовища завершували картину. Громадянська війна перетворила терени Донбасу на театр фатальних за своїми наслідками бойових дій.

Згідно з договором генерала П. Краснова з союзними військами та гетьманом П. Скоропадським східну частину Донбасу зайняли частини донських козаків, на допомогу яким невдовзі підтягнулися офіцерські загони денікінської армії. Дивізія генерала В. Май-Маєвського з боями пройшла від Кавказу до Микитівки.

На початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на Південно-Східну Україну, де зустріли запеклий опір махновської повстанської армії. У складі більшовицьких військ вони рейдом пройшли Донбасом: від Микитівки та Дебальцевого дійшли і захопили 10 січня Старобельськ, впродовж наступних кількох днів - Логинівку, Попасну, Марківку, Яму, Лиман, Святогірськ,Слов'янськ, Крамоторськ, Біловодськ, Слов'яносербськ. 24 січня зайняли Алчевськ. 26 січня 1919 р. в Нижньодніпровську відбулася зустріч махновця О. Чубенка з представником радянської влади П. Дибенком. Наслідком переговорів стало укладення угоди про спільну боротьбу проти білогвардійського та петлюрівського рухів. 28 січня союзники взяли Бахмут. Могутній повстанський рух Центральної та Південно-Східної України значно послабив сили денікінських частин. Повстанський рух, очолюваний анархістами, суттєво допоміг частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А. Денікіна. Фронт довжиною від Луганська до Азовського узбережжя тримався передусім завдяки стійкості махновських загонів. Стратегічні населені пункти - Бахмут, Костянтинівка, Попасна, Дебальцеве багато разів переходили з рук у руки. Запеклі бої тривали до травневого контрнаступу денікінців на Луганському, Юзівському та Маріупольському напрямах.

"Визволення" по-більшовицькому не покращило становища населення: сформовані більшовиками ВРК розпочали кампанію насильницької комунікації селянства Донецької губернії. Новопосталі комуни, артілі та радгоспи викликали шалений опір місцевого селянства. Спробувавши на собі всі принади комуністичної ідеї, селянство із чимдалі більшою надією звертало свої погляди у бік Гуляйпільської республіки, тим більше, що військова слава Н. Махна стрімко зростала - оговтавшись після втрати Маріуполя, його загони наприкінці весни розпочала рейд по денікінських тилах.

Ведучи запеклі бої із Добровольчою армією, вперше у світовій практиці, Н. Махно та його прибічники розпочали втілювати в життя ідею безвладної Гуляйпільської республіки - "Махновії"Бабічева О.С. Махновський рух в січні - червні 1919 р. // Грані. - Дніпропетровськ. - 2006. - №4. - С. 12-17.; її ж. Махновський рух другої половини 1919 р. // Грані. - Дніпропетровськ, 2006. - №5. - С. 6-10.; її ж. Історія анархістського руху в Україні // Грані. - Дніпропетровськ, 2006. - №6. - С. 28-33.; її ж. Значення анархо-махновського руху в період Української революції 1917 - 1918 рр. // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2006. - №3. - С. 48-54.; її ж. Причини поразки анархістського руху наприкінці 1920 - початку 1921 рр. // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2006. - №4. - С.18-25.; її ж. Анархічний терор в Україні на початку ХХ століття // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. - Одеса: Астропринт, 2007. - № 9. - С. 9-20.; її ж. Історичні реалії Української революції: перший союз махновців з радянською владою в 1919 р. // Гуманітарний журнал - Дніпропетровськ, 2007. - №3. - С. 71-76.; її ж. Боротьба отаманських формувань України проти німецьких і австро-угорських окупантів в добу громадянської війни //Грані. - Дніпропетровськ, 2007. - №3. - С. 27-32.; Фе- доровський Ю.Р. Повстанський рух в Донбасі і Махно: Автореф... канд. іст. н. - Донецьк, 2000.. Мілітарна селянська анархістська республіка, власне, стала втіленням давніх недержавних пластів свідомості українського селянства, своєрідним відлунням історичної пам'яті про Запорозьку Січ з її духом вольності. Перебуваючи в безпосередній близькості від Донбасу і здійснюючи постійні рейди його теренами, Революційна повстанська армія України справляла потужний вплив на перебіг суспільно-політичних процесів у промисловому осерді Східної України.

