Протидія радянських спецслужб німецькій розвідці й контррозвідці на території України в 1941-1944 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОТИДІЯ РАДЯНСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ НІМЕЦЬКИМ РОЗВІДЦІ Й КОНТРРОЗВІДЦІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В 1941-1944 рр.

Д.В. Вєдєнєєв, О.Є. Лисенко

Аналізуються спрямовані проти нацистських аґресорів основні напрями контррозвідувальної діяльності радянських спецслужб на території України в 19411944 рр. Розкриваються зусилля, мета яких полягала в нейтралізації підривних акцій аґентури противника, розвідувальної та інформаторської мереж. Висвітлюються методи оперативної роботи з виявлення колабораціоністів у різних прошарках тогочасного українського суспільства, а також протидії опозиційним військово-політичним силам.

Ключові слова: Друга світова війна, Україна, радянські, німецькі та румунські спецслужби, розвідка й контррозвідка, оперативна робота, колабораціонізм.

В історії Другої світової війни нині, здається, уже не залишилося жодного тематичного поля, тією чи іншою мірою не опрацьованого дослідниками. Однак насправді існує кілька напрямів, студіювати які в радянські часи науковці, окрім співробітників органів державної безпеки, не могли внаслідок повної утаємниченості джерел, а також через цензурні перешкоди. До таких належить проблематика, пов'язана з функціонуванням радянських спецслужб у період Другої світової війни. Надзвичайно розгалужена й спеціалізована, їх діяльність у цей складний час заслуговує на глибоке осмислення задля того, аби встановити місце та роль у боротьбі зі справжніми й уявними «ворогами».

Торкаючись стану наукової розробки теми, зазначимо, що дослідники цілком усвідомлюють необхідність підготовки спеціальних студій з історії основних складових контррозвідувальної діяльності, спрямованої на протидію аґресорам на теренах України. Ця робота не ведеться, так би мовити, із «чистого аркуша». У радянські часи з'явилися праці Вищої Червонопрапорної школи КДБ СРСР, Вищих курсів КДБ СРСР у Києві, закриті збірники документів, що використовувалися переважно для підготовки фахових кадрів у цій сфері. Зрозуміло, що окрім специфічної інформації, котру вони містили, такі публікації були позначені відчутним ідеологічним впливом. Ці та інші обставини (як теоретичного, так і прикладного характеру) диктують необхідність комплексного опрацювання історії діяльності радянських спецслужб у роки Другої світової війни на базі розсекречених документальних масивів, нових концептуальних інтерпретацій, щойно введених до наукового обігу архівних джерел поза кон'юнктурними й політизованими схемами.

В останнє десятиліття з'явилися напрацювання вітчизняних дослідників (В. Бихова, О. Божка, Т. Вронської, О. Іванкова, С. Лясковської, В. Сідака, О. Шевченка, А. Чайковського, авторів цієї статті та інших науковців), де знайшли відображення такі аспекти теми, як розвідувально-підривна діяльність спецслужб аґресорів в їх зазіханнях на землі України, визначення провідних напрямів контррозвідувальних зусиль радянської сторони, протидія шпигунству, розбудова органів військової контррозвідки й контррозвідувальний захист діючої армії, діяльність контррозвідки НКВС--НКДБ у релігійній сфері тощо. Потреба в новітніх дослідженнях з історії контррозвідувальної діяльності воєнної доби на теренах України, на думку авторів, обумовлена, передовсім, необхідністю:

— науково-документальної арґументації вагомості «українського театру» воєнних та спеціальних дій у досягненні перемоги народів СРСР та Об'єднаних Націй над гітлерізмом;

— з'ясування особливостей перебігу основних військово-політичних процесів та вузлових подій Другої світової війни на українських землях;

— поглибленого студіювання ролі спецслужб у протистоянні аґресорам, і передовсім внеску розвідувальних та контррозвідувальних органів у забезпечення (захист) діючої армії, сфери державного управління, роботи військово- промислового комплексу, соціальної та етнонаціональної стабільності, інших пріоритетних аспектів життєдіяльності воюючої країни, на підрив яких першочергово спрямовувалися зусилля спецслужб держав-аґресорів;

— дослідження історії спецслужб нацистської Німеччини та її сателітів, без чого неможливе розуміння тієї воєнно-політичної й оперативної обстановки в Україні, які обумовлювали специфіку розбудови та службової діяльності контррозвідувальних органів НКВС--НКДБ;

— подальшого вивчення історико-правових та військово-історичних аспектів минулого України радянського періоду, у тому числі специфіки місця та функцій спецслужб у державному устрої, їх організаційно-правового облаштування, форм і методів роботи.

Автори ставили за мету комплексне дослідження нормативної бази роботи, функцій, організаційно-штатної побудови та оперативної діяльності контррозвідувальних підрозділів радянських спецслужб, що діяли на території України, із метою осмислення їх практичного внеску у відсіч нацистським аґресорам та протидію розвідувально-підривній діяльності спецслужб противника. При цьому акцент робився на контррозвідувальній протидії спробам спецслужб аґресорів заподіяти шкоду радянським збройним силам і тилу, що стало пріоритетним вектором функціонування органів НКВС та НКДБ у роки війни. В основу цієї статті покладено передовсім раніше недоступні широкому колу дослідників інформаційно-аналітичні, нормативно-розпорядчі, оперативні та інші документи органів НКВС--НКДБ із фондів галузевих державних архівів Служби безпеки України та МВС України.

Для розуміння оперативної обстановки та пріоритетних завдань реґіональних органів контррозвідки НКВС--НКДБ та військової контррозвідки наркомату оборони СРСР «Смерш» перш за все необхідно розглянути стан і можливості спецслужб нацистської Німеччини та її союзників, які активно діяли на теренах України. Безсумнівно, що радянським контррозвідникам протистояв надзвичайно сильний супротивник, системі розвідки та контррозвідки котрого були властиві такі риси:

— забезпечення максимальної централізації управління розвідкою й підривною діяльністю у широкому розумінні, підпорядкування органів спеціальної діяльності вищому військово-політичного керівництву Райху;

— орієнтація на «тотальність» (багатоманітність за спрямуваннями) розвідувальної роботи, її тісну координованість із геополітичними, зовнішньополітичними та воєнно-стратегічними концепціями Німеччини;

— перетворення розвідувально-підривних механізмів на важливий інструмент «блискавичної війни»;

— прагнення до створення «п'ятої колони» на території потенційних противників та об'єктів майбутнього вторгнення;

— насадження аґентури в управлінських і ділових колах зарубіжних держав, перехоплення важелів політичного управління;

— інспірування й оперативне використання націоналістичних, сепаратистських, антиколоніальних та інших антиурядових рухів, організацій, а також німецької діаспори;

— масштабне дезінформування противника;

— психологічна війна та розклад морально-психологічної стійкості населення й військ противника;

— застосування розвідувально-диверсійних спецпідрозділів, укомплектованих, у тому числі, представниками народів країн, проти яких здійснюється аґресія;

— розвиток технічних видів розвідки, використання досягнень науково- технічного прогресу та інноваційних досліджень.

