Від проголошення незалежності до російсько-української війни

Незавершена революція 1991 р. і загрози незалежності. Олігархічна модель економіки і відпорядковних їй державних структур. "Гібридна" війна проти України: трагедія і фарс. Зовнішні і внутрішні причини, які викликали новітню російсько-українську війну.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 24.09.2017
Размер файла 66,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

«Гібридні війни» -- феномен ХХІ століття. Але в історії російсько-українських відносин окремі їх прийоми використовувалися й раніше. В 1917-1921 рр. багато з цих прийомів у боротьбі з Україною вже застосовувала більшовицька Росія. Це була відповідь колишньої імперської метрополії на спробу українців відстояти свою незалежність, проголошену у січні 1918 р. Центральною Радою. Україна не бажала більшовицької диктатури, знищення демократичних свобод, «червоного терору» і повернення під контроль Росії, тепер вже більшовицької. У відповідь, в Україну з Росії пішли регулярні війська під червоним прапором комуністичної революції і фальшивим гаслом «допомоги братньому народу в боротьбі зі світовою буржуазією». Їм всіляко допомагала місцева «п'ята колона» з більшовиків та інших проросійських елементів, які були особливо активними у південних і східних регіонах України. Тоді Україна на багато десятиліть втратила незалежність.

Коли в 1991 р. Радянський Союз розвалився і Росія була змушена визнати незалежну Україну, її керівництвом це було сприйнято як прикра випадковість, історична аномалія, що підлягає виправленню. Альтернативою незалежності було оголошено відновлення колишньої єдності в різних варіантах -- «Слов'янська єдність», «Митний союз», «Євразійський союз», «Православна єдність» і т. п. Подібну ідею з використанням різних прийомів інформаційного впливу багато років поспіль навіювали жителям Східної та Південної України. Тепер мова йде про «Русский мир» і «Новороссию». По формі це не дуже схоже на «дружбу народів» і комуністичну «пролетарську солідарність», під гаслами якої окуповували Україну більшовики в 1917-1920-х рр., але по змісту -- з нею тотожне.

* * *

...Без сумніву, багаторічна антиукраїнська діяльність «п'ятої колони» в Донбасі та інших областях Півдня і Сходу дала свої результати. Коли в Україні почалася «Революція гідності», серед керівників обдурених і підкуплених «тітушок», яких збирали в цих регіонах на провладні акції, чи привозили до Києва на Антимайдан, можна було побачити й ідейних активістів проросійських організацій. Разом з комуністами, регіоналами і місцевою владою вони організовували антиукраїнські мітинги, підтримуючи відмову Януковича від інтеграції в Європу і закликаючи його до придушення революції. Міліція, Служба безпеки України, підконтрольні владі засоби масової інформації були на їх боці. Людей цілеспрямовано готували до кривавого сценарію. А коли Янукович втік у Росію і 20 лютого 2014 р. почалася російсько-українська війна, «п'ята колона» приступила до реалізації в південно-східних областях проекту «Новоросія».

Проект був чітко розроблений. Про ситуацію в одній з російських державних структур, які впливали на формування політики Путіна на початковому етапі російсько-української війни -- Російського інституту стратегічних досліджень (РІДС), пише пише А. Ситін: «Навесні 2014 р. тон кореспонденції, яка спрямовується адресатам РІСД, стає все більш войовничим і хвацько-пропагандистським. Десятками йшли записки про необхідність формування в українському тилу бойового проросійського підпілля, засилання диверсійних груп, підготовки до маршу на південь у напрямку Маріуполь -- Миколаїв -- Одеса і створення Великої Новоросії, що включає Придністров'я, яка, як і Крим, повинна була «возз'єднатися» з Росією. Зате ні слова не було написано про можливий опір України, мобілізацію армії і добровольчих формувань, а можливі санкції, їх наслідки, реакція США і європейських країн НАТО навіть не обговорювалися. Наприкінці жовтня 2014 р. частим гостем на інститутських заходах став Гіркин (Стрєлков), якого Л. Решетников неодноразово публічно називав своїм другом»1. Нагадаємо, що І. Гіркін -- один з активних військових діячів початкового етапу існування терористичної ДНР, громадяни РФ, у недалекому минулому служив в частинах особливого призначення ФСБ РФ.

Російські спецпризначенці -- «відпускники» і кадрові військові, які перейшли українсько-російский кордон, також знали свою справу. Їм допомагали місцеві бойовики-«ополченці». Були виділені кошти, з Росії завезена зброя. Місцева влада перейшла на бік окупантів, тож над Кримом і східною частиною Донбасу, включаючи Луганськ і Донецьк, російським агресорам і «п'ятій колоні» вдалося встановити контроль, провести псевдореферендуми і проголосити так звані Донецьку і Луганську народні республіки. Крим Росією був анексований. Сподівалися, що така ж доля чекає й інші області півдня і Сходу України. Але цього не трапилося: тут окупанти і місцеві сепаратисти устріли опір. Нагадаємо про драматичні події весни 2014 р. в Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, які детально висвітлювалися в ЗМІ.