Очолений Н. Махном селянський рух відіграв важливу роль у розвитку воєнних подій в Україні. Селянські партизанські групи й загони самозахисту перетворили Донбас і Приазов'я на внутрішній фронт, відволікаючи на себе значні сили білої гвардії. На початку 1919 р. махновські та інші формування стримували натиск частин В. Май-Маєвського, єгерської бригади німців-колоністів, загонів добровольчої армії, надісланих з Кавказу. Лише в районі Гуляй-поля проти повстанців діяло близько 20 тис. білогвардійців.

Утворення 3-ї бригади Н. Махна у складі 9-ї полкової Задніпровської дивізії під проводом П. Дибенка (лютий 1919 р.) не лише полегшило стан махновських формувань, а й створило реальні умови залучення широких верств населення Приазов'я до їхніх лав під гаслом "За владу рад!" У цьому контексті вибух повстанського руху в грецьких селах у січні-березні 1919 р. виглядає далеко не випадковим.

На березень - квітень 1919 р. припадає апогей партизанського руху в Приазов'ї. Регулярні війська, які перебували в регіоні, "грабуючи й мордуючи селян, стали причиною бурхливого зростання партизанських загонів, що стихійно всюди виникали"Шемелінін В.Є. Маріупольський Радянський полк // Літопис Революції. - 1928. - №2. - С.60.. Очолив їх Н. Махно. Навесні 1919 р. білогвардійський режим у Приазов'ї був підірваний зсередини збройним опором села. Селянські виступи в грецьких та інших селах підтримав наступ 3-ї бригади на Таганрог. 15 березня махновці захопили Бердянськ, 17-го - Волноваху, а в 20-х числах дійшли до Маріуполя. За активною участю повстанських загонів грецьких селищ 29 березня місто було визволене від білогвардійців. Здобуття Маріуполя стало славетною сторінкою історії повстанського руху в Приазов'ї. За часом воно збіглося із визволенням 1-ю Задніпровською бригадою (комбриг Н. Григор'єв) Одеси й вигнанням з півдня України сил Антанти. (За цю бойову акцію Н. Махна було нагороджено орденом Червоного прапора.)

Влада в місті перейшла до рук ревкому на чолі з Г. Македоном, який розпочав організацію 1-го Маріупольського ударного батальйону з маріупольських робітників на чолі з К. Апатовим. До нього увійшла також низка формувань з грецьких сіл, у тому числі і Сартанський загін, очолюваний П. Богадицею. Пізніше в Олександрівську на базі батальйону був сформований Маріупольський радянський полк. В його лавах змагалася грецька сотня.

На початку квітня бригада Н. Махна, ведучи безперервні бої з денікінцями, залишила ряд завойованих раніше позицій. 15 квітня формування відійшли з Маріуполя. 15 травня місто вдалося відбити, але 23 травня при підтримці французьких військових кораблів денікінці захопили його знов.

На середину 1919 р. Добровольча армія А. Денінкіна зайняла майже увесь Донбас. Терор, реквізиції, тиф - ці три слова характеризували часи білогвардійського режиму в Донбасі. Влітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний момент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати. В донецькому степу війна з денікінцями тривала. Продовжувала її 2-га Українська радянська армія, що фактично складалася з бригади Н. Махна. Лише тактичний союз із Н. Махно забезпечив більшовикам певні перспективи у тогочасному Донбасі. Притягальність їх ідей в середовищі місцевих мешканців була більш ніж непоказною. Привертає увагу красномовність історичних аналогій, що яскраво ілюструють привнесеність соціального конфлікту. Вкотре прийшовши в Донбас із ідеями ощасливлення трударів у всесвітньому масштабі в травні 1919 р. підрозділи 8-ї та 13-ї армій провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Погрожуючи зброєю, вони забрали всіх шахтарів до сорока років прямо з виробок. Не гребувала Червона армія і примусовими мобілізаціями в селах, беручи їх перед цим в облогу. Однак, "мобілізації" не давали бажаного результату, оскільки "мобілізовані" стрімко поповнювали ряди дезертиріву _Тр_аВні 1919 р. лише в Лисичансько-Бахмутсько-Куп'янському районі різні групи дезертирів налічували від тридцяти до сорока тисяч чоловік - вони не рухалися до радянської півночі, але й не хотіли приєднуватися до Добровольчої армії. Казали, що вони були надзвичайно "ворожо настроєні проти комісарів, комуністів та євреїв". - Див.: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. - С.155..

