"Жонатий ксьондз": справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

«Жонатий ксьондз»: справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р.

Д.С.Вирський

Розглядається найрезонансніший епізод у житті С.Оріховського-Роксолана - справа зі шлюбом цього католицького священика в 1551 р. Реконструйовано події за 1541-1552 рр., коли захоплений ідеями Реформації він вступив у конфлікт із церквою. Причому завдяки таланту полеміста та за підтримки впливових шанувальників Роксоланові вдалося змусити офіційну владу визнати (бодай тимчасово) законність його дій.

Ключові слова: Оріховський-Роксолан, Реформація, Корона Польська, руська (українська) шляхта, українська інтелектуальна традиція.

500-літній ювілей із дня народження Станіслава Оріховського-Роксолана (1513--1566 рр.) -- відомого інтелектуала свого часу, який походив із західних кордонів України (Перемишльщина) -- є добрим приводом поміркувати над тим, чому не забувається ця непроста історична постать, які грані її власного досвіду все ще промовляють до живих, що дає діалог із ним усе новим і новим поколінням «співрозмовників»? Адже коли я наприкінці 1990-х рр. уперше взявся за дослідження про С.Оріховського, панівним «трендом» представлення цього діяча були «відродженські» та романтично-революційні шати. І я, і ширші кола українських інтелектуалів, захоплені ідеями «національного відродження» та дещо обтяжені тоталітарним досвідом, воліли бачити в ньому будителя, борця, революціонера та особу, свідому своєї певної місії.

По роках буття в незалежній Україні Роксолан дедалі більше розкривається з іншого боку -- як такий собі представник «четвертої влади», влади слова. Він вправний ритор-демагог, здатний у квазідемократичних умовах впливати на громаду, не займаючи високих посад і не маючи значних капіталів (сказати б, герой «середнього класу»); особа, яка вміло грає на різних суспільних рівнях -- інтернаціональної вченої спільноти, міжнародних організацій (церква, політичні блоки), придворних олігархів і місцевих маґнатських кланів, ще й про «народ»-виборців не забуває. Ідеаліст і прагматик водночас, С.Оріховський звичний до умов інтелектуальної конкуренції й необхідності самореклами -- він справді любить не лише «мистецтво у собі», але й «себе в мистецтві», і не дуже-то відділяє особисту справу від громадської. Його позиція щодо великих проблем людства -- екуменічної церкви (залагодження стосунків між католиками та православними), демократії, політичних вольностей, а також природних прав людини -- досі викликає повагу, а особиста боротьба перемишльського каноніка з целібатом перестала виглядати скандально навіть в очах католиків (надто через клопоти сучасної католицької церкви з педофілією).

Для українців Роксолан є ще й прикладом можливостей вестернізації та «європейського вибору». Із його легкої руки український голос зазвучав у дискусіях, які впливали на долю цілої Європи. У локальнішому плані С.Оріховський по-своєму символізує українсько-польську співпрацю, котра й для нинішнього часу залишається актуальною та багатообіцяючою. За цим «gente гаШепив'ом, natione роїопив'ом» у вітчизняній інтелектуальній традиції утвердився статус предтечі модерної теорії численних лояльностей, що пояснювала можливість виживання українства в імперських і позавласно- державних контекстах. І ця впізнаваність одвічних дилем українця, фактично ще «до України» (якщо йти за модерністами) -- дійсно найбільш вражаюча сторона досвіду С.Оріховського-Роксолана Докл. див.: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан: життя і пам'ять. -- К., 2013. -- 215 с.. Цю статтю хочу присвятити найбільш резонансній справі у житті перемишльського каноніка -- одруженню та боротьбі за офіційне визнання цього шлюбу законним. Вона ж бо дала початок красивій леґенді про «solo tibi», право, дане «тобі одному», яка супроводжувала ім'я Роксолана у віках.

*** одруження священик оріховський

Із поверненням на Батьківщину в 1541 рр. (після 13-річної освітньої мандрівки Європою) С.Оріховський включається у жваві дискусії з церковних і політичних проблем Польщі та намагається прикладом власного життя довести правоту своїх ідей. Вимушений, під тиском батька (до якого приєдналася й мати), дати згоду на посвячення в духовний стан, він задекларував своє право на шлюб, яке вважав природним для кожної людини. При церемонії висвячення (що відбулася по гучній дружній пиятиці) Роксолан ухилився від прийняття обітниці целібату Оріховський С. Супліка до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу // Українські гуманісти епохи Відродження / Відпов. ред. В.Нічик: У 2 ч. -- Ч.1. -- К., 1995. -- С.229; Його ж. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого // Там само. -- С.413..

Нагадаймо, що за материнською лінією предки Оріховського були православними та він ніколи не відмовлявся від їхньої духовної спадщини. Сприяла цьому й справа із прийняттям священства і шлюбом, де родинна східнохрис- тиянська традиція використовувалась гуманістом як підстава для іґнорування вимог офіційного католицизму. Так, спонуканий рідними та приятелем батька львівським архієпископом Петром Старіховським У 1525--1527 та 1536--1540 рр. П.Старіховський був вікарієм та Генеральним офіціалом Перемишльської католицької дієцезії. Архієпископом львівським він став 26 квітня 1540 р. Отже, висвячення Роксолана відбулося після цієї дати. Ідеться про весну 1541 р. (?). (бл. 1474--1554 рр.) до прийняття сану Роксолан, «обурений упертими наполяганнями [...] відкинув усяке почуття пристойності й, не лякаючись архієпископа, за присутності батька та багатьох інших сказав, що як священик піду слідом за родом своєї матері [...] і колись таки одружуся» Оріховський С. Лист до Яна Франціска Коммендоні про себе самого // Українські гуманіс-ти... - С.413..

До речі, цікава реакція високого католицького достойника на заяву С.Оріховського. Як пише останній: «Усміхнувся на це архієпископ. То потім побачимо, -- мовив, -- а тепер чини, як ми хочемо!» Там само.. Таке спокійне реагування на «крамольну» заяву зухвалого гуманіста може пояснюватися не тільки «простотою і грубістю» П.Старіховського, характерною, на думку Роксолана, для цього високого ієрарха, а й тим, що православна церква була і йому не чужою. Старіховські, так само, як і Оріховські, здавна належали до «шляхти руської», яка поза своїм строкатим етнічним походженням тяжіла до виявлення т.зв. «політичного русинства» Ісаєвич Я.Д. Українська культура в середньовіччі і на світанку Нової доби // Україна: куль-турна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвідомч. зб. наук. праць. -- Вип.1. -- К., 1992. - С.37.. Та і як посадової особи справи «руської церкви» торкалися його безпосередньо. Відомо, що привілеєм від 15 квітня 1509 р. польський король передав львівському католицькому архієпископові право призначення намісника православного митрополита, обґрунтовуючи це кращою можливістю навертати «схизматиків» Галичини в «істинну віру» Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. -- Кн.1/2: Середина XV -- кінець XVI ст. -- Кн.2. -- К., 1994. -- С.85.. Це фактично робило того патроном православної церкви реґіону (у вітальній процесії 1540 р. з приводу в'їзду до Львова новопризначеного архієпископа П.Старіховського йшли і православні русини).

