Повсякденне життя етнічних меншин Радянської України у міжвоєнну добу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У МІЖВОЄННУ ДОБУ

Волинські селянки-полячки -- слухачки курсів лікнепу -- наполохані, напружені «активістки», на загал погано вдягнені, в одноманітних невиразних спідницях і сорочках, зап'яті запраними хустками.

Сільські «мироїди» з очима зацькованої тварини у драних брудних кожухах та скуйовджених шапках. За царя-батюшки таких «багатіїв» не пустили б у жодний пристойний постоялий двір. Тепер вони -- уособлення капіталіста- гнобителя. Саме він душить радянське село, заважаючи йому будувати світле комуністичне майбутнє.

Їхні опоненти -- сільрадівські активісти -- браві хлопці з портупеєю на правому боці. В портупеї -- револьвер. Шкіряна куртка одна на все село, у ній фотографуються по черзі, аби залишити згадку для наступних поколінь будівничих комунізму.

Юні ясноокі молдаванки з немовлятами на руках босоніж стоять на курних шляхах поруч з сірими похилими хатами. Очі відчайдушно веселі і неймовірно сучасні попри невимовні злидні.

Скорчені трупи обабіч харківських тротуарів. Поруч обивателі -- задумливі й збайдужілі, з набряклими обличчями, затьмареними очима розглядають померлих, без жодних проявів розпачу чи страху. Вони знесилені голодом і страхом. Їм однаково. Вони втомилися очікувати на смерть.

Людожери з порожніми мутними очима, обідрані, вошиві, коростяні.

Вихованці дитячих будинків, садків та ясел: тоненькі шийки, ручки й ніжки, невідповідно оглядні черевця та пухкенькі щічки, ріденьке волосся: рахіт у важкій формі -- результат голоду.

Застиглі обличчя передовиків виробництва, стахановців, ізотовців. У кожному національному районі вони свої. У Путивльському -- вилицюваті російські обличчя з втомленими вузькими очима-рисочками, одноманітно зачесані, одноманітно вдягнені, одноманітно випрацьовані. Жінки в тридцять виглядають на п'ятдесят. У німецькому Молочанському -- міцні чоловіки й жінки, з серйозними проникливими очима, серед них як старі колоністи, так і переселенці. Вони будують нове заможне життя в колишніх німецьких колоніях. Таких Палаців піонерів, як у німецьких національних районах, годі шукати на решті території України, хіба що в містах. Уособлення комуністичного ставлення до праці грецької спільноти -- Паша й Надя Ангеліни -- круглолиці, чорноокі з пухкенькими щічками й вустами, що називається, «кров з молоком». Брови дугою. Молоді соковиті дівчата -- цілковитий антипод замордованих селянок з фото 1932-1935 рр., яким доводилося домальовувати риси обличчя, аби приховати страшні наслідки довготривалого голодування.

Окрема іпостась радянського життя -- у фасах, анфасах та профілях заарештованих і засуджених. Підлітки (майже діти), жінки, чоловіки, літні люди й старці з потухлими впалими очима, впалими щоками, багатоденною щетиною. Вони разюче відрізняються від своїх прототипів -- портретів з іншого «неареш- танського» життя.

Світлини 20-3 0-х рр. унаочнюють цілу епоху в житті етнічних громад України. Дистанція між чоловіками, жінками, старими й дітьми початку і кінця 20-х, початку та кінця 30-х рр. -- колосальна. Вона очевидно виявляється у зовнішніх ознаках: одязі, зачісках, позах, ситуативних композиціях, оточуючих предметах ужитку та наповненні приміщень. Вона не менш виразно проглядає в «дзеркалах душі».

Що ховалося за звичним наприкінці 30-х рр. піднесеним «сяянням» у присутності (навіть заочній) радянсько-партійного бомонду? Чи насправді обиватель щиросердно любив своїх самопроголошених вождів-тиранів? Чи лишилося в його серці щось, окрім тотального страху? Чи було справжнім щоденне «горіння» на роботі? Яким чином свідомість пересічної людини перетравлювала події карколомного двадцятиліття, в якому годі шукати будь-яких світлих проміжків? Як упродовж одного життя можна було вмістити в душі декілька воєн, продрозкладку та бандитизм, погроми, розстріли та систему заручництва, злидні й безробіття, колективізаційну істерію, комунізацію міста й села, найстрашніший в історії країни голодомор, масові депортації та переселення, врешті Великий Терор кінця 30-х рр., щоденну -- практично безоплатну рабську працю? Як виживала проста людина між нищівних жорен карколомної історії, між швидкоплинних взаємовиключних ідей комуністичних фанатиків, у атмосфері масового психозу і тотального стеження? Як існували етнічні громади в режимі хірургічного видалення неблагонадійних громад? Які механізми забезпечили виживання особистостей та етносів, до складу яких вони входили? Які зміни відбулися в перших та останніх на шляху трансформації утопічної ідеї тотальної комунізації в ідею тоталітаризму?

Відповіді на ці та решту вагомих питань вітчизняної історії шукатимемо в повсякденній історії етнічних громад України, розглядаючи останні як певний етносоціальний зліпок тогочасного суспільства.

Домінування принципу партійності спричинило глибинні деформації радянської історіографії і дотепер справляє негативний вплив на вітчизняну історичну науку. Науковці на тривалий час втратили цікавість до історії народу як такої: життєписи видатних особистостей «з народу», що прийшли на зміну дора- дянській світській історіографії, мали так само мало спільного з історією народного життя, як і дореволюційні описи діянь царів та їхніх фаворитів. Минувшина радянського будівництва 20-30-х рр. вимальовувалася чи як історія запеклої класової боротьби, чи як віхи величних перемог соціалістичного ладу. Колективізація, індустріалізація, запровадження загальної початкової та середньої освіти, здійснення культурної революції зображувалися як епохальні звершення монолітного радянського народу, сегменти спільної соціально-класової історії. У розширеному конспекті макро-історичних сюжетів радянської історіографії окрім зауважень про зростання життєвого рівня селянства, робітництва та інтелігенції, вирішення низки нагальних проблем відсталих у соціально- економічному розвиткові народів неможливо було відшукати відповіді на запитання: з чого складалося життя людей у перервах між «великими будівництвами» міжвоєнного періоду, яким чином налагоджувався виробничий процес, якою була рутина повсякденного існування і відтворення специфічних соціальних та етнокультурних ознак, які події буденного життя формували ментальність соціальних та етнічних груп, яким чином вони позначалися і відбивалися у приватному житті (у любовних та сімейних відносинах, вихованні дітей), які думки і переживання складали контекст народного життя, та яким було співвідношення соціального, політичного та обивательського в них; врешті, яким чином масова свідомість перетравлювала бурхливі події 2030-х рр. і пояснювала (виправдовувала) трансформацію суспільно-політичної системи країни в напрямку тоталітаризму.