На цей час ідеологічні суперечності Н. Махна і більшовиків наблизилися до критичної межі й спричинили розрив між ними. Після заборони реорганізації 3-ї бригади в дивізію (28 травня 1919 р.) й складення Н. Махном повноважень комдиву, приазовська ділянка фронту з А. Денікіним була послаблена. 25 червня 1919 р. денікінці зайняли Харків, а 28 - Катеринослав.

Нескінченні реквізиції (1919 р. був напрочуд врожайним) і мобілізації денікінського режиму, з одного боку, та відхід Червоної армії з теренів України, з іншого, забезпечили широке залучення населення Приазов'я до лав Першої повстанської української дивізії. Збори командирів возз'єднаних загонів 1 вересня 1919 р. узгодили нову структуру органів управління Революційної повстанської армії, що налічувала близько 40 тис. піхотинців, 10 тис. кавалеристів, тисячу кулеметів, 20 гармат, понад 12 тис. тачанок.

З другої половини 1919 р. шляхи анархістів з більшовиками розходяться. Метою анархістів стає "третя соціальна революція", що повинна була остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу (на їх думку політика більшовиків не відповідала корінним інтересам робітничо-селянського класу). Анархісти гостро критикували аграрну політику українського радянського уряду Х. Раковського. Однак на етапі боротьби з денікінською навалою вони вкотре змушені були піти на союз із ними.

Ситуація насправді була безвихідною. Найбільш точно її зміст висловлений у народній поемі "Українські митарства": "Денікін, сівши нам на спину / Став так нівечить Україну, / Що нам прийшлось - чи глину їж, / Чи боронись, хвативши ніж..."Прудников В.В. Атаман из Гуляй-Поля. - Донецк, 2000. - С.102.

До середини жовтня 1919 р. контроль Н. Махна над Приазов'ям був відновлений. У листопаді 1919 р. його армія зросла до 80 тис. осіб. Оголошений поза законом Н. Махно й більшовики перебували в різних політичних таборах. Хоча Н. Махно й намагався бути "батьком" селянству загалом, але його напрямом у громадянській війні стало репрезентування інтересів заможного селянства, яке в селах колишніх іноземних колоністів, становило майже 20%. Осінь 1919 р. - час досить успішних для Н. Махна боїв з денікінцями (зокрема, з корпусом Я. Слащова й кіннотою А. Шкуро).

Чергове загострення ситуації відбулося наприкінці грудня 1919 р. - більшовики, що потерпали від нестачі вугілля, спрямували в Донбас армії Південного фронту. 24 грудня вони захопили Луганськ, 25 грудня - Слов'янськ, 27 грудня - Краматорськ, Бахмут, Попасну, 4 січня 1920 р. - Маріуполь. 29 грудня 1919 р. розпочав діяльність Ревком Донбасу, а на місцях - його клони, що сконцентрували у своїх руках всю повноту влади. Інтереси більшовицької влади та селянства, керованого Н. Махном, перейшли в стадію дальшого загострення суперечностей, які не вирішувалися. Загроза тривалої в часі партизанщини (попри усталений стереотип, що в Донбасі для неї умови несприятливі) була цілком реальною.

Махновським та отаманським загонам було де сховатися: кожен з них мав не лише базові сільські округи, а й базові ліси із системою землянок, схронів та схованок військового спорядження. Базовим лісом отамана Ф. Щуся був Дібрівський, Савонова - Ізюмський, Каменюка - Старобельський. Як керівники, так і рядовий склад махновців на той час мали неоціненний досвід військових дій. Тактика і стратегія махновців, нестандартні військові рішення викликали щире захоплення навіть у білогвардійців. Більшовицьке керівництво також усвідомлювало рівень політичного впливу та військову силу свого противника. Не випадково ставка було зроблена на позбавлення його щирої і масової підтримки місцевого селянства.