Треба також ураховувати, що це був час активного поширення протестантських ідей у краї. Вістря критики протестантів спрямовувалося проти офіційного католицизму, тому всі його християнські суперники, себто й православні, уважалися зазвичай нововірцями за союзників. Та й католиків жвава релігійна полеміка, яка не гребувала будь-якими арґументами, змушувала звертатися до історичного досвіду православ'я й навіть симпатизувати йому як -- подібно до католицизму -- «старій вірі». Так, у першій половині XVI ст. (виданий у Кролевці/Кеніґсберґу 1549 р.?) під впливом протестантських творів невідомий автор-протестант написав віршований діалог «римського» ксьондза з «руським» попом на 18 аркушах. Дехто приписував його М.Рею, родичеві Роксолана. Діалог завершувався моральною перевагою руського священика, хоч сам автор не належав до православ'я Грушевський М.С. Історія української літератури: У 6 т. -- Т.5: Культурні і літературні течії на Україні в XV--XVI вв. і перше відродження (1580--1610 рр.). -- Кн.2. -- К., 1995.. Апеляцію до «греко-руського» релігійного досвіду зустрічаємо й у правовірно-католицькій «Розмові дворянина з ченцем» (Краків, 1551-1554 рр.) М.Кромера Kromer M. Rozmowy dworzanina z mnichem (1551--1554) / Wyd. J.Los. -- Krakow, 1915. -- S.266--270..

Цікаву інформацію про настрої всередині самої католицької церкви наводить меморіал краківської капітули на пйотрківський синод 1551 р. Так, натякаючи на цілком конкретну особу -- єпископа куявського Яна Дрогойовського, до речі, родича С.Оріховського, висуваються закиди в проправославних прихильностях у частини католицького кліру: «Вони [...] причащають під обома видами світські особи (що в католиків, на відміну від православних, дозволялося лише для духовних -- Д.В.), [...] ганять хрещення римське, а руське хвалять (курсив мій -- Д.В.)» Andrzeja na Wiзcborku Zebrzydowskiego biskupa wloclawskiego i krakowskiego korespondencyja

z lat 1546--1553 z przydaniem synodow r. 1547 i 1551, jako tez innych dokumentow wspoiczesnych. -- Krakow, 1878 [Acta historica res gestas Poloniae ilustrantia ab anno 1507 usque ad annum 1795, t.1]. -- S.478, 483; Голенченко Г.Я. Студенты Великого княжества Литовского в Краковском университете в XV--XVI вв. // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в.: Проблемы взаимоотношений Польши, России, Украины, Белоруссии и Литвы в эпоху Возрождения. -- Москва, 1976. -- С.228--240.. 1556 р. той самий біскуп Я.Дрогойовський на потаємній зустрічі із протестантським діячем Матіасом Флакусом (Flacius, Влачич, Франкович) обіцяв йому шукати «в Литві» руські тексти Біблії.

Колоритним є також факт з життя спадкового патрона Оріховських -- Петра Кміти. 1 липня (вівторок після дня св. Петра) 1550 р. ченці православного монастиря в Уневі (нині в Перемишлянському р-ні Львівської обл.), які потерпали від шляхетських наїздів, добилися від короля визначення протектором обителі саме цього могутнього місцевого маґната Archiwum Giowne Akt Dawnych. -- Metryka Koronna 79. -- K.38v.; Sucheni-Grabowska A. Zygmunt August, krol polski i wielki ksi^z§ litewski: 1520--1562. -- Warszawa, 1996. -- S.320 (до-слідниця плутає Унів з Унейовим Лодзького воєводства). Про діяльність П.Кміти як перемишль-ського старости див. також: Trawka R. De brachio regali: Dziaialnosc Piotra Kmity jako starosty przemyskiego (1511--1553) // Narodziny Rzeczypospolitej: Studia z dziejow sredniowiecza i czasow wczesnonowozytnych / Red. W.Bukowski, T.Jurek. -- Krakow, 2013. -- T.2. -- S.981--1032..

Отже, схильність С.Оріховського до православ'я його знайомим і близьким не могла видаватися чимось надзвичайним. І надалі, порушуючи у своїх творах питання церковної історії та конфесійних суперечок між східним і західним відгалуженнями християнства, Роксолан явно віддавав свої симпатії першому. Підтримував він і особисті контакти з православними ієрархами, зокрема перемишльським єпископом (1529--1549 рр.) Лаврентієм Терлецьким Orichoviana: Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski: 1543--1566 / Ed.J.Korzeniowski. -- Vol.1. -- Cracoviae, 1891. -- P.41..

Висвячення С.Оріховського львівським архієпископом образило безпосереднього зверхника новоспеченого клірика -- перемишльського єпископа (1537-1544 рр.) Станіслава Тарла (бл. 1480 - 14 грудня 1544 рр.). Він не визнав цього посвячення та навіть розпочав судовий процес проти молодого каноніка як власника кількох перебенд (церковних бенефіцій), відсудив у нього в 1543 р. журавицьку плебанію (Журавиці під Перемишлем) і закликав світську владу до виконання решти вироку. Але С.Оріховський умів себе боронити. Приїхавши до Перемишля під час сварки капітули з єпископом став на бік першої С.Тарло мав аналогічні з С.Оріховським претензії до каноніків Яна Чермінського, Яна Старіховського (Стажеховського) та Войцеха з Пільзна (вони також отримали певні бенефіції в об-хід біскупа; див.: Starozytnosci galicyjskie / Zebr. i wyd. Z.Pauli. -- Lwow, 1840. -- S.15). До цього списку слід додати ще Я.Дрогойовського (з 1542 р. також каноніка перемишльського -- надання за протек-цією П.Кміти). Причому конфлікт трьох перемишльських каноніків (Чермінський, Дрогойовський та Оріховський) згадується ще 14 жовтня 1542 р. (див.: Materyaiy do dziejow pismiennictwa polskiego i biografii pisarzow polskich / Zebr. T.Wierzbowski. -- T.1. -- Warszawa, 1900. -- S.83; Роксолан охарак-теризований тут як «зі школи та сваволі італійської зарозумілий і злісної мови»).. Він оскаржив дії ієрарха у Львові, поїхав за справою каноніків до примаса й короля у Краків, де на той час відбувалися сейм і весілля Сиґізмунда Авґуста - формального володаря країни (затвердженого 1530 р. за наполяганням ще живого батька-короля).

