Радянське антифашистське підпілля

У постанові ЦК КП(б)У «Про стан і подальший розвиток партизанського руху на Україні» за липень 1943 р. зазначалося: «Узимку 1942-1943 рр. і весною 1943 р. партизанський рух значно поширився і організаційно зміцнів [...] На активну боротьбу проти німецьких загарбників піднялися широкі маси радянського населення»55. Про швидке зростання чисельності і впливу радянського підпілля в Україні свідчив у квітні 1943 р. начальник поліції і служби безпеки райхскомісаріату Україна: «Спостерігається зростання і створення великих груп комуністичної партії в Київському, Миколаївському, Дніпропетровському, Сталінському, Сімферопольському округах поліції»56.

На території Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей діяла організація «Народна гвардія західних областей України», перейменована наприкінці 1943 р. на «Партизанський рух західних областей України» (до 600 чол.). У Глинянському районі Львівщини активністю відзначалася організація «Визволення Вітчизни». Утім, так і не вдалося відновити підпільні обкоми у Дрогобицькій, Стані- славській, Чернівецькій, Ізмаїльській, Одеській, Миколаївській, Львівській областях. Загалом радянське підпілля у західних областях України було слабким, не мало централізованого характеру в межах своїх областей і не знаходило широкої підтримки серед місцевого населення. У регіоні активно діяло підпілля ОУН, польські та єврейські антифашистські організації.

У травні 1943 р. відновлює діяльність Черкаський райком, а восени -- Симферопольський міськком. На Кримському півострові активно діяли підпільники Севастополя, Ялти, Феодосії, Сейтлера, Красноперекопського і Первомайського районів. Улітку 1943 р. тільки у Києві боролися з загарбниками 5 підпільних райкомів і 128 організацій і груп. На початок 1944 р. на Вінниччині діяло 2200 підпільників у складі понад 100 організацій і груп, а на Волині антифашистську боротьбу спрямовували підпільний обком, 11 райкомів і 39 низових організацій. Комуністичне підпілля Житомирської області об'єднувало 1173 комуніста, Рівненської -- 1600 чол.57

Якщо взимку 1941-1942 рр. відбувався процес переходу радянських антифашистів від партизанських до підпільних методів боротьби, то в 1943-1944 рр., з наближенням Червоної армії, пішов зворотний процес. Одними з перших стали до зброї підпільники сіл Баштанського району. У жовтні 1943 р. вони об'єдналися в партизанський загін на чолі з Т.Калиниченком. У Великотокмацькому районі Запоріжчини на базі підпільних груп виріс та активно діяв партизанський загін Т.Акулова і Т.Щави. Синельниківський підпільний райком Дніпропетровщини створив бойові групи з 60 бійців, які нападали на відступаючих німців. У пониззі Дніпра, у містах Нікополі, Марганці, Голопристанському, Орджо- нікідзевському та інших районах підпільники теж створили партизанські загони, які швидко розрослися та розпочали бойові дії. Так, створений улітку 1943 р. загін Г.Шконди у складі 80 бійців до осені подвоїв свою чисельність58.

Ті ж, хто залишався в підпіллі, все більше уваги приділяли бойовим методам боротьби -- диверсіям на підприємствах і транспорті, терористичним актам, псуванню ліній зв'язку, нападам на дрібні гарнізони, поліцейські дільниці та сільські управи тощо. Основним напрямом бойової діяльності підпільників з кінця 1942 р. і до визволення краю від окупантів була підготовка до збройних повстань як найбільш гострої форми боротьби.

Визначною сторінкою історії радянського руху Опору стало Павлоградське повстання в лютому 1943 р. Під час наступу Червоної армії на лівобережній Дніпропетровщині місцеві підпільники розробили план виступу, який очолили підпільні обком і міськком компартії. Повстання розпочалося 13 лютого 1943 р., коли німці оточили і знищили в бою 50 підпільників, які зібралися на шкіряному заводі. Однак це не зірвало планів повстання. 17 лютого бойові групи підпілля вдарили в тил окупантам, які стримували наступ на Павлоград 35-ї радянської дивізії. У повстанні взяло участь майже 500 павлоградців, які завдали відчутних втрат ворогові, врятували багато матеріальних цінностей і важливих об'єктів міста. Завдяки діям повстанців удалося зберегти неушкодженими майже всі підприємства Павлограда, склади з продовольством та лінії зв'язку59. Але 22 лютого німці провели контрнаступ і радянські війська залишили місто аж до повторного його звільнення восени 1943 р. Після цього підпільна боротьба в Павлограді і околицях практично припинилася, оскільки разом із Червоною армією відійшла й більша частина підпільників.

