Радянське антифашистське підпілля

Размещено на http://www.allbest.ru/

РАДЯНСЬКЕ АНТИФАШИСТСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Микола С.

Одним із видатних явищ Другої світової війни став антифашистський рух Опору. Боротьба проти окупантів велася в усіх країнах, що опинилися під владою нацистів та їхніх союзників. Попри національні й історичні особливості в кожній європейській країні антифашистський рух мав спільні риси та розвивався за схожими закономірностями.

У більшості окупованих країн проти окупантів боролося по кілька організацій. Наприклад, у Польщі рух Опору представляли Армія крайова (АК; Armia Krajowa), Національні збройні сили (Narodowe Siiy Zbrojne), Селянські батальйони (Bataliony Chiopskie), Гвардія людова (Gwardia Ludowa), Єврейська бойова організація (Zydowska Organizacja Bo- jowa), Єврейський союз боротьби (Zydowski Zwiqzek Walki) та ін. У Греції такими були Народно-визвольна армія Греції (ЕЛАС; Ellinikos Laikos Apeleftherotikos Stratos), Національна республіканська грецька ліга (ЕДЕС; Ethnikos Dimokratikos Ellinikos Syndesmos), Національне і соціальне визволення (ЕККА; Ethniki Kai Koinoniki Apeleftherosis), Національно-визвольний фронт (ЕАМ; Ethniko Apelefthero- tiko Metopo); у Голландії -- Рада опору (Raad van Verzet, комуністи і ліві), «Орде-дінст» (Orde Dienst, «Охорона ладу», праві) та «Кнок-плуґен» (Knokploegen, «Ударні групи», протестанти); у Бельгії -- Валлонський фронт, група «G», Бельгійський легіон та ін.Найбільш різнобарвним був французький рух Опору, до якого, серед іншого, входили великі організації: «Французькі франтірери й партизани» (Les Francs-Tireurs et Partisans franзais, комуністи і ліві), «Комба» (Combat, ліві), «Ліберасьйон» (Libйration, соціалісти), «Дефанс де ля Франс» (Dйfense de la France, праві) та багато ін. Неабияку роль у французькому Опорі відіграли іспанські партизани (анархісти, комуністи, ліві республіканці, баскські націоналісти), які перебралися сюди після завершення громадянської війни у своїй країні.

Течії руху Опору в Україні й у Європі загалом можна розподілити на дві основні групи -- комуністичні та неко- муністичні. Якщо перші прагнули негайно розпочати нещадну боротьбу з окупантами, не рахуючись із втратами, то другі, як правило, були пасивнішими. Зокрема, більша, порівняно з радянським або югославським рухами, пасивність польського чи чеського Опору пояснювалася його вичікувальною тактикою (атантизм), яка, зокрема, передбачала нагромадження сил, відмову від активності у веденні збройної боротьби, аби не провокувати масових каральних акцій окупантів проти мирного населення, збереження власних кадрів і «тримання зброї при нозі». Боротьба обмежувалася індивідуальним терором, саботажем, окремими диверсіями, захистом населення від грабунку, антифашистською пропагандою, розбудовою підпільної мережі, накопиченням зброї. Цієї лінії дотримувалися польська АК, югославські четники, албанська «Баллі комбетар» (Balli Kombлtar, «Національний фронт»), Литовська визвольна армія, грецька ЕДЕС, Українська повстанська армія (УПА). Отже більша, порівняно з комуністичними партизанами і підпільниками, пасивність некомуністичних угруповань у веденні збройної боротьби проти окупантів була характерною ознакою, що відповідала їх завданням.

Концепції атантизму протистояла тактика «всенародної боротьби», поширена серед комуністичних течій руху Опору й, у першу чергу, серед радянських антифашистів, метою котрих була безкомпромісна, систематична, тотальна війна проти окупантів, орієнтація на максимальне сприяння Червоній армії з залученням до боротьби переважної більшості населення та заподіяння ворогові якнайбільшої шкоди незважаючи на власні втрати. У відповідності з цією тактикою керівник Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т.Строкач 3 серпня 1942 р. видав наказ «Про активізацію дій партизанських загонів у тилу противника» з вимогою «всім партизанам, незважаючи на будь-які труднощі і навіть ціною життя [...] завдавати безперервних ударів скрізь і всюди»1. Кульмінацією боротьби мало стати «всенародне повстання» проти окупантів.

Важливою формою руху Опору проти загарбників на території України стала підпільна діяльність. Якщо ведення партизанської війни залежало від ландшафту та пори року, постачань зброї й продовольства, а також від підтримки населення, то підпільна боротьба, з огляду на свою специфіку, значно менше залежала від цих чинників і тому велася на всій території України протягом усього періоду окупації. Саме підпільні форми боротьби стали основними на більшій частині України. Особливе значення радянське підпілля мало у південних та південно-східних областях, оскільки там зосереджувалися стратегічні промислові об'єкти, великі міста, порти, а також густа мережа автомобільних доріг і залізниць, яку противник використовував для вивезення з України матеріальних цінностей та перекидання на фронт військових вантажів і живої сили. Саме у містах розташовувалися органи управління, штаби, тилові служби і резерви, склади і перевалочні бази, автопарки, шпиталі, вузли зв'язку, пропагандистські, контр- розвідувальні, каральні, охоронні та інші об'єкти окупантів1.

Усі вони стали мішенями для атак і диверсій антифашистського підпілля.

Глибоко законспіроване антифашистське підпілля в Німеччині та Австрії в основному займалося збиранням і передачею розвідданих, агітацією, наданням допомоги іноземним робітникам і військовополоненим, залученням нових людей до боротьби та підготовкою замаху на А.Гітлера. Підпілля Бельгії, Нідерландів, Люксембурга, Норвегії та Данії зосередило свою діяльність здебільшого на проведенні мітингів і демонстрацій, страйків та саботажу. Підпільники Югославії, Албанії, Греції, Італії, Франції акцентували увагу на всілякому сприянні партизанам (диверсії, теракти, розвіддані, переправлення людей у партизанські загони), а у Польщі та Чехії основним завданням підпілля стала підготовка збройного повстання. Головними ж формами боротьби радянських підпільників були агітація, економічний саботаж, диверсії на комунікаціях противника та індивідуальний терор. У цілому інструментарій підпільної боротьби був вельми різноманітним:

1. Організаційна розбудова. Залучення до підпільної діяльності нових членів, розширення підпільної мережі, встановлення зв'язку з іншими організаціями, партизанськими загонами та «Великою землею», планування операцій, налагодження управління та конспірації, створення матеріальної бази підпілля, облаштування явок і «поштових скриньок», підробка документів, легалізація підпільників, насадження агентури в установах окупаційної адміністрації.