Обставини сприяли С.Оріховському у столиці. Тоді якраз наспів його дебютний друкований твір -- перша з двох «Турчик» De bello adversus Turcas suscipiendo, Stanislai Orzechowski ad equites Polonos oratio, aucta et recognita. -- Cracoviae, 1543 (відомі два варіанти видання -- з епіграмою Яніцького і анонімним двовіршем на герб Кміт). Тоді ж та в тій самій друкарні видано й польський переклад: Kxiqzki

Stanislawa Orzechowskiego o ruszeniu ziemie polskiej przeciw Turkowi, z lacinskiego j^zyka na pol-ski wylozone. -- Krakow, 1543.. Взорований на «Філіппіки»

Демосфена Існувала давня традиція використання Демосфенових «Філіппік» в антитурецькій пропа- ґанді. Ще кардинал Віссаріон (помер 1472 р.), прибувши з посольством до французького короля, аби схилити його до війни з турками, виголосив промову, котра була дещо видозміненою калькою першої «Філіппіки». Текстове порівняння «Філіппік» Демосфена і «Турчик» С.Оріховського див.: Nadolski B. Demostenesowe natchnienie w «Turcykach» Orzechowskiego // Pami^tnik Literacki. -- R.29. - Lwow, 1932. - S.162-178., уважається, що надихався (та фінансувався?) він «австрійською партією», до якої належав і Я.Тарновський (пізніша обмовка С.Оріховського про те, що П.Кміта нічим не допоміг йому в конфлікті з єпископом С.Тарлом, може свідчити на користь того, що Роксоланові довелося шукати інших заступників З іншого боку, навряд чи П.Кміта не схвалював загальних настанов «Турчик», адже невдов-зі віршований твір на цю ж тему «До шляхти польської про священну війну з турками [...] еле-гія» (Краків, 1545 р.) видав і близький до цього маґната Я.Пшилуський. Добрим словом згадав П.Кміту львівський канонік Анджей Любельчик (1500-1577 рр.), автор ще одного антитурецько- го твору, дедикованого Я.Тарновському -- «Війна теологічна... проти турків...» (Краків, 1545; текст написано у Львові у жовтні 1544 р.).).

Крім цього, у рукописах уже кружляли «Зразковий підданий» (перша редакція) «Fidelis subditus sive de instutione regia ad Sigismundum Augustum libri duo» (перша ре-дакція 1543 р.). В українській літературі вживається ще назва «Напучення польському коро-леві Сиґізмундові Авґусту». У тексті анонімний підданий обговорює питання, як справжній володар має дбати про загальний добробут (мета - виховати зі спадкоємця польського трону Сиґізмунда Авґуста саме такого доброго короля). та інші твори перемишльського каноніка Ідеться про невеличкий твір «Respublica Polona proceribus Polonis in conventu generali 1543» («Річ Посполита найвидатнішим полякам на вальному сеймі 1543»; див.: Orichoviana: Opera inedita... -- P.1--27), а також трактат «Про священство» (не зберігся)., котрі здобули значну популярність. Королівський двір та освічену публіку вони вразили вишуканістю і жвавістю стилю, високим «науковим» рівнем арґументації (утім, наскільки це дозволяло знайти прихильність придворних неясно, адже зміст текстів мав і критичні щодо короля закиди). Шляхту ж, яка з'їхалася на сейм і королівську шлюбну церемонію між Сиґізмундом Авґустом та Єлизаветою Габсбурґ (6 травня 1543 р.), оратор підкупив своєю відвагою й вільністю думки.

До того ж красномовний канонік сподобався Петрові Ґамрату Секретарем П.Ґамрата впродовж 1540--1545 рр. був приятель Роксолана -- М.Кромер. Утім, це не єдиний можливий «заступник» за С.Оріховського., тодішньому примасові Польщі. Від нього Роксолан здобув підтвердження своїх прав на журавицьку плебанію та архідияконію, виклопотав вирок проти перемишльського єпископа і, як переможець, повернувся до Перемишля Біскупові інкриміновано, що він заборонив збирати кошти на будівництво кафедрального собору в Перемишлі (за рішенням попереднього ієрарха Станіслава Карнковського з 1524 р. мали надавати спільно єпископ і каноніки). Король і примас присудили С.Тарлові чи його спадкоєм-цям таки сплатити частину коштів на це будівництво (див.: Starozytnosci galicyjskie. -- S.15--16).. Тут зухвалий канонік, не зважаючи на наказ С.Тарла, «ґвалтом» розвалив ґалерею кафедри (міського собору), через яку й вийшла сварка біскупа з капітулою.

Це був час першої слави Роксолана. Гостра критика королівського двору та існуючих соціальних пороків закрила перед ним перспективу придворної кар'єри, проте зробила його визнаним «шляхетським трибуном», улюбленцем лицарського стану. Особисті справи С.Оріховського також ішли на добре. Йому вдалося налагодити непогані стосунки з наступником С.Тарла на перемишльській єпископії -- Яном Дзядуським (1496 -- 28 липня 1559 рр.). Останній був креатурою королеви Бони (отже, мав симпатизувати клієнтам П.Кміти?). «Придворний без великої освіти, людина лінива, священик без покликання», -- так характеризував його польській історик Л.Кубаля Kubala L. Stanislaw Orzechowski i wpiyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- Lwow, 1906. -- S.11. Утім, існують і прихильніші до цього католицького ієрарха відгуки, які ставлять під сумнів об'єктивність Л.Кубалі (див.: Kwolek J. Odwolywanie herezji za biskupa przemyskiego Walentego Herburta // Reformacja w Polsce. - Warszawa, 1921. - №4. - S.258-259).. Новий єпископ проявив себе як примхливий формаліст, гонитель учених людей і покровитель підлабузників. Отже, не дивно, що великого авторитету серед оточуючих він не зажив.

Утім, С.Оріховський припав Я.Дзядуському до душі, адже був веселої вдачі, відрізнявся дотепністю та, сказати б, комунікабельністю. Єпископ полюбив його товариство, називаючи того «прекрасною людиною» Kubala L. Stanislaw OrzeAowski i wplyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- S.11.. Він навіть ставив молодого каноніка за приклад іншим клірикам як майстра залагоджувати свої не завжди канонічні дії. За часів цього біскупа С.Оріховський отримав нові надання (2 березня 1547 р. став сяноцьким пробощем) та високий статус офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства OrzeAowski Stanislaw // Polski slownik biograficzny. -- T.24. -- Wroclaw, 1979. -- S.289. У біо-графії П.Кміти («Vita Petri Kmihtae de Wisnicze Palatini Cracoviensis») С.Оріховського названо перемишльським деканом («Decanum Premisliensem»). Це, власне, титул-відповідник вікарія біскупства.. Проекти щодо «виправлення церковних звичаїв», які подав йому Роксолан, Я.Дзядуський не сприйняв серйозно; публічні виступи каноніка вважав забавками і творів його, напевно, не читав. Відтак ніщо не порушувало їхніх добрих стосунків аж до розголосу справи з промовою С.Оріховського про целібат (1547 р.).