Одночасно з Павлоградським повстанням здійснили збройний виступ підпільники Петропавлівського району. Місцевий загін В.Фесенка налічував понад 100 чол. 17 лютого 1943 р., встановивши зв'язок з командуванням частин Червоною армії, партизани захопили Петропавлівку та прилеглі села. Вони утримували райцентр протягом шести днів, поки німці не підтягнули танки. Тоді загін із боями відійшов під Ізюм, де з'єднався з регулярними з'єднаннями. Потужне повстання 27 лютого 1943 р. вибухнуло у райцентрі Варва Чернігівської області. У результаті місто і прилеглі села на 2 дні опинилися в руках повстанців, яких налічувалося майже 300 чол. Провівши кілька боїв із карателями, вони відступили і перейшли до партизанської тактики60.

Із наближенням Червоної армії до меж регіону восени 1943 р. знов повсюдно відбуваються збройні виступи радянських антифашистів. Так, із просуванням фронту до Дніпродзер- жинська у жовтні 1943 р. проти німців виступила бойова група з 30 підпільників на чолі з П.Педіском. Разом із радянськими військами група взяла участь у вуличних боях за місто. На допомогу дніпродзержинцям прийшли бойові групи на чолі з секретарем Криничанського підпільного райкому В.Терещенком.

Збройні групи самооборони для збереження промислових підприємств і матеріальних цінностей від пограбування і знищення окупантами було створено на підприємствах Дніпропетровська, де вони не дали ворогові зруйнувати електростанцію на заводі ім. Петровського, міський водогін, багато будівель61. Зі зброєю в руках під час боїв за Мелітополь Запорізької області виступили групи Щеглова і Матюхіна.

Підпільні організації Новоодеського і Березнегуватського районів Миколаївщини, херсонський «Центр», краснодонська «Молода гвардія» також вели підготовку до збройного виступу, але здійснити його не змогли62. Масовий збройний виступ проти німців готував і запорізький «Ревком», організувавши до 40 бойових груп. Однак 15 березня 1943 р. він був зірваний арештом керівників «Ревкому» і близько 50 підпільників63.

Такі збройні виступи стали важливим етапом розвитку радянського антифашистського руху, продемонструвавши, що він став значною політичною і воєнною силою, змусивши окупантів ще більше посилити свої гарнізони й окупаційну адміністрацію.

Одним із важливих критеріїв оцінки ролі радянського руху Опору в боротьбі проти загарбників є його ефективність, складовими якої вважаються масовість, прямі військові та економічні втрати, завдані окупантам, відсоток власних втрат, кількість окупаційних сил, які антифашисти відтягували на себе, морально-психологічний вплив на загарбників і цивільне населення. За офіційними даними, протягом 1941-1944 рр. на окупованій території України діяло 22 підпільних обкоми, 13 інших великих підпільних центрів, 200 міськкомів і райкомів КП(б)У, понад 50 підпільних обкомів, міськкомів і райкомів комсомолу, 3,5 тис. низових організацій і груп, в яких налічувалося понад 100 тис. патріотів64.

Однак при встановленні кількісних показників діяльності радянського підпілля на шляху дослідника постає кілька проблем. По-перше, умови боротьби в підпіллі були такими (сувора конспірація, загибель багатьох учасників, втрата свідчень), що первинних документів про неї збереглося обмаль. Відтак документально простежити внесок кожного підпільного осередку у перемогу над агресором досить проблематично. По-друге, процес збирання документів про радянський рух Опору був складним. Після визволення певної території, а також одразу по війні державним і військовим органам у важких умовах і у стислий час потрібно було зібрати відомості про рух Опору, які документувалися і відкладалися в різного роду архівосховищах. Наприклад, 14 листопада 1947 р. міністр внутрішніх справ УРСР наказав начальникам обласних, міських і районних відділів МВС скласти довідки про партизанський рух в Україні з 11 пунктів до 1 березня 1948 р. Тобто за три місяці треба було зібрати фактичний матеріал, перевірити його, скласти офіційні документи, узгодити їх із місцевими партійними органами і надіслати до Архівного управління МВС УРСР та в місцевий облдержархів. Зрозуміло, що за такий короткий термін якісно зробити величезний обсяг роботи було неможливо.