9 січня 1920 р. Н. Махно був оголошений поза законом. 5 лютого 1920 р. Все- укрревком затвердив Закон про землю, який, певно, не викликав піднесення переважної частини колишніх колоністів, оскільки суттєво обмежував розмір селянського землекористування. Складна політична ситуація в Приазов'ї знайшла своє відображення в зведеннях по НКВС про політичний стан у Донецькій губернії. В травні 1920 р. в Юзівці й Маріуполі було скасовано стан облоги. Проте ситуація залишалася складною, городяни голодували. Стан політичної анархії повною мірою віддзеркалила робота повітового з'їзду ревкомів у Маріуполі 10 березня 1920 р. У ньому брали участь представники десяти махновських волостей (половина волостей повіту), які висловили різке незадоволення діями продкомісій.

Махновські формування, на відміну від радянських органів, фактично контролювали життя сільської округи, здійснюючи раптові напади на продзагонівців, міліцію, каральні роти. Губуправління вимушено визнало: "Більша частина населення повіту перебуває в армії Н. Махна, і продрозкладка не здійснюється"ДАДО, філіал, ф.1, оп.1, спр.161, арк. 39..

За роки громадянської війни Маріупольщина наводнилася біженцями з центральних губерній Росії, тут оселилася значна кількість колишніх офіцерів, буржуа. Через скрутний продовольчий стан відкрите невдоволення радянською владою виявляли службовці й робітники. Пересічним явищем стали робітничі страйки. Серйозного характеру набули заворушення через продрозкладку. (Показовим є випадок, що мав місце в Таганрозькому повіті: у липні 1920 р. тут висадився нечисленний білогвардійський десант, який через якихось 2-3 дні зріс за рахунок місцевого населення до 4 000 осіб.) З початку здійснення продрозкладки (з травня по червень) у Донецькій губернії було вбито близько 300 радянських працівників (з них 150 продзагонівців та 60 міліціонерів). Авторитет радянської влади в широких верствах населення був невисоким. Натомість політвідділ повстанської армії Н. Махна проводив успішну агітацію не лише в середовищі селянства, а й серед робітників.

Наприкінці літа 1920 р. Донецький басейн перетворився на суцільний внутрішній фронт. Не останню роль у цьому відіграв рейд Н. Махна по Донбасу. Він не лише активізував великі формування (Шаповалова, Буданова, Сазонова), а й спричинив утворення значної кількості малих і найдрібніших загонів. На жовтень 1920 р. у Донецькій губернії самих лише великих загонів, оголошених поза законом, налічувалося близько 20, у них перебувало майже 10 тис. осіб (2,3% сільського населення губернії; причому, махновські формування сюди не враховувалися). У донесеннях НКВС зазначалося: "Точному обрахунку банди не піддаються, оскільки більшість з них перебуває в селах, озброєні обрізами, мають місцеве значення і будь-якого моменту становлять реальну силу"Центральний державний архів вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України, ф.1, оп.2 дод., спр.7, арк. 52 зв..

Загострення політичної ситуації в регіоні дещо призупинила небезпека врангелевської окупації. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську між представником радянської України Я. Яковлєвим та представниками армії Н. Махна - Куриленком і Поповим було укладено угоду про спільні дії по боротьбі з Врангелем, наступ якого вдалося відбити.

Після розгрому "білого барона" питання ліквідації махновського руху стало справою часу, й не тільки через ідеологічні та політичні суперечності між Н. Махном та керівниками країни рад. "Махновія" містилася в промисловому серці України - Донбасі. В. Ленін цілком слушно зауважував: "Донбас - це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням"Політичний звіт Центрального комитету РКП(б). 27 березня // Ленін В.І. ПЗТ. - К., 1974. -Т.45. - С.100.. Така ж за змістом думка проводилася й у відозві ВУЦВК до всіх партійних організацій України.