На території України окупанти розгорнули потужну мережу органів спеціального призначення -- військової розвідки, абверу (який мав підрозділи власне розвідки, або абвер-1, диверсійно-підривної справи - абвер-2, військової контррозвідки -- абвер-3), таємної поліції (ґестапо), поліції безпеки (СД), польової жандармерії, охоронної та поліції порядку.

Німці простудіювали досвід повстанства в Україні періоду громадянської війни й перед нападом на СРСР розробили комплекс контрпартизанських заходів. На захопленій території встановлювався жорсткий контррозвідувальний режим, який тримався на карально-терористичній практиці, ліквідовувалися або бралися під контроль члени партії й комсомолу, співробітники НКВС, визначалися особи, які прибули на проживання в адміністративні центри після 1 вересня 1939 р. Антипідпільні операції гітлерівців відзначалися доволі високою результативністю. Спецслужби противника вдало практикували створення псевдопартизанських загонів і підпільних груп-«приманок».

Основним оперативними органами німецької армійської розвідки стали так звані абверкоманди (АК), котрі зосереджувалися на розвідувально-підривній роботі в тилу радянських військ і прифронтовій зоні (за номерами від 100 -- розвідувальні органи, від 200 -- диверсійно-підривні, від 300 -- контр- розвідувальні). Провідним органом абверу в Україні виступала абверкоманда-102 (АК-102, позивний «Оріон», розформована в липні 1943 р.). Вона забезпечувала розвідувальною інформацією командування групи армій «Б» і підпорядковувалася безпосередньо штабові «Валлі» (створений перед війною у Варшаві для координації діяльності органів абверу на Східному фронті), дислокувалася у Сталіно, Полтаві, Харкові, Києві. Радянським органам держбезпеки вдалося встановити 69 співробітників та аґентів цієї абверкоманди, 8 було заарештовано. Розвідорган мав власні спеціальні навчальні заклади з підготовки аґентів-розвідників, радистів для закидання в тил Червоної армії. Аґентура вербувалася, переважно, із числа активних колабораціоністів та в таборах військовополонених.

Активністю відзначилися такі розвідувальні та розвідувально-диверсійні органи:

-- АК-101, котра діяла в південних і східних областях України, обслуговувала німецькі 11-ту й 1-шу танкову армії (згодом передислокувалася до Румунії). Працювала у взаємодії з ґестапо, польовою жандармерією, створила низку окремих розвідорганів, зокрема «Дромедар» (АҐ-114; складалася переважно з вірменських націоналістів). На завершальному етапі війни вела роботу проти 3-го та 4-го Українських фронтів. Радянські спецслужби заарештували 33 аґентів АК-101;

— АК-103, Сталінська область, обслуговувала 1-шу танкову армію (заарештовано 17 співробітників та аґентів цього органу);

— АК-106, обслуговувала 3-тю румунську армію, діяла на півдні України (виявлено 64, заарештовано 6 співробітників та аґентів);

— розвідувальний орган «Візель», котрий працював у Чернігові (виявлено й заарештовано 23 співробітників та аґентів);

— АК-201 при групі армій «Південь, дислокувалася у Сталіно, Краснодарі, Євпаторії;

— АК-202 при групі армій «Південь», поповнювалася курсантами Полтавської й Запорізької шкіл диверсантів, дислокувалася в Полтаві, Запоріжжі, Кіровограді, Вінниці, Кам'янці-Подільському;

— АК-204 (Харків, Полтава, Кіровоград, Чернівецька область), що спеціалізувалася на диверсійній роботі. Виявлено 12 співробітників та понад 100 аґентів, 28 із них затримано;

— військово-морська розвідувальна команда абверу на Чорному морі («Нахріхтенбеобахтер»), яка мала розвідувально-аґентурні органи, зафронто- ву аґентуру, диверсійно-терористичну команду, спецшколу, каральний загін «Чорне море», табір військовополонених. При цьому ж органі з літа 1942 р. перебувала італійська розвідувально-диверсійна команда.

Аби уявити масштаби розвідувально-диверсійної роботи противника, зазначимо, що лише спецшколи абверу на Східному фронті одночасно готували 4175--5765 аґентів-розвідників і диверсантів (у середньому на рік 10-- 15 тис. бійців таємної війни та 4200--4700 спецпропаґандистів).

Для розуміння аґентурних можливостей гітлерівських спецслужб згадаймо І. Сірика -- колишнього помічника секретаря ЦК КП(б)У М. Бурмистенка (відповідав за організацію партизансько-підпільного руху й загинув при спробі виходу з оточення у вересні 1941 р.). Із грудня 1941 р. І. Сірик добровільно пішов на співробітництво зі спецслужбами Німеччини. Він видав практично всю інформацію про апарат ЦК КП(б)У та його керівників, систему організації підпілля й партизанського руху, персональний склад деяких обласних партійних підпільних організацій (за формування яких безпосередньо відповідав), партизанських загонів, повідомив про низку шкіл із підготовки розвідувально-диверсійних кадрів та про їхніх курсантів, конспіративні квартири, паролі, документну техніку підпілля тощо. Німці закидали І. Сірика до підпілля й він, удаючи з себе «представника Центру», видавав учасників руху опору, чимало з яких були захоплені та страчені, зокрема члени Київського підпільного комітету КП(б)У на чолі з Т. Шамрилом.

Оскільки Молдавію, частину земель півдня України та Поділля (так звану Трансністрію з центром в Одесі) А. Гітлер передав союзній Румунії, значну активність на українських землях виявляли і спецслужби цієї держави. Провідним армійським розвідувальним органом виступала ССІ («Сервічул-секрет-де-інформаціє»). Розвідувально-диверсійну роботу в тилу Червоної армії організовував «штаб аґентури Східного фронту» (умовна назва «Вултурул» - «Орел», у складі аналітичного, аґентурно-розвідувального відділів, радіогрупи), зашифрований під військово-будівельну частину. Діяли три філії «Вултурула» - в Одесі, Миколаєві, Сімферополі. Цей самий орган розгортав контррозвідувальну роботу проти радянської розвідки та партизансько- підпільних формувань, вербував аґентуру серед військовополонених, колишніх білоґвардійців та учасників українських націоналістичних організацій. Тільки в Одеській області заарештували понад 40 співробітників та аґентів цього спецоргану. У центральному апараті ССІ існував відділ «Г», котрий займався координацією розвідроботи з відповідними німецькими службами на фронті.