Харків після втечі з Межигір'я В. Януковича міг стати центром проросійських сепаратистських сил. На початку лютого 2014 р. губернатор М. Добкін відкрито закликав до федералізації України. 22 лютого до міста з'їхалася різношерстна публіка, яка називала себе «депутатами Юго-Востока». У виступах звучали заклики озброюватися і «відновлювати порядок». Чекали Януковича, який, як сподівалися, очолить контрреволюцію, стане її своєрідним прапором. Планувався своєрідний «Сєвєродонецьк-2». Янукович дійсно прилетів до Харкова, але на з'їзд не з'явився. 22 лютого у другій половині дня він вилетів на Донецьк і на дякий час зник з поля зору. Все це викликало у харківських прихильників Януковича напад жорстокої агресії. 23 лютого 2014 р. на місцевих майданівців напали бойовики бійцівського клубу «Оплот», очолюваного Є. Жи- ліним і О. Захарченком. Було травмовано близько 100 чол. 1 березня сепаратисти зібрали декілька тисяч своїх прихильників і зробили спробу захопити приміщення облдержадміністрації, де зібралися противники губернатора Харківщини М. Добкіна, призначеного ще В. Януковичем. Знову пролилася кров, але штурм провалився і над ОДА продовжував майоріти жовто-блакитний прапор. 15 березня 2014 р. проросійські сили здійснили напад на приміщення обласної «Просвіти» і місцевої організації «Патріот України». Була використана вогнепальна зброя. 2 людини були вбиті і 5 поранені. Але спровокувати масові заворушення і добитися встановлення контролю над Харковом -- а саме такою була мета сепаратистів, -- їм не вдалося. У місті утвердилася українська влада.

Дніпропетровськ, на відміну від Харкова, на втечу Януковича з Києва відреагував спокійно. 22 лютого 2014 р. під тиском Майдану міськрада висловилася проти федералізації України, за підтримку її єдності і унітарного характеру. Тоді ж 68 голосами з 88 було вирішено перейменувати площу Леніна на площу Героїв Майдану. Через тиждень, 1 березня 2014 р. сепаратисти спробували здійснити реванш і скликали масовий антиукраїнський мітинг. Його завданням було захоплення адмінспоруд і реалізація кримського сценарію. Вдалося лише знищити сліди вшанування Героїв Майдану і прилаштували на флагштоці біля приміщенням міськради російський триколор і червоно-синій прапор УРСР. Відбулися сутички і декілька чоловік зазнали ушкоджень. На більше у дніпропетровських прихильників «Русского мира» не вистачило наснаги і до вечора вони розійшлися. Ця провокація викликала обурення жителів міста. Наступного дня в місті відбувся 15-тисячний мітинг під гаслами: «Слава Україні -- Героям Слава», «Слава нації -- Смерть ворогам», «Путін -- геть», «Україна -- єдина». Народ взяв під охорону адмінбудівлі. Комендантом було призначена Ю. Березу, який в 2004 р., під час Помаранчевої революції очолював наметове містечко. Після цього масових проросійських акцій в місті не було. Жителі Дніпропетрвська остаточно визначилися як прихильники єдиної України.

В Запоріжжі після кривавого розгону місцевого Майдану 26 січня 2014 р., коли було арештовано близько сотні чоловік а 50 опинилися в лікарнях, протести не припинилися. Після втечі Януковича з Києва, була спроба перенести сепаратизм до Запоріжжя. Півтора місяці відбувалися сутички між майданівцями і проросійськими силами, які прагнули дестабілізувати ситуацію, зайняти адмінбудів- лі і проголосити Запорізьку народну республіку. Апогей боротьби прийшовся на 13 квітня. В цей день в різних кінцях проспекту Леніна відбулося 2 мітинги -- майданівців (до 5 тисяч чол.) і антимайданівців (до 1 тисячі). Після їх закінчення частина активістів з обох боків пішли назустріч одна одній. Коли зійшлися, почалася перепалка. Могло дійти до крові. Між ними стало декілька десятків міліціонерів. Виявилося, що сепаратистів залишилося біля 200, а майданівців -- 500. Інформація миттєво поширилася по місту. Досить швидко «тітушок» і міліціянтів оточували вже 2, потім 3, а через годину-півтори і 5 тис. чол. Вимагали арешту сепаратистів. Бралися за бруківку. Їх стримували. Приїхав прокурор, потім -- губернатор. Хтось приніс два десятки яєць. Стали кидати в «тітушик». Через деякий час яйця вже підвозили машинами. В хід пішла і томатна паста, соки і пакети з борошном. Це було публічне приниження і повний крах сепаратистських настроїв в місті. З'явилася оцінка дійства: «Тітушки в клярі». Кінчилося тим, що пізно ввечері (а почалося все десь о 15 годині) «тітушок» провели через довгий «коридор ганьби» в міліцію і там переписали. Після цього стало ясно, що Запоріжжя -- українське місто, яке не допустить сепаратизму.

В Миколаєві і Херсоні події розвивалися по схожому сценарію. Після перемоги революції у Києві тут почастішали сутички між прибічниками єдності України і їх противниками. Гаслом сепаратистів було відокремлення від України і створення федеративного об'єднання у складі Одеської, Миколаївської і Херсонської областей. В березні стала відчутнішою перевага майданівців, а антимай- данівці втрачали підтримку. В Миколаєві вирішальні події відбулися 8 квітня 2014 р., коли сепаратисти спробували захопити приміщення ОДА. З обох боків були поранені. Але перевага була на боці проукраїнських сил і сепаратисти розбіглися. В Херсоні, незважаючи на близькість до Криму, звідки проникали шпигуни і провокатори, протягом березня-квітня також утвердився контроль центральної влади.