2. Агітація і пропаганда. Інформаційна війна, поширення правдивих і неправдивих відомостей в усній (чутки, радіо - передачі) або друкованій (листівки, газети) формах із метою схилити місцеве населення та (рідше) самого противника на свій бік. Доведення до населення інформації про успіхи Червоної армії та руху Опору в антифашистській боротьбі. Поширення зведень Радінформбюро, протидія німецькій пропаганді.

3. Психологічна війна. Відновлення і збереження елементів радянської влади на окупованих територіях, підтримка патріотичних настроїв серед населення, поширення чуток про швидке повернення Червоної армії, створення у свідомості людей ефекту присутності і непорушності радянської влади у вигляді підпільно-партизанських формувань, запобігання співпраці місцевого населення з окупантами, залякування зрадників та нестійких елементів, підрив бойового духу окупаційних військ та адміністрації. Дезінформування окупаційних властей, морально-психологічне розкладання адміністрації ворога і його військових формувань, політична робота серед населення окупованих територій. Провокування окупантів на несиметричні репресії проти мирного населення і розширення, таким чином, соціальної бази руху Опору.

4. Саботаж. Свідоме невиконання або недбале виконання певних обов'язків, неспівпраця з окупантами, невихід на роботу, відмова від сплати податків та здачі сільськогосподарської продукції, пошкодження обладнання, розкрадання майна, прихована протидія військовим, політичним, економічним заходам окупантів. Проникнення в окупаційні органи влади. Протидія вивезенню молоді на роботу до Німеччини. Переховування євреїв, циганів, поранених червоноармійців і партизанів. Допомога військовополоненим, збитим льотчикам, утікачам та оточенцям.

5. Диверсії. Вважалися ефективним способом дезорганізації ворожого тилу, заподіяння відчутних втрат окупантам не вступаючи з ними у прямий бойовий контакт. Таким чином, суттєвої шкоди противнику могли завдавати невеликі групи підпільників і навіть одинаки. Це -- дії підрозділів або окремих осіб у тилу ворога, спрямовані на виведення з ладу воєнних, промислових та інших об'єктів, порушення управління військами, комунікацій (руйнування доріг, мостів), вузлів та ліній зв'язку, високовольтних ліній, отруєння водогонів та криниць, знищення живої сили і військової техніки.

6. Розвідка. Збір і передача розвідувальних відомостей для військового і політичного керівництва СРСР, партизанських загонів, інших підпільних організацій.

7. Терор. Знищення живої сили противника. Ліквідація зрадників, колабораціоністів, представників окупаційної адміністрації.

8. Сприяння партизанським загонам. Постачання партизанам продовольства, зброї та амуніції, розвідданих. Створення партизанських резервів. Організація та мобілізація боєздатного населення, що залишилося на окупованій території, переправлення його до партизанських загонів.

9. Збройне повстання. Вища форма підпільної боротьби, що виявлялася у відкритому збройному виступі проти окупантів із метою звільнення населених пунктів або у безпосередній взаємодії з Червоною армією.

У липні -- жовтні 1941 р. завдання організації «всенародної боротьби» на теренах України було покладене на радянське комуністичне підпілля, яке своїм виникненням завдячує, перш за все, ініціативі партійно-державних органів СРСР. Як і партизанський рух, воно формувалося «згори» за адміністративно-територіальним принципом. За радянською класифікацією, радянське підпілля поділялося на: 1) комуністичне (партійне) -- підпільні комітети й осередки компартії; 2) комсомольсько-молодіжне -- підпільні комітети та осередки ЛКСМУ, а також підпільні організації, що складалися з комсомольців і безпартійної молоді; 3) антифашистське (патріотичне) -- організації і групи, сформовані в основному з безпартійних громадян3. Причому характерною особливістю виникнення радянського підпілля було те, що централізовано організовувалося лише партійні й комсомольські осередки, натомість ані партійні, ані безпартійні групи стихійно майже не виникали (вони з'явилися пізніше).

Інспірацію радянського Опору «згори» підтверджують численні державні і партійні документи, за якими передбачалося створення і керівництво антифашистською боротьбою з боку відповідних структур. У перші ж дні війни відповідні державні і партійні органи СРСР отримали вказівки про організацію партизанської та підпільної боротьби на окупованій території. 7 липня 1941 р. було оприлюднене звернення Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У до українського народу, в якому містився заклик на зайнятій ворогом території створювати партизанські, диверсійні групи, висаджувати мости, знищувати телеграфний і телефонний зв'язок, підпалювати ліси і склади, громити обози, знищувати живу силу ворога. Підвищена увага надавалася формуванню розгалуженого партійного підпілля, що мало забезпечити повсюдне керівництво всіма формами спротиву окупантам. Організацію боротьби в тилу німців було доручено 4-му управлінню НКВС, військовим радам фронтів і партійним органам. ЦК КП(б)У взяв цю роботу під свій контроль. Безпосередньо даним питанням займалися спеціально призначені члени політбюро і секретарі ЦК, перші секретарі обкомів, міськкомів і райкомів партії. Робота всіх цих органів полягала в підготовці керівних кадрів для підпільно-партизанської боротьби, у бойовому і тактичному навчанні партизанів і підпільників, створенні для них матеріальної бази, підтриманні зв'язку, загальному керівництві боротьбою, її ідеологічному забезпеченні тощо.

На місцях розгорнулася активна робота, спрямована на виконання вказівок центру. Наприклад, 22 вересня 1941 р. бюро Одеського обкому партії ухвалило рішення про впорядкування катакомб і підвалів. Секретарі райкомів КП(б)У і райвиконкоми зобов'язувалися до 29 вересня прокласти в катакомби електрику, призначити туди комендантів та агітаторів, створити необхідні для ведення антифашистської боротьби запаси. 23 жовтня 1941 р. Кримський обком ВКП(б) затвердив командування партизанським рухом (командир А.Мокроусов, комісар С.Мартинов).