Румунська спецслужба вдавался й до заходів інформаційно-психологічного протиборства. Зокрема, в Одесі при університеті у травні 1942 р. було створено Інститут антикомуністичних досліджень і пропаґанди (до нього приєдналася й група місцевих науково-педагогічних працівників), під егідою якого велася спецпропаґанда. Серед завдань інституції проголошувалися «повернення у свідомість людей великих істин - віри, справжньої свободи та інших високих ідеалів людства». Насадженням релігійних розколів та «чисткою» православного духівництва займалася Румунська православна місія.

Розвідувально-підривну роботу на теренах України (передовсім Закарпаття й Галичини, хоча ще до війни аґентурні позиції було створено в Києві та Харкові) вів 2-й відділ (розвідка й контррозвідка) ґенштабу угорської армії. Спецслужба включала «центральні групи» розвідки, контррозвідки, оперативного обліку та обробки інформації (в останній існував 5-й підвідділ, що збирав, аналізував відомості про СРСР). Під егідою начальника угорського ґенштабу ґенерал-полковника Г. Верта та керівника абверу адмірала В.Канаріса було налагодждено тісне співробітництво обох спецслужб, які щомісячно здісню- вали обмін інформацією щодо СРСР, країн Центральної Європи та Балкан, для чого керівник 2-го відділу ґенерал-майор І. Уйсаші особисто навідувався до Берліну.

Угорські спецслужби, зокрема, спромоглися створити довгострокові оперативні позиції, які радянська контррозвідка ліквідовувала принаймні до кінця 1940-х рр. Так, у лютому 1948 р. управління МДБ УРСР у Закарпатській області викрило нелеґальну Мадярську закордонну організацію на чолі з аґентом угорської контррозвідки з січня 1944 р. В. Вароді. Останній був звільнений із табору в 1946 р. і створив підпільну групу з метою підготовки диверсій на залізницях, збройного повстання та відторгнення реґіону від України.

На початковому етапі війни, після злиття 20 липня 1941 р. НКВС і НКДБ СРСР в єдиний народний комісаріат внутрішніх справ, контррозвідувальні функції з протидії розвідувальній діяльності спецслужб противника покладалися на 2-ге управління НКВС СРСР, відповідні управління НКВС союзних республік та підрозділи регіональних органів НКВС. Контррозвідники зосередилися на протидії аґентурній розвідці та диверсіям спецслужб противника, режимних заходах, контррозвідувальному забезпеченні евакуації промисловості, контррозвідувальному захисті партизансько-підпільних формувань, проникненні в розвідувальні та контррозвідувальні органи противника, їх аґентурний апарат та спецшколи, адміністративні й поліцейські формування окупантів. їм доводилося протидіяти спробам спецслужб противника збирати інформацію про діючу армію, проникати у великі індустріальні центри, проводити диверсії на оборонних підприємствах, комунікаціях, скоювати теракти, поширювати панічні чутки тощо. Зазначимо, що порівняно з 1939 р. кількість аґентури, яку спецслужби противника закидали в радянський тил, у 1941 р. зросла в 14, у 1942 р. - 31, у 1943 р. - у 43 рази. Крім того, у центральному апараті НКВС УРСР певні контррозвідувальні функції виконували економічний (протидія розвідці противника на об'єктах промисловості, транспорту, у сільському господарстві) та секретно-політичний (робота у соціальних групах, які вважалися нелояльними щодо радянської влади, релігійному середовищі) відділи. нацистський агресор військовий політичний

Перший, катастрофічний для радянської сторони, період війни супроводжувався труднощами та прорахунками в контррозвідувальній роботі. Передовсім не вдалося повністю відмобілізувати контррозвідувальний апарат, не вистачало кваліфікованих оперативних працівників та оперативно- технічних засобів, в умовах швидкого відступу та призову до війська руйнувалися зв'язки з аґентурою (в УНКВС по Чернігівській області, наприклад, в армію мобілізували до 75% підготовлених для зафронтової роботи негласних помічників).

Незадовільною була координація роботи між територіальними, транспортними органами держбезпеки, військовою контррозвідкою, недостатньо уваги приділялося контррозвідувальному захисту промисловості й транспорту тощо. Радянська контррозвідка (особливо її реґіональні органи) слабко орієнтувалася у структурі, формах і методах роботи ворожих спецслужб. їх кадровий потенціал суттєво послабили передвоєнні репресії, котрі згубно вплинули на визначення пріоритетів контрозвідувальної діяльності, професійний рівень та світогляд оперпрацівників. Власне ефективна система контррозвідувальної протидії аґресору, яка використовувала складні, кваліфіковані заходи (оперативні комбінації та ігри, створення аґентурних позицій у спецслужбах противника тощо) склалася вже на рубежі 1942-1943 рр.

Відповідно до указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 квітня 1943 р. було відтворено народний комісаріат державної безпеки (НКДБ) та відповідні республіканські наркомати. Спільний наказ керівників НКВС і НКДБ СРСР від 11 травня 1943 р. визначав функції та структуру відтепер окремих відомств. Основними завданнями наркомату держбезпеки визначалися: проведення розвідувальної роботи за кордоном; протидія шпигунській, диверсійній, терористичній діяльності іноземних спецслужб (за винятком цієї роботи у Червоній армії та військах НКВС, де діяли органи «Смерш»); протидія так званим «антирадянським проявам», тобто антидержавним учинкам (за тодішніми уявленнями) у суспільно-політичній та ідейно-культурній сферах; охорона керівних кадрів партії та уряду.

Визначалася й типова структура НКДБ союзної республіки, в якій контр- розвідувальна робота з протидії іноземним спецслужбам та «антирадянським проявам» у середині країни зосереджувалася у 2-му управлінні з такими функціональними підрозділами (відділеннями):

— 1-ше -- контррозвідувальна робота в містах;

— 2-ге -- контррозвідувальна робота у сільській місцевості;

— 3-тє -- контроль інтеліґенції та молоді;

— 4-те -- оперативна робота серед духівництва, «церковників і сектантів»;

— 5-те -- контррозвідувальна робота на визволеній території;

— 6-те -- розшук авторів анонімних «антирадянських документів»;

— 7-ме -- оперативне обслуговування консульських та інших іноземних представництв;

— 8-ме -- оперативна техніка;

— 9-те -- проведення обшуків, арештів, оперативна установка та візуальне спостереження;

— 10-те -- обліково-інформаційне відділення.

