Від проголошення незалежності до російсько-української війни

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Від проголошення незалежності до російсько-української війни

Турченко Федір Григорович

Турченко Галина Федорівна

Незавершена революція 1991 р. і загрози незалежності

Всі імперії раніше чи пізніше зникають. У серпні 1991 р настала черга і Радянського Союзу, який розпався. Україна стала незалежною і заявила про свій європейський вибір. Український народ став та шлях, яким вже йшли народи постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи, що наприкінці 80-х рр. ХХ ст. здійснили антитоталітарні демократичні революції і провели глибокі внутрішні перетворення. В результаті, у цих країнах змінився соціально- економічний і політичний лад, утвердилася ринкова економіка і багатопартійна система, була проведена люстрація керівних кадрів, до влади прийшла нова політична еліта, яка стала керуватися національними інтересами. Комуністичні «плакальники» за тоталітарним минулим опинилися на маргінесі суспільного життя. Разом з ними зникли символи тоталітарного минулого, пам'ятники місцевим і зарубіжним комуністичним вождям, населені пункти, вулиці, підприємства та інші об'єкти з їх іменами.

В Україні також відбулися глибокі соціально-політичні і економічні зміни: була проголошена політична незалежність, яку визнав світ, сформувалися державні структури і багатопартійна політична система, почалася ринкова трансформація економіки, реформувалася освіта, соціально-культурна сфера, ще 1989 р. було прийнято Закон про мови, за яким українська мова одержувала статус державної. Україна вийшла на міжнародну арену і зробила реальні кроки на шляху європейської інтеграції. Всі ці зміни інколи називають революцією. Хоча автори цієї книги і не схильні перебільшувати їх глибину, але один з наслідків цих змін був справді революційний: після проголошення незалежності був зупинений процес русифікації українців, який продовжувався поспіль понад три століття. Це фундаментальне досягнення спричинило наслідки, які ще належним чином не осмислені. Населення щиро повірило, що

Україна справді стала незалежною державою і віднині немає необхідності підлаштовуватися під русифікаторський курс влади.

Таблиця 7, складена на основі матеріалів демографічних переписів 1989 і 2001 рр., яскраво це ілюструє. За 12 років (1989-2001) відбулося значне збільшення -- на 5,1%, частки українців у населенні України при відповідному зменшенні росіян. В абсолютному обчисленні українців збільшилося майже на 2,5 млн. чол. Характерно, що на Півдні і Сході України це збільшення значно перевищувало середньоукраїнський показник (5,1%): в Одеській області -- 8,2%, Харківській -- 7,9%, Дніпропетровській -- 7,7%, Луганській -- 7,1%, Херсонській -- 6,3%, Донецькій -- 6,2%.

Перш за все, це є наслідком повернення частини росіян -- жителів України -- на історичну батьківщину. Дослідники на підставі конкретних даних засвідчили факт, що певна частина росіян не сприйняла нових політичних і соціально-економічних реалій в новоутворених країнах і емігрувала до Російської Федерації. Як зазначалося вище, особливо багато росіян переїхали в південно- східну Україну в останні десятиліття радянської влади і не встигли тут «укоренитися». Саме серед них найбільше виїхало на свою батьківщину.

І все ж, головний приріст українського населення в 1989-2001 рр. було забезпечено поверненням до рідної національності тих українців, які під тиском імперської політики русифікації у свій час стали називати себе росіянами. Відродження Української держави, повернення українському народу її історії стало потужним фактором національної консолідації етнічних українців. В 1991 р. корінне населення втратило мотивацію, що раніше штовхала його до національної переідентифікації на росіян. Відтак, під час перепису 2001 р. частина «росіян» з українськими коренями назвала себе українцями.

Разом з тим, демографічний перепис 2001 р. зафіксував суперечливу картину: з одного боку, українці поверталися до своїх національних коренів, а з іншого -- питома вага тих з них, які вважають своєю рідною мовою російську у загальному масиві українського населення навіть збільшився -- з 12,24% в 1989 р. до 14,77% в 2001 р. Але це збільшення російськомовних серед українців має особливу природу: воно забезпечувалося головним чином новоповерненими українцями, які в роки незалежності перестали називати себе росіянами. При цьому вони залишаються, принаймні, на час перепису 2001 р., російськомовними, хоча чітко заявляли про себе як про українців.

Є всі підстави для висновку, що й після 2001 р. цей процес продовжився. Але для повної впевненості необхідно було б спертися на точні дані, які міг би дати наступний перепис населення. Були плани провести його 2011, потім дату стали відсували на наступні роки. Без сумніву, результати нового перепису, враховуючи події останніх років, покажуть, що тенденція до посилення європейського вектора в суспільному житті України збереглася, а процес русифікації загальмувався і посилилася національна консолідація українців Може тому влада Януковича під різними приводами й відмовлялася проводити перепис?

Але чи означає все це, що значно зникла, чи, принаймні, значно зменшилася загроза незалежності України?

Однозначної відповіді на це питання наше суспільство не має. Перш за все тому, що не було ясності, яку модель розитку обере Україна, у якому геополітичному напрямку вона буде рухатися. Адже на початку незалежності свій історичний шанс -- стати незалежною демократичною європейською державою, вона використала лише частково. Революція 1991 р. в Україні була незавершеною. Щоб у цьому переконатися, не треба бути глибоким спеціалістом. Слід лише згадати, що ключове питання революції -- питання про владу, в Україні так і не було вирішене. Демократичні, національно- патріотичні сили виявилися неспроможними очолити незалежну Україну і повести її в Європу. При владі залишилася колишня комуністична номенклатура, переобтяжена вантажем російсько-радянського минулого. Ще недавно вона запекло боролася проти незалежності України і переслідувала її прихильників, а після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності швидко перефарбувалася в жовто-блакитні кольори і засвоїла псевдопатріотич- ну риторику. Але це мало змінило її світогляд.