26 листопада 1920 р. Н. Махно та усі його загони втретє були оголошені ворогами революції й республіки. Після перемоги над білогвардійцями, що підтримувалися з-за кордону, "внутрішня контрреволюція" розцінювалася як менш серйозний противник. 29 січня 1921 р. РНК УСРР ухвалила постанову, де боротьба з бандитизмом визнавалася фронтом першочергового державного значення. При РНК була утворена постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. Лише з Маріуполя на боротьбу з махновщиною в повіті були відряджені 2 600 чонівців. Успішно здійснювалася ліквідація нечисленних регіональних угруповань. Упродовж весни 1921 р. місцеві селянські загони і формування переважно припинили своє існування. Серед них і загін Фоми Кожі в районі с. Старобешеве.

Відновлення взимку 1920 р. радянської влади в Приазов'ї і розгортання політики "воєнного комунізму", з одного боку, привело до масового втягнення місцевого селянства до махновського руху, а з іншого, - остаточно зробило його антирадянським, антибільшовицьким (причому радянські органи в подальшому схильні були пояснювати участь греків у махновському русі національною й соціальною специфікою - Авт.). 1920 р. - час запеклої боротьби радянської влади й Н. Махна за політичний вплив у Приазов'ї, в якій перемогла централізована державна організація. Її результат був зумовлений заміною політики "воєнного комунізму" непом, який прискорив відмову селян від збройного опору більшовикам.

Час "Х" анархістсько-більшовицького протистояння прийшовся на часи воєнного комунізму. По суті, його не могла відвернути й остання угода, укладена між ними 2 жовтня 1920 р. в Старобільську через загрозу наступу П. Врангеля. Покінчивши із ним, всю силу свого інструментарію терору: каральні експедиції, масові арешти анархістів у містах, застосування системи заручництва, нацьковування отаманів, розстріли та стягнення, кампанії суспільної дискредитації тощо, більшовики спрямували персонально проти Н. Махна, Революційної повстанської армії України, місцевих повстанських загонів та селянства, як його рушійної сили та економічної платформи. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) здійснила разом з частинами Червоної армії чотири масштабні антианархістські операції, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. До кампанії силового та політичного знищення анархізму були залучені видатні більшовицькі політичні діячі - М. Фрунзе, Ф. Дзержинський, Г. Петровський, С. Косіор, Ф. Кон, Д. Лебедь, Чубар, Х. Раковський, В. Затонський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та інші.

Переможний прапор більшовиків, здавалося, вже замайорів над териконами Донбасу. Втім, "переможцю" вочевидь було від чого опустити руки: і край, і його люди невпізнанно змінилися за роки нелюдських страждань і випробувань.

Якщо спробувати в кількох фразах охарактеризувати стан регіональної спільноти на етапі остаточного утвердження більшовиків, вимальовується такий мало оптимістичний перелік: фрагментація соціальних і класових спільнот; знищення механізмів і законів соціальної взаємодії; тотальна дегуманізація міського і сільського середовища. Війна з її особливим кліматом, коли обиватель призвичаївся до майже щоденних змін у владі, звик до політичної нестабільності й адаптувався до життя "у вируючому котлі" ("не було жодних військ майже все літо 1920 року, і селяни аж засумували від утвореної тиші"Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. - К., 2008. -

C. 100.) невпізнанно змінила народ: від старців до дітей. Війна пройшла крізь міста і села, крізь долі і родини, розвівши підчас рідних по крові людей у різні світоглядні табори.

"Вакханалія дикості" - в цих словах, власне, концентрується суспільний досвід тих літ. Жахливе здичавіння виявляли всі політичні сили, що змагалися за Донбас, включаючи місцеве населення. Здавалося, вони намагалися в найжорстокіший спосіб продемонструвати свою спроможність навести тут лад. Лейтмотивом жорстокості стала теза: "Вони по-інакшому не розуміють". Привселюдні екзекуції та страти з елементами садизму впродовж років перетворилися на найпопулярніший інструмент "виховування" населення. Не випадкового пролетарі десятками тисяч разом із сім'ями при наближенні білогвардійців відходили із червоноармійськими частинами, так само масово разом із білогвардійцями зникали інженери та власники підприємств. Трупи повішаних перетворилися на звичну "окрасу" міських краєвидів. На селі з червоноармійців-реквізиторів живцем здирали шкіру, набиваючи рот і кишечник зерном.

