Київські посольства XVII ст. з "мощами" князя Володимира до Москви

І лише через менш ніж за два десятиліття декларування прямого династичного зв'язку Романових з Володимиром матиме інше сприйняття у Москві. Адже після переходу Богдана Хмельницького під московський протекторат у 1654 р. подібна риторика (якою вона вперше прозвучала в редакції Петра Могили 1640 р.) буде покладена в основу аргументації історичного права царя на «київську отчину» (тобто, на підконтрольну Війську Запорозькому територію). Не випадково, на посланців печерського архімандрита Інокентія Гізеля з мощами Володимира у 1658 р. у Москві відреагували зовсім інакше (що буде детальніше розглянуто далі).

Таким чином, цар та його оточення у 1640 р. могли не оцінити тих «ідеологічних переваг» від фізичної наявності у Москві мощів хрестителя Русі, які йому пропонував Петро Могила. Тож проекти з «меморіалізації» Володимира (а це передусім виготовлення спеціальної раки з мощами князя у Софійському соборі) не були підтримані царським коштом.

З іншого боку, не можна не враховувати того, що у Москві могли в той час з підозрою ставитись до Могили та очолюваної ним Київської митрополії. Після 1620 р., коли з ініціативи московського патріарха Філарета було затверджено «Указ како изыскивати и о самех белорусцех, иже приходящих от Полскаго и от Литовскаго государства, в православную веру нашу гре- ческаго закона», православні Київської митрополії поряд з католиками та уніатами вважалися неблагочестивими християнами, яких належить перехрестити у «правильну віру»Див.: Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. -- Т. І. -- Казань, 1914. -- С. 22; Опарина Т.А. Украинское духовенство и Московский патриархат в середине XVII в.: контакты и конфликты (вопрос об отношении к киевскому благочестию в русских церковных кругах, circa 1651) // Православие Украины и Московской Руси в XV-XVII вв.: общее и различное / Под ред. М. Дмитриева. -- М., 2012. -- С. 232-266. Також більш узагальнений погляд у: Кінан Е. Сприйняття московитами інших східних слов'ян перед 1654 роком // Російські історичні міти. -- К., 2003. -- С. 38-65..

Крім того, протягом 1630-х років, через недоброзичливі доноси Ісайї Копинського та поширення чуток людьми його кола про «заведення унії» у київських церквах (що нібито спонукало частину монахів Густинського монастиря перебратися в межі «православного царства»), при царському дворі могло сформуватися підозріле ставлення і до самого Петра МогилиДив. прим. № 29., що, в свою чергу, могло стати причиною пасивності до його проектів. Підстав думати так додає також порівняння царського жалування йому та його попереднику -- Йову Борецькому, який для Москви мав бути «своїм» Як відомо, у Москві з 1620-х рр. «на службі» знаходилася рідня цього митрополита. Більше того, у складі київського посольства 1640 р. був Ілля Борецький, який просив дозволу на зустріч зі своїми братами (Андрієм Борецьким та Павлом Кня- жицьким) і, крім чолобитної про царську милостиню собі, як свояку колишнього митрополита, заявив також про намір з родиною перебратися до Московії. Див. чолобитні Боярського та його родичів серед документів посольства див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 1, 1640 р. -- Арк. 42-46, 47-48. Або: Акты ЮЗР. -- Т. 3. -- Док. № 32 і 31. -- С. 38-39 і 36-37 відповідно.. Зокрема, у 1628 р. з посольством києво-печерського архімандрита Борецькому передано таке царське жалування: «образ Пресвятой Богородицы, обложен серебром, да соболей... всего 6 сороков соболей ценою на 300 руб»Про ці дари знаємо зі службового докладу, що знаходиться серед документів посольства Петра Могили 1646 р.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 2, 1646 р. -- Арк. 96. Крім того, є окрема виписка про жалування цьому посольству у грецькому приказі: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5: за 1645-1647 рр. -- Арк. 176 а.. Натомість Петро Могила у 1640 р., як ми знаємо, отримав царське жалування не за свої чолобитні і дари, а тільки «за службу», причому вдвічі менше («соболей на 150 рублев») і без якогось подарунку.