Аналіз цих матеріалів показує, що вони містять значну частку неправдивої та необ'єктивної інформації, яка накопичувалася і потрапляла до документів як під час війни, так і після її завершення. При складанні довідок про партизанський рух можливі були численні помилки, недбалість, окозамилювання і приписки. Відкидалися лише повністю сфальсифіковані звіти командирів партизанських загонів і керівників підпільних організацій, перевірка яких свідчили про те, що даний загін (організація) взагалі не існував. Якщо ж факт антифашистської боротьби підтверджувався, то, як правило, звіт затверджувався, незважаючи на те, що міг містити значні фальсифікації. Так, у постанові бюро Запорізького обкому КП(б)У від 11 серпня 1945 р. констатується повна неправдивість звітів легендарного підпільного запорізького «Ревкому», зокрема вражаюча різниця між даними, наведеними у першому та другому звітах. Так, за першим звітом «Ревком» об'єднував 18 партизанських загонів (2111 чол.), які знищили 15 130 окупантів, пустили під укіс 22 ешелони, вивели з ладу 24 паровози, 572 вагони, 320 автомашин, 14 танків, 7 бронетранспортерів. За другим звітом «Ревком» керував діяльністю 9 партизанських загонів (931 чол.), на рахунку яких 580 окупантів, 7 ешелонів, 9 паровозів, 176 вагонів, 29 автомашин.

У результаті перевірки було встановлено, що деякі партизанські загони, включені до складу «Ревкому», насправді були невеликими підпільними групами, інші -- нічого спільного з «Ревкомом» не мали, а загін В.Васильєва взагалі був вигаданим. У постанові зазначено, що диверсії на залізницях, про які йдеться у звітах, здебільшого вигадано, а визначити, хто справді влаштував катастрофу ешелонів із хлібом на перегоні Кушугум -- Балабине важко, оскільки на ці акції претендували ще й групи Самсики, Скрипниченка та ін. Далі в постанові зазначене, що «члени «Ревкому» Сажченко, Венгеренко, Теренник та ін. у своїх звітах [...] стали на шлях відвертої брехні [...] приписуючи собі неіснуючі заслуги, зараховуючи до числа партизанів непримиренних ворогів, зрадників і пройдисвітів [...] Крім того, у списки партизанів внесено 120 чол., які не брали ніякої участі в боротьбі [. ] й отримали партизанські документи від Сажченка за пшеницю, поросят та інші продукти»65. З цих документів можна зробити висновок про недостовірність принаймні деяких фактів і цифр.

Дані про партизанський рух, зібрані і перевірені під час війни працівниками представництв УШПР при Українських фронтах і використані в 1947-1948 рр., є ще менш достовірними, оскільки для збирання об'єктивної інформації в умовах війни бракувало часу, засобів і самих свідків та учасників Опору, багато з яких з різних причин залишили місцевість, де вели боротьбу. Так, начальник опервідділу УШПР при 3-му Українському фронті, який займався перевіркою партизанських звітів, визнавав у листопаді 1944 р., що його відділ не міг охопити перевіркою всі звіти, тому перевірялися лише ті з них, що викликали сумнів. Наприклад, опергрупа по Миколаївській області перевірила діяльність 19 партизанських загонів та підпільних організацій. 13 звітів перевірка підтвердила, а 6 визнала сфальсифікованими. Найбільш характерним серед останніх був звіт І.Янера. Він перед приходом Червоної армії створив у с. Березнегувате невелику групу головним чином із людей, яким треба було реабілітуватися перед радянською владою. У звіті І.Янер вказав, що у загоні було 280 чол., загін потопив 3 баржі, 4 буксири, знищив до 1000 ворогів. Перевірка показала повну невідповідність звіту реальним фактам66.

Документи з діяльності руху Опору про чисельність організацій і загонів, час і результати їх діяльності, що зберігаються у центральних і місцевих архівах, також зі зрозумілих причин містять деякі невідповідності, огріхи, неточності й помилки. Наприклад, за одними даними, партизанський загін В.Бабича (Дніпропетровська область) налічував 34 чол., з яких 21 був комуністом, 2 -- комсомольцями, 11 -- безпартійними. За іншими даними, у загоні перебувало 45 чол., з яких 28 комуністів, 3 комсомольці, 14 безпартійних67.