Одеса, враховуючи важливе стратегічне значення міста, в планах російських агресорів займала особливе місце. Тут російська агентура і місцева «п'ята колона» діяла особливо агресивно, прагнучи негайного реваншу. Як наслідок, після втечі Януковича в Росію в Одесі загострився кофлікт між місцевим Майданом і про- російськими силами. В березні-квітні 2014 р. відбулася серія демонстрацій із вимогами проведення референдуму за надання Одеській області автономії, чи утворення Новоросії. Як і у інших обласних центрах південного сходу України, тут були спроби штурму будинку облдержадміністрації і встановлення російського триколору. Місцева міліція ухилялася від виконання свої функцій по захисту громадського порядку. 25 квітня в группу учасників самооборони на блокпосту біля Одеси була кинута граната, 7 чол. було поранено. Напруга в місті наростала і, врешті-решт, вилилася в трагедію 2 травня 2014 р. Почалося з сутичок місцевих майданівців, яких підтримували «ультрас» футбольних клубів «Чорноморець» і «Металіст», з місцевими та іногородніми громадянами сепаратистської орієнтації. Протистояння з перестрілками почалося у центрі міста, а згодом переросло у переслідування проросійських активістів аж до місця їх зосередження на Куликовому полі. Врешті -- решт, частина з них сховалася в штабі сепаратистів у Будинку профспілок. За не до кінця з'ясованих обставин в Будинку сталася пожежа, в результаті якої загинули десятки чоловік. Загальна кількість жертв 2 травня (перестрілки вдень і пожелі ввечері) становила 47 чол. 3 травня 2014 р. МЗС України заявило, що «є всі підстави стверджувати, що трагедія була наперед спланованою і щедро оплаченною російськими спецслужбами акцією, метою якої було спровокувати вибух насильства в Одесі і дестабілізувати ситуацію у всьому південному регіоні України». 3-4 травня 2014 р. в Україні були оголошені Дні жалоби. Трагедія остудила «гарячі голови» не лише в Одеській, але й в інших південно-східних областях України. Люди побачили справжнє обличчя сепаратизму. Бажаючих підтримувати антиукраїнські акції в регіоні значно зменшилося.

Таким чином, сепаратистам не допомогла ні масована збройна підтримка з Росії, ні груба чи витончена брехня. Детально продуманий план Москви по розширенню меж «Русского мира» за рахунок України захлинулася. «Русский мир» насправді виявився «Російською війною», але зовсім не такою, на яку сподівалися її ідеологи. Станом на середину літа 2015 р. за допомогою озброєних сепаратистів Росія взяла під контроль лише частину Донецької та Луганської областей (територія так званих ДНР і ЛНР), яка межує з РФ і через кордон з якої перекидаються в Україну жива сила, танки, артилерія, боєприпаси, паливо, продовольство і все інше, необхідне для ведення повноцінної війни. Героїчними зусиллями, ціною великих жертв українська армія зупинила агресора.

Серед іншого, це вдалося й тому, що поза Донбасом місцева «п'ята колона» і заїжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах регіону провалився. Здавалося б і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі -- для зустрічі «Русской весны» все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що «Русский мир» і проект «Новоросія» -- це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, ненависть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вулицях міст південно-східної України весною 2014 р. тоді були не міліціонери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і українськомовні демонстранти, у тому числі і об'єднані в ході самоорганізації населення різні формування самооборони.

Для місцевих сепаратистів і їх московських покровителів це стало повною несподіванкою: російськомовний регіон, який багато років цілеспрямовано готувався до сприйняття «Русского мира», повстав проти нього. Нереалізовані «вожді» місцевих «народних республік», відчувши загрозу, кинулися навтікача. Вони змушені були рятуватися від своїх же земляків--«новоросів», яких ще недавно збиралися «звільнити» від «київської хунти».

Згадаємо лише деяких з цих втікачів, які представляли «п'яту колону» в південно-східних областях. З Харкова, наприклад, втік в Росію з групою своїх прибічників Євген Жилін, керівник бійцівського клубу «Оплот», що перетворився в терористичну організацію. З території РФ він з російських джерел фінансував своїх прибічників, які воювали у складі російсько--бандитських формувань ДНР і ЛНР. Як зазначалося вище, під час Революції гідності разом ним у антимайданіських акціях в Харкові брав участь інший керівник «оплоту» О. Захарченко. Після провалу спроби утворити Харківську народну республіку, Захарченко перебрався на свою малу батьківщину в Донецьк, де зробив кар'єру в терористичній ДНР. Коли влітку 2014 р. О. Бородай був усунутий з посади «голови ради міністів» ДНР, його місце зайняв саме О. Захарченко.

Скандально відомий нардеп О. Царьов обраний до Верховної Ради по мажоритарному округу в Дніпропетровській області, входив до керівництва фракції Партії Регіонів і був одним з найради- кальніших прихилників сепаратистів. Після втечі Януковича в Росію з його іменем зв'язала ціла низка провокацій проти нової влади, зокрема, в Миколаєві і Одесі. Врешті-решт, за сепаратистську діяльність був позбавлений депутатського мандату і втік на окуповану територію, де очолив так званий «парламент Новоросії -- союзу народних республік ДНР і ЛНР». У справах сепаратистів часто бував у Москві. Вів закулісні переговори і виступав на російських телеканалах. Навіть прибічники сепаратистів визнають, що ці виступи компрометують ідею «Новоросії». За інформаціїєю СБУ разом з М. Азаровим і колишнім нардепом від Партії Регіонів В. Олійником, фінансує акції по дестабілізації ситуації в Україні. Заявив, що якщо Україна не погодиться на умови сепаратистів, тобто не капітулює перед Путіном, то вони дійдуть до Києва і Львова.

В Запоріжжі серед «ватажків» сепаратистів відзначилися Артем Тимченко і Ролодимир Рогов. Головного редактора запорізької газети «Искра-Ньюз» Артем Тимченко ло 2014 р. знали як «чорного піарника», тісно пов'язаного з місцевим кримінальним авторитетом «Анисимом». З початком революції він заявив про себе як затятий прихильник режиму Януковича, один з організаторів «тітушок», «антимайданівець». Коли режим Януковича впав, Тимченко агітував земляків в армію «Південно-Східного фронту» і хотів навіть стати «народним губернатором» Запоріжжя. Але змушений був тікати від народного гніву в Донбас, де став депутатом «Парламенту Новоросії». Кажуть, що деякий час навіть відповідав там за «гуманітарну допомогу» і прокрався.