Серед комсомольсько-молодіжних організацій протягом війни найбільш відомими стали «Молода гвардія» у Красно- доні Луганської області, «За Радянську Україну» -- у Запорізькій області, «Партизанська іскра» -- на Миколаївщині, під керівництвом Сави Матекіна -- у Сталіно, Якова Батюка -- у Ніжині Чернігівської області, Ніни Сосніної -- у Малині Житомирської області, Лялі Убийвовк -- у Полтаві, Харківський підпільний обком ЛКСМУ на чолі з Олександром Зубарєвим тощо.

Після відходу Червоної армії з Дніпропетровщини в тилу ворога було залишено 1072 чол. у складі підпільних груп обкому, 7 міськкомів і 29 райкомів4. У всіх районах Кіровоградської області ще до окупації вдалося сформувати 251 підпільну організацію з 926 членів партії, підібраних і затверджених керівниками обкому, Кіровоградського і Зна- м'янського міськкомів, 28 райкомів партії5. На Миколаївщині, яка мала 29 сільських і міських районів, передбачалося створити 16 підпільних райкомів та обком, підпільні організації і групи, в яких планувалося залишити 1057 комуністів6. У всіх областях підпільні райкоми складалися з 3-5 членів. Кожен район поділявся на сектори, очолювані членом райкому, із підпорядкуванням йому залишених у підпіллі комуністів. У секторах створювалися підпільні партійні осередки і диверсійні групи.

Під керівництвом компартії та за взірцем партійного створювалось і комсомольське підпілля. На Дніпропетровщині у складі підпільних обкому ЛКСМУ, 5 міськкомів, 11 райкомів було залишено 104 комсомольця. У Запорізькій області вдалося створити лише обком, 2 міськкоми, 8 райкомів, 7 первинних організацій зі 183 комсомольців7; на Кіровоградщині -- 2 райкоми та 2 первинні організації; на Миколаївщині -- 2 комсомольські осередки8. Як виявилося, найбільш дієздатні підпільні формування комуністам удалося створити на території Дніпропетровської і Кіровоградської областей. У Миколаївській та Запорізькій областях через несподіваний наступ ворога і власні помилки створити дієву підпільну мережу не вдалося.

Окрім партійно-комсомольського підпілля в Україні було створено мережу спеціальних підпільних розвідувальних і диверсійних груп. Так, у Запорізькій області залишено 27 агентів для диверсійно-розвідувальної діяльності9. У Миколаєві до початку 1943 р. спеціальне завдання успішно виконувала група В.Лягіна (Корнєва), яка шляхом підриву знищила 20 т пального, склад зимового обмундирування, 53 автомашини, 27 літаків і 2 ангари. Загалом ворогу було завдано збитків на суму 50 млн райхсмарок10. Усього на окуповану територію України було перекинуто 805 розвідників і зв'язкових11.

У західних та значній частині правобережних областей через швидке просування частин вермахту створити серйозну кадрову і матеріально-технічну базу для підпілля не вдалося. Крім того, у західноукраїнському регіоні лише невеликий відсоток населення підтримував більшовиків, що спричинило слабкість радянського підпілля в даному регіоні впродовж усього періоду окупації. Через ці обставини довелося створювати тут підпільну мережу шляхом закидання організаторів на вже окуповану територію у складних умовах німецького терору та ворожості до «совєтів» більшості населення.

Серед залишених на нелегальному становищі партор- ганізацій активну роботу відразу розпочали Чернігівський (на чолі з М.Попудренком, а потім О.Федоровим), Харківський (І.Бакулін), Дніпропетровський (М.Сташков і Д.Садов- ниченко), Сталінський (С.Щетинін) підпільні обкоми КП(б)У, Київський підпільний міськком та ряд інших. Уже в перші дні окупації Києва підпільники Залізничного райкому партії на чолі з О.Пироговським підірвали залізничну станцію Київ- Товарний, 2 цехи паровозоремонтного заводу, Солом'янський і Повітрофлотський мости, знищили 280 вагонів із вантажем. Підпільники О.Лебедєв і М.Тацков підпалили Дарницьке депо, вивівши з ладу всі паровози. Внаслідок цієї диверсії станція Дарниця не працювала 25 діб12.

Одним із головних завдань окупаційної адміністрації стало придушення будь-якого спротиву «новому ладові». Для цього систематично здійснювалися масові облави й обшуки, узяття заручників. Було створено густу мережу контррозвідувальних органів із численною агентурою, запроваджувалися комендантська година, охорона важливих об'єктів та патрулювання вулиць. Успішним прийомом мінімізації соціальної бази та нейтралізації радянського підпілля стало вивезення молоді на роботу до Німеччини, розстріли активних діячів компартії, радянських органів безпеки та державного апарату. Усі члени ВКП(б) мали зареєструватися в окупаційних адміністраціях, багато з них були завербовані німцями.

Успіх у боротьбі з патріотами загарбникам приносили не лише каральні, але й превентивні заходи, до яких належало запровадження систем режиму пересування і проживання. Кожен українець повинен був мати при собі паспорт і довідку, що засвідчувала його благонадійність. Крім того, окупанти створили систему всіляких посвідчень особи, легітимації, документів на право проживання та з місця роботи, карток явки на біржу праці, посвідчень військовополонених, завербованих на роботу до Німеччини тощо. Причому для різних районів навмисно впроваджувалися різні види документації, порядок її оформлення та правила проживання й пересування. Так, на Кіровоградщині мешканцям під страхом смерті заборонялося віддалятися від місця проживання на понад 20 км. Встановлення спец- перепусток на пересування між населеними пунктами (в різних районах -- різний режим), дозвіл рухатися тільки головними шляхами, необхідність отримання згоди старости чи коменданта на ночівлю серйозно ускладнювали підпільну боротьбу і полегшували діяльність каральних органів13.

Унаслідок німецьких репресій на початку окупації критичний стан із діяльністю руху Опору склався практично в усіх областях України. Чистки, що проводилися німцями з метою знешкодження і винищення потенційних прибічників радянської влади, зокрема державних службовців та партійних активістів, спричинили великі втрати серед підпільників, багато з яких належали до «неблагонадійних» категорій. Оскільки переважна більшість членів залишених підпільних організацій була комуністами та функціонерами, їх або репресували німці, або вони втратили зв'язок із керівництвом.