У цей період гуманіст пише свою другу «Турчику» Ad Sigismundum Poloniae Regem Turcica secunda. -- Cracoviae, 1544. Існувала й версія ні-мецькою мовою: Oratio an den durchleuchtigsten Herrn [...] Sigismundum, Kцnig in Polen [...] Die Kriegsrьstung wider den Erzfeind Christliches Bluts, den Turcken, fьrznemen belangend. -- B.m., 1544. (березень 1544 р.). Змістом вона тісно пов'язана з попередньою, але спрямована вже не до шляхти, а до короля. Мети твір не досяг, адже польський король так і не оголосив війну Туреччині, утім підтримав популярність С.Оріховського серед впливових (а на руських землях панівних) антитурецьких кіл Про явище жанру «турчик» за життя С.Оріховського див.: Tafilowski P. Imago Turci: Studium z dziejow komunikacji spolecznej w dawnej Polsce (1453--1572). -- Lublin, 2013. -- 378 s.. «Турчики» надовго стали візиткою «міжнародної» слави Роксолана (друга вийшла в німецькому перекладі вже 1544 р.; обидві «Турчики» видано в Базелі 1551 р. - разом із промовою про целібат, а краківське перевидання 1590 р. потягнуло за собою видання латинського ориґіналу в Римі 1594 р.; згодом було ще видання у Відні 1663 р.).

Для української інтелектуальної традиції велике значення мав скромний за обсягом теологічний трактат С.Оріховського «Хрещення русинів» Повна назва: Baptismus Ruthenorum: Bulla de non rebaptisandis Ruthenis. Iuramentum a Rutheno Pon. Rom. praesandum. -- Cracoviae, 1544 (звернення до читачів підписане в Перемишлі 1 березня 1544 р.). Про цю працю С.Оріховського див.: Olszaniec W. Technika kompilacijna Orzechowskiego w traktacie «Baptismus Ruthenorum». -- Warszawa, 2013. -- 178 s. (Краків, 1544 р.). Адресатом його виступав найвищий ієрарх католицької церкви в Польщі -- примас П.Ґамрат Іноді в літературі назву цього твору С.Оріховського подають як «Лист до Петра Ґамрата»., тлумачений Роксоланом як духовний зверхник «цілої Сарматії». Присвячувався твір доволі вузькому питанню: чи необхідно перехрещувати православних русинів при прийнятті ними католицизму? На думку С.Оріховського -- ні. Він переконаний, що східні християни є частиною християнської церкви, а православне хрещення нічим не відрізняється від католицького. Цікаво, що себе автор позиціонував означенням «людина русько-українського походження, римо-католицької віри» («homo ex Ruthenis ortus, Romano tamen ritu»), що, на його думку, давало перевагу над основним ученим опонентом -- краківським професором, знаним католицьким теологом, ворогом православ'я сілезцем Яном Сакраном (Ян з Освенцима-молодший, 1443-1527 рр.) Головна праця Я.Сакрана, написана на замовлення віленського католицького єпископа: «Elucidarius errorum ritus Ruthenici» (Краків, 1501 р. (?); Спіра, 1582 р.). Тут наводиться 40 «по-милок» православ'я («віри русинів»). Докл. див.: Niechwiej M. O blзdach rusinskiego obrzqdku, to jest Elucidarius errorum ritus Ruthenici (1501), czyli Jan z Oswiзcimia wobec idei unii koscielnej z prawoslawnymi Rusinami. -- Krakow, 2012. -- 482 s. (про полеміку С.Оріховського з Я.Сакраном див.: S.105--110)..

Роксолан твердив, що Флорентійська унія 1439 р. мала всі шанси на успіх. Реалізуватись їй завадила папська партія в католицькій церкві, яка жорстко наполягала на підкоренні православної ієрархії римським понтифікам. С.Оріховський натомість уважав, що заради єдності християнської церкви слід іти на поступки православним (зокрема, не вдаватися до процедури перехрещення). З огляду на подальший перебіг унійної справи відзначимо, що саме негнучкість позиції католиків сильно зашкодила її успішності.

Так само закликом до гнучкості офіційного католицизму можна вважати й наступний твір перемишльського каноніка. Ідеться про лист до Самуеля Мацейовського Pro Ecclesia Christi ad Samuelem Matieiovium Episcopum Crac. -- Cracoviae, 1546. (1 лютого 1546 р.) з нагоди призначення його краківським біскупом. Це перший антипротестантський твір С.Оріховського, він спрямований проти лютеранства, але також і проти «зіпсутості та недбальства» католицького кліру, що і творить, на думку автора, поживний ґрунт для протестантизму Зрештою, С.Оріховський, напевно, ще сподівався на «возз'єднання» лютеран і католиків. От і його приятель Я.Пшилуський тоді ж видав латинський вірш із закликом до такого порозуміння (а після смерті М.Лютера 18 лютого 1546 р. це не виглядало вже аж надто нездійсненим).. Відсутність належної реакції на Роксоланову позитивну програму реформ офіційної церкви штовхало його на радикальніші дії.

Відтак С.Оріховський сідає за працю, яка мала найбільші наслідки для його власної долі - «У справі закону про целібат» Традиційно вважається, що перше видання це: De Lege Coelibatus contra Syricium in Consilio habita Oratio. -- Basilae, 1551. Але, можливо, існувала й польська (краківська?) публікація 1547 р. -- непогоджена з автором (про це натякає відповідь С.Оріховського М.Брудзевському 15 лютого 1549 р., що він опирався цьому виданню, адже планував ще дописати риторичні вступ та епілог).. Написана 1547 р. вона, здається, була погоджена з двором П.Кміти (через секретаря останнього - Якуба Пшилуського -- текст отримав і маґнат А.Ґурка Ґурка Анджей І-й (1500--1551 рр.) -- староста великопольський і познанський каштелян, у Польській Русі тримав староства Буське та Яворівське, родич П.Кміти. Прихильник Реформації, але до кінця життя з офіційною католицькою церквою не порвав. Йому С.Оріховський присвятив окремий панегіричний текст (1547 р.), де також пояснював свою позицію й побоювання, що пап-ська курія може завести на манівці Тридентський собор (текст містить принагідну похвалу поль-ської делеґації на це зібрання)., який став великим шанувальником та опорою Роксолана) Щодо причетності Я.Пшилуського до поширення «Промови про целібат» писав С.Оріховсь-кий і в листі від 2 травня 1548 р. (у зв'язку з тим, що з Риму до Перемишля приїхав священик, котрий і повідомив про тамтешню скандальну реакцію на цей твір).. Виконана у формі промови-звернення до Тридентського собору Це інколи вводило в оману модерних дослідників, які вважали, що С.Оріховський виступив із промовою безпосередньо на соборі., ця праця перемишльського каноніка набула широкого розголосу С.Оріховський вимовлявся (навряд чи щиро), що не збирався її оприлюднювати, а надіслав М.Кромеру для дискусії, і вже той допустив «витікання», зачитавши текст групі осіб., викликавши обурення офіційних католицьких кіл Польська дослідниця М.Чапська зауважувала, що «гордовита аґресивність» С.Оріховського у цій промові нагадувала «найбільше стиль М.Лютера» (див.: CzapskaM. Polemika religijna pierw- szego okresu reformacji w Polsce // Reformacja w Polsce. -- R.V, zesz.2. -- Warszawa, 1928. -- S.21). Очевидно, і сучасники Роксолана добачали подібну аналогію.. У цьому творі С.Оріховський відніс право на шлюб до природних прав людини, а його обмеження вважає підштовхуванням до гріха. Натомість скасування целібату Роксолан подав як украй богоугодну справу Можливо, уже 1547 р. С.Оріховський мав намір одружитися зі своєю коханкою Анною Запар- цянкою, через яку судився того року (див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552 // Sprawozdanie dyrekcyi c.k. gimnazium II w Tarnowie za rok szkolny 1913/14. -- Tarnow, 1914. -- S.12)..

