Київські посольства XVII ст. з "мощами" князя Володимира до Москви

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київські посольства XVII ст. з «мощами» князя Володимира до Москви

Ярослав Затилюк

Анотація

документальний київський посольство милостиня

У 1638 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря побачила світ поль- ськомовна «Тератургема» Афанасія Кальнофойського. Як задекларовано в довгій назві, видання є книгою «про чудеса, які відбувалися в печерах Києво-Печерського монастиря», і які «вперше зібрано та опубліковано печерським законником». Та насправді це твір набагато ширшого змісту: в ньому детально розповідається про всіх благодійників Києво- Печерської лаври (починаючи від відомих давньоруських князів) та поховання її святих. У виданні вміщено карту тогочасного Києва, в центрі якої зображено Печерську лавру, а довкола неї -- майже всі відомі з літопису

Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип. 15. -- К., 2015 давньоруські церкви та монастирі, попри те, що більшість із них на той час вже давно були в руїнах. Карта супроводжена описом представлених на ній святинь та інформацією про їх фундаторів. По суті, твір призначався на роль путівника по найбільшій православній святині -- Києво-Печерській лаврі і по Києву як «руському Єрусалиму» загалом. Читач цього тексту міг отримати коротку історичну інформацію про київські святині та переконатися в їх здатності до чудотворення. Кальнофойський прямо у передмові мотивував читача прийти і відвідати «православний Сіон» -- місця охрещення Володимира і всієї Русі.

Польська мова видання засвідчує його призначення для різних конфесій Речі Посполитої, отже воно було репрезентативним і розраховувалось на різні читацькі кола. Якщо для православних воно могло бути путівником, то для інших конфесій мало засвідчувати наявність у Києві старожитніх святинь, які безперервно чудотворять від часу своєї появи (в даному випадку -- Печерський монастир) і які надійно охороняє очолювана Петром Могилою православна церква.

Читач «Тератургеми», крім всього іншого, знайомився з новиною, що відбулася у Києві кілька років тому. Нею стало наведене у виданні повідомлення про віднайдення (розриття) останків київського князя Володимира Святославича -- хрестителя Русі, якого вже більше чотирьох століть поспіль у різних частинах колишньої Русі вважали святим. Про цю важливу знахідку у творі сказано двічі, причому в кожному з випадків її датовано по-різному. На перших аркушах видання, у присвяті князям Святополк-Четвертинським читаємо, що «перлину вигреблено з попелу» у 1635 р.: «tego Яоки Рашк^о 1635 8ШЈїе Кеіщиіж w Сегкш Баезі^сіппеу ргаше іако Ма^агії^ х рорїоіи, х rumow wygrzeblismy» Teratourgema lubo Cuda ktore byly tak w samym swi^tocudotwornym monastyru Pieczarskim Kiiowskim... przez W. Oyca Athanasiusza Kalnofoyskiego [Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Texts: Volume IV. Seventeenth-Century Writings on the Kievan Caves Monastery]. -- Cambridge, Mass., 1987. -- Р. 124.. Вдруге про знахідку повідомлено при згадці Володимира у главі про фундаторів і благодійників православної святині: тут сказано, що останки князя знайдено в Десятинній церкві у 1636 р. Про це сказано так: «Wlodzimierz, monarc ha Ruski, zmarszy lezy w Cerkwi Nas: Panny Dziesi^cinney, ktorq sam zmurowal. Tamze y Anna Cesarzowna Grscka zona iego polozona. Reliquis iego s. R. 1636 naydziono» див.: Teratourgema lubo Cuda... 1638. -- S. 124.

Згадані повідомлення «Тератургеми» про наявність у Києві мощівТут і далі на позначення останків князя Володимира вживатиметься поняття «мощі»: саме так їх позначено в документах московських архівів, що розглядаються у статті. одного з головних святих «руського народу» (православних русинів Речі Посполитої) носили не лише інформаційний характер. По суті, йшлося про те, що очолювана Петром Могилою православна церква відтепер віднайшла і володіє реліквіями свого «батька-засновника» -- хрестителя Русі (як представлявся у тогочасних київських друках князь Володимир Святославич). Задекларувавши у такий спосіб факт володіння мощами хрестителя Русі, православні ієрархи водночас засвідчували перед своїми конфесійними опонентами -- уніатами -- виключне право власної церкви на історичну «спадщину Володимира».

В будь-якому разі, віднайдення мощей святого князя Володимира, про святість якого натякав ще редактор «Повісті минулих літ», не інтерпретувалось як свідчення його святості. «Мощі» цього князя, здається, ніколи не проголошували нетлінними чи чудотворними, як це робили відносно до інших святих князів ще за києво-руської доби (зокрема, княгині Ольги в «Похвалі» Якова Мніха чи Бориса і Гліба у «Читаннях» Нестора та їхніх житіях). Натомість за деклараціями про віднайдення мощів Володимира стояли суто прагматичні мотиви та інтереси різного плану. Доволі скоро такими інтересами стали очікування здобути особливе ставлення московського царя, якому «мощі» князя Володимира неодноразово дарувалися. Спершу до цього вдавався Петро Могила, а кількома десятиліттями пізніше -- Інокентій Гізель, який був представником молодшого кола «могилянських реформаторів». Розгляд усіх контекстів з даруванням останків Володимира московському царю, складає основний предмет пропонованої статті.