Так, життя пропонувала новому керівництву незалежної держави просту і зрозумілу альтернативу комуністичному минулому: покласти в основу своєї діяльності національні інтереси України і неухильно керуватися ними. Це означало відмову від ефемерних ідей «дружби народів», «інтернаціоналізму» і «слов'янського братерства», за якими чітко простежувалися великодержавні інстинкти правлячої верхівки Російської Федерації. Саме на такий шлях стали керівники постсоціалістичних країн Європи, які швидко провели декомунізацію суспільства, люстрацію кадрів, відмовилися від фальшивого гасла «З Радянським Союзом на вічні часи!» і стали керуватися власними національними інтересами. Цей шлях привів їх до Європейського Союзу та НАТО, забезпечивши національну безпеку, ефективну економіку і високий рівень життя. Політична еліта прибалтійських радянських республік також пішла цим шляхом. Після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. про підтвердження незалежності на хвилі національного піднесення керівництво молодої Української держави мало всі можливості стати на цей природний шлях розвитку. Але від цієї перспективи воно відмовилося, хоча її підтримувала переважна більшість громадян України, незалежно від етнічного походження.

Україна -- не Прибалтика, і було б наївно очікувати, що її компартійна номенклатура, яка опинилася на владній вехівці, після проголошення незалежності перетвориться на носія національної ідеї. Цього не сталося. Її погляди -- еклектичний набір суперечливих за змістом суджень та ідеологічних штампів, домінуюче місце серед яких займають стереотипи та міфи комуністичного минулого. Багато представників цієї номенклатури сприймали і продовжують сприймати Україну як великий уламок СРСР, який волею обставин, у тому числі і в результаті втручання «підступного Заходу», став раптом незалежною країною, а не як державу з власною історичною та національно-культурною традицією і європейською перспективою. Звідси -- один крок до відмови за певних обставин від державної незалежності і згоди до відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії з включенням до її складу України. Принаймні, частина місцевого керівництва південно-східних областей України була готова зробити цей крок. Починаючи з 1991 і до 2014 рр. у владних кабінетах цього регіону нерідко можна було почути таке: «В августе 1991 г. была допущена ошибка. Ее следует исправить». Хтось не наважувався цього говорити вголос, але думав саме так.

І у цьому відношенні місцеве керівництво перебувало у гострому конфлікті з демократичними силами, які залишалися палкими прихильниками незалежності.

Цей конфлікт -- прямий наслідок незавершеної української революції 1991 р. і пов'язаного з цією обставиною невизначеності напрямку дальшого розвитку України. Було оголошено про багато- векторність зовнішньополітичних орієнтирів, але в реальності посткомуністична номенклатура України орієнтувалася на Москву, де формувався ментально близький їй авторитарний режим, а демократичні сили -- на Європу з її верховенством закону, демократичними принципами і перспективою поліпшення життєвих стандартів.

Загострення цього конфлікту було викликане багатьма обставинами, в першу чергу особливостями становлення в Україні ринкового господарства, зокрема, номенклатурною приватизацією, наслідком якої було фантастичне збагачення меншості, зубожіння мас і дрейф влади до авторитарних методів керівництва.

В умовах радянської влади компартійно-державні верхи були особливим класом, відгородженим від народу частоколом різноманітних привілеїв. Але тоді кожен чітко знав межу своїх владних повноважень і привілеїв, які їм відповідали. Виходити за цю межу було небезпечно. Час від часу поширювалися чутки про суворі санкції по відношенню до тих, хто це робив (це характеризувалося таким суто номенклатурним терміном: «втрачав партійну скромність»). Це створювало ілюзію «соціальної справедливості».

Все змінилося з проголошенням незалежності. Прийшовши до влади, перефарбована в жовто-блакитні кольори партійно-радянська номенклатура отримала небачені раніше повноваження, у тому числі економічні. Під її безроздільним контролем опинилося народне господарство, яким раніше розпоряджалися союзні міністерства чи місцеві державні структури. Над нею ж ніякого контролю не було. Тому, коли було оголошено про роздержавлення і приватизацію, номенклатура опинилася першою у черзі на роль «ефективних господарів». Мільйонам трудящих, у вірності яким раніше клялася комуністична верхівка, не було надано можливості проявити себе в умовах ринкової економіки. Народ, який багато десятиліть напруженою працею створював усі багатства України, до їх приватизації не був допущений. Сама приватизація набула характеру кримінальних розбірок. Ошелешені громадяни стали свідками того, як колишні кримінальні злочинці, рекетири і дрібні шахраї, які ще недавно тремтіли за своє майбутнє, перетворилися на впливових, впевнених в собі підприємців. З іншого боку, колишні партійні, радянські і комсомольські працівники для свого особистого збагачення стали широко використовувати суто кримінальні прийоми. Кримінал легалізувався, влада криміналізувалася. З часом, утворився симбіоз бізнесу, криміналу і влади -- колишньої компартійної номенклатури. Інколи важко було визначити, де закінчується криміналітет, а де починається бізнес і влада. Врешті-решт, на верхівці правлячої піраміди опинилося 50 сімей, яким належить 85% усіх багатств України. Сукупна назва цьому явищу -- олігар- хат. Сучасний київський дослідник М. Рябчук констатував факт: «...За декілька років вайлувата, динозавроподібна комуністична номенклатура, схрестившись з енергійним і динамічним кримінальним світом, випродукувавши щось цілком нове й небувале, вельми умовно й приблизно охрещене олігархією» Рябчук М. Наше місцеве Ватерлоо // Зона відчудження: українська олігархія між Сходом і Заходом. -- К., 2004. -- С. 211..

Особливо яскраво процес зрощування посткомуністичної номенклатури і криміналітету відбувався в Донбасі та інших областях південно-східної України. Тут сформувалися класичні типи олігархічних кланів. Вони не обмежуються контролем за економічним життям. Їм цього було мало. Їх мета -- контроль над усіма сферами суспільного життя, в першу чергу, владними структурами. Для досягнення цієї мети використовуються різні методи -- від тривіального підкупу до замовних вбивств. Під контроль олігархів попадають міністри, цілі групи народних депутатів і депутатів місцевих рад, міліція, судді і прокурори, офіцери служби безпеки, місцева адміністрація, телеканали і газети з продажними журналістами і, врешті-решт, деморалізовані виборці. Оліхархи визначають, хто переможе на виборах до Верховної Ради. До недавнього часу в органах місцевого самоврядування південно-східних областей України підпорядковані олігархам структури навіть визначали чисельнісь і персональний склад опозиції. Така експансія за межі економічної діяльності для олігархів -- звичайне явище. Вони тому й називаються олігархами (представниками -- влади небагатьох), що не обмежуються економікою. Інакше це були б просто багатії, які створюють робочі місця і платять податки. Як правило, саме у такому становищі перебувають крупні підприємці в демократичних правових державах.