Парадоксально, але факт, гору в тій ситуації дійсно отримала сила, що виявила "дива" послідовної тривалої в часі жорстокостіВарто згадати лишень, як В. Ленін і Ф. Дзержинський організували геноцид донських і кубанських козаків. При загальній чисельності населення в 3 млн. осіб в 1919 - 1920 рр. були знищені або депортовані від 300 до 500 тис. осіб. - Див.: Верт Николя. Государство против своего народа // Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. - М., 1999. - С. 119. - Луганщина і Донеччина постраждали від нього не меншою мірою, аніж епіцентр Всевеликого Війська Донського. І у російських, і у українських нащадків донського козацтва історична пам'ять виявилася занадто короткою..

Визвольні змагання 1917-1921 рр. закінчилися трагічною поразкою, внаслідок чого українські землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних.

По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення "єдиної і неподільної Росії" і як захисники української національної державності в її радянській оболонці.

По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Токсична дія комуністичного вірусу, значно підсилювана руйнуючою дією вірусу малоросійства, виявилася смертельною для незміцнілого організму новонародженої української державності.

Місцева еліта Донбасу виявилася своєрідним зліпком епохи: з неймовірною енергією та піднесенням вона акумулювала радикальні гасла кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерувала робітнича людність промислового регіону. Особливість суспільно-політичного осердя Донбасу на першому етапі революційного піднесення полягала в кількісному зростанні його ліворадикального крила.

Втім, твердження про те, що тогочасні мешканці Донбасу були органічною соціальною базою більшовицького руху і підтримували його, є безпідставним радянським міфом. Першість серед суспільно-політичних сил, що здійснювали пошук шляхів й місця Донбасу в революційно-визвольних змаганнях 19171920 рр. по праву належала анархістському селянському руху під проводом Н. Махна, що перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення і послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету, розробивши оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Власне, це була історична інверсія природно характерної для українців ідеї козацької вольниці. Переростання ідеї непідвладності будь-якій владі в цілком конкретне її просторово-територіальне втілення було лише справою часу. Втім, саме часу для переростання Гуляйпільськї республіки на історично нову версію повноцінної державності не вистачило. Під ударами надцентралізованої більшовицької диктатури вона зазнала поразки.

Не суголосність більшовицьких гасел прагненням широких верств населення, а цинізм, жорстокість та пластичність більшовицької влади забезпечила їй перемогу. Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в центральній Росії на початку XX ст. В ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався у багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали винятком. Не мало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів - боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь поширення в середовищі українського соціуму ідей комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Кінцевою датою визвольних змагань в Східній Україні слід вважати 1920-й рік. Саме тоді російські війська на її території більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір з Росією укладав український радянський уряд.

Радянська Україна зовні виглядала як повноцінна держава - з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися "незалежність і суверенність кожної з договірних сторін". Стаття 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У статті 2 декларувалося, що "з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов'язань відносно кого б то не було"Історія Радянської Конституції в декретах і постановах Радянського уряду. 1917-1936. - К., 1937. - С. 152-153..

Насправді, однак, народжена в ході жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби горбачовської "перебудови" Юрій Афанасьєв підкреслював: "Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консерватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового"Афанасьев Ю. Как России заново обрести свою историю // Судьбы российского крестьянства. - М., 1996. - С. XXIV.. Українці опинилися в надцентралізованій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі і зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Існує вражаюча відмінність у методах, за допомогою яких керівники РКП(б) створювали першу і другу радянські республіки в Україні.

До проголошення в грудні 1917 р. першої республіки вони підійшли відповідально. Раднарком погодився з висунутим Центральною Радою етнографічним принципом визначення кордонів, щоб задіяти в державотворчому процесі більшовизовані ради робітничих і солдатських депутатів у південних та східних губерніях УНР. З'їзди рад, на яких Центральна Рада мусила бути усунута від влади Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом рад робітничих і селянських депутатів, організовувалися двічі. Перший раз - у Києві, але той з'їзд виявився непідконтрольним Раднаркому. Тоді російські війська зайняли Харків, і повторний з'їзд рад у цьому місті проголосив радянську владу в Україні. Проголошену державу назвали Українською Народною Республікою, тобто запозичили назву, яку дала своїй державі Центральна Рада. Український радянський уряд назвали не Раднаркомом, за аналогією з московським урядом, а Народним секретаріатом, за аналогією з Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

Натомість до створення роком пізніше другої радянської республіки Кремль підійшов по-іншому.