Київське посольство з «мощами» Володимира 1640 р.:архівні документи та гіпотези дослідників

Через два роки після виходу «Тератургеми» київський митрополит Петро Могила у 1640 р. споряджає до Москви велике посольство. На чолі з митрополичим намісником Ігнатієм Оксеновичем Старушем та уставщиком Києво-Печерського монастиря Іринархом воно значно перевищувало «делегації» прохачів милостині з Києва за попередні два десятиліття. Посольство, по суті, репрезентувало всі найбільші київські церкви: Старушич та Іринарх -- Софійський та Києво-Печерський монастирі відповідноВ даному випадку обидва, проте, представляли київського митрополита. Поза тим, усе посольство приїздило по милостиню на підставі царської грамоти 1628 р. для Києво- Печерського монастиря., крім того, в особах власних ігуменів були представлені Видубицький, Братський та Пустинно- Микільський монастирі. Київські ієрархи прибули у супроводі трьох митрополичих слуг та дванадцятьох (!) служок -- «дітЬнишей митрополичихь и м(о)н(а)ст(и)рских» (як їх названо у документах Посольського приказу). В якості дарів, окрім кількох різьблених дерев'яних хрестів, кияни привезли «достойний його царської величності дар» -- мощі князя Володимира в «ковчЬгЬ сребряном». За ці дари кияни, схоже, розраховували на великі царські милості і щедроти. Це видно з текстів їх чолобитних та з чотирьох листів Петра Могили до московського царя. В останнього усі просили переважно одне -- надати кошти на ремонт і відбудову київських храмів, збудованих князем Володимиром та його спадкоємцями (до яких віднесено і Михайла Романова). По суті, київський митрополит та його найближче оточення запрошували московського царя взяти активну участь у відбудові та реставрації давньоруських церков і святинь давньої столиці Володимира, що розпочалися, найімовірніше, з 1635 рокуВ записках Петра Могили стосовно пожертв на відновлення Софійського собору вказано про внесення першої суми у липні 1635 р. (Див.: Архив Юго-Западной России. -- Ч. 1. -- Т. 7. -- К., 1887. -- С. 181)..

На жаль, безпосередня відповідь царя на цю «пропозицію» невідома. Серед документів посольства зберігся лише початок чернетки царської грамоти до Петра Могили, що обривається на словах про надсилання мощівФраза наступна: «Да ты жъ, митрополитъ Петръ, прислать къ намъ часть отъ обрЬтенныхъ...». Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі -- Акты ЮЗР). -- Т. 3: 1638-1657 гг. -- СПб., 1861. -- Док. № 27. -- С. 35.. Через це також неясно, як Михайло Романов поставився до мощів свого гаданого прапрадіда і, найголовніше, чи вплинув такий дарунок з Києва на розміри його грошових пожертв. Поза тим, збереглися відомості про царські пожалування посланцям Могили та про суми, пожертвувані київським монастирям. На їх основі дослідники спробували відповісти на згадані питання та визначити загальний «успіх» посольства Петра Могили, яке було незвичним як за своїм складом, так і з огляду на привезені «посольські дари».

Для частини дослідників посольство було успішним: як вважав М. Зак- ревський, грошові дарунки царя «давали змогу не лише відбудувати старі, а й збудувати кілька нових церков» Закревский Н. Описание Киева. -- Т. 1. -- М., 1868. -- С. 54, 784. Схожої думки притримувався і Харлампович та ін. Див.: Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. -- Т. І. -- Казань, 1914. -- С. 88-90.. Проте більшість із них були переконаними, що посольство не досягло своїх результатів: цар відмовився своїми коштами підтримати проект Могили, більше того, у Москві поставилися критично (і з недовірою) до привезених із Києва мощівСмирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. по их копиям конца 18 века // Труды ХІІІ Археологического сьезда в Екатеринославе 1905 г. -- Т. ІІ. -- М., 1908. -- С. 457-459; Плохій С.М. Наливайкова віра. Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. -- К., 2005. -- С. 359..

Такі судження дослідників ґрунтувалися на документах про київське посольство, які скомпоновані в одній архівній справі Посольського приказу за 1640 р.Документи посольства зберігаються тут: Російський державний архів давніх актів (далі -- РДАДА). -- Ф. 124: Малоросійські справи Посольського приказу. -- Оп. 1: Грамоти, книги, стовпці, справи. -- Спр. 1, 1640 р. -- 105 арк. Тут, зокрема, наявні копії листів і чолобитних київських церковних діячів, службові записки приказних дяків про прибуття і утримання киян, їх «расспросные речи» у приказі, а також про те, як вони були прийняті царем і які грошові пожертви останній передав до Києва. Натомість, царські грамоти і резолюції на київські листи-чолобитні у справі відсутні -- і це, безперечно, значно ускладнює можливість відповіді на питання стосовно того, як посольство було прийнято у Москві.

Майже всі документи згаданої архівної справи опубліковані у 3-му томі «Актов Юго-Западной России»Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- СПб., 1861. -- Док. № 19-48. -- С. 29-52.. На матеріалах цієї публікації дослідники і досі будують свої судження про успіх посольства Могили 1640 р. Однак видавцями залишено поза увагою кілька документів цієї ж справи, що стосуються приїзду і царської милостині посланцям з Ватопедського та Іверського монастирів на Афоні РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 49-52.. Вони перебували у Москві у той же час, що і кияни. Відповідно, було б важливо порівняти царські дарунки для православних греків і киян, що дало б змогу бодай частково з'ясувати ставлення до посланців Могили у Москві в 1640 р. З іншого боку, редактори 3-го тому «Актів ЮЗР» (М. Костомаров і за участю П. Куліша) залишили поза увагою службові записки приказних дяків стосовно царських дарунків прохачам милостині з київських монастирів за попередні роки. А це також важливо для розгляду питання, чи досягло посольство Могили 1640 р. якихось особливих успіхів у Москві.