Крім того, 5-ті управління (або відділи) займалися радіоконтррозвідкою, шифрувальною роботою та охороною державної таємниці.

Для визначення службових завдань і структури контррозвідувальних підрозділів НКДБ союзних республік та реґіональних органів особливе значення (передовсім за умови відновлення органів державного управління на визволених територіях) мала директива НКДБ СРСР №7 від 27 травня 1943 р., відповідно до якої на 2-гі підрозділи НКДБ--УНКДБ покладалися завдання боротьби зі шпигунською, терористичною, диверсійною, підривною, іншою протиправною діяльністю іноземних розвідок та антидержавних елементів у середині країни (за винятком військових формувань, контррозвідувальний захист яких здійснювали органи «Смерш»). Затверджувався об'єктовий принцип як головний підхід в організації аґентурно-оперативної роботи. Запроваджувалося розмежування в повноваженнях оперативного складу:

— старший оперативний склад (від старших оперуповноважених і вище) мав вести аґентурні розробки та комбінації, утримувати на зв'язку кваліфіковану аґентуру, контролювати роботу периферійних органів контррозвідки;

— на оперативних уповноважених покладалася робота з інформаторами, перевірка даних аґентури, попередня розробка сиґналів про діяльність аґентів іноземних спецслужб та «антидержавних елементів», а також протидія організаторам активних протиправних дій (саботаж, поширення провокаційних чуток тощо);

— помічники оперативних уповноважених мали вести технічну роботу та виконувати доручення старшого оперскладу.

Конкретизувалася організаційно-функціональна структура контррозвіду- вальних підрозділів (2-х управлінь або відділів) НКДБ союзних республік та УНКДБ, які, окрім власне контррозвідувальних, навантажувалися також функціями «політичної поліції»:

— 1-ше відділення -- контррозвідувальна робота у промисловості, містах, серед управлінського апарату та дрібних ремісників; при цьому у складі відділення запроваджувалися групи «А» (боротьба з «антирадянським елементом» серед робітників, інженерно-технічного персоналу, у відомчих установах, науково-дослідних закладах), «Б» (для оперативної роботи серед службовців радянського апарату, промисловості, у профспілках, органах правосуддя та юстиції, банківських установах, торгівельних закладах тощо), «В» (охоплювала «неорганізоване населення» міст, осіб, які працювали індивідуально;

— 2-ге відділення -- контррозвідувальна робота у сільській місцевості, у складі груп «А» (контррозвідувальне обслуговування республіканських сільськогосподарських відомств та їх установ, науково-дослідних закладів) та «Б» (для керівництва районними апаратами НКДБ на селі);

— 3-тє відділення -- «боротьба з антирадянським елементом» серед інтелі- ґенції та молоді в містах, в якому група «А» займалася науково-технічними й творчими працівниками, сферою культури, освіти та медицини, а група «Б» -- студентством, іншою учнівською молоддю;

— 4-те відділення -- оперативна робота в релігійній сфері, що охоплювала як традиційні конфесії (православних, католиків, мусульман, юдеїв), так і протестантські деномінації, язичників, різноманітні теософські й містичні течії тощо;

— 5-те відділення -- спрямовувало оперативну роботу на виявлення та нейтралізацію на визволеній території аґентури й емісарів спецслужб противника, де група «А» опікувалася викриттям і ліквідацією німецьких аґентів і пособників, що залишилися в тилу, а група «Б» -- закинутими в тил розвідувально-диверсійними групами та аґентами спецслужб ворога (зазначимо, що лише 1944 р. в Україні було заарештовано 58 закинутих німецьких диверсантів-парашутистів, 352 інших аґентів, які мали осісти на визволених територіях, при цьому вилучено 29 радіостанцій);

- 6-те відділення -- оперативна техніка, розшук авторів анонімних документів (три групи);

- 7-ме відділення -- нагляд за іноземними консульствами та громадянами інших держав;

- 8-ме відділення -- візуальне спостереження, оперативна установка, проведення арештів та обшуків (три групи);

- 9-те відділення -- обліково-інформаційна робота.

Уживалися заходи з упорядкування аґентурної роботи. Зокрема, приписувалося створити резидентури в містах із 10--15 інформаторів, а керівництво 5--7 резидентурами покласти на оперуповноважених 1-го відділення. Активізувалася робота вкрай важливого для протидії розвідці противника відділу зовнішнього спостереження й оперативного встановлення 2-го управління НКДБ УРСР. До 1 січня 1945 р. підрозділ мав два віділення «зовнішньої розвідки», відділення аґентурного встановлення, оперативної техніки. Левова частка завдань по лінії зовнішнього спостереження й оперативного встановлення йшла від контррозвідки саме щодо протидії німецькому шпигунству.

Удосконалювався й оперативний облік, -- зародок власне інформаційно- аналітичної роботи (у складі НКВС--НКДБ не існувало окремих аналітичних підрозділів). Наказом НКДБ СРСР №00111 від 24 червня 1943 р. уточнювалися функції 10-го відділу 2-го управління (відповідно, і функції аналогічних підрозділів контррозвідки республіканських НКДБ). На цей відділ покладалося ведення оперативного обліку; підготовка інформаційних документів для керівництва НКДБ, оглядів за підсумками оперативної діяльності; узагальнення досвіду аґентурної роботи; вивчення методів роботи іноземних спецслужб; підготовка орієнтувань для місцевих органів НКДБ.

Відсутність штатного аналітичного підрозділу все ж давалася взнаки, тому наказом НКДБ УРСР №05 від 11 жовтня 1943 р. при 2-му управлінні створювалася інформаційна група з 7 оперпрацівників. Метою позаштатного підрозділу визначалося забезпечення інформацією НКДБ та союзного Центру про результати оперативно-службової діяльності на звільненій території. Приписувалося аналізувати інформацію, яка надходила з територіальних органів, готувати зведення, довідки, проекти директивних указівок для УНКДБ, допомагати їм у налагодженні інформаційно-аналітичної роботи.