Український радянський уряд був утворений в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його творці не потурбувалися організувати з'їзд рад. Організовував уряд Й. Сталін - з людей, яким він особисто довіряв. 6 січня 1919 р. у Харкові вони оголосили про створення в Україні держави за аналогією з радянською Росією - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Через три тижні Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР був перейменований, за аналогією з Росією, в Раду народних комісарів (Раднарком). Пропозиція В. Затонського відновити стару назву - Народний секретаріат не була підтриманаЗатонський В. Із спогадів про українську революцію // Літопис революції. - 1930. - №5. - С.172..

Демонструючи свої перспективні плани, 5 лютого 1919 р. РНК УСРР виголосила декрет про створення Донецької губернії як тимчасової адміністративно-територіальної одиниці на основі Бахмутського та Слов'яносербського повітів колишньої Катеринославської губернії. Згодом до неї включили ще низку територій, а 23 березня 1920 р. відповідно до рішення РНК РСФРР виділили Донецьку губернію. Невдовзі, після того як більшовики відновили свій вплив в Україні, Президія ВУЦВК ухвалила постанову (16 квітня 1920 р.), відповідно до якої до Донецької губернії увійшли частина Харківської та більшість повітів Катеринославської губерніїПро обставини та територіальні межі губернії див.: Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України / Упоряд. К. Г алушко. - Харків, 2016. - С.245 -247..

Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті "Правда" статтю "Політика радянської влади з національного питання в Росії". На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах "диктатури пролетаріату" вимагало "перетворення їх на радянські країни, тісно пов'язані з центральною Росією в одне державне ціле". Таке укорінення, як він стверджував, було "немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення"Сталин И. Сочинения. - Т. 4. - С. 359..

Здатність радянської влади створювати ілюзію підтримки робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих "країн" місцевими кадрами і управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеросійської партконференції "Про Радянську владу на Україні" в грудні 1919 р.: "Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план"В.І. Ленін про Україну. - Частина II. - 1917-1922. - К., 1969. - С.359.. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала своєї назви. Назва з'явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з'їзді РКП(б): коренізація.

Йшлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР й передусім - про "націоналізацію" загонів правлячої партії в союзних республіках. Але термін "націоналізація" у значенні втягнення в РКП(б) представників неросійських національностей не міг бути використаний, оскільки його звикли вживати у значенні передачі засобів виробництва "в руки нації", а тут радше йшлося про "націоналізування". Тому для означення втягнення у владу, яка будувала комунізм, представників неросійських національностей винайшли термін "коренізація" (у значенні "укорінення"). Ним позначався зміст кампанії - укорінення в республіках Комуністичної партії - носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов'язаних вертикалей - партійної, радянської і чекістської.

Для більшовиків після їх останнього утвердження в Україні не було жодної таємниці в тому, що їхні позиції в республіці загалом, Донбасі зокрема, м'яко кажучи, не безсумнівні. Критика непоказного рівня пролетарської свідомості донбасівців, що з різних вуст (В. Затонського, Д. Мануїльського тощо) лунала на XVIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) була нічим іншим, як погано замаскованим блефуванням. Реальної підтримки ані в середовищі селянства, ані в середовищі робітників, тим більше - пересічних міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витривалою та цинічною, щоб врешті взяти Донбас у свої руки в момент найбільшого знекровлення багаторічною виснажливою епопеєю варваризації, дегуманізації, економічної та соціальної деградації під ударами ворогуючих на цьому геополітичному майданчику сил. Затвердження більшовицької диктатури найменшою мірою відповідало інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста перебували на межі соціальної та комунальної катастрофи.

В таких умовах більшовики зробили єдино можливий у тих умовах крок - переглянули попередню тактику, зробивши ставку на поступове зрощування своєї соціальної бази шляхом лібералізації в сфері товарно-грошових відносин та розіграшу національної карти.