В. Рогов був керівником проросійської структури «Славянськая гвардия». При Януковичі, як він сам говорив, «працював на громадських засадах радником міністра освіти Д. Табачника» См.: Ненаучная фантастика. (Интервью с В.В. Роговым) // Русская исто-рия. -- Москва, 2014. -- № 3. -- С. 28.. Ті з читачів, хто має відношення до системи освіти, можуть догадуватися про зміст його «порад». У 2010 р., як лідер «Запорожской партии «Русь» Рогов навіть болотувався на посаду мера Запоріжжя. Центральне гасло передвиборної програми -- «Каждому запорожцу -- «карту русского». Чітко визначалася мета: «...Воссоединение нашего народа, собирание русской цивилизци, руского народа. Карта русского -- идеальный инструмент для достижения этой цели». Результат голосування був плачевний: «за» -- 1056 голосів, або 0,46%. До честі Запоріжжя -- «не повелося» воно на «карту русского». Що ж стосується «Слов'янської гвардії», то вона була найбільш активно легальною антиукраїнською організацією в регіоні. Про неї добре знали і знають і в Києві, і в Москві. В 2014 р. її діяльність у судовому порядку заборонена. Як і перестала існувати і партія «Русь».

Після своєї втечі з Запоріжжя Рогов став співголовою «Народного фронту Новоросії» в окупованому Донецьку, активно співпрацював з Російським інститутом стратегічних досліджень (РІСД) і навіть виступав на російськом утелебаченні. Гладачам зам'ятався пасаж про «наказ» школярам Запоріжжя годувати синичок, бо вони «українського», жовто-блакитного забарвлення, і знищувати снігурів, які породжують асоціації з російським триколором. Звичайно, нічого, крім нападів сміху, подібні виступи не викликають.

Подібних комічних персонажів, які втекли з південних і східних областей України на окуповані території і до Росії чи на окуповані українські території, немало. Але частина прихильників «Русского мира» і платних агентів Кремля залишилася вдома, перейшла у підпілля і заявила про себе диверсіями і терористичними актами, поширенням листівок, пліток та іншими прийомами психологічного тиску.

Що ж стосується Донбасу, то там конфлікт став затягуватися. Кількість жертв серед військових і цивільних вже обраховується тисячами, а кінця-краю війні не видно. Кажуть, військового вирішення конфлікту взагалі немає і що необхідно якось домовлятися. Але ж були вересневі мінські домовленості 2014 р., які не принесли миру. Були довгі переговори на найвищому рівні між керівниками США, ФРГ, Франції, Росії і України у лютому 2015 р. Підписано у Мінську нові домовленості про припинення вогню і урегулювання конфлікту, які не виконуються. Що буде далі -- ніхто не в змозі точно спрогнозувати. Очевидно одне -- без масованого, повно- масштабного вторгнення російської армії у місцевих сепаратистів немає шансів вийти за межі Криму і Донбасу.

Подібні конфлікти в історії траплялися не один раз. Іноді приводом для конфліктів справді ставало мовне питання. Але на цей раз чітко проявилося, що справа не в мові, якою розмовляють люди, справа не в «Русском мире», який вигадала і стала плекати Москва. Україномовні і російськомовні українці, представники інших національностей України, які вчинили «Революцію гідності» і захищають її завоювання, добре це розуміють. Просто в черговий раз підтвердилася істина, що без України Росія не в змозі знову стати імперією. А відновлення імперії стало нав'язливою ідеєю керівництва РФ -- своєрідної «ідеєю фікс». Але, як і раніше, ця ідея маскується благими намірами. Ось як викладає головний редактор московського журналу «Русская история» В.В. Грицков свою оцінку війни на Сході України та перспектив її закінчення: «Конфліктність сучасній історії Новоросії ...вимагає нестандартних і дуже складних політичних компромісів. Однак вони будуть дієві тільки в тому випадку, якщо ...цей край отримає можливість розвиватися в історично закладеному векторі російської цивілізації, культури, економіки» От главного редактора. (В.В. Грицков) // Русская история. -- Москва, -- 2014. -- № 3. -- С. 4.. Виявляється, справа у внутрішньоукраїнському конфлікті, до якого РФ, нібито, не має відношення, і все в Україні заспокоїться, якщо «розвернути» її в напрямку «вектора російської цивілізації, культури, економіки». Таким чином, пропонується не рух до Європи, а повернення в Росію, тобто в імперію. Відразу ж на пам'ять приходять події «спільної» російсько-української історії, зокрема: насильницька ліквідація після Переяславської ради 1654 р. автономії України; Батуринська різанина 1708 р., здійснена Петром І; запровадження в козацькій Україні Катериною ІІ кріпацтва; знищення в 1775 р. оплоту української свободи Запорізької Січі; заборона українського друку; російські агресії 1917-1918 рр. і 1919-- 1921 рр.; «червоний терор» і масові репресії радянського часу; три радянські Голодомори 1920-1940-х років; насильницька колективізація і депортації сотень тисяч українських селян до Сибіру, нищення української школи, тотальна русифікація і багато інших «принад російського вектору» історії України ХХ століття. Коли ж у 2013--2014 рр. з'ясувалося, що громадяни України всіх національностей чітко орієнтуються на Європу і не бажають такого «розвороту» в минуле, на Сході заговорили гармати. Нова спроба повернути Україну в напрямку «вектора російської цивілізації» обернулася черговою російсько-українською війною з багатотисячними жертвами, гуманітарною катастрофою, слізьми і кров'ю, тисячами вбитих і покалічених, сотнями тисяч біженців з Донбасу і Криму, зруйнованими містами, підприємствами, залізницями, школами, лікарнями, дитячими садочками.