З огляду на недостатню збереженість документів київського посольства 1640 р., для його дослідження важливим є залучення додаткових відомостей. Такими, зокрема, є інформація про перебування у Москві київських посольств до і після 1640 р. (посольства 1644 і 1646 рр.), а також відомості про прийом і царські милостині представникам одновірного грецького кліру. Зіставлення цих даних дасть змогу розглянути посольство 1640 р. у ширшому порівняльному контексті і, в свою чергу, відкриє додаткові дослідницькі можливості. Зокрема, порівняння розміру «царської милостині» грекам та киянам у 1640 та в інші роки може стати додатковим аргументом у висновках стосовно результатів, яких досягли представники київського церковного кліру у 1640 р., та визначення ставлення московської еліти до них.

Все це передбачає аналіз відповідних архівних матеріалів, причому не лише Посольського, а і Грецького приказів. Доволі показово, що в книзі Грецького приказу за 1645-1647 рр. Там само. -- Ф. 52: Грецький приказ. -- Оп. 1: Справи і книги. -- Кн. 5: за 16451647 рр. -- 448 арк. Серед записів книги натрапляємо на витяги з документів київських посольств 1640, 1644 і 1646 рр. та серед документів Посольського приказу за 1646 р.Це документи київського посольства до Москви 1646 р. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 2, 1646 р. -- 146 арк. трапляється інформація, важлива для аналізу київського посольства 1640 р. Крім того, серед документальних матеріалів московських приказів було виявлено інформацію про ще одне київське посольство до

Москви з мощами Володимира у 1658 р. Документи посольства в окремій справі. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 12, 1658 р. -- 110 арк. Дане посольство Гізеля є маловідомим в історіографії. Зрозуміло, що воно дає змогу з'ясувати додаткові обставини до «історії мощів» князя Володимира і того, як до них ставилися сучасники Петра Могили. В ширшій перспективі -- більш глибше з'ясувати участь московського царя в реставраційній діяльності Петра Могили та всі ідейні контексти, пов'язані з цим.

Аналіз вказаних вище архівних матеріалів складає основу даної публікації.

Київське посольство з «мощами» Володимира 1640 р.:риторика та очікування

17 лютого 1640 р. воєвода прикордонного Путивля приймав велике посольство з Києва у складі двох митрополичих намісників, двох старост, двох ігуменів, келаря, трьох митрополичих слуг та дванадцяти «дЬтЬнишей митрополичихь и м(о)н(а)ст(и)рских». В «роспросЬ» представники київського церковного кліру пред'явили царську грамоту 1628 р. про право підтвердження вільного в'їзду до Москви (один раз у п'ятий чи шостий рік) для прохання милостині, грамоти попередніх царів Пустинно-Микільському монастирю (щодо вотчинних земель в Путивльській землі), а також розповіли про останні політичні новини в Речі Посполитій (про грабіжницький напад татар, що сягнув меж Києва, та королівське посольство до турецького султана). Після цієї звичної «процедури» посланців київського митрополита пропущено далі до Москви, відповідно до вказаної царської грамоти їх забезпечено підводами та харчами. Для Москви, схоже, кількість посланців видалася незвично великою -- для них було виділено окреме місце на «кизылбашком купетцкомь дворі, что бывал денежной двор». З цієї нагоди окольничі та приказні дяки мали «осмотрЬти хоромных печей и около пЬчей рЬшотокь и мостов, да что будеть попортилось, и то вЬлеть подЬлать тотчась: стояти на томь дворЬ киевскимь старцомь и инымь, а будуть они к МосквЬ сего дни марта 4 дни навечер» Цит. за: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 6. Або: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 23. -- С. 34.. Утім, посольство відрізнялось від попередніх київських посольств не лише своїм незвично великим складом, а, що важливіше, своїми проханнями до царя, вживаною при цьому риторикою, а також -- посольськими дарами.

Загальний зміст усіх прохань чолобитних, як, власне, і сама мета посольства, виразно сформульовані в одному з чотирьох листів Петра Могили до правлячого московського царя Михайла Федоровича (1613-1645). В ньому митрополит (після виправдання, чому довго не звертався по милостиню), перелічивши усіх учасників посольства, його мету сформулював як «милостыни ради», аби цар своїми наданнями «нищету, оскудінье и розоренье святыхъ и чюдотворных мест киевских обновити и укріпити восхотіл». При цьому було деталізовано, що Софійський собор потребує ремонту, церковних книг та ікон, велика Лаврська церква -- нової покрівлі й розписів, Видубицький монастир -- відбудови півцеркви та огорожі. Крім грошових пожертв, від царя також очікувались грамоти з дозволом на вільний проїзд за милостинею. При цьому Петро Могила робив акцент на ремонті Софійського собору -- ним уже було розпочато відновлювальні роботи, але «смирение мое не может привести в совершенство» цю справу. Натомість це «царское есть дело», оскільки лише він може «поревновати» своїм «святым прародителемъ, создателемъ церкви святыя Софии» -- князя Ярослава, сина рівноапостольного князя Володимира. Загалом, як видно з листа, до щедрих грошових надань царя переконували за допомогою аргументів про його нібито династичний зв'язок з давніми київськими князями (фундаторами давньоруських храмів) і тим, що щедроти царя потрібні для «памяти и утіхи ради всего российскаго православного рода». Крім того, своє звернення митрополит аргументував незвичним посольським даром -- мощами князя Володимира («святых его мощей часть»), якого названо прародителем царя. Як сказано у листі, це був «достойный дар пресветлого царского величества... от нищего архиерея» Цит. за: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 11-21. Публікацію листа див.: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 18. -- С. 27-29..