Поза тим, Петро Могила продовжував активно відправляти до Москви посольства після 1640 р. (чого він, до речі, не робив у 1630-х роках), і цар щоразу віддячував його щедрими подарункамамиКонтакти та рівень порозуміння Петра Могили з Москвою на основі документальних матеріалів усіх його посольств будуть відображені в іншій нашій публікації.. Показово, що наступне посольство Могили прибуло до Москви через чотири роки (у 1644 р.), а потім -- у 1646 р. Відповідно до царських грамот (як 1628 р., так і пізніших), представники від Києво-Печерської лаври могли приїхати до Москви один раз у 5-6 роківДив. текст царської грамоти 1646 р., якою поновлено текст проїзжої грамоти царя Михаїла Федоровича та «діда Філарета» у: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5: за 16451647 рр. -- Арк. 210 зв .-214 (фактично, в основу грамоти покладено текст 1628 р.). Див. також згадки резолюції грамоти 1628 р. про приїзд за милостинею один раз в 5-6 років у: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 2, 1646 р. -- Арк. 93.. Однак один і той же лаврський представник Іринарх зі служками від імені митрополита тричі прибуває до Москви в межах шести років (тобто, в 1640, 1644 і в 1646 рр.). Привертає увагу також те, що в 1644 та в 1646 рр., окрім милостині на «церковное строенье», Могила отримує також цінні подарунки: спершу на суму 187 рублів (панікадило, фігура орла) та друковані книги, а через два роки -- ще більше: ікони та соболів ціною в 300 рублів (в обох випадках з друкованими книгами)Див. службову записку, де приведено дані царського жалування згаданим посольствам Могили у: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5: за 1645-1647 рр. -- Арк. 174175 зв. Також див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 2. 1646 р. -- Арк. 99-101 (тут документи гірше збережені).. Але показовим є і те, що в 1644 р. на «церковное строение» цар відправив митрополиту тисячу рублів соболями -- незвично велику і неспівмірну сумуРДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5: за 1645-1647 рр. -- Арк. 180.. Такі дари виявляють швидше прихильність, аніж неприязнь московских самодержців (спершу Михаїла, а у 1646 р. його сина Олексія Михайловича).

Утім, посольство 1640 р. навряд чи можна вважати зовсім невдалим. Цар пожалував «на всякое церковное и монастырское строенье» по 100 руб. в кожен монастир (йшлося, нагадаємо, про три монастирі -- Видубицький, Пустинно-Микільський та Братський). Кошти на монастирі в сумі 300 руб. разом зі 150 руб., що були жалуванням Могилі «за службу», загалом складають 450 руб.Між тим, з документів неясно, чи була якась царська милостиня на Софійський собор та Києво-Печерську лавру. Жодних документальних чи іншого роду свідчень про милостині у 1640 р. на ці святині виявити наразі не вдалось. Ця загальна сума цілком співмірна з розміром царських милостиней на шановані при московському дворі православні святині. Більше того, як видно зі спеціальної виписки про дари чотирьом православним патріархам у 163 0-1640-х роках, надані їм царські пожалування соболями в багатьох випадках були такими, як і Могилі у 1640 р. (тобто, в 150 руб.) Зокрема, у 1638, 1641 та в 1643 рр. Утім, царська милостиня константинопольському та єрусалимському патріархам частіше була вдвічі більшою. Див.: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5. -- Арк. 227 зв .-230 зв. Дане порівняння хоч і не зовсім коректне, все ж певною мірою відображає статус Київської митрополії в московській ієрархії..

Крім того, є підстави гадати, що у 1640 р. у Москві все ж таки від- реагували на прохання відправити свого майстра для реставраційних робіт у Софійському соборі (щоправда, якоїсь відповіді у документах посольства не збереглося). За записом у книзі грецького приказу, у 1644 р. цар відправив у Київ «на время для церковного діла» сусальника Йоакима коштом своєї казниЦю думку висловлює і С. Плохій, зауважуючи на факт роботи царського майстра у Києві, а також на відсутність якихось документів, що засвідчували б категоричну відмову Москви. Див.: Плохій С.М. Наливайкова віра... -- С. 258.. А на самі реставраційні роботи надано втричі більше, ніж у 1640 р., -- тисячу рублів соболями РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5. -- Арк. 180-180 зв. Інформація про майстра також у документах Посольського приказу. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 2, 1646 р. -- Арк. 102..

