"Жонатий ксьондз": справа з одруженням Станіслава Оріховського-Роксолана 1551 р.

Єпископ Я.Дзядуський, який, здається, сподівався на дієвість сеймового компромісу, попервах розгубився. Утім, оговтавшись, викликав С.Оріховського на єпископський суд із трьома товаришами. Процес мав відбуватися не у збуреному діями бунтівного каноніка Перемишлі, а в Бжозові -- укріпленій резиденції біскупа. Та оскаржений, розуміючи, чим загрожує йому подібна келейність суду, прибув у супроводі 300 вершників із кращих місцевих родів (за деякими даними їх було навіть 5000) Ibid.. Єпископ відмовився вести процес у таких умовах. С.Оріховського було засуджено заочно, шлюб визнано недійсним, самого його оголошено єретиком і приречено на вигнання з позбавленням усіх майнових та станових прав. Проте заочне винесення вироку порушувало прийняту в Польщі процедуру. Цим негайно скористався Роксолан.

Засуджений розвинув справді подиву гідну активність Про справу С.Оріховського з Я.Дзядуським стало відомо й знаному австрійському диплома-тові Сиґізмундові Герберштайну (див. його лист від 9 травня 1551 р.: Dyaryusze sejmow koronnych 1548, 1553 i 1570 r. - Krakow, 1872. - S.93).. Відразу після винесення вироку він склав протестацію, уписавши її 6 березня 1551 р. до ґродської книги міста Сянока, де урядував один із його покровителів -- П.Зборовський (із ним Роксолан студіював у Падуї ще в 1535 р.) Центральний державний історичний архів України, м. Львів. -- Ф.15. -- Оп.1. -- Спр.16 (1549--1554). -- Ч.1--2. -- Арк.362-363. Скаржитися саме у Сянок С.Оріховський їхав уже не впер-ше (див., напр., його протестацію проти дій єпископа Я.Дзядуського від квітня 1550 р.: Там само. -- Арк.201).. У квітні С.Оріховський прибив на дверях церкви у Пшеворську оголошення про взяття шлюбу та мотиви цього кроку. У рідному Перемишлі, у кафедральному соборі за великого скупчення народу він зірвав виголошення єпископського вироку щодо себе й виступив із палкою промовою проти всевладдя кліру. Доводи своєї невинуватості Роксолан передав на розгляд Краківської академії, а в Рим написав знамениту «Супліку до найвищого понтифіка Юлія ІІІ про схвалення взятого шлюбу» (видано в Базелі 1551 р.) «Ad Iulium Tertium Pontificem Maximum supplicatio de approbando matrimonio a se inito». На 21 лютого 1551 р. у краківській капітулі вже було відомо про написання цього листа (див.: Andrzeja na Wi^cborku Zebrzydowskiego [...] korespondencyja z lat 1546--1553 z przydaniem syno- dow r. 1547 i 1551. -- S.302). Отже, написаний він відразу після весілля. Лист видано разом із «У справі закону про целібат» і «Турчиками». Картина «шляхтич польський/руський проти Папи Римського» справляла враження на читачів (відтак рецепцію цього тексту зустрічаємо не раз і по смерті Роксолана). Звертає на себе увагу також теза автора про те, що папство принесло у православну Русь «некорисні спотворення» християнства (православ'я подається фактично як первісне, природне і чисте, християнство). Суворий сарматський дух, який Роксолан протистав-ляв хиткому політично-крутійському Римові, також має явно «русинський» ґрунт (а la північне варварське королівство з жорсткими лицарсько-республіканськими чеснотами).. Можливо, саме тоді було створено й інший полемічний, спрямований проти папства, твір перемишльського каноніка -- «Антивавилон» Текст «Антивавилону» не зберігся та знаний лише зі згадок у листах С.Оріховського, через що є сумніви, був він написаний, а чи лише планований. К.Кеглер має припущення про тотожність «Антивавилону» і твору «Судовий процес Оріховського» (рукопис Бібліотеки Яґеллонського університету №1888, який містить документи 1551 р. про справу С.Оріховського; див.: Koehler K. Stanislaw Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. -- Krakow, 2004. -- S.266--267).. Окрім цього С.Оріховський, який через шлюб породичався мало не з усією Західною Малопольщею, здійснив разом із дружиною об'їзд нових родичів і знайомих. Повсюдно їх приймали як законне подружжя, навперейми обіцяючи підтримку У зв'язку з цим слід тлумачити дарування С.Оріховському села Воніковичі (Ваньковичі Самбірського р-ну?) при Великих Баранчицях у землі Перемишльській відомим протестант-ським діячем Станіславом Стадницьким зі Зміґрода, оформлене королівським привілеєм від 17 січня 1555 р. (див.: Materyaly do dziejow pismiennictwa polskiego i biografii pisarzow polskich. -- T.2. -- Warszawa, 1904. -- S.6)..