Тепер, коли В Донбасі йде війна, ллється кров, гинуть люди, виникає питання: чи усвідомлювали місцеві прибічники «Русского мира», до чого веде їх діяльність? Якщо не усвідомлювавали, то це свідчить про рівень їх інтелекту, незалежно від того, називають вони себе академіками, професорами, генеральними директорами чи народними депутатами. А якщо діяли цілком усвідомлено? Відповідь зрозуміла.

У цьому контексті знову і знову виникає питання: «Куди дивилася влада?». Вони повинна була аналізувати, передбачати, попереджувати. Коли б тодішнє керівництво не сприяло діяльності проросійських сепаратистських груп і окремих одіозних осіб, а давало їм принципову оцінку, у тому числі й використовуючи правові аргументи, то війни на Сході України і багатьох тисяч жертв можна було б уникнути.

Як виправдання, від тих, хто ходив на псевдореферендуми і їздив на Антимайдани, а тепер поступово переосмислює свою сепаратистську позицію, можна почути: «Не думали, не чекали». Або: «Сподівалися, що все буде, як весною 2014 р. у Криму», що «Русский мир» прийде без крові, сліз і розрухи. Про те, як сприймуть російську агресію противники «Русского мира» в Україні, в Європі, як зреагує світове співтовариство -- не задумувалися. Зазомбовані московською пропагандою, були впевнені, що все закінчиться тріумфом Росії. Про історію, її уроки ніхто не згадував. Вважали, що трагедії минулого, до яких приводила загарбницька плітика -- «це не про нас». Говорили: «У нас не загарбання, у нас --звільнення». Але ж незнання історії, небажання враховувати її уроки не звільняє від відповідальності перед нею. Тим більше, про назрівання трагедії на Сході України попереджували. Про це навіть кричали. Але не хотіли слухати.

Наведемо красномовний приклад. У Запоріжжі в 1999 р. відбулася дискусія між місцевим російськомовним поетом Павлом Бау- ліним (депутатом Верховної Ради України від Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко) і активним учасником демократичного руху міста Ізраїлем Зайдманом. Баулін стверджував, що «народ, який жив тут і створив багато століть тому свою державу -- Київську Русь, говорить мовою предків -- російською мовою». Як і багато місцевих росіян, Баулін був упевнений, що Придніпров'я, як і Поволжя, є ареалом російської мови та російського етносу, який нібито то тут існував ще з часів Київської Русі. Щодо української мови, якою користується частина населення регіону, то це, на його переконання, -- штучне утворення, «створене галицької діаспорою». Щоб ізолюватися від докучливих галичан, Баулін запропонував створити на території переважно російськомовних південних і східних областей України автономне державне утворення -- «Південно-Східну республіку» зі своєю армією, власним митним режимом і валютою, яке перебуватиме в найтісніших зв'язках з Росією, аж до повного злиття з нею.

Позицію нардепа Бауліна засудили представники практично всіх національних груп населення регіону, але найкраще йому відповів єврей І. Зайдман. Зокрема, він популярно роз'яснив П. Бауліну, як опинилися його предки в Україні і якою мовою вони розмовляють: «Що стосується предків Бауліна, то не виключено, що вони колись, років так 800 тому, вийшли з Київської Русі куди-небудь в Рязань або Твер, а їхні нащадки, гарненько перемішавши за минулі століття з татарами і угро-фінами, повернулися сюди недавно в особі самого Павла Борисовича ... Тому не треба представляти справу так, що от вони тисячу років тут жили і весь час тим і займалися, що говорили російською мовою».

Коли б П. Баулін і його однодумці глибше поцікавилися, якою ж мовою спілкувалися в Київській Русі, вони могли б звернутися до спадщини шанованого у науковому світі російського історика Бориса Рибакова. Розмовною мовою жителів Київської Русі він назвав мову, якою спілкуються нині селяни Київської області. «Від'їжджайте на 20 кілометрів від Києва, і ви почуєте цю мову», -- говорив російський академік.

Що ж стосується провокаційного проекту «Південно-Східної республіки», який пропонував П. Баулін, то спроба його реалізації, на тверде переконання І. Зайдмана, призведе до такої війни, на тлі якої Придністров'я та югославська різанина «здаватимуться дитячими витівками» Зайдман И. К гражданской войне через утопию Павла Баулина // Газ.: Запо-різька Січ. -- 1999. -- 5 августа..

Ці пророчі слова були вимовлені 16 років тому. Тоді на них мало хто звернув увагу. В Україні пишалися, що становлення незалежності відбувається мирно і, на відміну від сусідів, вдалося уникнути кривавих міжнаціональних конфліктів. Вважалося, що так буде і далі. Але мало хто знав, що відбувається за лаштунками подій, зокрема, що думають про майбутнє України в кремлівських кабінетах і які завдання одержує звідти «п'ята колона» в Києві і на Сході й Півдні України. Органи безпеки і зовнішньої розвідки України «з Росією не працювали», а при Януковичу вони взагалі стали філіалами російських спецслужб. Але про це знали лише «посвячені». Тому й несподіванкою для більшості стало, коли у відповідь на прагнення України до незалежного життя, що проявилося 2014 р. в ході «Революції гідності», заговорили російські гармати, і українців змусили зі зброєю в руках захищати свою незалежність, право на вільний вибір.