Отже, можна констатувати, що у 1640 р. реакція Москви на прохання взяти участь у реставраційних проектах Могили була обмежена стандартними пожертвами на «церковное строение», аналогічними тим, які отримували прохачі милостині з різних куточків православної ойкумени (передусім, з грецьких та сербських монастирів)Переважно давали по 100 руб, «меншим» з теренів Білорусі -- від 30 до 60 руб, як бачимо з довідок про жалування, що вписані у книгу грецького приказу. Див.: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5. -- Арк. 16-16 зв. Показово, у 1642 р. Густинському монастирю взагалі було пожалувано 200 руб., але це був радше виняток, з огляду на ситуацію в обителі і спеціальне звернення Петра Могили. Див.: РДАДА. -- Ф. 52. -- Оп. 1. -- Кн. 5. -- Арк. 182-185.. Надіслані царю в якості особливого дару і пошани мощі князя Володимира разом з риторично витонченими формулюваннями про київських предків Михаїла Романова не справили того особливого враження при царському дворі, на яке розраховував Петро Могила. Поза тим, вже у 1644 р. той же Михайло Романов матиме набагато більший інтерес до відбудови давньоруських святинь Києва, що проявився у збільшенні його милостині та відправленні майстра.

А між тим, київські церковні ієрархи через менш ніж двадцять років повторно спробували з допомогою мощів Володимира здобути особливу прихильність православного московського монарха. Це сталося вже за цілком інших обставин та настроїв.

Київське посольство до Москви 1658 р. та його контексти

На початку 1654 р. Богдан Хмельницький присягнув у Переяславі на вірність московському цареві. Цю подію вже тоді обґрунтовували спільністю віри та «початкової історії», апелюючи, зокрема, до Володимирового хрещення та ідей часів Петра Могили про династичний зв'язок московських Романових з давньою київською династією Рюриковичів. Все це забезпечувало легітимність переходу підконтрольної Війську Запорозькому території під владу московського царя як його династичної «отчини». Тепер цар отримував не лише право на участь у відновленні «київського спадку» Володимира (як це могли тлумачити в часи Могили), а саме право володіння «православним Сіоном» та його церквами. Тим самим Київська митрополія потрапляла в орбіту впливу не лише світського монарха, а й московського патріарха, і з' явлена тоді перспектива об' єднання двох православних церков зовсім не підбадьорювала тогочасного київського митрополита Сильвестра Косова та його оточення. Церковні ієрархи Київської митрополії цілком резонно усвідомлювали загрозу перепідпорядкування своєї церкви московському патріарху, що, в свою чергу, могло потягти за собою втрату тих можливостей і особливого статусу, що їх досі забезпечувало перебування під юрисдикцією константинопольського патріархаСистематизація інформації про ставлення Косова та його оточення до Переяслава 1654 р. Див.: Затилюк Я.В. Давньоруська історія на службі у київських церковних ієрархів середини -- другої половини XVII століття: політична риторика і статус митрополії // Укр. іст. журн. -- № 6. -- 2012. -- С. 40-56.. Все це, безумовно, поставило київську церковну еліту перед необхідністю домагатися у царя підтвердження своїх давніх прав, статусу і визнання юрисдикції Константинополя. Відповідно київське духовенство спробувало спершу підтвердити як статус своєї митрополії, так і права і майнові володіння кожної окремої інституції.