Я.Дзядуський, якому ставили на карб недогляд за «єретицьким ухилом» його підлеглого, змушений був діяти. Утім, обидві сторони не бажали розриву, а офіційні кола не поспішали встрявати в публічну дискусію з канонічних питань Хоча Ф.Пенкаля згадує рукописний полемічний твір «Проти шлюбу й писань С.Оріховського» (за Ф.Пенкалею -- рукопис Бібліотеки Чарторийських №2117), можливо, авторства краківського теолога Якуба з Клепаша (помер 1553 р.), але я маю сумнів, що це текст від 1547 р. (писати «проти шлюбу Оріховського» до 1551 р. можна було хіба з визнанням за подружнє співжиття з Анною Запарцянкою).. С.Оріховський, переконаний, що його реформаторські ідеї підуть на користь офіційній церкві та зупинять поширення протестантизму, погодився на церковний процес щодо своїх поглядів, заздалегідь домовившись з Я.Дзядуським.

Того ж таки 1547 р., 17 червня, у Бжозові відбувся єпископський суд, на якому С.Оріховський відкликав свої листи-промови, заприсягся не боронити «Русі» та православ'я й не порушувати спокою королівства. У разі недотримання цієї присяги його мали відлучити від церкви та позбавити всіх церковних прибутків (утім, текст зобов'язання було складено дуже обачно, що дозволило Роксоланові згодом легко спростовувати закиди у клятвопорушенні). Провокаційну книжку біскуп розпорядився прилюдно спалити. «Пряником» для С.Оріховського мав стати уряд офіціала й ґенерального вікарія перемишльського біскупства, про призначення на який Роксолана (18 серпня 1547 р. на єпископальному синоді в Перемишлі) вже йшлося вище Докл. див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552..

Проте громадськість, розбурхана протестантською агітацією та не дуже заглиблюючись у суть конфлікту, була розчарована поступливістю С.Орі- ховського, який уже мав славу вільнодумця. На нього зусібіч посипалися зневажливі пасквілі. Якийсь час Роксолан нехтував ними, але не в його натурі було спокійно зносити образи. 22 квітня 1549 р. перемишльський канонік склав уряди офіціала й вікарія біскупства 29 березня 1549 р. С.Оріховський зрікся плебанії у Журавицях (на користь Мацея Дуніковського -- можливо, це було зроблено під тиском Я.Дзядуського) та у Сяноку (на користь Станіслава Дрогойовського -- юнака-родича, який тоді перебував на студіях в Італії, отже це радше фіктивний акт). Узагалі-то ці зречення від парафій можна було тлумачити і як виконання єпис-копського вироку від 1 січня 1547 р., за яким жоден із прелатів і каноніків перемишльських не мав права на володіння більш ніж однією церковною бенефіцією (зректися другої С.Оріховському про-понувалося протягом року). А 1550 р. Роксолан пішов і з канонії перемишльської (див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552. -- S.10--11; Kaim A. Ekumenia w dobie Renesansu: Jednosc Kosciola w ujзciu Stanislawa Orzechowskiego. -- Lublin, 2002. -- S.48). Відсутні свідчення щодо зре-чення парафії в Побіднику Краківського біскупства. До речі, і від Сяноцької парафії С.Оріховський відмовився дуже «по-хитрому», адже вже 21 березня 1550 р. віддав в оренду на три роки -- за 100 злотих щорічно -- прибутки з неї своєму шваґрові Адамові Семушовському, підсудкові землі Перемишльської (див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552. -- S.22)., а ще до цього видав свою апологію «Обговорення С.Оріховського проти наклепів» Diatriba Stanislai Orichovii Ruteni contra calumniam ad Andream Miekicium Tribunum ac Equitem Ruthenum. -- Cracoviae, 1548 (саме Андрій Менкіцький, перемишльський войський, пе-реслав С.Оріховському пасквіль, поширюваний у Познані, із приводу присяги Роксолана перед біскупом щодо зречення з попередніх пропротестантських творів). та написав листа до Я.Пшилуського, секретаря П.Кміти. В обох творах він пояснював своє кредо: реформи задля збереження й піднесення престижу офіційного католицизму Orichoviana: Opera inedita... -- P.121--123. До речі, у «Діатрібі» Роксолан знову заманіфестував свою прихильність до екуменізму (тобто порозуміння західної та східнохристиянських церков)..