Упорядкуванню інформаційних ресурсів контррозвідки сприяло введення в дію «Інструкції про постановку оперативного обліку у 4-х відділах УНКДБ» від 5 лютого 1944 р. Документ визначав основні форми оперативних розробок контррозвідки:

- аґентурна справа (активна оперативно-аґентурна розробка на групу осіб);

- справа-формуляр (оперативно-аґентурна розробка окремої особи);

- літерна справа (розробка певного об'єкта оперативної зацікавленості - розвідувального органу противника, антиурядової організації тощо).

На момент створення НКДБ УРСР мав у своєму складі 2398 співробітників (з них 1771 оперативник). Станом на 1 лютого 1945 р. 2-ге (контррозвідувальне) управління НКДБ УРСР включало секретаріат, 8 функціональних відділів, службу «М» (мобілізаційна) та обліково-інформаційне відділення (235 посад). Контррозвідувальну роботу також забезпечували (або реалізовували напрацювання контррозвідників) 6-й відділ (зовнішнє спостереження та оперативна установка, 74 посади), відділ «Б» з оперативною радіостанцією №31 (радіоконтр- розвідувальна служба, 171 штатна одиниця), відділ «В» (оперативно-технічний, 55 посад), слідча частина та шифрувальний відділ. До березня 1945 р. чисельність співробітників НКДБ УРСР (разом із регіональними органами -- 24 обласними управліннями та 792 райапаратами) була доведена до понад 14 тис. осіб (некомплект становив 23%, за оперативним складом -- 17%), із них 9033 співробітники перейшли з НКДБ СРСР, 2100 становили колишні службовці НКДБ УРСР, 183 дала військова контррозвідка «Смерш», 3587 осіб прибуло з партизанських формувань, партійно-комсомольського апарату тощо.

У соціальному розрізі штатні працівники органів НКДБ репрезентували всі прошарки населення. 85,5% оперативного складу становили члени та кандидати у члени ВКП(б), вищу й незавершену вищу освіту мали 11%, середню -- 45%. Серед співробітників були представники 30 національностей (65,5% -- росіяни, 26,5% українці та ін.).

У міру вигнання з території України гітлерівських окупантів перед радянськими контррозвідувальними підрозділами поставало широке коло завдань. Для координації відповідної роботи у складі 1-го відділу 2-го управління НКВС СРСР було створено спеціальне відділення. Перша значна поразка вермахту та його союзників під Москвою у грудні 1941 р. одразу викликала постановку відповідних контррозвідувальних завдань, які викладалися у вказівках НКВС СРСР №64 від 18 лютого 1942 р. щодо оперативної роботи на визволеній території.

Саме у цей час зросла й кількість 2-3-місячних розвідувально-диверсійних шкіл противника, в яких одночасно навчалося до 1,5 тис. осіб. Упродовж 1942 р. кількість аґентури, яку засилали в радянський тил, зросла у 2,5 рази. У лютому 1942 р. за вказівкою райхсфюрера СС Г. Гіммлера було створено спеціальний орган -- «Цепелін» -- для масштабної диверсійно-терористичної роботи у СРСР, включаючи глибокі тилові райони (Поволжя, Казахстан та ін.).

Територіальні апарати НКВС зобов'язувалися у ході визволення території негайно спрямовувати туди заздалегідь підготовлені оперативні групи НКВС-УНКВС із метою «виявлення аґентури німецьких розвідувальних органів та організації проти них активних контррозвідувальних заходів», пошуку й затримання громадян, які «заплямували себе співробітництвом з окупантами», відновлення зв'язку з власною аґентурою після перевірки з огляду на її можливе перевербування німцями (із залишених НКВС УРСР на окупованій території 12 726 аґентів та інформаторів вдалося відновити зв'язок лише з 2631), захоплення документів спеціальних чи адміністративних органів окупантів. Ішлося також про обов'язок щодекади готувати доповідні записки про оперативну та соціальну обстановку в населених пунктах.

7 лютого 1942 р. очільник НКВС УРСР В. Сергієнко затвердив положення про оперативні групи НКВС, на які покладалася ліквідація німецьких розвід- органів та резидентур, очищення місцевості від зрадників, відновлення роботи територіальних органів відомства. Укладалися плани дій опергруп після визволення населених пунктів. Так, планом дій у Харкові приписувалося вжити заходів із розшуку ворожої аґентури, численні завдання ставилися й секретно- політичному відділу (отримання аґентурних матеріалів про зрадників і пособників ворога, виявлення та арешти членів ОУН, співробітників «Просвіти», хорів і капел, створених за окупаційного режиму, проведення обшуків у церквах, затримання тих «церковників», які вели пронімецьку пропаґанду, збір відомостей про злочини тощо). Оперативні групи формувалися з наявних співробітників територіальних органів та резерву НКВС--НКДБ, і, як правило, складалися з підгруп з аґентурно-оперативної, слідчої роботи, фільтрації підозрілих осіб. Надалі особовий склад опергруп становив основу міських та райвідділів НКВС--НКДБ. Документ визначав широке коло осіб (співробітників ворожих спецслужб та «ставлеників німців»), серед яких негайному арешту підлягали функціонери розвідувальних, каральних, адміністративних органів противника, аґентура спеціальних та поліцейських установ, члени місцевого самоврядування, створеного окупантами, зрадники, провокатори, учасники репресивних дій проти цивільного населення, створених німцями націоналістичних і «контрреволюційних» організацій, власники радіостанцій, таємних складів для диверсійної роботи на залишеній території, утримувачі будинків розпусти. Решта підозрілих осіб підлягала «аґентурному спостереженню».

Висувався комплекс оперативних заходів, які потрібно було реалізувати після встановлення контролю над визволеною територією:

— перевербування аґентури спецслужб противника, утримувачів явочних квартир, провідників, резидентів;

— дезінформування ворога через перевербованих аґентів-радистів;

— вербування за лінією фронту через свою аґентуру співробітників адміністративних і поліцейських органів, допоміжного персоналу спецслужб противника тощо;

— створення за лінією фронту бази (конспіративних квартир, тайників тощо) для подальшої розвідувальної роботи;

— знищення розвідувальних органів противника силами партизанських загонів і диверсійних груп;

— створення леґендованих «антирадянських організацій» для просування через них аґентури НКВС до спеціальних органів противника та антирадянських еміґраційних організацій.