Олігархи України, особливо її південного -- східного регіону, мали і мають віддалене уявленням про національні інтереси України, її історію, культуру, традиції. Їх політичні орієнтири диктуються економічними інтересами, які, у свою чергу пов'язані зі специфікою структури промисловості південно-східних областей України, що була традиційно зорієнтована на Росію, зокрема її военно- промисловий комплекс. До того ж, значну частину іноземних інвестицій в цей регіон складає російський капітал. У цьому контексті проект «Новоросія» під гаслом захисту росіян можно розглядати як прагнення за будь-яку ціну матеріалізувати бізнес-інтереси російських бізнесових груп оборонних галузей, прив'язаних до українськи підприємств-постачальників. Таким чином, олігархи південно-східної Ураїни приросли родовою пуповиною до Росії. Звідси їх прагнення «прив'язати» через підконтрольні органи влади і своїх виборців до Росії всю Україну. Не випадково південно-східні області України завжди були електоральною базою проросійських партій, зокрема Партії регіонів в комуністів.

На першому місці у олігархів власний інтерес, тому вони зацікавлені у тому, щоб ринкові відносини в Україні затримуються на стадії «дикого» накопичення і кримінального регулювання. Тим самим вони блокують роботу середнього і дрібного бізнесу. Олігархи -- це тотальна корупція, яка пронизала усі клітини суспільного життя, у тому числі державний організм. Олігархи -- це монополії, які паразитують на державних ресурсах. Це небачене раніше соціальне розшарування, деградація соціально-культурної сфери взагалі. Олігархи цілком усвідомлено не бажають визнавати європейські норми і стандарти життя, верховенство права, цивілізовані взаємини праці і капіталу. Але при цьому прагнуть користуватися всіма благами європейської цивілізації -- там тримають свої капітали, купують вілли і яхти, там лікуються і відпочивають, там їхні дружини народжують дітей, там у престижних навчальних закладах вони дають їм освіту. Таким чином, за кордоном вони європейці і американці. А приїжджаючи додому, продовжують по-азійськи експлуатувати свої земляків. Панування олігархів -- це реальна загроза національної безпеки України.

Олігархічна модель економіки і відпорядковних їй державних структур законсервувала радянську меморіально-культурну спадщину, блокувала процес національно-культурного відродження, впровадження української мови в освіту та інші сфери життя. Створювалася парадоксальна ситуація: в південно-східних областях, які найбільше капіталізувалися і перебували під безроздільним контролем олігархів, були збережені всі радянські пам'ятники, назви вулиць, промислових об'єктів, що консервували в історичній пам'яті Радянський союз і комуністичну епоху. Більше того, з'являлися меморіальні дошки, які увічнюють пам'ять місцевих керівників радянської доби, чи міфічних жертв бандерівського терору з Донбасу. У той же час не було здійснено жодного помітного меморіального заходу, який би щоденно нагадував жителям регіону про боротьбу українського народу за незалежність, про участь в ній земляків-донечан, харків'ян, чи одеситів. Згадаймо, який галас здійнявся в Донецьку, коли там виступили з ініціативою присвоїти місцевому національному університету імені Василя Стуса.

В умовах домінування старої номенклатури висловлювалися надії на нову формацію управлінців, яка приходила в бізнес, в міністерства, апарат держадміністрацій і правоохоронних органів. Очікувалося, що вони принесуть в роботу професіоналізм, молодечий запал, чесність, принциповість і відданість справі. Але не так сталося, як гадалося. Потрапивши до специфічного посткомуністичного номенклатурного середовища, пронизаного корупцією і ностальгією за радянським минулим, молоді бізнесмени і службовці нового призову копіювали, часто в гірших варіантах, поведінку своїх старших колег з багаторічним стажем комсомольської і компартійної роботи, чи участі в кримінальному бізнесі. До того ж, середні і вищі щабелі державної служби і в бізнес не потрапляли випадкові: кумівство, політичні погляди, родинні зв'язки були визначальними. Прикладів цього жителі кожної області Півдня і Сходу України можуть навести достатньо.

Своєю деструктивною діяльністю олігархи підривають основи української державності, компрометують саму ідею незалежності України.

Але історія не стоїть на місці. В Україні поступово наростав опір олігархічному режиму. Точним індикатором суспільних настроїв стали дві українські революції, які відбулися протягом десяти років -- «Помаранчева революція» 2004 р. і «Революція гідності» 2014 р. Ці революції, окрім усього, мали й антиолігархічну спрямованість, були спрямовані на створення демократичного суспільства, його деолігархізацію і формування сприятливих умов для розвитку дрібного і середнього бізнесу. Вони засвідчили продовження незавершеної в 1991 р. української революції, продемонстрували непереборне прагнення народу України до справжньої незалежності, демократичного розвитку та інтеграції в Європу. Хто і як готував новітню російсько-українську війну

Європейський вибір України суперечив планам Москви та її «п'ятої колони». Вкотре повторяємо: ще з 1991 р. в Росії всерйоз не сприймали українську незалежність і робили все можливе для відновлення у тій чи іншій формі Російської імперії.

Але епоха імперій закінчилася в ХХ ст. Прямий заклик до їх відновлення, з огляду на неминучість кривавого сценарію, ентузіаз-му не викликав. Тому повернення до «нового видання» Російської імперії/Радянського Союзу необхідно було представити як об'єк-тивний історичний процес, і навіть новий виток розвитку. Шукали ідею, яка б «надихнула» росіян в межах РФ і за її рубежами на боротьбу за відновлення минулого. Пропозицій було багато. Одна з таких -- євразійство, теорія особливого історичного шляху Росії, яка видається як цілком самостійна цивілізація, що географічно займає місце на стику Європи і Азії, поєднуючи позитивні особ-ливості обох. Серед авторів цієї теорії називають Льва Гумільова, який розробив так звану пасіонарну теорію формування етносів. Один з її висновків полягає у тому, що ніякого монголо-татар- ського іга на Русі не було, а був природний союз Русі і Орди у боротьбі проти спільного ворога -- Заходу. У цієї теорії багато противників, які вважають її лженауковою, але є й палкі прихильники.