Швидке просування німецьких військ дозволило їм уже у серпні 1941 р. окупувати всю Миколаївщину. Керівники місцевого підпільного обкому залишили територію області, чим значною мірою дезорієнтували і дезорганізували місцеве підпілля. Багато членів сформованих підпільних організацій у повному складі або частково евакуювалися, а ті, хто залишився, не змогли розгорнути боротьбу. Із шістнадцяти залишених підпільних райкомів розпочав діяльність лише один. У доповідній записці опергрупи штабу партизанського руху 3-го Українського фронту з перевірки діяльності партизанів і підпільників зазначалося, що «партизанський рух і підпільна робота [...] у Миколаївській області виникли й росли стихійно [...] без належної організаційної та керівної діяльності партійних і радянських органів [...] Миколаївський обком КП(б)У [...] залишив незначну кількість членів партії для роботи в тилу противника, з яких більшість [...] евакуювалися, а ті, хто залишилися -- не очолили стихійного [...] патріотичного руху»14.

У перші два -- три місяці окупації Миколаївської області опір загарбникам чинили тільки поодинокі особи, частіше всього без керівництва з боку слабкого і бездіяльного

партійного підпілля. Ці здебільшого досі невідомі люди зривали накази окупаційних властей, оголошення міськ- управи і поліції, перерізали лінії телефонного зв'язку, вели антифашистську агітацію і розповсюджували зведення Рад- інформбюро15.

За даними органів НКВС, протягом війни в 12 з 29 районів Дніпропетровської області підпільно-партизанський рух був розгромлений у перші ж дні окупації або не розгорнувся взагалі. Змогли розпочати роботу лише 6 із 7 партійних міськкомів і 18 із 29 райкомів. Самовільно залишили область або проявили повну бездіяльність більшість керівників комсомольського підпілля16. До кінця 1941 р. в області вціліло лише 3 підпільні організації: Дніпропетровський обком, Дніпродзержинський та Павлоградський міськкоми.

Не кращою виявилася ситуація на Запоріжжі. У кінці вересня 1941 р. німці здійснили новий наступ на Півдні України. Разом із відступаючими радянськими військами область залишило багато тих, кого відібрали для роботи у підпіллі. Із 310 комуністів, визначених для підпільної роботи, 128 чол. відступило разом із частинами Червоної армії. З області пішли Мелітопольський підпільний міськком, 8 з 11 райкомів, і лише керівництво Запорізького обкому залишилося на місці та навіть зробило спробу розпочати роботу, проте невдало17. До кінця 1941 р. в області не залишилося жодної партійної підпільної організації.

Комуністичне підпілля Житомирщини, залишене у Словечанському, Лугінському, Олевському, Коростенському, Ємільчинському, Народицькому, Базарському, Барашівському, Новоград-Волинському, Овруцькому та Чоповицькому районах, у більшості відійшло разом із підрозділами Червоної армії або ж було репресоване німцями. Навіть на 1 грудня 1942 р. ЦК КП(б)У не мав відомостей про жодну підпільну парторганізацію у 13 районах області18.

Майже всі групи радянських парашутистів та піших кур'єрів були знешкоджені німцями. Із 46 кур'єрів, надісланих УШПР для зв'язку з партизанськими загонами степової смуги України, від початку окупації до лютого 1942 р. повернулося лише 719. До кінця 1941 р. спробували перетнути лінію фронту 2,5 тис. чол., спрямованих радянським керівництвом для налагодження підпільної роботи, однак більшість із них загинула20.

З усього залишеного на окупованій території комуністичного підпілля розгорнули роботу лише 13 обкомів, 110 окружних, міських та районних комітетів, близько 1000 організацій і груп21. Упродовж осені 1941 р. -- зими 1942 р. нацистам удалося розгромити або паралізувати комуністичне підпілля Києва, Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Сталіно, Запоріжжя, Мелітополя, Сум, Вінниці, Кам'янця-Подільсь- кого, Житомира, Чернівців, Ізмаїла, Сімферополя, Феодосії, Ялти та інших міст. До літа 1942 р. продовжувало існувати лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів, 280 партосередків, загалом -- близько 10% створеного підпілля, тобто близько 2 тис. осіб22. Схожою виявилась ситуація й у сусідніх з УРСР Молдавії та Білорусії -- залишене партійне підпілля було значною мірою розгромлене або дезорганізоване.

Причини невдач радянського руху Опору в 1941 р. аналізуються у радянських та німецьких документах. Серед них німецькі спецслужби назвали загальний хаос, чистки, проведені серед «активістів», а також депресію, яка охопила людей, залишених для підпільної роботи, під враженням блискавичних перемог вермахту23. У підсумковому звіті УШПР до несприятливих обставин віднесено: а) відсутність зв'язку з радянським тилом; б) важкі кліматичні умови зими;

в) швидке вичерпання запасів продовольства і боєприпасів;

г) недостатній досвід боротьби; д) зрадництво нестійких елементів24.

Окрім перелічених причин українські дослідники називають ще декілька. Приміром, В.Клоков наголошував на тому, що гітлерівці за два роки війни в Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді, як поспіхом підготовлені потенційні підпільники погано розумілися на конспірації25. І.Курас та А.Кентій вказали на недостатній рівень політичної роботи, порушення принципу індивідуального відбору, не завжди ретельне вивчення ділових рис командно-політичного складу, незадовільно опрацьовані питання конспірації та організації явок і паролів26. А.Чай- ковський основною причиною поразок називає відсутність заздалегідь розробленої програми і конкретного плану розгортання боротьби, а також централізованого керівництва партизанським рухом. Це викликало серйозні труднощі в підготовці кадрів, виробленні найбільш доцільних структурних форм, тактики дій, в організації зв'язку і матеріально-технічного забезпечення. Варто вказати на ще одну причину -- під окупацією залишалися функціонери, яких місцеве населення здебільшого знало. Довоєнні конфлікти з владою, старі образи нерідко підштовхували людей до того, що вони вказували ворожим спецслужбам на підпільників.

Робилися і помилки місцевого масштабу. Наприклад, у Криму місцем розташування підпільного обкому обрали Керч -- місто, доволі віддалене від більшості районів півострова, що ускладнювало зв'язок обкому з підпільниками. Помилковим стало й те, що в підпіллі залишався не склад міськкомів і райкомів, а один -- два організатори. Як наслідок провал організатора залишав підпільників без керівництва і зв'язку.