Розгорталися контррозвідувальні й розшукові заходи, спрямовані на нейтралізацію наслідків діяльності спецслужб противника на окупованій території. НКВС--НКДБ СРСР на підставі отриманих від територіальних органів та військової контррозвідки аґентурно-слідчих матеріалів укладав орієнтування на закинутих або підготовлених до виведення в радянський тил аґентів противника (особливе значення при цьому мала інформація негласних джерел НКВС--НКДБ у розвідувально-диверсійних школах ворога). При цьому важливо враховувати, що гітлерівські спецслужби взяли курс на створення масового аґентурно-інформаційного апарату, куди під час окупації залучали, зокрема, двірників, соціальних працівників, комунальників тощо, від яких вимагалося складати списки комуністів, комсомольців, євреїв, співробітників НКВС, радянських активістів, стежити за громадянами.

Особливе значення надавалося своєчасному захопленню документації спецорганів противника. Тільки у Харкові в лютому 1943 р. контррозвідники заволоділи 784 анкетами поліцейських, 202 підписками аґентів ґестапо, картотекою поліцейських, документами на 47 членів ОУН, звітами тощо.

Підвищеної уваги потребували особливо важливі заходи. Указівка НКДБ СРСР №40 від 8 липня 1943 р. спрямовувала на вдосконалення контррозві- дувального захисту, протидиверсійного забезпечення заводів та інших установ, які мали оборонне значення, використовували бактеріологічні препарати та отруйні хімічні речовини, проведення ревізії аґентурного апарату, набуття негласних «помічників» із кваліфікованих, патріотично налаштованих працівників. Значні зусилля вживалися щодо контррозвідувального захисту залізничного транспорту, адже аґентурно-диверсійні групи противника на станціях Харків і Київ знешкоджувалися або здавалися в полон до лютого 1945 р.

Активне використання спецслужбами Німеччини та Румунії антикомуністичних організацій, запровадження в них аґентурних позицій для розвідувально-підривної роботи після відступу своїх військ, поширення на окуповану територію діяльності підпілля ОУН, білоґвардійських, російських націонал- монархічних та інших організацій, наявність ідейно-політичної опозиції, скривджених політикою сталінізму осіб і соціальних прошарків обумовили енергійні зусилля контррозвідки НКВС--НКДБ, спрямовані на розробку та ліквідацію нелеґальних антирадянських організацій, а також посилену оперативну увагу до інтеліґенції, релігійного середовища, молоді.

Доводилося враховувати й те, що німецькі спецслужби створювали на окупованій території мережу молодіжних воєнізованих організацій, де юнаків (переважно з числа фольксдойче) навчали офіцери СС, а вихованців залучали до розвідувально-диверсійних груп, створювали з них псевдопідпілля для подальшої леґалізації й підривної діяльності на окупованій території.

Володіючи методами психологічної війни, окупанти виявляли постраждалих від передвоєнної репресивної політики, надавали їм певні матеріально-побутові привілеї, а потім вербували. Сіялася ворожнеча між різними етнічними групами. Так, на Кримському півострові переваги у сільському господарстві надавалися кримським татарам, у торгівельно-ремісничий сфері -- грекам, вірменам, болгарам.

Із цього погляду показова директива НКДБ УРСР №12 від 25 січня 1945 р. «Про посилення аґентурно-оперативної роботи з розробки антирадянського елементу серед молоді та виявлених у 1943--1944 рр. ворожих організацій і груп». У документі наводилися характерні типи організацій, які несли загрозу безпеці воюючої держави. Серед них - нелеґальна група Національно-трудового союзу нового покоління, куди молодь залучав резидент румунської розвідки Ю. Пеньковський, а кількох її учасників завербувало бюро інформації (розвідпідрозділ) румунського ґенштабу та німецька військово-морська розвідка, низка завербованих пройшла навчання в румунській розвідувальній школі в Одесі. У Києві виявили резидентуру (9 осіб), залишену німецькою розвідкою під виглядом «підпільної партійно- комсомольської організації». Проводилися арешти випускників курсів спецпропаґанди при німецькому міністерстві східних територій (лише до Дніпропетровська та Харкова спрямували 300 випускників курсів). У Харкові при агрономічній школі викрили молодіжну організацію, створену ОУН(б) та «Просвітою» під проводом професора Дубровського (виїхав з окупантами.

Директива НКДБ УРСР №2534/с від 21 грудня 1944 р. спрямовувала контррозвідників на оперативну розробку членів компартії та комсомолу, серед яких проводили вербувальну роботу органи абверштелле «Україна», СД, зондерштаб «Р», румунська контррозвідка для створення псевдопідпілля, псевдопартизанських загонів.

Окремим напрямом оперативно-розшукової роботи контррозвідки на визволеній від ворога території стало виявлення організацій, створених принциповими противниками радянського ладу - особами, які належали до забезпечених прошарків населення Російської імперії й перших післяреволюційних років, і розглядалися комуністичною владою як «класові вороги», зазнавали переслідувань та репресій. Наприклад, за справою «Провал» на Донбасі було заарештовано 78 осіб, у тому числі представники «старої» науково-технічної інтеліґенції. Останні активно працювали у створеному німцями товаристві «Схід», допомогли окупаційній адміністрації швидко відновити роботу шахт, вивезти зі складів 2,5 млн т вугілля, готували при відступі німців плани виведення з ладу промислових і підземних об'єктів, житлового фонду. За справою «Експорт» органи держбезпеки викрили у Сталінській області групу інженерів, котрі сприяли вивезенню окупантами 60 тис. т металу й 33 тис. т спеціальної леґованої сталі.

За справою оперативної розробки «Хвиля» (весна 1945 р.) в Києві було викрито члена-кореспондента АН УРСР біолога С. (завідував відділом академічного Інституту зообіології), який під егідою окупантів створив лабораторію з виготовлення сипнотифозної вакцини -- знаряддя бактеріологічної війни.

Під час окупації до своїх господарств повернулося близько 20 тис. «розкуркулених» селян, котрі створили (за визнанням органів НКДБ) значну кількість груп для відновлення своїх майнових прав та співпрацювали з окупантами, мстилися за кривди, заподіяні комуністичним режимом. Наприклад, у Миколаївській області група заможного селянина Б. «Месники» виказала понад 20 партизанів і партійців, а частина її учасників стала аґентами гітлерівських каральних органів. Так званий Комітет репресованих і скривджених (десятки колишніх «куркулів») співпрацював з окупантами, допомігши їм схопити та стратити понад 20 громадян. Загалом після вигнання нацистів з України органи держбезпеки ліквідували 125 «антирадянських куркульських груп» (заарештовано 1130 осіб).