Серед останніх був російський філософ Юрій Бородай, який 1994 р. у контексті цієї теорії сформулював проект відновлення російської імперії. Рушійною силою цього процесу він вважав російське населення пострадянських республік: «Без Білорусії, Східної України і Новоросії, без Криму і російської частини Казахстану Росії не жити». (До речі, син Юрія Бородая Олександр Бородай до серпня 2014 р. був головою ради міністрів так званої ДНР і на практиці пробував реалізувати ідеї батька).

Один з ідеологів відновлення імперії Олександр Дугін розробляв теорію євразійства як політичний проект. Для її популяризації в 2003 р. він разом з деякими державами чиновниками високого рангу ініціював Міжнародний євразійський рух. Коли в 2004 р. в Україні відбулася Помаранчева революція, з'явився попит на «антиоранжистів» і на його ідеї звернули увагу в Кремлі. В 2005 р. Дугін організував Євразійський союз молоді, який пробував поширити свою діяльність і на Україну. В катехізисі члена цього союзу говориться: «Ми імперіалісти нового типу і не згодні на менше, ніж влада над світом.. V.

Помаранчева революція надихнула на пошуки в сфері «теорії імперіотворчості» самого В. Путіна і його найближче оточення. Наприкінці 2006 р. з вуст Президента РФ прозвучали слова про «Русский мир». Негайно почали на карті окреслювати його межі. Як і очікували, вони виявилися далеко ширшими, ніж сучасна Російська Федерація. З цього приводу один з сучасних імперських трубадурів Н. Нарочницька писала: «Сучасна Росія становиться центром величезної цивілізаційної спільноти -- «Русского мира», який виходить далеко за межі однієї країни». Аналітики звернули увагу на суперечності між ідеми євразійства і «Русского мира». Цілком мож- Див.: Абаринов В., Сидорова Г. Идеология «крестового» российского похода // http://www.svoboda org/content/article/26855650.html Нарочницкая Н. Русский мир шире границ самой России // http://rusk.ru/ newsdata. php. php?idar=173621 ливо. Але в одному, дуже важливому для нас моменті ці ідеї співпадають: їх прихильники не бачать на політичній карті світу Української держави, а на етнічній карті -- українського народу.

У цьому напрямку працюють і державні структури РФ. Що конкретно відбувається за їх «лаштунками» -- нам достеменно невідомо. Можемо лише здогадуватися. Є дані про діяльність не- найважливої з цих структур -- Російського інституту стратегічних досліджень (РІСД) -- структурного підрозділу Адміністрації Президента РФ.

Про характер діяльності РІСД свідчить у статті «Анатомія провалу Росії в Україну» Олександр Ситін, який працював у цій структурі більше 10 років: «... В адміністрацію президента йшли записки та огляди, в яких стверджувалося, що український народ з часів Переяславської Ради незмінно прихильний Росії, що «незначні західні віяння» носять маргінальний характер, провокуються купкою профашистських вихідців із Західної України -- тих територій, які входили до складу Австро-Угорської імперії, що володіють відмінним від більшості соціокультурним кодом. Переважна ж більшість українців зберігає пам'ять про спільну історію, Велику Вітчизняну війну, мріє про відродження загального державного існування Імперії / СРСР».

І ще: «...Держави пострадянського простору не є повноцінними суб'єктами міжнародних відносин. Сам факт їх появи на світовій політичній мапі та подальшого існування не більше, ніж результат російських катастроф 1917 і 1991 рр., спровокованих ворогами Росії на чолі з США. Їх суверенітет -- явище тимчасове, не варте серйозного до себе ставлення, отаке історичне непорозуміння, яке підлягає виправленню в рамках відродження Імперії...»1.

Декілька слів і про директора РІСД Л. Решетникова. До речі, теж «земляк». З тих, які з батьками-відставниками ще в радянські часи переїхали в Україну, але так і не зрозуміли, що, використовуючи слова Л. Кучми -- «Україна -- не Росія». Закінчив 1970 р. Харківський держуніверситет, а потім і аспірантуру в Софії (Болгарія). Кар'єру зробив у Службі зовнішньої розвідки Росії. Дослужився до генерал-лейтенанта. В умовах розвалу СРСР запалився запізнілою пристрастю до покійної Російської імперії і увірував в цивілізаторську винятковість російського православ'я. Директором РІСД став в 2009 р. Під його керівництвом інститут став приділяти особливу увагу Україні.

* * *

Реалізація неоімперських планів передбачала активну участь «п'ятої колони». Читачам добре відоме це поняття, яким зазвичай називають активних прихильників окупантів серед місцевого населення. До 2014 р. його порівняно рідко використовували для характеристики морально-політичної ситуації в українському суспільстві. Після краху режиму Януковича, коли основні його функціонери врятувалися втечею за кордон, стало очевидно, що «п'ята колона» -- сумна реальність України. Це досить впливова група людей, які до «Революції гідності» (а нерідко і після неї) займали важливі позиції в різних сферах життя. Серед них -- чиновники вищих ешелонів державної влади, у тому числі міністри і найближче оточення Януковича; олігархи, ще діючі «червоні директори» та їх наближені; власники ряду впливових ЗМІ та журналісти; багато лідерів і рядових членів проросійських політичних партій і громадських організацій; корумповані працівники міліції, СБУ, прокуратури, продажні судді; окремі вищі армійські чини, що багато років руйнували українську армію і зробили Україну беззахисною перед зовнішньою агресією; окремі керівники навчальних закладів різних рівнів і рядові викладачі, представники академічного світу і т. д .

Серед них є штатні працівниками Федеральної служби безпеки (ФСБ) або Головного розвідувального управління (ГРУ) РФ, інші працюють на сусідню державу за гроші, а частина -- з ідейних міркувань. Але всі вони об'єднані спільною ненавистю до України, її державності, мови, історії, прагнення українського народу зайняти гідне місце в Європі. Незалежну європейську Україну вони не сприймають. Їх ідеал -- «Малоросія» і «Новоросія» у складі євразійської Росії. Завуальовано, а часто й цілком відкрито вони проповідують ідею федеративної перебудови України, а то й злиття з Росією, розповідають про якісь «принади» життя в сучасній Росії, про необхідність надання російській мові статусу державної, подвійного російсько-українського громадянства тощо.