Історія повсякденності, що раніше практично не розроблювалася вітчизняними фахівцями, стосовно 20-3 0-х рр. виглядає як досить суперечлива наукова проблема. Складності їй додає та обставина, що історія повсякденності, за визначенням є історією «мікро-історичних деталей»1, описом унікальних, не уніфікованих аспектів минулого. Історія повсякденності, в тлумаченні її фундаторів -- європейських вчених -- сфокусована на дослідження еволюції (чи незмінності) порядку речей та ознак матеріальної культури, а також порядку поводження людини з речами. Окремим напрямком історії повсякденності виступає дослідження змін у ментальності населення, що, за спостереженнями, найменшою мірою змінюється в ході історичної еволюції.

В методиці історії повсякденності, власне, й криється проблематичність дослідження історії повсякденності впродовж 20-30-х рр. Дійсно, з якою мірою достовірності можна розчленувати в історії повсякденності незмінне, еволюційне та революційне (скачкоподібне) в структурі матеріальної культури та складних взаєминах, які генерувало суспільство, що знаходилось у перехідному стані? За нашим щирим переконанням окреслений період загалом не доводиться розглядати як відтинок певного еволюційного розвитку, на якому люди були зайняті лише відтворенням зрозумілих усталених ознак буття. 20-і рр., що виглядають як етап розтягненої в часі пролетарської революції (що розпочалася в 1917 р. і завершилася в першій половині 30-х рр. соціалізацією дрібного товаровиробника радянського міста і села), були часом повсякденних потрясінь та великих історичних подій, які докорінним чином змінили акценти повсякденності та її наповнення. Впродовж другої половини 30-х рр. попередні «досягнення» влади у сфері підкорення внутрішньої енергії суспільства та перетворення СРСР на замкнену суспільно-політичну та етнокультурну систему були закріплені методами тотального терору, який намертво цементував зростаючу територіально і за кількістю населення імперію нового історичного типу. Глибинний конфлікт прагнень держави, яка вела повсякденну боротьбу за радикальну перебудову засад повсякденності мільйонів людей, та народу, який у своїй переважній масі опирався цій діяльності держави і намагався відтворювати зрозумілі моделі існування, як такого, став історичною віссю міжвоєнного періоду. Власне, конфлікт між намаганням держави перетворити існування народу на повсякденний подвиг, життя-досягнення, здійснити шляхом критичного перенапруження сил та небачених гуманітарних жертв модернізаційний ривок і, прорвавши історичну спіраль, вивести народ 1/6 частини світу в іншому її (спіралі) витку, і прагненням народу відтворювати життя, як таке, еволюційним шляхом покращуючи його якість, визначив сутність цього історичного періоду. Непереборний (сутнісний) конфлікт між державою та суспільством окреслив місце міжвоєнного періоду у черзі поворотних пунктів вітчизняної історії, які позначили віхи загибелі патріархального культурного середовища. В цей час українське суспільство перебувало в «переходовому стані», на якому співвідношення «буття-досягнення» та буття у формі «тут-і-тепер-існування»2 набуло критичної, досі незнаної конфігурації.

Внаслідок викладеного вище дослідження глибинних деформацій в усіх сферах існування суспільства, вертикальних конфліктів у соціумі на етнічному та особистісному рівнях є вкрай актуальним для повноцінного відтворення горизонтальних та вертикальних систем і підсистем у системі координат соціальної, суспільно-політичної і культурної історії України. Боротьба між державою та народом країни за характер і зміст повсякденного життя впродовж 20-30-х рр., «перемоги» Кремля й вимушені поступки народові, який не сприйняв цивіліза- ційних амбіцій більшовизму, становлять голову інтригу для опрацювання істориками названої широкої історичної проблеми.

Не менш цікавою видається проблема повсякденності в її етнонаціональ- ному вимірі. Власне, вона є проекцією проблем націо- та державотворення. Наважимося стверджувати, що внутрішнє наповнення процесів етнічного відтворення на етапі «соціалістичної реконструкції» досі розглядається фахівцями доволі поверхово і відтворене лише в загальних рисах. Однозначно застарілими та механістичними виглядають радянські історіографічні схеми, що декларували об'єктивну перемогу процесів культурної універсалізації та уніфікації, затвердження якісно нових форм і моделей етнічного співжиття (на засадах пролетарського інтернаціоналізму). З радянської та сучасної вітчизняної історичної літератури неможливо з' ясувати, як співвідносилося спільне та автентичне у повсякденні поліетнічного українського суспільства; які нові форми функціонування суспільного організму та його відтворення на етнічному рівні викликала до життя більшовицька культурна революція; які з них увійшли до народної (масової) культури і в зв'язку з чим це відбулося; які етапи позначили перехід етносів України від усталених стереотипів існування закритих етнічних спільнот до сучасного полівалентного, рухливого, наче ртуть, суспільства.

Заглиблення в названі проблеми здатне суттєво уточнити не лише картину суперечливих 20-30-х рр., а й сучасні погляди на етногенез. На сьогодні доволі поширеним є уявлення, що «нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів»3, для цього потрібний лише «центр єдності», «ядро централізації». Втім, чи не ховається за цими ззовні привабливим фразами нова версія державної політики асиміляції? Яким шляхом скеровувався етногенез етнічних меншин за часів коренізації, і чи став тоді український етнос «ядром централізації», можна з'ясувати, лише дослідивши тогочасну повсякденність.

Інші акценти дослідження етнічної еволюції розставляє об'єктивний процес глобалізації. Думки про те, що «... людство поволі вступає до передпостнаціо- нального етапу розвитку»4, не нові. Нагадаємо, що входження Російської імперії до епохи революційних потрясінь було позначене пропагандою ідей інтернаціоналізму, невід'ємних від настроїв національного нігілізму. Ідеологічні теоретизування, що супроводжували соціалістичне будівництво в СРСР впродовж 20-х рр., перетворили питання етнонаціональної стандартизації на жупел політики коренізації. Яскравим відбитком тогочасних поглядів на сферу етнонаціо- нальних відносин та перспектив етнонаціонального життя в світовому масштабі стали стаття Б. Борева та викликана нею дискусія у партійно-радянських колах5.