Прикметно, що подібний спосіб аргументувати «від історії», тобто -- апелювати до епохи князя Володимира, його нащадків та стверджувати про існування прямого династичного зв'язку з ними Михайла Романова, -- характерний і для чолобитних від ігуменів київських монастирів. Так, звертаючись до царя по милостиню, ігумен Видубицького монастиря згадував «київських прародителей» царя, котрі «оставиша всему православию нашему многие монастыри» (в т. ч. і Видубицький). Інший настоятель -- Києво- Братського монастиря, сподіваючись на щедроти від царя у справі ремонту Трьохсвятительської церкви (належної цьому монастирю за королівською грамотою 1638 р.), вказував, що даний храм є «построение прародителя твоего государева святаго и равноапостолнаго великаго князя Владимера, нареченнаго во святом крещении Василия, который принявши во граді Корсуни и возвратяся в Киев, воздвиг ту первоначалную церковь во имя ангела своего св. Василия великаго»Чолобитна ігумена Видубицького монастиря. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 22-26. Або: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 19. -- С. 29-30.. Схоже, лише ігумен Пустинно-Ми- кільського монастиря (зі зрозумілих причин) схиляв царя до щедрот за допомогою звичних для Москви прийомів -- завдяки посиланню на практику подаянь і грамоти цій обителі від московських (а не київських) попередників царя Михайла РомановаЧолобитна настоятеля Пустинно-Микільського монастиря. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 32-35. Або: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 21. -- С. 31-32..

Аби зрозуміти, наскільки риторика документів посольства Петра Могили вирізнялася з уже усталеної практики, звернемо увагу на представників Ватопедського та Іверського на Афоні монастирів, що перебували в Москві в той же час. Більше того, представників «грецького» і «київського» православ'я приймали у царя одночасноДокументи про урочистий прийом посланців див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 53-65. Або: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 34. -- С. 39-42. Греки в якості посольського дару привезли «звичні» дари (такими, як правило, були ікони, частки мощів святих та знані православні реліквії).. В очах московського двору греки і кияни були однакові -- як прохачі милостині -- «скудные, нищие и розоренные» (зрештою, такими вони себе позиціонували). Недарма посланці від грецьких і київських монастирів утримувалися однаково і отримували тотожне царське жалування (що буде уточнено нижче). Але, якщо дивитися в ширшому контексті, можна зауважити чимало відмінностей. Греки були знаними у Москві прохачами милостині вже більш як півтора століття (до слова, поїздки з усіх православних східних патріархатів за милостинею до Москви усталилися упродовж XVI ст.). Їхні звернення до царя за матеріальною допомогою обґрунтовувалися давно апробованими засобами -- аргументами про одну вселенську православну віру, яка є гнаною іновірними (турками), а також надсиланням православних реліквій, до яких московська еліта постійно проявляла жвавий інтерес В даному випадку, задля підтвердження престижу православної столиці. Про практики грецьких посольств і ставлення до них у Москві див.: Каптерев Н. Характер отношений России к православному Востоку в XVI и XVII столетиях. -- Изд. 2-е. -- Сергиев Посад, 1914. -- С. 103-247.. Натомість представники Київської митрополії стали шукати милостиню у Москві віднедавна -- спершу в останні десятиліття XVI ст., а вже більш стабільно -- з 1620-х років. Це сталося явно під впливом практики представників грецького церковного кліру, які постійно їздили до Москви безпосередньо через терени Речі ПосполитоїГудзяк Б. Православні мандрівники XVI століття на шляху з Османської імперії до східнослов'янських земель // МАРРА МиМЭГ збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. -- Львів-Київ-Нью-Йорк, 1996. -- С. 212230. В даному випадку доречно згадати про поїздку до Москви єрусалимського патріарха Феофана, котрий, як відомо, у 1620 р. висвятив православних ієрархів у Києві.. Та на відміну від греків, вихідці з Київської митрополії оперували ширшим набором аргументів, апелюючи не лише до спільності віри та переслідувань іновірцями (католиками та уніатами), а й до ідей «спільного минулого» та династичної тяглості.

Вперше подібні ідеї прозвучали у листі львівських братчиків до московського царя Федора Івановича у 1592 р. Називаючи останнього пращуром Володимира-хрестителя та «провідником роду Російського», братчики просили коштів на відбудову власної Успенської церкви. За два десятиліття подібна риторика вживається у зверненнях до царя від Іова Борецького. Він та його найближче оточення, фактично перебуваючи на напівлегальному становищі, часто зверталися до царського двору за допомогою, причому не лише за милостинею. Від царя, схоже, очікували більш серйозної підтримки православної ієрархії у її боротьбі за власні права в Речі Посполитій, а в окремих випадках -- розраховували оговорити можливості переходу «в державу царя» (як це, зокрема, зробив Йосиф Курцевич і намагався зробити Ісайя Копинський, вочевидь, тим самим спровокувавши переселення у 1630-х рр. великої групи монахів з Густинського монастиря до Московії). Утім, в даному випадку важливо, що у риториці київських церковних ієрархів при їх спілкуванні з Москвою протягом 1620-х років дедалі активніше лунали ідеї стосовно спільності віри, історії та походження. Як не дивно, Йов Борецький був чи не першим, хто непрямо ототожнив правлячого московського царя Михаїла Федоровича з династії Романових з давніми київськими Рюриковичами. Так, в одному з листів у 1624 р. він безпосередньо означив Михайла Романова як «отрасль и племя великих всея России самодержцев», котрий «отчину российского племени единоутробних людей» звільнитьТекст листа Борецького царю від 24 серпня 1624 р. надруковано у: Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в 3 т. -- Т. І. -- М., 1953. -- Док. № 22. -- С. 46-48.. Надалі, звертаючись до царя за милостинями на великі київські монастирі, Борецький постійно підкреслював його історичний зв'язок з Києвом та давньоруськими князями, які фундували тут той чи інший монастирЦе видно з листів, що збереглись серед документів київських посольств до Москви у 1625 та 1627 рр. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 2, 1625 р.; Спр. 2, 1627 р.. Утім, ці прив'язки обмежувалися лише фразами загального характеру про належність царя «до племені» києво-руських правителів.