У східних і південних областях України «п'ята колона» діяла майже відкрито, спираючись на таємну або явну підтримку місцевого самоврядування, контрольованого регіоналами і комуністами, на олігархічний капітал. Зусиллями «п'ятої колони» багато років поспіль здійснювалася тотальна психологічна «обробка» населення в дусі «слов'янської єдності» і «Русского мира», необхідності інтегруватися з «братньою Росією». По-суті, готувалися ідеологічні передумови для відторгнення цих областей від України і приєднання їх до сусідньої держави. На це не шкодували ні коштів, ні зусиль.

Особливо масштабною була підривна діяльність «п'ятої колони» в Донбасі. Іван Дзюба, для якого Донбас був «малою батьківщиною», зазначив: «Тут навіть не про «колони» доводиться говорити... Тут щось масштабніше й організованіше -- системна робота місцевих владних структур, які у складі України вибудовували фактично «Русский мир», обходячись без цього самовизначення і, відповідно до ситуації, не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ... Скільки запобігливої мови про Росію, яка насиченість донецького інформпростору прямою московською продукцією! Неважко уявити, якого громадянина України виховували. І куди він мав дивитися, в якому напрямку» Дзюба І. Донецька рана України. Історико-культурологічні есеї. -- К., 2015. -- С. 74, 75..

Ситуація в інших областях південно-східної України не дуже відрізнялася від Донбасу. Конкретних прикладів, які її ілюструють, можна навести безліч. Тільки перелік різноманітних публічних заходів, які пропагували ідею «Русского мира» на півдні і Сході України зайняв би багато сторінок. Нагадаємо лише деякі з цих заходів, які відбулися в останнє десятиліття в одній з областей цього регіону -- Запорізькій, і свідками яких були автори цієї книги.

Перший -- резонансна міжнародна акція під амбітною назвою -- «Собор народів Білорусії, Росії та України», що відбувся 1719 травня 2004 р. в Запоріжжі і була присвячена 350-річчю Переяславської Ради.

Запоріжжя вибрали не випадково. Крім того, що місто є символом козацького минулого України (як же не поспекулювати на історії!), тут розташовані базові підприємства основних спонсорів заходу, а «батьки» міста та області були ідейно близькі «духу Собору». Був переддень «Помаранчевої революції». Президентом України все ще залишався «багатовекторний» Л. Кучма, але до влади рвався відверто проросійський В. Янукович. Місцеве начальство, не мало твердих державно-ідеологічних принципів і схилялися, куди «подує політичний вітер», тобто на зближення з Москвою.

Гостей наїхало багато -- з Росії, Білорусії, Автономної республіки Крим, з сусідніх східних і південних областей України, з Києва. На Соборі лунали заклики до «нового Переяслава», а його гаслом було -- «Три країни -- один народ». Гасло -- відверто провокаційне. Учасники конференції -- а їх у добровільно-примусовому порядку зібрали близько 1000 чол. -- повинні були задатися питанням: «Якщо народ насправді один, то чому країн три, чому, зрештою, три держави?». Відповідь була готова: «Це неправильно, необхідно негайно об'єднуватися». Саме такою була спрямованість виступів на Соборі.

Необхідність об'єднання обґрунтовували довго і детально. На трибуну піднімалися і заїжджі академіки, і місцеві ряджені козачки. Але справжній фурор викликала 20-хвилинна промова місцевого технократа, відомого у Запоріжжі керівника, до того ж -- Героя України. Перед гостями, представниками місцевого істеблішменту і залученими для «масовки» вчителями та медпрацівниками він почав свій виступ з питання до залу: «Хто винен у розвалі Великої Держави?» (мався на увазі Радянський Союз. -- Авт.). У відповідь пролунало екзальтоване: «Жиди!». Далі натхненний оратор продовжив: «Це вірно! Я хочу розповісти про змову жидів і масонів, хоча це комусь не сподобається, і я постраждаю». І став детально розповідати, навівши стандартний набір аргументів з арсеналу махрового антисемітизму, в тому числі поінформував аудиторію про міфічні «протоколи сіонських мудреців», про М. Горбачова -- «агента масонів і члена Мальтійського ордена», що отримав від «світового зла» задачу зруйнувати СРСР .

Цей виступ не залишився непоміченим і за кордоном. Один з відомих зарубіжних аналітиків Стівен Величенко назвав Собор слов'янських народів «конгресом російських неофашистів»1. Коли б щось подібне трапилося десь в Європі, то через декілька хвилин оратор опинився б у порожньому залі, а після цього йому ніхто не подав би руки. До того ж, у нього виникли б серйозні проблеми з правоохоронними органами. Але Запоріжжя -- не Європа, і жоден з присутніх навіть не піднявся зі свого місця. Залишилися в залі і київські чиновники високого рангу, і депутати Верховної Ради України, і керівники мерії та Запорізької облдержадміністрації. Оратор, звичайно ж, не постраждав. Більше того, він був винагороджений винятковою увагою залу: мова переривалася вигуками підтримки та бурхливими оплесками.

У числі багатьох зарубіжних гостей перед учасниками Собору виступив і депутат Держдуми РФ Сергій Глазьєв. Про цього діяча вже тоді було відомо, що він відкрито виступає за зміну конституційного ладу України, декларує необхідність об'єднання трьох східнослов'янських держав (Росії, України і Білорусії) в єдину і заявляє, що «бандерівсько-мазепинська політика викликає печію»2. І тим не менше, він виявився центрі уваги керівництва області та міста, лідерів місцевих проросійських організацій. Глазьєв говорив про об'єднання східно-слов'янських народів як про «природний шлях їх розвитку», надійну альтернативу «згубного» для України європейського вибору. Йому дружно аплодували -- як заїжджі адепти «слов'янської єдності», так і місцеві його клеврети.