* * * російський війна незалежність

Повернемося ще раз до питання про причини, які викликали новітню російсько-українську війну. Сьогодні ще не все нам відомо, але з доступних джерел ясно, що маємо складне співвідношення зовнішніх і внутрішніх причин. Без сумніву, є історичні підстави конфлікту, повязані з етнонаціональними відмінностями південно- східних областей України, які складалися на українсько-російському порубіжжі в процесі історичного розвитку. Але, без сумніву, існують потужні зовнішні впливи, пов'язані з прагненням Росії відновити імперію, включивши до її складу України. Нарешті, діяла потужна п'ята колона, яку підтримувала РФ. Коли автори цієї книги говорять про співвідношення цих факторів, їх ієрархію, то на перше місце ставлять зовнішні, пов'язані з прагненням російського керівництва відновити імперію, а на друге -- комплекс причин, пов'язаних з внутрішнім становищем України після проголошення незалежності. Війну, без сумніву, було нав'язано ззовні, а в середині України були сили, готові підтримати агресора.

Поглянемомо на це питання очима іноземних дослідників -- групи американських і єврпейських аналітиків, які оприлюднили свої висновки з цього приводу на сторінках газети «Вашингтон пост» \ Іноземці шукали аналоги українським подіям в новітніх конфліктах на Балканах і на Близькому Сході, які добре вивчили. Але прийшли до висновку, що існуючі етнічні чи культурні відмін- Див.: Верменич Я. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. -- К., 2015. -- С. 57. ності між окремими регіонами України підстав для конфліктів такого масштабу не містили. Значно більше важили добре продумані чи незважені дії російських політиків, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції. І, звичайно, неадекватна політика українських керівників, які вчасно не усвідомили зовнішньої загрози і з різних причин (інколи цілком свідомо) належним чином не реагували на неї.

Висновок

Підводячи підсумки, є всі підстави визнати принципову тотожність політики політичних режимів Росії різних часів по відношенню до України і, зокрема, до її східних і південних земель.

Після ліквідації козацького устрою на Лівобережжі та знищення Запорізької Січі імперський курс був спрямований на інтеграцію цих регіонів у складі Росії і позбавлення їх будь-яких рис, які б давали підставу вважати їх українською територією. Саме з цією метою Катерина ІІ і назвала землі запорозьких козаків Новоросією. У цьому проекті був і зовнішньополітичний аспект: зробити цю територію плацдармом для дальшого наступу Російської імперії на Балкани і оволодіння нею чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Добивалися цього довго і наполегливо. І саме ці зусилля імперської влади були підставою для обгрунтування права Росії на ці території. Це типова для колонізаторів практика: коли вони не мають аргументів для обгрунтування свого права на землю першістю освоєння, то розвивають ідею «вищості» їхнього вкладу в її економічний і культурний розвиток Див.: Якубова Л. Національна історія Донбасу:тенденції, суперечності, пер-спективи у світлі сучасного етапу українського націотворення. К., 2014. -- С. 91.. Але ці зусилля не принесли очікуваного результату: русифікаційні плани були реалізовані лише частково, а Південь і Схід залишилися українськими етнічними територіями. Більше того, вони зіграли надзвичайно важливу роль у економічній інтеграції Лівобережжя і Правобережжя, виникненні українського товарного ринку, формуванні модерної української нації та визрівання умов для політичної незалежності України. Не була реалізована і зовнішньополітична складова проекту. В 1872 р. «Новоросія», як адміністративно-територіальна одиниця, зникла з карти імперії і цей термін став поступово виходити із вжитку.

Тимчасовий уряд, який після Лютневої революції 1917 р. прийшов на зміну царизму, прагнув утримати південні і східні регіони України у складі Росії. Коли Центральна Рада своїм Першим Універсалом від 10 червня 1917 р. оголосила автономію України, Тимчасовий уряд відмовився визнати її в межах частини Чернігівської, усієї Харківської і трьох південних губерній України. Але переважна більшість населення Слобожанщини та Півдня відкинуло рішення Тимчасового уряду і продовжувала сприймати свій край невід'ємною частиною єдиної України. Характерно, що відкрито про «Ново- росію» тоді мова вони не йшла. Якщо хтось і згадував цей термін, то тільки в минулому часі. У кінцевому рахунку, всупереч позиції Тимчасового уряду Росії, Центральна Рада восени 1917 р. поширила свою юрисдикцію на Південь і Схід України.

Захопивши владу в Росії, більшовики щодо України продовжували політику імперської влади і Тимчасового уряду. Наприкінці 1917 р. вони почали першу в ХХ столітті російсько-українську війну і розчленовувати Україну на шматки. На Півдні та Донбасі було створено регіональні радянські республіки, які підпорядковувалися безпосередньо російському більшовицькому центру на чолі з Леніним. Від України відірвали найбільш розвинені східні та південні території -- ті, які ще недавно Тимчасовий уряд не бажав визнавати частиною автономної України. Про те, що колись ці землі називалися Новоросією і тому не повинні належати Україні -- вже ніхто не говорив. Для обгрунтування агресії шукали не історичні, а інші аргументи -- головним чином, соціально-економічні.

Однак локальні радянські утворення на території України виявилися нежиттєздатними. Їх керівництво ігнорувало український характер регіону, здійснювало непродумані соціально-політичні експерименти, ліквідувало демократичні права і свободи, здійснювало реквізиції і контрибуції, конфісковувало хліб і вивозило його в Росію. Ці республіки нічого не змогли протиставити наступу військ УНР та її союзників -- Німеччини та Австро-Угорщини. Південь і Схід навесні 1918 р. знову стали частиною Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Ніхто не згадував, що в часи Катерини ІІ ці землі називали Новоросією.