Після затвердження курсу коренізації в 1923 р. мало хто в партії наважувався виступати проти неї, як такої, але дискусії навколо її тривалості не припинялися. Однак, дратівливе для партійних функціонерів питання: «Де закінчується етап «всебічного розвитку національних культур» і розпочинається етап їхнього невідворотного злиття?», -- мало цікавило народ, зайнятий процесом виживання, як таким, та етнічним виживанням, зокрема. Досвід радянського будівництва свідчить, що навіть в обставинах послідовної державної стандартизації ознак буття різних етнічних і соціальних складових суспільства етнічні меншини зберігали потужний потенціал етнозбереження. Його підоснови криються саме в буденності, оскільки ідеї національного єднання діють на рівні «подієвої історії», а історія-існування етнічна і за своєю сутністю консервативна. [Це, щоправда, не відміняє феномену заміщення стереотипів етнокультурної поведінки, що з часом сприймаються етнічною спільнотою як апріорі їй властиві. Так, скажімо, одноосібне грецьке селянство сприймало колективізацію як захід державного насилля, а сучасні регіональні газети з ностальгією відзначають втрату навичок колективізму та занепад колись квітучих грецьких колгоспів. -- Л.Я.]

Ось чому дослідження історії повсякденності в її етнічному розрізі (на прикладі певних етнічних груп) видається нам доволі перспективним напрямком подальшої розробки історії міжвоєнного періоду як часу найвизначніших еволюційних та революційних змін у структурі матеріальної культури та світогляду етнічних спільнот.

Цей напрямок до останнього часу практично не цікавив істориків, внаслідок чого утворилася об'ємна прогалина в знаннях про зміст життя етнічних громад саме на мікрорівні, а не в контексті державного життя. Праці етнологів, які фіксують у часі автентичні пам'ятки матеріальної і духовної культури етносів, не здатні компенсувати названого дефіциту інформації, оскільки йдеться не про статичні моделі традиційної культури, а про динаміку історичних процесів, що врешті викликали трансформацію останніх, внутрішні причини цих трансформацій.

Незважаючи на значний обсяг історіографії з дотичної проблематики, висвітлення заявленої проблематики стикається з певними ускладненнями. Обумовлюються вони значними теоретико-методологічними розбіжностями між сучасною вітчизняною та радянською історіографією. Слід водночас наголосити, що ані радянська, ані вітчизняна наука донедавна не мала цікавості до історії повсякденності, цей напрямок наукових досліджень є відносно новим. Звичайно, що певні аспекти повсякденності знаходили свій відбиток в обох історіографічних блоках, однак ці «скалки» побуту, етнічної ментальності, традиційної культури слугували матеріалом для ілюстрації великих історичних подій, процесів, чи для обґрунтування певних політичних поглядів. Повсякденність, як така, простежується в історичних дослідженнях лише пунктирно.

Віртуозним жонглюванням фактами про злиденне життя етнічних громад у дорадянську добу та їхнє піднесення у радянську відрізняються праці партійно- радянського проводу УСРР. Зважаючи на свої посадові функції, радянські функціонери вимушено зверталися до проблем етнічних громад, певним чином унаочнювали та коментували процес радянізації. У публікаціях і виступах А. Буценка, М. Василенка, В. Затонського, Е. Квірінга, С. Косіора, Д. Лебедя, П. Постишева, М. Скрипника, А. Хвилі, Н. Черлюнчакевича, В. Чубаря, Шліхтера, О. Шумського та ін.6 трактувалися доктринальні засади національної політики в УСРР, конкретизувалися економічні й соціальні обставини запровадження етнополітики стосовно окремих етнічних громад. Найбільше живої інформації міститься в публікаціях керівників ЦКНМ (Центральна комісія національних меншин) при ВУЦВК та її секцій (А. Буценка, М. Василенка, Гафтеля, А. Гітлянського, А. Глинського, Я. Кантора, Д. Маца, Я. Саулевича, С. Ялі та ін.)7, безпосередньо причетних до здійснення етнополітики в УСРР.

Надбання власне історичної науки виглядали доволі скромно, що відображало складні суперечливі процеси в науковому середовищі. 20-і роки були часом відносної теоретико-методологічної строкатості історичних досліджень, активної розбудови міждисциплінарних історичних і краєзнавчих студій, що віднайшло свій вияв у створенні низки науково-дослідних установ і структур, таких як: Всеукраїнська Асоціація сходознавства (1925 р.), Єврейська (жидівська) (пізніше -- Гебраїстична) історико-археографічна комісія (1919 р.), Науково-дослідна кафедра єврейської культури (1928 р.), Інститут польської (пролетарської) культури (1929 р.), Інститут єврейської (пролетарської) культури (1929 р.), Комісія національних питань (Комісія нацменшин) (1929 р.) тощо.

Окремі проблеми минувшини етнічних меншин України розробляли співробітники ВУАН А. Кримський, Н.Д. Полонська-Василенко, М. Жуковська, М. Карачківський та ін. Регіональні аспекти історії етнічних меншин досліджували співробітники Одеської комісії краєзнавства ВУАН Т. Теохаріді8, С. Бо- ровий9, Р. Міквіц.

Великі сподівання покладалися на Етнографічну (Етнографічно-фольклорну) комісію (1925 р.) і створений (1928 р.) в її складі Кабінет для вивчення національних меншостей , оскільки передбачалося, що останній вивчатиме економічний розвиток, соціальну структуру, історію, демографію етнічних меншин. Співробітники названих структур заклали підвалини наукового вивчення історії виникнення та традиційної культури окремих етнічних громад. Так, С. Цвєтко вичав болгар10, Є. Рихлік11 -- чехів і поляків, М. Корнилович -- айсорів, Л. Шевченко12 і С. Ялі -- греків, Т. Кезма13 -- айсорів, О. Курило -- німців і молдаван, О. Баранніков14 -- циган, Н. Дмитрук підготував ґрунтовну працю про етнічні меншини Волині15.