Утім, звістка про смерть короля Сиґізмунда І Старого на якийсь час відвернула увагу громадськості від справ духовних. С.Оріховський задумав написати промову на погреб монарха Ориґінальна назва: «Funebris Oratio: habita a Stanislao Orichovio Ruteno, ad Equites Polonos, in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis».. У ній оратор надав Сиґізмундові рис ідеального правителя, котрий подарував Короні Польській її справжній «золотий вік» Італійський видавець Пауло Рамузіо порівнював підхід С.Оріховського з Ксенофонтом, який писав про Кіра «не задля історичної правди, а лише для того, щоб дати образ справедливого правителя» (див.: Українські гуманісти. -- Ч.1. -- С.420).. Промова мала великий успіх М.Бєльський писав, що С.Оріховський у своїй промові короля Сиґізмунда І «насправді до неба [піднісши] писанням своїм чужим людям представив, через що і смерть його (себто цього короля -- Д.В.) не лише нас, громадян цієї землі, але й чужих людей християнських засмутила» («prawie do nieba pisanim swym postronnym ludziom wystawil: dla czego jego smierc / nie tylko nas obywatele tey ziemie / ale y postronne ludzi Krzescijanskie / zasmucila»; див.: Bielski M. Kronika wszytkiego swiata. -- Krakow, 1564. -- List 425; це вже третє видання «Кроніки», два попередні також містили цей пасаж: Krakow, 1551. -- List 293; Krakow, 1554. -- List 304)., була видана 1548 р. у Кракові та, коштом королеви Бони, у Венеції St. Orichovii Rutheni ornata et copiosa oratio habita in funere Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis. -- Venetiis, 1548 (із передмовою до читача та супровідним віршиком секретаря Ради деся-тьох Венеції П.Рамузіо, якому й надіслала текст сама королева Бона; у краківському першодруку подібний віршик був авторства Я.Пшилуського). 1559 р. також у Венеції Роксоланову «Промову» включили до популярної антології «Промови відомих людей». Збереглася вона й у розширеній версії цієї антології, що була видрукувана в Парижі 1577 р. Згодом твір С.Оріховського потра-пив до монументальних історіографічних збірок «Polonicae historiae corpus» (Базель, 1582 р.) та «Rerum Polonicarum tomi tres» (Франкфурт, 1584 р.), а далі також і до збірки, виданої в Ганновері 1623 р. У Кракові «Промову» перевидано 1668 р. (ця публікація не збереглася). До речі, лист П.Рамузіо до себе С.Оріховський надіслав королеві Сиґізмундові Авґусту, що молодий монарх зустрів вельми прихильно. Лист-відповідь С.Оріховського до П.Рамузіо (1549 р.) потрапив до ан-тології «Листи відомих мужів» (Венеція, 1556 р.; Венеція, Париж, 1568 р.; Кельн, 1569, 1586 рр.)., принісши авторові славу Демосфена Промови Демосфена у Кракові саме були «в моді». У 1546--1547 рр. їх тут, у латинському перекладі, видавав місцевий правознавець професор університету Шимон Марицький (видання 1547 р. дедиковане П.Кміті)..

Крім цього розлогого трактату після похорону короля С.Оріховський написав невеликий малозначущий твір «Щодо [обряду] поховання Сиґізмунда Яґеллона С.Оріховський-русин до друга» (власне це друкований у Кракові лист до Я.Пшилуського (?) від 28 липня 1548 р.) з приводу того, що його приятель-протестант на бенкеті прохопився про нерозуміння окремих елементів католицького поховального обряду. С.Оріховський по-дружньому кепкує з нього та просить не забути дотриматися всіх цих католицьких ритуалів, якщо доведеться ховати самого Роксолана Про цей твір див.: Malinowska J. Kilka uwag o adresacie listu Stanislawa Orzechowskiego «Pro exequiis Sigismundi Iagellonis Poloniae Regis» // Roczniki Humanistyczne. -- T.36, zesz.3. -- Lublin, 1988. - S.170-174..

Боротьба за королівські «вуха» і вплив на молодого монарха підштовхнула С.Оріховського до підготовки нової розширеної редакції «Зразкового підданого» (у виданні 1548 р. до трактату додано другу частину). У цьому варіанті тексту автор уже не приховував свого імені та обрав зручну для себе позицію патріота Русі (українських провінцій Корони Польської). Він наполегливо закликає короля-«сторожа» прибути на русько-українські землі й захистити їх від «бусурманських зазіхань». Рішення про друк твору Роксолан залишив на розсуд короля (який, утім, своєї санкції так і не надав). У 1549 р., імовірно у зв'язку з вересневим татарським набігом на Волинь і Галичину Епізод цього нападу -- захоплення замочку Передмірки (нині село Лановецького р-ну Тернопільської обл.), де в руки татар потрапив князь Федір Михайлович Вишневецький із дру-жиною, С.Оріховський згодом яскраво описав у своїх «Анналах»., С.Оріховський пустив рукопис «у люди» (хай і не у друкованому вигляді?) Сам С.Оріховський згадував, що послав текст Я.Тарновському та П.Кміті. Але в листі до Я.Пшилуського від 21 листопада 1549 р. писав і про намір видати цей твір (цікавий тут варіант назви - «Королівське виховання») у Кракові, аби з ним ознайомилися на сеймі, що мав відбу-тися. Друк цей, за Ф.Пенкалею, побачив світ уже у грудні 1549 р. (див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552. -- S.18--21). Жодного екземпляру цього видання не збереглося (можливо, через незадоволення ним короля), що змушує сумніватись у його реальному існуванні.. Усе це зміцнило його авторитет політичного мислителя та публіциста.

До речі, на доволі прохолодне сприйняття королівським двором творчості Роксолана могла вплинути і його участь у кампанії проти шлюбу короля з Барбарою Радзивілл (слід мати на увазі, що П.Кміта й А.Ґурка -- маґнати-за- мовники творів С.Оріховського, тоді були одними з найзатятіших ворогів «литовської курви»). Відомо про рукописні твори-промови перемишльського каноніка, покликані скомпрометувати юну королеву-литовку «Oratio ad equites Maioris Poloniae contra matrimonium secundum Sigismundi Augusti Regis Poloniae» (промова виголошена 11 листопада 1548 р. на Пйотрківському сеймі, звернена до ве- ликопольської шляхти); «De secundo coniugio serenissimi Regis Poloniae Sigismundi Augusti ad equites Poloni oratio secunda» (промова, адресатом якої була вже вся польська шляхта, виголо-шена кількома тижнями після 11 листопада 1548 р., але ще в тому році)..

Рубіжний у житті країни час (1548--1549 рр.), коли можна було розраховувати на якісні зміни, започатковані молодим королем, не лише надав другого дихання публіцистичній творчості С.Оріховського, але підштовхнув його радикально змінити власну долю. Тоді для нього особисто знову стала украй актуальною проблема целібату. Справа в тому, що Роксолан закохався Оцінити емоційну складову «кохання шістнадцятого століття» зазвичай дуже складно, але жодних свідчень, що перед нами -- традиційний шлюб із розрахунку не маємо. Хіба що швид-кість зміни постаті обраниці говорить на користь цього. Зрештою, у «Трактаті міркувань щодо всесвітньої церкви і згоди з Римом» (15 лютого 1549 р.) Роксолан писав М.Брудзевському, одному зі своїх маґнатів-протекторів: «Якщо вкажеш мені відповідну особу, то вже завтра побачиш мене одруженим».. Його обраницею стала панна Софія Страшовна з вишницького Вишнич (нині Новий Вишнич) -- замок-резиденція Кміт у Малопольщі. двору П.Кміти (донька купця з прусського Лембарка Фелікса Страша). С.Оріховський освідчився їй у своїх почуттях, знайшов взаємність і невдовзі у Вишничі відбулися публічні заручини.