Дослідники М.Коваль, С.Макарчук, О.Гогун та А.Кентій звертають увагу на радянську систему приписок при підготовці історичних документів, цілеспрямоване насичення джерел та історіографії урізаною правдою і відвертою дезінформацією, на ретельну селекцію всіх збірників документів та неодноразове «просіювання» архівних фондів із метою усунення негативної інформації168. Прикладом такої селекції є бесіда завідувача інформаційним сектором відділу пропаганди й агітації ЦК КП(б)У І.Слинька з колишнім секретарем Кіровоградського підпільного обкому М.Скир- дою, записана 23 червня 1944 р. У цьому друкованому тексті пізніше зроблено рукописні виправлення, викреслено деякі речення, які в невигідному світлі подають моральний стан радянських антифашистів у 1941-1942 рр., свідчать про їх тривалу пасивність, а також вписано кілька обов'язкових ідеологічних штампів69.

П.Брицький називає перебільшеними дані радянських дослідників щодо втрат окупантів від дій партизанів та підпілля і критикує фальсифікації, що здійснювалися з санкції та за вказівками «згори». Так, на XVI з'їзді КП(б)У (1949 р.) зазначалося, що на території окупованої України в роки війни було створено 14 підпільних обкомів, 154 міських і районних комітети, 700 підпільних організацій. У 1967 р. з'явилися інші цифри: 16 обкомів, 172 міських і районних комітети, 700 партосередків. А в 1975 р. уже говорилося про 23 обкоми, 685 міських і районних комітетів і 4315 парт- осередків70.

Згодом в «Истории Великой Отечественной войны Советского Союза» з'явилися дані, що на території Білорусії проти загарбників боролося 374 тис. партизанів і понад 70 тис. підпільників, тим часом, як в Україні -- відповідно 220 і 34 тис. Відтоді розпочалося «змагання» між керівництвом двох республік. 28 листопада 1961 р. президія ЦК КПУ ухвалила постанову «Про недоліки в обліку учасників антифашистського підпілля і партизанського руху на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.», де йшлося про те, що свого часу не було враховано як учасників радянського руху Опору багатьох зв'язкових, розвідників, провідників, господарів явок, осіб, які переховували і лікували поранених бійців, поширювали листівки, ремонтували партизанам зброю, постачали продовольство, випікали хліб тощо. Невдовзі було визнано діяльність нових партизанських загонів і груп. У травні 1962 р. в Кіровоградській області додатково «виявили» понад 2500 учасників патріотичного руху71. Таким чином, показник 100 тис. підпільників, які брали участь в антифашистській боротьбі протягом усього періоду окупації України, виглядає надзвичайно перебіль- шено72, а встановлення реальної кількості учасників радянського підпілля є завданням майбутнього наукового дослідження.

З огляду на ці факти, до звітів керівників підпілля (партизанів), документів УШПР і партійних органів, особливо до числових показників (кількість організацій, загонів та їх учасників, розміри заподіяних окупантам втрат і наданої Червоній армії допомоги та ін.) слід ставитися вельми критично і використовувати лише як приблизні дані, що віддзеркалюють певні явища і загальні тенденції, а не цілком достовірні факти.

Вказані вище перебільшення певною мірою врівноважуються тим, що в Україні під час окупації діяло багато невеликих підпільно-партизанських груп, про яких відомо дуже мало або взагалі невідомо, в основному з причини їх розгрому. Тому роботу, проведену у відповідності з постановою президії ЦК КПУ від 1961 р., що призвела до значного збільшення офіційної кількості організацій і загонів та загальної чисельності антифашистів, не можна вважати цілковито марною, адже завдяки цьому істотно активізувалася справа нагромадження в архівах документів з історії антифашистської боротьби на території України.