Такого роду аргументи та риторичні стратегії застосовані і у посольстві Могили до царя 1640 р. Як уже було показано вище, всі «чолобитні прохання» до Михаїла Романова засновані на аргументах про його династичний зв'язок з київськими Рюриковичами та короткому пригадуванні фундаторів того чи іншого монастиря, при позиціонуванні їх предками царя. «Новацією» Петра Могили стало пряме прив' язування московського правителя до особи хрестителя Русі князя Володимира; за часів Борецького загальними фразами означувалася належність царя до «племені» давніх київських правителів, а не до когось із них конкретно. Петро Могила у 1640 р. наче не помічав, що у Москві з 1613 р. правила зовсім інша династія. Можна, проте, припустити, що найвищий київський церковний ієрарх стверджував (і визнавав) тяглість московської царської традиції та легітимність Романових в ній. З іншого боку, це був явний «риторичний хід», розрахований на те, аби привернути увагу православного монарха до київської церкви, яку тут, у Києві, пози- ціонували з «історичним корінням», а загалом, ототожнювали з православним Сіоном -- місцем, з якого розрослася церковна традиція по всій Русі, в тому числі і у «Великій Росії» (тобто, Московії).

Між тим, декларації про прямий зв'язок царя з князем Володимиром ще й додатково унаочнювалися надсиланням до Москви останків мощів хрестителя Русі. Безперечно, вони мали супроводжуватися відповідною риторикою, інакше їхня цінність та призначення не були ясними адресату.

Вдаючись до такого кроку, Петро Могила мав великі сподівання. Перші роки його митрополитства позначені скандальним відбиранням в уніатів давніх київських храмів (передусім Софійського собору та Десятинної церкви) і початком масштабної реставрації найдавніших і найшанованіших із них Детально див.: Голубев С.Т. Киевский митрополит Пётр Могила и его сподвижники (Опыт исторического исследования). -- Т. 2. -- К., 1898. -- С. 403-463.. За слушним спостереженням С. Плохія, відомий митрополит відновлював не просто давній Київ, а Київ часів ВолодимираПлохій С.М. Наливайкова віра... -- С. 309.. Справді, постулюючи ідею прямого історичного зв'язку очолюваної ним церкви з тією «церквою», яку заснував Володимир, Могила передусім намагався відбудувати ті церкви, будівництво яких вважав справою рук хрестителя Русі. Йшлося передусім про Десятинну та Трьохсвятительську церквиДо слова, Трьохсвятительська церква в чолобитній ігумена Братського монастиря означена як «святое и первоначалное место святого и великаго Василия», тобто, князя Володимира. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 73. Або: див. публікацію: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 40. -- С. 44-45. і, як не дивно, про храм Спаса на Берестові (його будівництво, як ми знаємо з літописів, є справою рук Володимира Мономаха)Як видно з посилань «Тератургеми» Кальнофойського, будівництво храму Спаса на Берестові помилково приписувалося князю Володимиру Святославичу через вплив польської «Хроніки» Мацея Стрийковського. Цей текст був популярним серед могилян- ських інтелектуалів, визначивши, зокрема, характер здійсненого ними «перепрочитання» давньоруської історії та творення власного «культурного коду»: Толочко О.П. «Русь» очима «України»: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. -- 1994. -- № 1. -- С. 111-117.. До цього ряду, безперечно, належав і Софійський собор як центр митрополії, котрий називали «матір' ю всіх церков». Відновлення столиці і церкви Володимира мало конфесійний та пропагандистський характер, адже таким чином унаочнювалася історична традиція і тим самим стверджувався престиж православної церкви в Речі Посполитій серед інших конфесій. Крім того, це був один зі способів творення конфесійної свідомості православного кліру і пастви, які, завдяки старанням енергійного митрополита, мали уявно гуртуватися довкола Києва як місця головних православних святинь та історичної традиції, початком якої вважався князь ВолодимирШирше про це див.: Пугачева Н.Т. Идейно-политический смысл реставрационной деятельности Петра Могилы // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. научн. трудов. -- К., 1987. -- С. 132-140; Charipova L. Peter Mohyla and St. Volodimer: Is There a Symbolic Link? // The Slavonic and East European Review. -- 2002. -- July. -- Vol. 80. -- № 3. -- P. 439-458; Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. -- К., 2005. -- С. 286-292.. Однак Могила не мав потрібних коштів для здійснення задуманої масштабної реставрації. Утім, практика діяльності його попередника підказувала ідею звернутись за матеріальною підтримкою до одновірної МосковіїСеред дослідників усталилось переконання, що Могила був політичним антимосковитом. Див.: Шевченко І.В. Україна між Сходом і Заходом: нариси з історії культури до початку Х'УІІІ ст. -- Львів, 2001. -- Див. нарис 11. Перед 1640 р. Могила востаннє контактував з царем у 1628 р. Безперечно, причини були зовсім іншими, ніж ті, які називав митрополит у листі до царя в 1640 р. Треба, вочевидь, зважати на те, що протягом 1630-х рр. з Московією активно контактував противник Могили Ісайя Копин- ський (як невизнаний королем митрополит), створивши тому відповідне «реноме» як ставленика «короля та єзуїтів». Особливо показовим в даному плані є чутки, які поширювались у Московії про Могилу у 1630 р. Див., зокрема, публікації у: Воссоединение Украины с Россией. -- Т. І. -- М., 1953. -- Док. № 68. -- С. 118-119 (відписка севського воєводи 1631 р. про Могилу та Копинського); Док. № 133. -- С. 222 (розповідь монаха Густинського монастиря про Петра Могилу, 1638 р.)..