Однак церковна влада з такими діями перемишльського каноніка примиритися не могла. Католицькі ієрархи вдалися до тиску на П.Кміту, аби той не віддавав панну зі свого двору за С.Оріховського. Маґнат написав Роксоланові листа з порадою схаменутися, не сваритися з князями церкви та не позбавляти себе статків і становища. Але С.Оріховський не йняв умовлянням, відповівши, що обраний ним шлях єдино вірний і корисний для церкви, що інакше «звичаїв духовних поправити не можна» та просив патрона підтримати його Окремий лист до П.Кміти про целібат («Epistola Stanislai Orichovii de caelibatu») написа-ний, можливо, ще 1548 р., С.Оріховський видрукував у Кракові 1549 р. У ньому є цікаві спросту-вання Роксоланом закидів П.Кміти стосовно того, що він своїми пропротестантськими акціями шукає собі кар'єрних вигод, зокрема єпископського стільця. С.Оріховський стверджував, що та-ких намірів не плекає (адже, мовляв, і не багатий, і єпископів у роду не було), і взагалі будь-які уряди вважає обтяженням та втратою творчої незалежності, якої він нині досяг. Заявляв, що роз-мірковує, чи не скласти з себе навіть ті церковні бенефіції-пробощства, котрі наразі тримає, по- заяк і в них бачить певний тягар. Про готовність зректися церковних бенефіцій писав Роксолан і М.Брудзевському (15 лютого 1549 р.). Отже, напевно таки статус ідейного вождя (на кшталт М.Лютера, У.Цвінґлі чи Ж.Кальвіна) -- ось що так вабило тоді бунтівного перемишльського клі-рика. До речі, С.Оріховський, як і протестанти, покладав великі надії на співпрацю зі світською владою (писав П.Кміті, аби він підштовхнув короля до того, щоби той «упорядкував церкву у Сарматії, подібно як колись учинив усупереч волі жерців Константин» (римський імператор- хреститель Константин Великий (272--337 рр. -- Д.В.)).. 15 лютого 1549 р. він закінчив новий розлогий текст -- «Трактат міркувань щодо всесвітньої церкви і згоди з Римом» «Tractatus rationem univesalis ecclesiae ac sedes Romanae continens ad Nicolaus Brudzovium

palatinum Lanciensem» (1548--1549 рр.). Адресований ленчицькому воєводі Миколаєві

Брудзевському, який дорікав С.Оріховському за ту ж таки присягу 1547 р. та зречення ідей, озву-чених у творі «У справі закону про целібат»., де популяризував свої погляди на церковну реформу та проблематизував питання про межі повноважень папської курії (у травні того ж року надіслав його своєму римському знайомцеві -- кардиналові Алессандро Фарнезе).

Із 1549 р. походить ще один невеличкий текст -- «Апеляція Станіслава Оріховського», який також був покликаний поширювати позицію перемишльського каноніка в релігійній полеміці (спрямований до біскупа Я.Дзядуського в надії переконати того, що він сам винний у «відступництві» С.Оріховського, адже той не міг терпіти всі «гріхи» тогочасного католицького духівництва). Бунтівний клірик перелічив головні претензії до свого єпископа: 1) руське питання (єпископ засуджував шлюбність православних священиків та загальне для східних християн причащання під двома видами -- хлібом і вином; підтримував перехрещення русинів при наверненні на католицизм; оголошував православних русинів єретиками-схизматиками, не належними до християнства, та закликав паству уникати спілкування з русинами-некатоликами); 2) висвячення людей «негідних і несправедливих»; 3) некатолицька «наука» (якісь забобони Власне, звелів писати на стінах будинку з великої літери імена -- «Каспер», «Мельхіор», «Балтазар», аби захиститися від блискавок.), що її біскуп навчав з амвону; 4) занедбання правопорядку в дієце- зії; 5) постійне, починаючи від 1545 р., переслідування С.Оріховського (єпископ закидав своєму підлеглому безпідставне вбивство підданого у Бжозові, не дозволяв йому як декану проводити візитацію парафій, на синоді дієцезії 1547 р. покликав того на суд і змусив присягнути, що він зрікається своїх не- канонічних поглядів, змовлявся проти С.Оріховського з П.Кмітою, коли той був ображений на Роксолана, усунув його від виголошення церковних проповідей, хоч допускав до цього «всіляких неуків і простаків», зрештою відтоді, коли С.Оріховський став на захист ксьондза Валенти Кшчоновського, усіля- ко утискав його). Стосовно останнього епізоду йшлося про захист Роксоланом пробоща з Краківської єпископії В.Кшчоновського Валенти з Серадзі -- пробощ у Кшчонові (нині село Малопольського воєводства (?)). Його тяжба у справі одруження закінчилася вироком біскупа С.Мацейовського від 17 червня 1549 р., за яким цього першого в Короні Польській одруженого ксьондза засудили на довічне ув'язнення., котрий, заохочений заручинами С.Оріховського у Вишничі, вирішив наслідувати його приклад В обороні ксьондза С.Оріховський написав «Промова за Валентина плебана у Крчонові» (1549 р.), а потім ще кілька листів до краківського біскупа С.Мацейовського (від 24 травня, 29 червня і 1 листопада 1549 р.). Роксолан сподівався, що симпатичний йому єпископ обмеж-иться усуненням ксьондза Валенти від виконання священицьких обов'язків. Іншими оборонця-ми цього бунтівного клірика стали Миколай Олесницький із Пінчова (студентський товариш Роксолана), Миколай Рей та Реміґіан Холмський (Хелмський) (див.: Gornicki L. Dzieje w Koronie Polskiej. -- Wroclaw, 2003. -- S.38; Dzieduszycki M. Piotr Skarga і jego wiek. -- Krakow, 1850. -- S.51).. Здавалося бунтівний канонік заповзявся одружити всіх священиків своєї околиці У 1550 р. давній друг С.Оріховського -- Я.Пшилуський (на той час пробощ у Мостиськах Перемиського староства, нині однойменне село у Львівській обл.) одружився з Барбарою Дембінською. На захист цього шлюбу також виступав М.Рей.. Зокрема, він у власному домі справив своєму приятелеві, плебанові з Вишні Мартинові Кровіцькому, весілля з Маґдаленою Побединською (цікаво, що родичі обох молодих були студентськими однокашниками Роксолана по Краківському університету) Обставини справи Роксолан описав у листі до Я.Пшилуського від 16 грудня 1550 р. Цікаво, що М.Кровіцький фактично обдурив священика, який його повінчав, не згадавши, що належить до духівництва.. Під час цього весілля йому було дано знати, що П.Кміта також справляє весілля -- його власної нареченої. С.Оріховський поспішив у Вишнич, але хоч ця вістка й виявилася фальшивою, панна прийняла його доволі прохолодно, а П.Кміта дорікав йому.