Втім очікуваного розвою історичних та історико-етнографічних досліджень не сталося. Протягом 20-х років науково-дослідні установи ВУАН працювали в умовах хронічного недофінансування, приміром, з 9-ти польових експедицій Етнографічної комісії 1925 р. були профінансовані 5, а Відділ національних меншин у 1929 р. працював без приміщення і зарплат. Внаслідок дії зазначених факторів надбання академічної науки в дослідженні історії етнічних меншин у радянській Україні виявилися непоказними, проте зібраний за їхньою участю етнографічний матеріал, нині зберігається у науковому архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України та у регіональних музеях, і ставиновить неоціненне джерело для праці сучасних дослідників.

Упродовж 1920-х рр. відбулися найбільш продуктивні експедиції за участю українських і російських науковців. Серед них слід згадати Таврійську лінгвістично-краєзнавчу експедицію на чолі з М. Державіним (1927 р.); історико- етнографічні та мовознавчі студії в середовищі маріупольських греків (19281930 рр.) за участю І. Соколова, Д. Спиридонова; діалектологічні дослідження німецького населення (1926-1929 рр.) за участю В. Жирмунського, Р. Міквіца, А. Штрьома; експедиції по вивченню болгар Запоріжжя за участю К. Квітки і Д. Димитрова (початок 30-х рр.), фольклорні, демографічні та етнологічні експедиції у місцях розселення євреїв (1930-1941 рр.).

Наслідки польових досліджень були вагомими, проте лише незначна частка зібраних матеріалів надалі була опрацьована і знайшла шлях до наукової громадськості. Величезна більшість польових матеріалів з часом осіла в архівах або була цілковито втрачена для науки, незважаючи на те, що дефіцит наукового знання в цій галузі був колосальним. Суцільною білою плямою залишалася історія німців, греків, чехів, циган та інших меншин в Україні. Це мало вкрай негативні наслідки, оскільки далекосяжні соціально-економічні й етнокультурні проекти більшовиків в етнічному середовищі здійснювалися наосліп без опертя на наукові знання.

Нездоланною перешкодою на шляху оприлюднення праць співробітників ВУАН вже наприкінці 20-х років стала їхня теоретико-методологічна невідповідність пануючій державній доктрині. Найбільшою мірою це стосувалося науковців, методологічні підходи і світогляд яких формувалися у дореволюційну добу. До таких слід віднести М. Державіна, В. Жирмунського, Н. Полонську- Василенко, В. Рибинського, Є. Рихліка, І. Соколова, Д. Спиридонова, К. Харлам- повича та ін. Вихованці дорадянської наукової школи болісно і невміло намагалися інтегруватися до створюваної «марксистсько-ленінської історичної школи» (як це відбулося, скажімо, з Д. Багалієм та І. Соколовим). Під впливом більшовицької ідеології окремі дослідники чимдалі збочувалися в напрямку створення і підтримки штучних історичних концепцій, огульного паплюження царизму та його політики щодо етнічних меншин. Деякі праці другої половини 20-х, а особливо 30-х рр., химерно поєднали в собі ознаки старих російської та української наукових шкіл з радикальними спробами модернізації історії.

Далеко не всі дослідники, перед якими стояло тоді завдання закарбувати характерні етнокультурні типи та повсякденне життя етнічних громад України, були відповідні своїй історичній місії. Переважна більшість, не вірячи, що цю працю можна було здійснювати об'єктивно та фахово, вже наприкінці 20-х рр. працювала формально, лише ілюструючи штучні більшовицькі схеми. Серед документів тієї доби декілька рядків напутніх зауважень В. Кравченка до учасників «Краєзнавчого товариства», які здійснили монографічне дослідження німецької колонії Анета, звучать дисонансом: «Обмежений дослідник за накресленими пактами -- ж нашого програму [йдеться про план польових досліджень, розроблених Етнографічною Комісією при ВУАН -- Л.Я.] може зібрати досить засушливий -- анкетний матеріал, але людина з творчістю (а ще коли й сама вона хоч почасти пережила, чи то бачила бодай частину тих бідувань людських, чи то хоч частину з того, що випало на долю німців під час їхнього виселення з прикордонної смуги) то вже й матеріал у неї одержиться цілком інший; а це тому, що він буде просякнений слізьми -- людською кров'ю.

Справедливий дослідник, [...] зібравши всі перекази з вуст потерпілих осіб, згадає й те, що взагалі сам він бачив на власні очі під час імперіалістичної війни й змалює безмежну картину цілковитої руйнації всеї попередньої людської культури. Тієї культури, що перед тим будували сторіччями»16.

Підсумовуючи зусилля дослідників по висвітленню особливостей життя етнічних громад України впродовж міжвоєнного періоду, слід відзначити наступне. Протягом 20-х рр. склалася суттєва диспропорція в опрацюванні й тлумаченні проблеми на користь агітаційно-пропагандистської та політичної літератури. Колосальне переважання цього шару історіографії і в СРСР і за кордоном відбивало гостроту тогочасних політичних проблем і віддзеркалювало початковий етап ідеологічного протистояння СРСР і Заходу. Висвітлення соціально-економічного, суспільно-політичного й етнокультурного життя етнічних меншин в умовах непу, пізніших колективізації та індустріалізації в працях представників обох політичних таборів відзначалося тенденційністю і однобокістю, підпорядковувалося не меті адекватного відображення проблем етнічних меншин та їхнього вирішення, а підтвердженню певних політичних доктрин. Утім, у цей час праці українського і союзного радянсько-партійного істеблішменту були ще доволі критичні у своїх оцінках і порушували широке коло проблемних питань, пов' язаних із запровадженням коренізації в середовищі етнічних меншин, особливостями їхньої радянізації.

Суто наукова література 20-х рр. посідає досить скромне місце. Епізодичність наукових пошуків та інтересів обумовлювалася втратою інтелектуальних ресурсів внаслідок політичної еміграції, частковою дезорієнтацією історичних, етнологічних і мовознавчих студій, скрутним матеріальним станом ВУАН, не- розробленістю історії етнічних громад, врешті -- небажанням академічної науки займатися кон' юнктурним опрацюванням занадто гострих сучасних проблем і процесів, тим більше, що більшовицький уряд насправді був не зацікавлений в їхній науковій розробці.