Надіслані останки мощів, по суті, символізували запрошення православному самодержцю взяти дієву участь у вже розпочатій енергійним митрополитом відбудові церков Володимира. З явно прагматичних міркувань Михаїла Романова зарахували до родини Рюриковичів і, як і колись (тобто в 1620-х роках), всіляко декларували наявність у нього спадкової «отчини» у Києві, яку він має підтримувати своїми коштами. Більше того, отримання ним мощів нібито власного пращура мало стати свого роду символічним долученням царя до київських святинь та історії, тим самим московський монарх отримував належний уділ у «київському спадку». Поза тим, обраний на Земському соборі Михаїл Федорович, здавалось би, одержував вагомі ідеологічні підстави для власної легітимації на троні «православного царства». Як ми знаємо, ствердження за правителем давнього династичного походження на той час було чи не найкращим способом легі- тимізації його влади в очах підданих та престижу поміж сусідніх володарів. За це, правда, від московського царя очікували чималих грошових вкладень і навіть майстрів для здійснення реставрації «спадщини» давніх київських князів.

Утім, надсилаючи мощі князя Володимира, Петро Могила задумав отримати від царя набагато більше, аніж матеріальні пожертви. В одній із чолобитних, озвучених у Посольському приказі намісником Ігнатієм, царя просили, аби «велЪлъ своим государевым мастером своею царскою казною сділать раку на мощи прародителя своего святого и равноапостолного великого князя Владимера, которая поставлена будет с его мощи в соборной церкви у Святое Софіи, юже сооружи великий князь Ярослав сынь его» РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 72. Публікацію див.: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 39. -- С. 44.. Митрополит, як бачимо з указаних вище ідейних міркувань (та у «вічную память всему росийскому народу»), задумав з участю царя створити меморіальне «місце пам'яті» князя Володимира, якого в тогочасних текстах означували «батьком православного народу руського» Про тогочасний культ Володимира ширше див.: Ричка В.М. Святий рівноапостольний князь Володимир Святий в історичній пам'яті. -- К., 2012. -- С. 113-155.. Натомість в іншій своїй чолобитній, яку намісник Ігнатій подав у Посольському приказі 7 квітня 1640 р., митрополит пропонував створити у Москві православну школу з київськими учителями (з Братського монастиря), «чтоб боярских и простого чину детей греческой и словенской грамоте учили». Таку «преславну справу» цар мав би зробити «яко світило всему православному роду росийскому»При цьому Петро Могила посилався на досвід відкриття школи, що подібна київській, у Валахії: «...как и Волошской воевода Василей в Волошском государстве, по своему прошенью, от того ж киевского митрополита, учителей учинил». Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 70-71. Або: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 33. -- С. 39..

Можна припустити, для Петра Могили та його оточення мощі хрестителя Русі усвідомлювалися як вагомий аргумент для налагодження контакту з православною Московією, з якою у киян були спільні «історичні початки» (так, принаймні, підказували історичні твори, створені в їх середовищі). В їх інтерпретації князь Володимир був «початком історії», видимі сліди якої відображені в збережених київських церквах чи їх руїнах. Більше того, пригадування особи хрестителя Русі було одним з аргументів, чому Київ і Москва мають спільну історію. Тим паче, в обидвох церквах -- Київській митрополії та Московському патріархаті -- князя однаково поминали як святого. Все це, безперечно, впливало на свідомість учасників київського посольства. Доставляючи у Москву останки мощів князя Володимира в «ковчігі сребряном» у 1640 р., посланці Петра Могили, очевидно, уявляли свою поїздку до одновірної Московії як важливу місію, що має бути прийнята і винагороджена там по-особливому. Одна з чолобитних митрополичого намісника Ігнатія, збережена серед документів посольства, виражає його очікування на особливий прийом. За проханнями підняти утримання посланців, що супроводжені фразами на зразок того, що «твоим (царським -- Я.З.) поденным кормом сытымь не будешь», коням взагалі не дають нічого, а дровима «не протопитися» , можна вловити сподівання на високим прийом у Москві, що не справдилися, попри привезені туди мощі «прародителя роду Російського».

Київське посольство з «мощами» Володимира 1640 р.: реакція Москви

Проведене дослідження приказних записок (розпорошених по різних справах) стосовно утримання посольства, винагороди посланцям і царські пожалування загалом приводить до висновку, що у Москві в 1640 р. посланці Могили, попри свою витончену риторику та особливі посольські дари, не були прийняті в якийсь особливий спосіб.

Передусім денне утримання посланців митрополита було таким же, як і інших прохачів милостині, як з боку православних Речі Посполитої, так і греків. Показово, що, як згадано вище, намісник Ігнатій звертався з окремою чолобитною до царя з проханням підвищити денне утримання. Утім, резолюція у Посольському приказі була маловтішною: «государь пожаловал, велел дати в Приказ конского корму на лошади по четверти овса да по острамку доброму сіна на всякую лошадь». Денне утримання, поза тим, залишено без змін РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1. 1640 р. -- Арк. 68. Публікацію документу див.: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 36. -- С. 42-43. Денне утримання було таким: «архимариту по 8 денег, болшим старцам по 5 денег, досталным по 4 денги, слугам по 3 денги чел на день»: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1. 1640 р. -- Арк. 77 зв. Публікацію документу див.: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 44. -- С. 47-48..