Але ні «Собор народів Білорусії, Росії та України» в Запоріжжі, ні подібні проросійські витівки в інших українських областях Півдня і Сходу не зупинили наступ демократичних сил. На президентських виборах 2004 р. переміг В. Ющенко, якого вважали про- європейським кандидатом. Спроба сфальсифікувати результати волевиявлення викликали масові протести, які переросли в «Помаранчеву революції». В Україну прийшла демократія. Але, як це часто бувало в історії, нею найкраще використали згуртовані

противники революції. Ними виявилися прихильники, «східнослов'янської єдності», інтеграції з Росією. Їх відкрита антизахідна риторика не ослабла. Напередодні парламентських виборів 2007 р. по місцевому телебаченні виступив В. Богуслаєв, запорізький підприємець, президент ВАТ «Мотор-Січ» -- підприємства, зорієнтованого на російський оборонний комплекс. Богуслаєв -- народний депутат України декількох скликань, член Політради партії регіонів, Герой України. Він -- етнічний росіянин, громадянин України, «за інтеграцію» нагороджений рядом орденів Російської Федерації і відзнак РПЦ Московського Патріархату, зокрема, церковним орденом Іллі Муромця. Цей орден йому вручили 2004 р. на Соборі народів Білорусії, Росії і України за, як повідомила близька до регіоналів газета, «інтеграцію трьох братніх республік» і наповнення «реальним змістом Єдиного економічного простору» Гордеева Л. Славянский собор: в единстве -- наша сила // Донецкий кряж. -- 2004. 18 июня..

Повторивши у своєму телевиступі пропагандистську заготовку московських політтехнологів про «три України», В. Богуслаєв відкрито заявив: «Мы представляем интересы Юго-Восточного региона». І далі: у зв'язку з тим, що, у Південно-Східній Україні «в основном весь промышленный потенциал..., управлять страной, экономикой должны представители Юго-Востока» Богуслаев В. «Управлять страной должны представители Юго-Востока» // Газ.: «Искра». -- 2007. -- 5 сентября..

Це унікальне інтерв'ю має оціночне судження щодо тих жителів України, які не розділяли негативного ставлення регіоналів до членства України в НАТО. Знатним регіоналом вони були оголошені «неразумными».

Враховуючи значні економічні і політичні позиції В. Богуслаєва і його оточення в регіоні, місцеві ЗМІ залишають цю впливову персону поза зоною критики. Лише запорізький журналіст Іван Ювас наважився опублікувати висновок: «Політичні прив'язаності В'ячеслова Богуслаєва, як і економічні, -- незмінні і одновекторні: рівняння на Росію. Схоже, що довгі роки проживання в Україні і навіть звання Героя України не допомогли росіянину з Казахстану зрозуміти просту річ: окрім спільної історії з Росією (як із Польщею, Туреччиною, Молдовою та іншими сусідами), Україна має ВЛАСНУ тисячолітню історію, право на власних героїв і власну державу» Ювас І. Народний капіталізм по-малоросійськи // Просто. Український тиж-невик. --Запоріжжя. -- 2008. -- 21 лютого.http.://vksorsЛorg/.ш/artidesЛentyaya-shkola-patriotizma-moЪdyx-sootechestvennikov.http://rusmirzp.com/2013/07/10/сategory/tribune..

Але тоді багато виборців щиро повірило В. Богуслаєву, як і довірилися багатьом його однодумцями з інших областей Півдня і Сходу. Саме вони привели на початку 2010-х рр. до влади «донецьких» на чолі з В. Януковичем, які за декілька років розграбували Україну і поставили її на край прірви. При цьому, проросійським «представителям Юго-Востока», які по версії В. Богуслаєва і його однодумців повинні були «управлять Украиной», була відведена принизлива роль (говорячи російською мовою) «шестерок» у жорсткій бандитській ієрархії, вибудуваній «донецькими».

.. .За десять років після запорізького «Собору народів Білорусії, Росії та України» 2004 р. Запоріжжя густо «обросло» проросійськи- ми структурами. Називаємо основні з тих, що діяли або продовжують діяти в регіоні: «Русское движение Украины», політична партія «За Русь единую», перейменована в партію «Русский Блок» (заборонена у травні 2014 г. в судовому порядку за сепаратистську діяльність), регіональна організація «Собора народов Белоруссии, России и Украины», «Русский культурный центр», Центр «Соотечественник» -- філія «Совета российских соотечественников» з центром в Москві, місцеве правління Міжнародної асоціації молодіжних организацій російських співвітчизників (керівництво в Москві), відділення Всеукраїнської организації «Русское содружество» (центр у Сімферополі).

Більшість етнічних росіян і російськомовних жителів регіону -- громадян України, до цих організацій не мають ні найменшого відношення і навіть не здогадуються про їх існування. Як, до речі, не знають, хто керує ними і звідки одержує завдання.

Відкриємо «секрет полішинеля»: серед керівників цих організацій чи не «головний» -- В.В. Пашков. Виріс він у Росії, де і здобув освіту. У Запоріжжі з'явився вже у зрілому віці. Був викладачем одного з вузів міста, працював керівником прес-служби ВАТ «Мо- тор-Січ», а з 2006 р. -- ректор Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (ЗОІППО). Нічого незвичного в цих строчках біографії немає. В Україні живуть і чесно працюють на благо держави мільйони етнічних росіян. Але тут особливий випадок. Політична орієнтація В. Пашкова формулюється чітко: прихильник «Русского мира», притому, у його політичному сенсі. Свого часу він керував місцевим відділенням партії «За Русь единую», потім став головою Запорізької організації партії «Русский Блок». Деякий час навіть очолював цю політичну партію «у всеукраїнському масштабі». Але вчасно зрозумів, що за її списками не вдасться потрапити навіть до місцевої ради, не кажучи вже про Верховну. Народ не знав і не хотів знати цю партію: на парламентських виборах 2012 р. «Русский Блок» отримав мізерний результат -- 0,31%. Оскільки дуже хотілося зберегти важелі громадського впливу, перейшов до Партії Регіонів (туди таких охоче приймали), і в 2010 р. від цієї партії був обраний депутатом Запорізької обласної ради.