Так, у контексті коренізації Донбас в складі України вперше в його історії постав як адміністративно-територіальна цілісність, що за внутрішніми законами свого існування входила у суперечність із національною республікою, у складі якої вона перебувала. Власне, не буде перебільшенням стверджувати, що в стратегічних планах більшовиків Донбас розглядався як найпотужніший важіль пролетаризації України, плацдарм створення і поширення якісно нового типу життєдіяльності соціального організму, дотягування "відсталої" селянської республіки до тих завдань, що Ленін та його однодумці відводили їй у планах створення Всесвітнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Більшовики впродовж років цілеспрямовано культивували регіоналізм Донбасу, перетворивши його на потужний важіль впливу на український субцентр влади.

Отож, запекла боротьба низки політичних сил (включаючи УНР, анархістський рух під проводом Н. Махна, маріонеткову Донецько-Криворізьку республіку, Всевелике Військо Донське, білогвардійців та ін.) за Донбас завершилася на користь радянської України. Вожді більшовиків вважали опанування Донбасом стратегічним завданням. Саме це змусило вождя світового пролетаріату наступити на горло гегемоністським амбіціям і, всупереч позиції засновників ДКР, які намагалися "вирвати" Донбас з-під впливу "українських націоналістів", добитися постанови ЦК РКП(б) (15 березня 1918 р.) про те, що Донецький басейн розглядається як частина України. Рішення фактично засудило попередню діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо сегментації України як шкідливу інтересам пролетарської революції.

Із остаточним затвердженням радянської влади колишні її попутники на шляхах революції були перекваліфіковані на "банди". В процентному відношенні більшість серед осіб, засуджених за контрреволюцію та бандитизм впродовж 1921 р. становили українці (71 та 68% відповідно)Міхеєва О. Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1919-1929). - Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. - С.40. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.experts.in.ua/baza/doc/download/Miheeva.pdf. Високі показники антирадянського руху в середовищі українців в цілому корелювалися із їхньою питомою вагою серед населення аграрних округів регіону. Втім і серед таких етнічних громад, як греки, підтримка селянського повстанського руху була досить суттєвою. В донесеннях Донецького ДПУ 1921 р. ще фігурують "махновські банди", під якими, крім власне загонів Н. Махна, розуміють також угруповання Марусі Нікіфорової, Бистрова, Солодова, Сафонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша, що виступали під гаслами "За вільні ради", "Вільна торгівля", "Визволення від більшовиків". До другої категорії спецзвіти відносили "петлюрівські банди" Каменюка, Терезова, Саєнка, Жоржа Бабицького. Угруповання Колесникова, Волоха та Винника кваліфікувалися як есерівські банди. Не менше клопоту донбаським чекістам завдавали угруповання дезертирів, що пройшли маршем територією губернії - частини 51 Кубанського полку, формування комбригу 1-ї кінної армії на чолі з Маслаковим. Низка місцевих угруповань (Жугіна, Склярова, Огнєва, Карлова) не мали політичного підтексту, збиралися для здійснення кількох нападів і непомітно поверталися до звичного селянського життя. Саме такого роду угруповання "лоскотали нерви" чекістам аж до 1923 р., хоча вже не відігравали відчутної ролі ані в місцевому суспільному, ані республіканському політичному житті.

Запровадження продподатку з нового врожаю 1921 р. різко звузило соціальну базу селянського повстанського руху в Україні загалом, на території Донбасу, зокрема. Нагадаємо, що переважно сільськогосподарськими за напрямами розвитку виробництва були Бахмутський, Маріупольський, Слов'янський, Старобільський та Таганрозький повіти тогочасної Донецької губернії. Промисловими зі значним на той час рівнем урбанізації слід вважати Дебальцевський та Юзівський повіти. Більш урівноваженою була соціально-економічна база Луганського й Шахтинського повітів.

З кінця 1921 - в першій половині 1922 рр. "політичні банди", що перед тим становили неабияку силу суспільно-політичного простору Старобільщини, Луганщини, Маріупольщини, Таганрожчини й Слов'яносербщини, поволі зникають не лише зі зведень ДПУ, а й з політичного ландшафту регіону. Переважна більшість селянства, що брало участь у повстанських загонах чи підтримувало їх, скориставшись амністією 15 квітня 1921 р., переходить до мирного життя.

Размещено на Allbest.ru