Як видно із «пам'ятних записок» у складі документів посольства 1640 р., посланців Петра Могили наділено царським жалуванням, відповідним тому, яким наділяли прохачів милостині з Ватопедського та Іверського монастирів на Афоні. Так, у 1640 р. архімандрита Ватопедського монастиря Феофана, який прибув до Москви з племінником, келарем та кількома попами, по- жалувано так: «велено им дат архимариту камка смирная добрая 40 соболей в 20 рублев, келарю -- камка да 40 кунец меншие цены, 10 рублев денег, служке 2 рубли да сукно доброе ж». Посольство з Києва пожалувано так же само. Відповідно, митрополичому наміснику надано «камка добрая смирная сорокь соболей в дватцат пять рублей, денег дватцат рублев» (по суті, прирівняно до архимандрита); печерському уставщику Іринарху та архідиякону Амбросію -- кожному «камка смирная по сороку соболей по двадцати рублев сорок, да по 15 рублев денег»; двом ігуменам -- «по камке адамашку по сороку соболей по дватцати рублей сорок по 15 рублев денег»; келарю Пустинно-Микільського монастиря -- «камка смирная, да сорокь кунець меншии цены, 10 рублев денег»; трьом митрополичим слугам -- «по сукну английском да по 4 рубли»; «дітЬнишам 12 человекам по 2 рубли да по сукну доброму» РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1. 1640 р. -- Арк. 49-50. Представники Іверського монастиря були пожалувані так же само. Див.: Там само. -- Арк. 50-52. Дані матеріали не публікувалися.. Треба зазначити, кияни прирівнювалися до вихідців шанованих у Москві грецьких монастирів, і їх жалування, як бачимо, у 1640 р. (як і в інші роки) не відрізнялося. Таке рішення у приказі з'явилося ще в 1628 р., коли посланцям з Києво-Печерської лаври (до речі, відправленим архімандритом Петром Могилою) надано аналогічне жалування; представники інших монастирів отримували відповідно меншеПро цю практику див.: Харлампович К.В. Малороссийское влияние... -- С. 85.. Між тим, саме в таких обсягах отримували жалування посланці київського митрополита Йова Борецького у 1628 та 1630 рр.Розмір їх жалування практично ідентичний тому, що отримали посланці Могили у 1640 р. чи представники згаданих грецьких монастирів на Афоні. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 99-100. Або.: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 28. -- С. 35-36 (тут: «пам'ятні записки» з порівнянням жалування за різні роки)., що, в свою чергу, засвідчує значну увагу до цього діяча та його людей з боку царського двору.

Утім, найголовнішим показником реакції Москви на київське посольство 1640 р. з мощами князя Володимира є передане в Київ царське жалування Петру Могилі. Цар «велел дати своего государева жалованья... соболми на сто на пятдесят рублевъ», причому не за мощі, а «за ево службу [підкреслено нами. -- Я.З.], что онъ раделъ и берегъ ево государева посланника Богдана Дубровского, какъ онъ Ьхалъ на Киевъ изъ Молдавские земли». Тим часом київським монастирям -- Видубицькому, Братському та Пустинно-Микіль- ському -- було дано «государева жалованья соболями жъ на всякое церковное и монастырское строенье по сту рублевъ въ [кожен. -- Я.З.] монастырь» РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 88 зв.; Акти ЮЗР. -- Т. 3. -- С. 50.. Крім того, у Києво-Печерську лавру було пожалувано окремі друковані видання міней за п'ять місяцівАле це було виконання царського указу про царське пожалування у Лавру, що був невиконаним ще 1628 р. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 9797 зв.. Важливо: у документах посольської справи 1640 р. більше не згадано якогось іншого жалування Могилі. У книзі грецького приказу за 1645-1647 рр. є окрема довідка стосовно царського пожалування київському митрополиту в 1640 р. Останньому тоді послано «государева жалованя с теми старци 2 сорока соболей ценою на 150 рублев РДАДА. -- Ф. 52: Грецький приказ. -- Оп. 1. -- Кн. 5: за 1645-1647 рр. -- Арк. 78.. Ці кошти надіслано «за службу». Таким чином, можна констатувати, що за відправлені до царя мощі князя Володимира Петро Могила не отримав окремого жалування. І це доволі показово, оскільки привезені до царського двору «посольські дари» (чи то мощі, чи ікони, чи якісь цінні речі або коні тощо) оцінювалися, і за них потім цар віддячував «з надлишком». Наприклад, у 1643 р. архімандриту одного із сербських монастирів за привезену частку Животворного Хреста Господнього «дано государева жалованя на откуп и за святиню соболми на 100 рублев»Там само. -- Арк. 160 зв-161.. Але більш показовим є приклад, що стосується самого Могили: інше його посольство до Москви у 1646 р. отримало окремо жалування за привезені дари («киевскому митрополиту Петру Могиле за его дары [підкреслено нами. -- Я.З.] послано соболей... на 300 рублев») і окремо -- на «церковное и монастирское строение» Серед дарів, зокрема, були миро від глав печерських святих, породисті коні та окремі предмети розкоші. Див.: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5: за 1645-1647 рр. -- Арк. 174 зв.-175.. Посольство ж 1640 р. за свої дари (мощі Володимира та різьблені дерев'яні хрести) нічого не отримало.