У другій половині 1654 р., після певного зволікання і конфлікту з царськими воєводами у Києві в перші місяці після Переяслава, митрополит Сильвестр Косов відправляє до царя посольство на чолі з Інокентієм Гізелем (на той час ігуменом київського Пустинно-Микільського монастиря) разом зі своїми листами та чолобитними від ігуменів найбільших київських церков і монастирів. Найголовнішим завданням посольства було домогтися у царя підтвердження основного права Київської митрополії -- збереження її послушенства КонстантинополюДокументи посольства зберігаються в особій справі Посольського приказу. Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1, 1654 г. -- № 17. -- Стб. 1-160. Майже всі вони опубліковані. Див.: Акты ЮЗР. -- Т. 10. -- СПб., 1878. -- Стб. 705-770.. З цього приводу Гізель навіть подав додаткову чолобитну, в якій «именем всех» бив чолом «о вс-х волностях и правах, наипаче же о первой волности, яже есть вс-хь волностей и прав коренемь, [тобто] послушание к н(а)шему верхн-ишему пастырю константи- нополскому»РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1, 1654 р. -- № 17. -- Стб. 27.. Іншим завданням посольства було отримати царське підтвердження маєткових та інших прав окремих київських монастирів (зокрема, Києво-Печерського, Видубицького тощо). Настоятелі кожного з монастирів у своїх чолобитних вдавались до схожих риторичних прийомів, як і в 1640 р.: робився акцент на династичному зв'язку царя з князем Володимиром і згадувався фундатор відповідного монастиря, як правило, котрийсь із князів роду Володимира (наприклад, Всеволод Ярославич як засновник Видубиць- кої обителі) Поза тим, ідейні контексти були вже зовсім іншими. Київські ієрархи, стверджуючи походження теперішнього московського царя від київських Рюриковичів, мали на увазі, що цар мусить зберегти права кожної обителі, а загалом -- підпорядкування Київської митрополії Константинополю, так як це, мовляв, було заведено ще його історичними предками. З іншого боку, київське духовенство позиціонувало себе за безпосередніх спадкоємців «церкви Володимира», через це теж, здавалось би, їх права не можна порушувати.. Утім, попри витончені риторичні вправляння, київське духовенство, крім підтверджень маєткових прав, не отримало жодних гарантій (зокрема, окремої царської грамоти) щодо статусу своєї митрополії. Виключенням хіба стала заборона царським воєводам у Києві втручатися в юрисдикцію церковного суду. Зокрема, у царській грамоті києво-печерському архімандриту Йосипу Тризні містилися формулювання загального характеру про підтвердження грамот польських королів і «великих князів руських» на маєтності; натомість у документі не містилося конкретики стосовно визнання самого статусу і юрисдикції ЛавриОсновні формулювання грамоти типу «пожалували архімандриту ... прежние привилия, строения, которые от великих князей руских и королей польских иміют... маетностями владети и доходами» містяться у царських грамотах ігуменам інших київських монастирів і навіть митрополиту. Їх тексти див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1, 1654 р. -- № 17. -- Стб. 134-146.. Основною причиною цього став не лише факт неприязного ставлення Косова до царської протекції, що, відповідно, провокувало підозріле ставлення Москви до київських церковних ієрархів, а й, очевидно, самі наміри московської еліти щодо перепідпорядкування Київської митрополії загаломПро постійні спроби здійснення перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріарху див.: Лурье В.М. Русское православие между Киевом и Москвой. Очерк истории русской православной традиции между XV и XX веками. -- М., 2010. -- С. 173-185.. В такому сенсі поява спеціальної царської грамоти з визнанням юрисдикції константинопольського патріарха ставала б черговою перепоною у цій справі.

Через кілька років Інокентій Гізель вже в якості печерського архімандрита спробував домогтися у царя визнання особливого статусу Києво- Печерського монастиря як ставропігії константинопольського патріархаВідповідно, як інституції, що підлегла тільки константинопольському патріарху.. З цією метою на початку 1658 р. він спорядив до Москви власне посольство, представники якого мали подарувати царю мощі князя Володимира та підтвердити грамоту Андрія Боголюбського. Остання, як припускають, є підробкою кінця XVI ст., за допомогою якої канцелярія монастиря більш як два століття успішно обстоювала особливий статус і майнові права своєї обителі Детальніще про цю грамоту див.: Русакова Ю. «Грамоти» Андрія Боголюбського і Романа Галицького в контексті землеволодіння Києво-Печерського монастиря // Медієвістика: історія церкви, науки і культури. -- Вип. 5. -- К., 2003. -- С. 79-115; Затилюк Я. Грамота Андрія Боголюбського Києво-Печерському монастирю // КиШепіса. -- Т. 7. -- К., 2008. -- С. 215-236. Див. також: Русакова Ю. Неавтентичні документи Києво-Печерського монастиря XVI-XVП ст.: текстологія та поземельний аспект побутування: Дис. канд. іст. наук. -- К., 2008..