Таким чином, радянське підпілля було організоване у 1941 р. з ініціативи партійних, державних і військових органів влади СРСР. У підпіллі було залишено близько 30 тис. чол. Спочатку воно складалося лише з нелегальних комуністичних і комсомольських організацій, а створення непартійних антифашистських осередків не передбачалося. Партійно-державні органи відразу взяли радянський рух Опору під свій ідеологічний, кадровий і організаційний контроль. Упродовж усієї війни компартія намагалася утримувати під своїм впливом і керівництвом не тільки партійне і комсомольське, а й так зване «патріотичне» підпілля, яке виникло стихійно й основний склад якого не був комуністичним. Партійні центри ставили перед підпіллям завдання, координували і контролювали його дії, підпорядковуючи їх інтересам фронту. Ідеологічною основою більшості радянських підпільних формувань були більшовицькі постулати, а відновлення радянської влади проголошувалося кінцевою метою.

Москва поставила перед радянськими антифашистами завдання тотальної і безкомпромісної війни, підпорядкованої інтересам Червоної армії, незважаючи на власні труднощі і втрати. Одним із найбільш ефективних та масових видів руху Опору стала підпільна боротьба, що була поширена по всій території України і здійснювалась у різноманітних формах -- від антифашистської агітації та пропаганди до масштабних диверсій і збройного повстання проти окупантів.

Через прогалини в управлінні, брак досвіду та відсутність широкої підтримки населення на першому етапі свого існування радянське підпілля зазнало важкого удару. Лише 10% організацій пережили зиму 1941-1942 рр. Проте набуття досвіду боротьби та зростаюча підтримка населення протягом 1942 р. призвели до активізації комуністичного підпілля та стихійного виникнення нових патріотичних груп.

Специфіка українського ландшафту зумовила те, що у степових та лісостепових районах УРСР тривале існування партизанських загонів було неможливим. Тому на більшості території України головною антифашистською силою виступали підпільні організації, які за необхідності змі - нювали свою тактику -- від підпільної на партизанську і навпаки.

У 1943-1944 рр. радянське підпілля зростає чисельно й здобуває масову підтримку цивільного населення. Кульмінацією діяльності підпільників стають збройні повстання проти загарбників та безпосередня взаємодія з підрозділами наступаючої Червоної армії при захопленні населених пунктів.

Оцінюючи внесок радянського підпілля у перемогу над ворогом, слід наголосити, що впродовж 1941-1944 рр. в його лавах боролися десятки тисяч людей, які завдали окупантам відчутних втрат у живій силі, техніці, зміцнювали віру населення у перемогу та підривали економічний потенціал загарбників. Підпільники боролися з поневолювачами навіть там, де цього не могли робити партизани. Саме тому підпільні форми руху Опору стали основними в більшості регіонів, за винятком Українського Полісся.

Історичне значення антифашистської боротьби на території України полягає в тому, що вона засвідчила несприйняття нацистського «нового ладу» більшістю населення, продемонструвала мужність і стійкість українського народу, зробивши його одним із народів- переможців у Другій світовій війні.

Литература

1 Чайковський А.С. Невідома війна. -- К.

2 Див.: Кучер В.І. Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні, 1941-1944. -- К., 1983. -- С.5.

3 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.388. -- Арк.20.

4 Державний архів Дніпропетровської області (далі -- ДАДО). -- Ф.19. -- Оп.8. -- Спр.1. -- Арк.7-8.

5 ЦДАГО України. -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.231. -- Арк.1.

6 Державний архів Миколаївської області (далі -- ДАМО). -- Ф.10. -- Оп.1. -- Спр.19. -- Арк.1; ЦДАГО України. -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.388. -- Арк.20, 41.

7 Шайкан В.А. КПСС -- организатор и руководитель коммунистического подполья в Приднепровье в годы Великой Отечественной войны (1941-1944 гг.): Дисс. ... канд. ист. наук. -- Днепропетровск, 1989. -- С.46-47, 50.

8 ЦДАГО України. -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.388. -- Арк.20, 41.

9 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг.: В 3 т. -- К., 1975. -- Т.1. -- С.298.

10 Григорович Д., Денисенко П., Немятый В. Коммунистическое подполье на Украине в годы Великой Отечественной войны. -- К., 1976. -- С.155, 161.

11 Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд. -- Харків, 2007. -- С.440.

12 Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. -- К., 2000. -- С.225.

13 ЦДАГО України. -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.197. -- Арк.133-134.

14 Там само. -- Ф.62. -- Оп.2. -- Спр.390. -- Арк.14.

15 Немятый В.И. Партийное подполье Юга Украины в годы Великой Отечественной войны (на материалах Николаевской и Херсонской областей): Дисс. ... канд. ист. наук. -- К., 1964. -- С.93.