Упродовж 30-х рр. означені тенденції в розвитку радянської історіографії зміцнилися, партійний ідеологічний тиск став всеосяжним, що своєю чергою спричинило критичне погіршення умов науково-дослідної праці. Підосновою збочення історичних досліджень стала докорінна перебудова соціально-економічного базису країни, викликані нею господарська і політична криза та наступна хвиля політичної реакції.

Замовне загострення ідеологічної галасу навкруг задоволення потреб етнічних меншин відбулося 1933 р. в зв'язку з політичним убивством М. Скрипника і кампанією виправлення «перекручень» попередньої діяльності НКО («насильницької українізації та дерусифікації»). В статтях В. Затонського, А. Хвилі, М. Попова, О. Шліхтера та ін. практика і теорія минулого етапу національно- культурної політики в УСРР проголошувалася витвором «націоналістичної фантазії М. Скрипника». Цілком не випадково поступово зникає з політичної літератури сам термін «коренізація»: геть інші цілі та орієнтири визначали внутрішню політику більшовиків в Україні впродовж другої половини 30-х рр.

Цей час виявився вкрай несприятливим для розвитку науки. Як зазначалося, створена наприкінці 20-х рр. низка науково-дослідних підрозділів мала опрацьовувати широке коло питань соціально-економічного, суспільного й етнокультурного життя етнічних громад. Проте загальна політична криза (а пізніше ще й голодомор) в Україні значно раніше, ніж у Росії, спричинили деформацію і згортання започаткованих дослідницьких напрямків і програм. Не останню роль у цьому відіграли гучні політичні процеси СВУ та ПОВ, які до 1934 р. привели ВУАН, Інститут польської (пролетарської) культури, Інститут єврейської (пролетарської) культури, Кабінет нацменшин, Етнографічну комісію до кадрового колапсу. Занепад живої дослідницької творчості відзначався в усіх підрозділах ВУАН. Після смерті А. Лободи (1931 р.) згорнулися історико-етнографічні дослідження.

Занепад історико-етнологічних студій був загальносоюзним і мав досить глибоке суспільно-політичне підґрунтя. Його основою став так званий «переворот у лінгвістиці», пов'язаний з іменем академіка М. Марра. Положення «яфетичної теорії» академіка досить органічно сполучалися з поглядами Й. Сталіна на перспективи національного розвитку світу. Етнічні якості інтерпретувалися як щось минуще і ефемерне, а відтак вважалося за доцільне вивчати не специфічні лінії розвитку окремих унікальних культур, а універсальні стадії культурного розвитку. Псевдонаукове обґрунтування тимчасовості історичної категорії «етнос» дозволило вкрай спростити підходи до вирішення національного питання в теорії й на практиці: постійне перемішування народів і поглинання одних іншими розглядалося як магістральний шлях етнонаціонального розвитку світу.

Нарада етнографів Москви та Ленінграду (організована навесні 1929 р. Державною Академією історії матеріальної культури) назвала етнологію класовим збоченням, «буржуазним сурогатом суспільствознавства». Теоретична етнологія, в інтерпретації В. Аптекаря, нічим не відрізнялася від марксистської соціології. Глибока методологічна криза, спричинена боротьбою політичних сил, викликала фатальні наслідки в розвиткові етнології: деградацію наукових шкіл, закриття музеїв і науково-дослідних установ, згортання науково-дослідних проектів.

Реорганізації академічних підрозділів і кадрові перетасовки привели українську науку до глибокої кризи. Практично припинилися і надалі не відновлювалися польові дослідження етнічних громад (за винятком єврейської, що тривали до 1941 р.). Через перманентні політичні репресії, кадрові чистки і жорстоку цензуру не вийшла жодна із запланованих наукових збірок. Серед них: збірка Кабінету нацменшин «Національні меншості Радянської України», рецензована проф. А.Познанським у квітні 1931 р.17, збірка «Народы СССР» (1930 р.), черговий номер журналу «За сто літ» (1931 р.) та ін.

Перша половина 30-х рр. позначилася різким спадом наукової активності в дослідженні дотичної проблематики. Наукові праці стали епізодичними. Останні серйозні розвідки вийшли друком в 1930-1931 рр. Міграційним процесам в УСРР була присвячена монографія А. Гіршфельда18. Широкий спектр соціальних і демографічних особливостей розвитку єврейських громад СРСР досліджувався в праці Л. Зінгера19. Проблеми формування болгарської громади Приазов'я та Бессарабії, вплив революційних перетворень на побут українських болгар висвітлював Д. Димитров20. Окремі аспекти соціалістичної перебудови в німецьких селищах у контексті діалектологічних досліджень підіймав В. Жир- мунський21. Розвиток етнокультурних процесів у маріупольській грецькій громаді, зокрема в літературній сфері, вивчала К. Костан22. І. Соколов та М. Сер- гієвський розглянули окремі сюжети історії греків у контексті вивчення маріупольських говорів23.

Висвітленням історії здійснення колективізації національного села мали займатися Кафедра національного питання Соціально-економічного відділу ВУАН (з 1930 р. очолювана М. Скрипником), Інститут національного питання, передані відповідно до постанови НКО УСРР (26 червня 1931 р.) до Соціально-економічного відділу ВУАН, Інститут єврейської культури та Інститут польської культури, Комісія національних питань (під головуванням О. Шліхтера) та ін. Проте результати роботи установ були непоказними. Як дозволяють стверджувати архівні фонди ВУАН, видавнича діяльність її установ упродовж 19301934 рр. звелася нанівець внаслідок перманентних арештів у науковому середовищі і видавничих колах. Низка наукових збірок і праць залишилися невиданими. В лютому 1934 р. Інститут єврейської культури та Інститут польської культури перепідпорядкували Президії ВУАН, а Комісію національних питань взагалі ліквідували.

1931 р. чудом побачила світ монографія С. Ялі «Греки в УСРР». Праця яскраво відобразила непересічну особистість автора, який без спеціальної освіти спромігся кваліфіковано розкрити особливості трансформації грецької громади в радянській Україні. Монографія підсумувала багаторічні дослідження в галузі історичної минувшини і сучасного буття маріупольських греків. Вона ґрунтована на широкому колі архівних матеріалів, зібраних С. Ялі в Маріупольському архівному управлінні та Маріупольському краєзнавчому музеї, величезному масиві статистичних та інших відомостей, акумульованих ним під час роботи в ЦКНМ при ВУЦВК та Раді нацменшин Наркомосу УСРР. Донині не продовжена спроба дослідника відтворити тенденції побутових змін у середовищі маріупольських греків під впливом революційних подій і системних заходів радянської влади.