У цілому організація радянського Опору «згори» обернулася тим, що створені формування спочатку не корис - тувалися підтримкою населення і не мали досвіду боротьби. Крім того, адміністративне втручання у природний процес зародження руху Опору призвело до недбалості у доборі командних кадрів, порушення принципу добровільності, паралелізму в управлінні. Робота з організації руху розпочалася вже під час війни, велася нашвидку і не завжди кваліфіковано.

Однією з великих помилок в організації радянського руху Опору в перший період стало ставлення Москви до нього як до другорядного, допоміжного виду дій регулярної армії -- з відсутністю ініціативи, формалізмом, діями суворо за статутом і наказами «згори». Звідси -- адміністративно-територіальний принцип у створенні підпілля, «добровільно-примусовий» підхід до набору особового складу, залишкове забезпечення кадрами і матеріальними засобами.

Як твердить український історик С.Виноградов, у СРСР напередодні війни панувала атмосфера страху, тотальної підозрілості, доносів, що дивовижно поєднувалося зі щирою вірою мас в успіхи соціалізму. У такій ситуації свідомість суспільства і масова поведінка закономірно набували непослідовного, роздвоєного характеру27, що негативно вплинуло і на організацію партизанського руху. Під впливом поразок перших місяців війни на зміну хвилі патріотизму прийшла розгубленість (як серед населення, так і серед керівників), зародилися сумніви щодо мож - ливості швидкої перемоги. Передвоєнна атмосфера страху за наслідки прийнятих самостійних рішень не сприяла розвиткові ініціативи на місцях і в питанні розгортання руху Опору.

Одна з необхідних умов успішності партизанської боротьби -- її добровільність -- часто прямо або опосередковано порушувалася. Оскільки багато хто знав, яких незначних причин було достатньо для репресій, то не кожен знаходив у собі сили відмовитися від пропозиції відповідних органів вступити в партизани. У грудні 1941 р. представник політвідділу 21-ї армії Південно-Західного фронту Чаплигін доповідав про «досвід» роботи інструктора Курського обкому комсомолу Агейченка стосовно добору дівчат для дій у тилу ворога: «Виконуючи тверде завдання (розкладку) завербувати 80 осіб, [...] він, будучи необізнаним з елементами цієї роботи, припустився грубих прорахунків -- чинив тиск, улаштовував групові наради з постановкою конкретних завдань, що стало відомо вулиці, [...] обзивав “боягузами“ й “зрадниками“ тих, хто ухилявся. Поставив питання на бюро РК про притягнення до відповідальності членів ВЛКСМ [.] за відмову виконати спеціальне завдання [...] Із 45 дівчат, викликаних Агейченком, під його тиском дали згоду 33, з'явилися в обком для поїздки -- 12, але й з них 4 відмовилися»28. Наслідками цих помилок стали масове дезертирство і зрадництво серед підпільників, їх низька боєздатність, відірваність від населення.

Визначальним чинником життєздатності підпілля була підтримка з боку населення, адже за її відсутності будь- який опір приречений на поразку. Оскільки сталінський режим не міг похвалитися суцільною лояльністю населення, значна його частина не підтримувала партизанів та підпільників у перший період розвитку радянського руху Опору. 13 жовтня 1941 р. німецький комендант тилового району №553 повідомляв, що місцеве населення співпрацювало з німцями і багаторазово доносило їм про євреїв і комуністів, які ведуть боротьбу проти Німеччини29. У доповідній записці на ім'я М.Хрущова від 23 листопада 1943 р. нарком держбезпеки УРСР С.Савченко писав: «Німецькі розвідувальні, контррозвідувальні і каральні органи [...] масово вербують агентуру з числа комуністів і комсомольців, котрі з різних причин залишилися в тилу ворога або потрапили туди зі спеціальним завданням [...] Противникові легко було прибрати осіб цієї категорії до рук, бо чимало з них [...] легалізувалися і за власною згодою пройшли реєстрацію [...] Інколи окремі партійці, ставши на шлях зради, посідали у створених німецьких адміністраціях і каральних органах провідні посади, а деякі стали активними карателями»30.

Причиною зрадництва і дезертирства на початку окупації стала, перш за все, вузька соціальна база радянського руху Опору. Це пояснювалося невдоволенням значної частини населення сталінським режимом, пасивністю більшості громадян, які просто вичікували подальшого розвитку подій, психологічною депресією і розгубленістю, викликаними приголомшуючими перемогами вермахту і терором айнзатц- груп. Значно звужувала соціальну базу комуністичного підпілля і відсутність в антифашистів досвіду пропагандистської роботи з мирним населенням в умовах війни та окупації.

Осінь 1941 і зима 1941-1942 рр. стали важким випробовуванням партизанських формувань степової смуги України на життє- і боєздатність, адже природно-ландшафтні умови не сприяли боротьбі. За цих обставин загони, що уникли розгрому, перейшли до підпільно-диверсійних дій, а інші заховали зброю і розосередилися по населених пунктах, чекаючи весни. На весну 1942 р. партизани краю легалізувалися або пішли у глибоке підпілля. Цікаві відомості про стан партизанського руху в Україні у цей період подають радянські, німецькі та оунівські документи. Так, у звіті про роботу штабу партизанського руху Південно- Західного фронту за 15 березня -- 20 червня 1943 р. визнається той факт, що тривалий час після провалів зими 1941-1942 рр., у Південній Україні боротьба практично припинилася. Головною причиною цього називаються природні умови: «Партизанські загони, організовані в південних областях (Запорізькій, Дніпропетровській, Сталінській і Ворошиловградській) [...] розпалися, були виловлені і знищені [...] за винятком окремих партизанів і невеликих груп, які перейшли на підпільне і легальне існування в населених пунктах. Таким чином, величезна територія у смузі, обмеженій із півночі та сходу р. Сіверський Донець і р. Дон, із півдня -- Чорним морем і на заході -- р. Дніпро, з моменту окупації [...] не була охоплена партизанським рухом, позаяк голий степ не міг служити укриттям для партизанів»31.