Очолюючи ЗОІППО, В. Пашков відкрив для проросійських організацій Запоріжжя широкий доступ до вчительської аудиторії та молоді. Так, протягом 2009-2013 рр. з використанням ресурсів інституту організовувалися щорічні «Літні школи патріотизму молодих співвітчизників». Звичайно ж, мова йде про російських співвітчизників. Про спрямованість роботи цих шкіл свідчать два приклади. У 2012 р. слухачі школи розглядали питання про те, як наприкінці листопада 2004 р. члени Асоціації молодіжних організацій російських співвітчизників стояли в центрі Києва проти «помаранчевой смуты самоновейшых Смердяковим». Наводилася цитата з «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського: «Вот хорошо было бы, кабы одна умная нация победила весьма глупую-с!»1.

Чергова Літня школа 19-21 серпня 2013 р. була присвячена 230-річчю приєднання Криму до Росії. Був проведений конкурс творчих робіт, де розглядалася історія і «сучасні аспекти» цього питання. Засновниками конкурсу були заявлені: Запорізька молодіжна громадська організація «Акцент» і під тією ж назвою видавництво, ЗОІППО, «Русский культурній центр», Всеукраїнська громадська організація «Русская школа», Регіональне представництво «Восток» всеукраїнської громадської організації «Русскоязычная Украина», міжвузівський дослідний центр «Політика та освіта» (ЗОІППО) та ін. Нагадаємо, що до анексії Криму Росією залишалося менше року. Так що тема була надзвичайно актуальною.

Майже відкриту антиукраїнську діяльність в регіоні вела «Слов'янська гвардія», деякі козацькі формування, які не приховують своєї орієнтації на «Русский мир». Вони щедро фінансувалися місцевими та іногородніми спонсорами, в тому числі і з місцевого бюджету (діяла обласна програма підтримки російської (?!) мови); їх рекламували в місцевих та центральних ЗМІ.

Як своєрідні вартові «Русского мира» в кожному населеному пункті східних і південних областей України стояли пам'ятники тототалітарного минулого. В Запоріжжі на початку і в кінці центральної вулиці міста -- проспекту Леніна, височать монументи Дзержинському і Леніну. Заклики ліквідувати символи тоталітаризму і повернути історичні назви в регіоні відкидалися з порога. Навпаки, були спроби повернути «колесо історії» назад. Як політичну провокацію зустріли в Україні за її кордонами встановлення в Запоріжжі у травні 2010 р. пам'ятника Й. Сталіну -- одному з найжорстокіших тиранів в історії людства, жертвами політики якого стали мільйони українців і представників інших національностей СРСР. Ніякого офіційного дозволу на встановлення не було. 31 грудня 2010 р. пам'ятник було підірвано невідомими. Але наступного дня перший секретар обкому КПУ Олексій Бабурін заявив, що бюст Сталіна буле відновлено. При цьому він заявив, що «Сталин жил, Сталин жив, Сталин будет жить, у том числе в форме памятника». Почалися арешти підозрюваних, відбувся суд. 7 листопада 2011 р. був відкритий новий пам'ятник Сталіну. Все це відбувалося при мовчазному сприянні місцевої влади. Здавалося, що вона разом з її прибічниками з числа комуністів і регіоналів чекає «повернення своїх».

Саме так: «повернення своїх». Народний лепутат України першого скликання О. Білоусенко ставить питання: «Які насліки у часовій свідомості залишає поклоніння пам'ятникам тоталітаризму?». І відповідає: «Досить просто! Пам'ятники Леніну і Дзержин- ському, як і вулиці і площі, які носять їхні імена, -- це прямий доказ того, що можна анексувати території, які належать Україні, позбавити її державності, можна убивати, здійснювати масовий терор, можна гноїти в концтаборах мільйони співгромадян і все це залишиться безкарним» Білоусенко О.Ф. Україні потрібна своя історія, а не вигадана в Москві // Запорізька Січ. -- 2015. -- 7 лютого..

Як і в інших містах регіону, проросійські організації Запоріжжя діяли в тісному контакті з місцевими та заїжджими депутатами- українофобами. Південь і Схід вважалися надійним форпостом Партії Регіонів та КПУ. Зокрема, в Запоріжжі часто в місті бував нардеп В. Колесніченко -- голова «Всеукраинского координационного совета организаций русских соотечественников», ініціатор багатьох антиукраїнських акцій. Для зустрічей з ним його місцеві однодумці «зганяли» студентів, вчителів -- курсантів ЗОІППО, медпрацівників та інших залежних від влади «бюджетників». Розмови йшли про «слов'янську єдність», «Русский мир», про необхідність федералізації України та її зближення з братньою Росією і Білорусією, «аж до злиття». Слухачів переконували, що це і є «природний шлях розвитку України», її порятунок від Заходу, який знаходиться у стадії морального і політичного розкладу.

* * *

Автори обмежилися викладом інформації про діяльність анти- українськи сил і пропаганду ідей «Русского мира» в Запорізькій області. Без сумніву, в інших областях південного сходу України ця діяльність мала свої особливості, які заслуговують на спеціальний аналіз. Але в головному зміст і напрям цієї діяльності у всіх південно-східних областях України і в Криму співпадає. Якщо відкинути демагогічну завісу, якою прикривалася ця діяльність, то її мета чітко проглядалася: сформувати сприятливий грунт для сепаратистської діяльності в регіоні і забезпечити його відторгнення від України.

«Гібридна» війна проти України: трагедія і фарс

Крах режиму Януковича і перемога «Революції гідності» поставили жирний хрест на сподіваннях російського керівництва відтворити імперію. Адже без України, її людських і матеріальних ресурсів, без української промисловості, чорноземів і корисних копалин, без теплих південних морів і портів відновити Російську імперію неможливо. Це довела історія. І коли в Україні відбулася «Революція гідності», з підпілля російської свідомості виповзло шовіністичне чудовисько, яке мовою російських царів прогарчало: «України не було, немає і бути не може». Відповіддю стала чітко сформульована українська позиція: «Україна була, є і буде». Стало очевидно, що без збройного вторгнення з Росії і окупації України зупинити її поступальний рух в Європу неможливо. І тоді під гаслами «Ново- росії» і «Русского мира» 20 лютого 2014 р. почалася російсько- українська війна, третя за останні сто років.

Нинішня російсько-українська війна відноситься до такого типу збройних конфліктів, які називають «гібридними», «нелінійними», «неконвенційними». В ході воєн такого типу використовуються різноманітні способи боротьби з противником.