Серед праць 1930-х рр., які посіли почесне місце в радянській історіографії проблеми, слід назвати також монографію І. Вейцбліта «Рух єврейської людності на Україні періоду 1897-1926 років», здійснену в Інституті єврейської культури при ВУАН. Дослідження, ґрунтоване на широкому статистичному матеріалі, спиралося на найсучасніші статистико-демографічні методики, широкий кругозір та непересічні дослідницькі здібності автора. В ній знаходимо авторські розвідки з демографії українського єврейства, концепцію формування соціально-демографічної структури єврейської громади, а також перспектив її демографічного й економічного відтворення.

Серед праць, що мали високу наукову вагу, слід назвати праці проф. О. Баранникова, в яких висловлені новаторська для свого часу теорія походження ромського етносу та формування його специфічної соціальної структури. Непересічними були спостереження науковця за характером змін у сферах зайнятості циган під впливом непу, названі ним «сучасною кризою циганства», та міркування з приводу майбутнього етносу в Радянському Союзі. Вперше в історіографії дослідник здійснив діалектологічну класифікацію циган СРСР.

Монографії С. Ялі та І. Вейцбліта були написані під визначальним впливом марксистської ідеології, тим не менше мали високий науковий потенціал, висловлювали низку цікавих думок і відбивали поступове, але невідворотне затвердження марксистської методології і теорії як основоположної вісі існування історичної науки в країні рад. Науковці розуміли проблеми соціально- економічного життя етнічних меншин республіки глибше за партійно-радянських діячів, віддзеркалюючи й ті нагальні проблеми, що ускладнювали їх тогочасне життя, й доволі складне становище наукових установ, що працювали під зростаючим ідейним тиском, політичним контролем офіційних відомств та поступово збочувалися зі шляху дійсно наукового вивчення історії етнічних меншин України. Ці праці були першими й останніми серед ґрунтовних комплексних досліджень етнічних громад УСРР. На середину 30-х рр. на тлі депортацій поляків і німців інтерес науковців, як марксистського, так і академічного ґатунку до проблематики зійшов нанівець, оскільки займатися нею було небезпечно не лише для кар'єри, а й для життя.

Фактор тотальної політизації історичної науки відіграв вирішальну роль у переорієнтації дослідницьких інтересів. Впродовж 1933-1934 рр. компартійний контроль в українській історичній науці став всеохоплюючим, стара академічна школа фактично була розгромлена. Створення Інституту історії України АН УРСР (1936 р.) завершило майже 15-річне змагання ВУАН з осередками затвердження псевдомарксистської історичної школи. Більшовицька «школа виховання» істориків, обмеження в користуванні історичними джерелами, знищення носіїв конкуруючих ідеологічних доктрин привело на тривалий час до стерилізації історичного думання.

Вихід у світ «Краткого курса истории ВКП(б)» став вододілом, який розмежував наступний етап у історіографії проблеми, що хронологічно охоплює кінець 30-х -- початок 80-х рр. ХХ ст. Втрата національними меншинами правових гарантій свого існування в СРСР, масові депортації народів у повоєнні часи, і, нарешті, насадження концепції безальтернативності злиття націй при соціалізмі, затвердження в 70-і рр. міфологеми про утворення нової історичної спільності «радянський народ» безпосередньо позначилися на рівні цікавості вітчизняних істориків до тематики, пов' язаної з історією національних меншин. На довгі роки, як предмет дослідження, останні зникли зі сторінок періодичних наукових видань і монографічної літератури.

Протягом 1940-х -- першої половини 80-х рр. окремі аспекти історії етнічних меншин міжвоєнного періоду розглядалися в контексті загальної історії УРСР. У цей час науковці розробили періодизацію історії міжвоєнного періоду, сформували концепцію відбудовчого періоду, соціалістичної реконструкції, індустріалізації і колективізації, в контексті яких розглядався перехід етнічних громад до соціалізму. Величезну частку історичної літератури складали праці з теорії і практики здійснення національної політики в СРСР.

Водночас очевидний позитивний вплив на наукове життя справляв плановий розвиток наукового співробітництва СРСР з країнами соціалістичної співдружності. В контексті спільних науково-дослідних проектів з'явилася низка цікавих публікацій, зокрема, у статті М. Березовчука розглядалась інтернаціоналістична діяльність комнезамів24, В. Вовк і В. Яненко звернули свій погляд на культурно-освітню роботу в середовищі етнічних меншин25, В. Горний та І. Луконцева вивчали досвід роботи РКП(б) у польському середовищі26, П. Денисовець27 і В. Кисельов28 досліджували історію іммігрантських сільськогосподарських колективів на Україні. Ґрунтовну працю про участь болгарських політемігрантів у соціалістичних перетвореннях в УСРР підготував М. Дихан29.

І радянська, і закордонна історіографія повоєнних часів відчували значні обмеження щодо створення значущих глибоких праць з проблематики. І все ж близькість радянських вчених до місцевого ґрунту створювала передумови для періодичної появи праць, в яких досить цікаво відбивалися певні сюжети історії етнічних меншин міжвоєнного періоду. Найбільше це стосувалося фахівців суміжних дисциплін: етнографів і мовознавців. Окремі аспекти проблематики підіймали в цей час М. Державін, В. Наулко30, Т. Чернишева, О. Будіна31, Ю. Іванова32 та ін., які унаочнили радикальні зміни, викликані системними заходами радянської влади впродовж 20-30-х рр. у традиційній матеріальній і духовній культурі етнічних громад.