Узимку 1941-1942 рр. німці писали про радянських партизанів: «Унаслідок погіршення атмосферних умов і все більших проблем із постачанням, а також постійних невдач партизанських операцій і наполегливого переслідування німецькими військами, дисципліна та бойовий дух значно підупали. Членам багатьох загонів наказано переховуватися під час зими у родичів або друзів і бути напоготові на весну [...] протягом зими партизани хочуть завербувати нових членів загонів для відновлення дій після холодів». Оунівське повідомлення підтверджує наведені вище висновки: «Десь до січня більшовики намагалися партизанами нищити німецьке запілля. Тепер змінили тактику. Партизани скрились у підпіллі, не проявляють своєї діяльності назовні»32.

У плані розвитку партизанського руху на Південно-Західному фронті на 1 лютого -- 30 квітня 1943 р. наголошувалося: «На території, що звільняється, виявляється значна кількість партизанів-одинаків, груп і навіть загонів [...] Як правило, ці групи і загони [...] відсиджувалися і нічого не робили»33. Наприклад, Миколаївський обком, затвердивши діяльність підпільної групи «Патріот Батьківщини», водночас зазначав, що, незважаючи на масовість організації (60 чол.), її практична діяльність була мінімальною. Група не провела жодної бойової операції, лише 16 її членів проявляли деяку активність, а багато учасників ухилялися від ризикованих заходів34.

Діяльність підпільних організацій, що уникнули розгрому, паралізував терор. Залякані арештами і розстрілами, позбавлені керівництва підпільники в подальшому не виявляли особливої активності, деякі лише в 1943 р. пристали до патріотичних груп, що виникли стихійно. Такого роду підпільні формування перебували у глибокому і часто бездіяльному підпіллі, активізуючись лише з наближенням Червоної армії, і зводили свою діяльність до агітації, дрібних диверсій, саботажу та крадіжок матеріальних цінностей.

Таким чином, до весни 1942 р. більшість радянських підпільно-партизанських формувань була розгромлена, а решта -- змушена припинити активну діяльність і перейти у стан пасивного підпілля, метою якого була власна безпека ціною майже повної відмови від боротьби з окупантами. В умовах тотального терору на весну 1942 р. підпільні організації, що вижили, розосередилися по населених пунктах, їх члени легалізувалися або пішли у глибоке підпілля, очікуючи весни і кращих умов для розгортання боротьби.

Організаційні зусилля, спрямовані на створення адміністративним шляхом радянського підпільного руху в тилу ворога, мали не лише негативні наслідки. Вони дозволяли розпочинати боротьбу одразу після приходу окупантів, не гаючи часу на організаційне оформлення, добір кадрів, накопичення матеріальних засобів. У справі розгортання антифашистської боротьби це відіграло, певною мірою, позитивну роль. Крім того, часто саме від залишків заздалегідь створених підпільних організацій і партизанських загонів, переважна більшість яких із приходом німців була розгромлена або розпалася, пішли паростки нових, уже стихійно створених підпільних і партизанських формувань.

Визначальними причинами пожвавлення руху Опору стало порівняння громадянами радянського і нацистського режимів не на користь останнього та неможливість відстоювати свої інтереси за «нового ладу» законним, ненасильницьким шляхом. Спочатку ставлення населення України до нацистського окупаційного режиму не було однозначним. Воно пройшло певну еволюцію залежно від політики, яку проводили гітлерівці -- від індиферентності чи обмежених очікувань пом'якшення режиму та заможнішого життя більшості населення до свідомого й різкого несприйняття нацистського панування. Ставлення населення до окупантів узалежнювалося від кількох чинників: політичних та економічних заходів нової влади, становища на фронтах, соціальної належності громадян. Початкове вітання «нового ладу» частиною мешканців та байдужість «мовчазної більшості» обіцяли німцям досить міцне підґрунтя в Україні.

Але невиправдані сподівання українського населення на поліпшення свого економічного і політичного становища за німецького панування призвели на початку 1942 р. до переоцінки поглядів. Нетривка лояльність змінилася обуренням і розчаруванням, і врешті-решт переросла у стійку ненависть до окупантів. Шляхом масового морального та фізичного терору нацисти намагалися паралізувати волю радянських громадян до спротиву, посіяти серед них страх, усвідомлення неможливості будь-якого опору. Однак політика тотального терору мала зворотний ефект, піднявши на боротьбу тих, хто ще вчора був готовий змиритися. Зростаюча ворожість до загарбників спонукала мирне населення переходити до пасивних та активних форм протидії окупантам.

Осмислюючи початковий етап зародження і розвитку підпільних організацій, що виникли стихійно, важливо з'ясувати особисті мотиви, які спонукали мирних людей приєднатися до антифашистської боротьби. Серед них можна виокремити ідеологічні, економічні та побутово- психологічні. Ідеологічні мотиви корінилися в патріотизмі, бажанні відновити радянську владу та несприйнятті нацизму багатьма мешканцями України. Радянська історіографія вважала головним, якщо не єдиним, рушієм народного спротиву загарбникам саме ідеологічну мотивацію35, обходячи увагою інші. Однак, численні радянські і німецькі джерела називають й інші мотиви, виходячи з яких населення ставало на шлях опору окупантам36. Зокрема, не останніми були економічні (погіршення матеріального становища більшості населення, невдоволення реквізиціями, вивезенням до Німеччини матеріальних цінностей і молоді, штучним голодом у містах, тактикою «випаленої землі», збереженням колгоспної системи, низькою оплатою праці тощо) та побутово-психологічні мотиви. Останні подеколи ґрунтувалися на звичці українців ще з радянських часів обходити чи саботувати розпорядження властей, що не влаштовували населення. Часто допомога підпільникам обумовлювалася не тільки патріотичними почуттями, а й звичайним співчуттям до «своїх», сподіванням на те, що власний син або чоловік, перебуваючи в лавах Червоної армії, може одержати допомогу від інших «добрих людей». Поширеним мотивом до участі в русі Опору було обурення з приводу зверхнього ставлення нацистів до місцевого населення, страт заручників, а також прагнення помсти за власне приниження або смерть близьких. партизанський війна антифашистський підпілля

Крім того, при наближенні Червоної армії дехто через участь (або її імітацію) в антифашистській боротьбі намагався заслужити прихильність радянської влади. У цьому випадку головним мотивом спротиву загарбникам був страх перед поверненням радянських каральних органів. Природно, що в реальному житті всі ці мотиви тісно перепліталися і саме їх поєднання мало велике значення для розгортання руху Опору.