Відомо, що співробітництво частини радянських громадян з окупантами спричинила репресивна політика комуністичного режиму в 1920-1930-х рр., жорстокі методи розбудови нової соціально-економічної моделі «мобілізаційного» соціалізму того періоду. Навіть історики КДБ СРСР, досліджуючи кримінальні справи осіб цієї категорії, доходили висновку, що майже 80% засуджених за участь в окупаційних карально-репресивних формуваннях радянських громадян перейшли на бік ворога з певних політичних міркувань, через прагнення помститися за утиски в передвоєнному сталінському СРСР. Так, «вороже ставлення до радянського державного й суспільного ладу» становило мотиви переходу на сторону ворога у 44%, «незгода з політичним режимом у СРСР» -- у 13%, «буржуазно-націоналістичні погляди» -- у 10% (у Західній Україні -- чверть усіх випадків), «зневіра в перемозі» -- в 11% випадків.

Усього за період війни контррозвідники знешкодили в Україні 7849 аґентів спецслужб противника, з яких 6951 -- німецької, 791 -- румунської, 20 -- угорської розвідок. Із них 2574 аґенти були залишені противником перед відступом, а 508 закинуті в радянський тил, 175 завербовані ще в довоєнний період. Відступаючи, аґресор залишив на території України понад 200 резидентур із розвідувально-диверсійними завданнями (до 2500 підготовлених аґентів). Контррозвідники територіальних органів НКВС--НКДБ разом зі «Смерш» виявляли аґентуру спецслужб противника, захоплювали їхні документи, ліквідовували склади зброї й диверсійної техніки залишеної «п'ятої колони». За період вигнання окупантів з території України контррозвідники викрили 4822 аґенти німецьких, румунських та угорських спецорганів.

Загалом, за статистичними даними органів держбезпеки, упродовж 1941-- 1945 рр. було заарештовано 84 677 осіб, у тому числі:

— за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини -- 2774, Румунії -- 59, Угорщини--14, Італії--7, Японії--10, Туреччини--4, Ватикану--2, інших країн--55 осіб;

— за державну зраду та активне співробітництво з окупантами -- 44 838;

— за участь у формуваннях ОУН та УПА (у 1943-1945 рр.) - 11 448;

— за «терористичні наміри» -- 142;

— за «антирадянську агітацію і пропаґанду» - 2689;

— членів релігійних громад різних конфесій (у 1943-1945 рр.) - 693.

До судів спрямували матеріали на 54 666 осіб, з яких було засуджено до смертної кари 4202 (у тому числі через повішення, за важкі військові злочини - 106), каторжних робіт - 14 288, виправно-трудових таборів на строк 10 років - 503, інші терміни таборів - 21 677, 1112 осіб утекли, померли або загинули під час бомбардувань.

У міру визволення території України органи держбезпеки приступали до виявлення залишеної на осідання аґентури противника й активних колабораціоністів, насамперед тих, хто заплямував себе кров'ю співвітчизників. Чималу роль при їх викритті відіграли оперативні джерела, що діяли на окупованій території. Деякі з них влаштовувалися в нацистські військово-адміністративні органи, одержували доступ до зведень про осіб, які активно співпрацювали зі спецслужбами противника. Співробітники НКДБ і «Смерш» затримували по гарячих слідах німецьких спецслужбістів, ґенералітет, чиновників високого ранґу - організаторів масового терору проти мирного населення.

До вересня 1945 р. органи держбезпеки в Україні оголосили у всесоюзний розшук за звинуваченням у колабораціонізмі 13 167 осіб, у місцевий оперативний розшук - 1881 аґента гітлерівських спецслужб та 3281 пособника окупантів. На той час було заарештовано 1541 аґента й 3148 пособників. Зазначимо, що на восьми відкритих судових процесах у СРСР над німецькими військовими злочинцями (грудень 1945 - січень 1946 рр.) засудили 85 осіб (із них 18 ґенералів), 66 пішли на шибеницю. Зокрема, у Києві група з 15 злочинців дала розгорнуті свідчення про масове винищення радянських людей, насильницьке вигнання мирних громадян на каторжні роботи до Німеччини, про руйнування промислових об'єктів, культурних закладів, пам'яток старовини. Усіх їх засудили й публічно стратили через повішення у столиці УРСР (у тому числі начальника охоронної поліції й жандармерії Києва та області ґенерал-лейтенант П.Шеєра, командира 213-ї охоронної дивізії ґенерал-майора Е.Г. фон Чамер унд Остена, коменданта тилового району 6-ї армії ґенерал-лейтенанта К. Буркгардта).

Поступове вигнання нацистських окупантів з території України, збільшення кількості полонених, а згодом - розгортання процесів репатріації військовополонених і громадян, вивезених на примусові роботи до Німеччини, інших категорій осіб, які поверталися до СРСР, викликали необхідність у контррозвідувальному та оперативно-розшуковому супроводі, так званій «фільтрації», спрямованій передовсім на виявлення кадрових співробітників та аґентури спецслужб противника, осіб, які співпрацювали з карально-репресивними органами аґресорів, скоїли військові злочини, інших правопорушників, зрадників Батьківщини тощо.

31 серпня 1943 р. НКВС СРСР затвердив «Інструкцію про порядок і завдання аґентурно-оперативного обслуговування особового складу й цивільного персоналу таборів НКВС СРСР для військовополонених та інтернованих». У цих таборах запроваджувалися оперативні відділення, які мали створювати зі співробітників таборів резидентури по 8--12 інформаторів для розробки табірників і недопущення зловживань адміністрації. Наказ НКВС СРСР №001063 від 28 серпня 1944 р., зокрема, установив штатний розпис приймально- фільтраційних пунктів НКВС, що запроваджувалися при спецтаборах на 2--3 тис. людей. У кожному пункті формувалося оперативно-облікове відділення (7 оперативних співробітників). На ділянці кордону УРСР із Польщею для прийому, перевірки та фільтрації колишніх військовослужбовців і цивільних осіб створювалося 11 таких пунктів. На їх укомплектування органи «Смерш» виділили 200, НКВС СРСР - 60, НКДБ СРСР - 700 оперативних працівників. Інструкція з роботи фільтраційних пунктів визначала, що ті, хто не викликає підозри та не підлягає призову на військову службу, мають направлятися до постійного місця проживання, а військовозобов'язані відряджалися до місцевих військкоматів. Підозрілі особи, що поверталися з полону, спрямовувалися для подальшої перевірки у спец- табори НКВС, а ті, на кого було здобуто достатньо компрометуючих матеріалів, передавалися в розпорядження контррозвідувальних органів.