Принижений і розгніваний С.Оріховський наважився зробити зі своєї особистої справи -- справу громадську. Власне ще на шляхетському сеймику у Судовій Вишні 10 квітня 1550 р., куди прибули й численні представники духівництва, Роксолан виступив із полум'яною промовою проти «зіпсутості» кліру, покаявся сам у «похоті» та «перелюбстві» й оголосив публічно, що задля добробуту церкви та всім у приклад він одружиться До конфлікту Роксолан готувався ретельно -- 4 лютого 1550 р. він віддав у заставу свою ма-єтність Журавиці за 300 злотих шваґрові А.Семушовському (про те, що 21 березня 1550 р. йому ж відступлено в оренду прибутки Сяноцької парафії, уже йшлося; див.: Penkala F. Stanislaw Orzechowski w latach 1550--1552. -- S.22). Обтяження маєтностей боргами завадило б їх конфіска-ції. Натомість на сеймику у Вишні С.Оріховський, крім прихильної шляхти, мав на свою користь і голос місцевого священика -- М.Кровіцького.. Шляхта сприйняла цю заяву із захватом. Усі чекали на реакцію присутнього на сеймику єпископа Я.Дзядуського. Як офіційний представник церкви той перепитав Роксолана, чи справді він вирішив узяти шлюб. І після ствердної відповіді біскуп заявив, що відтоді, як це станеться, не терпітиме С.Оріховського у власній дієцезії. У присутніх такі слова викликали бурю протестів (мовляв, терпів перелюбника, а у законному шлюбі терпіти не збирається). Єпископові не дали скінчити промову, закидаючи йому лицемірство, а на спробу Я.Дзядуського розрядити атмосферу жартом присутні відповіли зневажливим мовчанням. Смертельно ображений на С.Оріховського ієрарх залишив зібрання й виїхав із Вишні. Так розпочиналася справа, яка збурить усю Корону Польську й накладе відбиток на подальше життя Роксолана.

Я.Дзядуський діяв рішуче. По всій дієцезії було розіслано оголошення про «єретичну» діяльність С.Оріховського, у котрому попереджалося: якщо перемишльський канонік не облишить думку про одруження, то зазнає покарання -- його шлюб не визнаватиметься офіційною владою, а сам він буде вигнаний за межі дієцезії з позбавленням усіх майнових і станових прав. Проте шляхетський сеймик став на бік Роксолана, позаяк дії єпископа порушували одне з найважливіших прав шляхетства -- пряму підсудність лише королю. Було ухвалене рішення винести справу С.Оріховського на розгляд коронного сейму, а земським послам дано доручення не допустити засудження шляхтича через шлюб. Сам перемишльський канонік прийняв виклик. Він відіслав назад судовий позов єпископа з припискою, що боронитиметься скільки стане йому сили Kubala L. Stanislaw Orzechowski i wpiyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- S.20..

Перебіг подій на коронному сеймі у Пйотркові (15 травня -- 26 липня 1550 р.) докладно описано самим С.Оріховським в «Анналах». Коротко згадаємо про основне. Земські посли, серед яких були й родичі Роксолана, наполягли на розгляді його справи у присутності короля. С.Оріховському було надане слово та, коли він почав говорити про целібат, це викликало бурю в рядах єпископів. Вони схопилися з місць, здійняли галас і зажадали від короля, аби він не слухав промовця. Через П.Кміту монарх оголосив свою волю, аби С.Оріховський викладав справу, не зачіпаючи єпископів. Роксолан знітився й деякий час не міг відновити промову та, заохочуваний своїми прихильниками і загальним войовничим настроєм присутньої шляхти, спромігся закінчити виклад своєї справи, прохаючи короля скасувати судові переслідування щодо нього. За пропозицією сенату монарх відстрочив ухвалення остаточного рішення.

Утім єпископська сторона відчула, що справа набуває небажаного гострополітичного характеру, здатна похитнути становище католицької церкви у країні взагалі. Відтак було здійснено спробу домовитися полюбовно. С.Оріховського з шістьма приятелями запросили на переговори. Однак радикальна партія не бажала миру. У товариші перемишльському каноніку було обрано вождів реформаторів: усесильного литовського маґната й родича короля Миколая Радзивілла, воєвод калішського Мартіна Зборовського, ленчицького Миколая

Брудзевського, брестського Рафала Лещинського та найбільшого прихильника Роксолана -- Анджея Ґурку з двома синами. Разом із ними пішов загрозливо великий почет.

Єпископи були вражені цією демонстрацією сили та не спромоглися їй бодай щось протиставити. Справу було передано на розсуд Я.Тарновсько- го. У залагодженні її також активно брали участь П.Кміта і С.Мацейовсь- кий. Було ухвалено компромісне рішення: С.Оріховський не одружиться, доки не матиме офіційного дозволу Папи Римського. Крім цього, єпископи вмовили П.Кміту не віддавати панну зі свого двору заміж за каноніка- вільнодумця.

Невдовзі П.Кміта видав С.Страшовну заміж, а єпископ С.Мацейовський укинув за ґрати В.Кшчоновського -- відтак С.Оріховський мав право вважати пйотрківську домовленість зірваною. Він також почав діяти. А.Ґурка та Зборовські взялися підшукати Роксоланові нову наречену. Нею стала 16-літ- ня панна Маґдалена, єдина дочка шляхтича Краківського воєводства Яна Холмського (Хелмського).

Повернувшись із Кракова, С.Оріховський за присутності своїх численних родичів і знайомих у Перемишлі зрікся всіх священицьких прав і відіслав єпископові знаки свого сану Акт від 18 жовтня 1550 р. про зречення від Перемишльської канонії та перебенди-бенефіції, а також від Сяноцької парафії.. Невдовзі, у 1551 р., на свято Масниці, як писав сам Роксолан -- у «найщасливіший день свого життя» (9 або 19 лютого) він узяв шлюб зі згаданою Маґдаленою Холмською в Лсціне під Єнджейовим в Реміґіана Холмського, стрия нареченої, записавши дружині оправу на двох ді- дичних сільцях: Баранчицях (під Самбором) і Журавицях (під Пшеворськом) Фактично, разом із рукою й серцем Роксолан передавав дружині усю свою родову спад-щину. Це був досить сміливий крок із боку чоловіка. М.Холмська виявилася гідною обраницею. Подружнє життя Оріховських ніколи не було захмарене доволі частими в тодішньому шляхет-ському середовищі майновими чи будь-якими іншими суперечками.. Весілля відбулося у протестантському храмі-зборі, справлялося гучно й мало широкий громадський резонанс. С.Оріховський згадував, що йому навіть не вистачало часу, аби відповідати на всі вітальні листи Kubala L. Stanislaw OrzeAowski i wpiyw jego na rozwoj i upadek Reformacij w Polsce. -- S.28..