Важливу роль у мотивації радянських патріотів до боротьби відігравала моральна, кадрова, а інколи і матеріальна підтримка з «Великої землі». Після битви під

Москвою радянське керівництво вирішило пожвавити боротьбу в тилу ворога, ухваливши відповідні рішення і виділивши необхідні ресурси. У зв'язку зі зміною становища на фронтах ЦК КП(б)У на початку січня 1942 р. зобов'язав підпільні обкоми активізувати діяльність. Радянське командування вживало заходів щодо встановлення зв'язків із підпіллям. Одночасно при політуправліннях фронтів і політ- відділах армій створювалися відділи по роботі з населенням окупованих територій і партизанами, а при військових радах армій -- оперативні групи для зв'язку з партизанами і допомоги їм. 2 жовтня 1942 р. було створено нелегальний ЦК КП(б)У. Формування єдиної системи управління під - пільно-партизанським рухом надало йому більш організованого і цілеспрямованого характеру, зробивши значно більш ефективним та підпорядкованим загальним цілям війни.

Наприкінці листопада 1942 р. нелегальний ЦК КП(б)У на своєму засіданні розглянув питання про стан підпільних партійних організацій України. Тоді ж було затверджено план зміцнення партійного підпілля і поліпшення керівництва ним на період від листопада 1942 до березня 1943 р. Передбачалося створити на окупованій території УРСР 10 підпільних обкомів, 34 міськкоми і райкоми, направити в Полтавську, Харківську, Житомирську, Він - ницьку, Дніпропетровську, Київську області 70 парторгані- заторів. Із жовтня 1942 до травня 1943 р. в тил ворога було направлено 180 уповноважених ЦК КП(б)У, протягом 1943 р. перекинуто 126 працівників ЛКСМУ, організовано 7 підпільних обкомів комсомолу, 36 райкомів та 141 комсомольська організація37.

Не менше, ніж організаторська робота партійно-державних органів СРСР, на активізації радянського підпілля позначилася позитивна зміна у ставленні цивільного населення до антифашистів. Начальник диверсійної служби абверу групи армій «Південь» Т.Оберлендер застерігав гітлерівське керівництво, що «активна і навіть пасивна підтримка партизанського руху значною частиною українського населення вибила б ґрунт з-під ніг німецького панування і призвела б до неможливості продовження операцій на Сході. Без доброзичливого ставлення населення і його активної підтримки охорона території немислима»38.

Зрозумівши значення народної підтримки, радянські органи здійснюють заходи, спрямовані на привернення населення окупованих територій на свій бік. Так, із другої половини березня 1942 р. на Південно-Західному фронті вживалися заходи з метою пожвавлення партизанського руху. Особливі зусилля зосереджувалися на агітації населення окупованих районів, викритті звірств нацистів і роз'ясненні ставлення радянської влади до дезертирів, військовослуж- бовців-оточенців або втікачів із німецького полону39. Оприлюднення відповідної позиції керівництва СРСР пояснювалося тим, що радянські антифашисти, потребуючи розширення власної соціальної бази на окупованих територіях, намагалися привернути ці категорії населення та їхніх близьких на свій бік, розвіяти побоювання репресій в разі повернення Червоної армії. Проте, незважаючи на зростання ворожості населення до окупантів, воно, залякане німецьким терором, усе ж не надавало активної й масової підтримки антифашистам.

Таким чином, із весни 1942 р. радянський рух Опору вступає в новий етап розвитку. Під впливом перемог Червоної армії, отямившись від гітлерівських чисток та відчувши зміну у настроях населення, комуністичне підпілля активізує свою роботу. За даними СД, на початку 1942 р. в Україні фіксується діяльність підпільних груп, як досі поводилися пасивно40. Завдяки вжитим заходам у 1942 р. виникають нові підпільні організації, удосконалюється структура комуністичного підпілля. У цей же період починають стихійно виникати неко- муністичні антифашистські організації. Нерідко вони були більш дієздатними, ніж підготовлені комуністичні формування, оскільки сформувалися в умовах окупаційного режиму з перевірених і стійких борців, які у своїй діяльності враховували існуючі реалії, а не партійні настанови.

Зокрема, у грудні 1941 р. у м. Хотин Чернівецької області невідомий радянський офіцер створив комсомольську організацію, яка вже 21 грудня підірвала продовольчий склад. Виникли підпільні організації у Білгороді-Дністровському та Ізмаїлі. В одному тільки Житомирі на першу половину 1942 р. діяло 20 підпільних груп. Ємільчинський, Новоград-Волинсь- кий і Городницький підпільні райкоми створили партизанський загін із 48 чол. і протягом року направили до нього 240 патріотів, передали 3 т борошна, 250 кг солі, 200 кг цукру, 36 кг шрифтів. У червні 1942 р. на станції Лозова Харківської області комуніст А.Немченко створив підпільний осередок. Із жовтня 1942 р. у м. Краснодон Ворошиловградської області починає діяти молодіжна організація «Молода гвардія», що налічувала 90 членів41.

На середину 1942 р. на Чернігівщині функціонувало 65 підпільних організацій і груп загальною чисельністю понад 430 чол., на Полтавщині -- 31 партійна організація і група, 4 комсомольських і 27 патріотичних груп, на Вінниччині -- 179 організацій і груп. На осінь 1942 р. на Одещині розгорнули активну діяльність 55 організацій і груп комуністичного підпілля, що об'єднували понад 1000 членів42.

Найбільшими вогнищами радянського руху Опору у степовій смузі України стали Дніпропетровська і Кіровоградська області. Це було зумовлене тим, що німці не змогли розгромити тут підпільні обкоми. Вони координували діяльність підпільних організацій, що, своєю чергою, зменшувало втрати та підвищувало ефективність боротьби. У найбільш сприятливих умовах перебував Кіровоградський обком, який базувався у важкодоступних для німців лісах. Маючи у своєму розпорядженні озброєну силу, заздалегідь заготовлені запаси продовольства, матеріально-технічні засоби для політичної роботи, обком зміг швидко налагодити підпільну мережу й ефективно керувати нею. У січні 1942 р. створюються підпільні комсомольські організації в Кіровограді, Новій Празі, Світлополі, Знам'янці43. На весну партійні організації розгорнули боротьбу у шести північно-східних районах області. У Кіровограді діяла підпільна група ім. Кірова, яка у другій половині 1942 р. налічувала 112 чол. Восени вона об'єдналася з іншими підпільниками міста в організацію ім. Ворошилова, що фактично виконувала функції підпільного міськкому партії. На кінець року до її складу входило 730 членів44.