Вітчизняна та союзна етнографічна наука 60-70-х рр. минулого століття багато уваги приділила вивченню феномену радянізації поліетнічного суспільства. Часи «хрущовської відлиги» стали «зоряним часом» радянської етнології: тоді розроблялися не лише схвалені державою програми вивчення історії становлення радянського побуту в його соціальному вимірі, хоча даний напрямок досліджень залишався пріоритетним. Завдання підведення наукового підґрунтя під ефемерний радянський спосіб життя українські та московські науковці виконали на відмінно: в працях А. Карасевич, В. Келембетової, А. Кувеньової, В. Миронова, М. Приходька та ін. затвердження радянських свят і звичаїв виглядало як цілком природний прогресивний процес, позбавлений внутрішніх суперечностей та історичного драматизму, хіба що приправлений «для гостроти» згадками про опір віджилого консерватизму антагоністичних класів на зорі затвердження радянської влади33. етнічний революційний більшовицький меншина

Інша, більш поліфонічна та фактографічно насичена картина вимальовувалася в працях, присвячених власне етнічній специфіці народів України. Науковці академічних установ, прорвавши залізну завісу негласних заборон на дослідження етнічних громад України, вималювали досить цікаве обличчя полі- етнічної республіки, в якій етнічне, всупереч нівелювальним функціям радянської держави, залишалося не лише фольклорним рудиментом, а формою повсякденного життя мільйонів людей. 60-80-і рр. стали часом плідного дослідження традиційної культури українців34, болгар та гагаузів35, греків36 України. На жаль, далеко не всі етнічні громади в той час знайшли своїх дослідників, табуйованими залишалися проблеми історії та культури поляків і німців.

Попри загальне зростання наукового рівня історичних праць, загалом діяльність учених пізньо-радянської доби звелася до підведення псевдонаукового підґрунтя під ідеологему «нова історична спільність -- радянський народ». Узагальнюючі, багато в чому кваліфіковані та ґрунтовні спостереження та висновки, містилися в колективній праці московських соціологів «Социальнокультурный облик советских наций (По материалам этносоциологического исследования)» (М., 1986 р.). Центральною проблемою праці стало дослідження процесу створення однотипної соціальної структури радянських націй та методів її досягнення в СРСР. Висхідна точка радянських перетворень була визначена у контексті ленінської парадигми: «Люди не лише поклонялися різним богам, говорили різними мовами, дотримувалися різних норм поведінки, але й, об'єднані в одній державі, перебували на різних щаблях соціального розвитку й жили ніби в різних соціальних системах. Багатоукладність в економіці Росії мала ніби своє просторове вираження, і кожен етнос на континуумі «буржуазні відносини -- буржуазно-феодальні -- феодально-патріархальні» посідав своє місце»37. Радянські вчені цілком відверто і справедливо відзначали, що нівеляція соціальної структури етносів була системоутворюючою підвалиною соціальної політики країни рад і розглядалося більшовиками як основа затвердження фактичної рівності етносів. Замість множини майнових і станових груп, які посідали специфічне місце в системі суспільних відносин, створювалися єдиноподібні класи, економічною базою котрих була суспільна власність на засоби виробництва. Якими шляхами відбувалася соціально-класова нівеляція, які етнокультурні та демографічні наслідки вона мала? Із цілком зрозумілих причин ці питання залишилися поза увагою авторів монографії, однак останні зауважили, що «реальний шлях до «вирівнювання» пролягав через максимальну інтенсифікацію соціального зростання всіх, і в першу чергу раніше відсталих народів»38.

Осягнення змісту та наслідків модернізаційних перетворень радянської епохи в етносоціальній та етнокультурній сферах стало питанням номер один для наступних поколінь вчених. 80--90-і рр. стали часом фактографічного та тематичного прориву: саме тоді переважна більшість етнічних громад України опинилася в епіцентрі уваги історичної науки та суміжних дисциплін, завдяки чому вони вийшли із, здавалося, вічного забуття; в суспільствознавстві відродилося, надавши могутнього поштовху дослідницьким пошукам, поняття «етнічна (національна) меншина»39.

Праці, що висвітлюють культурно-освітні аспекти розвитку етнічних меншин УСРР в умовах коренізації, становлять чи не найбільшу частину сучасної вітчизняної історіографії проблематики. Тематично дослідження наслідували радянську історіографію, проте геть іншими були концептуальні підходи і, як наслідок, оцінки діяльності урядових структур. Насамперед це стосується національно-культурної політики загалом, мотивів її запровадження та стратегічного призначення стосовно етнічних меншин, зокрема. Окремі аспекти рівня культурного розвитку та духовного життя етнічних громад більшою чи меншою мірою віднайшли відображення в дослідженнях усіх сучасних істориків. Колективну думку останніх можна сумувати наступним чином: коренізація освітньої системи становила одну з вагомих складових національно-культурної практики радянського уряду, вона була частиною процесу «радянізації національних меншин» і стала національною формою створення «радянської системи освіти і культури», яка передбачала ліквідацію дореволюційної системи освіти, традиційного виховання, атеїзацію навчального процесу, жорсткий партійний контроль над навчальним і виховним процесом.

За колективною думкою дослідників 20-і рр. стали часом докорінних змін у традиційній культурі етнічних громад України, а на кінець 30-х рр. перспективи подальшого їхнього розвитку формували процеси стандартизації та етнокультурного нівелювання. Зазначається, зокрема, що наприкінці 30-х рр. в середовищі практично всіх етнічних громад вийшов з ужитку традиційний костюм, занепали народні промисли, очевидну сталу тенденцію до стандартизації виявляла культура будівництва. Всі ці факти є загальновідомими, однак механізм процесів етнокультурної стандартизації практично не розкритий. Мало цікавило дослідників питання, яку роль у цьому процесі відіграла радянська держава і якою була вага загальноісторичних тенденцій глобалізації. Праці, що звертались до нетрадиційних ракурсів дослідження процесу радянізації, залишалися епізодичними .

Як наслідок, у вітчизняній історіографії оформилися два протилежні концептуальні підходи. Перший сформувався у першому пострадянському десятилітті й значною мірою наслідував концепції доби «перебудови». Науковці значною мірою абстрагувалися чи «не помічали» суперечностей, що приховувала в собі коренізація, та її руйнівного впливу на низку складових традиційної народної культури. Інша концептуальна схема, вочевидь базована на ідейних засадах закордонної та еміграційної історичної думки, навпаки фокусувалася на суто негативних наслідках радянської доби в історії етнічних громад. Між тим очевидно, що попри всі ідеологічні дискусії традиційне культурне середовище приречене самим ходом розвитку людства, в економічно розвинених країнах вже давно сформувалися нові форми етнокультурного відтворення, а осередки традиційного культурного середовища зберігаються лише як певні законсервовані анклави. Процеси всесвітньої глобалізації поставили нові виклики перед етносами, і останні вимушені винаходити нові моделі етнічного відтворення у сучасному взаємозалежному світі.