Консервативний український політик генерал Скоропадський в кінці квітня 1918 р. розігнав Центральну Раду, що складалася з членів українських соціалістичних партій. Однак його політика стосовно Півдня і Сходу України була продовженням курсу Центральної Ради. Гетьманські дипломати відстоювали національні інтереси України, виходячи з того незаперечного факту, що Слобожанщина, Донбас та приазовські і причорноморські землі є невід'ємною частиною України. Коли в листопаді-грудні 1918 р. стався анти- гетьманський переворот і до влади прийшла Директорія, Південна і Східна Україна стали частиною Української Народної Республіки. Хоча Центральна Рада, режим генерала Скоропадського і Директорія УНР орієнтувалися на різні форми соціально-економічного устрою, вони були єдині в питанні про приналежність південного і східного регіонів Україні.

Більшовики, захопивши в ході другої російсько-української війни 1919-1921 рр. Україну, були змушені відмовитися від ідеї її розчленування і відтворення регіональних радянських республік. Вони задовольнилися тим, що Україна стала радянською і разом з її південними і східними землями, населенням і ресурсами опинилася під керівництвом Російської комуністичної партії. Фактично, радянська Росія здійснювала повний контроль над Україною.

Денікінці, які окупували Україну влітку 1919 р., продовжили традиційну імперську політику, вважаючи Південь «Новоросією», тобто частиною Великої Росії. Однак, у білогвардійців по відношенню до України спостерігалася еволюція. Наступник Денікіна -- генерал Врангель під впливом політичної кон'юнктури (воювати йому довелося в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї, а більшість його солдатів були українцями) змушений був визнати український характер Півдня і навіть запропонував тодішньому керівнику Української Народної Республіки С. Петлюрі рівноправні відносини та взаємодопомогу. До українців він звертався на їхній рідній мові, як до «братів». Таким чином, ідея «Новоросії» Врангелем і його білогвардійським оточенням була відкинута.

Погляди більшовиків також еволюціонували, правда, ця еволюція була суто кон'юнктурною. Остаточно утвердившись в 1921 р. в Україні, вони визнали українців окремою нацією з її мовою і культурою, але виключно в складі Радянської держави. Більшовицьке керівництво чудово розуміло, що суверенітет України, як і будь-якої іншої республіки у складі СРСР, був повною фікцією. Всі питання вирішувалися в Москві. Так було в 20-30-ті роки ХХ ст., так залишилося і після Другої світової війни, -- аж до розвалу Радянського Союзу. В радянській політичній термінології для позначення південних і східних областей України слово «Новоросія» не використовувалося.

Коли ж Україна в 1991 р. після проголошення незалежності оголосила про свій європейський вибір, в Росії це було сприйнято як виклик. Пострадянська Росія не відмовилася від імперських амбіцій, а без повного контролю над Україною відновлення імперії неможливе. Як один з інструментів цього було обрано ідею відродження під прапорами «Русского мира» історичної Новоросії.

В українській філософсько-політичній думці про російську імперську ідею (російський месіанізм) писалося неодноразово. Зокрема, Дмитро Донцов (до речі, народився і провів дитячі роки в Мелітополі, тобто -- у самому центрі колишньої Новоросії) ще у березні 1921 р. писав: «Можна з упевністю сказати, що ... ідеологія російського комунізму, як і царизму, -- це різні форми однієї й тої самої суті, одного з того самого з'явища загального харктеру, що є нічим іншим, як воюючим з Заходом російським месіанізмом» Донцов Д. Підстави нашої політики // Донцов Д. Твори. Геополітичні та ідеологічні праці. -- Львів, 2001. -- Т. 1. -- С. 96..

Подібні висновки в 30-ті рр. ХХ ст. в еміграції зробив і російський філософ М. Бердяєв, життєвий і творчий шлях якого розпочався у Києві. У книзі «Истоки и смысл русского коммунизма», написаної в еміграції в 30-ті рр. ХХ ст., він розкрив тісний взаємозв'язок між комунізмом (більшовизмом) й ідеєю російської великодержавность Ця ідея сформувалася за декілька століть до виникнення більшовизму і глибоко закоренилася в російську національну свідомість. Її суттю була іраціональна віра в в месіанську місію Москви у світовій історії, яка (місія) перейшла до неї від Риму і Константинополя. Після ліквідації 1917 р. царизму ця ідея була підхоплена більшовиками і модернізована ними в політичному проекті Комуністичного Интернаціоналу. Про нього М. Бердяєв писав, що насправді він "есть не Интернационал, а русская национальная идея". Разом з комунізмом російська великодержавницька ідея прищеплювалася усім, хто опинявся в у сфері впливу Росії, незалежно від від національності і віри Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. (Репринт издания 1955 г.). -- М., 1990. -- С. 118.. Свій висновок Бердяєв сформулював у майже математично вивіреній формулі: «Як це не парадоксально звучить, але більшовизм є третє явище російської великодержав- ності, російського імперіалізму, -- першим явищем було московське царство, другим явищем -- петровська імперія...» Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. -- С. 99..

Хто знає, коли б Бердяєв і Донцов дожили до наших днів, чи не назвали б вони проект «Новороссия», яку прагне реалізувати сучасний режим РФ, четвертим явищем російського імперіалізму? Для цього у них були б усі підстави, і зокрема, «гібридна війна», яку розв'язала Росія проти України.

Але, як відомо, всі попередні з'явлення російського імперіалізму закінчилися крахом. Така доля чекає і четверте -- «Русский мир», який в образі «Новороссии» приніс в Україну кров і сльози. І є підстави для надії, що очікувати довго не доведеться. Адже історична епоха імперій закінчилася з розпадом СРСР і повернення до неї не хочуть ні народи, ні уряди -- весь цивілізований світ. Не хочуть, перш за все тому, що імперії -- це війни, це ріки крові і сліз.