У загальному вигляді характерні особливості гібридних воєн наступні: агресія без офіційного оголошення війни; приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті; «інформаційна війна» -- пропаганда та контрпропаганда з застосуванням «брудних» інформаційних технологій; широке використання «п'ятої колони» і нерегулярних збройних формувань (в т. ч. під прикриттям мирного населення); нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій, чинними угодами і новими домовленостями; заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження дипломатичних зв'язків між двома країнами); протистояння у кібернетичному просторі тощо.

Декілька слів про інформаційну війну РФ проти України. Як зазначалося вище, вона почалася відразу після проголошення незалежності України і набула особливо агресивних форм з часу анексії Криму. Власне, це була спроба дезінформувати не лише жителів України, але й російських громадян, світову спільноту в цілому.

Без сумніву, всі антиукраїнські інформаційні акції готувалися в Росії. Там перебувають їхні ідеологи та спонсори. Про одного з них -- С. Глазьєва -- згадувалося вище, коли йшлося про Собор народів Білорусії, Росії і України в Запоріжжі 2004 р. Про Глазьєва відомо також, що він народився в цьому місті, закінчив тут середню школу, а вже у Росії здобув вищу освіту, став академіком, зробив політичну кар'єру і вважається чи не головним радником Президента РФ по Україні. Глазьєв (згадуючи поему Т. Шевченка «Сон») -- типовий «землячок з циновими ґудзиками», яких зараз чимало товпиться в приймальнях вищих московських чиновників. У 2014 р, в умовах розпочатої агресії РФ в Україні, його «талант» політичного містифікатора розквітнув пишним цвітом. Ось як він оцінює бандитів і терористів, які чинять під прикриттям російських військ беззаконня в Донбасі: «Люди, вставшие на защиту Новороссии, совершают подвиг мирового масштаба, пытаясь остановить агрессию США и не допустить новой войны в Европе. Их миссия -- продолжение нашей общей тысячелетней истории, сохранение Русского мира, остающегося едва ли не последней опорой цивилизации»1. Таким чином, за переконанням С. Глазьєва, «Русский мир» -- чи не остання опора цивілізації. Не більше, і не менше.

Читаючи ці рядки російського академіка з економіки, звернені до читачів московського журналу «Русская история», мимоволі згадуєш керівника нацистської пропаганди гітлерівської Німеччини доктора філології Геббельса: «Щоб у брехню повірили, вона повинна бути жахливою» (російською мовою -- «чудовищной»). Подібних зразків жахливої брехні від іменитих політиків Росії в 2014-2015 рр. було почуто безліч. Вона є неодмінним елементом «гібрибної війни» проти України.

Але пам'ятаючи, що в брехню, навіть «чудовищную», починають вірити лише тоді, коли вона набуває наукоподібного вигляду, сучасні російські політики звертаються за допомогою до історичної науки. Російські історики, як правило, негайно «беруть під козирок». Власне, основні статті згаданого вище журналу «Русская история», об'єднані спільною темою «Новороссия», і є спроба «представити багато загальновідомих фактів з історії регіону в журналі не згадуються зовсім, інші -- представлені в спотвореному вигляді. Створюється враження, що авторам «істина» відома заздалегідь, а їх завдання полягає в тому, щоб її підтвердити відповідним чином підібраними фактами. Але це вже не наука. Такий підхід до викладу знань про минуле в науковому співтоваристві називають «історичною політикою», тобто -- використанням історії в політичних цілях. Так, коментуючи своє бачення нової книги з історії Криму, яка готувалася на замовлення Кремля, відомий сепаратист, тепер член Ради Федерації від Криму Сергій Цеков в інтерв'ю газеті «Крымская правда», писав, що ця книга повинна «засвідчити закономірне повернення Криму до складу Росії».

Саме цим і зайняті зараз ті російські історики, які обслуговують політичний режим і за його завданням займаються створенням «правильної» історії Новоросії та Криму, тобто такої, що відповідає поглядам політичного керівництва сучасної Росії. Перші прояви «Русской весны» в історіографії -- колективна монографія «История Крыма» і книга О. Шубіна «История Новороссии», які вийшли друку наприкінці 2014 -- на початку 2015 рр. См., напр.: Шубин А.В. История Новороссии. -- М.: ОЛМА Медиа Групп, 2014. -- 479 с.; История Крыма. -- М.: ОЛМА Медиа Групп, 2015. -- 463 с..

Звенемо також увагу на монографію О. Смірнова «Проект Новороссии. История русской окраины» Смирнов А.С. Проект Новороссия. История русской окраині. -- М.: Алго-ритм, 2015. -- 352 с.

Ерусалимский К. Они сражались за Новороссию // Шір://'«^^, яка вийшла на початку 2015 р. в Москві. Про цю книгу в Росії пишуть, що вона руйнує «всі підстави прагнень нинішньої України в асоціацію Європейських країн» і що несправедливо Україну називають «невід'ємною частиною європейської історії і культури». Насправді, подібна друкована продукція не має відношення до науки і нічого не «руйнує». Вона розрахована на неспеціалістів, які не розуміються в історії, але в умовах інформаційної війни охоче сприймають антинаукові фальшивки за правду. Якщо ця книга щось і ставить під сумнів, то лише репутацію її автора і замовників.

Зміст подібних книг краще прокоментувати словами російського історика К. Єрусалимського, який -- один з небагатьох --наважується на критику угодовницької позиції своїх колег: «Історики не просто підтримують Путіна словом і ділом; в Криму і на Донбасі вони на крок вперед російського президента, на передовій, без страху і докори, під загрозою санкцій вони готові стояти за свої історіографічні міфи й історіософські мрії»1.

Подібна друкована продукція заповнює книжкові магазини Росії, інформацією у її дусі переповнені газети і журнали, телерадіо- простір. Популяризується вона і в зоні окупації, а через мережу Інтернет та інші ЗМІ доходить і до українського читача прифронтових областей, які на картах сепаратистів позначаються як «Новоросія». До речі, російські журналісти, створюючи на окупованій території замовні сюжети, інколи становляться співучасниками агресії, справжніми солдатами антиукраїнської війни, причому, не у переносному, а у прямому сенсі. Американський журналіст з цього приводу написав: «На Сході України в народі похмуро жартують: «бачиш російських журналістів -- втікай». Це значить, що невдозі станеться щось погане».