Однак королівська влада підтримала позицію офіційної церкви. Слід зазначити, що С.Оріховський, як автор дошкульних листів, спрямованих проти непопулярного серед польської шляхти шлюбу короля Сиґізмунда Авґуста з литовкою Барбарою Радзивілл, та прихильник шляхетського контролю за діями монарха навряд чи міг сподіватись на доброзичливе ставлення двору. Натомість офіційна церква, яка щойно погодилася на одруження короля з його обраницею, варта була королівської вдячності.

Король призначив простежити за виконанням єпископського вироку П.Кміту. Останній мав також особисті мотиви активно виконати таке доручення, адже гостре перо С.Оріховського не оминуло й цього не завжди справедливого пана Див. цікавий розбір листа С.Оріховського Я.Пшилуському від 1547 р. (Orichoviana: Opera in-edita... -- P.99--112) польським класиком досліджень клієнтели А.Мончаком: Mqczak A. Klientela: Nieformalne systemy wladzy w Polsce i Europie XVI-XVIII w. - Warszawa, 2000. - S.267-274). С.Оріховського історик наводить як приклад «розчарованого патронатом П.Кміти клієнта», до-водячи, що згаданий лист писався як праця, котру планують видати.. Проте П.Кміта, як один із провідників шляхетства Руського воєводства, не міг не зважати на загальні настрої. А шляхта вирішила боронити свого улюбленця, ухваливши навіть перевозити Роксолана під охороною озброєного табору. Тож П.Кміта виявляв обережність, чекаючи скликання чергового коронного сейму, який відкрився у Пйотркові 2 лютого й тривав до 11 квітня 1552 р. Сам сейм і перебіг подій навколо власної справи С.Оріховський також докладно описав в «Анналах» Orzechowski S. Kroniki Polskie od zgonu Zygmunta I-go. -- Warszawa, 1805. -- S.129-153.. Ця автобіографічна хроніка, а також дослідження Л.Кубалі й послужать основними джерелами при розгляді мабуть-таки дійсно доленосного для Роксолана епізоду.

Напруга між світським і духовним станами далася взнаки вже від початку сейму. Ворожість шляхти до партії єпископів була засвідчена низкою демонстративних дій. Я.Тарновський дуже холодно прийняв Я.Дзядуського, який зайшов його привітати -- великий коронний гетьман відвернувся, не подавши руки. На церковній службі за присутності короля деякі шляхтичі відмовлялися приймати святі дари з рук священиків, а Р.Лещинський слухав службу, не знімаючи капелюха.