Можна по-різному пояснювати, чому Петро Могила не отримав царської винагороди за мощі рівноапостольного князя. Логічно, звісно, припустити, що в Москві засумнівалися в автентичності привезених з Києва мощівПодібне припущення часто висловлювалося в історіографії. Див., зокрема, аргументи у: СмирновЯ.И. Рисунки Киева 1651 г. ... -- С. 458-459.. Між тим, у збережених документах, які стосуються посольства, прямо не виражено таких підозр. І лише у виписці в доклад царю, складеній чиновниками Посольського приказу, що, по суті, містила витяги з усіх чолобитних та пояснень до них («расспросных речей) представників київського посольства, іншою рукою зроблено такий запис: «обріл де он [митрополит. -- Я.З.] те мощи в розоренной церкви [мається на увазі Десятинна церква. -- Я.З.] под спудом во 143 году [тобто, в 1635 р. -- Я. З.] РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 77 зв. До речі, у цитованій вище «Тератургемі» названо дві дати віднайдення мощів князя Володимира -- це 1635 р. та 1636 р. (подвійність, вочевидь, пов'язана з друкарськими помилками).. Така приписка в «докладі», вочевидь, була зроблена після отримання відповіді від посланців київського митрополита (очевидно, його намісника Ігнатія) про місце знайдення мощів. Важливо, що ця приписка знаходиться навпроти пункту «докладу» з викладом змісту чолобитної, за якою царя просять допомоги у виготовленні раки хрестителя Русі у Софійському соборі. Вірогідно, при обговоренні даної чолобитної у когось із дяків (чи піддячих) Посольського приказу могло виникнути питання про місце Могилиної знахідкиПодібне міркування вже висловлено у: Смирнов Я.И. Рисунки Киева... -- С. 458. Його аргументи, що ця приписка виражає повну недовіру Москви, спростовано у: Butler F. Enlightener of Rus'. The Image of Vladimir Sviatoslavich Across the Centuries. -- Bloomington, Indiana, 2002. -- Р. 104-105..

А між тим Петро Могила у своєму листі до царя Михаїла Федоровича спеціально уточнив, де і коли було знайдено останки князя. За словами митрополита, мощі було знайдено «мною в мраморном гробі...в Десятинной церкви пречистой Богородицы киевской розоренной, идеже древле положены быша». Іншими словами, їх було знайдено там, де вони і мали бути, -- на місці поховання князя в Десятинній церкві, про що повідомляв будь-який пристойний літопис (чи то московського чи київського походження) та житіє князяТобто, місце знахідки ставало доказом належності знайдених останків князю Володимиру. Тут доречно згадати, що в могилянських друках після 1636 р. стала активно долучатись інформація про місце поховання князя. Так, у друкованій «Анфології» 1636 р. у присвяченій Володимиру главі повідомлялось, що князя поховано у мармуровому гробі у Десятинній церкві. Подібної інформації немає у друкованому «Анфологіоні» 1619 р., що було більш форматним і об'ємним виданням.. Цим самим мали розвіятися вірогідні сумніви щодо ідентичності привезених до Москви мощей.

Спробуємо також припустити, що відсутність реакції при царському дворі на «мощі» князя Володимира, можливо, пов'язана з неготовністю Москви до такого роду дарунку, особливо «риторичних ходів» митрополита довкола ньогоНа думку Я.І. Смірнова, у Москві не повірили в приналежність привезених мощів князю Володимиру і забажали перевірити їх достовірність, як перевіряли свого часу оригінальність Хітона Господня, надісланого перським шахом Аббасом у 1625 р. Див.: Смирнов Я.И. Рисунки Киева 1651 г. ... -- С. 459. Утім, ми не маємо жодних свідчень подібної перевірки останків Володимира. З іншого боку, навряд чи доцільно ототожнювати ситуації прийняття особливо шанованої християнської реліквії з тим, як могли приймати «мощі» Володимира. З огляду на викладені вище міркування, «мощі» Володимира навряд чи могли сприйматися реліквією такого рівня, як ризи Христа. Тим більше, що пояснення Могили у листі та його намісника у приказі не виглядають підозріло: мощі знайдено там, де, згідно літописів, мало би бути поховання князя Володимира..

Треба зважати на те, що тогочасна московська еліта, на відміну від Петра Могили, мала вкрай обмежений інтерес до князя Володимира. В оточенні нової династії Романових особа рівноапостольного князя не мала такої значимості, як це було у часи, скажімо, Івана Грозного та його попередниківButler F. Enlightener of Rus'... -- Р. 114-118; Ричка В.М. Святий рівноапостольний князь... -- С. 98-112.. Михайло Федорович був обраним царем (на Земському соборі), а не прямим спадкоємцем попередників. Відповідно, у перші десятиліття правління Романових на троні питання конструювання їх прямого генеалогічного зв'язку не могли так однозначно вирішувати, як це зробив Петро Могила у своїх чолобитних. В інтерпретації тогочасних московських ідеологів правлячий цар попросту став «другим Володимиром». Останній натомість залишався символом хрещення і «початків» православної Московії. Подібного роду ідеї відображені в «Історії про царів і великих князів землі Руської» московського дяка Федора Грібоєдова, написаній у 1660-х роках для юного покоління царської родини. У цьому творі також наявні спроби прив'язати Романових до дружини останнього з московських Рюриковичів на троні. Про прямий генеалогічний зв'язок Михайла Романова чи його сина Олексія Михайловича з хрестителем Русі у тексті немає навіть натяківНамагаючись бодай якось пов'язати Романових з Рюриковичами, автор вводить у свій текст окрему розповідь про Анастасію -- дружину Івана Грозного і тітку Михайла Романова, а також докладно описує процедуру обрання його на царство. Див.: Грибоедов Ф. История о царях и великих князьях земли русской // Памятники древней письменности. -- Т. CXXI. -- СПб., 1896. -- С. 26-27, 46-60. Побіжний аналіз тексту див.: Когут З. Династичне чи етнодинастичне царство? Дві ранньомодерні концепції Росії // Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. -- К., 2004. -- С. 170-174.. Тож декларації Могили у 1640 р., що цар Михаїл є прямим нащадком Володимира Святославича, не могли мати такого ефекту у Москві, на який розраховували у Києві. Більше того, це виглядало нетактовно. Цього, проте, не міг врахувати Могила.