16 ДАДО. -- Ф.268. -- Оп.2. -- Спр.58. -- Арк.29-115; Ф.19. -- Оп.8. -- Спр.1. -- Арк.7.

17 ЦДАГО України. -- Ф.57. -- Оп.4. -- Спр.14. -- Арк.13; Спр.32. -- Арк.281.

18 Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945. -- С.223.

19 Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине: В 2 кн. -- К., 1985. -- Кн.1: Борьба в подполье. -- С.76.

20 Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Указ. праця. -- С.438.

21 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі -- ЦДАВО України). -- Ф.3676. -- Оп.4. -- Спр.308. -- Арк.55.

22 ЦДАГО України. -- Ф.62. -- Оп.1. -- Спр.130. -- Арк.6-7; Спр.226. -- Арк.44.

23 Клоков В.И. Всенародная борьба в тылу немецко-фашистских оккупантов на Украине. 1941-1945: Историографический очерк. -- К., 1978. -- С.46.

24 Курас И.Ф., Кентий А.В. Штаб непокорённых. -- К., 1988. -- С.13.

25 Виноградов С.В. Діяльність патріотичних сил по антифашистському вихованню населення окупованої території України (1941-1944 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. -- К., 1994. -- С.21.

26 Кондратенко Л.В. Крах экономических планов немецко фашистских захватчиков на Украине: Историографический очерк. -- К., 1980. -- С.58.

27 Див.: Слободянюк М.А. Антифашистський рух Опору в Південній Україні (1941-1944 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. -- Дніпропетровськ, 2002. -- С.76-78.

28 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг. -- Т.2. -- С.182.

29 Клоков В., Кулик І., Слінько І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни. -- К., 1957. -- С.53.

30 Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине. -- С. 44-45, 51-52, 55.

31 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг. -- Т.1. -- С.474-475, 477.

32 Григорович Д., Денисенко П., Немятый В. Указ. соч. -- С.61-62.

33 Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 19411945: В 3 т. -- К., 1985. -- Т.1. -- С.434.

34 Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны

Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. док. и матер. --

Днепропетровск, 1962. -- С.78.

35 Кучер В.І., Чернега П.М. Україна у Другій світовій війні (1939-- 1945). -- К., 2004. -- С.149.

36 Чайковський А.С. Указ. праця. -- К., 1994. -- С.19.

37 Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. док. и матер. -- С.88.

38 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг. -- Т.2. -- С.190.

39 Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи. 40-ві -- 90-ті роки ХХ ст.: Курс лекцій. -- К., 1997. -- С.8, 24, 38.

40 Козлітін В.Д. Друга світова війна 1939-1945 рр.: Навч. посібник. -- Харків, 2001. -- С.180, 183.

41 Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 19411945. -- Т.2. -- С.242.

42 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. 1941-1945 гг. -- Т.1. -- С.193-194.

43 ДАДО. -- Ф.19. -- Оп.8. -- Спр.4. -- Арк.33-36; Оп.5. -- Спр.130. -- Арк.19.

44 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. 1941-1945 гг. -- Т.2. -- С.224-226.

45 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. 1941-1945 гг. -- Т.2. -- С.226.

46 Державний архів Запорізької області. -- Ф.102. -- Оп.30. -- Спр.207. -- Арк.90-97.

47 ДАДО. -- Ф.19. -- Оп.8. -- Спр.1. -- Арк.317-319; Ф.268. -- Оп.2. -- Спр.58. -- Арк.11.

48 Макарчук С.С. Документальні публікації в Україні з історії другої світової війни: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- К., 1994. -- С.12-22;

Коваль М.В. Друга світова і Велика Вітчизняна війни та сьогодення: Роздуми історика // Укр. іст. журн. -- 1995. -- №3. -- С.7-8; «...Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников...». Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории: Док. и матер. / Авт.-сост. Гогун А., Кентий А. -- К., 2006. -- С.65-75.

49 Державний архів Кіровоградської області. -- Ф.429. -- Оп.3. -- Спр.12. -- Арк.80-84.

50 Брицький П.П. Україна у другій світовій війні (1939-1945 рр.). -- Чернівці, 1995. -- С.61.

51 Чайковський А.С. Указ. праця. -- К., 1994. -- С.247-248.

52 Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). -- К., 1999. -- С.270.

Размещено на Allbest.ru