Думки учасників сейму щодо справи С.Оріховського та судівництва церкви розподілилися таким чином. По-перше, найбільш радикальну позицію обстоювала посольська ізба, де серед земських послів було чимало прихильників нововірства, котрі взагалі наполягали на скасуванні церковного суду. Вождем тут був Р.Лещинський, обраний маршалком ізби. Другу позицію представляв сенат, серед членів якого переважала думка про «направу» - виправлення й жорстке дотримання наявних законів щодо розподілу прероґатив світського та духовного судів і збереження імунітетних прав шляхти відносно вироків, винесених останніми. Речником її був Я.Тарновський, котрий заявив, що тут ідеться не про «побожність», а про «вольність». Третю партію становили самі єпископи разом із П.Кмітою. Вони нічого не вимагали, уважаючи справу С.Оріховського вже вирішеною, що потребує лише виконання вироку. Обговорювати ж права духовних із мирянами вони взагалі не бажали. Таким чином, ця група вдалася до тактики мовчазного іґнорування всіх закидів, котрі лунали на їхню адресу, сподіваючись, що сейм скінчиться і всі вгамуються. Крім цього, було вжито заходів для недопущення у Пйотркув головного призвідника всіх збурень -- С.Оріховського (засідки чатували на нього на всіх шляхах).

Вирішальне значення у цих суперечках мала позиція короля, але він зволікав із рішенням. Відтак тактика єпископів не принесла бажаних результатів. Шляхта і світські сенатори були єдиними в думці про неправомірність засудження С.Оріховського. Мовчання єпископів лише робило неприхильних до них ораторів чимдалі розкутішими й аґресивнішими. П.Кміта та родовиті ієрархи почувалися недобре, виступаючи проти своєї шляхетської «братії», і всю провину за гостроту цього конфлікту покладали на Я.Дзядуського. Тому, коли С.Оріховський, уникнувши засідки, усе ж прибув на сейм і виявив бажання порозумітися з єпископською партією, він був прийнятий прихильно. Перемогла думка пожертвувати Я.Дзядуським, який, мовляв, виявив у справі Роксолана некомпетентність. С.Оріховського викликали на засідання синоду, де він оголосив своє визнання віри74, отримав розгрішення на один рік із тим, щоб остаточне рішення ухвалив папський суд у Римі. Роксолан навіть був поновлений у духовному сані й допущений до таємних нарад зі справ оборони прав духівництва. Досить імовірно, що залагодження справи з С.Оріховським дало єпископській партії на сеймі наснагу йти до кінця у відстоюванні прав духовних. Урешті-решт по двох місяцях суперечок і король вирішив підтримати церкву, урахувавши також позицію сенату. Це й вирішило справу. Радикально налаштованій шляхті вдалося лише досягти річної відстрочки щодо поновлення в повному обсязі судівництва духовних75.

Таким чином, С.Оріховський, проявивши неабиякий талант політичного аґітатора та релігійного полеміста, справою довівши відданість власним принципам, здавалося, досяг офіційного визнання своєї позиції й міг, нарешті, зажити у злагоді з собою та світом. Утім духовний і політичний ландшафт навколо Роксолана змінювався на очах, протиборство ортодоксальної церкви й нововірців у Речі Посполитій набувало чимдалі гостріших форм, а відтак гуманіст опинився між двома вогнями, і через це не було йому спокою до самої смерті76.

Синод католицької церкви у Пйотркові, скликаний 8 червня 1551 р., прийняв текст символу віри авторства С.Гозія. На ньому й мали присягати священики. Текст символу віри (не цілком тотожний Гозієвому), на якому присягнув С.Оріховський, виходив друком у 1561--1562 рр.

Біскупам заборонялося оголошувати шляхтичам інфамію (позбавлення честі) та вимагати від світської влади виконання такого вироку. Це положення постійно підтверджували наступні сейми, а 1562--1563 рр. воно було узаконене (див.: Sucheni-Grabowska A. Zygmunt August, krol polski i wielki ksi^z§ litewski: 1520--1562. -- S.310). Л.Ґурницький писав про сейм 1552 р., що на ньому «нічого не постановили», крім традиційної ухвали про податки (див.: Gornicki L. Dzieje w Koronie Polskiej. -- S.53).

Про подальші події (1553--1566 рр.), пов'язані з відстоюванням С.Оріховським свого права на шлюб, див.: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан: життя і пам'ять (підрозділ 2.4).

Размещено на Allbest.ru