Відправлені до Москви печерський намісник Аксентій Устрицький зі старцями та ігумен Печерського Больницького монастиря Сильвестр, як декларувалося, прибули за «государевою грамотою, даною за красною печатью в прошлом году» РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 12, 1658 р. -- Арк. 3.. Однак їхньою справжньою метою, як очевидно з документів посольства, стало підтвердження прав власних інституцій, чому передусім мало передувати визнання царською канцелярією документів, які засвідчували легітимність доводів цих прав. Представники Києво-Печерського монастиря на урочистій церемонії «в подате» піднесли царю мощі князя ВолодимираТам само. -- Арк. 19.. Після цього у Посольському приказі було зроблено копії з пред'явленого ними тексту привілею Андрія Боголюбського Києво- Печерському монастирю на ставропігію (з датою 1159 р.), що була додатком до грамоти константинопольського патріарха Єремії ІІ Траноса, датованої 1592 р. (нею підтверджувався факт автентичності тексту надання князя Андрія монастирю, копія якого нібито зберігалася в патріаршому архіві). Коли в приказі «взяли списки», то «подлинные грамматы отданы наміст- нику»Там само. -- Арк. 95.. Важко сказати, як представникам Києво-Печерського монастиря вдалося домогтися визнання у Посольському приказі «подлинным» підроблений у кінці XVI ст. текст грамоти Андрія Боголюбського. Можливо, так сталося через автентичність грамоти константинопольського патріарха Єре- мії 1592 р., в якій містився текст привілею сина Юрія ДолгорукогоУ виписці з приказу міститься короткий опис печатки патріарха в кінці його грамоти та правильно прописаний його титул. Отже, остання могла дійсно бути справжньою: підстави думати так спонукає вказівка у документі приказу: «печать привішена свинцовая патриарша Еремія». А вже питання про те, як у канцелярії патріарха у 1592 р. підтвердили текст грамоти князя Андрія, потребує окремого пояснення, що виходить за тематичні рамки даної статті. Детальніше див.: Затилюк Я. Грамота Андрія Боголюбського... -- С. 219.. В будь- якому разі важливо, що даний успіх посольства супроводжувався урочистим піднесенням царю мощів його прапрадіда, князя Володимира.

Посольство Гізеля, по суті, вдалося до тих самих риторичних прийомів і засобів, що і його попередники у 1640 р. Московському царю так же само урочисто піднесено в дар мощі його славного пращура, а в чолобитних йому знов-таки нагадували про діяння київських предків. Так, архімандрит Києво- Печерського монастиря апелював до діянь князя Андрія Боголюбського, а ігумен Троїцького Больницького монастиря Сильвестр звертав увагу царя на те, що його обитель є «строение благоверного князя Николая Святоши, [який] далъ вкладъ его церкви в Болничной монастирь»РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 12, 1658 р. -- Арк. 56.. Однак за даних умов цар не лише мав дорівнятися своїми щедротами до давніх київських володарів, а й підтвердити та примножити надані ними права і привілеї. Адже, на відміну від 1640 р., тепер він став фактично володіти давнім Києвом.

Схоже, надсилаючи мощі хрестителя Русі, Інокентій Гізель, як і Петро Могила раніше, намагався продемонструвати свою лояльність московському царю і тим самим забезпечити успіх свого посольства. Але якщо вісімнадцять років тому у Москві поставились до часток цих же мощів доволі стримано і на прохання київського митрополита відреагували не одразу, то в 1658 р. ситуація була інакшоюПри цьому треба визнати, що в документах посольства не відображено жодного ставлення представників московського двору до привезених мощів. Утім, на відміну від 1640 р., у документах 1658 р. немає жодного коментаря щодо походження мощів, що дає підстави вважати, що привезені мощі тепер не викликали жодних підозр, швидше навпаки, були прийняті як особливий дар. Треба зважати, що, по суті, вже у Переяславі «пригадування» персони та «історії» князя Володимира забезпечувало легітимність зміни козацькою елітою свого протектора з польського короля на московського царя. Царською грамотою (копію якої теж знаходимо у цій справі) було підтверджено маєткові права Києво-Печерського монастиря та приписні за ним монастирі, відповідно до грамоти князя Андрія та інших привілеїв «князей росийских и королей полских». Див.: РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 12, 1658 р. -- Арк. 126-132.. На той час кардинально змінилася поточна політична кон'юнктура. Якщо у 1640 р. московська еліта не мала особливих запитів стосовно князя Володимира, то вже у 1654 р. «пригадування» особи хрестителя Русі стало постійною константою тогочасного політичного дискурсу, будучи зовнішньою формою виявлення політичної лояльності до царя .

Тож не дивно, що посольство було обдаровано цінними дарунками і загалом домоглося бажаного. Адже вперше царем було підтверджено пе-

черську ставропігію і документ, на якій вона засновувалася , -- тим самим створено важливий прецедент на майбутнє. Крім того, було визнано усі представлені маєткові документи Києво-Печерської лаври і Троїцького Боль- ницького монастиря. По суті, це було перше успішне підтвердження прав однієї із шанованих київських церковних інституцій, оскільки у 1654 р. московський самодержець відреагував загальними формулюваннями на подібного роду прохання.