Наказом НКВС СРСР №001464 від 1 грудня 1944 р. було затверджено інструкцію з аґентурно-оперативного обліку військовополонених, чим опікувався оперативно-чекістський відділ управління НКВС СРСР у справах військовополонених та інтернованих. До 10 грудня 1945 р. лише в УРСР у ході фільтраційних перевірок було виявлено й заарештовано 3143 особи, щодо яких здобули компрометуючі матеріали.

Одним із головних напрямів роботи радянських спецслужб став контррозвідувальний захист діючої армії та її тилу. 17 липня 1941 р. 3-тє управління (військова контррозвідка) наркомату оборони СРСР перетворили на особливий відділ (управління особливих відділів) НКВС. Особливі відділи запровадили при штабах фронтів, об'єднань і з'єднань збройних сил. Розгорнулося переведення роботи органів військової контррозвідки на воєнні рейки. Зокрема, було налагоджено ретельну перевірку особового складу штабів, запасних частин, фронтових збірно-пересильних пунктів, фільтраційних таборів для оточенців.

Водночас, на думку дослідників, і органи військової контррозвідки на початковому етапі війни не уникнули серйозних прорахунків. Зокрема, після низки передвоєнних реорганізацій (їх передачі в лютому 1941 р. безпосередньо до складу військового відомства) основний акцент у діяльності робився на боротьбі з «контрреволюційними проявами», «антирадянськими елементами». Навіть на нараді керівників 3-х підрозділів (військова контррозвідка) народного комісаріату оборони у червні 1941 р. (!) не обговорювалися питання дій контррозвідників у бойових умовах, не було достатньо відомостей про форми й методи роботи гітлерівських спецслужб тощо.

Уявлення про організаційно-функціональну структуру органів військової контррозвідки в діючій армії дає особливий відділ Південно-Західного фронту, що дислокувався у Броварах під Києвом (його начальник Михєєв загинув при виході з оточення у вересні 1941 р.). До складу відділу входили секретаріат, слідча частина, комендатура, інформаційне та шифрувальне відділення, польова в'язниця, батальйон охорони й оперативні відділення: контррозвідувального обслуговування штабу фронту; захисту штабу командуючого авіацією фронту та авіаційних частин; контррозвідувальної роботи по бронетанкових, артилерійських, інженерних і хімічних частинах; контррозвідувального обслуговування тилової системи та медичних закладів; зафронтової роботи; боротьби з дезертирством (за 40 днів оборони Києва було затримано та передано для формування військ до 80 тис. осіб, які самовільно залишили розташування своїх підрозділів). Оперативна робота спиралася на агентуру у військах. Як правило, в оперуповноваженого особливого відділу в полку на зв'язку перебувало 2--3 аґенти, до 10 резидентів (старшини рот, помічники командирів взводів, санінструктори тощо), кожен з яких керував 3--5 інформаторами.

В екстремальних умовах стратегічних поразок Червоної армії, стрімкого наступу вермахту, величезних втрат, падіння бойового духу серед військовослужбовців, поширення дезертирства, кримінальних проявів довелося вживати радикальних заходів у вигляді загороджувальних загонів. До них входили представники особливих відділів та підрозділи їх охорони, роти охорони військових комендатур, війська НКВС з охорони тилу. Лише загороджувальні сили Південно- Західного фронту в листопаді - грудні 1941 р. затримали 7168 осіб, серед яких виявилося 212 дезертирів та 14 німецьких аґентів, а всього з початку війни до 20 грудня 1941 р. вони затримали 243 німецьких шпигунів і диверсантів.

У спеціальній доповіді нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія повідомляв, що до кінця 1941 р. на фронті й у тилових районах було затримано 638 112 осіб, запідозрених у дезертирстві, із них 82 865 заарештували, 555 247 передали військовим частинам, а понад 10 000 стратили перед строєм через розстріл або повішення.

Відповідно до постанови уряду СРСР №415-138-сс від 19 квітня 1943 р. зі структури НКВС вилучалися управління особливих відділів (включаючи його морський відділ), а на їх базі утворювалося Головне управління контррозвідки (ГУКР) народного комісаріату оборони (НКО) «Смерш» («Смерть шпигунам»).

20 квітня 1943 р. було затверджено відповідне положення, яким, зокрема, установлювалася вертикаль органів військової контррозвідки: управління «Смерш» на фронтах, відділи -- в арміях, корпусах, дивізіях, бриґадах, ґарнізонах, укріпрайонах, установах НКО тощо. На «Смерш» покладалися функції:

— боротьба зі шпигунською, диверсійною, терористичною й підривною діяльністю іноземних розвідок у частинах і з'єднаннях Червоної армії;

— виявлення «антирадянських елементів» в армійських частинах і установах;

— боротьба зі зрадництвом і зрадою Батьківщині у частинах та установах армії (перехід на бік противника, приховування шпигунів, сприяння їх роботі);

— викриття дезертирства і самокалічення;

— фільтрація й перевірка військовослужбовців та інших осіб, які перебували в полоні, оточенні.

Типова структура управління «Смерш» фронту від квітня 1943 р. (338 штатних одиниць) включала:

— 1-й відділ -- аґентурно-оперативна робота по штабу та управлінським органам фронту;

— 2-й відділ - зафронтова робота, боротьба з аґентами-парашутистами противника, військовополонені, фільтрація;

— 3-й відділ -- керівництво роботою інших органів «Смерш» на фронті, протидія розвідці противника, дезертирству;

— 4-й відділ -- слідчий, а також відділи кадрів, оперативного обліку тощо.

Розбудовувалася мережа оперативних апаратів військової контррозвідки.

Так, управління ГУКР «Смерш» 4-го Українського фронту на 1943 р. включало оперативні апарати: армій -- 7, корпусів -- 21, дивізій -- 68, бриґад -- 28, усього -- 144 контррозвідувальних підрозділи.

Військові контррозвідники 1-го, 2-го, 3-го Українських фронтів лише з травня 1943 до червня 1944 рр. виявили та знешкодили 622 співробітника й аґента ворожих спецслужб, перевербували 52 аґентів, які прямували в тилові райони країни, і самі запровадили у середовище противника 289 оперативних джерел. Армійській спецслужбі вдалося ввести своїх людей до спецшколи німецького розвідоргану «Оріон», яка дислокувалася у Харкові та інших містах України. Зокрема, негласний помічник «Гальченко» займався там оформленням документації на аґентуру, яку мали виводити в радянський тил. Завдяки саме його інформації органи «Смерш» здобули дані на 24 офіцерів-розвідників, 100 підготовлених і закинутих у радянський тил аґентів (23 з них було заарештовано, а кількох схилили до негласного співробітництва).