У кінцевому рахунку, долю України, в тому числі південного і східного регіонів, визначать її громадяни, переважна більшість яких, незалежно від національного походження, рішуче відкидають імперський проект «Новоросія» і сприймають Донбас, Південь і Крим невід'ємною частиною України -- своєї спільної Батьківщини.

Так було, і так буде

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Причини початку російсько-японської війни. Початок перших бойових зіткнень, напад на російські кораблі. Військові, політичні і господарські причини поразки у російсько-японській війні. Закінчення конфлікту, підписання Портсмутського мирного договору.

    реферат [14,3 K], добавлен 09.04.2011

  • Вибори до Верховної Ради України 1990 p., прийняття Декларації про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1991 р., вибори Президента України. Створення нових владних структур в незалежній Україні.

    реферат [15,4 K], добавлен 27.09.2009

  • Декларація про державний суверенітет України як основа послідовного утворення її незалежності. Спроба державного перевороту в серпні 1991 року. Референдум і президентські вибори 1 грудня 1991 року. Визнання України, як незалежної держави. Утворення СНД.

    контрольная работа [29,5 K], добавлен 20.11.2010

  • Бессарабія у зовнішній політиці Росії на початку ХІХ ст. Внутрішньополітичне положення Туреччини. Бессарабія та російсько-турецька війна 1828-1829 рр. Кримська війна 1853-1856 рр. Наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. для Бессарабії.

    дипломная работа [75,7 K], добавлен 03.09.2014

  • Розгляд доказів присутності російських військ на українській території та загроз втрати суверенітету держави. Визначення підстав для українській сторони щодо визнання зазначеного збройного конфлікту як гібридної війни (що триває з лютого 2014 року).

    статья [27,2 K], добавлен 06.09.2017

  • Радянсько-польська війна: причини, стратегічні плани, хід війни. Російсько-українські відносини в ході війни 1920 р. Військово-політичні та економічні наслідки війни. Територіальні наслідки війни. Характеристика планів військово-політичних сил.

    курсовая работа [67,7 K], добавлен 20.11.2008

  • Загальна характеристика суспільно-політичних процесів першої половини 1991 року. Розгляд основних причин проголошення незалежності України. Аналіз початку державотворчих процесів, їх особливості. Особливості проведення республіканського референдуму.

    презентация [6,1 M], добавлен 03.04.2013

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Передумови проголошення Акту. Підпільна боротьба ОУН з 1939р. Проголошення Акту відновлення незалежності України 30 червня 1941 р. Подальша військово-політична діяльність ОУН. Репресії щодо українства з боку комуністичного та фашистського режимів.

    реферат [17,6 K], добавлен 09.07.2008

  • Становище європейських країн напередодні Тридцятилітньої війни 1618 – 1648 років. Значення російсько-польської війни 1632 – 1634 рр. у історії Тридцятилітньої війни. Вестфальський мир розорення Німеччини. Зміни у карті західноєвропейських держав.

    дипломная работа [53,2 K], добавлен 06.07.2012

  • Лютнева революція в Росії та початок державного відродження України. Утворення Центральної Ради та I Універсал. Проголошення Української Народної Республіки. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності. Гетьманський переворот, директорія УНР.

    реферат [31,4 K], добавлен 25.11.2010

  • Історичні передумови Помаранчевої революції. Перспективи і загрози Помаранчевої революції. Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції. Помаранчева революція: Схід і Захід. Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси.

    реферат [35,0 K], добавлен 17.04.2007

  • Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід, наслідки британо-російських протиріч у 1856-1871 pp. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Місце російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.

    магистерская работа [654,3 K], добавлен 08.11.2011

  • Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід і наслідки британо-російських протиріч 1885-1897 рр. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Роль російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.

    магистерская работа [172,0 K], добавлен 14.08.2014

  • Проголошення курсу на перебудову Пленумом ЦК КПРС у квітні 1985 року, політичні наслідки даних заяв. Основні економічні та екологічні негаразди держави на порозі отримання незалежності. Боротьба за громадський контроль після Чорнобильської трагедії.

    реферат [19,7 K], добавлен 03.11.2010

  • Характеристика України й держав Четверного союзу. Історичні особливості підписання Брестського миру. Міжнародна діяльність Української держави гетьмана П. Скоропадського. Причини і наслідки окупації Румунією Північної Буковини. Проголошення ЗУНР.

    реферат [83,6 K], добавлен 24.10.2011

  • Початок війни, причини невдач, окупація України. Політика окупаційної влади. Партизанський рух і підпільна боротьба на території України. ОУН та УПА. Визволення та відбудова України. Етапи Другої світової війни.

    курсовая работа [41,8 K], добавлен 15.07.2007

  • Склад Антанти та Троїстого союзу. Передумови та причини Світової війни. Вступ і війну Росії, Англії, США. Прагнення Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Італії від ПСВ. Визначні битви. Укладення Версальського мирного договору. Наслідки війни.

    презентация [4,1 M], добавлен 12.05.2015

  • Історія зародження дисидентського руху в Україні. Діяльність Української робітничо-селянської спілки. Причини активізації опозиційного руху в 1960-1980 рр. Підписання Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення незалежності України.

    контрольная работа [38,7 K], добавлен 31.10.2013

  • Смерть Хмельницького-поворотний моментом в історії Української революції. Ю. Хмельницький та І. Виговський на чолі української держави. Пропольська політика Виговського. Російсько-польське змагання за українські землі. Возз'єднання Української держави.

    реферат [28,9 K], добавлен 10.09.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.