Отже, друге «прибуття» мощів Володимира до російської столиці у свою чергу відкрило нову сторінку у відносинах Київської митрополії з православною Москвою, але тепер очікування і позиції сторін були іншими. Москва отримувала з рук Гізеля зримі докази свого права власності на «київську спадщину». Зовні це виглядало визнанням цього права з боку київських церковних ієрархів. Між тим, сам Інокентій Гізель, даруючи мощі московському царю, вочевидь, виходив ще і з тих переконань, що давня київська історія і істинна церква Володимира збережені тут, у Києві, під пильним наглядом оновленої Петром Могилою церкви. В даному разі доречно згадати, як у 1654 р. у своїй чолобитній до царя ігумен Михайлівського монастиря Феодосій Василевич відрекомендував себе і київських ієрархів як «синів істинного Сіону, що найперше ж є тут, у Києві, звідки закон і віра поширились на всю Русь» РДАДА. -- Ф. 124. -- Оп. 1, 1654 р. -- № 17. -- Стб. 42-48. Публікацію див.: Акты ЮЗР. -- Т. 10. -- Стб. 723-727..

У зв'язку з вищевикладеним можна також припускати, що саме в 1658 р. мощі князя Володимира було покладено до Успенського собору. Хоча насправді ми не маємо жодних даних, які могли б заперечити припущення, що це було зроблено раніше, у 1640 р.Див.: Опись Московского Успенского собора, сложена в 1701 р. // Русская историческая библиотека. -- Т. ІІІ. -- СПб., 1876. -- Стб. 660. Судячи з опису, мощі князя Володимира знаходилися в одному срібному ковчезі разом з часткою мощів митрополита Олексія. З документів посольства 1640 р. відомо, що Петро Могила надіслав царю мощі князя в «срібному ковчезі». Було б спокусливо думати, що в 1701 р. мощі знаходилися тут в тому ж срібному ковчезі, в якому вони були привезені з Києва у 1640 р. В будь-якому разі, інформація про прибуття мощів Володимира до Москви вдруге збільшує кількість припущень щодо того, коли ці мощі стали надбанням парадного храму православної Московії, а, з іншого боку, чому дари з Києва все ж таки визнали справжніми мощами князя Володимира.

Висновки

Проголосивши в друкованій «Тератургемі» 1638 р. про віднайдення мощів хрестителя Русі, Петро Могила та його оточення виходили з інтересів власної конфесійної політики. Поза тим, вже за два роки енергійний митрополит намагався розширити матеріальну базу для здійснення одного з основних пунктів своєї «програми» -- «явити світові» реставровані православні святині давнього Києва. Було здійснено спробу залучити до цього московського царя, і знайдені в невідомий спосіб «мощі» стали для цього зручним приводом. У 1640 р. до Михайла Романова було відправлене посольство з часткою мощів Володимира, які було представлено останками його пращура. Цар мав би до нього дорівнятися, відправивши майстрів і зробивши щедрі надання на відбудову церков давньої столиці Володимира. Петро Могила, проте, не міг врахувати настроїв тогочасної московської еліти, котра через нову династію на троні почала втрачати звичний інтерес до «спадщини Володимира». Достеменно невідомо, як при дворі монарха поставилися до такого подарунку. Утім, якщо у 1640 р. цар зробив стандартні пожертвування на «церковне і монастирське будівництво», то в 1644 р. відправив до Києва майстра і втричі більше коштів на ремонт тамтешніх храмів.

Через менш як двадцять років, у 1658 р., печерський архімандрит Інокентій Гізель повторно подарував московському цареві частку мощів хрестителя Русі, і це супроводжувалося аналогічними риторичними прийомами. Такий дарунок, як і раніше, був виявленням лояльності і спробою домогтися прихильності монарха до пунктів чолобитних. В даному випадку посольство було більш успішним, оскільки царем підтверджено усі чолобитні прохання печерського архімандрита. Найголовнішим з них стало визнання особливого (ставропігійного) статусу Києво-Печерської лаври, чого не вдалося домогтися одразу після Переяслава в 1654 р. З цим, зрештою, пов'язано і визнання мощів як дарунку, і виявлена увага до них. Зміна ставлення до мощів Володимира відбулася під впливом подій у Переяславі, які тоді представляли як фактичний вступ царя у право володіння «київською спадщиною» Володимира. Надсилаючи в дар мощі останнього, Гізель сподівався уберегти в державі московського царя особливий статус «київської церкви», представники якої досі вважали себе охоронцями «мощів» хрестителя Русі та його «спадщини» загалом.

Показово: в обох випадках, здається, нікому не спало на думку тлумачити віднайдені Петром Могилою «мощі» князя Володимира як свідчення святості рівноапостольного внука такої ж рівноапостольної Ольги.

Размещено на Allbest.ru