На Дніпропетровщині приступили до активної роботи 5 міськкомів і 12 райкомів партії. У другій половині січня в Павлограді відбулася обласна нарада керівників підпільних осередків області, на якій було підбито підсумки діяльності і накреслено план подальших дій, особливу увагу приділяючи зміцненню та збільшенню бойових і диверсійних груп. Ухвалено рішення про максимальне використання легальних засобів боротьби, для чого рекомендувалося засилати своїх людей в окупаційні установи45.

При допомозі ЦК у травні 1942 р. на основі підпільної організації Г.Савченка і на чолі з ним відновлено Дніпропетровський підпільний міськком, що налічував до 200 членів46. На осінь в області діяло 12 підпільних міськкомів і райкомів партії, 39 комуністичних організацій і груп, які об'єднували 950 чол. Кожен другий підпільник був комуністом або комсомольцем47. У вересні 1942 р. відбулося створення об'єднаного райкому комсомолу з комсомольсько- молодіжних груп Павлоградського, Юр'ївського, Петропав- лівського і Синельниківського районів.

На Миколаївщині влітку 1942 р. виникли нові підпільні організації і групи в Миколаєві, селах Снігурівського, Ново- одеського, Варварівського, Миколаївського, Березнегуватсь- кого районів. Важливою подією у розвитку радянського антифашистського руху в області стало створення Мико - лаївського центру, який керував 25 підпільними організаціями і групами краю. Усього протягом 1942 р. в області виникло 29 підпільних організацій і груп, із них 8 -- у містах і 21 -- у селах48.

На другому етапі радянський рух Опору в Україні використовував проти окупантів переважно підпільні форми боротьби. Певна частина учасників перебувала у бездіяльності, паралізована німецьким терором. А залякане населення в основній своїй масі, хоча й змінило ставлення до окупантів, але продовжувало пасивно ставитися до питань боротьби. Тому наплив у підпілля нових членів аж ніяк не був масовим. Протягом 1942 р. організації зазнали нових відчутних втрат. Готуючись до літнього наступу 1942 р., німці вживали найжорстокіших заходів для придушення партизанського й підпільного руху.

У травні -- червні 1942 р. було заарештовано більшість членів Київського підпільного міськкому, а у січні 1943 р. -- розгромлено Київський обком на чолі з І.Сергієнком. Усього за час окупації німці знищили у Києві 617 підпільників, «саботажників» та інших ворогів нацизму49. Улітку 1942 р. гітлерівці заарештували сотні людей у Вінниці, з яких розстріляли 30050. 9 липня 1942 р. почалися арешти серед підпільників Дніпропетровська. Провокатор видав секретаря Дніпропетровського підпільного обкому М.Сташкова. До лютого 1943 р. було заарештовано 85 чол., із них 43 розстріляно51. 25 липня 1942 р. схоплено всіх членів підпільної комсомольської організації м. Кадіївка, а у жовтні -- учасників підпілля Успенського району Ворошиловградської області. У січні -- травні 1943 р. заарештовано або вбито більшість членів Херсонського підпільного центру на чолі з П.Комковим. У березні -- липні 1943 р. німецька і румунська контррозвідки розгромили підпільні Одеський обком, Воднотранспортний та Іллічівський райкоми, інші організації. Усього за цей час було заарештовано 300 підпільників, більшість яких розстріляли52. Важких втрат зазнало радянське підпілля Харківщини і Полтавщини -- загинули члени підпільних обкомів, а робота більшості райкомів була дезорганізована.

Проте, незважаючи на втрати, 1942 р. став для радянського руху Опору переломним. Після гірких невдач 1941 р. він довів свою життєздатність. І хоча розгорнути справжню партизанську війну в південному краї не вдалося, усе ж організований «згори» радянський рух Опору набув підтримки «знизу» і перетворився за своїм характером на народний, а не суто партійний, як раніше. Комуністичне підпілля, що врятувалося від розгрому, зберегло або відновило свою структуру та зв'язки, і поступово розгортало активну боротьбу. Паралельним шляхом розпочався процес стихійного виникнення нових підпільних організацій і груп, які за своїм складом не були комуністичними.

При наближенні військ антигітлерівської коаліції та у зв'язку зі стратегічним переломом у війні, коли стала зрозумілою неминуча поразка Німеччини та її сателітів, відбулася різка активізація руху Опору по всій Європі. Цьому також сприяли зростання невдоволення населення окупаційним режимом, накопичення антифашистами досвіду боротьби, збільшення матеріальної допомоги з «Великої землі».

Про активізацію Опору свідчили нові завдання, що ставили перед собою антифашисти Європи. Так, у лютому 1943 р. Болгарська робітнича партія ухвалила директиву про переростання збройної боротьби у повстання, а компартія Албанії у березні 1943 р. -- рішення про підготовку всенародного виступу проти окупантів. У другій половині 1943 р. виникла Литовська визвольна армія. 9 вересня 1943 р.

християнсько-демократична, ліберальна, соціалістична, комуністична та інші партії утворили Комітет національного визволення Італії. Ця подія вважається початком загальнонаціонального руху Опору на Апеннінах. У грудні 1943 р. чеський уряд у Лондоні погодився на створення партизанських груп у Чехії53.

Якщо керівництво польської Армії крайової протягом 1942-- першої половини 1943 рр. забороняло своїм бійцям активно боротися з окупантами аби не зазнавати даремних втрат, а влітку 1942 р. чисельність АК становила лише 2 тис. чол., то вже взимку 1944 р. вона зросла до 350 тис.54 АК організувала надзвичайно потужне Варшавське повстання 1944 р., а чеські антифашисти -- Празьке повстання 1945 р. Висадка військ союзників на півночі (червень 1944 р.) та півдні (серпень 1944 р.) Франції активізувала рух Опору, апогеєм якого стало повстання проти нацистів у Парижі (серпень 1944 р.). Звільнення Італії завершилося Квітневим повстанням 1945 р.

На початок 1943 р. у нелегальній діяльності на території України також стався вирішальний злам. Майже скрізь підпільно-партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Проявами такого зламу стали перехід усе більшої частини цивільного населення від пасивної ворожості до активної боротьби проти окупантів (у тому числі збройної), активізація партизанської війни, подальше зміцнення підпілля.