Від того дослідження проблем організації (трансформації) етнічного співжиття та взаємодії в просторі повсякденного існування впродовж політики коренізації та на етапі етнокультурної стандартизації не стає менш важливим. Яким чином змінилися якість та наповнення народного життя загалом та кожної етнічної громади, зокрема, під впливом більшовицької національної політики, ще належить з'ясувати, однак зрозуміло, що з'ясувати це, спираючись лише на урядові звіти та статистичні показники, неможливо. Треба звернути погляд на життя народу як таке: позбавлене офіціозу та удаваного героїзму, життя- існування, життя-виживання, що складалося із щоденної виснажливої праці та епізодичних свят.

Мета пропонованої праці полягає у дослідженні більшовицьких методик радянізації етнічних меншин УСРР упродовж 20-30-х рр., окресленні втрат і здобутків на цьому шляху.

Названа проблематика досліджується вперше, отож, варто окреслити її джерельну базу.

Центральне місце в ній по праву посідають архівні джерела. Високий рівень інформативності притаманний архівному фонду ЦКНМ при ВУЦВК (ЦДАВО України, ф. 413.), НКВС УСРР (ф. 5.), Наркомосу УСРР (ф. 166), а також національних секцій при ЦК КП(б)У (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20).

З повною відповідальністю можна стверджувати, що існування в структурі ЦКНМ спеціальних штатних посад відіграло непересічну роль у визначенні векторів історичного поступу низки етнічних громад. Завдяки зацікавленій праці голів національних секцій у фонді ЦКНМ зібраний величезний змістовний матеріал про етнонаціональне життя радянської України. Фонд ЦКНМ 19251934 рр. не має аналогів щодо кількості й змістовності документів, які характеризують становище національного села, єврейського містечка та багатонаціонального міста на етапі коренізації.

Напрочуд змістовними джерелами, що характеризують становище етнічних громад у переддень масованого державного наступу, є звіти про обстеження грецького населення Маріупольської та Сталінської округ, болгар Приазов'я та Одещини, німців Катеринославщини, євреїв та поляків Правобережжя урядовими комісіями в 1924-1925 рр. Вони на загал зафіксували висхідну точку, за якою державний вплив на громади набув не випадкового, осмисленого характеру.

Поступова еволюція поглядів, суспільного та індивідуального побуту, мов- леневої практики, громадського дозвілля тощо відбивалася надалі в майже щорічних звітах про обстеження національних сільрад і районів, культосвітніх закладів. Матеріали ці в цілому адекватно відображають специфіку часу, оскільки призначені для службового користування. Вони є важливим джерелом для дослідження «механіки» державної етнополітики і, що важливо, відбивають її в динаміці сутнісних змін та кон' юнктури внутрішньополітичної боротьби.

Окремі аспекти повсякденності національного села в контексті дослідження традиційної культури набули відображення у фонді Кабінету нацменшин при Етнографічній комісії41 та Етнографічної комісії АІМФЕ ім. М.Т. Рильського. На жаль, започатковані на межі 20-30-х рр. Етнографічною Комісією (вірніше, створеним при ній Кабінетом радянського села) та регіональними музеями (зокрема, Маріупольським музеєм краєзнавства) монографічні дослідження окремих сіл не отримали очікуваного розвитку, однак певні підготовчі матеріали відклалися у фондах названих установ і мають безперечну наукову значущість.

Яскравим талановитим віддзеркаленням поліфонії міжетнічних взаємин і впливів є раніше практично невідома широкому колу науковців етнографічна розвідка П. Піневича з етнографії Маріупольщини42. Видана через більше ніж 70 років після свого написання у часопису «Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького», вона додала нових раніше відсутніх фарб до елліністичних студій в Україні та збагатила загальнодоступне фактографічне поле.

Високий рівень інформативності притаманний радянській пресі 20-30-х рр., зокрема, центральним виданням «Вісті ВУЦВК» (м. Харків, Київ), «Культура і побут» (м. Харків), «Правда» (м. Москва); регіональним газетам «Звезда» (м. Дніпропетровськ), «Радянська Волинь» (м. Житомир), «Диктатура труда» (м. Сталіно), «Наша Правда» та «Приазовський Пролетарий» (м. Маріуполь) тощо. В рубриках «Наші нацменшості», «Удовлетворение нужд нацменьшинств», «Села Маріупільщини за 10 років Жовтня» тощо вони певним чином відображали суспільне й культурне життя етнічних громад у контексті життя регіонів.

Яскравим відбитком епохи є спеціальні та стінні газети, зокрема антирелігійні («Комсомольская пасха» -- м. Чернігів), жіночі («На помощь матери- пролетарке» -- м. Бахмут), санітарно-гігієнічні («Противо-туберкулезный трех- дневник» -- м. Херсон, «За здоровую смену» -- м. Маріуполь, «На борьбу с венеризмом и алкоголизмом» -- м. Артемівськ) тощо. Яскраву діораму повсякденного життя компактних етнічних груп розгортають газети національних районів кінця 20-30-х рр.: «Путь к социализму» (Чугуїв), «Вперед» (Ст. Карань), «Колективист», «Косиоровец» (В. Тепла), «Комунар степу» (Апостолове), «Ленинский путь» (Путивль), «Перемога» (Ст. Бешево), «По ленинскому пути» (Мангуш), «Путь к социализму» (В. Писарівка), «Соціалістичний наступ» (Ст. Керменчик), «Ударник» (Сорокине), «Червоний степ», «Колгоспна правда» (Калініндорф), «Штурм» (Златопіль), «За темпы», «За більшовицькі колгоспи» (Молочанськ), «На борьбу за высокий урожай» (Ст. Карань), «Ленінський шлях» (В. Янисоль), «За більшовицький наступ» (Мархлевськ), «Коллективист» (Ст. Луганська), «Ленінський шлях» (Сталіндорф), «Ударник» (Краснодон, Сорокине), «Социалистическая родина» (Краснодон), «Колективно поле» (Кола- ровка), «Комунар» (Благоєве) тощо. Не менше інформативними є районні газети містечок: «За соціалістичну перебудову» (Деражня), «Колективне село» (Сквира), «Соціалістичний шлях» (Бершадь), «Штурм» (Златопіль), «Шляхом Леніна» (Крижопіль) та ін.

Важливим джерелом дослідження ментальності етнічних громад та її трансформації під впливом більшовицької пропаганди та радянської дійсності є спогади.